Текст книги "Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 50 страниц)

26

Кавалеристи на величезних бойових конях дивилися на Ніккі зверху вниз, поки Іцхак вів її коня до невеликого квадратного майданчика біля східної околиці міста. Її жеребець, Сайдин, здавався поруч з цими величезними тваринами зовсім маленьким. Броньовані пластини, що прикривають голову, надавали коням загрозливий вигляд. Це були військові коні і броня захищала їх від ворожих стріл під час атаки. Вони рили копитами землю і фиркали, на знак презирства до невеликої конячцки, що наближалася до них. Коли зуби одного з коней несподівано брязнули зовсім поруч, Сайдин злегка позадкував але не сахнувся вбік.

Якщо коні й виглядали страшними звірами, їх вершники безумовно були їх повноправними господарями. Озброєні до зубів, одягнені в чорну шкіряну броню і кольчуги, вони виглядали не просто жорстокими, вони були набагато більш страхітливими, ніж будь-який з захисників міста. Ніккі знала, чому саме їх відібрали для цієї місії – Орден часто використовував такі способи, щоб вселяти жах у серця ворогів.

Через темні вікна, розкриті двері, з вузьких вуличок і тіней люди, що намагалися лишатися непомітними, спостерігали, як передають солдатам жінку зі зв'язаними руками і оголену до талії. Ніккі зважилася на цю поїздку тільки тому, що хотіла якнайшвидше покінчити з цією справою і відправитися до Річарда. Тільки це мало значення. Яка різниця – дивляться на неї чи ні? В руках солдатні Ордена її чекає щось набагато гірше.

– Я – помічник мера, – вимовив Іцхак раболіпним тоном, звертаючись до міцно складеного воїна, що сидів на коричневому мерині з бичачою шиєю. Товстий кінець жердини з білим прапором упирався в сідло між його ногами, утримуваний на середині довжини м'ясистим кулаком. Людина мовчки чекала на продовження. – Він послав мене передати цю жінку, його дружину… у подарунок великому Кроносу, щоб висловити наше щире бажання догодити йому.

Солдат, офіцер середньої руки, осміхнувся, навмисно затримавши довгий погляд на грудях Ніккі. На його широкому поясі висіло кілька ножів, ціп, короткий меч і плоска сокира у формі півмісяця. Кольчуга та металеві кільця на ременях, що перетинали його широку грудну клітку бриніли, коли його кінь переступала з ноги на ногу. Вона не була повністю впевнена, що ніколи раніше не зустрічала нікого їх цих людей, тому опустила голову, щоб приховати обличчя від солдатів, що супроводжували офіцера.

Той промовчав.

Іцхак зірвав з голови капелюха. – Будь ласка, передайте нашу мирну пропозицію…

Офіцер кинув ратище з білим прапором вниз Іцхаку. Той стрімко повернув капелюх на місце, щоб зловити рукою прапор, іншою рукою все ще міцно утримуючи поводи Сайдина. Древко виглядало важким, але за своє життя Іцхак переносив чимало вантажів, так що з цим проблеми у нього не було.

– Кронос повідомить, чи влаштувала його ваша пропозиція. – Прогарчав офіцер.

Іцхак прочистив горло, але нічого не сказав а лише мовчки ввічливо вклонився. Солдати заіржали і знову взялися розглядати оголене тіло Ніккі. Очевидно, їм подобалося виказувати свою перевагу над іншими.

У прагненні надати собі більш жорстокий вид, більшість з них просмикнули в носи, вуха і щоки металеві кільця. На погляд Ніккі вони виглядали безглуздо. У деяких на обличчях були нанесені темні татуювання, також призначені вселяти страх. Ці чоловіки прагнули до межі своїх мрій – стати дикунами.

Для міст, що здаються військам Імперського Ордена було в порядку речей – посилати оголену до поясу жінку в якості прохання виявити поблажливість. А оскільки це було загальноприйнято, солдат зовсім не здивувала манера, в якій дружина мера пропонувала себе. Це і була одна їх причин, чому Ніккі вчинила саме так. Прохання городян про милосердя ніколи не задовольнялися, але ті жінки, які пропонували себе таким чином, про це не здогадувалися.

Ніккі знала це все. Вона не раз була з військами Ордену, коли вони забирали чергову жертву. Ті, хто здавалися, уявляли, що це допоможе їм здобути прихильність і справедливе ставлення. Вони й гадки не мали, який немилосердний жах чекає переможених. Ставлення солдатів до полонених жінок ідеологи Ордена вважали чимось незначним в порівнянні з тією величезною користю, яку Орден ніс ненаверненим.

Часом Ніккі воліла померти, ніж жити з такими спогадами і усвідомленням своєї причетності до подібного жаху. Тепер же все, чого вона хотіла, це відновити порядок. Тільки вона й могла це зробити. Вона хотіла внести свій внесок у знищення самого існування Ордена.

Похмурий офіцер, який ніс білий прапор в нібито підкорений Алтура 'Ранг, забрав у Іцхака поводи її коня. Він підвів коня ближче до себе. Нахиляючись до неї він недбало схопив її за лівий сосок і почав викручувати його, поки тихо розмовляв з нею.

– Жінки швидко набридають Брату Кроносу незалежно від того, наскільки вони красиві. Думаю, з тобою буде те ж саме. Коли він знаходить собі нову, зазвичай віддає нам тих, які йому вже не потрібні. Знай, що я буду першим.

Чоловіки поруч захихикали. Він посміхався, але в темних очах мерехтіла загроза. Він продовжував до тих пір, поки вона не почала задихатися від болю, сльози жалили їй очі. Задоволений собою і її боязкою реакцією він нарешті відпустив її. Ніккі стиснула закриті повіки і притиснула до себе пов'язані зап'ястя в спробі заспокоїти пульсуючий біль.

Він ривком прибрав її руки від грудей, так що вона здригнулася від несподіванки а потім покірно опустила очі. Скільки разів вона бачила, як жінки робили щось схоже, пробуючи заспокоїти подібних чоловіків, молилися про позбавлення, поки з ними робили те ж саме. Для тих жінок порятунку не буде ніколи. Ніккі згадала часи, коли вважала вчення Ордена правильним, вважала що Творець – на стороні цього вчення, інакше чому б він так легко допускав таку поведінку своїх прихильників.

Ніккі вирішила, що молитися про позбавлення не варто зовсім; вона мала намір самостійно досягти його.

Коли імперец розвернув її конячку і повів геть, Ніккі кинула через плече прощальний погляд на Іцхака, – він стояв тримаючи обома руками свій червоний капелюх і смикав пальцями його краї. В його очах блищали сльози. Вона сподівалася, що бачить його – як і решту – не в останній раз, але відмінно усвідомлювала, що тепер така загроза була занадто реальна.

Поводи її коня тримав офіцер, так що вона змушена була їхати тримаючись за передню луку сідла. Вони рухалися на схід, компанія імперців близько оточила її. Вона подумала, що це більше для того, щоб легше було розглядати її, ніж через страх, що вона може втекти. По тому, як вільно вони трималися в сідлі, як спритно керували кіньми, було видно, що це досвідчені вершники, які проводять у сідлі більшу частину свого життя. Вони зовсім не побоювалися її втечі.

Рухаючись на схід по курній дорозі, чоловіки мовчки і обічяюче посміхалися всякий раз, коли дивилися на неї. Тим не менше вона знала, що жоден з них не займає досить високого становища, щоб посміти стягнути її з коня для невеликої дорожньої розваги. Такі, як Кронос, не пробачать недавно згвалтованого «подарунка», – імперці це знали. Крім того, вони вважали, що досить скоро зможуть отримати її в своє розпорядження – а якщо навіть і не її, так у них буде достатній вибір після того, як Алтур-Ранг буде захоплений.

Ніккі намагалася не звертати уваги на скоса розглядаючих її чоловіків. Вона знала, що така поведінка звичайна для імперців. Вони не могли придумати нічого розумнішого, ніж залякувати своїх жертв знову і знову. Поки вони їхали, їх нерішучість стала її притулком.

Будь що буде… а поки їй в спину світило західне сонце і цикади завели свою нескінченну гудучу пісню. Вони нагадували про Річарда, про ту ніч, коли він розповідав про істот, які вибираються із землі кожні сімнадцять років. Дивно, ці цикади виходили на світло вже в десятий раз за її життя, а вона, Ніккі, про це навіть гадки не мала. Життя під закляттям Палацу Пророків була не просто дуже довгим, воно була ізольованим, чого Ніккі тоді навіть не усвідомлювала. Навколо неї був цілий світ, а вона присвячувала своє життя іншому. Сестри Тьми, які навчали Річарда, поступилися спокусливим обіцянкам іншого світу. Ніккі теж була з ними, але не через цю обіцянку. Вона просто вважала, що в цьому світі для неї немає нічого цінного.

До тих пір, поки одного разу там не з'явився Річард.

Повітря було теплим і вологим – принаймні вона по дорозі не замерзне, але почали прокидатися комарі а це вже ставало неприємним. Вона була рада, що її руки не були зв'язані за спиною і в неї була можливість захистити він комах хоча б обличчя. Вони рухалися на схід через пагорби, вкриті полями пшениці. В останньому денному світлі вони мерехтіли немов полірована бронза. У полях ніхто не працював, та й дороги залишалися пустельними – у страху перед наступаючою армією все населення розбіглося, немов тварини від лісової пожежі.

З вершини пагорба Ніккі нарешті побачила табір, коней і солдатів Імперського Ордена. Чорною повінню розташувалися вони в широкій долині біля підніжжя пагорба і судячи з усього лише почали облаштовувати табір. Очевидно, щоб не було необхідності в довгому переході, коли почнеться напад.

Земля була порита усіма цими людьми, кіньми, мулами і фургонами. Особиста територія була зайнята, маленькі намети встановлені. Людське море оточували охоронні застави. На кожній височині стояли вартові, спостерігаючи за підступами до табору.

Намети відкидали довгі тіні по затоптаній пшениці. Над долиною вже починала збиратися туманна імла від похідних багать. Як зауважила Ніккі, сусідній оливковий гай був повністю вирубаний на дрова. Десь готувалася їжа для великої групи людей, хтось готував тільки для одного себе. По всьому табору варили рис і боби, пекли коржі або оладки. Запах палаючих дров і їжі тривожно змішувався з запахом тварин, людських тіл і гною.

Її ескорт щільніше зібрався навколо неї. Вони просувалися до табору по тому, що швидко стало тимчасовою дорогою серед табірної суєти. Ніккі очікувала побачити їх захриплими, п'яними, в радісному передчутті великої бійні. Все було не так. Вони серйозно готувалися до майбутньої роботи: точили зброю, ремонтували сідла, готували упряж і коней. Піки і списи були вже заточені і акуратно складені всюди. Ковалі в похідних кузнях орудували кліщами і молотами, їх помічники гарячково качали міхи. Поки одні з них змінювали підкови коням, інші ремонтували зброю і обладунки. Коні були нагодовані й доглянуті.

Це не було схоже на звичайний табір Імперського Ордена, де завжди панував безлад. Армія, розташована на півночі була неймовірно величезна, настільки, що часом ставала некерованою. Періодично вона перетворювалася на дику юрбу, яка за своєю примхою грабувала беззахисне цивільне населення. Ця армія була набагато менше, чисельністю не більше двадцяти тисяч чоловік, але являла собою відмінно налагоджену бойову машину.

В основному таборі Імперського Ордена жінку з оголеними грудьми, як Ніккі, вже стягнули б з коня і згвалтували. Ці ж солдати хоч і були настільки ж розбещені, але набагато більш дисципліновані. Вони не були ордою, надісланою виконати брудну роботу, це було випробуване, добірне військо, послане висловити непокірним гнів Імператора за образу його рідного міста і непокору всьому тому, що він представляв.

Опинившись знову серед подібних людей Ніккі відчула страх. Вони були вершиною розвитку людини за вченням Ордена. Це були воїни, які з радістю вбивали всіх, хто виступав проти них. Ці звірі впивалися насильством, та ще й заснованим на їх віруваннях. Вони були справжнім втіленням поняття кровожерливості. Це були носії вчення Ордена.

Солдати в таборі витріщалися на Ніккі і її ескорт весь час, поки вони їхали через табір, супроводжувані криками, питаннями, вітаннями. Непристойні обіцянки і сміх лунали їй услід. Жоден з солдатів не залишив при собі свої фантазії. Вона чула, як її обговорюють в самих непристойних виразах, з тих, що вона чула колись – а за своє перебування біля Джегана вона чула їх чимало. Тепер всі вони були адресовані їй.

Вона їхала дивлячись прямо перед собою, розмірковуючи про те, з якою повагою звертався з нею Річард, і як багато це значило для неї.

Біля тополиного гайку на високому березі струмка, що протікав через долину, Ніккі розгледіла намет з овчини, який був трохи більший за інших. Не настільки майстерно зроблений, як намети Імператора і його оточення, по армійських мірках намет був все ж розкішний. Командирські намети розташувалися на пагорбі, вони немов зверхньо дивилися на іншу частину табору. На відміну від головного табору, тут не було кільця вартових, що охороняли командирів від рядових. Недалеко на рожнах смажилися м'ясні туші. Їх обертали раби, які завжди супроводжували офіцерів високого рангу і первосвящеників Братства Ордена. Для цієї мети завжди відбирали самих покірних.

Вони сповільнили крок і той, хто тримав коня Ніккі, кивком наказав одному зі своїх людей доповісти про їх прибуття. Солдат перекинув ногу через шию коня і зіскочив на землю. Поки він йшов до головного намету, при кожному кроці від його ніг піднімалася хмарка пилу.

Ніккі помітила, як всі навколо почали присуватися ближче, всім було цікаво побачити, що за жінку привезли в подарунок їх командиру. Вона чула сміх і непристойності, поки натовп скоса роздивлявся її. Таких холодних і страхаючих очей вона ще ніколи не бачила.

Але найбільше її хвилювало те, що у багатьох в руках були списи і заряджені луки. Ці люди не ставилися до зброї недбало. Навіть пускаючи слину при її вигляді, вони були насторожі, готові до будь-якої загрози, яку тільки можна уявити.

Людина, послана доповісти про їх прибуття, зникла в головному наметі у супроводі чергового. За хвилину він з'явився знову, поруч з ним ішов високий чоловік у вільному балахоні, забарвленому хною. Його одяг виділявся на загальному сірому фоні немов запечена кров. Незважаючи на спеку та вологість, голова його була царствено задрапована капюшоном, на знак божественної сили.

Він підійшов до краю узвишшя ближче до неї і застиг у зарозумілій позі. Він не поспішаючи розглядав її, немов товар.

Офіцер, який тримав поводи її коня, низько схилився, не злазячи з сідла.

– Скромний подарунок від жителів Алтур-Ранга, – пояснив він зі знущальною ввічливістю.

Присутні навколо чоловіки почали посміюватися про себе, обговорюючи між собою те задоволення від цього подарунка, якими зможе насолодитися Кронос. Із сусідніх наметів теж вийшли офіцери, щоб краще бачити, що відбувається.

На обличчі Кроноса з'явилася хтива посмішка.

– Заберіть її всередину. Я повинен розпакувати подарунок, щоб краще розглянути його.

Чоловіки зареготали голосніше. Широка усмішка Кроноса показала, що він задоволений їх реакцією на свою дотепність.

Ніккі знаходила, що стан сукні бентежить її, але ризик є ризик. Вона вважала, що це було необхідно. Ці люди були тваринами і їм її положення приносило задоволення.

Брат Кронос прийняв подарунок і чекав, щоб відвести її в намет. Його рішучий погляд скував її. Вона втупилася в його темні очі.

Натовп солдатів оточив її.

Ніккі знала, що не повинна дозволити зняти себе з коня. Все має бути зроблено просто зараз.

Вона хотіла б сказати Брату Кроносу тисячу речей. Наприклад про те, що вона про нього думала, що збиралася з ним зробити, а ще що збирався зробити з усім Імперським Орденом Річард.

Проста смерть була б для Кроноса занадто легким покаранням. Вона хотіла б змусити його страждати перед тим як він помре. Вона хотіла б щоб він гарненько відчув те, що вона припасла для нього, щоб звиваючись від болю і муки він благав про милосердя, щоб сповна відчув гіркоту поразки. Вона хотіла, щоб він випробував все те страждання, яке сіяв скрізь, де ступала його нога. Вона хотіла змусити його найдорожчою ціною заплатити за все зло, яке він коли-небудь заподіяв кожній невинній людині.

Вона хотіла змусити його зрозуміти, що його порожнє життя скоро закінчиться.

Але, на жаль, не це було її метою. Навіть мала частина виконання цих бажань могла призвести до провалу її місії.

Замість цього Ніккі злегка витягнула стиснуті в кулаки руки в бік цієї людини закликаючи свій Хань. Щоб Кронос не міг зрозуміти що відбувається, вона не витратила жодної зайвої миті, щоб проговорити якесь незвичайне чарівництво. Вона випустила свою силу, використовуючи звичайний повітряний вибух, спрямований прямо на людину, яка, не підозрюючи, що вона може виявитися чарівницею, не чекала нічого подібного.

Післеполудневий табір розколов тріскучий спалах палючого світла, крізь згущене повітря хльоснули світні нитки. Так як навіть невеликий промах дав би йому можливість перш ніж він помре завдати у відповідь удар, Ніккі вирішила не ризикувати, направляючи тверде ядро повітряного пострілу прямо йому в голову.

Перш ніж Брат Кронос зрозумів що відбувається, сила Ніккі проробила в центрі його чола отвір розміром з кулак. Краплі крові і мозку забризкали стіну намету з овчини позаду нього. Він осів подібно мішку з піском, його життя закінчилося. Природно, шансу на зустрічний удар у нього вже не було.

Використавши свою силу Ніккі звільнилася і від мотузок, що зв'язували зап'ястя. Від високої температури мотузка засичала, розірвалася і нарешті звалилася з її рук.

Без паузи вона перетворила потік свого Хань в потік сили, яким вона описала коло, як фехтувальник клинком. Офіцер, який вів її кінь і витріщався на неї весь день, захрюкав, коли гаряче вогняне лезо перерізало його прямо посередині грудей. Його рот відкрився, але крикнути він вже не зміг, тому що верхня частина його тіла з глухим стуком перевернувшись вже падала на землю.

Другий солдат зміг зробити не більше, ніж цей, тому що тією ж силою був розірваний навпіл. Його кишки, немов мотузки обмоталися навколо шиї його коня. Ніккі повернулась в сідлі і магічним лезом описала широку дугу. Смертельна магія розривала повітря, в її виблискуючих спалахах слабо мерехтіли листя тополь. Перш ніж хтось зміг відреагувати, вона знищила всіх оточуючих її вершників, які все ще залишалися в сідлах.

Повітря наповнилося запахом палаючої плоті, крові і вмісту розірваних кишок. Коні в люті брикалися, намагаючись позбавитися від обривків тіл своїх вершників. Бойові коні звичні до битв і виду крові, але лише коли ними керують знайомі їм вершники. Зараз коні були без вершників і це їх лякало. Безліч солдатів було збито і затоптано переляканими кіньми, що створювало додатковий безлад.

Через хаос до неї почали пробиватися декілька імперців і Ніккі зібрала сили, щоб завдати удару і спопелити нападників.

Коли вона почала читати смертельне заклинання, несподівано її кинуло вперед. Тут же вона відчула сильний біль, немов щось важке вдарило її в спину. Сила удару була такою, що здавалося все її подих вийшов з неї разом з криком болю. Вона бачила, як повз неї пролетіли уламки важкого списа, який, схоже, використали замість дубини.

Приголомшена, Ніккі раптом зрозуміла, що тільки що вдарилася обличчям об землю. Вона відчайдушно намагалася прийти в себе. Її обличчя дивно заніміло. Вона відчула теплу кров. Намагаючись піднятися на тремтячих руках, вона бачила, як краплі крові стікають по підборіддю на землю.

Вона ніяк не могла вдихнути, і починала розуміти, що повітря було вибито з неї тим лютим ударом. Знову і знову вона відчайдушно намагалася, але не дивлячись на всі зусилля не могла втягнути в себе повітря.

Світ плавав навколо неї в запаморочливому безладді. Сайдин стояв над нею, пританцьовував, але залишався на місці. Ніккі побоювалася, що кінь може випадково наступити на неї, але не могла змусити себе відсунутися. Хтось із солдатів нарешті відвів коня в бік. Кілька людей присіли на землю навколо неї. Хтось уперся коліном їй в спину, примушуючи знову уткнутися в землю. Потужні руки схопили її, тримаючи за руки, за ноги, за волосся – немов вона змогла б зараз встати.

Ці чоловіки очевидно боялися, що якщо вона встане, знову почне чаклувати, як ніби використовувати дар можна було тільки стоячи, немов тільки тримаючи її на землі вони могли бути в безпеці. Але щоб використовувати дар, необхідно мати ясний розум, а цього у неї не було.

Хтось перевернув її на спину. Чобіт на горлі не давав піднятися з землі. Зброя була направлена вниз – на неї.

Раптом її пронизала жахлива думка… темні очі…

У щойно вбитого чарівника були темні очі.

Це не були очі Кроноса.

Очі Кроноса повинні були бути синіми.

Вона насилу спробувала упорядкувати сплутані думки. Вона ж вбила первосвященика. Що за нісенітниця.

Якщо тільки тут не було ще Братів.

Чоловіки, що тримали її позадкували.

Перед нею сліпуче виблискували похмурі сині очі. Людина була одягнена в довгий балахон. Лице приховано капюшоном. Первосвященик.

– Відмінно, чаклунка. Ти тільки що вбила Брата Байрона, відданого слугу Братства Ордена.

З його тону можна було сказати, що він ще не почав показувати свій гнів.

Після того удару Ніккі все ще не могла зробити вдиху. Біль у спині розходилася хвилями, паралізуючи волю. Вона запитувала себе, зламав той чоловік їй ребра своїм ударом, і чи була зламана спина. Втім вона зауважила, що зараз це не має ніякого значення.

– Дозволь представитися, – виголосив над нею червонолиций демон. Він поправив капюшон. – Я – Брат Кронос. Тепер ти належиш мені і я маю намір змусити тебе заплатити довгу і болісну ціну за вбивство хорошої людини, яка працювала на благо Творця.