Текст книги "Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 50 страниц)

Разом з Ніккі вони помчали по проходу. Прохід здався йому не дуже довгим, хоча досить довгим, щоб провести його під колосальним коридором і далі, туди, де відкрилося приміщення, стіни якого були прикрашені химерними візерунками, викладеними зі шматочків скла. Світло палаючих сфер спалахувало в осколках різнокольоровими іскрами, наповнюючи всю кімнату чарівним мерехтінням. Тут був тільки один вихід, розташований в далекій стіні навпроти.

Річард завагався, уповільнивши хід. У цій дивній блискучій кімнаті його шкіру почало досить сильно поколювати, наче на неї потрапило безліч ниток павутини. Ніккі ж відкинула голову, ніби щось ударило її в обличчя. Він знав, що їх відчуття були попередженням про присутність в приміщенні сильного і дуже небезпечного магічного щита.

Тонкі поліровані колони з каменю з вкрапленнями золота стояли по боках відкритого виходу в протилежній стіні, підтримуючи перекриття. Прохід між стовпами, складений з простих квадратних каменів, виявився вищим, ніж спочатку здалося Річарду. Інший кінець проходу приховувала темрява. Для звичайного залу, прихованого в надрах гори, цей вхід виглядав занадто складним і значним.

Річард дуже сподівався, що правильно розумів причину цього.

Коли вони перетнули зал і наблизилися до проходу, стовпи почали випускати слабкий червонуватий жар. Повітря навколо них неспокійно задзижчало.

Волосся Ніккі піднялися навколо голови, наче вона вся наповнилася електрикою. Вона схопила руку Річарда, утримуючи його.

– Це – щит.

– Я знаю, – відповів Річард і повільно повів її за собою, міцно стиснувши руку.

– Річард, це неможливо. Це – не звичайний щит, тут використана не тільки Магія Прирости. У нього додана Магія Збитку. Такі щити смертельно небезпечні, особливо цей.

Він озирнувся на двері, через які вони увійшли, і побачив, що згусток тіні з'явився з проходу. – Знаю. Я вже проходив такі раніше.

Він дуже сподівався, що правий, і що цей щит схожий на ті, з якими він мав справу раніше. Йому потрібен був такий щит, який охороняв найбільш закриті приміщення Башти. Якщо цей щит виявиться менш потужним, ніж потрібно, або навпаки, виявиться більш потужним і не пропустить їх – значить, у них великі неприємності.

Єдиний вихід із залу, де вони перебували, перекривав Звір. Не залишилося нічого іншого, окрім як пройти вперед, крізь щит.

– Пішли. Швидше.

Груди Ніккі важко піднімалася, поки вона з усіх сил намагалася заспокоїти дихання. – Річард, ми не зможемо пройти там. Цей щит здатний відразу відокремити плоть від кісток.

– Кажу ж, я вже робив це колись. Ти володієш Магією Збитку, значить у тебе теж є шанс обминути його. – Він побіг до проходу. – Крім того, навіть якщо ми не підемо туди, то все одно загинемо. Так що це – наш єдиний шанс.

Приречено загарчавши, наче здаючись, вона побігла за ним через зливу різнокольорових іскор, що відкидалися скляними мозаїками на стінах. – Ти просто зобов'язаний виявитися правим.

Він схопив її за руку і міцно стиснув, на всякий випадок, якщо для проходу через цей щит необхідно було народитися з даром Магії Збитку. Адже у Ніккі цей дар не був природженим – їй його перелили. Він не так багато знав про магію, але з того, що дізнався, зрозумів, що між вродженим даром і набутим існує досить велика різниця. Раніше він допомагав проходити через щити людям, зовсім не володіючим даром, тому припускав, що, тримаючи її, володіючу певними здібностями, за руку, зможе провести її і тут. Якщо, звичайно, пройде сам.

Повітря навколо них перетворився на густий темно-червоний туман. Не зупиняючись, він забрав вправо у дверний отвір, тягнучи за собою Ніккі.

Раптово навалився тягар, який, здавалося, здатний розчавити їх. Ніккі задихалася.

Річард повинен був докладати колосальних зусиль, щоб долати вагу і рухатися вперед. Коли вони зробили крок у прохід, обрамлений кам'яними колонами, що перетиналии площину стіни, їх обдало нестерпним жаром, обпалюючи тіло. Жар був таким, що на мить Річарду здалося, що він зробив фатальну помилку, що Ніккі була права, і вони ось-ось згорять.

І в той момент, коли він здригнувся від раптовогї спеки, його ніби щось проштовхнуло далі через дверний проріз. Він з подивом виявив, що не тільки живий і здоровий, але і знаходиться з іншого боку щита. Озирнувшись, вони виявили, що знаходяться в коридорі, складеному з необроблених кам'яних блоків, однак виявилося, що це полірований камінь з сріблястою поверхнею, яка злегка мерехтіла у світлі їх лампи.

Поглянувши назад, він побачив клубок тіней, який знаходився вже біля входу в їх притулок. Все ще тримаючи Ніккі за руку, Річард повів її далі по іскристому проходу.

Він був занадто виснажений, щоб бігти.

– Тут ми або виживемо, або загинемо, – сказав він їй, намагаючись віддихатися.

54

Тінь з глухим гуркотом врізалася в дверний проріз; Річарду навіть здалося, що вона зараз рознесе не тільки проріз, але й стіну. Але те, що хвилину тому було зв'язаною докупи туманною формою, раптово розкололося на шматки, немов склянка, що впала на гранітну плиту, і розлетілося на безліч темних осколків. Болісні крики луною рознеслися і обірвалися під кам'яними склепіннями, немов осліплюючий спалах світла в темно-червоних сутінках. Чорні обривки тіней, крутячись, розлетілися по кімнаті, наповненій іскристим мерехтінням скляних мозаїк. Немов комета, що вибухнула, темні згустки змішалися з відблисками світла, і канули в небуття.

Раптово стало дуже тихо, було чути тільки тяжке дихання Річарда і Ніккі.

Звір пішов. У всякому разі, поки.

Річард випустив руку Ніккі, вони важко плюхнулися на підлогу і відкинулися на спину до стіни, що переливалася сріблом. Обидва задихалися.

– Ти шукав один з таких щитів, так? – Запитала Ніккі, коли вже досить віддихалась, щоб говорити.

Річард кивнув.

– Ні Зедд, ні Натан, ні Енн, не могли зробити нічого, щоб зупинити Звіра. Твій удар, принаймні, мав нехай і невеликий, але ефект. Ось я і подумав, що в Башті можна знайти щось, здатне протистояти йому. Нехай не постійно, нехай хоча б тільки на цей раз.

– Я подумав, що чарівники того часу, коли будувався Замок, могли стикатися з чим-небудь подібним – в кінці кінців, опис Звіра Джеган знайшов в старих книгах. Тому й припустив, що будівельники Замку повинні були брати до уваги можливість такого нападу.

– Потрібна деяка частина Магії Збитку, щоб пройти через такий щити. Але, оскільки вороги теж володіли Магією Збитку, я подумав, що творці щитів повинні були враховувати природу того, що спробує пройти через них. Можливо, таким чином вони намагалися передбачити рівень потенційної загрози. А можливо, коли ми проходили через щити, вони зібрали інформацію не тільки про нашу природу, але і про природу Звіра, щоб більш сильні щити змогли, в кінцевому рахунку, зупинити його.

Ніккі, прибираючи зі спітнілого лиця прилиплі біляві пасма волосся, обдумала його слова.

– Зараз ми мало що знаємо про чарівників давнини. Але, думаю, в твоїх словах є певний сенс. У давнину така загроза була більш ніж реальною. – Вона зрушила брови, обдумуючи нову ідею. – Можливо, такі щити зможуть захистити тебе і в майбутньому.

– Безсумнівно, – відповів він, – якщо я вирішу жити тут, як кріт.

Вона озирнулась. – А ти знаєш, де ми знаходимося?

– Ні, – знесилено зітхнув він. – Думаю, потрібно це з'ясувати.

Вони насилу піднялися на ноги і побрели далі по проходу, який привів їх до невеличкої кімнати із стінами, складеними з кам'яних блоків. Колись ці стіни були поштукатурені, але тепер штукатурка місцями обсипалася. Кімната була не більше п'ятнадцяти кроків у довжину, і приблизно такої ж ширини, по лівій стіні у всю її довжину тяглися книжкові полиці.

Хоча тут і знаходилися книги, це не було схоже на бібліотеку, яких в Башті було безліч. З одного боку, приміщення було занадто маленьким для цієї мети. З іншого боку, його не можна було назвати ні витонченим, ні навіть затишним, до нього швидше підійшло б визначення «прагматичне». Крім полиць, тут був лише досить широкий стіл, що стояв у протилежному кінці приміщення, де теж були двері, що вели кудись. Поруч зі столом стояв табурет, на столі була приготована товста свічка. Прохід в далекій стіні був дуже схожий на той, через який вони увійшли.

Заглянувши в інший прохід, Річард побачив точно такі ж мерехтливі стіни і ще один щит, який виглядав точно таким же, як і той, який вони минули. На відміну від інших приміщень Башти, в цю кімнату неможливо було увійти ніяким іншим шляхом, крім як через потужні щити. Існувало тільки два способи потрапити сюди.

– Скільки пилу, – сказала Ніккі. – Схоже, тут вже тисячу років ніхто не бував.

Вона була права. Все в кімнаті мало брудний сірий колір пилу, що покривав все навколо. Волосся на потилиці Річарда встали дибки, коли він усвідомив, чому так сталося.

– Сюди вже тисячі років ніхто не входив.

– Справді?

Він вказав на дальній прохід, який тільки що оглянув. – Тут тільки два входи, і обидва закриті щитами, які створені із застосуванням Магії Збитку. Навіть Зедд, Перший Чарівник, ніколи не міг увійти сюди. Він не може долати щити, створені Магією Збитку.

Ніккі склала руки.

– Особливо такі. Більшу частину мого життя я мала справу з різними щитами. Судячи з того, що я відчула, проходячи через цей, він смертельно небезпечний. Підозрюю, що без твоєї допомоги, я не пройшла б через них з навіть величезним бажанням.

Річард нахилився, щоб прочитати назви книг, що стояли на полицях. На деяких корінцях взагалі не було назв. Деякі були написані на невідомих мовах – не було ніякої можливості прочитати їх. Деякі, мабуть, були щоденниками. Тим не менше, кілька книг здалися йому цікавими. Одну з них він вже бачив у бібліотеці Д'хари. Вона називалася Gegendrauss, що означало Контрзаходи. Він узяв з полиці ще одну невелику книгу, на якій значилося: Теорія Тіней Ордена. Напевно назва притягнула його увагу через співзвуччя з знайомою йому Книгою Зниклих Тіней. Скриньки Ордена. Його зацікавило, чи був тут якийсь зв'язок, окрім співзвуччя назв.

– Річард, поглянь на це, – покликала його Ніккі з іншого кінця кімнати.

Річард кинув книжку на стіл і ступив убік щита. – Що це?

– Не знаю. – Луна повторила її голос, потім він побачив, що темно-червоний жар зробився світлим і, нарешті, зовсім зник.

Напевно вона вийшла за межі щита. Річард спочатку стривожився, але потім з полегшенням побачив, що це не привело ні до яких страхітливих наслідків. Ніккі була досвідченою чарівницею. Він підозрював, що пройшовши якось через щит, вона зрозуміла, яких небезпек слід уникати, щоб наступного разу пройти щит самостійно. Він припускав, що коли допоміг Ніккі, то послужив для неї свого роду ключем, що давав щиту дозвіл пропускати її в подальшому.

Подолавши жахливий тиск і жар, він теж вийшов у маленьку кімнатку з скляними мозаїками, схожу на зал, який вони подолали на шляху сюди. Обидві кімнати служили свого роду майданчиком, попереджуючи проходячих тут про наявність щитів; а можливо, вони служили попереджувальними майданчиками для самих щитів. Ніккі стояла біля розкритих залізних дверей, спиною до нього, густе волосся спадало на плечі і спину.

З платформи, де вони опинилися, Річард побачив нутро круглої вежі близько ста футів в поперечнику. Сходи йшли вгору, слідуючи вигинам внутрішньої поверхні стіни. Вежа піднімалася над ними більш ніж на двісті футів. Час від часу сходи переривалася невеликими платформами, подібними тій, на якій стояли вони. Скрізь на ці платформи виходили дверні отвори. Похмурий простір шахти ледве освітлювали промені світла, що проникали через дах.

Пахло гниллю. Трохи нижче їх платформи, де вони стояли, він розгледів перила, які йшли вздовж внутрішньої частини стіни. Дощ, який проникав через відкритий верх башти, і стічні води утворили на дні велику калюжу. Одні комахи роїлися над чорною застояною водою, інші ковзали по її поверхні.

– Я знаю, де ми знаходимося, – сказав Річард, озираючись навколо.

– Знаєш?

Він почав спускатися сходами вниз.

– Так. Йдемо.

Спустившись вниз, він попрямував уздовж залізних поручнів до широкої платформі біля пролому, де, очевидно, колись були двері. Цю двері, здавалося, вибило жахливим вибухом, утворивши прохід, який мало не вдвічі перевищував початкові розміри. Рвані краї пролому місцями почорніли, місцями камінь оплавився, немов віск. Смуги на поверхні каменя показували напрямки, в яких розліталися жахливі блискавки, залишаючи випалені сліди.

Ніккі з подивом дивилася на руйнування. – Що, в ім'я духів, тут трапилося?

– Колись давно ця кімната була запечатана. Це було в той час, коли був відокремлений Старий Світ. Коли я зруйнував Великий Бар'єр, то зруйнував і цю печатку.

– Але чому? Що тут було?

– Колодязь Сильфіди.

– Ти говориш про Сильфіду, за допомогою якої стародавні чарівники могли переміщатися на великі відстані? Ти теж подорожував в ній?

– Вірно. – Вимовив він, переступаючи пролом, який колись був дверима.

За проломом знаходилася кругла кімната, діаметром близько шістдесяти футів. Її стіни теж були оплавлені, наче тут металася оскаженіла блискавка. Посередині кімнати стояла кругла кам'яна кладка, висотою приблизно їм по пояс, що нагадувала величезний колодязь.

Куполоподібна стеля висотою була приблизно в ширину кімнати, де не було більше ніяких вікон і дверей. У дальньому від входу кінці, біля стіни стояв стіл і кілька книжкових полиць. Тут Річард колись знайшов останки чарівника, який залишився в кімнаті, коли запрацював Великий Бар'єр. Спіймана в пастку, ця людина померла тут, в надовго запечатаній кімнаті. Він вів щоденник, який зараз знаходився у Бердіни, Морд-Сіт, яка допомагала Річарду перевести його з древньої мови. У минулому вони почерпнули з цього щоденника чимало цінної інформації.

Через важливість цієї інформації, Річард з Бердіною прозвали автора щоденника Koloblicin, що на мові стародавньої Д'хари означало «головний радник». Врешті-решт вони стали називати безіменного чарівника просто Коло.

Ніккі підняла вище палаючу сферу і заглянула в колодязь. Світло осяяло гладкі кам'яні стіни на сотню футів вниз що продовжувалися у бездонну чорноту.

– І ти кажеш, що занурив Сильфіда в сон?

– Так, ось цим. – Річард обвів пальцем срібні символи, що прикрашали з внутрішньої сторони браслети, які він носив на зап'ястях. – Вона розповідала, що коли вона «спить», вона може возз'єднатися зі своєю душею. Вона сказала, що це для неї насолода – спати.

І ти можеш викликати її? Використовуючи браслети?

– Так. Щоб зробити це, я повинен використати свій дар, точно так само, як і для того, щоб занурити її в сон. Але я не хотів би робити цього. Мені зовсім не хочеться знаходитися в приміщенні з одним виходом, коли Гонча Крові теж відчує мій дар.

Ніккі кивнула, погоджуючись.

– Думаєш, Звір може послідувати за тобою через Сильфіду?

Річард трохи подумав над цим припущенням.

– Напевно сказати не можу, але, думаю, таке можливо. А навіть якщо і ні, він в будь-якому випадку завжди може з'явитися там, де я перебуваю. Не думаю, що йому потрібна допомога Сильфіди. З того, що я дізнався про нього від тебе і Шоти, та й з власного досвіду, я думаю, він легко переміщається в підземному світі.

– І що, – запитала Ніккі. – Будь-хто може скористатися Сильфідою?

– Щоб подорожувати в Сильфіді, необхідно володіти елементами обох сторін магії. Під час Великої Війни це було головною проблемою, саме тому хтось із чарівників завжди чергував в цій кімнаті. Саме тому кімната була запечатана, щоб вороги не могли проникнути прямо в серце Башти.

Але тепер, через зникнення більшості чарівників, обдарованих обома сторонами магії, мало хто може користуватися Сильфідою. Кара одного разу захопила магію чарівника, який, як розповідала Келен, володів елементами Магії Збитку. Цього виявилося достатньо, щоб Кара отримала можливість подорожувати в Сильфіді. Влада сповідниць теж має елемент магії Збитку, тому Келен теж може переміщатися в ній. Ось і всі, кого я знаю, хто здатен користуватися Сильфідою. Правда, є ще Сестри Тьми. Одна з моїх викладачок, Мерісса, одного разу пішла за мною в Сильфіду. Ти теж можеш так подорожувати. Ось і все. Однак, все ж існує небезпека, що Джеган може відправити через неї одну з Сестер Тьми. Теоретична небезпека.

– А що станеться, якщо в людини немає необхідної магії? – Запитала Ніккі. Якщо, наприклад, Зедд, обдарований тільки Магією Приросту, спробує скористатися Сильфіда?

Річард випростався й поклав руку туди, де повинен був знаходитися меч, якого там не було. Він знову з болем згадав, що своїми руками віддав його Шоті – фактично, віддав Самуелю. Від цієї думки його постійно долав неспокій.

– Ну, Сильфіда може швидко переносити на величезні відстані. Але це – не миттєва процедура, переміщення займає деякий час. Думаю, час змінюється у відповідності до відстані, але все ж займає кілька годин, мені так здається. Сильфіда виглядає, як жива ртуть. Щоб вижити, поки вона переносить тебе в потрібне місце, ти повинна вдихнути її. Ти вдихаєш Сильфіду, і це якимось чином підтримує тебе. Якщо ти не володієш обома сторонами магії, це не спрацює, і ти помреш. Все просто.

У якийсь момент Річарду захотілося розбудити Сильфіду, щоб запитати, чи пам'ятає вона Келен. Але володіючі приголомшливими здібностями чарівники давнини створили Сильфіду з дорогої повії. Вона загрузла в політичних інтригах, які, в кінцевому підсумку коштували їй життя. Природа цієї жінки частково збереглася в Сильфіді; вона ніколи не розповідала про свої «клієнтів».

– Добре б нам піти наверх і сказати Зедду, що з нами все гаразд. – Думки Річарда повернулися до насущних проблем. – Кара, напевно, готова розібрати Вежу по камінчику.

– Річард, – м'яко окликнула Ніккі, коли він попрямував до виходу.

Він обернувся, і побачив, що вона пильно дивиться на нього.

– Так?

– Що ти будеш робити з Енн і Натаном?

Він знизав плечима.

– Нічого. А що?

– Я маю на увазі, що ти думаєш про їх словаа? Що ти думаєш про війну? Час прийшов. Думаю, ти і сам це знаєш. Ти не можеш продовжувати шукати свою мрію, в той час як весь світ стоїть на краю тьми. Це ж кінець всього, кінець всіх надій і мрій.

Він якусь мить пильно дивився на неї. Вона не ухилялася від його погляду.

– Ти сама сказала, що тіло у труні нічого не доводить.

– Звісно що ні. Але все ж це – доказ того, що ти помилявся в тому, що саме ми можемо там знайти. Розкопавши могилу, ти не зміг підтвердити, принаймні, свої твердження. Виникає питання, чому так сталося. Чому ти знайшов не те, що очікував? Єдино можлива відповідь – хтось підклав тіло в могилу, щоб ти його знайшов. Але навіщо?

З тієї ночі на кладовищі минув певний час, і ти не добився нічого. Можливо, настав час подумати про більше. І пророцтво ясно дає зрозуміти, про що слід думати. Я розумію, що життя коханої жінки – навіть будь вона реальною – для тебе представляє більшу цінність, ніж все інше. Але хіба одне єдине життя коштує більше, ніж життя всіх інших?

Річард повільно крокував, ведучи пальцем по каменю колодязя Сильфіди. Останній раз він подорожував в Сильфіді, коли вони з Келен відправилися в плем'я Людей Тіни на власне весілля.

– Я повинен знайти її. – Він озирнувся на Ніккі. – Я – не знаряддя в руках пророцтва.

– І куди ти підеш? Що будеш робити потім? Ти вже побував у Шоти, приїхав сюди, до Зедда. Ніхто нічого не знає ні про Келен, ні про Вогняний Ланцюг, та й ні про що інше. Ти вичерпав усі свої ідеї, всі варіанти. Якщо не зараз, то коли ж ще глянути в очі реальності?

Річард почухав брову. Як не хотілося йому допускати цього, він боявся, що Ніккі виявиться права. Що робити далі?

Він не міг уявити, що робити далі, куди йти. У всякому разі, нічого певного зараз в голову не приходило. Та й нічого доброго не вийде, якщо він почне блукати у пошуках Келен без жодного плану, без мети.

В кімнаті панувала мертва тиша. Колодязь Сильфіди виглядав порожнім. Сильфіда була десь далеко, там, де перебувала її душа. Він гадав, чи жива ще Келен. Сковтнувши, він постарався відігнати від себе погані думки – наступав один з тих жахливих моментів, коли він мимо волі починав сумніватися, а чи була вона насправді. Він так втомився від цих сумнівів. Чи не сумнівів в існуванні Келен, сумнівів у самому собі.

У той же час на його плечі давив страшний тягар провини за те, що він нехтує своїм обов'язком, уникає свого призначення вести армії вільних людей проти страшної загрози. Він часто думав про всіх хороших людей, яких він навіть не знав, тих, над чиїми улюбленими теж нависла страшна загроза. Смертельна загроза опинитися під владою Імперського Ордена. І він може покинути їх усіх, щоб все життя шукати Келен?

Ніккі ступнула ближче.

– Річард, – м'яко заговорила вона шовковистим голосом, повним співчуття. – Я знаю, як важко зважитися… сказати собі, що все… скінчено. Як важко зрозуміти, що потрібно рухатися далі.

Річард перший відвів погляд.

– Не можу, Ніккі. Я розумію, що у мене не виходить пояснити так, щоб всі зрозуміли. Просто не можу, і все. Я хочу сказати, якщо б вона захворіла і померла, я страждав би, але, в кінцевому рахунку, повинен був би продовжувати жити. Але тут є різниця. Це, як якщо б вона тонула в бурхливій річці, кликала на допомогу, а я – єдиний, хто її чує, єдиний, хто може її врятувати.

– Річард…

– Ти, справді, вважаєш, що мене не хвилює те, що під загрозою опинилися невинні люди? Що дика орда йде вбивати і поневолювати їх? Хвилює. Не тільки турбота про Келен не дає мені спати. Ти не можеш навіть уявити собі, що я відчуваю. Уяви собі, що ти розриваєшся між бажанням допомогти єдиній коханій людині і всім іншим. Скажи мені, що я повинен робити? Що б вибрала ти?

Я прокидаюся в холодному поту, коли переді мною постає не тільки лице Келен, але й обличчя тих, у кого ніколи не буде шансу на життя, якщо не зупинити Джегана. Коли мені нагадують, що від мене залежить життя всіх цих людей, це розриває мені серце – і тому, що я дуже хочу допомогти їм, і тому, що вони вважають, що лише один я можу їм допомогти, тільки один я можу перемогти у війні, яка охопила мільйони людей. Як сміють вони звалювати на мене таку відповідальність?

Вона підійшла ближче і м'яко поклала свою руку на його тремтячі пальці.

– Річард, ти знаєш, я не хочу, щоб ти робив щось, що вважаєш неправильним. Я зовсім не хочу переконувати тебе в її смерті, хоча тому і є свідчення, нехай навіть спірне. Але, думаю, є й інші причини для такого висновку.

– Знаю…

– Після тієї ночі, коли ти розкрив могилу, поки ти бродив по окрузі, я теж багато думала.

Річард змахнув з колодязя маленькі осколки каменю, і не дивлячись на неї запитав.

– І що ти надумала?

– Спостерігаючи за тобою на фортечних стінах, я згадала одну неприємну річ. Я нічого не говорила почасти тому, що не можу сказати напевно, почасти тому, що якщо опинюся права, це буде означати набагато більші неприємності, ніж будь-яка твоя омана, викликана пораненням. Я не знаю, чи вірна моя здогадка чи ні, але дуже боюся, що це виявиться так. Тим не менш, я нічим не можу підтвердити мої здогадки – доказ давно знищено, але, думаю, настав час перевірити мої висновки.

– Доказ? – Перепитав Річард. – Ти сказала, знищений доказ?

Ніккі кивнула.

– Та стріла, яка тебе поранила. Боюся, вона завдала тобі більш тяжкі ушкодження, ніж ми думали до цих пір.

Річард був спантеличений серйозним виразом її обличчя.

– Про що ти говориш?

– Ти встиг розгледіти того, хто в тебе стріляв? Хто тримав арбалет?

Річард глибоко зітхнув. Його очі дивилися в порожнечу, він намагався відновити в пам'яті ранок нападу. Його тільки що розбудило вовче виття. Темні гілки дерев рухалися в темряві. Його оточили ворожі солдати. Він повинен був відбиватися від ворогів, нападаючих з усіх боків. Він дуже чітко пам'ятав почуття, яке викликав Меч Істини в його руці, його силу, яка текла через нього.

Він згадав солдатів; вони ховалися серед дерев, і стріляли в нього. Більшість з них була озброєна луками, але в… деяких були арбалети. Таке озброєння було типовим для патруля військ Імперського Ордена.

– Ні… не можу сказати, хто з них потрапив у мене. Але навіщо? Що ти придумала?

Здавалося, Ніккі дивиться на нього вже цілу вічність. Її нестаріючі очі нагадали йому інші погляди обдарованих жінок: Енн, колишньої аббатиси; Верни, нової аббатиси; Еді; Шоти; та… Келен.

– Зазубрений наконечник тієї стріли не дозволяв нам врятувати твоє життя звичайним способом. Я відчайдушно поспішала. До цього я ніколи не застосовувала Магію Збитку, щоб витягувати стріли з тіла.

Річарду дуже не сподобався напрямок її міркувань. – І що з цього випливає?

– Заклинання. Диявольськи просте заклинання. Але дуже руйнівне.

– Яке заклинання?

– Заклинання чарівності.

– Чарівності? – Річард насупився. – Як воно діє?

– Нагадує любовний приворот.

Річард в подиві дивився на неї.

– Любовний приворот?

– Так, щось подібне. – Вона склала будиночком пальці, розмірковуючи, як краще можна це пояснити. – Заклинання чарівності створює в думках уявний образ жінки. Зазвичай об'єктом такого заклинання буває реальна жінка. Але, роздумуючи про це, я прийшла до висновку, що воно може спрацювати на вигадану жінку точно так само; в будь-якому випадку, воно змусило б тебе закохатися. Але мої слова не можуть повністю описати це заклинання. Під його впливом жінка стає нав'язливою ідеєю, яка здатна витиснути з пам'яті весь інший світ.

– Серед чарівниць існує заборона на навчання заклинанню чарівності, якщо воно і передається, то таємно від матері до дочки. Зазвичай його використовують, щоб змусити реальну людину полюбити реальну людину, як правило, саму чарівницю. Як я вже сказала, це свого роду любовний приворот.

– Деякі обдаровані жінки не змогли протистояти спокусі і використовували заклинання на чоловіках. Воно дуже ефективне. У Палаці Пророків був випадок, коли одну з Сестер запідозрили в застосуванні цього заклинання, що вважається досить серйозним злочином, прирівненим до згвалтування. Їй визначили дуже серйозне покарання – вигнання. І це ще визнали милосердям, бо зазвичай за такі провини чекає смертна кара через повішення.

– Наскільки я пам'ятаю, це було більше п'ятдесяти років тому. Винною була новенька, по імені Валдор. Думки суддів розділилися, і тоді аббатиса прийняла рішення вигнати її.

– Цілком можливо, що Сестри Джегана знають це заклинання. Для них не склало б труднощів накласти його на одну з стріл, або на багато стріл. Якщо стріла не вб'є тебе, це зробить заклинання.

– Ніяке це не заклинання, – сказав Річард. Його голос ставав все більш похмурим.

Ніккі не звернула увагу не тільки на його тон, але і на заперечення теж. – Це багато що пояснило б. Предмет чарівності здається жертві цілком реальним. Заклинання змушує його думки знову і знову повертатися до предмета своєї нав'язливої ідеї.

Річард запустив пальці у волосся, намагаючись не дуже розсердитися на Ніккі.

– А навіщо їм це потрібно? Джеган хоче знищити мене. Ти сама сказала, що він створив Звіра, щоб виконати це завдання. Не має ніякого сенсу накладати на мене заклинання, про яке ти говориш.

– О, це має сенс. Цим можна домогтися набагато більшого, ніж просто вбити тебе, Річард. Хіба ти не бачиш? Воно може зруйнувати довіру до тебе. Воно залишає тебе в живих, і ти поволі знищиш сам себе.

– Сам себе? Як це?

– Ти будеш повністю поглинений предметом чарівності, тебе більше нічого не буде цікавити. Це змусить людей думати, що ти не в своєму розумі, що ти божевільний. Люди почнуть сумніватися в тобі. Ось і причина.

Заклинання прирече тебе на жалюгідне існування, воно зруйнує все, що має для тебе значення. Воно дасть тобі нав'язливу ідею, в яку ти повністю повіриш, але ніколи не зможеш досягти її. Не дарма використання заклинання чарівності було визнано серйозним злочином. У даному випадку саме це і відбувається. Поки ти намагаєшся розшукати об'єкт своєї пристрасті, довіра до тебе починає валитися – ті, хто вірив тобі, розраховував на тебе, починають думати, що ти божевільний. А раз ти божевільний – значить і те, що ти говорив коли-небудь, – слова божевільного, всі.

Річард подумав, що ніхто не хоче добровільно визнати, що є жертвою заклинання. І, схоже, люди вже починають замислюватися, а чи не здурів він.

– Правда не залежить від людини, яка вимовляє її вголос. Істина є істина, навіть якщо її говорить той, кого ти не поважаєш.

– Можливо що це все вірно, Річард. Але не всі живуть з таким ясним розумінням істини.

Він зітхнув.

– Думаю, не всі.

– А з приводу Звіра… Джеган не буде робити ставку тільки на один із способів знищити ворога, він не полінується зробити навіть більше, ніж необхідно. Можливо, він порахував, що дві можливості знищити Річарда Рала набагато краще, ніж одна.

Річард анітрохи не сумнівався в тому, що вона сказала про Джегана. Однак, йому не вірилося.

– Джегань навіть не знав, де я перебуваю. Той загін тільки випадково наткнувся на мене, коли вони прочісували ліс, перед проходженням обозу з продовольством.

– Він знав, що це ти почав повстання в Алтур-Ранзі. Можливо, всі його загони в тому районі носили спеціальні стріли, на випадок, якщо наткнуться на тебе.

Річарду було ясно, що вона, дійсно, багато що обдумала. У неї на все була відповідь.

Він склав руки, і підпер долонею підборіддя.

– Тоді поклади на мене руки, чаклунка, вхопи заклинання і витягни з мене його злі щупальця. Віднови мою розсудливість. Якщо ти й справді вважаєш, що причина всього – заклинання, тоді використай свій дар, знайди його і поклади край усьому цьому.

Ніккі відвела очі і дивилась на пролом, через який було видно морок, що панував на дні вежі.

– Для цього мені потрібна стріла, а її більше не існує. Мені дуже шкода, Річард, що я не подумала перевірити стрілу на заклинання, перш ніж знищити. Я була в жаху і поспішала прибрати її, щоб врятувати тобі життя. Але ти маєш рацію, я повинна була перевірити.

Він доторкнувся до її плеча.

– Ти все зробила правильно, друже мій. Ти врятувала мені життя.

– Врятувала? – Вона повернулася до нього. – А якшо я прирекла тебе на жалюгідне існування?

Він похитав головою.

– Я так не думаю. Ти сама сказала, що не дозволиш мені повірити чомусь, якщо недостатньо доказів. А в даному випадку доказів явно недостатньо. Я все ж переконаний, що відбувається щось незрозуміле. Я просто поки ще не з'ясував, що саме.

– Або все доводить, що твоя історія – всього лише нав'язлива ідея, породжена заклинанням чарівності.

– Ніхто не пам'ятає того, що трапилося, ніхто не вірить, що там похована не Келен. Але я це знаю. Там просто чиєсь тіло, і мені очевидно – принаймні я в це вірю – що я не вигадав всього іншого.

– Або це – частина твоєї омани, чим би вона не була викликана. Річард, це не може тривати вічно. Коли-небудь це повинно скінчитися. Ти зайшов у глухий кут. Ти знаєш, що ще можна зробити?