Текст книги "Коли впаде темрява"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 26 страниц)

– Я одружений, – промовив він. – Мені п’ятдесят п’ять, а моїй дружині п’ятдесят чотири роки.

Він зважував цю фразу, а двірники сновигали туди-сюди по лобовому склу.

– П’ятдесят чотири, Барбарі п’ятдесят чотири роки. Ми одружені двадцять шість років. Одна дитина. Дочка. Чудова дочка. Келсі-Енн. Вона навчається у Клівленді, але я не уявляю собі, яким чином зможу утримувати її там, бо два тижні тому, без усякого попередження, Барбара перетворилася на гору Сейнт Геленс. Виявилося, що вона має коханця. Цей бойфренд у неї вже майже два роки. Він учитель – звичайно ж, а ким ще йому бути? – але вона зве його ковбой Боб. Виявляється, що в ті вечори, коли, як я вважав, вона дискутувала в книжковому клубі або отримувала нові знання на кооперативних курсах, вона здебільшого жлуктила текілу і гарцювала в лінійних танцях зі своїм курвалем, ковбоєм Бобом.

Комедія. Будь-кому ясно. Це ж таке лайно, ніби воно з якогось телесеріалу вилилося, але й творці телесеріалів тепер не виливають такого лайна. Однак очі йому – щоправда, сліз ще не було – різало так, ніби по них хтось шмагнув отруйним плющем. Він поглянув праворуч, але пасажир так і сидів до нього майже спиною, а тепер ще й вперся лобом у бокове скло. Напевне, що спить.

Либонь, що спить.

Моне ніде не розводився вголос про її зраду. Келсі все ще нічого не знала, хоча бульбашка її невідання скоро лусне. Курява вже почала здійматися – перед тим як вирушити в цю поїздку, він дав відбій трьом репортерам з різних медій, – хоча їм поки що нема чого публікувати або передавати в ефірі. Дуже скоро все зміниться, але Моне продовжуватиме триматися свого «без коментарів» якомога довше, головним чином щоб самому уникнути ганьби. Тим часом тут, зараз, він коментував цю справу на всі заставки, і це дарувало йому велике, зле полегшення. Це був наче спів душі. Або ж блювання.

– Їй п’ятдесят чотири, – провадив він. – От цього я второпати не здужаю. Це значить, що вона зв’язалася з цим хлопцем, котрого насправді звуть Роберт Яндовський – авжеж, чудове йменнячко для ковбоя, – коли їй було п’ятдесят два. П’ятдесят два! Друже, чи не здається тобі, що у такому віці їй варто було б мати трохи більше розуму? Хіба не варто було б у такому віці давно зрозуміти, що скочити у гречку – аж ніяк не означає отримати пристойний врожай з того гречаного поля? Господи, Боже мій, вона ж нічого не бачить без своїх біфокальних окулярів! У неї ж видалено жовчний міхур! А вона трахається з цим хлопцем! У мотелі «Гай», де вони вдають з себе подружню пару! Зі мною вона має гарний будинок у Бакстоні, гараж на дві машини, сама їздить на «ауді» за довготерміновим дорученням, і все це вона відкинула геть, аби лиш пиячити по четвергах у барі «Рейндж Райдерз», а потім теребити цього хлопця ледь не до світанку (чи скільки там у них виходить), а їй же п’ятдесят чотири! Не кажучи вже про її ковбоя Боба, якому, курвий він син, уже шістдесяті!

Він почув себе ніби збоку, як він репетує, наказав собі припинити, кинув погляд на пасажира, побачив, що той не поворухнувся (хіба що тісніше зіщулився у своїй байковій курточці – якщо це ще було можливо), і зрозумів, що йому ніщо не заважає репетувати й далі. Він сидів у власній машині, їхав по трасі І-95 десь східніше сонця і західніше Огасти. Пасажир у нього глухонімий. Отже, репетувати він може, скільки йому завгодно.

І він репетував.

– Барб проговорилася про все. Вона не поводилась зухвало і не соромилася. Вона здавалася… сповненою умиротворіння. Ну, може, трохи контуженою. Або такою, що витає у фантастичному світі.

І ще вона сказала, що вина почасти лежить на ньому.

– Я здебільшого у поїздках, це правда. Минулого року понад триста днів. Вона залишалася сама – у нас тільки одна дочка, авжеж, і та, закінчивши школу, вилетіла з гнізда. Отака-то моя вина. Ковбой Боб і все таке інше.

Йому бухало у скроні, майже геть заклало ніс. Він різко пирхнув, аж чорні мухи полетіли перед очима, та полегшення не відчув. Принаймні в носі. Щоправда, у голові трохи розвиднілося. Він дуже радів, що підібрав автостопника. Можна було б, звісно, все це виголошувати і в порожній кабіні, проте…

– 5 —

– Але це було б зовсім не те, – промовив він до тіні по інший бік сповідальної стіни. Говорячи це, він дивився просто перед собою, впрост на БО ВСІ ЗГРІШИЛИ І ПОЗБАВЛЕНІ БОЖОЇ СЛАВИ. – Ви це розумієте, отче?

– Авжеж, я розумію, – відповів священик, і то доволі жваво. – Навіть якщо ти вочевидь відпав від матері Церкви – деякі забобони на кшталт медальйону святого Христофора ми не враховуємо, – все одно твоє запитання зайве. Сповідь – це гарно для душі. Нам про це добре відомо вже протягом двох тисяч років.

Моне вирішив носити на собі хрест св. Христофора, котрий з незапам’ятних часів звисав з його люстерка заднього виду. Може, це всього лише забобон, але він наїздив мільйон миль за будь-якої паскудної погоди в компанії з цим медальйоном і хіба що пару разів трохи подряпав бампер.

– Сину, що ще вона зробила, твоя дружина? Окрім того, що грішила з ковбоєм Бобом?

Моне сам себе здивував, розсміявшись. А по інший бік фіранки засміявся й священик. От тільки сміх їхній різнився за характером. Священик вбачав в історії її кумедний бік. Моне ж гадав, що він усе ще намагається відбитися від божевілля.

– Ну, ще була білизна, – сказав він.

– 6 —

– Вона скуповувала спідню білизну, – розповідав він автостопникові, котрий так і сидів, одвернувшись, зіщулено впирався лобом у скло, на якому осідала пара його дихання. Рюкзак між ногами, на ньому плакат догори написом Я НІМИЙ! – Вона мені показала. Все зберігалося в нашій кімнаті для гостей.

Там цими речами ледь не вся шафа була забита. Бюстьє, корсети-камізельки та ліфчики, чимало ще в упаковках, десятки пар шовкових панчох. На позір там було ледь не тисяча поясів з підв’язками. Але здебільшого трусики, трусики, трусики. Вона сказала, що ковбой Боб «великий шанувальник трусиків». Я гадав, вона детально розповість мені, як він з ними справляється, але й сам собі міг це уявити. Навіть краще, ніж мені того б хотілося. Я сказав: «Звісно, він шанувальник трусиків, він як змалку почав, так ніколи й не переставав дрочити на «ПЛЕЙ-БОЙ», а йому ж, бляха, уже шістдесят». Вони якраз проїжджали повз знак з написом «Ферфілд». Крізь лобове скло табличка виглядала брудно-зеленою, ще й мокра ворона вмостилася на ній зверху.

– Речі вона купувала якісні, – не вгавав Моне. – Чимало з «Вікторія Сікрет» з молу, але були й вельми дорогі зі спеціального бутіку, котрий називається «Світе». Це в Бостоні. Я навіть уявлення не мав, що існують бутіки спідньої білизни, але вона мене просвітила. У тій шафі товару нагромадилося, либонь, на тисячі доларів. Там ще й туфлі були. Переважно на високих підборах. Ці, як їх там, стилетто. Вона набралася манер стриптизерки. Хоча, гадаю, перед тим як виряджатися у «вондербра» і хвойдівські панталончики, вона все ж знімала з себе біфокальні окуляри. А втім…

Повз них промчав довгий трейлер. Моне машинально моргнув йому вслід фарами дальнього світла. Той подякував блиманням задніх вогнів. Отака от німа мова великої дороги.

– Втім, більшість з тих речей навіть не вдягалися жодного разу. От де пунктик. Вона стала якоюсь… якоюсь барахольницею. Я її спитав, якого біса було накуповувати стільки усього, але вона чи то сама цього не розуміла, чи просто не могла пояснити. «Це в нас стало звичкою, – сказала вона. – Гадаю, це для нас стало чимось на кшталт прелюдії…» Без усякого сорому сказала. І без зухвалості. Ніби вона в цей час думала: Це лише сон, і я від нього скоро прокинусь. Отак ми з нею стоїмо там, перед усіма тими наваленими абияк, немов на якомусь розпродажу, трусиками-ліфчиками та туфельками, і бозна-що ще нагромаджено нею у глибині шафи. А тоді я питаю, звідки вона брала гроші – я ж-бо проглядаю роздруківки по кредитних картках наприкінці кожного місяця і ніколи там не було згадки про «Світе» у Бостоні, – й отут-то ми отримуємо реальну проблему. І називається вона – розтрата.

– 7 —

– Розтрата, – повторив священик. Моне зачудувався, чи промовлялося коли-небудь раніше це слово в цій сповідальні, і вирішив, що, радше за все, так. Лишень тільки по-інакшому – крадіжка.

– Вона працювала у ШТАМ-19, – сказав Моне. – ШТАМ – це абревіатура, повна назва Шкільна територіальна адміністрація Мейну. З тринадцяти, які контролюють шкільну освіту в штаті, це одна з найбільших, її територія – на південь від Портленда. Їхня контора в Даврі, до речі, там же діє і той бар «Рейндж Райдерз», де завсідники гасають лінійні танці, і той історичний мотель «Гай» теж гам. Вельми зручно. Натанцювалися і тут же, поряд, поїб… покохалися. А що, навіть машиною не треба кудись їхати, ба можна надудлитися як хлющ. Що вони здебільшого й робили. Вона наливалася текілою, а він – віскі. Натурально, «Джеком». Вона мені розказувала. Вона розказала мені все.

– Вона була вчителькою?

– О, ні – вчителі не мають доступу до таких великих грошей; їй ніколи не вдалося б розтратити понад сто двадцять тисяч доларів, якби вона була просто вчителькою. У нас в гостях вечеряв головний управитель територіальної адміністрації зі своєю дружиною, ну і я також зустрічався з ним на всіх пікніках, що влаштовувались по закінченні навчального року, головним чином у «Заміському клубі» Даврі. Віктор МакРі його звуть. Випускник штатного університету Мейну. Колись грав у футбол. Диплом з фізичного виховання. Коротко підстрижений. Імовірно, подолав універ завдяки натягнутим «трієчкам», але чоловік приємний, з тих, що пам’ятають п’ятдесят різних версій анекдоту «ковбой входить до бару…». Під його орудою десятки шкіл, від початкових до повних середніх. Дуже великий річний бюджет, в крайньому випадку він і сам спроможний помножити два на два. Барб упродовж дванадцяти років працювала його персональною секретаркою.

Моне якусь мить помовчав.

– Барб розпоряджалася чековою книжкою.

– 8 —

Дощ припустив сильніше. Ще трохи, і його можна буде назвати зливою. Моне абсолютно машинально скинув швидкість до п’ятдесяти, хоча інші машини безтурботно обганяли їх по лівій смузі, тягнучи кожна за собою по хмарі води. Хай собі летять. За ним був довгий досвід безаварійної їзди та продажів осінніх бестселерів (не кажучи вже про весняний список бестселерів і список «Літні сюрпризи», куди здебільшого включалися збірки куховарських рецептів, книги з дієтичного харчування та піратські копії «Гаррі Поттера»), і він сподівався займатися цим ще довго.

Праворуч від нього пасажир трохи поворухнувся.

– Ти вже прокинувся, друзяко? – спитав Моне. Зайве запитання, хоча цілком природне. Німий автостопник знишка відгукнувся делікатним звуком «фьюї», котрий пролунав з-під нього. Вже гарно, що без запаху.

– Вважатимемо це за «так», – промовив, знову зосередившись на дорозі, Моне. В нього воно так і стояло перед очима. Та забита білизною шафа, мов видіння з підліткового сну з рясними полюціями. Відтак зізнання в розтраті – приголомшлива цифра. Витративши зайвий час на зважування можливості того, що вона бреше з якихось ідіотських причин (хоча наразі ідіотським тут виглядало все і всі), він спитав у неї, скільки ж залишилося на рахунку, і вона відповіла – тим самим спокійним, відсутнім тоном, – що нічого не залишилось, зовсім, хоча вона очікувала на більшу суму. Гадала, що рахунку вистачить трохи на довше.

– Але там скоро все з’ясують, – сказала вона. – Якби все залежало тільки від цього безпомічного бідолахи Віктора, гадаю, я могла б займатися цим вічно, але минулого тижня у нас були аудитори від штату. Вони ставили забагато запитань і забрали копії платіжних документів. Тепер залишилося недовго.

– Отож, я її спитав, як вона примудрилася витратити більше ста тисяч доларів на колготи й пояси з підв’язками, – повідомив Моне свого мовчазного попутника. – Я не відчував злості – принаймні на той час, гадаю, я тоді перебував у шоковому стані, – але мені було вельми цікаво. І вона відповіла – тим самим манером, без сорому, без зухвалості, немов сновида якась: «Ну, ми купували лотереї. Я сподівалася, що таким чином щось вдасться повернути».

Моне замовк. Перед його лицем по той бік лобового скла туди-сюди сновигали двірники. На коротку мить у голові йому майнула думка – різко крутнути кермо вправо і врізатись у бетонну опору пішохідного мостика, що якраз зринув попереду. Він відкинув цю думку. Пізніше він розповість священику, що почасти до цього спричинилося засвоєне ним у дитинстві поняття про гріховність самогубства, але головним чином його тоді утримало бажання ще хоч разок послухати альбом Джоша Ріттера, перш ніж померти.

До того ж він був не сам.

Замість того щоб скоїти самогубство (забравши за собою й пасажира), він проїхав під мостом з розважливою, статечною швидкістю п’ятдесят миль на годину (якихось пару секунд лобове скло залишалося чистим, а потім двірникам знову додалося роботи) і продовжив свою історію.

– Вони, мабуть, накуповували лотерейних білетів, як ніхто ніколи. – Він замислився, відтак похитав головою. – Хоча хтозна… Проте тисяч десять вони купили, не менше. Вона розповіла, що тільки минулого листопада – я тоді ледь не місяць провів у Масачусетсі і Нью-Гемпширі, плюс конференція з продажів у Делаварі – вони придбали більше двох тисяч. «Павербол», «Мегабакс», «Пейчек», «Пік-3», «Пік-4», «Тріпл-плей» – вони скуповували все підряд. Спершу вони самотужки вираховували номери, та потім Барб вирішила, що це займає багато часу, і вони перейшли на систему «І-Зі Пік».

Моне ткнув пальцем у білу пластикову коробочку, приліплену до лобового скла під дужкою люстерка заднього виду.

– Усі ці геджети пришвидшують світ. Можливо, це й добре, хоча я маю деякі сумніви. Вона мені тоді сказала: «Ми почали користуватися калькулятором “І-Зі Пік”, бо люди, що стоять за тобою в черзі, дуже нервуються, коли ти довго вибираєш собі цифри, особливо якщо джекпот більший за сто мільйонів». Вона розповідала, що іноді вони з Яндовським розділялися і грали в різних пунктах, по два десятки заходів за вечір. Ну і, звісно ж, вони шикували у тому закладі, куди ходили гасати свої лінійні танці. Вона мені так розповідала: «Перший раз, коли грав Боб, ми виграли у “Пік 3” п’ятсот доларів. Це було так романтично». – Моне похитав головою. – Після цього роман тривав, але виграші майже припинилися. Сама так сказала. А ще сказала, що одного разу вони виграли тисячу, але на той час уже тридцять тисяч полетіли до кошика на сміття. Кошик на сміття – це її слова. Вона розповіла, що якось – це було в січні, коли я їздив, працював, намагаючись відробити ціну того кашемірового пальта, що подарував їй на Різдво, – вони поїхали на пару днів погуляти в Деррі. Не знаю, чи гасали вони й там у своїх лінійних танцях. Я не питав, але зупинялися вони в готелі «Голлівуд Слоте». Зняли апартаменти, харчувались, не рахуючись із витратами. Не рахуючись із витратами – це її слова. І викинули сім з половиною тисяч на гру у відеопокер. Хоча, сказала вона, їм ця гра не дуже сподобалась. Головним чином вони витрачались на лотереї, сподівалися розквитатися зі ШТАМом раніше, ніж їхні оборудки викриють аудитори штату, а тим часом усе глибше й глибше спустошували шкільний бюджет. Ну й, ясна річ, вона не переставала прикуповувати собі комплекти нової білизни. Яка дівчинка не мріє виглядати як картинка, купуючи лотерейний квиток у місцевому супермаркеті «7-11»?

– Друже, з тобою все гаразд?

Пасажир не реагував, та й з чого б йому, отже, Моне простягнув руку й поторсав його за плече. Автостопник підняв голову від вікна (на склі залишилася масна пляма від його лоба) і озирнувся, кліпаючи кислоокими очима, ніби зі сну. Моне не вірилося, що той щойно спав. Не знати чому, в нього промайнуло таке відчуття.

Він склав великий і вказівний пальці колечком і зробив «великі очі» в бік пасажира.

Якусь хвилину той тільки безвиразно лупав очима, і Моне знову мав час подивуватися, чи цей дядько глухонімий, та ще й дурноголовий. Нарешті той посміхнувся, і кивнув, і навзаєм показав пальцями бублика.

– О’кей, – сказав Моне. – Просто перевірка.

Чоловік відвернувся й знову прилип лобом до шибки. Тим часом вірогідна мета його подорожі, Вотервілл, показався й залишився позаду. Моне не звернув на це уваги. Він усе ще переживав минуле.

– Якби просто білизна та оті лотерейні ігрища, де треба вписувати цифри, збитки могли бути не такими великими, – сказав він. – Бо гра в такі лотереї потребує часу. Є шанс прийти до тями, якщо вона ще в когось залишається. Треба стояти в черзі, і отримувати квитанції, і зберігати їх у себе в гаманці. А тоді дивитися телевізор або в газеті перевіряти результати. Коли б так, воно ще було б нічого. Якщо, звісно, вважати за «нічого», коли твоя дружина гуляє з дубоголовим вчителем історії, спускаючи в унітаз тридцять-сорок тисяч доларів з бюджету шкільного округу. Та тридцять грандів я б іще зміг покрити. Взяв би другий кредит під заставу будинку. Безумовно, не заради Барб, а заради Келсі-Енн. Дитині, що тільки-но розпочинає свій шлях у житті, не потрібен на старті такий смердючий феєрверк. Реституція, так це називається. Я відшкодував би ті гроші, навіть якби мені довелося заради цього продати дім і жити у двокімнатній квартирці. Зрозуміло?

Пасажиру напевне нічого не було зрозуміло – ні про юну гарнюню доню, яка тільки-но починає власне життя, ні про другий іпотечний кредит, ні про реституцію. Йому, у його беззвучному світі, було тепло й сухо, і так, либонь, було краще. Моне ніщо не заважало правити далі.

– Справа в тому, що існують швидші способи розтринькування грошей, і вони такі ж легальні, як… як купівля спідньої білизни.

– 9 —

– Вони перейшли на миттєві лотереї, авжеж? – спитав священик. – Оті, що їх лотерейна комісія рекламує як «моментальний виграш».

– Ви говорите, як той, хто сам знався на цьому, – сказав Моне.

– Граю час від часу, – погодився священик і з симпатичною рішучістю додав: – Я завжди кажу собі, що, якби мені справді потрапив золотий квиток, я б усі гроші вклав у церкву. Але я ніколи не ризикую сумою, більшою за п’ять доларів. – Тут він трохи завагався. – Іноді десять. – Ще пауза. – Одного разу я купив тих шкрябалок на двадцять п’ять доларів, давно, коли вони тільки з’явились. Але то було миттєве потьмарення. Більше я такого ніколи не робив.

– У всякому разі, не так глибоко, – зауважив Моне.

Священик стиха розсміявся.

– Це слова людини, синку, котра дійсно обпеклась на цьому. – Він зітхнув. – Мене вразила твоя історія, але хотілося б, якщо це можливо, аби ти пришвидшив розповідь. Мої гості можуть чекати, поки я роблю Божу роботу, але ж не вічно. А мені здається, там мусить бути курячий салат, добряче заправлений майонезом. Саме те, що я найбільше люблю.

– Залишилося небагато, – сказав Моне. – Якщо ви грали, вам відома суть справи. Ті шкрябалки можна купувати там же, де й квитки «Мегабакса» чи «Паверболла», але також і в десятках інших місць, у тому числі у придорожніх майданчиках відпочинку. Можна навіть не мати справу з продавцями, а купувати в автоматах. Ці автомати завжди зелені – колір грошей. На той час як Барб у всьому зізналася…

– На той час як вона покаялася, – зауважив священик з інтонацією, в якій можна було розчути лукавство.

– Так, на той час, коли вона покаялася, вони вже здебільшого перейшли на двадцятидоларові миттєві лотереї. Барб сказала, що сама ніколи їх не купувала, але, коли вони були разом з ковбоєм Бобом, вони набирали їх досхочу. Сподівалися на великий куш, розумієте? Якось, розказувала Барб, вони за один вечір накупили їх штук сто. На дві тисячі доларів. А виграли вісімдесят. Обоє мали кожний свій власний шкребок. Це така пластикова штучка, схожа на ліліпутську совкову лопатку, а на держачку напис: ЛОТЕРЕЯ ШТАТУ МЕЙН. Ці шкребки також зеленого кольору, як і ті автомати, що торгують білетами. Вона мені показувала свій – дістала з-під постелі у спальні для гостей. Там майже весь напис на держачку стерся, зійшов разом з її потом, залишились тільки літери ЛОТ.

– Сину, ти її побив? Саме через це ти й тут?

– Ні, – відповів Моне. – Через те я хотів її вбити – через гроші, не через зраду, зрада мені досі здається якоюсь нереальною, навіть після того, як я на власні очі бачив усю ту ху… спідню білизну. Але я її й пальцем не торкнувся. Гадаю, ще й через те, що почувався дуже втомленим. Усі ці новини мене просто виснажили. Мені нічого не хотілося, окрім як впасти й заснути. Надовго. Либонь, на пару діб. Хіба це не дивно?

– Ні, – відповів священик.

– Я її спитав, як вона могла таке вчворити зі мною. Чи вона хоч трохи про мене думала? А вона спитала…

– 10 —

– Вона спитала, як так трапилось, що я нічого не знав, – сказав Моне своєму пасажиру. – І перш ніж я встиг хоч щось промовити, вона сама собі відповіла, отже, гадаю, це було нею сказано заради того, щоб вкинути слівце, чисто риторичне запитання. Вона сказала: «Ти не знав, бо я тобі була нецікава. Ти майже весь час перебував десь у дорозі, а коли нікуди не їхав, тобі хотілося бути в дорозі. Десять років минуло з того часу, як ти останній раз цікавився, яка на мені білизна, – та й навіщо, якщо тобі нецікава сама жінка, одягнена в ту білизну? Але тепер тобі цікаво, еге ж? Тепер ти заінтригований».

– Господи, я тільки глянув на неї. Я був занадто втомлений, щоб її вбити – чи хоч би дати ляпаса, – але ж я був і розлючений. Навіть, попри шок, відчував шаленство. Вона намагалася звинуватити мене. Хоча б це ти розумієш, га? Намагалася перекласти провину на мою кляту роботу, ніби я міг знайти іншу, де б заробляв бодай половину того. Я маю на увазі: в моєму віці на що інше я можу згодитися? Можливо, мене ще взяли б у пішохідні наглядачі при школі – жодних аморальних дій у моєму минулому не числиться, – але це вже занадто.

Він ненадовго замовк. Далеко попереду на дорозі, все ще укутаній у мерехтливі шати дощу, показався синій знак.

Подумавши, він промовив:

– Але ж і не в цьому крилася головна причина. Хочеш знати, в чому полягає головна причина? Її причина? На її переконання, я мусив би відчувати себе винним за те, що мені подобається моя робота. Винним за те, що це не я ішачив день у день, аж поки не зустрів розкішну персону, з якою можна так круто віджигати.

Попутник поворушився, можливо тільки тому, що трапилася якась вибоїна на дорозі (або вони переїхали кимось збиту тваринку), але тут Моне усвідомив, що він кричав. Атож, цей пасажир, можливо, й не цілком глухий. А навіть якщо й глухий, то, коли звук досяг відповідного рівня децибелів, він міг відчути вібрації кістками свого обличчя. Та хто це, з біса, може знати?

– Я не став з нею заводитися з цього приводу, – продовжив Моне вже тихіше. – Я відмовився балакати з нею на цю тему. Мені здається, якби я завівся, якби ми почали насправді лаятись, трапитись могло що завгодно. Я хотів забратися звідти геть, поки ще перебуваю в шоковому стані… саме заради її безпеки, ясно?

Автостопник не вимовив ні слова, та Моне міг балакати за них обох.

– Я спитав – ну а далі що? А вона мені – скоріш за все, я потраплю до в’язниці. І знаєш що? Якби вона в той момент заплакала, я б її обійняв. Бо після двадцяти шести років подружнього життя такі речі стають рефлекторними. Навіть коли більшість почуттів давно мертві. Але вона не заплакала, отож, я пішов собі геть. Просто розвернувся і вийшов. А коли повернувся знову, там лежала записка, де було написано, що вона з’їхала з дому. Це було майже два тижні тому, й відтоді я її не бачив. Пару разів балакав з нею по телефону, і все. Також поговорив з адвокатом. Заблокував усі наші рахунки, щоправда, від цього мало користі, якщо почнуть крутитися всі колеса правосуддя. А це почнеться скоро. Лайно потрапило у вентилятор, якщо ти розумієш, про що я. Гадаю, я її невдовзі побачу. У суді. Її, разом з її ковбоєм Бобом.

Тепер він уже міг прочитати напис на синьому знаку: ПІТС-ФІЛД. ВІДПОЧИНКОВА ЗОНА – 2 МИЛІ.

– От чорт! – вигукнув він. – Друже, ми проґавили Вотервілл, ще п’ятнадцять миль тому. – А коли глухонімий не поворухнувся (звісно, що ні), Моне второпав, що він сам не впевнений, чи тому дійсно треба було у Вотервілл. Звідки знати. У будь-якому випадку, час із цим розібратися. Відпочинковий майданчик для цього якраз годиться, але вони якусь пару хвилин залишатимуться разом у цій пересувній сповідальні, тож він відчув потребу ще дещо сказати.

Я дійсно вже давно майже зовсім збайдужів до неї, – заговорив він. – Буває так, що кохання просто спливає. Правда й те, що я не був аж таким їй вірним – час від часу я розважався у поїздках. Але хіба це можна порівняти з тим? Як можна виправдати жінку, що втоптала в багно чиєсь життя, мов якийсь дурень – гниле яблуко?

Він в’їхав на відпочинковий майданчик. Усього якихось чотири автомобілі стояли там, вони купкою тулилися до коричневої будівлі, перед якою вишикувались торговельні автомати. Моне ці машини здалися покинутими під холодним дощем дітлахами. Він зупинився. Пасажир кинув на нього запитуючий погляд.

– Куди тобі треба їхати? – спитав Моне, розуміючи даремність свого запитання.

Глухонімий замислився. Роздивився довкола і второпав, куди вони приїхали. Знову подивився на Моне, немов кажучи – це не тут.

Моне, звівши вгору брови, показав пальцем на південь. Глухонімий похитав головою і показав на північ. Стиснув і розтиснув кулаки, продемонструвавши розчепірені пальці шість… вісім… десять разів. Далебі, точно, як тоді. Та цього разу Моне вже зрозумів. Він подумав, що цей хлоп спростив би собі життя, якби хтось навчив його показувати горизонтальну вісімку – символ безкінечності.

– То ти просто мандруєш, еге ж? – спитав Моне.

Глухонімий тільки кліпав очима.

– Авжеж, так, – промовив Моне. – Та ось що я тобі скажу. Ти вислухав мою розповідь, хоча й сам не знав, що щось слухаєш, тож я довезу тебе до Деррі. – Йому сподобалась ця ідея. – Точніше, я висаджу тебе біля притулку в Деррі. Там тебе нагодують гарячим і в люлю покладуть, принаймні на одну ніч. Мені треба відлити. Ти хочеш відлити?

Глухонімий дивився на нього з терплячою безпомічністю.

– Відлити, – повторив Моне. – Попісяти. – Він показав собі на матню, згадав, де вони знаходяться, і второпав, що волоцюга може вирішити, ніби він йому пропонує відсмоктати просто тут, біля автоматів з закусками. Тоді він показав на чорні силуети на бічній стіні будівлі: чоловічий та жіночий. У чоловіка ноги розставлені, у жінки – стулені. Просто тобі історія людської раси в картинках.

Це його пасажир зрозумів. Він рішуче похитав головою, а на підтвердження ще й склав пальці колечком. Що поставило Моне перед делікатною проблемою: залишити містера Німого Волоцюгу в машині, поки він сам зробить свої справи, чи вигнати його чекати на дощ… але в такому випадку цей чоловік напевне ж зрозуміє, чому його виставили.

Хоча ніяка це не проблема, вирішив він. Грошей у машині не було, його власні речі лежали під замком у багажнику. Щоправда, на задньому сидінні залишались кофри зі зразками, та йому якось не вірилося, що цей дядько вхопить два кофри, кожний вагою сімдесят фунтів, і побіжить з ними в руках з відпочинкового майданчика в бік автостради. Та і як у такому разі він зміг би нести свій плакатик Я НІМИЙ?

– Я швидко, – сказав Моне, а оскільки попутник так і не зводив з нього своїх очей з почервонілими повіками, Моне показав пальцем на себе, на туалетні символи і знов на себе. Тут уже волоцюга кивнув і у відповідь знову показав пальцями «о’кей».

Моне зайшов до туалету й відливав там, як йому здалося, не менше двадцяти хвилин. Полегшення було глибоким і повним. Уперше йому полегшало на душі з того моменту, як Барб скинула на нього свою бомбу. Вперше у нього з’явилася впевненість, що він видряпається з цієї історії. І допоможе видряпатися Келсі. Він згадав старий вислів якогось німця (а може, росіянина, це було більш схожим на російське ставлення до життя): все, що нас не вбиває, робить нас дужчими.

Назад до машини він ішов, насвистуючи. Минаючи автомат з продажу лотерейних квитків, він навіть дав йому дружнього стусана. Спершу він подумав, що не бачить свого пасажира, бо той розлігся в кабіні… тож у цьому випадку Моне доведеться його розштовхати, змусити випрямитись, щоб самому сісти за кермо. Але волоцюга не лежав. Волоцюга зник. Забрав свій рюкзак та плакатик і вшився.

Моне подивився на заднє сидіння і впевнився, що його кофри «Вольф & Сини» залишились неторкнутими. Зазирнув до шухлядки і побачив, що всі документи на місці: реєстраційний талон, страховка, картка члена Американської автомобільної асоціації. Від самого волоцюги залишився лише слід запаху, не вельми й смердючого, – піт і ніби трішки дьогтю, як буває, коли хтось спить одягненим.

Він гадав, що побачить його наприкінці виїзду на трасу з плакатиком у руках, який він буде обертати то одним, то іншим боком, щоб потенційні добрі самаритяни могли отримати повну інформацію про комплект його дефектів. Тоді Моне міг би знову посадити його до себе. Бо сам почувався так, ніби не завершив задумане. Доставити його до притулку в Деррі – ось тоді все буде гаразд. Завершити діло – як закрити прочитану книгу. Які б негаразди не очікували на нього попереду, свої справи він любив завершувати.

Але його попутника не виявилося на узбіччі траси; волоцюга немов розчинився. І тільки коли Моне вперше кинув погляд угору – бо якраз проїжджав повз знак ДЕРРІ 10 МИЛЬ, – він побачив, що з люстерка заднього виду зник святий Христофор, давній і вірний товариш у його безкінечних подорожах. Глухонімий його вкрав. Та попри це Моне аніскільки не втратив свого новопридбаного оптимізму. Можливо, глухонімому той медальйон потрібніший. Моне сподівався, що хрестик принесе йому удачу.

Через два дні – він якраз продавав осінні бестселери всіх часів у Преск Айлі – він отримав дзвінок з поліції штату Мейн. Його жінку і Боба Яндовського було забито до смерті в мотелі «Гров». Убивця зробив це обгорнутою мотельним рушником трубою.

– 11 —

– Ох… Господи помилуй, – видихнув священик.

– Так, – погодився Моне. – Ці самі слова і я тоді сказав.

– А твоя дочка?..

– Пригнічена горем, звісно. Вона зараз удома, зі мною. Ми це переживемо з нею разом, отче. Вона міцніша, ніж я гадав.

І, звісно ж, вона нічого не знає про те. Про розтрату. Якщо пощастить, то й не дізнається. Нам мусять сплатити вельми велику суму страховки, як вони це називають, подвійну компенсацію. Зважаючи на всі попередні події, я міг би бути зараз під серйозною підозрою з боку поліції, аби не мав залізного алібі. А також якби слідство не просувалося… Як-не-як, а мене вже кілька разів викликали на допити.