Текст книги "Коли впаде темрява"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 26 страниц)

– Добре, – каже N., на мить усіма зубами вишкірившись до стелі. Аж ніяк не агресивно; авжеж, я певен, це просто вираз обличчя людини, перед тим як їй піднімати щось важезне, від чого завтра їй болітиме все тіло. – Не певен, чи зможу все доладно оповісти, але намагатимуся якнайкраще. Важливо пам’ятати, що до того серпневого дня єдиним, що в моїй поведінці наближалося до СНС, було те, що перед виходом на роботу я знову заскочив до ванної, аби пересвідчитися, що гарно повидаляв собі волосся з носа.

Можливо, він каже правду, хоча навряд чи. Я не підтримую цю тему. Натомість прошу його розповісти мені, що саме трапилося того дня. І він розповідає.

Це продовжується три наступні сеанси. На другий з них – 15 червня – він приніс мені календар. Як то кажуть, речовий доказ.

3. Історія N

Я за фахом бухгалтер, за покликанням – фотограф. Після мого розлучення – та ще й діти повиростали, а це теж свого роду розлучення, до того ж не менш болюче – більшість вихідних я проводив, блукаючи по околицях, знімав краєвиди своїм «Ніконом». Це плівковий, не цифровий фотоапарат. Під кінець кожного року я вибирав дванадцять найкращих знімків і робив календар. Мені його друкували в маленькій друкарні «Віндговер-прес». Дорого, але вони там роблять якісно. Календарі я дарував друзям і діловим партнерам на Різдво. Іноді й клієнтам, але небагатьом – клієнти з п’яти-шестизначними рахунками зазвичай цінують обрамлені сріблом речі. А сам я завжди віддам перевагу гарному фотопейзажу. У мене нема світлин Акерманового поля. Я там знімав, але фотографії ніколи не виходили. Пізніше я позичив цифрову камеру. Не лише знімки не вийшли, а й усі нутрощі в ній згоріли. Мені довелося купити нову камеру тому хлопцю, в якого позичав. Так ми домовились. Гадаю, я все одно знищив би потім всі знімки того поля, аби вони в мене були. Тобто якби воно мені дозволило.

[Я його питаю, що він має на увазі під «воно». N. ігнорує моє запитання, ніби й не чув.]

Я знімав по всьому Мейну й Нью-Гемпширу, здебільшого вибираючи місцини на власний смак. Я живу у Касл-Року[53]53
  Касл-Рок – вигадане С. Кінгом місто у штаті Мейн, яке він, починаючи від роману 1979 року «Мертва зона», згадує в багатьох своїх творах.


[Закрыть] – просто над Панорамою, – хоча ріс у Гарло, як і ви. Не дивуйтеся, доку, я вас погуглив[54]54
  Гугл («Google») – одна з найпопулярніших пошукових систем в Інтернеті.


[Закрыть], як мені порадив сімейний лікар, – у наші дні всі гуглять одне одного, хіба не так?

Отже, в тій частині Центрального Мейну я зробив свої найкращі кадри: у Гарло, Моттоні, Честерз Мілл, Сейнт-Івзі, Касл-Сейнт-Івзі, Кентоні, Лізбон Фоллзі. Іншими словами, у містечках на берегах великого Андроскоггіну. Ті знімки виглядають якось

Більш… реалістичними. Гарний цьому приклад – календар за 2005 рік. Я вам його принесу, щоб ви самі побачили. З січня по квітень та з вересня по грудень – всі кадри були зняті неподалік від дому. З травня по серпень… зараз згадаю… Олд Очард Біч… Пемаквід-Пойнт[55]55
  Олд Очард Біч – містечко на березі затоки Сако, популярний літній курорт; Пемаквід Пойнт – мис біля міста Брістоль, славний побудованим у 1827 році маяком; Громова яма – морський грот, пам’ятка природи, розташована на території Національного парку Акадія в містечку Бар Гарбор на острові Маунт Дезерт.


[Закрыть], звісно ж, маяк… Гаррісон-Парк… і Громова яма у Бар Гарборі. Мені здавалося, що знімками «Громової ями» я досяг чогось такого, хвилюючого… але, коли побачив контрольні кадри, реальність привела мене до тями. Вони виявилися банальними туристичними фотографіями. Гарна композиція, ну то й що з того, правда? Гарну композицію можна побачити в будь-якому проспекті турбюро.

Хочете знати мою аматорську думку? Я вважаю, що фотографія – більш мистецька штука, ніж це здається людям. Логічно думати, що, оскільки хтось має смак до композиції плюс трохи технічних навичок, які вам викладуть на перших-ліпших фотокурсах, той будь-яке місце зніме з рівноцінним успіхом, особливо якщо займається краєвидами. Гарло в Мейні чи Сарасоту у Флориді, достатньо лише встановити правильний фільтр, прицілитися й натиснути кнопку. Насправді ж усе зовсім не так. Конкретна місцина у фотографії так само важить, як і в малярстві, у прозі чи в поезії. Не знаю, чому так, проте…

[Западає довга пауза.]

Насправді я знаю. Тому що митець, навіть такий аматор, як я, вкладає душу в те, що творить. Для деяких людей (для тих, хто має мандрівну вдачу, як я собі це уявляю) душа – річ пересувна. Але для моєї заїхати навіть до Бар Гарбору – вже задалеко. От мої знімки по берегах Андроскоггіну… вони до мене промовляють. І до інших людей також. Хлопець, із яким я спілкуюсь у «Віндговері», сказав мені, що я міг би знайти видавця в Нью-Йорку, отримував би платню за свої календарі, аніж платити самому за їх друк, тільки мене це ніколи не цікавило.

Мені це здається трохи… ну, не знаю, як сказати… Публічним? Претензійним? Не знаю, одне слово, чимось таким. Календарі – це ж дріб’язок, робиться лише для друзів. Крім того, я маю роботу. Мені приємно марудитися з цифрами. Хоча життя було б похмурішим, якби не моє хобі. Вистачить знати, що мої календарі висять на кухнях або у вітальнях кількох моїх друзів. Та хоч би, чорт забирай, у когось в коридорі. Парадокс полягає в тому, що я майже нічого не зняв після того, як намагався сфотографувати Акерманове поле. Гадаю, та частина мого життя, мабуть, скінчилася, а натомість у мені залишилася діра. У ній гуде посеред ночі, ніби там виє вітер. Вітер, який намагається заповнити порожнечу. Іноді я думаю, що життя – сумна штука, нечесний бізнес. Я справді так вважаю, доку.

Блукаючи, як звичайно, минулого серпня в Моттоні, я натрапив на ґрунтову дорогу, якої не міг пригадати, чи бачив раніше. Я їхав, заслухавшись музикою по радіо, і віддалився від ріки, хоча й знав, що вона тече десь неподалік, бо відчував її запах. Такий гнилий і свіжий водночас. Я певен, ви чудово розумієте, що я маю на увазі. Це древній запах. Отже, я виїхав на дорогу.

Дорога була вибоїста, майже геть розмита в декількох місцях. Уже смеркалося. Було десь близько сьомої вечора. А я ніде не зупинявся пообідати. Зголоднів. Уже був ледь не повернув назад, але тут дорога погладшала і пішла вже не донизу, а вгору. І запах також подужчав. Вимкнувши радіо, я на додачу до запаху почув і звучання ріки – не голосне, не близьке, але вона текла неподалік.

Потім я побачив дерево, що лежало поперек шляху, і знову ледь не повернув назад. Міг би, хоча там і не було місця для розвороту. Я знаходився усього лиш десь за милю від траси №117, тож міг би за п’ять хвилин здати туди задом. Тепер мені здається, ніби щось, якась сила, котра існує по світлий бік нашого життя, пропонувала мені таку можливість. Гадаю, минулий рік був би зовсім інакшим, якби я просто перемкнув трансмісію на задній хід. Та я цього не зробив. Бо той запах… він завше навівав мені спогади про дитинство. А ще я побачив прогалину неба над вершечком пагорба. Дерева – подекуди сосни, але здебільшого березовий непотріб – там розходилися, і я подумав: «Там поле». Спливла думка: якщо так, то звідти мусить відкриватися вид на ріку. Також я подумав, що там може бути достатньо простору для розвороту, але це була вторинна думка порівняно з тим, що мені може пощастити сфотографувати Андроскоггін при вечірній зорі. Не знаю, чи пригадуєте ви, а я пам’ятаю, що в минулому серпні у нас трапилось кілька вельми імпозантних заходів сонця.

Отож я вийшов з машини й відсунув дерево. То була одна з тих ні до чого не придатних беріз, така прогнила, що ледь не розсипалася у мене в руках. Але, сівши до машини, замість того щоб рушити вперед, я знову ледь не поїхав назад. Таки дійсно існує якась світла сила, я вірю в це. Але після того, як я прибрав дерево, звучання ріки ніби стало чіткішим – розумію, це глупство, але мені справді тоді так здалося, – тож я ввімкнув трансмісію на малі оберти і подолав своїм маленьким позашляховиком «Тойота 4Раннер» решту дороги вгору.

Я проминув невеличку, прибиту до дерева табличку, на ній було написано: АКЕРМАНОВЕ ПОЛЕ. ПОЛЮВАННЯ ЗАБОРОНЕНО. ЗАБОРОНЕНА ТЕРИТОРІЯ. Потім дерева залишились позаду, спершу зліва, потім справа, і ось воно. Мені перехопило подих. Я майже не пам’ятаю, як вимкнув двигун і виліз із машини, не пам’ятаю, як брав камеру, але я її таки не забув, бо вона була в мене в руках, коли я підійшов до краю поля, а її ремінь і кофр зі змінним об’єктивом били мені по ногах. Мене вразило в самісіньке серце і пробило його наскрізь, мене геть викинуло з мого ординарного життя.

Реальність – це таїна, докторе Бонсейнт, і фактура повсякдення – це запона, якою ми маскуємо її блиск і морок. Гадаю, з такої ж причини ми прикриваємо лиця померлих. У мертвому обличчі ми бачимо щось на кшталт воріт. Їх зачинено для нас… але ми знаємо, що вони не завжди залишатимуться зачиненими. Надійде день, коли вони відчиняться навстіж для кожного з нас, і кожний з нас туди ввійде.

Та існують місцини, де така запона рветься і проглядає реальність. Звідти визирає обличчя… але не обличчя мерця. Либонь, краще б уже звідти дивилося воно. Акерманове поле – одна з таких місцин, і, хто б ним не володів, він недарма прибив табличку з написом ЗАБОРОНЕНА ТЕРИТОРІЯ.

День догоряв. Сонце – приплюснута згори й знизу газова куля – сідало на західному обрії. У відбитках його сяйва довгою кривавою змією на відстані восьми-десяти миль звивалася ріка, але її голос долітав до мене крізь застигле вечірнє повітря. За нею сіро-зеленими грядами аж до самого горизонту піднімалися ліси. Я не бачив жодного будинку чи дороги. Не чув жодної пташки. Відчуття було, ніби мене закинуло в минуле на чотири сотні років. Або на чотири мільйони. Перші пасма білого низового туману почали тягнутися вгору з травостою – з високої трави. Ніхто не з’являвся тут, щоб її покосити, хоча поле було величеньке і пасовище гарне. Туман випливав з потемнілої зелені, мов пара від дихання. Так, ніби сама земля була живою істотою.

Гадаю, я наче трохи сп’янів. Справа не в красі, хоча там було красиво, справа в тому, що все, що лежало переді мною, було якимсь розрідженим, я порівняв би його з галюцинацією. А потім я помітив те кляте каменюччя, що піднімалося з некошеної трави.

Там було, принаймні мені тоді так здалося, сім каменів: два найвищі – близько п’яти футів заввишки, найменший – близько трьох, решта – щось середнє. Пам’ятаю, я підійшов до найближчого з них, але це як пригадувати про сновидіння після того, як воно почало зотлівати при світлі білого дня, – знаєте ж, як вони тануть? Звісно, ви знаєте, сни складають велику частину вашого робочого дня. Тільки в мене було не сновидіння. Я чув, як треться трава об мої холоші, відчував, як від туману набрякають вологою штани-хакі й починають прилипати до шкіри під колінами. Раз у раз якийсь кущ – тут і там ріс купками сумах – чіплявся й відтягував назад кофр з об’єктивом, а коли відпускав, той ще дужче, ніж зазвичай, гатив мене по стегну.

Я підійшов до найближчого каменя й зупинився. Це був один із п’ятифутових. Спершу мені здалося, що на ньому викарбовані обличчя – проте не людські, а обличчя звірів і монстрів, – але потім я трохи посунувся вбік і побачив, що це всього лише гра надвечірнього світла, котре згущувало тіні й робило їх на вигляд… ну, як будь-що. А втім, постоявши трохи на новому місці, я знову побачив обличчя. Деякі були на вигляд людськими, але не менш жахливими. Ні, більш жахливими насправді, бо людина завжди жахливіша, як ви гадаєте? Ми ж знаємо людей, ми розуміємо людей. Або так вважаємо. А ті обличчя виглядали так, ніби вони чи то кричать, чи сміються. Можливо, разом і те й інше.

Я гадав, що це тиша крутить-вертить моєю уявою, і самотність, і простір – переді мною розлігся добрячий шмат світу. Здавалося, сам час затамував подих. Ніби все, що там є, залишиться таким самим навічно, червоне сонце над обрієм за сорок хвилин до заходу і та вицвіла прозорість у повітрі. Я гадав, що всі ці речі змушують мене бачити обличчя там, де нема нічого, окрім випадкових рисок. Тепер я думаю по-іншому, але вже пізно.

Я зробив кілька знімків. Здається, п’ять. Погане число, але тоді я ще цього не знав. Відступив далі, бо волів захопити в кадр усі сім каменів, але, прицілившись, побачив, що їх там насправді вісім, вишикувалися нерівним колом. Схоже було на те (коли уважно дивишся, то й бачиш), що ці камені – частина якогось геологічного пласта, котрий вигулькнув з-під землі багато епох тому, або, може, його вимило дощами й повенями не так давно (поле мало явний ухил, тож, думаю, останнє було цілком імовірним), але водночас вони виглядали спланованими, як камені в друїдських колах. Хоча на них не було ніяких візерунків. Окрім тих, що залишила негода. Я кажу так, бо знаю, бо повернувся туди вдень і пересвідчився. Тріщинки й зморшки, як годиться на каменях. І не більше того.

Я зробив ще чотири світлини – загалом вийшло дев’ять, теж погана цифра, хоча трішки краща за п’ять, – а коли опустив камеру й поглянув знову неозброєним оком, я побачив обличчя, вони корчили гримаси, шкірилися й шварґотіли. Деякі людські, деякі звірині. І я нарахував сім каменів.

Та коли знову подивився крізь видошукач, їх було вісім.

Думки змішались у голові, стало лячно. Захотілося забратися звідти до настання повної темряви – геть з цього поля, їхати по дорозі №117, і щоб з радіо голосно ревів рок-н-рол. Але я не міг просто взяти та й піти. Щось в глибині мене – на тій глибині, де живуть інстинкти, котрі підказують нам робити вдих і випускати повітря, – наполягало на цьому. Я відчував, що, якщо зараз піду, скоїться щось жахливе, і, можливо, не тільки зі мною. Мене знову накрило тим відчуттям розрідженості, нібито саме в цьому конкретно місці світ став крихким і однієї людини вистачить, щоб сотворити якийсь неймовірний катаклізм. Якщо ця особистість не буде поводитися дуже й дуже обережно.

От тоді-то й почалося це моє СНС-лайно. Я переходив від каменя до каменя, торкаючись кожного, рахуючи кожний, відзначаючи, де який з них стоїть. Я волів опинитися звідти подалі – відчайдушно цього хотів, – хотів, але не припиняв рахувати. Бо мусив. Якимсь чином я знав, що мушу не припиняти дихати, якщо хочу залишитися живим. До того місця, звідки почав, я повернувся мокрий від поту, роси й туману, мене тіпало. Тому що торкатися каменів… було негарно. Це збурювало… домисли. І викликало видіння. Гидкі. Наприклад, як я рубаю сокирою свою колишню дружину і сміюся, а вона кричить, затуляючись від ударів скривавленими руками.

Але їх там було вісім. Вісім каменів на Акермановому полі. Гарна цифра. Безпечна цифра. Я знав це. І вже не мало значення, дивлюся я на них крізь видошукач камери або просто голими очима; після того як я їх торкнувся, вони зафіксувалися. Темнішало, над обрієм сиділа вже лиш половинка сонця (я, либонь, хвилин двадцять ходив цим нерівним колом, діаметром ярдів сорок), але ще було доволі видно – повітря там було напрочуд чистим. Мене ще не відпустив переляк – щось там було таке непевне, про це там усе просто волало, відсутність пташиних голосів волала про це, – але разом з тим я відчув полегшення. Непевність я, принаймні почасти, виправив, торкнувшись каменів… і тим, що знову подивився на них. Зафіксувавши кожний на його місці у себе в пам’яті. Це виявилось не менш важливим за доторки.

[Пауза на роздуми.]

Ні, це було важливішим. Бо саме те, яким ми бачимо цей світ, утримує приховану під цим світом темряву на своєму місці.

Утримує її від того, щоб не просочилася крізь шпарини, не поглинула нас. Гадаю, кожен з нас про це знає, в глибині душі. Отже, я пішов і майже дійшов до машини – мабуть, я вже навіть торкнувся її дверцят, – аж тут щось змусило мене озирнутися. І от тоді я побачив.

[Він надовго замовкає. Я помічаю, як він тремтить. Його проймає піт. Піт блищить у нього на лобі, мов роса.]

Там виднілося щось між каменів. Усередині того камінного кола, створеного випадково або з чиєїсь примхи. Воно було чорне, як небо на східному обрії, і зелене, як трава. Воно оберталося дуже повільно, але не відриваючи від мене своїх очей. Воно мало очі. Бліді рожеві очиці. Я розумів – раціональна частка мого мозку розуміла, – що я бачу лише відблиск світла на небі, але в той же час я знав, що там є щось інше. Воно використовує те небесне світло. Використовує вечірню зорю, щоб дивитися крізь неї, і дивиться воно на мене.

[Він знову починає плакати. Я не пропоную йому «Клінекс», бо не хочу порушувати чари. Хоча я не певен, що взагалі зміг би запропонувати йому серветки, бо він і мене причарував. Те, що він описує, – навіяна маячня, і в глибині душі він сам це розуміє – «тіні, як обличчя» і тому подібне, – проте потужна маячня розповсюджується, як вірусна інфекція з чханням.]

Мабуть, я задкував, я зовсім цього не пам’ятаю; пригадую лише, як думав про те, що бачив голову якогось гротескного монстра з потойбічної темряви. І ще – якщо там є один, то мусять бути й інші. Вісім каменів ще можуть їх утримувати в облозі – ледь-ледь, – однак, якщо каменів тільки сім, вони просочаться з потойбічної темряви в реальність і поглинуть цей світ. Мені здавалося, я дивився на найдрібнішого, найслабшого з них. Мені здавалося, що воно – з його рожевими очицями на сплюснутій зміїній голові й отим, схожим на великі довгі жальця, що росло в нього з морди, – дитинча.

Воно помітило, що я дивлюся на нього.

Ця огидна істота шкірилась до мене, а зуби в неї були головами. Живими людськими головами.

Тоді я наступив на суху гілку. Вона луснула голосно, мов петарда, і заціпеніння минулося. Гадаю, нічого неможливого нема в тому, що та істота, котра вигулькнула серед кола з каменів, мене загіпнотизувала, як змія, що начебто може гіпнотизувати пташок.

Я повернувся й побіг. Кофр з об’єктивом лупив мені по нозі, і кожний його удар ніби промовляв: Прокинься! Прокинься! Геть звідси! Геть звідси! Я смикнув дверцята своєї «тойоти» і почув дзеленькіт дзвоника, котрий нагадує вам, що ви залишили ключ у замку запалювання. Мені згадався старий фільм, де Вільям Павелл і Мірна Лой[56]56
  Йдеться про шестисерійну кримінальну комедію 1934–1947 років «Худорлявий» за однойменним романом класика «крутого детективу» Дешила Геммета (1894–1961); Вільям Павелл (1892–1984) грає у фільмі роль приватного детектива Ніка Чарлза, а Мірна Лой (1905–1993) – його жінку Нору.


[Закрыть] стоять у вестибюлі шикарного готелю, і Павелл калатає взятим зі стійки дзвоником, викликаючи портьє. Правда ж, кумедно, які дивні речі спливають у голові в такі хвилини? У кожного з нас у голові також є щось на кшталт шлюзових воріт – ось що я думаю. Вони стримують божевілля, щоб ним не затопило розум. А в критичні моменти ці ворота розчахуються і нас затоплює всяке потойбічне лайно.

Я завів двигун. Ввімкнув радіо на максимальну звучність, і з гучномовців загримів рок. Грали «The Who», я це добре пам’ятаю. І ще пам’ятаю, що ввімкнув фари. Коли зробив це, ті камені, здалося, плигнули до мене. Я ледь не заверещав. Але їх було вісім, я порахував, а вісім – безпечна цифра.

[Тут знову довга пауза. Майже на цілу хвилину.]

Наступне, що пам’ятаю, – я знову на дорозі №117. Не знаю, як я туди виїхав, чи розвернувся десь, чи здавав задом. Не знаю, скільки на це пішло часу, пісня «The Who» вже закінчилася, і тепер грали «Дорз». Господи помилуй, вони співали «Повернення у потойбіччя»[57]57
  «Повернення у потойбіччя» – перша пісня з першого альбому групи «Дорз».


[Закрыть]. Я вимкнув радіо.

Гадаю, мені більше нема чого вам розповісти, доку, не сьогодні. Я виснажився.

[Так, судячи з його вигляду.]

* * * * *

[Наступний сеанс]

Я гадав, що враження, що його справило на мене те місце, поблякне дорогою додому – усього лише якийсь неприємний випадок серед безлюддя, авжеж? – і щойно я сидітиму у своїй вітальні, з ввімкнутим телевізором, то прийду цілком до тями. Але трапилося інше. Навпаки, відчуття катастрофи – від того, що я торкався якогось іншого, неприязного до нашого, всесвіту, – схоже, посилилося. Залишалася переконаність у тому, що я бачив обличчя – гірше того, тінь величезного рептильного тіла – посеред того камінного кола. Я почувався… інфікованим. Інфікованим власними думками, що роїлися в моїй голові. А ще я відчував себе небезпечним – так, ніби міг покликати сюди ту істоту, просто забагато думаючи про неї. А вона ж з’явиться не сама. Весь той потойбічний космос просочиться до нас, як блювотиння крізь мокре денце паперового пакету.

Я обійшов хату, позамикав усі двері. Тоді з’явилася впевненість, що, деякі я забув замкнути, і я знову їх перевірив. Цього разу я рахував: передні двері, задні двері, двері до комори, двері до підвалу, верхні гаражні двері, задні гаражні двері. Усього шість, і мені майнуло в голові, що цифра ця гарна. Не гірша за гарну цифру вісім. Це дружні цифри. Теплі. Не холодні, як п’ять або… ну, ви знаєте, сім. Я трохи заспокоївся, але ще раз усе обійшов наостанок. Так само шість. «Шість – це гаразд», – пам’ятаю, сказав я. Гадав, що після цього засну, але не зміг. Навіть прийнявши амбієн. Перед очима мені так і стояв захід сонця над Андроскоггіном, вечірня зоря, що обертається червоною змією. Туман піднімається з трави, мов язики. І істота в каменях. Оце найважче.

Я встав і порахував усі книжки у шафці в спальні. Їх виявилося дев’яносто три. Погана цифра, і не тільки тому, що непарна. Поділіть дев’яносто три на три, й отримаєте тридцять один; тринадцять ззаду наперед. Тож я приніс одну книжку з маленької полиці у вітальні. Але дев’яносто чотири лише трохи краще число, бо дев’ять плюс чотири дає тринадцять. Док, ці тринадцятки повсюди в нашому світі. А ви й не знали. Атож, я приніс ще шість книг до спальні. Ледь розпихав по полицях. Сто – це добре. Фактично це чудова цифра.

Я вже хотів був лягти, аж тут занепокоївся про полицю у вітальні. Ну, розумієте, так, ніби я обікрав Пітера, щоб заплатити Полу. Тож я порахував книжки там, їх була гарна кількість – п’ятдесят шість. Якщо скласти дві цифри, виходить одинадцять, непарне число, але не найгірше з непарних, і п’ятдесят шість ділиться на двадцять вісім – гарна цифра. Після цього я зміг заснути. Гадаю, мені снилися якісь кошмари, але, що саме, я не запам’ятав.

Минали дні, а я подумки повертався до Акерманового поля. На моє життя ніби впала тінь. Тоді я вже почав рахувати різні речі і торкався різних речей – щоб упевнитися, що розумію їхнє місцеположення у світі, в реальному світі, в моєму світі, – також я почав розміщувати речі. Завжди парно, і зазвичай колом або по діагоналі. Бо кола та діагоналі оберігають від вторгнення.

Зазвичай так воно і є. Проте не завжди. Якийсь дріб’язок може чотирнадцять перетворити на тринадцять або вісімку в сімку.

На початку вересня до мене в гості завітала моя менша дочка і зауважила, що я маю дуже втомлений вигляд. Вона спитала, чи не забагато я працюю. Також вона відзначила, що всі ті дрібнички, сувеніри, що її мати, виїжджаючи після нашого розлучення, так і залишила у вітальні, тепер розміщені, як вона це назвала, «польовими колами». Вона спитала: «Тату, щось ти на старість стаєш трохи дивакуватим, еге ж?» Ось тоді я й вирішив, що мені треба знову відвідати Акерманове поле, але цього разу при повноцінному денному світлі. Я гадав, якщо побачу все вдень, просто побачу кілька каменів, що без будь-якого сенсу стирчать кружком на некошеному лузі, я усвідомлю всю безглуздість цієї справи, а мої нав’язливі ідеї відлетять, мов пух з кульбабок під різким подувом вітру. Я бажав цього. Бо рахування, торкання і розміщення – це серйозна праця. Велика відповідальність.

По дорозі я заїхав до закладу, де звичайно обробляли мої фотографії, й дізнався, що кадри, які я відзняв того вечора на Акермановому полі, не вийшли. Я одержав лише сірі прямокутники, ніби їх засвітило якимсь потужним випромінюванням. Мене це затримало, однак не зупинило. Я позичив цифрову камеру в одного хлопця у тому фотосалоні – ту, яку спалив, – і знову поїхав до Моттона, швидко погнав. Хочете почути одну дурницю? Я почувався, як той обпечений отруйним плющем, що поспішає до аптеки по цинкову мазь. Бо реакція в мене була саме така – сверблячка. Рахування, торкання й розміщення діють, як чухання, але чухання дає тільки короткочасне полегшення. Цим ще більше розчухуєш сверблячку. Мені ж потрібні були ліки проти неї. Повернення до Акерманового поля не годилося на ліки, але звідки мені тоді було це знати? Як той казав, ми навчаємося, роблячи. А ще краще ми вчимося через спроби й помилки.

День стояв чудовий, у небі ані хмаринки. Листя було ще зеленим, але повітря відзначалося тією особливою прозорістю, що буває лише на межі пір року. Моя колишня дружина любила казати, начебто такі дні ранньої осені – це нам винагорода за те, що терпіли туристів і курортників цілі три літні місяці, вистоювали за ними в чергах, коли ті розплачувалися за куплене пиво за дбпомогою своїх кредитних карток. Я гарно почувався, пам’ятаю точно. Я почувався впевненим у тому, що покладу край цьому безглуздому шаленству. Слухав збірку хітів «Квін», думав, як чудово звучить Фреді Мерк’юрі, як чисто. Навіть підспівував. Я переїхав через Андроскоггін у Гарло – вода з обох боків старого мосту така прозора, що хоч очі виймай, – і бачив, як скидається риба. Мені стало так весело, що я розреготався вголос. Я не сміявся після того вечора на Акермановому полі, а сміх звучав настільки гарно, що я розреготався знову.

А далі через пагорб Бой Гілл – я певен, ви знаєте, де це, – і повз кладовище «Безтурботні пагорбки». Там я колись зробив цікаві знімки, але не помістив жодного до календаря. Через якихось хвилин п’ять я вже під’їхав до тієї бічної ґрунтової дороги. Вже почав робити поворот і вдарив по гальмах. Саме вчасно. Якби трішечки не встиг, радіатор моєї «тойоти» розідрало б навпіл. Поперек дороги було напнуто ланцюг, а з нього звисала нова табличка: АБСОЛЮТНО ЗАБОРОНЕНА ЗОНА.

Авжеж, я міг би запевнити себе, що це лише збіг обставин, що особа, якій належать ці гай і поле, – не конче на прізвище Акерман, хоча і ймовірно, – вішає цей ланцюг і знак на ньому кожної осені, щоб віднаджувати мисливців. Але ж сезон полювання на оленів починається аж першого листопада. Навіть пташиний сезон починається тільки в жовтні. Гадаю, хтось назирає за тим полем. Може, через бінокль, хоча, можливо, воно застосовує якийсь менш нормальний спосіб бачення. Хтось знав, що я побував там і можу з’явитися знову.

– Покинь і думати, – умовляв я себе, – якщо не хочеш досягти того, що тебе заарештують за вторгнення на приватну територію, можливо, ще й надрукують твою фотографію у касл-рокській газеті «Сигнал». Хіба не чудова реклама для твоєї ділової репутації?

Але мене неможливо було зупинити, особливо коли я мав шанс дістатися до того поля, нічого там не побачити і, як наслідок, відчути себе краще. Тому що – зважайте на це – я повторював собі, що, якщо хтось хоче віднадити мене від своєї власності, я мушу поважати волю цієї особи, і в той же час рахував літери на тому написі, їх було двадцять три, жахлива цифра, куди гірша за тринадцять. Я розумів, що думати таким чином – божевілля, але саме таким чином я думав, і якась частина мене розуміла, що в цьому немає ані крихти божевілля.

Я залишив «тойоту» на стоянці біля «Безтурботних пагорбків» і пішов назад до ґрунтової дороги, з плеча в мене звисала позичена камера в маленькому чохлі на зіпері. Я обійшов ланцюг – так просто – і рушив по дорозі в бік поля. Виявилося, що мені довелося б іти пішки, навіть якби там не було ланцюга, бо тепер поперек дороги лежало з півдюжини повалених дерев, і не якісь там трухляві берези. П’ять із них були добрячими соснами, а останнє – цілком зрілим дубом. Звісно, вони не самі впали, цих діток було стято ланцюговою пилкою. Їм не вдалося навіть пригальмувати мою ходу. Через сосни я переліз, а дуб обійшов збоку. Тут я вже опинився під пагорбом і почвалав угору до поля. Я не удостоїв і поглядом тамтешній напис АКЕРМАНОВЕ ПОЛЕ. ПОЛЮВАННЯ ЗАБОРОНЕНО. ЗАБОРОНЕНА ТЕРИТОРІЯ. Я побачив просвіт між деревами, ближче до вершини пагорба, серед останніх з них – пилові стовпи сонячних променів і безкінечне блакитне небо вгорі, на позір веселе й оптимістичне. Полудень. Не буде там ніякої гігантської ріки-змії, що кривавиться віддалік, а буде Андроскоггін, з яким я виріс, якого я любив, – синій і гарний, такий, яким видаються звичайні речі, коли ми бачимо їх у найвигіднішому їм ракурсі. Я кинувся бігти. Дикий оптимізм не полишав мою душу всю дорогу до вершини, але, щойно я побачив ті камені, що стирчали там, мов ікла, всі гарні почуття відлетіли геть. Їх заступив моторошний жах.

Там знову було сім каменів. Тільки сім. А посеред них – навіть не знаю, як це пояснити, щоб ви зрозуміли, – лежала вицвіла місцина. Не зовсім схожа на тінь, а більше на… ну, знаете, як ото з плином часу синій колір вицвітає на ваших улюблених джинсах? Особливо на тих місцинах, де є напруга, як от на колінах? Там було щось схоже на це. Колір трави ніби стерся до масної зелені шкірки лайма, а небо, замість синього, над колом з каменів виглядало якимсь посірілим. Я відчував, що, якщо ввійду в нього – а якась частина моєї душі цього таки хотіла, – зможу одним ударом кулака прорвати тканину реальності. А коли зроблю це, щось мене вхопить. Щось із потойбіччя. Я не мав у цьому сумнівів.

І все ж таки щось у мені воліло так зробити. Воно хотіло… сам не знаю… облишити любовну прелюдію й одразу перейти до сексу.

Я бачив – чи мені здавалося, що бачу, я й зараз не певен цього – місце, де мусив стояти восьмий камінь, і я бачив, як… як та вицвілість… бубнявіє, намагаючись прорватися там, де в облозі каменів з’явилося тонке місце. Я страшенно злякався! Бо якщо воно вирветься, тоді кожна неймовірна істота з потойбіччя потягнеться до нашого світу. Небо стане чорним, його заповнять нові зірки і божевільні сузір’я.

Я зняв з плеча камеру, але впустив її на землю, коли намагався розкрити зіпер чохла, у якому вона лежала. Руки в мене тряслися, ніби мене пройняло якимись корчами. Я підібрав чохол з камерою і розчепив зіпер, а коли знову поглянув на камені, побачив, що простір між ними вже не просто вицвілий. Він почорнів. І знову я бачив очі. Вони вдивлялися з темряви. Тепер вони були жовті, зі щілинами чорних зіниць. Як котячі. Або зміїні очі.

Я хотів націлитися камерою, але знову її впустив. А коли нахилився по неї, над нею зімкнулася трава, і мені довелося її витягувати. Ні, мені довелося її виривати звідти. Я вже стояв навколішки і обома руками смикав за пасок. І вітерець повіяв з того місця, де мусив би стояти восьмий камінь. Він відкинув волосся мені з чола. Він доніс сморід. Він смердів падлом. Я підніс камеру собі до обличчя, але спершу нічого не побачив. Я подумав: воно осліпило камеру, воно якимсь чином осліпило камеру, а тоді пригадав, що це ж цифровий «Нікон» і його треба ввімкнути. Я його ввімкнув – почув «біп», – але все одно нічого не бачив.

На той час вітерець уже перетворився на вітер. Під ним трава пішла вихилятися тінявими хвилями по всьому полю. Сморід став нестерпним. І день почав меркнути. В небі не було ані хмаринки, воно залишалося чисто синім, але день все одно темнішав. Так, ніби якась невидима планета затуляла сонце.

Щось заговорило. Не англійською. Щось таке, на слух як «ктгун, ктгун, дійаанна, дійаанна». А тоді… Господи Ісусе, тоді воно промовило моє ім’я. Воно сказало: «Ктгун, N., дійаанна К». Гадаю, я закричав, але не зовсім певен, бо тоді вже вітер став ураганним, він ревів у мене у вухах. Я напевне кричав. Мав повне право кричати. Бо воно знало моє ім’я! Ця абсурдна, невимовна істота знала моє ім’я! А тоді… камера… знаєте, що я зрозумів?