Текст книги "Коли впаде темрява"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 26 страниц)

Я дістав конверт з пакета, потім кинув погляд на камені, що стирчали нижче по схилу. Їх так само вісім. Авжеж, інакше й не може бути. Проте довкола не чулося ні голосу пташки, ані цвіркуна. День затамував подих. Кожна тінь наче вирізьблена. Тепер я розумів, що мав на увазі N., кажучи про відчуття закинутості в далеке минуле.

У конверті щось було; відчував його совання туди-сюди, і мої пальці знали вже, що там таке, раніше, ніж я відірвав край конверта і та річ сковзнула мені в долоню. Ключ.

А ще записка. Всього лише два слова. Вибачте, доку. І підпис, звісно, його ім’я. Без прізвища. Отже, разом три слова. Недобра цифра. У всякому разі, згідно з уявленням N.

Я поклав ключ до кишені й так стояв біля куща сумаху, який мав вигляд не куща сумаху, – чорне листя, гілки покручені, аж поки вони не почали скидатися на руни чи на літери…

Тільки не КТГУН!

…і вирішив. Час іти. Досить. Якщо щось спричинило мутацію кущів, якесь забруднення довкілля, отруєння ґрунту, то що вдієш. Кущі – не найважливіша деталь тутешнього краєвиду; камені – оце важлива частина. Їх вісім. Ти протестував світ і впевнився, що він такий, яким його сподівався побачити, він такий, яким, як ти знав, він і мусить бути, світ такий, як завжди. Якщо це поле здається тобі якимсь дуже тихим – ледь не гнітючим, – це, безсумнівно, залишковий ефект від того враження, яке на твій мозок справили історії, котрих ти наслухався від N. Не кажучи вже про його самогубство. А зараз повернімося до власного життя. Не звертаймо уваги на тишу і на відчуття – в душі мов передгрозова хмара зріє, – ніби щось ховається в цій тиші. Повертайтесь до свого життя, докторе Б.

Йди звідси, поки ти ще можеш.

Я повернувся в бік дороги. Висока трава шелеснула об мої джинси, немов щось прошепотіла глухим, засапаним голосом. Сонце пекло мені руки і шию.

Я відчув потребу обернутися й знову подивитися. Гостру потребу. Присоромив себе, але зазнав поразки.

Обернувшись до поля, я побачив сім каменів. Не вісім, а тільки сім. Я двічі їх перерахував, щоб упевнитись. І місце поміж каменів, здавалося, потемнішало, ніби хмарка затулила сонце. Така малесенька, що тінь від неї падає лише на це місце. От тільки воно не схоже було на тінь. Воно якраз мало вигляд саме мряки, що рухалася понад пожовклою прим’ятою травою, обертаючись навкруг самої себе, а потім знову посуваючись у бік відтулини, де, як я був певен (майже певен, чорти мене забирай), стояв восьмий камінь, коли я сюди прибув.

Я подумав: у мене нема камери, щоб подивитися через видошукач і змусити її зупинитись.

Я подумав: я мушу її зупинити, поки ще в змозі запевнити себе, що нічого не трапилось.

Справедливо це чи ні, але мене не так схвилювала доля світу, як те, що я можу втратити ясність сприйняття; втратити контроль над своїми уявленнями про світ. Я ні на мить не повірив у нав’язливі ідеї N., але ж ця мряка…

Я не хотів, щоб вона розширювала плацдарм, розумієте? Не хотів, щоб їй дісталася навіть хоч якась зачіпка.

Ключ я поклав назад до надірваного конверту, а конверт засунув до задньої кишені, але пластиковий пакетик так і тримав у руці. Не замислюючись, що саме роблю, я підніс його до очей і подивився через нього на камені. Хоча я туго напнув пластик, його прозорість залишала бажати кращого, проте видно було доволі ясно. Каменів стало знову вісім, а та, так би мовити, мряка…

Вона всоталась.

Чи сховалася.

… вона зникла. (Звичайно, перш за все треба погодитись, що її там ніколи й не було.) Я опустив пакетик не без тривоги. Визнаю це – просто глянув на камені. Вісім. Кріпкі, як фундамент Тадж Махала. Вісім.

Я пішов назад по дорозі, успішно подавивши бажання ще раз озирнутись. Навіщо дивитися знову? Вісім і є вісім. Ніщо не здохло в лісі (мій приватний жарт).

Я вирішив забути про статтю. Краще викинути з голови всю історію хвороби N. Головне, що я туди таки сходив і подивився в очі – я абсолютно впевнений в істинності цього – божевіллю, яке існує в кожному з нас, усередині всіх лікарів Б. та пацієнтів N. у світі. Як там казали під час Другої світової? «Сходити поглянути на слона»[61]61
  «Крупно ризикнути»; ідіома, відома з часів Каліфорнійської золотої лихоманки.


[Закрыть]. Я сходив і поглянув на слона, але це не означає, ніби я мушу тягнути слона. Чи в моєму випадку – описувати того слона.

А якщо мені здалося, ніби я бачив щось іще? Хай навіть кілька секунд…

Хай так. Але зачекайте. Це тільки доводить потужність нав’язливої ідеї, що охопила бідного N. Пояснює його самогубство краще за будь-які статті. Проте деяким речам варто дати спокій. Це, либонь, саме такий випадок. Та мряка…

У будь-якому випадку, з мене досить N. Не буде ні книги, ні статті. «Сторінку перегорнуто». Ключ цей, безсумнівно, від замка на ланцюгу, що перекриває початок дороги, але я ним ніколи не скористаюся. Я його викинув.

«А тепер в ліжко» – як любив повелівати славний Семмі Пепіс[62]62
  Семмі Пепіс (1633–1703) – голова англійського Адміралтейства часів Реставрації, його щоденники, вперше опубліковані у 1825 році, залишаються однією з найпопулярніших книг англомовного світу.


[Закрыть].

Вечірня зоря, втіха моряка, червонітиме сьогодні над тим полем. Туман здійматиметься над травою? Можливо. Над зеленого травою. Не пожовклою.

Андроскоггін стане червоним, як завечоріє, звиватиметься довгою кривавою змією крізь мертвий родовий канал. (Фантастично!) Хотілося б це побачити. З будь-яких причин. Я це визнаю.

Це просто втома. До завтрашнього ранку все минеться. Завтра вранці я, можливо, навіть передумаю щодо статті. Або книги. Та не цього вечора.

Отже, у ліжко.

* * * * *

18 липня 2007

Розшукав серед сміття сьогодні вранці ключ і поклав собі на стіл. Викидати його було ніби визнанням якоїсь ймовірності. Ну, ви самі розумієте.

Атож. Та хоч би як: це ж просто ключ.

* * * * *

27 липня 2007

О’кей, так, зізнаюсь. Я дещо рахував, цікавився, чи парна кількість оточуючих мене речей. Скріпки для паперів. Олівці у склянці. Та інші речі. Це заняття дивним чином заспокоює. Я явно заразився лихоманкою N. (Мій приватний жарт, хоча це не жарт.)

Мій наставник у психіатрії – доктор з університету в Огасті[63]63
  Огасті – столиця штату Мейн.


[Закрыть], тепер голова медичного центру «Сіреніті Гілл». Я йому зателефонував – розповів, що роблю дослідження для доповіді, котру представлю на конференції в Чикаго наступної зими (звісно, збрехав, але іноді, розумієте, так легше), – і ми чудово подискутували на тему транзитивної природи симптомів СНС і як це проявляється у стосунках пацієнта й аналітика. Він підтвердив мої власні спостереження. Цей феномен не вельми поширений, але не можна вважати, ніби він є великою рідкістю.

Він мене спитав:

– Сподіваюсь, це ніяк не стосується персонально тебе, Джонні?

Гострий розум. Глибока інтуїція. Він завжди був таким. І бачить наскрізь вашого відданого слугу оповідача.

– Ні, – відповів я. – Мене просто зацікавив сам предмет. А тепер це стало чимось на кшталт обов’язку.

Ми гарно з ним посміялися наприкінці бесіди, а тоді я підійшов до столика й порахував на ньому книги. Шість. Це добре. Шість – добра вість (рима від К). Я подивився в себе у столі, чи на місці ключ, і, звісно, він лежав там, де ж йому ще бути? Один ключ. Один – це добре чи погано? «А сир залишається сам»[64]64
  Остання фраза з дитячої гри-лічилки «Фермер у лісистому яру».


[Закрыть] – пам’ятаєте? Може, й не зовсім доречно, але наводить на роздуми.

Я вже повернувся піти з кабінету, та згадав, що на столику крім книг лежать ще й журнали. Повернувся й порахував також їх. Сім! Я взяв номер «Піпл» з Бредом Пітом[65]65
  Вільям Бредлі «Бред» Пітт (нар. 1963) – один з найпопулярніших кіноакторів, продюсер.


[Закрыть] на обкладинці й викинув у кошик для сміття.

Атож, якщо мені від цього легше, то які тут проблеми? І це ж був усього лише Бред Піт!

А якщо почне гіршати, здамся моєму. Це обіцянка, яку я даю сам собі.

Гадаю, мені може допомогти невронтин[66]66
  Невронтин – препарат, розроблений для лікування епілепсії, тепер використовується для гамування болю невропатичної природи.


[Закрыть]. Хоча, чесно кажучи, це ліки проти корчів, та вважається, що в подібних до мого випадках вони допомагають. Атож…

* * * * *

З серпня 2007

Кого я намагаюся дурити? Ніхто не чув про такі випадки, а невронтин допомагає, як мертвому припарки.

Зате допомагає лічба. Дивовижно заспокоює. І ще дещо. Ключ лежав у неправильному кутку шухляди! Це підказала інтуїція, а інтуїція – це вам НЕ КІТ НАЧХАВ. Я перемістив його. Вже краще. Потім поклав у протилежний куток інший ключ (від банківського сейфу). Здається, тепер є баланс. Шість – добра вість, а два – голова (жарт). Гарно спав минулої ночі.

Тобто ні. Кошмари. Андроскоггін при вечірній зорі. Червона рана. Родовий канал. Але мертвий.

* * * * *

10 серпня 2007

Щось там погане діється. Восьмий камінь слабшає. Нема сенсу запевняти себе, ніби це не так, бо кожний нерв у моєму тілі – кожна клітина моєї шкіри! – сигналізує, що це правда. Рахування книжок допомагає, але не розв’язує БАЗОВУ ПРОБЛЕМУ. Навіть розміщення по діагоналях не сильно допомагає, хоча це безпремінно…

Крихти від тостів на кухонному столі, наприклад. Вирівнюєш їх лезом ножа. Вирівнюєш цукор на столі. ХА! Але хтозна, скільки там тих крихіток? Скільки кристаликів цукру? Їх неможливо порахувати!!

Треба цьому покласти край. Поїду туди.

Візьму з собою фотоапарат.

* * * * *

11 серпня 2007

Мряка. Господи Ісусе. Майже суцільна мряка. І ще дещо.

Мряка має око.

* * * * *

12 серпня

Чи я бачив щось? Насправді?

Не знаю. Гадаю, бачив, але точно не знаю.

У цьому записі 13 слів. Хай буде краще 20.

* * * * *

19 серпня

Я підняв слухавку, щоб подзвонити І. і розповісти йому, що відбувається зі мною, а тоді поклав. Що я йому скажу? Крім того, 1-207–555-1863 = 11. Погана цифра.

Валіум[67]67
  Валіум (діазепам) – класичний заспокійливий, снодійний, протисудомний засіб.


[Закрыть] допомагає краще за невронтин. Мені здається. Якщо я не перевищую дози.

* * * * *

16 вер.

Повернувся з Моттона. Весь просяк потом. Тремор. Але знову вісім. Я владнав. Зафіксував їх! Слава Богу. Але…

Але!

Я не можу жити таким життям.

Ні, але – Я З’ЯВИВСЯ ТАМ САМЕ ВЧАСНО. ВОНО БУЛО ВЖЕ НА САМІСІНЬКІЙ МЕЖІ Й ОСЬ-ОСЬ БИ ПРОРВАЛОСЯ. Захист тримається тільки якийсь час, а потім потрібен персональний візит лікаря! (Мій скромний жарт.)

Я бачив тридольне око, про яке розповідав N. Воно належить чомусь, що не належить ані нашому світу, ані нашому всесвіту.

Воно намагається прогризти собі шлях до нас.

Попри те що я в це не вірю. Я дозволив нав’язливій ідеї N. вставити палець до моєї психіки (вона грає зі мною тепер у «смердючого пальця», якщо ви сприймаєте моє почуття гумору), і діра продовжує ширшати, ось там і другий палець, і третій, уже ціла долоня. Длубається в мені. Длубає мою…

Але!

Я бачив на власні очі! Є інший світ поза нашим світом, наповнений монстрами…

Богами.

Сповненими ненависті Богами!

Ще одне.

Якщо я себе вб’ю, що це дасть? Якщо це не насправді, мої тортури все одно закінчаться. Якщо це реальне, восьмий камінь там закріпиться знову. Аж поки хтось інший – наступний безтурботний «ДОГЛЯДАЧ» – не забреде туди випадково по дорозі і побачить…

Самогубство здається гарним виходом!

* * * * *

9 жовтня 2007

Останнім часом краще. Думки в мене стали більш схожими на мої власні. А коли я останній раз був на Акермановому полі (два дні тому), всі мої тривоги виявилися марними. Там стояло вісім каменів. Я на них подивився – міцні, як кам’яниці, – і бачив ворону в небі. Вона завернула вбік, щоб облетіти стороною повітряний простір над каменями «теє счира – правда» (жарт), але ж ворона дійсно була. І поки я стояв там з фотокамерою, що звисала на паску мені на груди з шиї (нуль картинок потрапить на ринок, ті камені не фотографуються, до речі, N. мав цілковиту рацію щодо цього, до речі; можливо, радон??), я сам собі дивувався – як це мені могло ввижатися, що там тільки сім каменів? Зізнаюся, я рахував кроки, вертаючись до машини (і трішечки відступив і підступив, коли непарне їх число підвело мене до дверцят), але такі речі не минають швидко. Це КРИХТИ всередині РОЗУМУ! Чи можу…

Чи можу я чесно сподіватися на те, що мені покращає?

* * * * *

10 жовтня 2007

Звісно, є інша версія, хоч як би мені не хотілося з цим погоджуватись: N. мав рацію щодо сонцестоянь. Ми живемо від одного до наступного. Літнє позаду, попереду зимове. Отже, якщо теорія вірна, гарний період триватиме не так уже й довго. Якщо на мене очікують такі ж ментальні тортури наступної весни… і наступної теж…

Я цього не витримаю, лихо та й годі.

Як на мене зирило те око. Крізь вируючу мряку.

А з-поза нього інші істоти.

КТГУН!

* * * * *

16 листопада 2007

Вісім. І завжди стільки було. Тепер я певен. Сьогодні на полі стояла тиша, трава мертва, дерева при підніжжі пагорба голі, Андроскоггін сталево-сірий під залізним небом. Світ в очікуванні снігу.

Боже ж мій, а краще за все: пташка вмостилася ночувати на одному з каменів!

ПТАШКА!

Тільки вже їдучи назад до Люїстона, я усвідомив, що не лічив сьогодні своїх кроків, коли повертався з поля до машини.

Ось вона, правда. Ось де мусить бути правда. Я був підхопив заразу від одного зі своїх пацієнтів, але вже потроху одужую. Кашель минувся, шмарклі висохли.

Як завжди, жартую, бо я такий.

* * * * *

25 грудня 2007

Повернувся від Шейли, з традиційної різдвяної вечері у колі її родини. Коли Дон повів Сета до церкви на ритуал запалення свічок (гадаю, як шокувало б вірних членів їхньої методистської громади, коли б вони дізнались про поганське походження цього ритуалу), Шейла взяла мене за руку і промовила: «Ти знову став самим собою. Це так гарно. Я хвилювалася за тебе».

Атож, здається, таки рідну кровинку не надуриш. Доктор тільки підозрював, що зі мною діється щось не те, а Шейла знала. Люба Шейла.

– Я пережив щось на кшталт кризи минулого літа й осені, – зізнався я. – Можна сказати, духовну кризу.

Хоча це більше було схоже на психічну кризу. Коли людина починає вважати, що тільки приховування знання про жахливі світи потойбіччя мусить обслуговувати її здатність до перцепції, – це вже криза психіки.

Завжди практична Шейла сказала:

– Як добре, що не рак, Джонні. Цього я найбільше боялася.

Мила Шейла! Я розсміявся і обняв її.

Пізніше, коли ми вже підчищали все з тарілок (потягуючи егног[68]68
  Егног – яєчний фліп, традиційний різдвяний напій на зразок гоголь-моголя з невеликим вмістом міцного алкоголю.


[Закрыть]), я спитав її, чи не пам’ятає вона, часом, з якого дива ми називали Бейл Роуд Брідж Мостом Невдах. Вона струснула головою й розсміялась.

– Це твій друг придумав. Той, за котрим я тоді так упадала.

– Чарлі Кін, – згадав я. – Я його не бачив бозна скільки часу. Хіба що по телевізору. Він просто якийсь Санджай Гупта[69]69
  Санджай Гупта – відомий американський хірург, журналіст каналів CBS і CNN, автор науково-популярних книг, які увійшли в списки бестселерів «Нью-Йорк Таймз».


[Закрыть].

Вона ляснула мене по руці.

– Заздрість не личить тобі, дорогенький. А було це, коли ми якось рибалили з того мосту – пам’ятаєш, отими нашими маленькими вудками? – і Чарлі перехилився через поруччя і промовив: «А знаєте, якщо якийсь невдаха звалиться звідси, він вельми вдало уб’ється». Нас ці його слова так розсмішили, ми тоді реготали мов навіжені. Невже ти не пам’ятаєш?

Тоді пригадав і я. Бейл Роуд Брідж з того дня став Мостом Невдах. І наш старий приятель Чарлі мав рацію. Річечка Бейл дуже мілка в тому місці. Це далі вона впадає в Андроскоггін (місце впадіння напевне видно з Акерманового поля, хоча я ніколи не придивлявся), а це вже глибша ріка. А Андроскоггін тече до моря. Світ перетікає в інший світ, еге ж? Кожний новий глибший за попередній; цей дизайнерський принцип видно по всій землі.

Повернулися Дон з Сетом, хлопці Шейли, – великий і малий, рясно припорошені снігом. Ми обійнялися всі вчотирьох, так по нью-ейджівському, а тоді я поїхав додому під різдвяні колядки з радіоприймача. Вперше за довгий час такий щасливий.

Гадаю, ці нотатки… цей щоденник… ця хроніка уникнення божевілля (либонь, ще кілька дюймів – і я б «завалився з мосту»)… тут мусить закінчитися.

Слава Богу і щасливого мені Різдва.

* * * * *

1 квітня 2008

День Дурня сьогодні, і цей дурень – я. Прокинувся посеред сну про Акерманове поле.

Уві сні небо було блакитне, ріка в долині синя, сніг вже підтанув, залишилось лише кілька білих смуг, крізь них пробилася свіжа зелена трава, і знову там стояло тільки сім каменів. Знову в їхньому колі з’явилася мряка. Поки ще лише мла, але вона поглибшає, якщо я не втручуся.

Вставши, я порахував книжки (шістдесят чотири, гарне число, парне, і ділиться аж до одиниці – зважаймо на це), а коли це не допомогло, я висипав каву на кухонний стіл і зробив діагональ. Так, уже краще – принаймні зараз, – але мені все одно треба їхати туди з «лікарським візитом». Годі-бо «справляти дрижаки».

Тому що все починається знову.

Сніг майже зійшов, надходить літнє сонцестояння (воно ще за обрієм, але наближається), і все почалося знову.

Я відчуваю.

Господи, допоможи, я почуваюся, мов той раковий пацієнт, який після періоду ремісії прокинувся вранці й під пахвою раптом намацав пухлину.

Я не можу цього робити.

Я мушу це робити.

* * * * *

[Пізніше]

На дорозі ще був сніг, але я нормально доїхав до А.П. Залишив машину на стоянці біля цвинтаря й пішов. Там дійсно було тільки сім каменів, як я й побачив уві сні. Подивився через видошукач фотоапарату. Знову вісім. Вісімка – це гарна доля, світ вберіг наглядач поля. Гарна оборудка.

Для світу!

Не вельми гарна для доктора Бонсейнта.

Від того, що цим доведеться перейматися знову, стогне, протестує мій мозок.

Господи, прошу, хай цього більше не трапиться.

* * * * *

6 квітня 2008

Сьогодні більше часу пішло на те, щоб з 7 зробити 8, і я розумів, що попереду мене чекає багато «віддаленої роботи», тобто – рахувати речі і робити діагоналі, – ні, це не розміщення речей, тут N. помилявся, це робота зі створення балансу. Символічна штука, як хлів і лайно при причасті.

Ох, як же я втомився. А сонцезшивання ще так нескоро. Воно набирається сили, а сонцестискання ще так нескоро. Краще б той N. помер раніше, ніж прийшов до мене на прийом. Егоїстичний байстрюк.

* * * * *

2 травня 2008

Думав, що помру цього разу. Або з глузду зсунуся. А чи на своєму місці мій глузд? Господи, хіба я можу про це судити? Там нема Бога, там не може бути Бога, перед лицем тієї мряки і ОКА, що видивляється крізь неї. І ще чогось.

ІСТОТА З ШОЛОМНИМ ГОЛОВИЩЕМ, авангард ЖИВОГО БОЖЕВІЛЬНОГО ВСЕСВІТУ

Там чувся спів. Гімн звучав з глибочіні всередині камінного кола, з глибини мороку. Але я знову зробив з семи каменів вісім, хоча на це пішло дуже, дуже, дуже, дуже багато часу. Багато оглядів через видошукач, і ходінь по колу, і рахувань кроків, розширив коло до 64 кроків, і це врешті подіяло, слава Богу. «Спіральна циркуляція» – й-й-й-єс! Тоді я підвів очі. Озирнувся навколо. І побачив те ім’я, воно було вплетене в кожний кущ сумаху і в кожне дерево біля підніжжя того проклятого поля: Ктгун, Ктгун, Ктгун, Ктгун. Я поглянув на небо, щоб заспокоїтись, і побачив його посеред блакиті написаним хмарами: КТГУН – пливло в небі. Подивився на річку і побачив у її звивинах оте ім’я. Як я можу нести відповідальність за світ? Як це можливо? Так нечесно!!!!!!!!

4 травня 2008

Чи зачиняться двері, якщо я вб’ю себе?

А мир, якщо це лише мирт забуття?

Я збираюся проїхатись туди знову, але цього разу не всю дорогу. Тільки до мосту Вбий Роуд Брідж.

Там ручай мілкий, дно скелясте.

Висоти футів з 30.

Не найкраща цифра, але годиться.

Якщо невдаха звалиться звідси, він вельми вдало уб’ється.

Вельми вдало.

Я не можу перестати думати про те огидне тридольне око. Істоту з шоломною головою.

Обличчя, скорчені у каменях.

КТГУН!

[Тут нотатки доктора Бонсейнта закінчуються.]

5. Другий лист

8 червня 2008

Дорогий Чарлі.

Я не отримала від тебе звістки щодо нотаток Джонні, і це на краще. Будь ласка, не звертай уваги на мій попередній лист, а якщо надіслані мною папери в тебе ще збереглися, спали їх. Так хотів Джонні, я сама мусила б виконати його заповіт і зробити це раніше.

Я запевнила себе, що доїду тільки до Мосту Невдах – погляну на місце, де ми дітьми проводили такі щасливі дні, місце, де він позбавив себе життя, коли все щастя витекло з нього. Я запевнила себе, що цим поставлю крапку (це вираз із лексикону Джонні). Проте, звісно, під цією думкою приховувалася інша – про властивості якої, я певна, багато міг би розповісти Джонні, – і вона вела мене далі. Навіщо б я забирала ключ?

Тому що він лежав у його кабінеті. Не в тій шухляді, де я знайшла рукопис з його нотатками, а у верхній – у тій, що понад нішею для колін у письмовому столі. Там лежав також інший ключ – «для балансу», як він про це писав.

Чи послала б я тобі ключ разом зі скриптом, якби знайшла їх в одній шухляді? Не знаю. Ні. Але загалом я рада тому, як усе обернулося. Бо ти міг би піддатися спокусі поїхати туди. З чистої цікавості, або ще щось тебе могло туди потягнути. Щось потужніше. Хоча, мабуть, усе це маячня. Мабуть, я взяла той ключ, поїхала до Моттона і знайшла ту дорогу просто тому, що я, як писала тобі в попередньому листі, – дочка Пандори. Звідки мені знати напевне? N. не знав. Не знав і мій брат, до самого свого кінця, а він любив повторювати: «Я професіонал і не займаюся домашньою самодіяльністю».

У будь-якому випадку, не турбуйся про мене. Зі мною все гаразд. А якщо навіть ні, я вмію рахувати. Шейла Леклер має одного чоловіка і одну дитину. Чарлі Кін – згідно з тим, що я прочитала у «Вікіпедії», – має одну дружину і трьох дітей. Отже, ти маєш більше, чого втрачати. Крім того, може, я ніколи так і не пересилила того кохання, що колись відчувала до тебе.

За ніяких умов не приїзди сюди. Продовжуй займатися своєю роботою, розповідай людям про ожиріння, і залежність від сильних ліків, і про інфаркти в молодому віці, і про все таке інше. Нормальне.

А якщо ти не читав того рукопису (я сподіваюся на це, але не вірю; я певна, що в Пандори є також і сини), проігноруй і цей лист. Спиши його на рахунок істеричного стану жінки, яка передчасно втратила свого брата.

Там нічого цікавого.

Просто камені.

Я роздивилася усе на власні очі.

Присягаюся, там нема нічого, тож тримайся звідти подалі.

6. Стаття в газеті

(1 червня 2008, «Демократ», видається в містечку Честерз Мілл)

ЖІНКА КИНУЛАСЯ З МОСТУ – ПОВТОРИЛА САМОГУБСТВО СВОГО БРАТА

Джулія Шамвей

Моттон. Після того як визначний психотерапевт Джон Бонсейнт трохи більше місяця тому вчинив у цьому місті Центрального Мейну самогубство, кинувшись з мосту через річку Бейл, його сестра Шейла, за свідченнями друзів, перебувала в замішанні й депресії. Її чоловік, Доналд Леклер, сказав, що вона була «цілковито пригнічена». Ніхто, додав він, не міг подумати, що вона планує самогубство.

Однак це трапилось.

«Хоча записки не залишилось, – каже окружний коронер Річард Чепмен, – є всі ознаки. Її машина була акуратно, згідно з правилами, припаркована на обочині дороги, що веде від мосту на Гарлов. Замкнена, на пасажирському сидінні лежав її гаманець, а поверх нього – водійська ліцензія».

Далі він повідомив, що черевички місіс Леклер стояли на парапеті, акуратно, рядком. Чепмен сказав, що тільки слідство встановить, втопилася вона чи розбилась.

Окрім чоловіка Шейла Леклер залишила семирічного сина. Дата заупокійної служби поки що невідома.

7. Електронний лист

keen1981

15:44

5 червня 2008

Кріссі.

Будь ласка, скасуй усі зустрічі на наступний тиждень.

Я розумію, що трохи запізно повідомляю, і знаю, скільки атак тобі доведеться відбити, але на це нема ради. Маю термінові справи у себе на батьківщині, в Мейні. Двоє моїх старих друзів, брат і сестра, вчинили самогубство з невідомих причин… і в одному й тому ж бля…кому місці!

Судячи з дивного рукопису, який мені надіслала сестра, перед тим як скопіювати (очевидно вона його скопіювала) самогубство свого брата, я вважаю, справу потрібно розслідувати. Брат, Джон Бонсейнт, був моїм кращим другом, ми росли пліч-о-пліч, ми одне одного десятки разів виручали у шкільних бійках!

Передачу про цукор у крові може зробити Гейден. Я знаю, він боїться, але він зможе. А якщо й ні, я все одно мушу їхати. Джонні і Шейла були мені не чужі.

І ще: не хочу здаватися лицеміром, але з цієї історії може вийти цікава передача. Про обсесивно-компульсивний синдром. Не так, можливо, захопливо, як миготіння радару в передачі про рак, але хворі на цю штуку могли б тобі розповісти чимало лячного.

Дяк., Кріссі.

Чарлі