Текст книги "Коли впаде темрява"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 26 страниц)

– Я певна, це не рак, – сказала Рут, з чого ставало зрозумілим, що вона була впевнена якраз у протилежному. Вираз її очей лякав ще більше.

Вона б заперечувала це навіть на своєму смертному ложі – так не пишалася, як власного розсудливістю, – проте я певен, що тоді нею опанувала думка, що той рак, котрий полишив мого батька, тепер перейшов на мене.

Раку там не виявилося. Виявилися камені в нирках. Застосоване до мене чудо називалося дистанційною ударно-хвильовою літотрипсією, завдяки якій – у тандемі з діуретичними пігулками – ті камені розчинилися. Своєму лікарю я сказав, що ніколи за все життя не відчував такого болю.

– Гадаю, що й не відчуєте, навіть якщо б у вас трапився коронаротромбоз, – відповів він. – Жінки, які мали камені в нирках, порівнюють цей біль з болем при пологах. Важких пологах.

Я ще не позбувся болю, доволі прикрого, хоча вже міг читати журнал, сидячи перед кабінетом лікаря в очікуванні, коли мене викличуть. Хтось сів поруч зі мною і промовив: «Ходімо, час настав».

Я підвів очі. Це була не та жінка, яка приходила до спальні мого хворого батька. Це був чоловік у цілком ординарному діловому костюмі брунатного кольору. Тим не менш, я розумів, навіщо він опинився тут. У мене не виникло жодних запитань. А ще в мені з’явилася впевненість, що, якщо я зараз не піду з ним, мені не допоможе ніяка у світі літотрипсія.

Ми вийшли. Реєстраторка кудись відлучилася зі свого місця, отже, мені не довелося пояснювати своєї втечі. Утім, навіть не уявляю собі, що я їй міг би сказати. Що у мене в паху раптом перестало пекти? Це виглядало б не просто брехнею, а брехнею несусвітньою.

Чоловік у діловому костюмі виглядав на тридцять п’ять; можливо, колишній морський піхотинець, що так і не зміг розлучитися зі щетинистою стрижкою й характерною бадьористістю. Він мовчав. Ми різко завернули зі ріг медичного центру, де вів прийом мій лікар, а тоді пройшли квартал до шпиталю «Цілющий гай», я – трохи згинаючись від болю, вже не рвучкого, але все ще невгаваючого. Ми зійшли по сходах і рушили вздовж коридору, де стіни прикрашали сцени з диснеївських фільмів, а з горішніх динаміків лилося «Цей світ такий маленький». Відставний морпех крокував енергійно, високо тримаючи голову, наче був тут за свого. Я ж пам’ятав, що тут чужий. Ніколи не почувався так далеко закинутим від свого дому і звичного мені життя. Я не здивувався б, якби мене там раптом піднесло під стелю, немов дитячу повітряну кульку з написом ОДУЖУЙ ШВИДШЕ.

На центральному пості морпех стиснув мені руку, ми зупинились, перечекавши, поки двоє медиків там – чоловік та жінка – не зайнялися якоюсь справою. Тоді ми прослизнули до іншого холу, там у кріслі-візку сиділа лиса дівчинка зі стражденними очима. Вона простягнула руку в наш бік.

– Ні, – промовив відставний морпех і буквально потягнув мене далі.

Але я встиг ще раз зустрітися поглядом з тими ясними вмираючими очима.

Слідом за ним я ступив до палати, де на ліжку, під напнутим над ним прозорим куполом, сидів і грав з кубиками хлопчик років трьох. Хлопчик подивився на нас із живим зацікавленням. На вигляд він був набагато здоровішим за дівчинку у візочку – весь у рудих кучериках, – але його шкіра була кольору свинцю, а коли відставний морпех підштовхнув мене вперед, сам залишившись стояти струнко, мов на параді, я відчув, що хлопчик дійсно дуже хворий. Не звертаючи уваги на табличку з застереженням СТЕРИЛЬНИЙ БЛОК, я потягнув зіпер, розтулив стулки намету і тут уже зрозумів, що хлопчику залишилося жити якщо не лічені дні, то хіба тиждень. Я потягнувся до нього, зауваживши краєм своєї свідомості той сморід, що колись оточував мого батька. Запах був трохи легшим, але по суті тим самим. Хлопчик, не вагаючись, теж простягнув до мене руки. Коли я поцілував його в куточок рота, він теж відповів мені поцілунком дитини, яка дуже скучила за бодай чиїмсь живим доторком. Принаймні я з’явився до нього без якогось інструменту, що приносить біль.

Ніхто не ввійшов, не спитав нас, що ми тут робимо, не пригрозив викликати поліцію, як Рут зробила того дня в батьківській спальні. Я знову защепив зіпер. У дверях я знову озирнувся на дитину в прозорому наметі, хлопчик так і сидів там з кубиком у руках. Він кинув кубик і помахав мені – дитячим жестом, двічі розчепірив і стиснув пальці. Я помахав йому навзаєм. Здавалося, йому вже покращало.

Знову відставний морпех стиснув мені руку біля центрального посту, але цього разу на нас звернув увагу медбрат, чоловік з того типу несхвальною посмішкою, яку мій голова відділу англійської літератури зумів довести в собі до рівня мистецтва. Він спитав нас, що ми тут робимо.

– Вибачайте, помилилися поверхом, – відповів екс-морпех.

За кілька хвилин, уже на сходах шпиталю, він спитав:

– Гадаю, ви знайдете зворотній шлях?

– Авжеж, – відповів я. – Мені ж треба, щоб лікар призначив мені час наступного візиту.

– Так, гадаю, вам варто його відвідати.

– Ми побачимося знову?

– Так, – відповів він і рушив у бік шпитальної автостоянки. Не озираючись.

Знову він прийшов у 1987 році, коли Рут була на ринку, а я підстригав траву, сподіваючись, що тупий кілок у мене в потилиці – це не початок нападу мігрені, й розуміючи, що воно таки так. Після хлопчика в «Цілющому гаї» я став об’єктом їхньої уваги. Але зовсім не про нього я думав, лежачи у темряві з мокрою ганчіркою на очах. Думав я про ту маленьку дівчинку. Того разу ми пішли до шпиталю Святого Юди до однієї жінки. Коли я її поцілував, вона поклала мою руку собі на ліву грудь. Єдину, бо іншу лікарі їй уже ампутували.

– Я люблю вас, містере, – промовила вона крізь сльози. Я не знав, що сказати. Колишній морський піхотинець стояв у дверях, ноги на ширині плечей, руки за спиною. Парадний хлопець.

Минули роки, перш ніж він з’явився знову – в середині грудня 1997-го.

Той раз був останнім. На той час моєю проблемою став артрит, та й зараз він залишається зі мною. Наїжачене волосся на квадратній голові морпеха взялося вже сивиною, і від кутиків його рота вже простягнулися вниз глибокі борозни, від чого він став трохи схожим на ляльку-черевомовця. Він привіз мене до в’їзду на трасу І-95 на північній околиці міста, де трапилась аварія. Фургон зіштовхнувся з «Фордом Ескорт», котрий постраждав найбільше. Медики вже поклали на ноші його водія, чоловіка середнього віку. Одягненого в якусь уніформу водія фургона допитувала поліція, його трусило, хоча він залишився неушкодженим.

Санітари вже захряснули двері своєї машини. Екс-морпех підштовхнув мене:

– Давай, воруши сракою.

Я разом зі своєю немолодою сракою кинувся до задніх дверей санітарної машини. Морпех загукав:

– Гей-гей! Он там, то часом не ваш хтось свій браслет загубив?

Санітари обернулись подивитись; один з них і один з тих носіїв, що допитували водія фургону, пішли подивитись туди, де показував морпех. Я відчинив задні двері санітарного фургона і поповз усередину, до голови пораненого. Та зачепився об щось батьківським кишеньковим годинником, який носив завжди відтоді, як він подарував його мені колись на весілля. Його тоненький золотий ланцюжок було прикріплено до одного з тренчиків на поясі моїх штанів. Часу на делікатності не було, я його просто відірвав.

Чоловік на ношах дивився на мене затуманеними очима, його зламана шия вигиналася від потилиці, мов якась дивна, обтягнута шкірою дверна ручка.

– Я не можу поворухнути пальцями на ногах, – прошепотів він.

Я поцілував його в куток рота (схоже, в мене вже виробився власний стиль) і вже рачкував звідти, коли якийсь із санітарів ухопив мене.

– А що це ви тут, питається, з біса, робите? – спитав він.

Я показав на годинник, що лежав тепер поруч з ношами.

– Це валялося у траві, я гадав, йому не хотілося б його втратити.

На той час, коли водій «Ескорту» зможе сказати, що це не його годинник і що вигравірувані на внутрішньому боці кришки ініціали ні про що йому не говорять, ми вже зникнемо звідси.

– А ви знайшли свій браслет?

Медик скривився.

– Там якась бляшанка лежала. Забирайтеся звідси! – А потім уже не так роздратовано: – Дякую, а ви ж могли забрати цю річ собі.

Так, справді. Я любив цей годинник. Але… виклик моменту. Що було робити?

– У тебе кров на тильному боці долоні, – повідомив екс-морпех, коли ми їхали з ним додому. Їхали його машиною, невизначеного типу седаном «шевроле». На задньому сидінні в нього лежав собачий повідець, а з люстерка заднього виду на срібному ланцюжку звисав медальйон святого Христофора.

– Змиєш, як дістанешся додому, – сказав він.

Я відповів, що так і зроблю.

– Ми більше не побачимося, – сказав він.

Я згадав, що тоді сказала негритянка про Аяну. Не згадував про це вже багато років.

– Мої сни закінчилися? – спитав я.

Він поглянув здивовано, відтак знизав плечима. Сказав:

– Твоя робота скінчилася. Про твої сни мені нічого не відомо.

Перш ніж він висадив мене і ми розпрощалися назавжди, я поставив йому ще три запитання. Не сподівався, що він відповість, але він відповів.

– Ті люди, що я їх цілував, – вони будуть ходити до інших людей? Цілуватимуть їхні вавки і зцілятимуть їх?

– Дехто, – відповів він. – Коли це діє. У декого не виходить. – Він знизав плечима. – Або вони не хочуть. – Він знов знизав плечима. – Усе залишається, як було.

– Ви знаєте дівчинку на ім’я Аяна? Хоча вона зараз мусить бути вже зовсім доросла.

– Вона померла.

Серце мені обірвалося, хоча впало неглибоко. Здається, я здогадувався. І знову я пригадав маленьку дівчинку в кріслі-візку.

– Вона поцілувала мого батька, – промовив я. – Мене вона лише торкнулась. То чому ж вибрали мене?

– Бо ти годився, – промовив він, зупиняючись біля моїх воріт. – Ось ми й прибули.

Мені спливла до голови цікава думка. Бозна-чому вона здалася мені розумною.

– Приходьте на Різдво, – запросив його я. – Приходьте на різдвяну вечерю. Гарно посидимо. Я скажу Рут, що ви мій кузен з Нью-Мексико.

Бо ж я ніколи не розповідав їй про відставного морського піхотинця. Знаючи, що з неї було досить і історії з моїм батьком. Навіть задосить.

Колишній морпех усміхнувся. Можливо, й не вперше, але це була його перша усмішка, яку я запам’ятав.

– Гадаю, мені доведеться просачкувати. А втім, все одно дякую. Я не святкую Різдва. Я атеїст.

От усе і скінчилося, гадаю, так – хіба що залишилося ще поцілувати Труді. Я розповідав вам, що вона з’їхала з глузду, пам’ятаєте? Альцгаймер. Ралф зробив розумну інвестицію, тож вона усім забезпечена, і діти впевнилися, що вона потрапила до гарного закладу, коли вже неможливо було її тримати вдома. Ми з Рут відвідували її разом, поки з Рут не стався той інфаркт на підльоті до денверського аеропорту. Невдовзі після цього я поїхав до Труді вже сам, бо почувався самотнім і зажуреним, мені хотілося хоч якось повернутися у колишні часи. Але вигляд Труді, якою вона тепер стала, як вона дивиться не на мене, а у вікно, жуючи собі нижню губу, тим часом як слина котиться їй з куточків рота, іще погіршив мені настрій. Це ніби поїхати до рідного міста, щоб подивитися на будинок, у якому ти виріс, і побачити на тому місці порожню ділянку.

Перш ніж піти геть, я поцілував її в куточок уст, та, звісно ж, нічого не трапилось. Чудо не діє без чудотворця, і мої чудесні дії вже позаду. Окрім тих ночей, коли я не можу заснути. Тоді я спускаюсь вниз і дивлюся який-небудь фільм. Навіть порнографічний. У мене супутникова антена і та штука, що називається «Глобальне кіно». Я навіть можу слідкувати за кар’єрою «Піратів», якщо замовлю собі пакет Вищої бейсбольної ліги. Але зараз я живу на фіксований прибуток і, хоча мені вистачає, мушу контролювати непередбачені витрати. Про «Піратів» я можу прочитати і в Інтернеті. Мені вистачає вже й такого чуда, як кіно.

Дуже тісний кут

Кожного ранку Кертіс Джонсон проїжджав п’ять миль на велосипеді. Після того як померла Бетсі, він припинив на якийсь час цим займатися, але потім зрозумів, що без вранішніх поїздок смуток гризе його дужче. Отже, почав їздити знову. Тільки й тієї різниці, що тепер надягав велосипедний шолом. Він проїжджав дві з половиною милі по Морському бульвару, а потім розвертався і їхав назад. Завжди тримаючись велосипедної смуги. Житиме чи загине – це його не турбувало, але до законів і правил він ставився з повагою.

Морський бульвар був єдиною дорогою на Черепаховому острові. Він пролягав повз цілий ряд будинків, що належали мільйонерам. Кертіс не звертав на них уваги. По-перше, він сам був мільйонером. Заробив свої гроші у старомодний спосіб, граючи на біржі. По-друге, він не мав проблем з жодним із тих людей, що мешкали в будинках, повз які він їздив. Єдиний, з ким у нього були проблеми, це Том Грюнвальд, він же Том Мазефакер, але Грюнвальд жив у протилежному напрямку. Не на останній ділянці на Черепаховому острові перед Денним каналом, а на передостанній. Остання ділянка на острові й була тією проблемою (однією з проблем). Ця ділянка була найбільшою, з найкращим видом на затоку, і єдиною, наразі ще не забудованою. Все, що там було, – це осоково-злаковий хмизняк, морський овес, пальми-недоростки та кілька австралійських сосен.

Найприємнішим, най-найприємнішим елементом його вранішніх поїздок була відсутність телефону. Він офіційно перебував поза доступом. Щойно він повертався, як майже не випускав телефон з долоні, особливо коли ринок був відкритим. Він був спортивним чоловіком; міряв кроками дім з бездротовою слухавкою в руці, щоразу повертаючись до кабінету, де на екрані комп’ютера прокручувались цифри. Іноді він виходив з будинку, щоб прогулятися по дорозі, й тоді брав з собою мобільник. Зазвичай він повертав направо, в бік короткого відтинку бульвару. В бік дому Грюнвальда. Але не заходив аж так далеко, щоб той міг би його побачити; Кертіс не дозволив би цьому Мазефакеру такого задоволення. Він доходив тільки туди, звідки міг глянути, чи не наклав Грюнвальд своєї лапи якимсь шахрайським способом на ділянку Вінтона. Звісно, Мазефакеру не вдалось би провести непомітно повз нього важку техніку, навіть вночі – відтоді як Бетсі вже не лежить поряд, Кертіс почав спати чуйно. Проте все одно перевіряв, як правило, виглядаючи з-за останнього дерева у тінистому ряду двох десятків пальм. Просто для певності. Бо знищення пустих ділянок, поховання їх під тоннами бетону було для клятого Грюнвальда бізнесом.

А Мазефакер був хитруном.

Та наразі все йшло нормально. Якщо Грюнвальд спробував би шахрувати, Кертіс був готовий викинути тузи (в легальному сенсі). Тим часом Грюнвальд мусив відповісти за Бетсі, і він відповість. Навіть при тому, що Кертіс майже втратив бажання вв’язуватися в битву (він сам собі не зізнавався в цьому, але правду знав), він ще побачить, як Грюнвальд відповість за неї. Мазефакер ще взнає, що у Кертіса Джонсона щелепи з хрому… щелепи з хромованої сталі… і коли він у щось вчепився, то вже не випустить.

Повернувшись саме в цей четвер додому, за десять хвилин до того, як на Волл-стріт мав прозвучати дзвоник до відкриття, Кертіс, як він це робив завжди, перевірив, чи є нові повідомлення в його телефоні. Сьогодні їх було два. Одне від «Серкіт Сіті», либонь, якийсь торговець волів би продати йому щось нове, прикриваючись тим приводом, ніби бажає пересвідчитись, що він задоволений своїм настінним пласким екраном, придбаним ним усього місяць тому.

Відкривши наступне повідомлення, він побачив там 383-0910 М.

Ага, Мазефакер – навіть його телефон «Нокія» знав, хто він такий, бо Кертіс навчив його запам’ятовувати кляте ім’я. Питання полягало в тому, що могло знадобитися Мазефакеру від нього зранку цього червневого четверга.

Можливо, домовитися, і саме на умовах Кертіса.

Він дозволив собі посміятися з такої думки, а тоді відкрив саме повідомлення. Його приголомшило те, чого саме Мазефакер насправді бажав – чи хотів запевнити, нібито бажає. Кертіс мав підозру, що тут криється якийсь підступ, але не міг здогадатися, що Грюнвальд собі застановив цим досягнути. А ще цей його тон: похмурий, поважний, ледь не натужний. Може, не журба, але слова звучали журливо. Кертіс сам останніми днями таким тоном балакав по телефону, намагаючись знову включитися в гру.

– Джонсоне… Кертісе, – промовив Грюнвальд цим своїм натужним голосом. У запису зависла пауза, ніби він зважував, чи варто йому називати Кертіса на ім’я, а відтак він продовжив, так само важко і журливо. – Я не можу вести війну на два фронти. Давай з цим покінчимо. В мене зникло до цього всіляке бажання. Якщо я його колись мав. Я зараз у дуже скрутному становищі, сусіде.

Він зітхнув.

– Я готовий віддати ділянку, і фінансові причини тут ні до чого. Я також готовий компенсувати смерть твоєї… твоєї Бетсі. Якщо захочеш, зможеш знайти мене в моєму містечку Деркін Гров. Я пробуду там майже весь день. – Довга пауза. – Я зараз часто там буваю. З одного боку, мені важко повірити, що фінансовий ринок розвалюється, а з іншого – мене це зовсім не дивує. – Знову довга пауза. – Ти мусиш розуміти, що я маю на увазі.

Кертіс подумав, що оце ось він розуміє добре. У нього самого було відчуття, ніби він втратив свій ринковий нюх. Понад те, його це, здається, аніскільки не турбувало. Він впіймав себе на думці, що починає відчувати навіть якусь симпатію до Мазефакера. Цей його зажурений голос…

– Колись ми були друзями, – продовжував Грюнвальд. – Пам’ятаєш ті часи? Я пам’ятаю. Навряд щоб ми стали друзями знов – гадаю, розбіжності між нами зайшли надто далеко, – але ж ми можемо знову стати сусідами. Га, сусіде? – І знову довга пауза. – Якщо не дочекаюсь тебе серед моїх мальовничих руїн, скажу своєму юристові, хай він веде далі справу. На твоїх умовах. Але…

Тиша, порушувана лише диханням Мазефакера. Кертіс чекав. Уже сидячи біля кухонного столу. Йому було нелегко розібратися з власними почуттями. Згодом він зможе, але не тепер.

– Хотів б потиснути тобі руку і сказати, що дуже вибачаюсь за оту твою чортову собаку. – Тут почулися здавлені звуки, які були схожі – неймовірно! – на схлипування, а потім дзеньк, і телефонний робот оголосив, що більше немає повідомлень.

Кертіс ще трохи посидів на місці, у яскравих променях флоридського сонця, які не міг як слід остудити навіть кондиціонер, навіть о цій вранішній годині. Потім пішов до кабінету. Ринок уже відкрився: на екрані комп’ютера цифри почали своє безкінечне ворушіння. Він усвідомив, що зараз вони нічого не значать для нього. Залишив комп’ютер увімкненим, але написав записку для місіс Вілсон: «Мушу йти», перш ніж вийти з дому.

У його гаражі поряд з «БМВ» стояв моторолер, і йому раптом захотілося поїхати на ньому. Доведеться якось вклинюватися, щоб перетнути головну автомагістраль відразу за мостом, та хіба це вперше?

Йому сумно стиснулось серце, коли він знімав з вішака ключ до ролера і там дзвякнуло інше причандалля. Він мав надію, що це почуття мине з часом, але зараз воно було майже бажаним. Майже таким, як буває бажаний друг.

* * * * *

Напрузі між Кертісом і Тімом Грюнвальдом дав початок Рікі Вінтон, який був колись старим багатієм, а потім допровадив себе до того, що став старим маразматиком. Перш ніж допровадитися до смерті, він продав свою незабудовану ділянку наприкінці Черепахового острова Кертісу Джонсону за щирі півтора мільйони доларів, взявши у Кертіса завдаток – персонально ним виписаний чек на сто п’ятдесят тисяч доларів, навзаєм він на звороті рекламної листівки виписав йому підтвердження про покупку.

Кертіс почувався трохи шахраєм через те, що скористався зі старечої недолугості, але Вінтонові – хазяїну компанії «Vinton Wire & Cable» – аж ніяк не загрожувала голодна смерть. І хоча півтора мільйони й можна розглядати як сміховинно низьку ціну за такий гарний шматок нерухомості на березі Мексиканської затоки, тим не менш, беручи до уваги теперішній стан ринку, ця ціна не була щоб аж такою божевільно низькою.

Ну… а хоч би й низькою, але ж вони зі стариганом симпатизували один одному, крім того, Кертіс належав до людей, які вважають, що будь-які засоби придатні в коханні та у війні, а бізнес – це різновид останньої. Економка старого – та сама місіс Вілсон, котра доглядала й за домом Кертіса, – засвідчила їхні підписи. Озираючись назад, Кертіс розумів, що треба було діяти розумніше, але тоді він дуже хвилювався.

Десь через місяць після того, як Вінтон продав незабудовану ділянку Кертісу Джонсону, він продав її ж Тіму Грюнвальду, тобто Мазефакеру. Цього разу ціна була реальнішою – п’ять мільйонів шістсот тисяч, до того ж цього разу Вінтон – можливо, насправді зовсім не дурник, можливо, навпаки, сам по собі, нехай і вмираючий, а пройдисвіт – взяв авансом півмільйона.

Грюнвальдова купча була засвідчена садівником Мазефакера (який також працював садівником і в Кертіса). Написана вона була таким самим стрибаючим почерком, як і в Кертіса, і він гадав, що Грюнвальд у той момент хвилювався не менш за нього. Тільки хвилювання Кертіса походило від думки про те, що він тепер зможе зберегти кінець Черепахового острова у первозданній чистоті й тиші.

Грюнвальд, навпаки, вбачав у цій ділянці прекрасне місце для побудови кондомініума або й двох (коли Кертіс думав про пару, він уявляв собі Мазефакерові вежі-двійнята). Кертіс надивився таких забудов – у Флориді вони вигулькували, мов кульбабки на занедбаній галявині, – і ще він знав, кого туди запрошуватиме Мазефакер: ідіотів, які вважають пенсійні фонди ключами до раю. Чотири роки триватиме будівництво, а потім десятиліттями тут їздитимуть на велосипедах старигани з торбочками для стікання сечі, притороченими до їхніх усохлих стегенець. І старі баби у козирках проти сонця і сигаретами «Парламент» в зубах, які не прибиратимуть лайно, що ним засиратимуть тутешній пляж їхні дизайнерські собачки. Плюс, звісно, їхні замурзані морозивом онуки й онучки з іменами на кшталт Джейсон або Ліндсей. Кертіс знав – якщо цьому не запобігти, йому не вижити посеред репетування й вередливих вересків на кшталт «ви обіцяли, що підемо на Діснея сьогодні!»

Він не міг дозволити статися такому. І це виявилося легко. Неприємно, що ділянка не належить йому, можливо, ніколи йому не належатиме, але вона, принаймні, не належить і Грюнальду. Навіть родичам вона не належить, які раптом опинилися на видноті (мов ті таргани навкруг сміттєвого відра), оскаржуючи підписи на обох угодах. Ділянка наразі належала юристам і суду.

Що те саме, якби вона не належала нікому.

З ніким Кертіс міг мати справу.

Судові суперечки тривали вже другий рік, і Кертісові витрати на правників сягнули чверті мільйона доларів. Він намагався думати про ці гроші як про благодійні внески на користь якоїсь організації захисників довкілля – наразі не «Грінпіс», а «Джонсонпіс», але ж він не міг списувати такі внески зі свого оподатковуваного прибутку. А ще його бісив Грюнвальд. Грюнвальд діяв осібно, почасти тому, що не терпів програшів (Кертіс раніше теж не терпів програвати, хоча тепер з цим попустився), почасти тому, що мав персональні проблеми.

З Грюнвальдом розлучилася його дружина. Це було його Персональною проблемою №1. Вона перестала бути місіс Мазефакер. А тут вигулькнула й Персональна проблема №2 – Грюнвальду зробили якусь операцію. Кертіс не знав напевне, чи там був рак, він тільки бачив, що з Меморіального шпиталю в Сарасоті Грюнвальд повернувся схудлим фунтів на тридцять, ще й в інвалідному візку. З візка він кінець кінцем встав, але колишньої ваги так і не набрав. З його колись міцної шиї звисали брижі.

З’явилися проблеми і в його перед тим неймовірно ефективної компанії. Кертіс сам міг про це судити по тій місцині, де Мазефакер саме зараз застосовував свою фірмову тактику випаленої землі. Там – на материковому березі, за двадцять миль від Черепахового острова – мав з’явитися елітний район Деркін Гров. Наразі це було скупчення недобудов. Кертіс зупинився на пагорбі, з якого добре було видно примарне містечко, відчуваючи себе генералом, що споглядає на руїни ворожих укріплень. Відчуваючи, що життя йому врешті-решт піднесло осяйне червоне яблуко на тарілочці.

Все змінила Бетсі. Вона була – авжеж, тепер була – породи льовхен, немолодою, але ще меткою. Вона завжди тягала в пащі свою улюблену червону гумову кісточку, коли Кертіс вигулював її на пляжі. Коли Кертісові хотілося взяти дистанційний пульт телевізора, достатньо було сказати: «Подай-но мені той ідіотський цурпалок, Бетсі», як вона хапала зубами пульт з кофейного столика й приносила йому. Вона пишалась цим. А він нею. Вона була для нього найкращою приятелькою впродовж сімнадцяти років. Французькі льовхени зазвичай не живуть довше п’ятнадцяти.

А тоді Грюнвальд встановив між своєю й Кертіса ділянками електричний паркан.

Цей Мазефакер.

Там невелика напруга, запевняв його Грюнвальд, і він готовий це довести, і Кертіс йому повірив, але собаці з трохи зайвою вагою, та ще й з хворим серцем, тієї напруги вистачило. Та, головне, навіщо йому здався той паркан? Мазефакер набалакав тоді всякого лайна про те, що він, мовляв, загороджується від потенційних грабіжників, – вони, певне, збиралися саме з ділянки Кертіса повзти туди, де маячив пурпуровим тиньком маєток Мазефакера, – але Кертіс йому не вірив. Справжні грабіжники можуть припливти човном, підібратися з боку затоки. Він вирішив, що Грюнвальд, роздратований проблемою з ділянкою Вінтона, поставив електричний паркан, тільки щоб насолити Кертісу Джонсону. І, либонь, його улюбленій собачці. А може, навіть саме для того, щоб убити його собачку? Кертіс хотів вірити, що все-таки це трапилось на додачу.

Кертіс подав позов проти Мазефакера, щоб той компенсував йому вартість собачки – дванадцять сотень доларів. Якби він міг подати позов на дванадцять мільйонів – на таку суму він відчував тугу, дивлячись на ідіотський цурпалок, який більше ніколи не заслинявить жоден собака, – він би й миті не вагався, але його юрист пояснив йому, що туга і душевні муки не котируються в громадянських процесах. Ці емоції гарні для розлучень, а не для собак. Тож він погодився на дванадцять сотень і мав намір отримати їх, хоч лусни.

Юристи Мазефакера відповіли, що електричний паркан було протягнуто на дев’ять ярдів з Грюнвальдового боку межі поміж їхніми ділянками, а отже, битва – друга битва – розпочалася. Наразі вона тривала вже вісім місяців. Кертіс вважав, ніби застосована юристами Мазефакера тактика затягування процесу свідчить про те, що вони розуміють правоту Кертіса. Він також вважав, що їхнє небажання укласти мирову угоду і небажання Грюнвальда просто сплюнути отих тисячу двісті доларів показують, що для нього персонально ця справа стала настільки ж важливою, як і для самого Кертіса. А юристи їм обом уже стали в чималий гріш. Проте зрозуміло, що питання тепер було вже не в грошах.

Їдучи дорогою №17 вздовж колишніх фермерських угідь, які тепер перетворилися на порослі кущами пустища (Грюнвальд аж пріє, так йому б хотілося тут щось побудувати, – думав Кертіс), Кертіс дивувався, чому він не відчуває радості від такого повороту подій. Перемога мусила б зробити його щасливим, а цього не було. Єдине, чого йому зараз хотілося, – це побачитися з Грюнвальдом, вислухати, що він йому реально пропонує, і забути про все лайно між ними, якщо пропозиція не надто сміховинна. Звісно, це може означати, що Вінтонову ділянку захоплять таргани-родічі, а їм може теж забандюритися зводити там власний кондомініум, та чи це важливо? Наразі здавалося, що ні.

У Кертіса тепер теж з’явилися персональні проблеми, хоча радше ментального характеру, а не матримоніального (Боже збав), фінансового чи фізичного. Почалися вони невдовзі по тому, як він знайшов під парканом холодне, задубіле тіло Бетсі. Хтось назвав би ці проблеми неврозом, але Кертіс для себе називав їх тривожністю.

Втрата інтересу до фондової біржі, котра, відтоді як він відкрив її для себе у шістнадцять років, зачаровувала його безперервно, була найпомітнішим компонентом цієї тривоги, але не єдиним. Він почав міряти собі пульс і рахувати кожен рух зубної щітки у себе в роті. Він не міг більше надягати темних сорочок, бо вперше після шкільних років у нього з’явилася лупа. Цим дрібним сміттям так і обсипало йому плечі. Коли він розчісував волосся гребенем, лупа пурхала сніговою хуртовиною. Він її дико ненавидів, але все одно розчісувався, дивлячись телевізор або розмовляючи по телефону. Пару разів дочесався аж до крові.

Чешешся й чешешся. Вичісуєш цю білу мертвечину. Іноді кинеш погляд на ідіотський цурпалок на столику і згадуєш (а як інакше?), якою щасливою бувала Бетсі, коли його приносила. В людських очах рідко побачиш такий вираз щастя, особливо тоді, коли люди зайняті рутинним існуванням.

Криза середнього віку, сказав Сем (Семмі приходив раз на тиждень, щоб зробити йому масаж), вам треба перепихнутися з кимось, сказав Семмі, але власних послуг не запропонував, відзначив Кертіс.

Проте фраза залишилася в ньому бриніти – зависла реально, як і решта мантр двадцять першого століття, подумалось йому. Чи то мавп’ячий цирк довкола Вінтонової ділянки спровокував цю кризу, чи сама криза спровокувала весь цей рейвах довкола Вінтонової ділянки, хтозна. Що він точно знав, так це те, що тепер кожного разу, відчувши різкий біль у грудях, він думав не – ось, знову шлунок, а лякався – інфаркт, що йому почало ввижатися, ніби в нього ось-ось повипадають зуби (хоча ніколи в житті не мав з ними проблем), а коли підхопив нежить у квітні, то сам собі поставив діагноз – гострий імунодефіцит.

Плюс іще одна невеличка проблема. Це нав’язливе бажання, про яке він не розповідав своєму лікареві. І навіть Семмі не розповідав, хоча Семмі він розповідав усе.

Воно найшло на нього й тепер, на п’ятнадцятій милі порожньої дороги №17, що нею і раніше дуже рідко хтось їздив, а зараз її взагалі витіснило з ужитку продовження траси №375. Саме тут, між зелених чагарів, що насунулися з обох боків (треба бути не сповна розуму, щоб будуватися тут), де цикади співають у високій траві, по якій уже років десять чи й більш, як не паслися корови, і високовольтні дроти гудуть, і сонце молотками своїх променів лупить по не покритій шоломом голові…

Він знав, що навіть сама думка про нудоту викликає її, але що тут вдієш. Та фактично нічого.

Він під’їхав до місця, де, позначений щитом НАПРЯМОК НА ДЕРКІН ГРОВ, відгалужувався вліво від дороги путівець (порослий травою бурт між його торованим коліями ніби вказував шлях до провалу), і поставив «веспу» на нейтралку. Не гаючи часу – моторолер продовжував дзижчати в нього між колін, – Деркін розчепірив два пальці правої руки і засунув це V собі до горла. З останні два місяці блювотний рефлекс у нього майже геть притупився, тож йому довелося засовувати руку ледь не по браслетку фортуни – жирові складки на зап’ясті, поки це врешті не трапилось.