Текст книги "Коли впаде темрява"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 26 страниц)

Добре. Це гарно, Йому не доведеться злазити з велика й тягти його на собі, обходячи вимоїну.

Річард Сіфкіц втупився очима в стіну і почав крутити педалі.

III. На дорозі до Геркимера

Це було восени 2002-го, через рік після того, як у Фінансовому кварталі завалилися «вежі-двійнята» і життя в Нью-Йорку повернулося до звільна параноїдальної версії нормального… якщо не забувати, що легка форма параноїдальності і є нормою для Нью-Йорку.

Річард Сіфкіц почувався притомним і щасливим, як ніколи. Його життя підпорядкувалося чотиричастинній гармонії. Вранці він працював над тим завданням, виконання якого наразі забезпечувало йому гроші на житло і їжу, а таких замовлень, здавалося, стало більше, ніж коли-небудь. Уся преса волала, що від економіки смердить, але для вільного комерційного художника Річарда Сіфкіца все в економіці було гаразд. Як і раніше, на ланч він ходив до ірландського гриль-бару «Dugan’s» на сусідній вулиці, але тепер, здебільшого, замість масного подвійного чизбургера брав там салат; а після обіду працював над новою картиною, сам для себе: тобто займався деталізацією проекції на стіні у своєму підвальному алькові. Картину з Берковіцем і його бригадою було відставлено під стінку й накрито старим простирадлом. Туди нема чого додавати. Тепер він потребував кращого образу того, що гарно йому прислужилося в підвалі, зображення дороги на Геркимер, з якої вже поїхали роботяги. А чому б їм не поїхати? Хіба не він сам тепер тримає дорогу в порядку? Сам, і робить це, з біса, непогано. Наприкінці жовтня він знову завітав до Брейді, щоб поміряти рівень холестерину, і цього разу цифри були надруковані не червоним, а чорним чорнилом – 179. І Брейді виявив до нього велику повагу, він видався навіть трохи заздрісним.

– Це краще, ніж у мене, – сказав він. – Ви таки поставилися до зроблеми серйозно?

– Напевне, так, – погодився Сіфкіц.

– І пузо ваше майже зникло. Качалися?

– Скільки вистачало духу, – погодився Сіфкіц і більше на цю тему не говорив. На той час його вправи вже стали дещо дивними. Принаймні декому вони б здалися дивними.

– Добре, – сказав Брейді, – Що було потрібно, досягнуто, тож можете вже й кинути. Така моя вам порада.

Сіфкіц відповів лікарю посмішкою, але на цю його пораду не збирався зважати.

Свої вечори – четверту частину Звичайного Дня Сіфкіца – він присвячував або телевізору, або читанню якоїсь книжки, зазвичай сьорбаючи замість пива томатний сік чи овочевий «У-8», почуваючись втомленим, але вдоволеним. Спати він тепер лягав на годину раніше, і додатковий відпочинок був доречним.

Стрижневою була третя частина його дня – від четвертої до шостої. Ці дві години він проводив на велотренажері, долаючи манівці дороги між Покіпсі й Геркимером. На план-карті Старий Рейнський шлях переходив у Водоспадну дорогу, а та в Лісову; на якомусь відтинку північніше Пенністона вона на віть мала назву Звалищна дорога. Він добре пам’ятав, як на самому початку навіть п’ятнадцять хвилин крутіння педалей йому видавалися вічністю. Тепер він мусив іноді себе ледь не силою зганяти з велотренажера після двох годин їзди. Кінець кінцем йому довелося ставити біля себе будильник, заведений на шосту годину. Агресивного його джерготіння вистачало, щоби… ну, словом…

Вистачало, щоб він отямився.

Сіфкіцу важко було погодитися з думкою, що він засинає, коли їде в алькові на велотренажері з постійною швидкістю п’ятнадцять миль на годину, але йому не подобалася й альтернативна думка – ніби він трохи їде глуздом на дорозі до Геркимера. Чи в тому підвалі, якщо хочете. Ніби він марить.

Одного вечора, клацаючи пультом, він на каналі «А&Е» натрапив на передачу про гіпноз. Брали інтерв’ю в одного гіпнотизера, він виступав під ім’ям Джо Сатурн і розповідав, що кожна людина щодня займається самогіпнозом. Це відбувається, коли ми вранці вводимо себе в робочий стан; ми користуємося цим, коли «в’їжджаємо в сюжет», читаючи книгу або дивлячись кіно; ми загіпнотизовуємо себе ввечері, щоби заснути. Останній приклад Джо Сатурн, видно, полюбляв найбільше, оскільки довго розводився про ті маніпуляції, що їх щовечора практикують «успішні соні»: перевіряють клямки на дверях і вікнах або виціджують склянку води, промовляють молитву або злягаються в напівмедитативному стані. Він порівнював ці речі з тими пасами, що їх гіпнотизер робить перед своїми пацієнтами, і з його стандартними замовляннями – рахуванням від десяти до нуля, запевненнями пацієнтів у тому, що вони починають почуватися «дуже сонними». Сіфкіца це зачепило, й він одразу ж погодився, що свої щоденні дві години на велотренажері сам проводить у стані легкої чи середньої глибини загіпнотизованості.

Тому що наприкінці третього тижня він висиджував по дві години вже не перед настінною проекцією в підвальному закапелку. Починаючи з третього тижня він уже насправді перебував на дорозі до Геркимера.

Із задоволенням натискаючи на педалі, він тепер їхав по зашкарублій ґрунтовці, що вилася крізь ліс, і вдихав запах сосон, чув крики ворон та іноді шурхотіння листя, коли долав нанесені вітром його купки. Тренажер тоді перетворювався на трьохшвидкісний велосипед «Рейлі», на якому він катався у передмісті Манчестера, штат Нью-Гемпшир, коли йому було дванадцять років. То був аж ніяк не єдиний велик, що він мав до сімнадцяти років, поки не отримав водійські права, але безперечно найкращий. Пластиковий держак для поїлки перетворювався на незугарне видом, зате надійно зварене металеве кільце, що стирчало над переднім багажником, а замість бляшанки «Ред Булла» там містилася баночка з холодним чаєм «Ліптон». Без цукру.

На дорозі до Геркимера завжди тягся жовтень, і якась година залишалася до заходу сонця. Хоча він і проїжджав по дві години (будильник і одометр велотренажера підтверджували це кожного разу), сонце ніколи не змінювало своєї позиції; завжди відкидаючи ті самі довгі тіні поперек ґрунтового шляху і зблискуючи йому в очі крізь віття дерев під тим самим кутом, а створюваний ним самим зустрічний вітерець здував йому волосся з лоба назад.

Іноді, коли його дорогу перетинали інші, він зустрічав прибиті до стовбурів дерев знаки. На одному було написано КАСКАДНА ДОРОГА. На іншому: ГЕРКИМЕР – 120 миль, цей зяяв старими дірками від куль. Знаки завжди відповідали позначкам на його мапі, що наразі була прикріплена до підвальної стіни. Він уже вирішив, що, тільки-но досягне Геркимера, відразу, не затримуючись навіть, щоб прикупити сувенірів, зануриться в канадську пущу. Дорога там закінчувалася, але проблем не повинно бути; він вже придбав Великомасштабну топографічну карту Східної Канади. Тож просто намалює собі на ній власну дорогу гострим синім олівцем, звивисту дорогу. Звивини додають миль.

Він може доїхати хоч до Полярного кола, якщо забажає.

Одного вечора, вже після того як прогарчав будильник, збудивши його від трансу, він підійшов до проекції і, схиливши набік голову, доволі довго в неї вдивлявся. Хтось інший майже нічого на ній не побачив би, аж так зблизька ефект накинутої перспективи вже не діяв і нетренованому оку лісовий краєвид видався б усього лише скупченням кольорових цяток – світло-коричневих на ґрунтовому шляху, темніших там, де на нього намело купки листя, сіро-синіми штрихами здалася б зелень ялин і яскравою жовто-білою плямою – призахідне сонце на лівому краї, небезпечно близько до дверей бойлерного приміщення. Між тим, Сіфкіц чудово бачив саме картину. Чітко зафіксована в його мозку, вона тепер залишалася незмінною. Звісно, тільки коли він не їхав, ба, навіть тоді він не забував про її засадничу одностайність. Що було добре. Ця одностайність слугувала лакмусовим папірцем, способом нагадування собі, що все це – лише хитромудра гра уяви, якийсь контакт з його підсвідомістю, котрий він може вимкнути коли завгодно.

Він приніс до підвалу коробку пастелі для принагідних підмальовок, тож зараз, не особливо замислюючись навіщо, додав на шляху кілька коричневих плям, поклавши зверху трохи чорного кольору, щоб зробити їх темнішими за купки листя. Відступив назад, поглянув на зроблене і кивнув. Зміни були невеличкими, але по-своєму перфектними.

Наступного дня, їдучи крізь ліс на своєму «Рейлі» (до Геркимера йому тепер залишалося менше ніж шістдесят миль, і лише вісімдесят до канадського кордону), завернувши за поворот, він уздрів посеред дороги добрячого розміру оленя-самця; той дивився на нього своїми сполоханими оксамитовими очима. Майнув білий прапорець хвоста, на дорозі залишилася купка фекалій, і тварина стрибнула в гущавину. Сіфкіц іще раз помітив промельк хвостика, перш ніж олень зовсім зник. Він поїхав далі, обминувши оленяче лайно, не хотілося потім вичищати його з протекторів шин.

Того вечора, вимкнувши будильник, він підійшов до стіни, витираючи з лоба піт видобутою з задньої кишені джинсів банданою. Уперши руки в боки, критичним оком подивився на проекцію. А тоді, як завжди упевнено й швидко, – кінець кінцем, він займався цією справою вже майже двадцять років – він замазав лайно на дорозі, намалювавши натомість купку іржавих бляшанок, які там, радше за все, покинув хтось із мисливців, що на півночі штату ганяються за фазанами чи індиками.

– Ти погано прибрав, Берковіце, – промовив він уголос того вечора, сидячи з пивом замість овочевого соку «У-8». – Я сам завтра приберу той мотлох, але надалі щоб такого не траплялося.

Проте, коли він наступного дня спустився до підвалу, не треба було замальовувати ніяких бляшанок, вони вже зникли з картини. На коротку мить він відчув поштовх справжнього страху, ніби в живіт ткнули тупою ломакою, – як це трапилося, чи не він сновидою з’явився сюди серед ночі, прихопивши з собою вірну банку скипидару й пензля? – а потім викинув все з голови. Осідлав велотренажер і невдовзі вже їхав на своєму старенькому «Рейлі», вдихаючи чисті запахи лісу, із насолодою підставляючи обличчя вітру, що здував йому волосся з лоба. Та хіба не того саме дня почалися зміни? Дня, коли він відчув, що на дорозі до Геркимера він, мабуть, не один. Одне було поза всякими сумнівами: саме наступної ночі після зникнення пивних бляшанок йому наснився жахливий сон, а відтак він намалював і гараж Карлоса.

IV. Чоловік з рушницею

Це був найяскравіший сон відтоді, як його, чотирнадцятирічного, декілька «вологих сновидінь» ввели у фізіологічному сенсі в чоловічий стан. Це був найжахливіший сон у його житті, певна річ, нічого навіть приблизно схожого раніше не траплялося. Жахливим його робило відчуття неминучої загибелі, що тягнулося крізь нього, ніби червона нитка. Незважаючи на якусь нещільність, сон був правдивим, він усвідомлював, що спить, однак не міг прокинутися. Почувався, наче його закутали в якийсь жахливий саван. Він розумів, що під ним його ліжко, що він лежить на ньому – борсаючись, – але дістатися до того Річарда Сіфкіца, який лежить там, тремтить і сходить потом у своїх довгих трусах «Великий Пес», не вдавалося.

Він бачив подушку й телефон бежевого кольору, з тріщиною на корпусі. Потім передпокій зі світлинами на стінах; він знав, що на них були його дружина і три доньки. Тоді кухню, мікрохвильову пічку, на якій блимали цифри 4:16. Таріль бананів (від них його охопила туга й страх) на покритому пластиком столі. Коридор. І там лежить Пепе, собака, поклавши морду на лапи, але Пепе не підводить голову, коли він проходить повз нього, а лише підкочує вгору очі, блимаючи парою білків з кривавими дужками, і ось тоді Сіфкіц, не прокидаючись, завив, бо зрозумів, що всьому кінець.

Тепер він у гаражі. Чує запах мастила. І ще долітає ніжний запах сіна. Газонокосарка стоїть у кутку, мов якийсь божок передмість. Він бачить прикручені до верстата лещата, старі, потемнілі, навкруг них тирса й трісочки. Далі шафа. Ковзани його дівчат лежать купою внизу, шнурки їхні білі, як ванільне морозиво. По стінах на гачках, акуратно один до одного, висять його інструменти, здебільшого знаряддя для роботи у саду й дворі, його дворі…

(Карлос. Я – Карлос.)

На верхній полиці, подалі від дітей, його рушниця 0.410 калібру, багато років не вживана, майже забута, і при ній коробка набоїв, така потемніла, що мало хто розбере на ній слово «Вінчестер», але ти розбереш, прочитаєш, і отут Сіфкіц дотямив, що перебуває в мозку потенційного самогубця. Він енергійно завовтузився, намагаючись або зупинити Карлоса, або самому вирватися з нього, однак бракло сил, хоча він й відчував під собою власну постіль, зовсім поруч, за шаром савану, що оповив його з голови до п’ят.

Тепер він знову був біля лещат, у них було затиснуто рушницю, і коробка з набоями лежала на верстаті поряд із лещатами, і ножівка, він відпилював дуло рушниці, бо так легше зробити те, що він надумав, і, коли він відкрив коробку з набоями, їх там лежало дві дюжини, товстенькі зелені курдупелі з мідними задками, і, коли Карлос зарядив і заклацнув рушницю, пролунало не «кляск», а КЛАК! А в роті в нього був смак мастила й пилу, смак рушничної олії на язиці, пилу на піднебінні та зубах, а спина йому боліла, і боліла вона, як Ч’ЇБУ, так вони обзивали покинуті будинки (а інколи й ті, де хтось іще мешкав), коли він підлітком у Покіпсі шастав по них з вуличною ватагою, члени якої називали себе Диякони, це було скорочення від ЧОРТИ ЇХ БИ УЗЯЛИ, ось як боліла йому спина, але тепер, коли всі його заощадження закінчилися і Джимі Берковіц не може платити йому, Карлос Мартинес не може більше собі купувати ліків, котрі трохи вгамовували біль у спині, і не може більше дозволити собі візити до хіропрактика, котрий також трохи вгамовував біль у спині, і виплати за будинок – ай, карамба, як то кажуть, жартуючи, але він, звісно, не жартує зараз, ай, карамба, вони втратять дім, а залишилося ж менше ніж п’ять років, але вони втратять дім, сі-сі, сеньйор, і в усьому винний цей сраний Сіфкіц з його сраним ентузіазмом щодо підтримування порядку на шляху, а вигин курка під пальцем, мов півмісяць зведеного ока собаки з його невимовною тугою.

Тут уже Сіфкіц прокинувся, весь в сльозах, ним теліпало, ноги ще трималися на ліжку, але голова звісилася, волосся майже торкалося підлоги. Він виповз зі спальні і, так само повзком, рушив через вітальню. На півдорозі він віднайшов сили підвестися й дійти до мольберта під світловим люком.

На мольберті все ще стояла картина з зображенням порожньої дороги, краща, детальніша версія тієї, що була намальована внизу, на стіні в підвальному закутку. Не затримавшись на картині поглядом, він пожбурив її геть і натомість встановив шмат картону розміром два на два фути. Вхопив перше, яке йому потрапило до руки, придатне для малювання знаряддя (ним виявилася ручка «Юніболл Віжин Еліт») і почав малювати. Малював він кілька годин. У якийсь момент (як потім йому неясно пригадувалося) він захотів помочитися і одразу відчув, як гаряча рідина біжить униз по нозі. Він не переставав плакати, аж поки не закінчив картину. Аж тоді, витерши нарешті сльози з очей, відступив назад і подивився на те, що зробив.

Картина зображувала гараж Карлоса в жовтневому надвечір’ї. Перед гаражем, наставивши вуха, стояв Пепе. Собака прибіг на звук пострілу. На картині не було видно Карлоса, але Сіфкіц точно знав, де лежить його тіло, ліворуч, поряд із верстатом, до якого прикручені лещата. Якщо його дружина вдома, вона мала б почути постріл. Якщо ні – можливо, пішла на закупи, хоча, радше, на роботу – мине ще пара годин, поки вона повернеться й знайде його.

Під зображенням було криво нашкрябано: ЧОЛОВІК ІЗ РУШНИЦЕЮ.

Він не пам’ятав, як писав ці слова, але почерк був його, і ця назва для картини годилася. Ні чоловіка, ні рушниці на ній не було видно, але назва була правильна.

Сіфкіц відійшов і, сівши на канапі, сховав обличчя в долонях. Права рука страшенно боліла від довгого стискання незвично крихітного рисувального знаряддя. Він намагався переконати себе в тому, що йому наснився банальний кошмар, що картина – всього лише наслідок того сну. Що не існувало ніколи ні Карлоса, ні «Ліпід Компані», що все це – вигадки його власної уяви, розбурханої безвідповідальною метафорою доктора Брейді.

Та сни забуваються, а ці образи – бежевого кольору телефон з тріщиною на корпусі, мікрохвильова піч, таріль з бананами, собаче око – не вицвітали. Залишалися яскравими.

Єдине, що в цьому істотне, мовив він собі – це те, що я мушу покінчити з тим чортовим велотренажером. Занадто близько вже підібрався до божевілля. Якщо так триватиме й далі, то скоро дійде до того, що я відріжу собі вухо і пошлю його поштою, ні, не своїй дівчині (в мене її нема), а доктору Брейді, який винен у цьому всьому.

– Годі вже з мене того велика, – промовив він, не відриваючи долонь від обличчя. – Либонь, краще записатися до тих «Фітнес Бойз» чи ще до якогось клубу, але з тим довбаним велотренажером покінчено.

От тільки до «Фітнес Бойз» він так і не вступив і, проживши тиждень без справжнього навантаження (він ходив пішки, але це було зовсім не те – забагато народу на хідниках, а він скучав за тишею дороги на Геркимер), довше не міг протриматися. Він затримався зі здачею останньої роботи, ілюстрації в манері Нормана Роквела для кукурудзяних чіпсів «Фрітос», і йому вже телефонували і його агент, і той хлопець, що займався в рекламній агенції справами компанії «Фрітос». Такого з ним раніше ніколи не траплялося.

А ще – він не міг спати.

Яскравість отого сновидіння трохи поблякла, тож він гадав, що тільки зображення Карлосового гаража, та бісова картина, що дивиться на нього з кутка, освіжає його переживання, як дощик з розбризкувана зволожує напівзасохлу рослину. Він не міг примусити себе знищити картину (надто гарною вона була), але повернув картон і тепер зображення дивилося просто на стіну.

Того вечора він спустився ліфтом до підвалу й осідлав велотренажер. Той ледь не вмить перетворився на старенький трьохшвидкісний «Рейлі», щойно він звів очі на стінну проекцію; так знову було продовжено його поїздку на північ. Він намагався переконати себе, що його відчуття, ніби за ним щось женеться, правдива фікція, просто залишки емоцій із того сну, а після цього – навіжених годин перед мольбертом. Це подіяло на якийсь час, хоча в глибині душі він знав правду. Були ознаки того, що подіяло. Головні з них полягали в тому, що він знову почав спати вночі і поновив роботу над замовленням.

Він закінчив картину, на якій хлопці на бейсбольному майданчику пригощалися з пакета чіпсами «Фрітос» посеред ідилічного пейзажу передмістя, відіслав її з кур’єром, а наступного дня отримав від свого агента Баррі Касселмена чек на десять тисяч двісті доларів і записку. «Дорогенький, ти трохи налякав мене» – було написано в ній, а Сіфкіц подумав: «Ти не один. Дорогенький».

Наступного тижня його неодноразово відвідувала думка, що слід комусь розповісти про свої пригоди під червоним небом, але кожного разу він її відганяв. Він міг би розповісти Труді, але, якби Труді залишалася з ним, до такого б ніколи не дійшло. Сміховинною була думка розповісти про це Баррі; а розповісти про це доктору Брейді він боявся. Доктор Брейді порекомендує йому гарного психіатра раніше, ніж встигне сказати «Мінесотське багатопрофільне».

Того самого вечора, коли він отримав чек за «Фрітос», Сіфкіц помітив зміни в підвальному зображенні. Він поставив ще не заведений будильник і підійшов до стіни (з бляшанкою дієт-коки в одній руці і надійним настільним будильником «Брукстон» в іншій, вівсяні коржики з родзинками безпечно стирчать з кишені старої сорочки). Щось на картині змінилося, еге ж, з’явилося щось нове, але спершу він ніяк не міг второпати, що саме. Полічив до п’яти, заплющивши очі (давній трюк для провітрювання собі самому голови), і різко їх розплющив, так широко, що аж став схожим на людину, яка бурлескно пародіює жах. І вмить побачив зміни. Шатровидна яскраво-жовта пляма понад дверима до бойлерної зникла, зникла й купка пивних бляшанок. І небо над деревами потемнішало, набувши глибокого червоного відтінку. Сонце чи то вже низько схилилося, чи майже зайшло. На дорогу до Геркимера сходила ніч.

Треба це діло припиняти, подумав Сіфкіц, а потім: завтра. Мабуть, уже завтра.

Із цими думками він виліз на сідло й почав крутити педалі. Він чув, як у лісі, що обступив його з усіх боків, вмощувалися на ніч птахи.

V. Для початку згодиться викрутка

І наступні п’ять чи шість днів поїздки Сіфкіца на велотренажері (і трьохшвидкісному велику з його дитинства) видавалися йому чудовими й водночас жахливими. Чудовими, бо він ніколи не почувався краще, тіло було в суперовому стані для чоловіка його віку, і він це розумів. Професійні спортсмени, вважав він, у кращій формі, але, якими б вони не почувалися щасливими від ідеальної роботи свого організму, в тридцять вісім уже наближаються до кінця своєї кар’єри, і згадка про це неодмінно отруює всю радість. А з іншого боку, Сіфкіц зможе творити комерційне мистецтво ще років сорок, якщо це йому не набридне. Хай йому чорт, навіть п’ятдесят. Ще цілих п’ять нових поколінь футболістів і чотири покоління бейсболістів з’являться і щезнуть, поки він мирно стоятиме біля свого мольберта, малюючи обкладинки для книжок, автомобільні продукти чи П’ять Нових Логотипів для Пепсі-Коли.

Втім…

Утім, це не той фінал, на який люди, знайомі з подібними історіями, могли б сподіватися, еге ж? І не той фінал, якого очікував він сам.

Відчуття переслідування сильнішало з кожною поїздкою, особливо після того, як він прибрав останній аркуш план-карти штату Нью-Йорк, а натомість прикріпив перший аркуш з топографічного атласу Канади. Синьою ручкою (тією ж, якою намалював ЧОЛОВІКА З РУШНИЦЕЮ) він накреслив продовження Геркимерського шляху на територію, де перед тим не було позначено ніяких доріг, не забувши про звивини. Тепер він крутив педалі швидше, озирався через плече частіше і завершував поїздки весь спітнілий і спочатку такий втомлений, що несила було злізти з велотренажера й вимкнути тріскучий будильник.

Оце його озирання через плече – теж було цікавим. Спочатку, озирнувшись, він міг бачити лише підвальний альков і прохід, що вів до більших приміщень з безладним лабіринтом людських комірок. Він бачив біля дверей ящик від помаранчів, а на ньому свій будильник, що відлічував хвилини між четвертою й шостою. Потім усе оповилося якимсь рудуватим серпанком, а тоді розвиднілось, і Сіфкіц побачив позад себе дорогу, і обабіч неї яскраві осінні дерева (тільки вже не такі пломенисті в залягаючих сутінках), і потемніле червоне небо вгорі. Пізніше, оглядаючись назад, він взагалі перестав бачити підвал, ані риски. Лише дорогу, що веде на Геркимер, а звідти на Покіпсі.

Він прекрасно знав, що очікує побачити, озираючись через плече, – фари.

Фари фургона «Додж Рем», що належав Фреді, якщо вам ще потрібне якесь уточнення. Бо в Берковіца та його бригади розгубленість і обурення змінилися гнівом. Самогубство Карлоса довело їх до краю. Вони вважали його винним, і вони його наздоганяли. А коли вони його впіймають, тоді…

Що? Що тоді?

Вб’ють мене, думав він, похмуро натискаючи на педалі в сутінках. Нема чого маніжитися. Доженуть мене і вб’ють. Я зараз у таких нетрях, жодного містечка на цій мапі, чи бодай села. Я можу кричати, доки не лусну, і ніхто мене не почує окрім Баррі-Ведмедя, Деббі-Голубки та Руді-Єнота. Отже, якщо побачу позаду фари (або почую звук двигуна, бо Фредді може їхати й з вимкнутими фарами), найкраще, що можна зробити, – це мерщій повертатися в СоХо, задзвонить будильник чи ні. І взагалі, це мені треба було цілком втратити глузд, щоб тут опинитись.

Але тепер він повертався вже не так легко. Іноді дзвінок відторохтить, а «Рейлі» ще секунд зо тридцять залишається старим велосипедом, і дорога попереду не обертається нагромадженням кольорових плям на цементі, а продовжує бути дорогою, та й сам будильник почав звучати начебто звіддалік і вельми лагідно. Він гадав, що врешті-решт чутиме його, як дзижчання реактивного літака високо над головою, якогось «Боїнга-767», можливо, компанії «Амерікен Ерлайнз», що злетів в аеропорту Кеннеді і взяв курс на Північний полюс, щоб дістатися іншого кінця світу.

Він взяв собі за звичку зупинитися, міцно зажмуритися, а потім різко розплющити очі. Це допомагало, але він боявся, що довго цей трюк діяти не буде. А тоді що? Голодна ніч посеред лісу з милуванням повним, схожим на полуду, місяцем?

Ні, вони спіймають його раніше, вважав. Питання тільки в тому, чи не хочеться йому самому, щоб це трапилося. Неймовірно, але в глибині душі він трішки цього бажав. Трішки гнівався на них. Трішечки хотів би здибатися з Берковіцем та рештками його бригади і спитати їх: а що, по-вашому, я мав би робити? Продовжувати пливти за течією, жерти хрусткі пончики «Кріспі», не звертати уваги на вимоїни й забиті дренажні стоки? Ви такого від мене чекали?

Але звучав у його душі й інший голос, котрий промовляв, що така конфронтація була б справдешнім божевіллям. Він у прекрасній формі, це так, але все одно це буде балачка трьох проти одного і хто може поручитися, що місіс Мартинес не позичила хлопцям рушницю свого чоловіка, напутила їх, сказавши: їдьте, спіймайте того сучого сина і провчіть його за мене й моїх дівчаток?

У Сіфкіца був колись приятель, який у вісімдесятих серйозно запав на кокаїн, і він пам’ятав, як той друг розказував йому, що перше, що треба зробити, – це викинути наркотики з хати. Звісно, завжди можна купити дозу, це лайно тепер повсюди, на кожнім розі, але тримати наркотики там, де ти в будь-який момент можеш їх узяти, якщо раптом зірвешся, – неприпустимо. Тож він зібрав докупи всі свої запаси і спустив в унітаз. А коли їх змило, виніс на сміття й свої роботи. На цьому його проблеми не скінчилися, розповідав він, але це стало початком їхнього кінця.

Одного вечора Сіфкіц зайшов до алькова, тримаючи в руці викрутку. Він був серйозно налаштований розібрати велотренажер, тож оминемо той факт, що він, як робив це завжди, ввімкнув будильник на шосту, просто за звичкою. Будильник (як і вівсяно-родзинкові коржики) цілком належав до його системи тренувань, на кшталт гіпнотизуючих пасів, був механічною деталлю його видінь, принаймні так він вважав. Отож, позаяк він вирішив перетворити тренажер на купу непридатних для їзди деталей, то мусив би покласти і будильник до решти мотлоху, як це зробив зі своєю люлькою той його друг, наркоман. Його, звісно, вжалило сумління – вірний старий Брукстон аж ніяк не завинив у цій ідіотичній ситуації, куди він втягнув сам себе, – але все одно це треба зробити. Ковбой, гоп, – як промовляли хлопці одне до одного в дитинстві: мовчи та диш, не рюмсай – ковбой, гоп.

Він з’ясував, що велик складається з чотирьох базових частин і, щоб його геть розібрати, йому ще потрібен розсувний гайковий ключ. Та нічого, для початку вистачить і викрутки. З її допомогою він спершу відкрутить педалі. А потім піде і по той ключ до наглядача їхнього будинку.

Він опустився на одне коліно, встромив жало позиченого інструмента у шліц першого гвинта й завагався. Цікаво, чи його друг викурив наостанок шмат креку, перед тим як вивалити всю решту в унітаз? Тільки один шмат, на пам’ять про колишні дні. Він міг би закластися, що той хлопець так і зробив. Одурманеному хлопаці, з приглушеною жагою, либонь, не так важко було все те викидати. А якщо і йому ще разок проїхатися, а вже потім, накачаним ендорфінами, присісти тут і познімати педалі, хіба не менш прикро було б тоді у нього на душі? Либонь, трохи менш, ніж уявляючи собі Берковіца, Фреді й Велана, що заїхали до найближчого придорожнього бару і замовили перший жбанець «Роллінг Рока», а далі й наступний та випивають за упокій Карлоса, вітаючи один одного з тим, як вони віддубасили того сучого сина.

– Ти збожеволів, – пробурмотів він собі під ніс і знову встромив жало викрутки у шліц. – Роби це зараз же, й по всьому.

Він і справді зробив викруткою один оберт (це виявилось легко, той, хто збирав цю машину у «Фітнес Бойз», явно не вкладав у роботу душу), від цього поруху трохи посунулися у нього в кишені вівсяно-родзинкові коржики, і пригадалося, як вони гарно смакують, коли їдеш лісом. Просто прибираєш праву руку з керма, лізеш нею собі в кишеню й відкушуєш пару разів, запиваючи ковтком холодного чаю. Перфектне поєднання. Так гарно на душі, коли мчиш крізь ліс і влаштовуєш, не зупиняючись, собі пікнік на колесах, а ті байстрюки хочуть його усього цього позбавити.

З десяток обертів викрутки, або й менше, і педаль впаде на бетонну підлогу – дзеньк. Тоді він може продовжити поратись біля другої педалі, а потім якось продовжити і власне життя.

Так несправедливо, подумав він.

Ще одна лише поїздка, просто на спомин гарних часів, міркував він.

Тож, перекинувши ногу через раму і всадовивши гузно (тепер значно міцніше, жорсткіше, ніж у день оприявлення червоної цифри холестерину) в сідло, він подумав: хіба не саме так завжди відбувається в подібних історіях? Саме так вони завжди закінчуються, коли якийсь придурок запевняє себе: це останній раз, більше ніколи такого не робитиму.

Абсолютно так і є, подумав він, але, можу побитися об заклад, у реальному житті люди поводяться так само. Можу закластися, вони поводяться так само повсякчас.

У глибині його душі якийсь голос твердив, що реальне життя зовсім не схоже на те, що робить він (і що переживає), і що абсолютно нічого такого не буває в тому реальному житті, яке він знає. Він відсунув подалі той голос, затицьнув його.

Надходить вечір, чудовий час для велосипедної прогулянки в лісі.

VI. Не зовсім той кінець, на який усі очікували

А все ж таки він отримав ще один шанс.

Цього вечора він уперше почув гудіння двигуна в себе за спиною так близько, і за секунду до того, як загарчав будильник, перед ним на дорозі раптом пролягла довга тінь його велосипеда – та тінь, що відкидають речі тільки у світлі автомобільних фар.

Тут звук будильника почав віддалятися, перетворюючись з гарчання на майже мелодійне дзеленькання.

Фургон наближався. Щоб у цьому пересвідчитися, йому не треба було повертати голову (та й хіба хочеться комусь обертатися, щоб роздивитися, як страхітливе зло наступає йому на п’яти, думав Сіфкіц, лежачи пізніше того вечора у своєму ліжку без сну і все ще переживаючи гарячково-крижане відчуття порятунку за дюйм чи секунду від катастрофи). Він бачив, як тінь довшала і темнішала.

Поспішайте, джентльмени, будь ласка, вже час, подумав він, міцно заплющуючи очі. До нього ще долітало скреготіння будильника, але звук долинав ледь не колисковою піснею, був таким же притишеним принаймні; його забивало гудіння двигуна, двигуна машини Фреді. Вони його вже майже наздогнали і, припустімо, не захочуть витрачати зайвий час на порожні балачки. Припустімо, той, хто сидить за кермом, просто втопив до упору педаль газу, щоб переїхати його. Зробити з нього жертву дорожньої пригоди.