Текст книги "Коли впаде темрява"
Автор книги: Стівен Кінг
Жанр:
Ужасы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 25 (всего у книги 26 страниц)
– Двійки і валети, королі, а щаслива сімка побиває всіх, – промовив Кертіс. Мантра Мазефакера. Йому безперечно було зрозуміло, що якщо він не полізе туди, то майже напевне помре тут. І наприкінці укус змії здаватиметься йому милосердям.
– Гайда, – промовив він, знову витираючи щоки. – Гайда.
Аби лиш не застрягнути посеред діри, щоб ні туди ні сюди.
Така смерть була б жахливою.
– Навіть не думай, ніби застрягнеш, – сказав він собі. – Поглянь-но, яка вона широка. Ця річ була створена під сраки пожирачів пончиків, водіїв-дальнобійників.
Від цих слів його взяв сміх. Більш істеричний, ніж веселий. Туалетний отвір не здавався йому аж таким широким, навпаки – вузеньким. Ледь не крихітним. Він розумів, що це нервове сприйняття – чорт, це сприйняття з переляку, це його, нажаханого до смерті, сприйняття, – але розуміння цього не додавало йому відваги.
– Гайда, робити нічого, – промовив він. – Ну дійсно ж, нема іншого виходу.
А там виявиться, що все намарно… а втім, він сумнівався, щоб комусь забаглося обшивати сталлю ще й дно лайнобаку, і це поклало край його ваганням.
– Господи, допоможи, – промовив він. Оце вперше він молився за останні сорок років. – Господи, поможи мені не застрягнути.
Встромив праву руку в отвір, потім голову (спершу набравши повні груди трохи чистішого повітря в кабінці). Притиснув ліву руку до тулуба і посунувся в отвір. Ліве плече зачепилося, але він не встиг ще запанікувати і рвонутись назад – це критичний момент, майнула в глибині його думка, точка неповернення, – як тут же смикнув плечем, мов танцює ватусі. І прослизнув. Ось він уже по пояс у баці. Його стегна – худорляві, але ж наявні – заткнули діру, тепер тут смоляна темрява. І лише смужка світла насмішкувато плаває перед його очима. Як міраж.
– О Господи, хай не буде це міражем.
Бак мав фути чотири глибини, можливо трохи більше. Більший за автомобільний бак, проте не дуже, на жаль, він був розміром десь як кузов пікапу. Напевне важко було визначити, але здавалося, що його повисле волосся торкається поверхні дезінфікованої води, а сама голова усього за кілька дюймів від того гною, що лежить на дні. Його ліва рука все ще залишалася притиснутою до тулуба. Зап’ястя зачепилося об край діри. Застряг. Він застряг головою вниз, у чорноту.
Наростала паніка. Він потягнувся вільною рукою, не думаючи ні про що, просто смикнувся. На мить його пальці попали в дужку світла, що сочилося крізь дно баку, котре тепер дивилося не в землю, а на схід сонця. Ось же світло, світло в нього перед очима. Він хапав його рукою. Перші три пальці виявились затовстими, щоб просунутись крізь вузесеньку щілину, але він спромігся встромити до тріщини мізинчика. Потягнув рваний край – металу чи пластику, неможливо було поки що зрозуміти, – той глибоко врізався йому в шкіру, потім він відчув, що порізав палець. Кертіс не зважав. Він потягнув сильніше.
Його стегна вискочили з отвору, мов корок із пляшки. Зап’ястя звільнилося, та запізно, щоб він встиг виставити перед собою ліву руку і пом’якшити падіння. Він шубовснув головою в лайно.
Задихаючись, молотячи руками, Кертіс виринув на поверхню, в ніс йому попала смердюча рідина. Він кашляв і відпльовувався, розуміючи, що отутечки він уже опинився у вкрай тісному куті. Він вважав тісною туалетну кабінку? Та будка – це прерія на Дикому Заході, австралійська пустеля, галактична туманність Кінська Голова. А його звідти навіщось понесло до тісної утроби, наполовину заповненої гниючим лайном.
Він витер обличчя, потім махнув руками, якісь темні тасьми зірвалися з кінчиків його пальців. Йому різало, пекло очі. Він витер їх спершу однією рукою, потім іншою. Ніс залишався забитим. Він стиснув його мізинцями – відчуваючи, як кровоточить правий, – і висякався, як зміг. Нарешті він зміг дихати, але відразу ж відчув, як сморід лізе йому до горла й аж у шлунок своєю пазурястою лапою. Врятувала відрижка з самісінької глибини нутра.
Зберись із силами. Просто сконцентруйся, або ти пропав.
Він сперся спиною на тверду стінку баку, хапаючи повітря ротом, хоча від того було не легше. Впрост над його головою манячив великий овал перламутрового світла. Діра туалету, крізь яку він здуру щойно сюди заліз. Він знову відригнув. На слух йому цей звук нагадав собаку в спекотний день, котра намагається гавкнути, але їй заважає достойно це зробити надто тугий нашийник.
Що, як я не перестану? Якщо не перестане ця гикавка? У мене почнуться корчі.
Він був такий переляканий і розгублений, що не міг думати, натомість його тіло думало за нього. Стоячи навколішки, він крутнувся, це виявилося нелегкою справою – бокова стінка баку, котра тепер стала долівкою, була слизькою, – але можливою. Притулився ротом до щілини і почав вдихати. Тут йому спливла згадка про якусь історію, що її він читав, а може чув, ще коли навчався у початкових класах: індіанці ховаються від ворогів, лежачи на дні мілких водоймищ. Лежать і дихають крізь очеретини. Ти зможеш. Ти зможеш усе зробити, треба тільки лиш заспокоїтись.
Він заплющив очі. Він дихав, а повітря, яке він всмоктував крізь щілину, було благословенно солодким. Мало-помалу шалене серцебиття почало стишуватися.
Ти можеш вилізти назад. Якщо ти проліз сюди, ти можеш вилізти й звідси. І вилазити назад буде легше, тому що ти…
– Тому що я засмальцьований, – промовив він, здригнувшись від сміху… і знову злякався свого власного глухого голосу.
Відчувши, що більш-менш опанував себе, він розплющив очі. Зір уже призвичаївся до темряви баку. Він побачив свої зашмаровані лайном руки і відірвав від правої прилиплу до неї тасьму туалетного паперу. Кинув її долі. Схоже, він уже почав звикати до таких речей. Схоже, людина здатна звикнути до будь-чого, якщо змушена. Ця думка не надто його втішила.
Він подивився на тріщину. Дивився якийсь час, намагаючись зрозуміти, що він бачить. Ця шпара була схожа на шов на штанях, що був погано прострочений і розійшовся. Бо це ж і є шов. Цей бак, кінець кінцем, – просто коробка з пластику, але ж він не суцільний, він складається з двох половин. Вони з’єднані рядом гвинтів, котрі, ось вони, блищать у напівтемряві. Вони блищать, бо білі. Кертіс намагався пригадати, чи бачив він коли де білі гвинти. Не зміг. Кілька гвинтів, по низу баку, виламано, там-то і йде ця тріщина. Лайно і вода з баку просочувались якийсь час у землю під туалетом.
А якби про це взнали у департаменті охорони довкілля? Вони б зараз з тебе також не злазили, Мазефакере, – подумав Кертіс. Він торкнувся одного з гвинтів у стінці, трохи лівіше від щілини. Певності не було, але він гадав, що гвинт, скоріш за все, зроблено з твердого пластика, а не з металу. Можливо, з того самого, що й кільце туалетного сідала.
Отже. Конструкція з двох частин. Баки збирають на якомусь туалетному конвеєрі десь у Дефаянсі, Міссурі, Меджик Сіті, Айдахо або… хтозна? Наприклад, у Чирі, в Айові. Скручують жорсткими пластиковими гвинтами шов, що перетинає дно і йде по боках, мов широка посмішка. Гвинти закручують за допомогою якоїсь спеціальної викрутки з довгим стержнем, можливо пневматичної, схожої на той пристрій, яким тобі в гаражі розкручували гвинти на колесах. А навіщо скручують так, щоб їхні головки були всередині? Та це ж ясно. Щоб не здумалось якомусь жартівникові прийти зі своєю викруткою і опорожнити бак з лайном.
Гвинти розташовувалися вздовж шва приблизно через кожні два дюйми, тріщина мала довжину дюймів з шість, отже, подумав Кертіс, три гвинти випали. Негодящий матеріал чи погана конструкція? Та яка різниця?
– Чеканна фраза, – проголосив він і знову засміявся.
Гвинти вліво і вправо від шпарини трішки видавалися, але він не міг ні розкрутити їх, ні виламати, як це йому вдалося зробити з туалетним сидінням. Не було за що вхопитися. Правий тримався трохи слабше, і він гадав, що аби його порозхитувати, то, може, шов лусне ще далі. На це підуть години, і пальці в нього будуть збиті на кров, коли він зробить цю справу, а він, скоріш за все, міг би її зробити. Але що це йому дасть? Ще два дюйми щілини, щоб краще дихалось? Не більше.
Решта гвинтів трималися міцно, незворушно.
Кертіс уже не міг стояти навколішках, м’язи стегон у нього буквально горіли. Він присів під заокруглену стінку баку, поклавши передпліччя на коліна, звісивши вниз брудні долоні. Кинув погляд на ясніючий овал туалетного отвору. Там, подумалось йому, залишився верхній світ, але що йому там робити. Хоча там і пахло краще, і, коли ноги трохи відпочинуть, можна буде пролізти назад крізь діру. Він не збирався довіку сидіти тут, у лайні, якщо з цього ніякої користі. А її, схоже, нема. Кертіс сидів нерухомо, і товстезний тарган, що втратив страх, ворухнувся вгору по закаляній холоші його штанів. Він махнув на нього долонею, і той зник.
– І правильно, тікай, – сказав Кертіс. – Чому б тобі не протиснутись крізь шпарку? Ти якраз зможеш. – Він змахнув волосся з очей, розуміючи, що вимазує в бруд собі лоба, але не переймаючись цим. – Атож, тобі подобається тут. Ти, либонь, гадаєш, що вже помер і потрапив до тарганячого раю.
Ось він відпочине, трохи перестануть гудіти ноги, аж тоді він вилізе геть з цієї Країни Див, назад, до кабінки розміром як телефонна будка, у верхній світ. Трішечки ще відпочине. Довше, ніж треба, він тут ані хвилини не залишатиметься. Кертіс заплющив очі, намагаючись зосередитись.
Він побачив цифри, що сновигають на комп’ютерному дисплеї. Нью-йоркська біржа ще не відкрилася, тож це мусять бути заокеанські цифри. Мабуть, Ніккей. Більшість цифр були зеленими. Це добре.
– Метали і промисловість, – промовив він. – І фармацевтична «Такеда» – оце треба купувати. Будь-кому це ясно…
Скорцюбившись під стінкою майже у позі ембріона, зі змарнілим, пошмарованим бойовим розписом обличчям, з гузном, ледь не по стегна зануреним у рідкий гній, з руками, що так і звисали з підтягнутих до грудей колін, Кертіс заснув. І бачив сни.
Бетсі була жива, і Кертіс сидів у вітальні. Вона лежала на своєму улюбленому місці, між столиком для кави і телевізором. Дрімала, тримаючи в себе під рукою останній з недожованих тенісних м’ячиків. Чи то, в себе під лапою, як годилося б висловлюватися щодо Бетсі.
– Бетс! – гукнув він. – Прокинься й подай мені ідіотський цурпалок!
Вона ворухнулася і важко підвелась на ноги – звісно, важко, вона ж уже старенька, – і на нашийнику в неї дзеленькнув жетон.
Жетон дзеленькнув.
Жетон.
* * * * *
Він прокинувся, хапаючи ротом повітря, похилений набік, сидів, спираючись на дно баку, з простягнутою рукою, чи то щоб взяти в собаки телевізійний пульт, чи щоб почухати їй голову.
Опустив руку на коліно. І не здивувався тому, що плаче. Напевне, сльози в нього почали литися ще до того, як він очуняв. Бетсі мертва, а він сидить у лайні. Якщо в такій ситуації мало причин для плачу, то де їх може бути більше?
Він знову подивився на овальне коло навпроти себе потрохи вгору по діагоналі і побачив, що там уже доволі ясно. Важко було повірити, що він проспав тут так довго, але, здається, так і є. Щонайменше годину. Хтозна, скільки отрути він устиг тут вдихнути, проте…
– Не варто сумувати, – промовив він. – 3 отрутою я якось впораюся. Я ж, як не як, відьмак.
Та хай хоч яке тут отруєне повітря, а сон був дуже гарний. Вельми живий. Дзеленчання того жетону…
– Курва, – прошепотів він і сягнув рукою до кишені. Він відчув жахливу впевненість, що загубив ключ від «веспи», коли вповзав сюди, і тепер йому доведеться нишпорити, проціджуючи рукою лайно, і розглядати улов при невірному світлі, що сочиться крізь тріщинку і крізь діру в туалетному сідалі, та ключ виявився на місці. На місці були й гроші, але яка з них тут користь, ніякої користі й з кліпса, в якому вони були затиснуті. Кліпс золотий, дорогий, але занадто товстий, щоб розглядати його як знаряддя для порятунку. Так само й ключ від моторолера. Але на його кільці висіло дещо інше. Річ, від одного погляду на яку, від одного дзенькання якої йому ставало гірко й одночасно весело. Це був жетон Бетсі.
На ній звичайно було їх два, але цей він зняв у неї з нашийника під час прощання, востаннє обіймаючи її, коли передавав тіло ветеринару. Інший був формальним, по закону штату він означав, що всі щеплення їй зроблено. А цей – особистий. Прямокутний, як у військових.
БЕТСІ
ЯКЩО ЗАГУБИЛАСЯ
ТЕЛЕФОНУВАТИ
941-555-1954
КЕРТІС ДЖОНСОН
МОРСЬКИЙ БУЛЬВАР, 19
ЧЕРЕПАХОВИЙ ОСТРІВ
ФЛОРИДА 34274
Це не викрутка, але це тонка річ, зроблена з нержавіючої сталі, і Кертіс сподівався, що вона згодиться. Він промовив ще одну молитву – не знаючи, чи правда те, що кажуть про атеїстів в окопах, але про тих, хто потрапив у бак з лайном, здається, не було ніким нічого сказано, – і вставив жетон Бетсі у шліц правого від тріщини гвинта. Почнемо з того, що вже трохи розхитаний.
Він очікував на спротив, але під тиском жетона гвинт майже відразу повернувся. Його це так вразило, що він впустив кільце і мусив намацувати його. Знову вставив жетон у шліц гвинта і двічі повернув. Далі відкручував вже пальцями. З великою, нестримною посмішкою на обличчі.
Перш ніж приступити до гвинта зліва від тріщини – вона вже подовшала на два дюйми, – він витер металевий жетон дочиста об свою сорочку (наскільки зміг дочиста, бо ж сорочка була бруднющою, як і весь він, аж липла до шкіри) і ніжно його поцілував.
– Якщо все в нас вийде, я візьму тебе в рамку. – Він на мить завмер, а тоді додав: – Будь ласка, зроби цю роботу.
Він вставив жетон ребром у шліц гвинта й повернув. Цей виявився тугішим за перший… але не таким уже й тугим. А після першого оберту він поліз швидко.
– Господи Ісусе, – прошепотів Кертіс. Він знову плакав; він уже перетворився на звичайного плаксія. – Невже я виберуся звідси, Бетс? Чи й справді?
Він пересунувся вправо і приступив до наступного гвинта. Так і совався вправо-вліво, вправо-вліво, вправо-вліво, відпочиваючи, коли втомлювалася рука, він згинав її і трусив нею, поки не миналося оніміння. Він уже просидів тут понад добу, тож тепер навіщо поспішати? Особливо йому не хотілося б знову впустити кільце з жетоном. Він не сумнівався, що знайшов би його, місця тут мало, але ризикувати не бажав.
Вправо-вліво, вправо-вліво, вправо-вліво.
Тож поступово, поки розгорався день і збірний бак дедалі більше нагрівався, від чого запах у ньому густішав і ставав ще нестерпнішим, щілина в його дні поширювалась. Кертіс робив свою справу, наближаючись до волі, але вперто не поспішав. Важливо було не поспішати, не сіпатись, мов той зляканий кінь. Бо він може облажатися, так, але ще й тому, що його гордість і самоповага – його глибинне єство – потерпіли наругу.
Геть питання самоповаги, повільність і поступовість перемагає в гонці.
Вправо-вліво, вправо-вліво, вправо-вліво.
Незадовго до полудня шов заляпаного грязюкою дна збірного баку пересувного туалету розійшовся, потім зійшовся, потім знову зяйнув і знову стулився. Минула хвилина. І він розійшовся по всій своїй чотирифутовій довжині, і звідти вигулькнула маківка голови Кертіса Джонсона. Знову зникла, всередині рипіло й стукало, це він відкручував решту гвинтів: три зліва й три справа.
Наступного разу, коли розійшовся шов, голова зі сплутаним, заляпаним брунатною гряззю волоссям показалася й почала сунутися назовні. Вона сунулась повільно, рот і щоки відтягнуті донизу, ніби якоюсь дикою силою тяжіння, одне вухо розідране й кровоточить. Він скрикнув, соваючи ногами, боячись, що ось-ось застрягне, а тільки ж почав виборсуватись з клятого баку Але навіть попри жах, яким його перейняло, він усвідомив, яке солодке повітря надворі: гаряче й вологе, смачнішого він ніколи не куштував.
Вилізши по плечі, він відпочивав, глибоко дихав, дивився на розчавлену пивну бляшанку, що блищала в бур’яні, в якихось десяти футах від його спітнілої, завацяної кров’ю голови. Бляшанка здавалася чудом. Тоді він знову напружився, голова задрана, скривлений рот, жили ца шиї напружені. Почувся тріск – це, зачепившись об край щілини, роздерлася На спині його сорочка. Він на це не звернув уваги. Просто перед ним росла молоденька вірджинська сосна футів чотири заввишки. Він потягнувся, вхопився спершу однією, а потім і другою рукою за її стовбур. Перепочив хвильку, зауваживши, що обидва плеча в нього розідрані й кровоточать, а тоді почав підтягуватись до дерева, допомагаючи собі ногами.
Він боявся, що з корінням вирве сосну з ґрунту, але дарма. Він відчув пекучий біль у сідницях, коли край щілини, крізь яку він виповзав, здирав з нього штани, стягнувши їх жужмом аж до кросівок. Звиваючись і торсаючись, він кінець кінцем загубив і самі кросівки. А коли бак нарешті відпустив його праву ступню, він ще якийсь час не міг повірити, що насправді звільнився.
Він перекотився на спину, голий, хіба що в трусах (обвислих, гумка розтягнута, ззаду діра, крізь яку зяють скривавлені сідниці) і в одній шкарпетці. Широко розплющеними очима він задивився у синє небо. А вже потім почав ридати. Він встиг охрипнути від ридань і тільки тоді усвідомив, що промовляє. Я живий, я живий! Я живий! Я живий!
* * * * *
Через двадцять хвилин він був на ногах і шкутильгав у напрямку покинутого будівельниками трейлера, що стояв на бетонних колодках, в тіні якого лежала велика калюжа. Двері були на замку, але біля сходів з неструганого дерева валялося кілька обрізків дощок. Один з них був розколотий навпіл. Кертіс підняв менший дрючок і почав гатити по замку, аж врешті двері прочинилися навстіж і зсередини війнуло гарячим застояним повітрям.
Перш ніж зайти, він обернувся і уважно подивився на ряд туалетів, що вишикувались по той бік дороги, по якій блищали на сонці калюжі, відбиваючи, мов осколки брудного дзеркала, синяву неба. П’ять туалетів, три стоять, два лежать дверми в рівчак. Він ледь не загинув в отому, що зліва. І хоча це він стояв зараз отут, майже голий, хіба що в драних трусах і єдиній шкарпетці, весь перемазаний лайном, і кров сочилася з його, як здавалося, ледь не сотні поранень, йому здавалося нереальним те, що з ним відбулося. Ідіотським сном здавалося.
Офіс був напівпорожній, напіврозорений, либонь, за пару днів до остаточного закриття проекту. Його не було поділено на робочі комірчини; це була одна довга кімната зі столом, двома стільцями і придбаним на якомусь розпродажі диваном. У дальній частині височів штабель набитих паперами картонних коробок, долі стояв запилюжений комптометр, там же стояли відімкнутий від мережі маленький холодильник, радіо, оборотне крісло, до спинки якого було прищеплено аркуш. На ньому напис: МІСЦЕ ДЖИММІ.
Стояла там також шафа з розчиненими навстіж дверми, але, перш ніж обстежити її, Кертіс зазирнув до холодильника. Всередині він побачив чотири пляшки джерельної води «Зефір», одна з них відкрита і на три чверті порожня. Кертіс вхопив цілу пляшку і вижлуктив її ледь не одним ковтком. Вона була теплою, але смак мала такий, який мусять мати води тих рік, що течуть на небесах. Майже негайно в нього заграло в череві. Він кинувся до дверей, перехилився через поріг і виблював воду на приступку.
– Глянь-но, ма, не треба ніяких пальців! – вигукнув він, і сльози рясно текли йому по обличчю. Він подумав, що міг би виригати хоч би й просто на підлогу покинутого трейлера, але перебувати в одній кімнаті з власними відходами йому не хотілося. Особливо після того, що з ним трапилось.
Усе, більше я не збираюся ніколи дристати, – подумав він. – Відтепер буду очищатися тільки в релігійний спосіб – непорочно випорожнюватись.
Він випив другу пляшку повільніше, і тепер вода залишилася в шлунку. Смокчучи воду, від поглядав у шафу. Там у кутку валялися дві пари брудних штанів і кілька не менш брудних сорочок. Кертіс подумав, що не так давно там, де зараз штабеля картонних ящиків, могла стояти пральна машина з сушилкою. А можливо, тут був ще й інший трейлер, котрий поставили на колеса й десь відтягнули. Та яка йому різниця? Його зараз цікавили два уцінені комбінезони, один з них висів на дротяному вішаку, а інший на стінному гачку. Той, що на гачку, виглядав надто великим. А от цей, що на вішаку, мусить йому підійти. Так загалом і сталося. Лише довелося підкотити на два оберти манжети на холошах, він гадав, що тепер більше схожий на фермера Джона, котрий щойно нагодував своїх кабанчиків, ніж на якогось успішного біржовика, але ж це годяща одіж.
Він міг би звернутися до поліції, але вважав, що після того, через що йому довелося пройти, має право на більшу сатисфакцію. Набагато більшу.
– Відьмаки не звертаються до поліції, – промовив він. – Тим більше відьмаки-геї, як я.
Його моторолер стояв на тому ж місці, але він поки що не мав наміру поїхати на ньому геть звідси. По-перше, надто багато людей звернуть увагу на брудну людину на червоному «Веспа Грантурізмо». Навряд чи хтось із них викличе копів… але вони сміятимуться. Кертісу не хотілося привертати до себе увагу і не хотілося, щоб з нього сміялися. Навіть у спину.
А ще він відчував втому. Він втомився дужче, ніж будь-коли за все своє життя.
Він ліг на диван з магазину уцінених меблів і підклав собі під голову одну подушку. Вхідні двері він полишив прочиненими, тож тепер сюди задував легкий бриз, ворушачи йому волосся своїми делікатними пальцями. На ньому був одягнений на голе тіло комбінезон. Свої брудні труси і останню шкарпетку він скинув до того, як перевдягатись.
«Я зовсік не відчуваю свого запаху, – подумав він. – Хіба це не чудесно?»
А тоді він заснув, глибоко й незворушно. Йому снилася Бетсі, вона приносила йому ідіотський цурпалок, на її нашийнику дзенькали жетони. Він взяв пульт у неї з пащі, а коли наставив його на телевізор, побачив, що крізь вікно заглядає Мазефакер.
Кертіс прокинувся через чотири години, закоцюблий, весь в поту, по всьому тілу йому свербіли ранки. Надворі гриміло, наближалась післяполуднева гроза, точно за розкладом. Він вийшов із трейлера й спустився краєчком сходів, немов стариган, що страждає на артрит. Він і почувався, як старий з артритом. Тоді він сів, поглядаючи то на потьмарене небо, то на туалет, з якого був врятувався.
Коли почався дощ, він виліз із комбінезону, закинув його до трейлера, щоб не намок, а сам голий вийшов на дощ, лице задерте у щирій посмішці. Посмішка не злетіла з нього, навіть коли блискавка вдарила в землю на дальньому кінці Деркін Гров, достатньо близько, щоб відчути запах озону в повітрі. Він почувався перфектно, в абсолютній безпеці.
Холодний дощ відхльостав його майже дочиста, а коли він почав вщухати, Деркін повільно піднявся сходинками до трейлера. Висохнувши, він знову надяг комбінезон. А коли сонце почало схилятися до обрію, пробиваючись променями крізь клапті поріділих хмар, він без поспіху рушив угору пагорбом до того місця, де поставив свій моторолер. Ключ тримав у правій руці, тепер уже подряпаний жетон Бетсі був затиснутий між великим і вказівним пальцями.
«Веспа» не звик залишатися покинутим на дощі, але він був гарний поні, і завівся усього лише після двох спроб, та одразу почав бурмотіти своїм звичайним добродушним тоном. Кертіс всівся в сідло, босий, без шолома, з блаженною душею. Так він і поїхав на Черепаховий острів, вітер куйовдив йому брудне волосся і лопотів холошами комбінезону по ногах. Йому зустрілося мало машин, і головну трасу він подолав абсолютно без проблем.
Він гадав, що проковтне пару пігулок аспірину, перш ніж іти до Грюнвальда, але, з іншого боку, він ніколи в житті не почувався краще, ніж тепер.
Близько сьомої вечора денна злива стала тільки спогадом. Шанувальники вечірньої зорі на Черепаховому острові десь за годину зберуться на пляжі, щоб, як звичайно, помилуватися щоденним шоу, і Грюнвальд мав бути серед них. Тим часом зараз він лежав у гарячій ванні у своєму патіо, очі заплющені, слабенький джин з тоніком під рукою. Перед тим як залізти до ванни, він прийняв перкоцет, пам’ятаючи, що це допоможе йому, коли він піде прогулятися на пляж, хоча й без того його переповнювало почуття замріяного щастя. Він не потребував зараз болетамувальних препаратів. Все може перемінитися, але принаймні тепер він почував себе прекрасно. Так, зараз він перед лицем фінансового зруйнування, але в нього достатньо приховано готівки, щоб ні в чому собі не відмовляти впродовж того часу, що йому залишився. Більш того, він упорався з підаром, який був винуватцем усіх його нещасть. Дінь-дон, відьмак гулькнув на дно…
– Привіт, Грюнвальде. Вітаю тебе, Мазефакере.
Очі Грюнвальда враз розліпилися. Між ним і призахідним сонцем височіла тінь, немов вирізана з чорного паперу. Або похоронного крепу. Схоже було на Джонсона, але цього не могло бути; Джонсон залишився замкнутий у перекинутому туалеті, Джонсон був мишкою у сральнику і, скоріш за все, вже здох. До того ж єлейний акуратист Джонсон ніколи не дозволив би собі вийти на люди одягненим, мов гість старовинної програми «Їі-Го-Го». Це сон, це мусить бути сном. Проте…
– Ти прокинувся? От і добре. Я хотів, щоб ти був цілком при пам’яті.
– Джонсон? – тихим шепотом, на більше він не спромігся. – Це ж не насправді ти, еге ж?
Але тепер постать трохи розвернулась – якраз достатньо, щоб проміні низького сонця освітили подряпане обличчя, – і Грюнвальд остаточно побачив, хто стоїть перед ним. А що там таке в нього в руці?
Кертіс помітив, куди дивиться Мазефакер, і свідомо повернув цю річ, щоб сонце освітило і її. Це фен для сушіння волосся, зрозумів Грюнвальд. Це фен для волосся, а він сидить у гарячій ванні.
Він ухопився за бортик, сподіваючись виплигнути, та Джонсон наступив йому на руку. Грюнвальд скрикнув і відсмикнув руку. Нога в Джонсона була. боса, але він придавив йому руку п’ятою, та й боляче ж.
– Сиди, де сидиш, мені так подобається, – промовив, усміхаючись, Кертіс. – Гадаю, це ж саме ти мав на увазі щодо мене, але, як бачиш, я звідти вибрався, ти це розумієш? І навіть приніс тобі подарунок. Зайшов до себе по нього. Не відмовляйся, він майже не вживаний, до того ж я поздував з нього всі гей-порошинки дорогою сюди. Тобто поки йшов двором. Вельми зручно, особливо після того, як ти вбив мою собаку і не вмикаєш напругу в тій ідіотській огорожі. Ось, тримай.
І вкинув фен до ванни.
Грюнвальд вискнув і намагався його впіймати, та дарма. Фен хлюпнувся і занурився у воду. Напором одного з підводних струменів фен перекидало й перекидало на дні. Він стукався об кістляві ноги Грюнвальда, а той відсахувався і не переставав скрикувати, впевнений, що його б’є електричним струмом.
– Не переймайся так, – промовив Джонсон з тією ж посмішкою. Він розчепив спершу одну лямку свого комбінезона, а потім іншу, комбінезон впав йому до ніг. Він стояв голісінький, бліді патьоки бруду залишилися тільки на внутрішніх боках рук і стегон. Та якийсь підозрілий брунатний згусток виднівся у нього в пупку. – Він не ввімкнутий. Я навіть не певен, що цей старовинний фокус з феном у ванні дійсно працює. Хоча, мушу визнати, якщо б я мав подовжувач, я б перевірив цей факт.
– Забирайся від мене геть, – прохрипів Грюнвальд.
– Нє-а, – відповів Джонсон. – Навіть не сподівайся.
Посмішка ні на секунду не сходила з його лиця. Грюнвальд подумав, чи той не зваріював. Він сам точно збожеволів би, якби опинився в обставинах, схожих на ті, в яких він залишив Джонсона. Як йому вдалося вибратись? Як, заради Бога?
– Денна злива змила з мене більшу частину лайна, але я все ще доволі брудний. Ти ж бачиш. – Джонсон помітив гидкий кавалок у себе в пупку, виколупав його пальцем і кокетливим жестом, ніби козу з носа, скинув його до ванни.
Той приліпився Грюнвальду до щоки. Коричневий, смердючий. Почав розпливатися.
Боже правий, та це ж лайно. Він знову заволав, тепер від огиди.
– Хто б’є, той виграє, – проказав щиро усміхнений Джонсон. – Не вельми приємно, правда? І хоча я тепер не відчуваю його запаху, я втомився його бачити. Тож будь сусідом, прошу, посунься, я теж бажаю до гарячої ванни.
– Ні! Ні! Тобі не можна…
– Дякую!
І Джонсон з тією ж посмішкою на губах плигнув до ванни. Плюхнуло добряче. Грюнвальд почув його запах. Почув сморід. Грюнвальд поповз в інший бік ванни, його худі білі ступні мелькали над бульбашковою поверхнею води, його так само худі, але засмаглі ноги скидалися одягненими у сірі нейлонові панчохи. Одну руку він уже перекинув через борт ванни. Але Джонсон вхопив його своєю густо посіченою ранками, проте дивовижно дужою рукою за шию й затягнув назад до ванни.
– Ні, ні, ні, ні, ні! – заперечив Джонсон, посміхаючись. І підтягнув Грюнвальда до себе. Маленькі чорно-коричневі цятки танцювали на поверхні води, що булькотіла. – Ми, голубі, рідко беремо ванну на самоті. Ти ж не міг не звернути уваги на цей факт у своїх дослідженнях в Інтернеті. А геї, які ще й відьмаки? Ці ніколи!
– Пусти мене.
– Можливо. – Проте Джонсон підтягнув його ще ближче до себе, він жахливо інтимно притискався, так сморід туалету чувся ще дужче. – Гадаю, тобі, по-перше, варто спробувати пірнаючого гейського стільця. Це щось на зразок водохрещення. Змиє всі твої гріхи. – Посмішка стала вищиром, вищир перетворився на оскал. Грюнвальд зрозумів, що зараз помре. Не у своєму ліжку, не в якомусь туманному, напоєному ліками майбутті, а просто зараз. Джонсон утопить його в його власній ванні, і останнє, що він побачить, будуть оці цяточки бруду, що тепер плавають у ще недавно чистій воді.
Кертіс вхопив Грюнвальда за голі кістляві плечі і занурив під воду. Грюнвальд боровся, хвицався ногами, його рідке волосся метлялося на поверхні, великі срібні бульбашки виривалися з його старого горбатого носа. Бажання утримати його там було таким сильним… і Кертіс міг це зробити, бо він був сильним. Колись Грюнвальд, певне, міг подолати його, навіть якби в нього одна рука була прив’язана за спиною, незважаючи на різницю у віці, але ті дні давно минули. Цей чоловік був просто хворим Мазефакером. Тому Кертіс його відпустив.
Грюнвальд виринув на поверхню, відкашлюючись і відпльовуючись.
– Ти таки справді мав рацію! – вигукнув Кертіс. – Ця твоя штучка чудово вгамовує болячки й недуги! Та не про мене мова, а як ти сам? Хочеш під воду ще разок? Занурення дуже корисне для душі, всі найкращі релігії про це кажуть.
Грюнвальд дико трусив головою. Краплі води розліталися від його ріденького волосся і кострубатих брів.
– Тоді просто сиди сумирно, – наказав Кертіс. – Сиди й слухай. І ще, я гадаю, нам тепер не потрібна оця річ. – Він посунув руку Грюнвальду під ногу, той підскочив з переляканим зойком. Кертіс витяг фен і пожбурив його собі через плече, фен покотився під стілець, що стояв серед патіо.
– Скоро я від тебе піду, – сказав Кертіс. – Повернуся до себе. А ти зможеш прогулятися на пляж, подивитися, як сідатиме сонце, якщо не передумав. Чи ти вже не хочеш?