Текст книги "Коли впаде темрява"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 26 страниц)

– Сину, а ти часом не заплатив комусь, щоб…

– Вони теж мене про це питали. Відповідь однозначна – ні. Я розблокував свої банківські рахунки для будь-кого, хто бажає пересвідчитися. Проходження кожного пенні враховано, що в моїй половині спільного подружнього рахунку, що в половині Барб. Вона була дуже відповідальною у фінансових питаннях. Принаймні поки ще була притомною. Отче, ви можете відкритися? Я хочу вам показати дещо.

Священик без зайвих запитань відімкнув свої двері. Моне зняв медальйон святого Христофора в себе з шиї і простягнув руку з ним повз зовнішню стінку сповідальної кабінки. На мить вони торкнулися одне одного пальцями, коли медальйон з купкою сталевого ланцюжка переходив з руки в руку.

На п’ять секунд, поки священик розмірковував над побаченим, запала тиша. Відтак він промовив:

– Ця річ повернулася до вас, коли? Вона знайшлась у мотелі, де…

– Ні, – перебив його Моне. – Не в мотелі. У мене вдома, у Бакстоні. На туалетному столику в кімнаті, що раніше була нашою спальнею. Медальйон лежав біля нашої весільної фотографії, до речі.

– Боже правий, – промовив священик.

– Він міг взнати мій адрес з реєстраційного талона на машину, поки я був у сортирі.

– А ви, звичайно, згадували тоді назву і мотелю… й міста…

– Даврі, – погодився Моне.

Священик утретє спом’янув ім’я свого Боса. А потім промовив:

– Мабуть, той хлопець був зовсім не глухонімий, схоже, так?

– Я майже певен, що він німий, – сказав Моне. – Але, натурально, аж ніяк не глухий. Поряд із медальйоном там лежала записка, на аркушику, вирваному з телефонного блокноту. Це, скоріш за все, трапилося, поки ми з дочкою були в похоронному бюро, вибирали труну. Вхідні двері було відчинено, але не зламано. Можливо, він виявився достатньо тямущим, щоб відтиснути засув замка, але я все таки вважаю, що сам забув його замкнути, коли ми з донькою йшли з дому.

– А в записці було що?

– Дякую за поїздку, – відповів Моне.

– Чорт мене забирай!

Замислена мовчанка, а незабаром постукування за дверима сповідальні, в якій сидів Моне, втупившись у напис БО ВСІ ЗГРІШИЛИ І ПОЗБАВЛЕНІ БОЖОЇ СЛАВИ. Моне отримав назад свій медальйон.

– Ви повідомили поліцію?

– Авжеж, звичайно, розповів усе детально. Там сказали, що вони, скоріш за все, знають цього чоловіка. Знають той його плакат. Його ім’я Стенлі Дусе. Він уже чимало років мандрує Новою Англією з тим своїм плакатом. На кшталт мене, подумалось мені оце зараз.

– За ним числяться злочини з застосуванням насилля?

– Дещо, – відповів Моне. – Переважно бійки. Одного разу він доволі сильно побив якогось чоловіка в барі, а ще не раз потрапляв до психіатричних закладів, здебільшого до «Світлого пагорба» в Огасті. Не думаю, що у поліції мені розповіли геть усе.

– А ти хочеш знати все?

Моне замислився, а потім відповів:

– Ні.

– Вони ще не впіймали того чоловіка?

– Вони сказали, що це лише справа часу. Сказали, що він не вельми меткий. Але ж він виявився достатньо метким, щоб надурити мене.

– А чи він надурив тебе, сину? Чи, може, ти знав, що промовляєш до вух, які тебе чують? Ось що мені здається ключовим питанням.

Моне довго мовчав. Він не знав, чи чесно звіряв свою власну душу раніше, але зараз ретельно нишпорив у ній, і то з яскравим ліхтарем. Не те щоб йому сподобалось усе, що він там побачив, але обшук таки відбувся. Без приховування чого-небудь. Принаймні свідомого.

– Ні, я не знав, – відповів він.

– А чи ти радий тому, що твоя дружина та її коханець тепер мертві?

У глибині душі Моне вмент відповів – так. А вголос сказав:

– Я відчуваю полегшення. Мені соромно про це казати, отче, але зважаючи на те, що вона наробила – і як воно все обернулося, без суду, і з можливістю без розголосу повернути розтрачені нею кошти, – я відчуваю полегшення. Це гріх?

– Так, сину мій. Шкода тебе засмучувати, але це гріх.

– Ви можете мене розгрішити?

– Десять «Отче наш» і десять «Богородице, Діво, радуйся!» – енергійно проголосив священик. – «Отче наш» за відсутність чуйності – серйозний гріх, але не смертний.

– А «Богородице»?

– Лайка у сповідальні. Варто було б також за гріх перелюбства – твій, не її, але наразі…

– У вас обід, я розумію.

– Сказати по правді, я втратив апетит, хоча, безперечно, побачуся з товариством. Причина в тому, що я, гадаю, що я… почуваюсь дещо збентеженим, щоб іще вислуховувати про твої дорожні розваги…

– Я розумію.

– Добре. Отже, сину?

– Так?

– Я не хотів би тебе мордувати, але чи ти певен, що не ти зробив натяк тому чоловіку? Чи підштовхнув його в якийсь спосіб? Бо в такому разі нам доведеться говорити не про незначні, а про непрощенні гріхи. Тоді мені доведеться порадитися з моїм духовним пастирем, щоб винести рішення, проте…

– Ні, отче. Але як ви вважаєте… чи не міг сам Господь посадовити того чоловіка до моєї машини?

У глибині душі священик вмить вигукнув – так. Уголос він сказав:

– Це богохульство варте ще десяти «Отче наш». Не знаю, як давно ти не відвідував церкви, але все одно мусив би розуміти. Отже, хочеш іще сказати щось подібне і отримати ще «Богородиць» чи ми вже з цим покінчили?

– Ми покінчили, отче.

– Тоді покайся, сину, як то у нас кажуть. Іди своїм шляхом і більше не гріши. І бережи свою дочку, синку. Мати у дітей може бути тільки одна, не важливо, як вона поводилася.

– Так, отче.

За фіранкою майнула тінь.

– Чи можу я поставити тобі ще одне запитання?

Моне неохоче знову сів. Йому вже вкрай хотілося бути деінде, тільки не тут.

– Так.

– У поліції сказали, що сподіваються впіймати того чоловіка.

– Вони сказали, що це тільки питання часу.

– Моє запитання таке: чи ти хотів би, щоб вони впіймали того чоловіка?

І оскільки Моне вже хотів скоріше піти звідси, щоб спокутуватися в більш приватній сповідальні своєї машини, він відповів:

– Так, звісно, що так.

По дорозі додому він проказав додатково дві «Богородиці» і два «Отче наші».

Аяна

Я й уявити собі не міг, що коли-небудь зважуся розповісти цю історію. І жінка мені не радила, казала, що ніхто не повірить, а я завдам собі лишень зайвого клопоту. Насправді вона, звісно, мала на увазі, що клопіт спіткає її.

– А як же Ралф і Труді? – перепитав я її. – Вони так само були там, усе бачили.

– Труді накаже йому тримати язика за зубами, – відповіла Рут. – А твого брата довго переконувати не треба.

Це таки правда. На той час Ралф був директором управління №43 шкільної адміністрації Нью-Гемпширу, а найменше, чого міг бажати бюрократ департаменту освіти маленького штату, – це стати героєм випуску новин, а саме прикінцевого їх блоку, де зазвичай повідомляють про НЛО над містом Фенікс або про якогось койота, що вміє рахувати до десяти. Крім того, чудесна історія нікуди не годиться без чудотворця, а Аяна зникла.

Але моя дружина тепер мертва – її майже миттєво вбив інфаркт, коли вона летіла до Колорадо, щоб допомогти там дітям з нашим першим онучком. (Так мені, принаймні, повідомили представники авіакомпанії, хоча в наші дні їм навіть багаж не варто довіряти). Мій брат Ралф помер також – інсульт під час гри в гольф у турнірі ветеранів «Золотий вік», – а Труді з’їхала з глузду. Батька мого нема давно, був би живий, уже відзначив би столітній ювілей. Я тепер залишився сам-один, отже, розповім ту історію. Історія ця неймовірна, Рут мала рацію, і в будь-якому разі вона нічого не означає – з чудесами завжди так, окрім хіба що для ненормальних, які вбачають чудеса повсюди. Але історія цікава. І вона правдива. Ми всі це бачили на власні очі.

Мій батько помирав від раку підшлункової залози. Гадаю, про людей можна багато взнати цікавого, чуючи, що вони кажуть про подібні ситуації (і той факт, що я називаю це «подібною ситуацією», либонь, доповість вам дещо про вашого оповідача, який усе життя вчив англійській мові хлопчиків та дівчаток, чиїми найважчими проблемами зі здоров’ям були прищі та спортивні травми).

Ралф сказав:

– Його мандрівка вже майже скінчилася.

Моя зведена сестра Труді сказала:

– Чималенько він спізнив.

Мені на мить почулося, ніби вона промовила «спізнав». Але від неї такої поетичності у виразах годі було очікувати, як би мені того не хотілося.

Рут сказала:

– Він уже йде на посадку.

Я не промовив «хай би вже», хоча подумав саме це. Бо він дуже страждав. Це було двадцять п’ять років тому, у 1982-му, коли страждання вважались цілком прийнятними на останніх стадіях раку. Пам’ятаю, років через десять-дванадцять після того я десь вичитав, що більшість хворих на рак відходять тишком тільки тому, що вже не мають сил стогнати і плакати.

І мені так виразно згадалася палата, де лежав мій змучений батько, що я тоді сховався до туалету, де вкляк перед унітазом з відчуттям, що ось-ось почну блювати.

Хоча батько насправді помер чотирма роками пізніше, у 1986-му. Він уже перебував на штучній підтримці, але добив його тоді не рак підшлункової. Він подавився на смерть куснем м’яса.

Дон «Док» Джентрі та його дружина Бернадет – мої батько й матір – переїхали, вийшовши на пенсію, до передмістя Форд Сіті, неподалік Пітсбурга. Після того як дружина померла, Док збирався переїхати до Флориди, але, зваживши свої статки, вирішив залишитися у Пенсільванії. З діагнозом рак він недовгий час перебував у шпиталі, де пояснював кожному, що його прізвисько Док походить із тих часів, коли він багато років працював ветеринаром. Після того як він повідомив це всім, хто хотів його слухати, його виписали додому помирати, ось тоді до Форд Сіті з’їхалися попрощатися з ним рештки нашої родини: Ралф, Труді, Рут і я.

Я дуже добре пам’ятаю його спальню. На стіні зображення Христа, який вимагає допустити до нього дітей. На підлозі зшитий моєю матір’ю клаптиковий килимок гидотних зелених відтінків – не найкращий з її виробів. Поряд із ліжком стояк крапельниці з наліпкою «Пітсбурзьких піратів». Я входив до цієї кімнати щодня з більшим жахом, і кожного дня години, проведені там, здавалися довшими. Я згадував Дока тих часів, коли ми зростали у Дербі, в Коннектикуті, як він було сидить у кріслі-гойдалці на веранді – бляшанка пива в одній руці, сигара в іншій, рукава його сліпучо-білої сорочки високо підкочені, щоб було видно гладенькі пружні біцепси і троянду, витатуйовану в нього над лівим ліктем. Він належав до людей того покоління, кому не здавалося дивним носити темно-сині, не вилинялі джинси, які вони називали «робочі штани». Волосся він зачісував на манер Елвіса і сам мав дещо небезпечний вираз в очах, як у моряка після двох чарок, коли той уже знає, що його звільнення на берег закінчиться бурхливо. Він був високим чоловіком з ходою, як у кота. А ще я пам’ятаю літній фестиваль вуличних танців у Дербі, коли вони з матір’ю утнули таке шоу під «Ракету 88» Айка Тернера з його «Королями ритму», що там геть усі пороззявляли роти. Здається, Ралфу тоді було шістнадцять, а мені одинадцять років. Ми теж дивилися на наших батьків, роззявивши роти, і я тоді вперше зрозумів, як вони займаються вночі отим самим, геть без одягу, і зовсім не думаючи про нас.

У вісімдесят, щойно зі шпиталю, мій колись небезпечно елегантний батько мав вигляд звичайного скелету в піжамі (теж з логотипом «Піратів»). Очі в нього запали, їх було майже не видно з-під кошлатих брів. Незважаючи на два постійно ввімкнені вентилятори, він безперервно пітнів, і запах, що надходив від його вологої шкіри, нагадував мені запах старих шпалер у покинутому домі. Дихання в нього було аж чорним від смороду продуктів розпаду.

Ми з Ралфом і зблизька не були багатіями, проте, склавши докупи наші гроші та залишки власних заощаджень Дока, ми змогли найняти сиділку та економку, що працювали п’ять днів на тиждень. Вони гарно порались біля старого, регулярно його миючи й міняючи білизну, але на той день, як моя зведена сестра сказала, що він чималенько спізнав (мені хочеться думати, що вона сказала саме так), битву зі смородом було вже майже програно. Старий профі зі своїм лайном на кілька раундів випереджав новака на ім’я Присипка, і, я гадав, рефері ось-ось зупинить бій. Док уже не був у змозі сам дійти до туалету (який він вперто продовжував називати «гальюном»), отже, доводилося йому підкладати памперси й надягати спеціальні труси. Він був іще достатньо притомний, щоб цього соромитись. Іноді з кутиків його очей котилися сльози і задавлені схлипи відразливого здивування й відчаю виривалися з його горла, котре колись вміло так життєрадісно виспівувати на весь світ «Агов, красунько».

У ньому оселився біль, спершу всередині тулуба, а потім поширився навсібіч, аж він жалівся, що навіть повіки й кінчики пальців йому горять. Болетамуючі препарати вже не допомагали. Медсестра могла б збільшити дози, але це могло його тут же вбити, і вона відмовлялася. Я був за те, щоб давати йому, скільки він схоче, навіть якщо його це вб’є. І, напевне, сам би йому дав, якби мене підтримала Рут, але моя дружина була категорично проти.

– Вона здогадається, – казала Рут, маючи на увазі сиділку, – і тоді ти матимеш неприємності.

– Він мій батько.

– Це її не зупинить. – Рут завжди належала до тих, хто каже «пляшка наполовину порожня». Це не від виховання, вона народилася такою. – Вона доповість куди слід. Ти можеш потрапити до в’язниці!

Тож я його не вбив. Ніхто з нас його не вбивав. Ми вбивали тільки час. Ми читали йому, не знаючи, наскільки він розуміє почуте. Міняли йому білизну і позначали в картці на стіні, які й коли йому було дано ліки. Дні стояли дико спекотні, і ми періодично міняли розташування двох вентиляторів, намагаючись утворити подвійний протяг. Ми дивилися ігри «Піратів» по маленькому кольоровому телевізору, екран якого показував траву пурпурного кольору, і розповідали йому, що «Пірати» цього року круто стоять. Ми перемовлялися одне з одним поверх його загостреного профілю. Ми бачили, як він страждає, і очікували, коли він помре. І одного дня, коли він спав, хропучи на всі заставки, я підвів очі від книжки «Кращі американські поети двадцятого століття» і побачив високу, міцно збиту чорну жінку з чорною дівчинкою в темних окулярах – вони стояли в дверях спальні.

Та дівчинка – я пам’ятаю її так ясно, ніби це було сьогодні вранці. Гадаю, їй було рочків сім, хоча вона була на диво маленькою для свого віку. Зовсім крихітка. Вона була в рожевій сукенці, поділ якої закінчувався над її гострими колінками. На одній з її не менш незграбних голінок був «джонсонівський» бандаж «Бенд-Ейд», прикрашений зображеннями персонажів мультиків студії «Ворнер бразерз», – я запам’ятав Сема Йосеміта з його довгими рудими вусами і револьверами в обох руках. Її темні окуляри виглядали як кумедний приз, отриманий на якомусь вуличному розпродажу. Вони були надто великими й сповзали з кирпатого носа дитини, відкриваючи її нерухомі, з важкими повіками очі, затягнуті білувато-блакитною плівкою. Волосся в неї було заплетене в тугі кіски. На згині руки в неї висіла рожева дитяча сумочка, тріснута посередині. Взута вона була в брудні кросівки. Шкіра в неї була не зовсім чорною, а сірувато-мильного кольору. Вона трималася на ногах, але виглядала хворою не менш за мого батька.

Жінку я пам’ятаю не так ясно, бо всю мою увагу притягувала до себе дитина. Жінці могло бути й сорок, і шістдесят. Безхмарна на вигляд, з короткою зачіскою «афро». Окрім цього, я нічого більше пам’ятаю – навіть кольору її сукні, якщо на ній була сукня. Гадаю, що була, хоча вона могла бути одягненою й у слакси.

– Хто ви? – спитав я. Прозвучало це в мене якось дурнувато, ніби я оце дрімав і щойно прокинувся, а не підняв голову від книжки, – хоча дійсно є щось спільне між цими заняттями.

За їх спинами з’явилася Труді, і з тими ж словами. Голос її звучав аж ніяк не сонно. А за нею й Рут промовила тоном на кшталт «о, заради Бога»:

– Та клямка дверей ніколи не тримає. Мабуть, самі відчинилися, от вони й зайшли.

Ралф, який з’явився поряд з Труді, кинув погляд через плече.

– Зараз двері зачинені. Мабуть, вони їх закрили за собою.

Ніби це було очком на їх користь.

– Вам не можна сюди заходити, – звернулась Труді до жінки. – Ми зайняті. Тут хворий. Не знаю, що вам треба, але ви мусите звідси піти.

– Не можна отак взяти й зайти до чийогось дому, – додав Ралф.

Вони втрьох скупчилися в дверях батькової спальні. Ралф не вельми делікатно торкнувся плеча негритянки.

– Якщо не хочете, щоб ми викликали поліцію, краще йдіть собі. Чи вам хочеться, щоб ми викликали поліцію?

Жінка не звернула на це уваги. Вона підштовхнула вперед маленьку дівчинку і промовила:

– Просто попереду. Чотири кроки. Там ще такий стояк стирчить, не перечепися. Рахуй вголос, щоб я чула.

Дівчинка почала рахувати:

– Один… два… дри… чотири…

Жодного разу не поглянувши вниз, вона переступила через металеву лапу стояка крапельниці на слові «дри» – звісно ж, не дивилася ні на що крізь засмальцьовані скельця занадто великих окулярів придбаних десь на вуличному розпродажу. Та й що б вона могла побачити своїми враженими катарактою очима? Вона пройшла повз мене так близько, що її сукня майнула мені по руці, мов думка. Від неї тхнуло потом, і брудним тілом, і, так само як від Дока, – хворобою. На обох її руках видно було темні плями – не струпи, а виразки.

– Зупини її! – гукнув мені брат, але я не поворухнувся. Все відбулося дуже швидко. Маленька дівчинка нахилилася до мого батька і поцілувала його в неголену запалу щоку. Не просто торкнулася губами, а насправді поцілувала. Всмак цмокнула.

При цьому її маленький пластиковий ридикюль хилитнувся, злегка зачепивши батькову скроню, і той розплющив очі. Пізніше Труді з Рут запевняли, ніби вона вдарила його своєю сумочкою і це його розбудило. Ралф не був таким упевненим, а я взагалі в це не вірив. Сумочка хилитнулася абсолютно беззвучно. Вона була порожня, в ній могли лежати хіба що кілька серветок.

– Хто ти, дитинко? – спитав батько своїм хрипким передсмертним голосом.

– Аяна, – відповіла дівчинка.

– А я Док.

Він дивився вгору, на неї, з глибини темних печер своїх очей, але його погляд був зараз більш притомним, ніж упродовж усіх тих двох тижнів, що ми прожили біля нього у Форд Сіті. Він, либонь, досягнув того стану, коли навіть мізерний збій у рутині щоденного існування міг на мить просвітлити його згасаючий погляд.

Труді проштовхнулась повз жінку і намагалася пройти повз мене з наміром вхопити дитину, що так несподівано привернула до себе увагу вмираючого Дока. Я притримав її за зап’ястя.

– Зачекай.

– Що значить зачекай? Вони увірвалися сюди незаконно!

– Я хвора. Я мушу йти, – промовила маленька дівчинка. Відтак вона ще раз його поцілувала і відступила назад. Цього разу вона перечепилася об триногу крапельниці, ледь не поваливши її на себе. Труді підхопила стояк, а я – дівчинку. Вона була невагома, обтягнутий шкірою каркас із кісточок. Окуляри спали їй з носа мені на коліна, і на мить її вкриті молочною плівкою очі зазирнули до моїх.

– З тобою все буде добре, – промовила Аяна і торкнулася моїх губ маленькою долонею. Мене немов приском обпекло, проте я не відхилився. – 3 тобою все буде добре.

– Ходімо, Аяно, – покликала жінка. – Нам треба йти від цих людей. Два кроки. Рахуй, щоб я чула.

– Один… два, – промовила Аяна, надягаючи окуляри й підштовхуючи їх пальцем собі вище до перенісся, де їм не світило втриматися довго. Жінка взяла її за руку.

– Друзі, у вас сьогодні благословенний день, – проголосила вона і подивилася на мене. – Мені шкода вас, – сказала вона, – але сни цієї дитини закінчилися.

Вони попростували назад через вітальню, жінка міцно тримала дівчинку за руку. Ралф потягся за ними, немов чабанський пес, гадаю, назирав, щоб вони нічого не поцупили. Рут з Труді схилилися над Доком, чиї очі так і залишалися розкритими.

– Хто була ця дитина? – спитав він.

– Я не знаю, тату, – відповіла Труді. – Не варто тобі цим перейматися.

– Я хочу, щоб вона повернулася, – сказав він. – Хочу, щоб вона мене знов поцілувала.

Рут обернулася до мене, з губами, підібраними в ниточку. Цю огидливу гримасу вона викохувала роками.

– Через неї в нього голка від крапельниці наполовину вискочила… він кров’ю стікає… а ти сидиш.

– Зараз усе поставлю на місце, – сказав я, а здавалося, ніби говорить хтось інший. Усередині мене був якийсь відсторонений чоловік, мовчазний і приголомшений.

– Ой, не турбуйся, я вже все зробила як слід.

Повернувся Ралф і доповів:

– Вони пішли. Попрямували вулицею в бік автобусної зупинки. – Він обернувся до моєї дружини. – Рут, ти справді хочеш, щоб я викликав поліцію?

– Ні. Нам тоді доведеться цілий день заповнювати формуляри й відповідати на запитання. – А після паузи вона додала: – Можливо, нам навіть доведеться давати свідчення в суді.

– Давати свідчення про що? – перепитав Ралф. Не знаю, про що, звідки мені це знати? Хтось із вас подасть мені лейкопластир, щоб я могла закріпити цю чортову голку? Він, здається, лежить на кухонному столі.

– Я хочу ще поцілунку, – промовив батько.

– Зараз піду, – зголосився я, але спершу підійшов до вхідних дверей, котрі Ралф не забув зачинити й замкнути, і визирнув надвір. Зелений піддашок автобусної зупинки виднівся перед наступним за нашим будинком, але ніхто не стояв там біля стовпчика, не ховався під пластиковим навісом. І на хіднику було пусто. Аяна і старша жінка – чи то мати, чи її наставниця – зникли. При мені залишилося відчуття доторку дитячої руки, все ще тепле, але вже холонуче.

Тут настає чудесна частина. І якщо хочу розповісти всю історію, я не збираюся її пропускати. Намагатимусь розповісти все достеменно, але не збираюся також затягувати оповідь надовго. Чудесні історії завжди жадані, але рідко бувають цікавими, бо всі вони однакові.

Ми ночували в одному з мотелів на центральній вулиці Форд Сіті, він називався «Рамада інн» і мав тонкі стіни. Ралф дратував мою дружину, називаючи мотель «Раманда інн».

– Якщо ти не перестанеш, то якось забудешся і скажеш це перед кимось чужим, – картала його моя дружина. – І тобі буде соромно.

Стіни дійсно були такими тонкими, що ми чули, як у сусідньому номері Ралф з Труді сперечаються щодо того, скільки вони можуть собі дозволити тут залишатися.

– Він мій батько, – говорив Ралф, на що Труді відповідала: – Атож, розкажи це Коннектикутській електричній компанії, коли вони надішлють рахунки. Або директору департаменту, коли в тебе закінчаться оплачувані дні відпустки через хворобу.

Це було спекотного серпневого вечора, десь початок на восьму. Незабаром Ралфова черга йти до нашого батька, бо сиділка бувала там тільки до восьмої. Я надибав у телевізорі «Піратів» і зробив гучніше звук, щоб заглушити набридливі, передбачувані дебати, що тривали в сусідньому номері. Рут складала одяг, примовляючи, що, якщо я знову коли-небудь куплю собі дешеву білизну на розпродажах, вона зі мною розлучиться. Або все звалить купою, як чужому. Задзеленчав телефон. Дзвонила медсестра Клові (вона сама так себе називала, як там… «З’їж ще трохи супчику за сестричку Клові».)

Без будь-якого вступу вона оголосила:

– Вам треба негайно прийти сюди. Не тільки Ралфові на нічну зміну, а й вам усім.

– Він відходить? – спитав я. Рут перестала складати речі і підійшла ближче. Поклала руку мені на плече. Ми цього чекали – по правді, так навіть сподівалися на це, – та ось воно, почалося, і стало тоскно й боляче. Док навчав мене гратися з боло-бансером, коли мені було стільки ж років, як сьогоднішній дівчинці, сліпій зайді. Якось він застав мене, коли я курив під виноградною альтанкою, і сказав мені тоді – не сердито, а ласкаво, – що це дурість і краще б я не дозволяв собі до цього звикати. Думка про те, що його не буде серед живих, коли принесуть вранішню газету? Абсурд.

– Я так не думаю, – сказала Сестричка Клові. – Йому, схоже, покращало. – Вона зробила паузу. – Я не бачила нічого подібного жодного разу в житті.

Йому дійсно стало краще. Коли через п’ятнадцять хвилин ми прибули до нього, він сидів на дивані у вітальні й дивився «Піратів» по великому телевізору – не чудо техніки, проте хоч кольори натуральніші. Потягував протеїновий коктейль крізь соломину. Він порожевів. Щоки здавалися не такими запалими, можливо, тому що він щойно поголився. Він цілком поправився. Так мені тоді здалося; враження з часом лише підсилилося. І ось ще що, з чим погодилися ми всі – навіть Хома невіруюча, з якою я був одружений: липкий запах, що висів навколо нього, мов ефірна оболонка, відтоді як лікарі відправили його додому помирати, зник.

Він привітав нас усіх по іменах і повідомив нам, що Віллі Старгел щойно утнув пробіжку по всіх базах на славу своїх «Буканірів». Ми з Ралфом перезирнулися, ніби питаючи один в одного – нам це не ввижається? Труді присіла на диван поруч з Доком, чи, точніше сказати, – розгублено осіла. Рут пішла на кухню й налила собі пива. Це вже само по собі було чудасією.

– Я б теж не відмовився, Рутсі, – звернувся до неї мій батько, а тоді – либонь, сприйнявши розгубленість на моєму витягнутому обличчі за несхвальність: – Мені краще. Нутрощі зовсім не болять.

– Пива вам не можна, я вважаю, – заявила медсестра Клові. Вона сиділа у м’якому фотелі у протилежному кутку кімнати і не схоже, щоб збиралася складати свої речі, ритуал, котрий завжди починався хвилин за двадцять до кінця її зміни. Здавалося, її набридливий тон «зробіть це заради матусі» теж знітився.

– Коли це почалося? – спитав я, навіть не усвідомлюючи, що маю на увазі під це, бо зміни на краще виглядали тоталь ними. Але якщо я мав на увазі щось конкретне, можливо, воно стосувалося зникнення смороду.

– Йому почало кращати, ще коли ми збиралися йти звідси опівдні, – сказала Труді. – Я тоді просто не повірила своїм очам.

– Більшовики, – промовила Рут. Це була найбільша лайка, яку вона могла собі дозволити.

Труді не звернула уваги.

– Це все та маленька дівчинка, – сказала вона.

– Більшовики! – скрикнула Рут.

– Яка дівчинка? – спитав батько. Саме була перерва між таймами. По телевізору абсолютно лисий чоловік з величезними зубами й очима божевільного розповідав нам, що килими у «Юкерса» такі дешеві, що їх віддають майже задарма. І, Господи-вседержителе, не беруть передплати за відкладений товар. Перш ніж хтось із нас устиг щось сказати, Док запитав у Сестрички Клові, чи можна йому півпорції пива. Вона сказала – ні. Але дні її всевладдя в цьому домі добігали кінця, і впродовж наступних чотирьох років – до того як недожований шматок м’яса навіки перекрив йому горло – мій батько випив чимало галонів пива. І, я сподіваюсь, насолоджувався кожним ковтком. Пиво – само по собі диво.

Тієї ж ночі, коли ми без сну лежали на нашому твердому ліжку в «Рамада інн», слухаючи туркіт кондиціонера, Рут наказала мені тримати язика за зубами щодо тієї сліпої дівчинки, яку називала не Аяною, а «магічним негритянським дитинчам», промовляючи це зовсім не властивим їй, сповненим сарказму тоном.

– Крім того, – говорила вона, – це не триватиме довго. Іноді лампочка раптом яскраво спалахує якраз перед тим, як їй зовсім перегоріти. Я певна, так само трапляється і з людьми.

Можливо, але на Дока Джентрі чудо подіяло серйозно. Наприкінці тижня він уже прогулювався подвір’ям під моїм або Ралфовим ескортом. А потім ми роз’їхалися по домівках. У наш перший вечір удома я отримав дзвінок від медсестри Клові.

– Ми більше не поїдемо туди, – заявила Рут ледь не істерично. – Хай хоч як там йому погано. Так їй і скажи!

Але Сестричка Клові дзвонила, лише щоб повідомити, що вона бачила, як Док сьогодні виходив з ветеринарної клініки, куди його покликали проконсультувати молодого головного лікаря щодо коня, хворого на вертячку. При ньому був його ціпок, сказала вона, але він на нього не спирався. Сестричка Клові сказала, що в житті не бачила чоловіка «його років», який мав би кращий вигляд.

– Очі горять, хвіст пістолетом, – сказала вона. – Я все ще не можу в це повірити.

Через місяць він уже гуляв навкруг кварталу (без ціпка), а взимку щодня ходив у басейн місцевого плавального клубу. Він виглядав на шістдесят п’ять. Так вважали всі.

На початку батькового одужання я мав розмову з кожним із тієї команди медиків, що ним займались. Бо те, що трапилося з ним, нагадувало мені так звані містерії, які збирали аншлаги на ринкових площах міст середньовічної Європи. Я запевняв себе, що зможу написати цікаву статтю для якогось журналу, якщо виведу тата під іншим ім’ям (або називатиму його просто містер Дж.). Цілком можливо було написати, проте я так цього і не зробив.

Такий собі Стен Словн, сімейний лікар Дока, першим показав мені червоний прапорець. Він відрядив батька до Інституту раку в Пітсбурзькому університеті і таким чином спромігся звинуватити докторів Ретіфа і Замачовського – онкологів, які лікували батька, – у послідовній серії помилкових діагнозів. А ті в свою чергу звинуватили рентгенологів у неякісних знімках. Ретіф казав, що голова рентгенологічного відділення взагалі некомпетентний спеціаліст, не здатний відрізнити підшлункову залозу від печінки. Він просив не посилатися на нього, але минуло вже двадцять п’ять років, тож, гадаю, статус секретності скасовано.

Доктор Замачовський казав, що це звичайний випадок деформації внутрішніх органів.

– Я не був згодний уже з попереднім діагнозом, – зізнався він. Із Ретіфом я балакав по телефону, а з Замачовським персонально, той був у білому лікарському халаті, з-під якого виднілася червона майка з написом КРАЩЕ Б Я ЗАРАЗ У ГОЛЬФА ГРАВ. Я завжди вважав, що це в нього хвороба Гіппеля-Ліндау.

– А хіба йому легше було б помирати від неї?

Замачовський подарував мені ту таємничу усмішку, котра завжди припасена у лікарів для безпорадних сантехніків, домогосподарок та вчителів англійської мови. І одразу ж повідомив, що запізнюється на якийсь консиліум.

Головний рентгенолог просто розвів переді мною руками.

– Ми тут відповідаємо тільки за знімки, не за їх інтерпретацію, – сказав він. – Щонайменше ще десять років ми користуватимемося обладнанням, яке уможливлює такі помилкові діагнози, як у вашому випадку. А зрештою, чому б вам просто не втішатися тим, що ваш татусь живий? Радійте разом з ним.

З цієї поради я цілком скористався. А в результаті мого короткого розслідування, яке я, звісно ж, називав дослідженням, я зрозумів одну цікаву річ: чудо мовою медиків називається помилковим діагнозом.

Тисяча дев’ятсот вісімдесят третій був роком моєї академічної відпустки. Я мав контракт з науковим видавництвом на створення книги під назвою «Навчання тому, чому неможливо навчити: методологія письменництва». Проте з книгою трапилось те саме, що й з моєю містерією, – вона так ніколи й не написалася. У липні, коли ми з Рут збиралися у піший похід з ночівлями на лоні природи, в мене раптом почервоніла сеча. Біль надійшов пізніше, спершу він з’явився в глибині лівої сідниці і поступово посилився, оселившись у мене в паху. На той час я вже натурально мочився кров’ю – гадаю, це було десь на четвертий день після перших нападів болю, а поки я продовжував знамениту стару гру, знану в світі під назвою А МОЖЕ, МИНЕТЬСЯ САМО СОБОЮ, – біль від серйозного трансформувався в нестерпний.