Текст книги "Коли впаде темрява"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 26 страниц)

Грюнвальд закивав головою.

– Ні? А дарма. Гадаю, це остання в тебе гарна вечірня зоря, сусіде. Я фактично певен, що це був останній твій гарний день, тому й залишаю тебе живим. І знаєш, у чому полягає головний парадокс? Аби ти мене не чіпав, ти б отримав саме те, чого прагнув. Бо насправді я весь час жив замкнений у сральнику, хоча сам не мав про це уявлення. От же смішно, правда?

Грюнвальд не вимовив ані слова, тільки дивився на нього зляканими очима. Переляканими і хворими очима. Кертіс його було вже ледь не пожалів, але згадка про власний досвід у туалетній будці залишалася яскравою. Кришка, що роззявилася, як паща. Лайно виплескується йому на коліна, мов мертва риба.

– Відповідай, або знову отримаєш водохрещення.

– Так, це смішно, – затинаючись, мовив Грюнвальд і закашлявся.

Кертіс чекав, поки в того пройде кашель. Він уже не посміхався.

– Авжеж, – сказав він. – Вельми кумедно. Уся пригода виявилася дуже кумедною, якщо розглянути її у правильній перспективі. А я саме так її розглядаю.

Кертіс прудко вискочив з ванни, свідомий того, з якою легкістю він рухається. Мазефакеру більше ніколи з ним не зрівнятись. У шафці, що висіла під піддашком біля дверей з патіо в дім, лежали свіжі рушники. Кертіс дістав один і почав витиратися.

– Ось іще що. Можеш зателефонувати до поліції та розповісти їм, що я намагався тебе втопити у твоїй же ванні, але, якщо ти це зробиш, спливе також і все інше. Решту своїх днів ти проведеш, відбиваючись від кримінального позову, на додачу до всіх інших. А якщо поводитимешся тихо, ми квити. Перевели одометр на нуль. Тільки – ось це обов’язково – я спостерігатиму, як ти зогниваєш. Настане день, коли ти смердітимеш, як той сортир, у якому ти мене замкнув. Коли всі навкруги чутимуть твій сморід і ти сам його чутимеш.

– Я вб’ю себе ще до того, – прохрипів Грюндвальд.

Кертіс знову одягнув комбінезон. Чомусь він йому подобався.

Схоже, в ньому чудово сидіти в затишному кабінетику, де комп’ютер назирає за біржовими курсами. Треба буде поїхати у «Таргет», прикупити собі півдюжини комбінезонів. Собі новому, неформальному Кертісу Джонсону, хлопцю, що носить комбінезони.

Застібаючи другу шлейку він застиг.

– Авжеж, ти можеш це зробити. Ти маєш свій той пістолет – як ти його там називав? – а, «Хардболлер». – Він застібнув пряжку, а тоді нахилився до Грюндвальда, котрий усе ще мок у своїй гарячій ванні, перелякано звідти поглядаючи. – Мені годиться й такий варіант. Можливо, в тебе вистачить на це сміливості, хоча коли дійде безпосередньо до справи… може, й ні. У будь-якому випадку, я з цікавістю прислухатимуся: а раптом почую «бабах»?

Тут він уже полишив Грюжвальда, але не тим шляхом, яким прийшов.

Назад він пішов по дорозі. Повернувши вліво, він потрапив би додому, але він повернув направо, в бік пляжу. Вперше після смерті Бетсі йому захотілося подивитися звідти на вечірню зорю.

* * * * *

Через два дні сидячи біля комп’ютера (з особливим інтересом він назирав за акціями «Дженерел Електрик»), Кертіс почув гучне «бах», що долетіло від сусідської садиби. Музика в нього буда якраз вимкнена, тож цей звук напрочуд виразно прокотився вологим, ледь не липневим повітрям. Він не залишився сидіти, де сидів, тільки трохи нахилив, дослуховуючись, голову. Далі було тихо.

«Ми, відьмаки, знаємо, що робимо», – подумав він.

До нього в кабінет, тримаючи в одній руці рушник для посуду, поспішно ввійшла місіс Вілсон.

– Там нібито, прозвучав постріл!

– Скоріш за все, це просто вихлоп якогось авта, – промовив він, посміхаючись. Він тепер часто посміхався після того як пережив ту пригоду в Дерків Гров. Він гадав, що ця посмішка не зовсім така, яка йому вдавалася за часів Бетсі, але краще вже хоч яка, ніж ніякої. Невже не ясно?

Місіс Вілсон дивилася на нього з сумнівом в очах.

– Але ж … мені здалося. – Вона одвернулася, щоб піти.

– Місіс Вілсон?

Вона знову обернулася до нього.

– Ви не покинете мене, якщо я заведу собі нову собаку? Цуценя?

– Я? Через цуценя? Потрібно щось серйозніше за цуцика, щоб мене здихатися.

– Але ж, знаєте, вони люблять усе гризти. І не завжди… – Тут він на хвильку замовк, немов побачив перед очима ту гидотну темряву туалетного баку. Нижній світ.

Тим часом місіс Вілсон не зводила з нього цікавих очей.

– Вони не завжди користуються туалетом, – закінчив він.

– Коли їх навчити, вони ходять, куди потрібно, – відповіла вона. – Особливо в нашому теплому кліматі. А вам дійсно потрібний друг, містере Джонсон. Я трохи… якщо по правді. Я трохи хвилююся через вас.

Він кивнув.

– Еге ж, я побував таки в лайні. – Він розсміявся, помітив її здивований погляд і примусив себе заспокоїтися. – Вибачте.

Вона махнула на нього рушником, показала, що прощає.

– Цього разу не чистопородного собаку. Гадаю, треба мені з’їздити до притулку тварин у Вінісі. Туди приносять різних. Їх ще називають врятованими собаками.

– Це було б вельми гарно, – сказала вона. – Чекатиму на тупотіння маленьких лапок.

– Добре.

– Ви й справді гадаєте, що то був звук автомобільного вихлопу?

Кертіс відкинувся на спинку стільця, зробивши вигляд, ніби він розмірковує.

– Ймовірно… але ось що, знаєте, наш сусід, містер Грюнвальд, він дуже хворий. – Він понизив голос до таємничого шепоту. – В нього рак.

– О Боже! – вигукнула місіс Вілсон.

Кертіс кивнув.

– Але ж ви не дуякмаєте, що він міг?..

Мерехтіння цифр у нього на екрані заступив скрінсейвер: аерофотографії і види пляжів, усі – знімки Черепахового острова. Кертіс підвівся, підійшов до місіс Вілсон і взяв у неї з рук кухонний рушник.

Нотатки до заходу сонця

Згідно з одним із напрямків наукової думки, подібні нотатки в найкращому випадку непотрібні, а в найгіршому – підозрілі. Аргументом є те, що коли якісь оповідки потребують роз’яснень, значить, це не вельми гарні оповідки. Я загалом згоден з такою думкою, тому цей невеличкий додаток вміщено наприкінці книжки (це також зроблено для того, щоб уникнути дратівливих звинувачень у «спойлерстві» – псуванні насолоди від читання, котрі походять зазвичай якраз від зіпсованих людей). Насправді ж причина появи цих нотаток у тому, що багатьом читачам такі речі подобаються. Вони бажають знати, що спонукало до написання тієї чи іншої історії або про що думав автор, коли її писав. Ваш автор не завжди сам знає відповіді на ці запитання, але він може запропонувати кілька принагідних думок, котрі можуть виявитись для когось цікавими.

«Вілла». Можливо, й не найкраще з оповідань у цій книжці, але я його дуже люблю, бо через нього ввійшов до нового періоду в своєму творчому житті – принаймні це стосується писання коротких оповідань. Більшість з тих, що вміщені в цій книзі, були написані вже після «Вілли», і за доволі короткий період часу (неповні два роки). А щодо самого оповідання… чи не найкращою з властивостей фантазії є та, яка дозволяє письменникам міркувати з приводу того, що може (або не може) трапитися з нами після того, як ми переступимо поріг смерті. У книжці «Коли впаде темрява» є два оповідання такого типу (друге – це «Нью-Йорк Таймз за пільговими знижками»). Я виховувався в цілком традиційній сім’ї методистів і, хоча давно відійшов від церковної організації з більшістю її жорстко фіксованих правил, тримаюся головної ідеї, котра полягає в тому, що ми в той чи інший спосіб живемо й після смерті. Мені важко повірити, буцімто такі складні, а часом і дивовижні істоти врешті просто стають непотребом, викидаються, мов сміття, на узбіччя. (Можливо, я просто не хочу в таке повірити.) Тож на що може бути схоже те, інше життя, а втім… я просто дочекаюся й побачу сам. А наразі, мені здається, там ми відчуваємо розгубленість і небажання прийняти наш новий стан. Найбільшу надію я маю на те, що кохання переживає навіть смерть (так, я романтик, можете подати на мене до клятущого суду). А якщо так, то кохання там, можливо, теж спантеличене… і трішечки журливе. Коли на мене спадають одночасно почуття кохання й смутку, я вмикаю кантрі-музику. Слухаю Джорджа Стрейта, «ВК549», Марті Стюарта… ну й «Дірейлерз». Звісно, саме вони грають у цьому оповіданні і, хочеться вірити, гратимуть ще дуже довго.

«Дівчина-колобок». Тепер ми з дружиною по кілька місяців на рік живемо у Флориді, на бар’єрних островах, що тягнуться вздовж узбережжя Мексиканської затоки. Там багато дуже великих маєтків – деякі старі й елегантні, деякі пихаті nouveau. Пару років тому ми з приятелем блукали по одному з таких островів. Він показав на ряд маєтків, повз які ми проходили, і сказав: «Ти можеш собі уявити, більшість із цих садиб стоять порожні по шість, а то й по вісім місяців на рік?» Я зміг… і вирішив, що з цього може вийти чудове оповідання. Воно виросло з дуже простого задуму: поганий герой женеться за дівчиною по порожньому пляжі. Але я подумав, що вона мусить утікати від чогось, з чого мені треба розпочати. Словом, дівчина-колобок. От лишень, найшвидші бігуни мусять зупинитися коли-небудь і прийняти бій. Ну й ще, я люблю, коли дія в саспенс-історії залежить від критичних деталей. У цьому оповіданні їх доволі багато.

«Сон Гарві». Єдине, що можу вам сказати про це оповідання, бо це єдине, що я пам’ятаю (і, либонь, єдине, що має сенс): воно прийшло до мене уві сні. Я написав його одним присідом, просто занотувавши те, що мені вже розповіла моя підсвідомість. У цій книжці є ще одна історія про сон, але про неї я можу сказати трохи більше.

«Зупинка по дорозі». Одного вечора, років шість тому, я виступав з читанням у коледжі в Сейнт-Пітерсберзі. Там я затримався допізна і повертався додому по Флоридській автомагістралі вже за північ. Зупинився на відпочинковому майданчику полегшити тиск у нирках. Якщо ви вже прочитали оповідання, то знаєте, як воно там виглядало: схоже на блок тюрми середнього режиму. Але, перш ніж зайти до чоловічої вбиральні, я затримався, бо почув, що в жіночій запекло лаються якісь чоловік з жінкою. Судячи з голосів, обоє вже були на межі й готові перейти до фізичного протистояння. Я зачудувався: а що, як там почнеться бійка, що мені тоді робити? – і подумав: я ввімкну свого внутрішнього Річарда Бахмана, бо він крутіший за мене. Їм вдалося обійтися без бійки – хоча леді в моєму випадку плакала, – і я поїхав додому без продовження інциденту. Того ж тижня я написав це оповідання.

«Велотренажер». Якщо ви коли-небудь крутили педалі велотренажера, то знаєте, яка це нестерпно нудна справа. А якщо ви коли-небудь намагалися примусити себе повернутися до щоденного режиму тренувань, то знаєте, як це важко буває зробити (моє гасло: «їсти легше», але так, сам я роблю вправи). Це оповідання народилося від нашої взаємної ненависті у стосунках не тільки з велотренажерами, але також з усякими знаряддями для фізичних вправ, у тому числі з тренажерами-східцями, яких я коли-небудь торкався.

«Речі, які вони залишили по собі». Як майже кожен, хто живе в Америці, на мене фундаментальний, глибокий вплив справили події 11 вересня. Як чимало інших письменників-белетристів, як популярних, так і серйозних, я відчував нехить до будь-яких висловлювань про подію, що стала пробним каменем для американців, подібним до Перл-Гарбора або вбивства Джона Кеннеді. Але писання історій – моя робота, і це оповідання прийшло до мене десь через місяць після падіння веж-близнюків. Можливо, я й не записав би його, якби не розмова, яку я мав понад двадцять років тому з одним редактором-євреєм. Йому тоді не сподобалось моє оповідання «Меткий учень». Він сказав, що мені не варто писати про концтабір, оскільки я не єврей. Я відповів, що записувати історію все одно важливо, бо писання – це вольовий акт, який призводить до зрозуміння. Як і кожен американець, який бачив, як того ранку палало небо над Нью-Йорком, я намагався зрозуміти як саму подію, так і ті рубці, які вона, безсумнівно, залишить по собі. Це оповідання і є результатом такого намагання.

«Випускний день». Після інциденту, що стався зі мною у 1999-му, я роками приймав антидепресант, який зветься «Доксепін», – не тому, що перебував у депресії (сказав він похмуро), а просто мав надію, що «Доксепін» зменшуватиме мій хронічний біль. Він діяв, але в листопаді 2006 року, коли я поїхав до Лондона на презентацію мого роману «Історія Лізі», я відчув, що настав час мені з ним розпрощатися. З лікарем, котрий мені його виписував, я не консультувався; я просто пережив ломку. Побічні ефекти були… цікавими. (Чи певен я, що так трапилось від припинення вживання «Доксепіну»? Не знаю, можливо, це так на мене подіяла англійська вода.) Приблизно впродовж тижня, варто було мені заплющити очі вночі, тут же переді мною з’являлися яскраві панорамні кадри, як у кіно: ліси, поля, огорожі, ріки, гірські кряжі, залізничні колії, чоловіки з лопатами й відбійними молотками на будівництві шляхів… і все це повторювалося знову й знову, аж поки я не засинав. Ніякої історії разом з ними не виникало, просто такі собі детальні панорамні кадри. Мені було трохи шкода, коли вони припинилися. Також після відмови від «Доксепіну» я бачив кілька вельми яскравих снів. Один з них – величезна грибовидна хмара розквітає над Нью-Йорком – став основою цього оповідання. Я все одно написав його, хоча й пам’ятаю, що цей образ використано в безлічі кінофільмів (не кажучи вже про телесеріал «Джеріко»), написав, бо мій сон був просто документальної якості: я прокинувся, серце в мене шалено калатало, і я думав: це могло трапитись, і рано чи пізно це майже напевне трапиться. Як і «Сон Гарві» – це радше запис під диктовку, ніж вигадане оповідання.

«N». Це найновіше з оповідань, що ввійшли до цієї книги, тут воно опубліковано вперше. Написано воно під величезним впливом «Великого Бога Пана» Артура Мейкена, повісті, котра (як і «Дракула» Брема Стокера), попри її дещо неоковирний стиль, безжально досягає глибин зони жахів читача. Скільки безсонних ночей на це пішло? Хтозна, але меншість із них належали мені. Я гадаю, що «Пан» з усього, що написано в жанрі хоррору, найближче підбирається до великого білого кита і рано чи пізно кожний письменник, який серйозно ставиться до форми, мусить взятися за цю тему: наша реальність – тонка перетинка, а за нею лежить справжня реальність, безкінечний всесвіт, заповнений монстрами. Я мав на думці одружити тему Мейкена з ідеєю синдрому нав’язливих станів… почасти тому, що вважаю, що кожен із нас має – більш чи менш потужного ґатунку – цей синдром (чи не поверталися ми, принаймні хоч раз, вирушивши з дому, раптом назад, щоб перевірити, чи насправді вимкнули горілки в духовці?), а почасти також тому, що нав’язливі марення майже завжди й є тими непідсудними конспіраторами, що сплітають докупи історію жахів. Ви можете собі уявити хоча б одне гарне оповідання жахів, у якому б не було ідеї повернення до того, що ми ненавидимо й проклинаємо? Найвиразнішим прикладом тут можуть прислужитися «Жовті шпалери» Шарлотти Перкінс Джилман. Якщо ви читали цей текст у коледжі, вас там, скоріш за все, навчали, що це зразок феміністичної літератури. Так воно й є, але це також історія розуму, що руйнується під вагою власних нав’язливих думок. Цей елемент також присутній в оповіданні «N.».

«Пекельний кіт». Якщо книжка «Коли впаде темрява» має щось на зразок прихованого треку на компакт-диску, то, гадаю, це він. Завдяки моїй давній помічниці Марші ДеФіліппо. Коли я сказав їй, що збираюся випустити чергову збірку, вона мене спитала, чи збираюся я врешті-решт включити до неї «Пекельного кота», оповідання з тих часів, коли я ще писав до чоловічих журналів. Я відповів, що майже підверстував цей текст – котрий ще у 1990-му було використано у фільмі «Казки з темного боку» – до якоїсь з моїх чотирьох попередніх збірок оповідань. Марша документально довела мені, що ні, такого не було. Тож ось воно тепер тут, нарешті під твердою обкладинкою, через якихось тридцять років після того, як уперше було опубліковане в «Кавальєрі». Воно цікаво було написане. Тодішній редактор відділу прози «Кавальєра», гарний хлопець Най Вілден, надіслав мені світлину – розлючений, знятий крупним планом кіт. Що в ньому було незвичайного, окрім розлюченого вигляду, – так це його розмальовка: мордочка поділена точно навпіл, з одного боку біла, з іншого – сяйливо чорна. Най задумав конкурс коротких оповідань. Він запропонував мені написати перші п’ятсот слів оповідання про кота, а закінчити текст він запропонує читачам, найкраще продовження буде опубліковане. Я погодився, але так захопився писанням, що сам і закінчив оповідання. Не пригадую, чи була надрукована моя версія в тому ж номері журналу, що й текст-переможець, чи пізніше, але відтоді це оповідання перевидавалося в найрізноманітніших антологіях.

«“Нью-Йорк Таймз” за пільговими знижками». Влітку 2007 року я полетів до Австралії, взяв там в оренду «Харлі-Девідсон» і прокотився на ньому від Брісбейна до Перта (ну, він їхав у кузові «Тойоти Ленд Крузера» якусь частину шляху через Велику австралійську пустелю, де дороги на кшталт Ганбаррел Хайвей, саме такі, якими я уявляю собі дороги в пеклі). Гарна була подорож: я пережив чимало пригод і вдосталь наївся пилюки. Можна було б пролетіти цю відстань рейсовим літаком, але після 21 години у повітрі це виглядало б збоченням. До того ж я не сплю в літаках. Просто не можу. Коли біля мого крісла з’являється стюардеса й пропонує мені оту прикольну піжаму, я її перехрещую і кажу, щоб ішла собі кудись деінде. Прибувши з Сан-Франциско до Австралії, я надяг наочники, завалився і проспав наче мертвий десять годин, а тоді піднявся свіжий, цілком готовий до подорожі на Брісбейн. Єдина проблема полягала в тому, що за місцевим часом там була друга ранку, по телевізору – нічого нема, а я дочитав усе, що захопив з собою, ще в літаку. На щастя, в мене був записничок, тож я присів до столу в своєму готельному номері й написав це оповідання. Коли зійшло сонце, воно було готове, а я був готовий поспати ще пару годин. Від будь-якого оповідання мусить отримувати задоволення також і його автор, така в мене думка, на вашу ласку.

«Німий». У своїй місцевій газеті я прочитав історію про секретарку з середньої школи, яка розтратила понад шістдесят п’ять тисяч доларів, граючи в лотерею. Перше запитання, що виникло в мене, – як це сприйняв її чоловік, тож я й написав оповідання, щоб з’ясувати це питання. Воно нагадує мені ті отруйні цукерки, що я їх поглинав, дивлячись передачу «Альфред Гічкок презентує».

«Аяна». Цікавість до життя після смерті, як я вже казав у цих нотатках, зажди була родючим ґрунтом для письменників, яким комфортно у світі фантазій. Бог – у будь-якій з його ймовірних форм – ще одна тема, довкола якої плодяться фантастичні оповідання. А коли ми формулюємо запитання, які торкаються Бога, на початку кожного списку йдуть такі: чому одні люди вмирають, а інші живуть? чому одним добре, а іншим ні? Я ставив собі ці запитання, коли очуняв після травм, отриманих у 1999-му в результаті аварії, в котрій, поза всякими сумнівами, мав би загинути, якби знаходився в той момент на кілька дюймів далі (і, в той же час, міг зовсім не потрапити в ту аварію, якби перебував на кілька дюймів далі в інший бік). Коли людина вижила, ми кажемо – це диво. Коли він або вона гине, ми кажемо – така Божа воля. На диво не існує раціональної відповіді, так само нема й способу зрозуміти волю Бога, який, якщо Він дійсно десь існує, цікавиться нами не більше, ніж я мікробами, котрі зараз мешкають у мене на шкірі. Але чудеса трапляються, мені так здається: кожен наш подих – це чергове диво. Реальність – тонесенька плівка, але не завжди затьмарена. Мені не хотілося писати про відповіді, я хотів написати про запитання. І зробити припущення, що дива можуть бути як тягарем, так і благословенням. А може, все це дурня. Хоча оповідання мені самому подобається.

«Дуже тісний кут». Кожен час від часу користується отими придорожніми пересувними туалетними кабінками, принаймні на майданчиках відпочинку біля головних автомагістралей улітку, коли департамент доріг виставляє їх додаткові ряди, щоб забезпечити ними зростаючі натовпи подорожніх (я посміхаюся, пишучи це, бо думаю, як же натужно звучить це речення). К бісу, ніщо не порівняти з відчуттям, коли з-посеред яскравого серпневого дня входиш до такої ледь освітленої будочки, авжеж? Там затишно-тепло, і атмосфера просто божественна. Правду кажучи, в таких випадках мені завжди згадується оповідання Едгара По «Передчасний похорон», і ще я розмірковую, що робив би, аби такий сральник раптом упав дверцятами донизу. Особливо якби поблизу не трапилося нікого, хто міг би мені допомогти звідти вибратись. Врешті-решт я написав це оповідання з тієї ж самої причини, з якої раніше написав багато інших своїх неприємних оповідань, любий мій постійний читачу: щоб передати те, що лякає мене, тобі. І ще не можу приховати того факту, що від його написання я отримував просто-таки дитяче задоволення. Я навіть блював.

Еге ж.

Трішечки.

Ну, а тут уже я пропоную нам з тобою лагідно попрощатись, принаймні на якийсь час. Якщо чудеса не перестануть траплятися, ми зустрінемось знову. А зараз хочу подякувати тобі за те, що ти прочитав мої оповідання. Я сподіваюсь, бодай одне з них не дозволило тобі заснути відразу, щойно по тому, як вимкнулось світло.

Бережи себе… стій, зачекай. А ти точно вимкнув пічку? Не забув перекрити газ під барбекю в своєму патіо? А як щодо замка на вхідних дверях? Ти точно пам’ятаєш, що його замкнув? Це речі, які так легко забути зробити, а саме в цю мить, можливо, хтось прослизає до твого помешкання. Можливо, якийсь ненормальний. Ще й з ножем. Отже, хай там що кажуть про синдром нав’язливих станів…

Краще піти й перевірити, як ти вважаєш?

Стівен Кінг

8 березня 2008 року