Текст книги "Коли впаде темрява"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 26 страниц)

Фермер спустився вниз, і там йому перехопило дихання.

– Святий-правий, – привітався він неголосно до яскравого листопадового дня.

За кермом прямо, як штик, сидів чоловік, очі в нього були розкриті й порожньо дивилися у вічність. «Ропер-центр» ніколи більше не включить його у своє опитування щодо президентських виборів. Лице в нього було вимазане кров’ю. Сидів він з застібнутим ременем безпеки.

Водійські дверцята перекосило, але Ройсс, шарпаючи обома руками, спромігся їх відчинити. Він нахилився всередину й розстібнув ремінь безпеки, збираючись пошукати документи. Він уже торкнувся плаща, аж тут помітив, що в мертвого ворушиться сорочка, впрост над його поясною пряжкою. Ворушиться… і набухає. На тому місці, мов зловісні троянди, почали набрякати плями крові.

– Що за чортівня?

Він вхопився руками за сорочку мерця і смикнув її вгору.

Вілл Ройсс побачив – і закричав. У тілі Гелстона, над його пупком, зяяла рвана діра. Звідти визирав кіт з перемазаним у крові чорно-білим писком, на якому сяяли величезні очі.

Ройсс поточився назад, закричав, затуляючи собі руками обличчя. Зграя ворон разом здійнялася вгору з недалекого поля.

Кіт врешті виборсався назовні і безсоромно солодко потягувався.

Потім вистрибнув через відчинене вікно. Ройсс ще встиг помітити, як кіт шмигнув у високу мертву траву та й зник.

– Здавалося, він поспішає, – розповідав він пізніше репортеру місцевої газети. – Так, ніби на нього десь чекають якісь незавершені справи.

«Нью-Йорк Таймз» за пільговими знижками

Вона щойно вийшла з душу, коли задзвонив телефон, і, хоча в домі було ще повно родичів – вона чула їхні голоси внизу, їй здавалося, вони ніколи не підуть, здавалося, ніколи не збиралося так багато, – ніхто не зняв слухавку. Навіть автовідповідач не відреагував, хоча Джеймс програмував його на ввімкнення після п’ятого гудка.

Енн, обгорнувшись рушником, іде до полички коло ліжка, вологе волосся неприємно хляпає їй по шиї та мокрій спині. Бере слухавку, каже «алло», потім своє ім’я. Це Джеймс. У них спільного стажу тридцять років, і вона впізнає його з першого слова. Як ніхто в світі, він вміє вимовити Енні, і завжди вмів.

На мить вона втрачає здатність говорити чи навіть дихати. Він запопав її якраз на видиху, і її легені зараз пласкі, як два аркуші паперу. Потім, коли він повторює її ім’я (нехарактерним для нього нерішучим, невпевненим тоном), їй підламуються ноги. Вони стають мов із піску, і вона осідає на ліжко, рушник спадає, й під мокрими сідницями зволожуються простирадла. Якби поруч не було ліжка, вона б опинилася на підлозі.

У неї клацають зуби і повертається здатність дихати.

– Джеймсе? Де ти? Що трапилося? – Якби вона говорила своїм нормальним голосом, це могло б скидатися на те, як матуся бурчить на свого 11-річного синочка-волоцюгу, який знову не встиг до вечері, але зараз її слова прозвучали страхітливим харчанням. Зрештою, ті родичі, що бурмочуть внизу, зібралися в дім порадитися щодо його похорону.

Джеймс сміється. Дещо розгублено.

– Не знаю навіть, як тобі сказати, – каже він. – Я сам не знаю до пуття, де я.

Першою їй спливає недорікувата думка: це він, либонь, запізнився на літак у Лондоні, хоча й телефонував їй з Хітроу незадовго до відльоту. Далі зринає ясніша ідея: хоча в телевізійних новинах і в «Таймз» повідомлялося, що ніхто не вижив, принаймні одному пощастило. Її чоловік виповз з-під палаючих уламків літака (і палаючих руїн будинку, на який упав літак, не забуваймо про це, ще двадцять чотири жертви на землі, а їхня кількість зростатиме, поки світ не перемкнеться на нову трагедію) та й вештається з того моменту по Брукліні в шоковому стані.

– Джиммі, з тобою все гаразд? Ти… ти не обгорів? – Імовірність тієї правди, що може відповідати цьому запитанню, боляче б’є її, наче важка книга впала на пальці босої ноги, й вона починає плакати. – Ти у шпиталі?

– Чш-ш-ш, – заспокоює він її, як завжди, з притаманною йому лагідністю. І цей давно знайомий звук, крихітна деталь будівлі їхнього подружнього життя, змушує її заплакати ще дужче. – Чш-ш-ш, люба, тихіше.

– Але я не розумію!

– Зі мною все гаразд, – каже він. – 3 більшістю з нас тут усе гаразд.

– З більшістю?.. Там є й інші.

– Окрім пілота, – каже він. – 3 ним не все добре. Чи, може, це другий пілот. Він усе ще ридає: «Ми падаємо, нема тяги, о Боже мій». І ще: «Я не винен, не дайте їм мене звинуватити». І таке він ще примовляє.

Вона захолола.

– Хто ви такий насправді? Навіщо ви так жахливо жартуєте? Я лишень втратила свого чоловіка, ви, гівнюк!

– Люба…

– Не називайте мене так!

З однієї ніздрі в неї звисає прозора шмаркля. Вона витирає її тильним боком долоні, а тоді струшує навмання, такого вона не робила давно, з самого дитинства.

– Послухайте, містере, я зараз натисну зірочку 69, і поліція скоренько приїде по вашу дупу… ви ігнорант, нечуйний придурок…

Проте далі вона не може таке говорити. Це його голос. Безперечно. Те, як прозвучав дзвінок, – ніхто не взяв слухавку внизу, не ввімкнувся автовідповідач – говорить про те, що вона його адресат. І це …люба, чш-ш-ш, як у тій старій пісні Карла Перкінса.

Він зберігав тишу, ніби даючи їй самій впоратися зі своїми почуттями. Але, перш ніж вона знайшла сили заговорити знову, у слухавці почулося «біп».

– Джеймс? Джиммі? Ти ще тут?

– Так, але я не можу довго балакати. Я намагався додзвонитися до тебе, коли ми падали, і, гадаю, це єдина причина того, що мені пощастило вишкрябатися. Чимало інших теж намагалися, цих мобільних телефонів зараз, як грязюки, але марно. – Знову те пікання. – Тільки от тепер уже мій телефон майже висох.

– Джиммі, ти розумів?

Ця думка була найважчою і найжахливішою для неї – що він, либонь, усе розумів, нехай навіть упродовж безкінечних пари хвилин. Інші можуть уявляти собі обгорілі тіла або відірвані голови з вишкіреними зубами; навіть метушливих людців, що з’являються раніше рятувальників і знімають з пальців обручки та діамантові сережки з вух, але в Енні Дріскол сон відбирало видіння Джиммі, який дивиться через ілюмінатор на те, як набрякають, наближаючись, вулиці, машини і брунатні житлові будинки Брукліна. Нікчемні маски метляються, мов шкурки дрібних жовтих тваринок. Із прочинених верхніх шафок починає вивалюватись ручний багаж. Чиясь бритва «Норелко» котиться по нахиленому проходу.

– Ти розумів, що ви падаєте?

– Не зовсім, – відповідає він. – Усе здавалося нормальним аж до самого кінця, можливо, до останніх півхвилини. Хоча у таких ситуаціях важко орієнтуватися в часі, як я завжди й думав.

У таких ситуаціях. Більш того: як я завжди й думав. Так, ніби він побував на борту 767-го «Боїнгу» не в одній, а у півдюжині авіакатастроф.

– У будь-якому разі, – продовжує він, – я дзвонив, тільки щоб попередити, що ми прибуваємо раніше, тож вижени з ліжка кур’єра «Федерал Експрес», поки я не з’явився.

Цей жарт про її нібито флірт з кур’єром повторювався ним віддавна. Вона знову починає плакати. Його мобільний видає нову серію пікань, немов картає її за це.

– Гадаю, я помер за пару секунд до того, як він задзвонив перший раз. Гадаю, тому мені й вдалося пробитися до тебе. Але ця штука ось-ось розрядиться на смерть.

Він сміється, ніби це кумедно. Певним чином, гадає вона, так і є. Вона й сама, можливо, почне цінувати цей гумор – з часом. Дай мені ще років з десять, думає вона.

Тоді тим добре їй знаним голосом, ніби сам до себе:

– Чому я не ввімкнув цього сраного байстрюка на підзарядку минулого вечора? Забув, та й годі. Просто забув.

– Джеймсе… милий… літак розбився два дні тому.

Пауза. На щастя, без піпікання. А тоді:

– Правда? Місіс Корі казала, що час тут дивно поводиться. Хтось із наших погодився, хтось ні. Я був серед незгодних, але, схоже, вона мала рацію.

– Чирва? – питає Енні.

У неї відчуття зараз, ніби її винесло трохи назовні і вона хилитається понад своїм підтоптаним тілом жінки середнього віку, але вона не забула старих звичок Джиммі. Під час довгого перельоту він завжди шукав, у що б зіграти. Годилися хоч кріббідж, хоч канаста, але чирва була його улюбленою грою.

– Чирва, – погоджується він. Телефон знову пікає, немов підтакує.

– Джиммі… – Вона загаялась доволі надовго, питаючи сама себе, чи дійсно їй так потрібно це знати, а потім, так і не відповівши самій собі, вистрілює: – Де саме ти зараз знаходишся?

– Скидається на вокзал Гранд Централ, – каже він. – Тільки більший. І більш порожній. Такий, немов це зовсім не справжній Гранд Централ, а тільки… м-м-м-м… декорація для кіно про Гранд Централ. Розумієш, що я намагаюся сказати?

– Я… я гадаю, так…

– Достоту тут нема ніяких поїздів… і їх не чути й звіддаля… але тут є двері, що ведуть у різних напрямках. О, тут є ще ескалатор, правда, поламаний. Увесь у пилюці, і деякі сходинки виламані.

Він робить паузу, а коли знову починає говорити, робить це притишеним голосом, ніби остерігається, щоб ніхто їх не підслухав.

– Люди йдуть звідси. Дехто поліз вгору по ескалатору – я їх бачив, – але більшість ідуть через двері. Гадаю, мені теж треба йти. По-перше, тут нема чого їсти. Стоїть цукерковий автомат, але він теж поламаний.

– А ти… милий, ти там голодний?

– Трішки. Найбільше хотілося б попити води. Я ладен був би вбити когось заради пляшки «Дасані».

Енні поглянула вниз, на свої все ще вкриті крапельками води ноги. Уявила його, як він злизує ці крапельки, і злякано відчула сексуальне збудження.

– Та попри все я в порядку, – додає він поспішно. – Поки що, принаймні. Проте сенсу залишатися тут нема. От тільки…

– Що? Джиммі, що?

– Я не знаю, в які двері піти.

Знову біп.

– Хотілося б знати, в які пішла місіс Корі. У неї залишилися мої, чорт їх забирай, карти.

– А ти… – Вона витирає собі обличчя рушником, у якому вийшла з душу, тоді свіжа, тепер вся в сльозах і шмарклях. – А тобі страшно?

– Страшно? – перепитує він задумливо. – Ні. Я трохи хвилююся, оце й усе. Головним чином через те, що не знаю, в які двері піти.

Знайди шлях додому, ледь не промовила вона. Знайди правильні двері та знайди шлях додому. Та якщо б він знайшов, чи захоче вона його побачити? Привид – то хай би був, а якщо вона відчинить двері задимленому недогарку з червоними очима і в рештках джинсів (він завжди подорожував у джинсах), прикипілих до його ніг? А що, як з ним з’явиться і місіс Корі з пропеченою колодою карт у покрученій руці?

Біп.

– Я більше не збираюся застерігати тебе проти кур’єра «Федерал Експрес», – каже він. – Якщо, тобі такий дійсно потрібен, хай буде так.

Вона аж лякається власного реготу.

– А втім, насправді я хотів сказати, що кохаю тебе.

– О милий, я тебе теж коха…

– … і не дозволяй хлопцю МакКормаку восени лагодити риштаки, він працює добре, але занадто ризиковий, минулого року цей дурень ледь не скрутив собі в’язи. І більше не ходи до булочної по неділях. Там щось мусить трапитись, і я знаю, що це буде в неділю, але не знаю, в яку саме. Час тут дійсно чудернацький.

Хлопець МакКормак, про якого він згадав, це, певне, син їхнього доморядника у Вермонті… От тільки дім той вони продали ще десять років тому, і тому хлопцю зараз уже, либонь, за двадцять. А булочна? Вона здогадується, що він має на увазі «У Золтана»[70]70
  «У Золтана» – популярна угорська булочна (в Лос-Анджелесі, не в Нью-Йорку).


[Закрыть], але який стосу…

Біп.

– Деякі люди тут, мені здається, були на землі. Їм важче, бо вони не розуміють, як сюди потрапили. І пілот не перестає кричати. Чи, може, він другий пілот. Мені здається, він тут ще затримається. Він просто усюди вештається. Він дуже схвильований.

Біпікання звучать частіше, майже підряд.

– Я мушу йти, Енні. Я не можу тут залишатися, та й телефон ось-ось здохне назавжди. – Знову він бурмоче тим голосом, ніби сам до себе (неможливо повірити, що від сьогодні вона ніколи його більше не почує; неможливо не повірити). – А було б дуже просто, всього лише… та годі, не звертай уваги. Я кохаю тебе, серце моє.

– Зачекай. Не йди!

– Я подз…

– Я тебе теж кохаю! Не йди!

Але він уже пішов. У вусі в неї залишилася тільки чорна тиша.

Вона так і сидить там ще хвилину, або й довше, з мертвим телефоном біля вуха, а потім кладе слухавку. Зв’язок з тим світом перервано. Піднявши слухавку знову, вона чує абсолютно нормальний тон перед набором і врешті натискає «зірочку шістдесят дев’ять». За даними робота, котрий відповідає їй, останній вхідний дзвінок був о дев’ятій ранку. Вона знає, від кого: телефонувала її сестра Нелл з Нью-Мексико. Нелл подзвонила Енні, щоб попередити, що її рейс відкладено і тому вона прилетить тільки сьогодні ввечері. Нелл наказала їй триматися. Усі родичі, що далеко мешкають, – Джеймсові та її – вже злетілись. Вочевидь, вони відчувають, що Джеймс вичерпав усі родинні Відмовки, принаймні на якийсь час.

Нема даних про вхідний дзвінок – вона кидає погляд на годинник біля ліжка і бачить, що зараз на ньому 15:17 – приблизно о третій десять третього дня її вдівства.

Хтось коротко стукає у двері, і лунає голос її брата:

– Енні? Енні?

– Одягаюсь, – гукає вона у відповідь. Голос звучить так, ніби вона щойно плакала, але, на жаль, нікому в цім будинку це не здасться дивним. – Прошу приватності!

– З тобою все гаразд? – питає він крізь двері. – Нам почулося, ти з кимось балакаєш. А Еллі каже, що чула, як ти комусь ніби телефонувала.

– Зі мною все в порядку! – гукає вона, а сама знову витирає лице рушником. – За хвилину буду внизу!

– О’кей. Не поспішай. – Пауза. – Ми тут заради тебе. – Він почалапав геть.

– Біп, – шепоче вона і затуляє собі рота рукою, щоб приглушити сміх, емоцію, ще складнішу за журбу, яка, проте, виражає себе єдиним доступним її способом. – Біп, біп, біп, біп, біп. – Вона падає спиною на ліжко, сміючись, а над складеними ківшиком руками блищать її очі, великі й вимиті слізьми, котрі виливаються на щоки і стікають їй до вух.

– Біп-біп-пі-пі.

Вона ще деякий час сміється, потім одягається і сходить донизу, до родичів, котрі прибули розділити з нею її журбу. Тільки їхні почуття відрізняються від її, бо нікому з них він не телефонував. Він подзвонив їй. На краще це чи навпаки, але він подзвонив їй.

Восени того року, коли почорнілі руїни житлового дому, куди врізався гинучий літак, усе ще залишалися відгородженими від решти світу жовтими поліцейськими стрічками (хоча всередині вже побували любителі графіті і хтось із них залишив там зроблений аерозолем напис КРИХКІ ТВАРІ СТОП ТУТ), Енні отримує розсилку з тих, що ними комп’ютерні маніяки люблять засипати широкі кола своїх знайомих. Цього разу мейл надходить від Герти Фішер, міської бібліотекарки у Тилтоні, штат Вермонт. Коли Енні з Джеймсом жили там улітку, Енні часто працювала волонтеркою в бібліотеці, і, хоча обидві жінки ніколи особливо не товаришували, Герта, однак, відтоді тримає адресу Енні у своєму щокварталу поновлюваному списку розсилок. Звичайно її інформації не вельми цікаві, але в цьому бюлетені серед оголошень про весілля, похорони і творчі перемоги членів «4-Н» Енні потрапляє на очі новина, від якої їй перехоплює подих. Джейсон МакКормак, син старого Г’юї МакКормака, випадково загинув на День праці. Прочищаючи ринви й риштаки на даху якогось літнього котеджу, він упав і скрутив собі в’язи.

– Він просто заміняв свого батька, який, якщо ви, можливо, пам’ятаєте, позаминулого року пережив інсульт, – писала Герта перед тим, як перейти до повідомлення про те, що під час традиційного бібліотечного ярмарку на галявині в останній день літа дуже дощило і як це їх засмутило.

Герта не повідомляє деталей у своєму тристорінковому бюлетені, але Енні гадає, що Джейсон упав з даху того котеджу, що колись належав саме їм. Фактично вона певна цього.

Через п’ять років після смерті її чоловіка (і смерті Джейсона МакКормака невдовзі по тому) Енні виходить заміж. І хоча вони переїздять жити до Бока Ретона, вона часто відвідує старі місця. Крег, її новий чоловік, ще не справжній пенсіонер, тому в бізнесових справах кожні три-чотири місяці буває в Нью-Йорку. І Енні з ним майже завжди, бо у Брукліні, і на Лонг Айленді також, живуть її рідні. З якими, як їй часто здається, нема про що говорити. Але вона любить їх з тією запеклою пристрасністю, котра, схоже, так вона гадає, притаманна людям під шістдесят і старшим. Вона ніколи не забуває, як вони всі з’їхалися її втішати, коли розбився літак Джеймса, і робили це зі щирою самовідданістю. Отож-то вона сама й приземлилася тоді м’яко.

У Нью-Йорк вони з Крегом літають. Щодо цього вона ніколи не відчуває тривоги, але, буваючи вдома, вона припинила ходити до сімейної булочної Золтана по неділях, хоча спеченими там бубликами з родзинками – вона не має жодного сумніву щодо цього – пригощають у райській приймальні. Натомість вона ходить до «Фрогера». Вона якраз тут, купує пончики (пончики принаймні пристойні), коли чує вибух. Вона чує його ясно, хоча «Золтан» за одинадцять блоків звідси. Вибух скрапленого газу. Четверо загиблих, у тому числі жінка, яка завжди вручала Енні бублики, прикривши їх зверху, примовляючи при цьому: «Отак і несіть додому, щоб не втратили свіжість».

Люди стоять на хідниках, тримаючи над очима долоні дашком, дивляться у східний бік, звідки прилетів звук вибуху, там здіймається чорний дим. Енні, не дивлячись, поспішає повз них. Вона не бажає бачити плюмаж диму, що підноситься після великого гуркоту; вона і так достатньо часто думає про Джеймса, особливо коли не може заснути. Підходячи до дому, вона чує телефонний дзвінок. Мабуть, усі пішли до сусіднього кварталу, де місцева школа проводить вуличний ярмарок мистецтва, або ніхто не чує цього дзвінка. Окрім неї, як годиться. Але поки вона дістає ключ і відмикає замок, телефон замовкає.

Сара, єдина з її сестер, що ніколи не була заміжня, виявляється, була вдома, але нема навіть сенсу питати, чому вона не відповіла на дзвінок; Сара Бернік, колись королева диско, порається в кухні, в неї на повну потужність ввімкнуті «Віллідж Піпл», вона танцює в парі зі шваброю й виглядає, як кицька з рекламного кліпу. Вибуху в булочній вона теж не чула. Хоча її будинок ще ближче до «Золтана», ніж «Фрогер».

Енні перевіряє автовідповідач, але там у віконці НЕПРОЧИТАНІ ПОВІДОМЛЕННЯ – великий червоний нуль. Само по собі це нічого не означає, чимало людей дзвонять, не залишаючи повідомлень, проте…

Служба *69 повідомляє їй, що останній вхідний дзвінок був о восьмій сорок минулого вечора. Енні все одно набирає той номер, сподіваючись без надії, що десь поза великою залою, котра має вигляд декорації вокзалу Гранд Централ, він знайшов спосіб зарядити свій телефон. Йому може здаватися, що вони з ним балакали вчора. Або тільки кілька хвилин тому. Час тут чудернацький, казав він. Їй так часто снився цей дзвінок, що тепер він здається їй сном, але вона ніколи нікому про нього не розповідала. Ні Крегові, ні навіть власній матері, вже майже дев’яносторічній, але цілком притомній і твердо впевненій в існуванні життя після смерті.

Із кухні «Віллідж Піпл» запевняють, що нема потреби занепадати духом. Авжеж, нема, отож вона й не занепадає. Проте слухавку вона стискає дуже міцно, а номер, який вона отримала від *69, уже відгукнувся одним гудком, потім другим. Енні стоїть у вітальні, притискаючи слухавку до вуха, а вільною рукою торкаючись брошки в себе над лівою груддю, ніби цей рух може притишити тріпотіння серця під брошкою. Тоді гудки припиняються і механічний голос пропонує їй купити «Нью-Йорк Таймз» за спеціальною пільговою ціною, бо такі знижки – неповторна пропозиція.

Німий

– 1 —

Три сповідальні кабінки. Ліхтарик над середньою горить. Жодної черги. У церкві порожньо. Світло ллється крізь вікна, формуючи різнокольорові квадрати в центральному проході. Моне мало не розвернувся, щоб піти геть, але передумав. Натомість рушив до вільної кабінки і ввійшов усередину. Він причинив двері й сів, праворуч від нього відсунувся невеличкий щиток. Перед ним, пришпилений до стіни цвяшком з голубою голівкою, висів аркуш паперу. На ньому було надруковано: БО ВСІ ЗГРІШИЛИ І ПОЗБАВЛЕНІ БОЖОЇ СЛАВИ. Давно це було, проте Моне засумнівався, що така річ входить до стандартного набору. Він навіть мав сумніви, що це стосується Балтиморського катехізису.

З іншого боку отвору заговорив священик:

– Як твої справи, сину мій?

Запитання теж не здалося Моне традиційним. Та хай би так. Все одно відповісти він не зможе. Ані словом. Найкумедніше тут те, що в нього є про що розказати.

– Синку? Тебе заціпило?

Мовчання. Він мав слова, але їх було заблоковано. Як не абсурдно, в уяві Моне сплив забитий унітаз.

Тінь за фіранкою ворухнулася.

– Давно не бував?

– Так, – промовив Моне. Вже краще.

– Хочеш, щоб я тобі підказував?

– Ні, я пам’ятаю. Благословіть мене, отче, бо я грішив.

– Та ну-бо, а як давно ти сповідався?

– Не пам’ятаю. Давно. Ще малим.

– Ну, то нічого – це як їзда на велосипеді.

Знов якусь мить він не міг вимовити й слова. Поглянув на друковане гасло, пришпилене до стіни, і в горлі щось ворухнулося. Руки стискали одна одну все дужче, аж поки не стиснулись у великий кулак, який тепер хитався між його розставленими ногами.

– Сину? Час не стоїть, а до мене гості мусять прийти на обід. Мусять принести обі…

– Отче. Я, здається, сотворив жахливий гріх.

Тут уже священик замовк на якусь хвилину. Занімів, подумав Моне. Слово було білим, якщо воно взагалі було. Надрукуй його на картотечному аркуші – і воно зникне.

Коли священик знову заговорив з іншого боку фіранки, його голос звучав майже так само дружньо, проте став поважнішим.

– Про який гріх ти кажеш, сину мій?

І Моне промовив:

– Я не знаю. Ви мені повинні сказати.

– 2 —

Починався дощ, коли Моне під’їхав до північної естакади, що виводила на трасу. Його валізка лежала в багажнику, а кофри зі зразками – великі вугласті, того типу, в яких правники достачають до суду предметні докази, – лежали на задньому сидінні. Один чорний, інший коричневий. Обидва з логотипом компанії «Вольф & Сини»: великий вовк з книжкою в пащі. Моне був комівояжером. Обслуговував увесь північний куток Нової Англії. Був ранок понеділка. Вікенд позаду лежав поганий, вельми поганий. Його дружина переїхала до мотелю, і там вона, либонь, не сама. Їй загрожує в’язниця. Звісно, розгориться скандал, і тема подружньої зради в ньому звучатиме не найголосніше.

На лацкані піджака в нього сяяв круглий значок з написом: СПИТАЙТЕ В МЕНЕ ПРО ОСІННІЙ СПИСОК БЕСТСЕЛЕРІВ УСІХ ЧАСІВ!!

Обіч в’їзду на естакаду стояла людина. З наближенням Моне чоловік у виношеному одязі підняв картонку з написом; дощ дужчав. Між його взутими у брудні кросівки ногами лежав обшарпаний наплічник. Застібка-липучка на одному з черевиків відхилилася і стирчала вгору, мов висолоплений язик. На автостопнику не було капелюха, не кажучи вже про парасолю.

Спершу Моне роздивився на тому його плакаті тільки грубо намальовані червоні губи, діагонально перекреслені чорним мазком. Під’їхавши ближче, він прочитав слова над перекресленим ротом: Я НІМИЙ! А нижче за перекреслений рот: ХТО МЕНЕ ПІДВЕЗЕ???

Моне ввімкнув сигнал повороту. Автостопник обернув плакат іншим боком. На цьому боці було вухо, намальоване так само груба і знову ж таки перекреслене. Над вухом напис: Я ГЛУХИЙ! А під ним: ПРОШУ, ПІДВЕЗІТЬ!!!

Сівши за кермо шістнадцятилітнім, Моне відтоді наїздив мільйони миль, більшість із них за ті десятки років, що працював на «Вольф & Сини», продаючи один список бестселерів за іншим, і за весь цей час жодного разу не брав до себе в машину попутника. Сьогодні він, не розмірковуючи, повернув і зупинився перед в’їздом на естакаду. Звисаючий з люстерка заднього виду медальйон святого Христофора ще хитався вперед-назад, а він уже натиснув кнопку на дверцятах, розблоковуючи замок. Сьогодні, гадав він, йому нема чого втрачати.

Автостопник шмигнув до машини, поставивши обшарпаний рюкзак між брудними й мокрими кросівками. Моне поглянув, подумав, що від нього мусить тхнути, і не помилився. Спитав:

– Куди вам треба їхати?

Попутник знизав плечима і махнув рукою в бік естакади. Потім нахилився й акуратно примостив свій плакатик зверху на наплічнику. В його рідкому скуйовдженому волоссі де-не-де проглядала сивина.

– Я розумію, що в тому напрямку, але ж… – Моне згадав, що чолов’яга його не чує. Він чекав, поки той вмоститься. Повз них на естакаду промчав автомобіль, він гучно засигналив, хоча Моне залишив достатньо місця для проїзду. Моне показав йому палець. Доволі звичний жест, хоча ніколи раніше він не застосовував його з такого мізерного приводу.

Пасажир пристебнув ремінь безпеки й подивився на Моне, ніби запитуючи, чому не їдемо. Його неголене лице було пооране зморшками. Моне навіть не намагався вгадати його вік. Десь між підстаркуватим і старим, а точніше й не треба.

– Куди вам треба їхати? – повторив Моне, цього разу виразно артикулюючи кожне слово, а оскільки автостопник так і дивився на нього – чоловік середнього зросту, худорлявий, фунтів на сто п’ятдесят ваги, – він, торкаючись своїх губ, спитав: – Ви вмієте читати по губах?

Пасажир похитав головою і щось показав руками.

У скриньці під приладовою панеллю знайшовся блокнот. Поки Моне писав Куди вам? повз них знову промчалося авто, цього разу тягнучи за собою пишний мокрий хвіст бризок. Моне треба було в Деррі, це сто шістдесят миль, ще й за такої, як сьогодні, погоди, яку він завжди кляв, – гірше бувало тільки в густий снігопад. Але зараз їзда в таких умовах здавалася йому якраз доречною. Сьогоднішня погода – разом з довжелезними трейлерами, котрі при обгоні обдаватимуть його додатковими тоннами води, – не дозволить відволікатися на дурні думки.

Не кажучи вже про цього дядька. Новопридбаного пасажира. Той зазирнув у блокнот, а тоді перевів погляд на Моне. До Моне тільки потім дійшло, що той, либонь, і літер не знає – навчитися читати глухонімому, либонь, з біса важко, – але запитання він зрозумів. Чоловік ткнув пальцем у лобове скло, показуючи на естакаду. Потім разів вісім підряд показав розчепірені пальці обох рук. А може, десять разів? Вісімдесят миль. А може, сто? Та чи й він сам знає?

– Вотервілл? – спробував здогадатись Моне.

Пасажир дивився на нього без виразу.

– О’кей, – промовив Моне. – Куди завгодно. Просто торкнись мого плеча, дай якось знати, коли доїдемо, куди тобі треба.

Пасажир дивився на нього без виразу.

– Добре, сподіваюсь, ти зрозумів, – сказав Моне. – Звісно, якщо припустити, що в тебе є на меті хоч якась конкретна місцина. – Він поглянув у дзеркало заднього виду. – Та й то сказати, ти доволі замкнутий, еге ж?

Чоловік так і дивився на нього. Він знизав плечима і приклав долоні собі до вух.

– Розумію, – сказав Моне і рушив. – Доволі замкнутий. Лінія зв’язку відключена. Хоча сьогодні я майже був би ладен помінятися в тобою місцями. Майже. Музика не заважатиме?

А коли попутник відвернувся і почав дивитися в бокове вікно, Моне засміявся сам до себе. Дебюссі, «АСDС» чи хоч би й Раш Лімбо – цьому дядькові все одно.

Він купив для доньки новий диск Джоша Ріттера – за тиждень у неї день народження, – але все забував їй його надіслати. Забагато різних інших справ нагромадилось останнім часом. Проїхавши Портленд, він ввімкнув круїз-контроль, великим пальцем відкрив упаковку диска і вставив його до плеєра. В технічному сенсі тепер диск став вживаним, а це не така річ, яку годиться дарувати своїй єдиній коханій дитині. Та нубо, він купить їй інший. Якщо, звісно, матиме ще гроші на купівлю хоч одного диска.

Джош Ріттер виявився напрочуд гарним. Трохи схожим на раннього Ділана, тільки симпатичнішим. Слухаючи музику, він розмірковував про гроші. Купівля нового диску на день народження Келсі була найменшою з його проблем. Невисоко в його списку стояла й річ, якої вона бажала – і дійсно потребувала, – новий лептоп. Якщо Барб дійсно зробила те, що, як вона йому сказала, нібито зробила, – а у ШТАМ підтвердили, що вона це таки зробила, – він не уявляє собі, яким чином зможе сплатити за останній рік навчання своєї дитини у Кейз Вестерні. Навіть якщо матиме на той час роботу. Оце була справжня проблема.

Він ввімкнув музику, щоб утопити в ній свої проблеми, і почасти йому це вдалося, але, коли вони доїхали до Гардинера, прозвучав і затих останній акорд. Попутник так і сидів, відвернувшись і обличчям, і корпусом до бокового вікна. Моне міг бачити тільки спину його зношеної й засмальцьованої туристичної куртки, на комір якої спадали пасма рідкого волосся. На спині куртки нібито колись був якийсь напис, але він давно вицвів і стерся.

«Як сама історія життя цього бідного чма», – подумав Моне.

Спершу Моне не міг зрозуміти, куняє його пасажир чи спостерігає завіконний пейзаж. Потім помітив, що голова в нього похилена, що скло запотіло від його дихання, і вирішив, що той таки спить. А чом би й ні? Нуднішою за магістральну трасу Мейну на південь від Огасти може бути тільки магістральна траса Мейну на південь від Огасти під холодним весняним дощем.

Під панеллю в скриньці лежали й інші диски, але замість того, щоби поритися там і вибрати щось, Моне вимкнув плеєр. А проминувши пункт сплати за проїзд по трасі в Гардинері – не зупиняючись, тільки трохи пригальмувавши, отакі вигоди від системи Е-ZPass, – він почав говорити.

– 3 —

Моне замовк і подивився на свій наручний годинник. Було чверть на дванадцяту, а священик же казав, що очікує гостей на обід. Гості й мусять принести з собою той обід, так він казав.

– Отче, я вибачаюся, що балакав так довго. Аби знав, як розповісти швидше, я б постарався, але…

– Не переймайся, сину. Мені вже цікаво.

– А ваші гості…

– Почекають, поки я роблю Божу справу. Сину, той чоловік пограбував тебе?

– Ні, – сказав Моне. – Якщо не вважати мого душевного спокою. Це враховується?

– Безперечно. Що саме він робив?

– Нічого. Дивився у вікно. Я гадав, він дрімає, але потім у мене з’явилися причини вважати, що я помилявся.

– А що ти робив?

– Говорив про мою дружину, – почав Моне. Відтак зупинився і подумав. – Ні, не так. Я вихлюпував зло на мою дружину. Я лаяв мою дружину. Поливав брудом мою дружину. Я… ну, розумієте…

Тут він знизав плечима, губи міцно стиснуті, очима втупився в маятник зчеплених рук, що хиталися в нього між колін. Врешті він зірвався:

– Він був глухонімий, хіба не ясно? Я міг молоти казна-що і не чекати від нього якихось міркувань, суджень або премудрих порад. Він був глухий, він був німий, чорт забирай, я гадав, що він спить і я можу верзти будь-яку дурню, яка тільки спаде мені на думку

У кабінці з пришпиленим до стіни аркушем Моне поморщився.

– Вибачте, отче.

– Що саме ти розповідав про неї? – спитав священик.

– Я сказав йому, що їй п’ятдесят чотири, – відповів Моне. – З цього я почав. Бо це те… словом, це саме те, що мені найважче переварити.

– 4 —

Після касового пункту в Гардинері Мейнська автострада знову стає безкоштовною дорогою, що біжить собі цілих триста миль крізь невідь-що: ліси, поля, зрідка повз житловий трейлер з сателітною антеною на даху і вантажною машиною на колодках у бічному палісаді. Якщо на дворі не літо, тут майже не їздять. Кожний автомобіль стає сам собі маленьким всесвітом. Моне подумалось ще тоді (можливо, подіяло похитування на люстерку заднього виду хреста св. Христофора, подарованого йому колись Барб у кращі, тверезіші часи), що це схоже на швидкісну сповідальню на колесах. Утім, почав він повільно, як більшість тих, хто зважився на сповідь.