Текст книги "Коли впаде темрява"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 26 страниц)

Кертіс схилився набік і розлучився зі своїм сніданком. Не задля прочищення шлунку, серед багатьох його вад булімія не значилась. Навіть сам процес блювання не належав до його улюблених розваг. А подобалося йому відчуття задушення; оте таке бажане стискання діафрагми над пупком плюс конвульсивний спазм рота і горла. Машина тіла ефективно діє, викидаючи з себе те, що незаконно до неї вдерлося.

Запахи – зелених кущів, дикої жимолості – раптом посвіжішали. Яскравішими стали кольори. Сонце лупило, ще дужче гатячи своїми молотками йому в потилицю, де йому аж шкварчала шкіра, клітини якої, либонь, саме зараз шаліли, хаотичними зграями шикуючись у меланому.

Йому це було байдуже. Він був живий. Він знову втиснув розчепірені пальці собі до горла, дряпаючи його стінки. Вихлюпнулися ще рештки сніданку. На третій раз він видобув із себе тільки довгі пасма блідо-рожевого слизу – закаляного кров’ю його горла. Аж тепер він відчув полегшення. Тепер він міг продовжити свій шлях до Деркін Гров – Мазефакерового Шанду посеред напоєної бджолиним дзижчанням пущі у віддаленому кутку округу Шарлотт.

Неспішно їдучи порослим посередині травою путівцем, правою його колією, він усвідомив, що Грюнвальд, певне, не один такий, кому сьогодні стало непереливки.

У Деркін Гров панував безлад.

Калюжі у вибоїнах так і не забрукованих вулиць та в канавках довкола незакінчених (а іноді навіть іще без стін) будівель. Під’їхавши ближче, Кертіс побачив напівспоруджені крамниці, покинуте тут і там, занехаяне на вигляд будівельне обладнання, провислі жовті стрічки попереджувальних загород – безпомилкові ознаки глибоких фінансових труднощів, а можливо, навіть банкрутства. Кертіс не знав, чи то надмірна захопленість Мазефакера завоюванням ділянки Вінтона – не кажучи вже про втечу його дружини, його хворобу та його юридичні проблеми у справі Кертісової собаки – призвела до такого безладу, бо як іще назвати подібний стан речей, як не безладом.

Він зрозумів це ще до того, як з’їхав униз до розтулених воріт і побачив над ними напис.

БУДІВНИЦТВО ПРИПИНЕНЕ ДЕПАРТАМЕНТОМ ПЛАНУВАННЯ І БУДІВНИЦТВА ОКРУГУ ШАРЛОТТ,

ДОДАТКОВИМ БЮРО ОКРУГУ ШАРЛОТТ,

ПОДАТКОВИМ БЮРО ШТАТУ ФЛОРИДА,

ФЕДЕРАЛЬНОЮ ПОДАТКОВОЮ СЛУЖБОЮ США.

ЗА ІНФОРМАЦІЄЮ ЗВЕРТАТИСЯ ЗА НОМЕРОМ: 941-555-1800

Під цим написом якийсь розумака залишив на щиті свій аерозольний жарт: НАБЕРІТЬ ДОДАТКОВИЙ НОМЕР 69 ТА СПИТАЙТЕ ГЕНЕРАЛА-П…ОЛИЗА!

Асфальт скінчився, далі почалися ями вже після трьох, закінчених на позір, будівель: дві крамниці по один бік вулиці та дім моделей по інший. Дім моделей був у стилі псевдо Кейп Код, від якого йому кров захолола в жилах. Не хотілося бити «веспу» на немощеній дорозі, тому він завернув моторолер у бік екскаватора, котрий простояв тут, здавалося, вже років сто, як не більше, – із землі в його завислому у повітрі ковші росла трава, – відкинув стояк і заглушив двигун.

Зайняту перед тим густим дзижчанням моторолера порожнечу заповнила тиша. Аж тут каркнула ворона. Їй відповіла інша. Кертіс підняв голову й побачив їхнє тріо на вершечку риштування, що оточувало майже зведений цегляний будинок. Може, тут мав бути банк. А тепер це надгробок Грюнвальда, – подумав він, але без усякої посмішки. Його, навпаки, наче знову почало нудити, і він, можливо, виригав би просто тут, але побачив далі на порожній вулиці – фактично у самому її кінці – чоловіка, котрий стояв поряд із білим седаном, на борту якого було намальовано зелену пальму. Над пальмою: ГРЮНВАЛЬД, під нею ще два слова: ПІДРЯДНИКИ & ЗАБУДОВНИКИ. Чоловік махав йому рукою. Сьогодні Грюнвальд чомусь виїхав на машині своєї компанії, а не власним «порше». Кертіс подумав, що нема нічого неможливого в тому, що той міг продати «порше». Або автомобіль арештувала федеральна податкова, котра могла також накласти арешт на володіння Грюнвальда на Черепаховому острові. Тоді Вінтонова ділянка мусить бути найменшою з проблем, які його наразі цікавлять.

Сподіваюсь, йому залишили достатньо, щоб він міг розрахуватися за мою собаку, – подумав Кертіс. Він махнув Грюнвальду у відповідь, витягши ключ запалювання, клацнув червоною кнопкою безпеки (автоматичні рухи, йому і в голову не могло прийти, що хтось вкраде тут, посеред цього пустища, його «веспу», однак звик дбайливо ставитися до власних речей) і поклав ключ до кишені, в якій уже лежав мобільний телефон. А тоді рушив ґрунтовою дорогою – котра так і не стала Центральною вулицею і, як тепер здається, ніколи нею не стане – на зустріч зі своїм сусідом, щоб уладнати проблеми між ними раз і назавжди, якщо це можливо. Він обережно обходив калюжі, що їх залишив після себе нічний дощ.

– Хай! Сусіде! – привітався Грюнвальд, коли Кертіс трохи наблизився.

На ньому були штани-хакі й майка з пальмовим логотипом його компанії. Майка висіла на ньому мішком. Його обличчя – окрім сухотних червоних плям на високих вилицях і темних, майже чорних, дуг під очима – було блідим. І хоча голос звучав бадьоро, він виглядав більш хворим, ніж будь-коли. Що б там не вирізали в нього, – подумав Кертіс, – це була помилка. Грюнвальд тримав одну руку в себе за спиною. Кертіс подумав, що він засунув її собі до задньої кишені. Виявилося, ні.

Трохи віддалік, на вибоїстій, вкритій калюжами ґрунтовій дорозі стояв на колодках трейлер. Пересувний будівельний офіс, вирішив Кертіс. Там висів, вставлений у пластиковий файл і причеплений на присоску, аркуш. На ньому багато чого було надруковано, але все, що прочитав Кертіс (все, що йому варто було прочитати), були слова, що містилися згори: ВХІД ЗАБОРОНЕНО.

Так, для Мазефакера настали погані часи. Щоб життя медом не здавалося для Тоні, – як сказав би Івлін Во.

– Грюнвальде? – достатня для початку фраза, якщо пам’ятати про те, що трапилось із Бетсі, Мазефакер на більше не заслуговував. Кертіс зупинився футів за десять перед ним і стояв, трохи розставивши ноги, щоб не вступити в калюжу. Грюнвальд теж стояв, розставивши ноги. Кертісу зринуло в голові – ба, це ж класична поза: два ковбої-стрільці готові розв’язати свою проблему на єдиній вулиці міста-привида.

– Хай, сусіде! – повторив Грюнвальд, тепер вже щиро сміючись. Щось знайоме вчувалося в тому сміху. А чом би й ні? Звісно, він і раніше міг чути, як регоче Мазефакер. Коли саме, пригадати не міг, але напевне мусив чути.

Позаду Грюнвальда, навпроти трейлера і неподалік від автомобіля, в якому приїхав Грюнвальд, рядком стояли чотири блакитні будочки пересувних туалетів. З-під них і навсібіч розрослася веделія та інші бур’яни. Часті пополудневі зливи (короткі грози в червні – характерна особливість узбережжя Мексиканської затоки) зрили перед ними ґрунт, і там утворилася вимоїна. Ледь не рівчак. Тепер її заповнювала стояча вода, на каламутній, запорошеній пилком бур’янів поверхні відображався лише натяк на небесну блакить. Сортири стояли, усім квартетом нахилившись уперед, мов надгробки на здутому морозами старому цвинтарі. Колись їх був квінтет, але п’ята будочка вже впала і лежала тепер дверцятами донизу в рівчаку. Це видовище додало останній штрих до картини – до того факту, що весь цей проект, безглуздий від самого початку, остаточно вмер.

Одна з ворон, що сиділи на риштуванні довкола недобудованого банку, здійнялася вгору і полетіла вилинялим блакитним небом, каркнувши на прощання двом чоловікам, що стояли один проти одного внизу. У високій траві безтурботно дзвеніла комашня. Кертіс відчув запах, що долітав від сортирів; їх, видко, давненько вже не чистили.

– Грюнвальде? – промовив він знову, а тоді (бо тепер, як йому здалося, треба було ще щось додати). – Чим я можу допомогти? У нас є про що перемовитись?

– Авжеж, сусіде, про те, чим я можу допомогти тобі. От про це і поговоримо.

Його знову прорвало на регіт, проте, лишень почавши сміятись, він скоро закашлявся. А Кертіс зрозумів, чому цей звук здався йому знайомим. Він чув його по телефону, ним завершувалося голосове повідомлення Мазефакера. Тож зовсім це не був придушений схлип. І чоловік цей не схожий був на хворого – чи то не просто на хворого. Він був схожий на божевільного.

Звісно ж, він збожеволів. Він втратив геть усе. А ти дозволив йому заманити себе сюди, одного. Це нерозумно, хлопче. Ти не обміркував усього як слід.

Атож, після смерті Бетсі він кинув багато чого обмірковувати як слід. Здавалося, ніщо не варте аж такої уваги. Та цього разу варто було поміркувати.

Грюнвальд посміхався. Чи, принаймні, шкірив зуби.

– Бачу, сусіде, ти приїхав без шолома. – Він хитав головою, не припиняючи щиритися веселою посмішкою хворої людини. Волосся метлялося йому по вухах. Схоже, він його давненько не мив. – Я певен, дружина не дозволила б тобі кататися так безтурботно, але ж, звичайно, такі, як ти, хлопці, не заводять собі дружин, і чому б це? Вони собі тримають собак. – Він протягнув це слово, перетворивши його на щось із «Дюків з Газзарду», – сообаак.

– Та ну тебе к бісу, а я собі пішов, – промовив Кертіс. Серце йому калатало, але він гадав, що голос у нього не тремтить. Він сподівався, що не тремтить. Раптом одразу йому стало важливо, щоб Грюнвальд не помітив його переляку. Він почав повертатися в той бік, звідки прийшов.

– Я думав, що ділянка Вінтона мусить виманити тебе сюди, – сказав Грюнвальд, – Але я був певен, що ти приїдеш точно, якщо я згадаю ще й ту твою огидну псюру. А знаєш, я чув, як вона скиглила. Коли набігла на огорожу. Сука ненависна.

Кертіс обернувся назад, не здатний повірити власним вухам.

Мазефакер кивав, рідке волосся метлялося по щоках його блідого усміхненого обличчя.

– Еге ж, – підтвердив він. – Я підійшов і побачив, що вона впала на бік і валяється там. Кендюх з очима. Я дивився, як вона здихає.

– Ти ж казав, що тебе не було вдома, – промовив Кертіс. Голос у його власних вухах звучав знічено. По-дитячому.

– Та годі, сусіде, звісно, я збрехав. Я тоді рано повернувся від лікаря, засмучений, що довелось йому відмовити після того, як він стільки трудів поклав на те, щоб навернути мене до хіміотерапії, а тут побачив ту твою псюру в калюжі її ригачок, вона смикалася, й мухи вже сідали на неї, і я враз повеселішав. Я подумав – чорти мене забирай, є ж іще справедливість, кінець кінцем. Напруга в огорожі була низькою, слабенький вольтаж проти великої худоби – тут я був абсолютно чесний, – але їй вистачило, еге ж?

До Кертіса Джонсона весь сенс почутого дійшов із запізненням, після короткої і, либонь, жаданої неспроможності щось розуміти. Стиснувши кулаки, він зробив крок уперед. Він не вдарив жодної людини з часу останньої бійки, котра трапилась, мабуть, ще в третьому класі, але зараз цілком серйозно збирався зробити саме це. Він хотів вдарити Мазефакера. Комахи так само безжурно сюрчали у траві, і сонце, як і перед тим, гамселило своїми променями – ніщо в зовнішньому світі не змінилося, а всередині нього – все. Апатична байдужість щезла миттю. Він мав тепер принаймні одну конкретну мету – лупцювати Грюнвальда, аж поки той не почне ридати і повзати рачки, заюшений кров’ю. І він гадав, що зможе це зробити. Грюнвальд на двадцять років старший, до того ж при поганому здоров’ї. А коли Мазефакер валятиметься долі – бажано мордою в калюжі і зі щойно зламаним носом, – Кертіс скаже: Це тобі за мою собачку, сусіде.

Грюнвальд зробив один запобіжний крок назад. І відтак продемонстрував сховану до того за спиною руку. В ній він тримав великий пістолет.

– Стій, де стоїш, сусіде, а то я зараз же зроблю тобі зайву діру в голові.

Кертіс не думав зупинятися. Пістолет не здався йому справжнім. Смерть з оцієї чорної дірочки? Та бути цього не може. Хоча…

– Це 45-й калібр, «АМТ Хардболлер», – сказав Грюнвальд. – Заряджений кулями з м’яким носом. Я купив його, коли останнього разу їздив до Вегаса. На виставці зброї. Якраз після того, як від мене пішла Джинні. Гадав її застрелити, але виявилося, що я втратив усякий інтерес до Джинні. Та й що вона таке, звичайна анорексична курва з цицьками з пінополістиролу, яких повно на Сонячному узбережжі. А от ти, ти – це дещо інше. Ти злосливий збочинець, Джонсоне. Ти підар-відьмак.

Кертіс зупинився. Він повірив.

– Але тепер ти, як то кажуть, цілком у моїх руках. – Мазефакер засміявся і знову закашлявся зі звуком, так дивно схожим на схлипування. – Я тебе навіть не мушу відразу застрелювати на смерть. Це потужний пістолет, так мені, принаймні, казали. Навіть якщо я попаду тобі в руку, ти все одно помреш, бо куля геть відірве тобі руку. А якщо в пузо? Твої кишки розлетяться довкола на сорок ярдів. То як, хочеш спробувати? На удачу, ти, панк?

Кертісу не хотілося пробувати. Він не почувався удачливим. Просвітлення запізнилося, але від того було ще більш очевидним: його обдурив і хитрістю заманив сюди абсолютно навіжений тип.

– Чого ти хочеш? Я дам тобі все, чого ти захочеш. – Кертіс ковтнув слину. В горлі щось ніби тріснуло. – Хочеш, щоб я відкликав позов щодо Бетсі?

– Не називай її Бетсі, – наказав Мазефакер. Він тримав пістолет – «Хардболлер», що за недолуга назва? – націленим Кертісу в обличчя, і діра тепер здавалася йому величезною. Кертіс подумав, що помре ще до того, як до нього долетить звук пострілу, хоча, либонь, встигне побачити полум’я – чи початок спалаху – з дула. Він також усвідомив, що перебуває в небезпечній близькості до того, що ось-ось обмочиться. – Назви її: «моя жопоморда сука, з кендюхом, набитим лайном».

– Моя жопоморда сука, з кендюхом, набитим лайном, – вмент повторив Кертіс, не відчувши й сліду якогось сорому перед пам’яттю Бетсі.

– А тепер скажи: «А я так любив лизати їй смердючу п… у», – наказував далі Мазефакер.

Кертіс мовчав. Він відчув полегшення, зрозумівши, що є межі, яких йому не переступити. До того ж, якби він промовив це, Мазефакер зажадав би від нього ще чогось іншого.

Грюнвальд, утім, не виказав незадоволення. Він помахав пістолетом.

– Та це я пожартував щодо останнього.

Кертіс мовчав. Половина його мозку захлиналася від панічного відчаю, а інша половина, натомість, здавалася яснішою, ніж за весь той час, що минув після смерті Бетсі. Можливо, навіть яснішою, ніж за багато років. У цій половині усіляко прокручувався факт, що він дійсно може загинути просто отут.

Він подумав, – що, як мені більше ніколи не доведеться з’їсти шматка хліба? – і на мить дві половини його мозку об’єдналися – збентежена і ясна – в бажанні жити, такому потужному, аж нестерпному.

– Чого ти хочеш, Грюнвальде?

– Щоб ти ввійшов до якогось з отих сортирів. Он до того, що скраю.

Він знову махнув пістолетом, цього разу вліво.

Кертіс обернувся подивитись, охоплений крихкою надією. Якщо Грюнвальд хоче його там замкнути… то й хай, хіба це не на краще? Може, тепер, після того як він налякав Кертіса і трохи випустив пару, Грюнвальд замкне його, щоб затримати, поки сам звідси вшиється. А може, він приїде додому і застрелиться, подумав Кертіс, прийме протиракову пілюлю 45-го калібру з оцього «Хардболлера». Популярний народний засіб.

Він промовив:

– Гаразд, я зайду.

– Але спершу повиймай все з кишень. Поклади все просто тут на землю.

Кертіс витяг портмоне, потім, неохоче, свій мобільний. Невелику пачку банкнот у прозорому кліпсі для грошей. Засмальцьований лупою гребінець.

– Це все?

– Так.

– Виверни кишені, мій дорогенький. Я хочу сам пересвідчитись.

Кертіс вивернув ліву передню кишеню, потім праву. Кілька монет і ключ від моторолера впали на землю, виблискуючи під млявим сонцем.

– Добре, – промовив Грюнвальд. – Тепер задні.

Кертіс вивернув задні кишені. Там знайшовся тільки старий список покупок, написаний на шматку паперу. І більш нічого. Грюнвальд сказав:

– А ну, давай, копни свій телефон ногою.

Кертіс спробував, але не попав.

– Ну ти й недороблений, – зареготав Грюнвальд. Сміх закінчився тим самим кахиканням, схожим на схлипування, і вперше в житті Кертіс цілком зрозумів, що таке вбивство. Ясна половина його мозку відзначила це як явище дивовижне, бо вбивство – раніше неймовірна для нього річ – виявилося таким самим простим, як вичісування лупи.

– Давай, поспішай, каліко, – наказав Грюнвальд. – Я вже хочу додому, лягти в гарячу ванну. Ніяких болетамувальних, тільки гаряча ванна діє як слід. Я б у ній просто жив.

Але він зовсім не був схожий на того, хто квапиться. Очі в нього просто сяяли.

Кертіс знову копнув телефон і цього разу поцілив, зафутболивши його просто під ноги Грюнвальду.

– Хто б’є, той виграє, – вигукнув Мазефакер. Він припав на одне коліно, підхопив «Нокію» (не зводячи пістолета з Кертіса), тоді випростався з неголосним натужним кректанням. Телефон Кертіса сковзнув до правої кишені його штанів. Він різким жестом вказав на решту речей на землі.

– А тепер позбирай усе своє барахло і поклади собі до кишень. Щоб жодної монети не залишилося. Хтозна, може, ти там знайдеш автомат з хотдогами.

Кертіс мовчки виконав, що йому було наказано, знову відчувши легкий укол болю, коли його погляд опинився на брелоку при ключі від його моторолера. Здається, є почуття, котрі залишаються незмінними навіть у найекстремальніших ситуаціях.

– Ти забув свій список покупок, ти, виродку. Не треба цього забувати. Все назад до кишень. А щодо твого телефону, то я його поставлю на підзарядку в твоєму будиночку. Звісно, після того як зітру з нього своє повідомлення, отак от.

Кертіс підняв аркуш паперу – пом. сік, антиоксидант, кус. риб., англ. оладки – було надряпано там – і засунув собі до задньої кишені.

– Ти не зможеш цього зробити, – сказав він.

Мазефакер звів угору кошлаті старечі брови.

– А ну, кажи.

– Будинок на сигналізації. – Кертіс сам не пам’ятав, ввімкнув він її чи ні. – А також там буде місіс Вілсон, коли ти повернешся на острів.

Грюнвальд зміряв його поблажливим поглядом. Той факт, що цей поблажливий погляд належав божевільному, не бісив, як мало би бути, а лякав.

– Сьогодні четвер, сусіде. Твоя економка по четвергах і п’ятницях приходить у другій половині дня. Чи ти гадаєш, я не стежив за тобою? Як і ти за мною?

– Я не…

– О, я бачив тебе, як ти визираєш з-за твоєї улюбленої пальми на дорозі, – гадаєш, я сліпий? – а от мене ти ніколи не бачив, ге? Бо ти лінивий. А хто лінюхи – ті сліпі. Лінюхи отримують те, що заслужили. – Його голос впав до конфіденційного шепоту. – Всі геї ліниві, це доведено наукою. Геївське лобі намагається приховати цей факт, але ці дослідження можна знайти в Інтернеті.

Охоплений зростаючим страхом, Кертіс ледь зважав на останні слова.

Якщо він відстежував приходи місіс Вілсон… Господи, скільки ж часу він це виношував і планував?

Щонайменше відтоді, як Кертіс подав позов щодо компенсації за Бетсі. А може, ще й раніше.

– А щодо коду твоєї сигналізації… – Мазефакер знову зайшовся своїм плаксивим реготом. – Відкрию тобі маленький секрет: твою систему ставила компанія «Герн сек’юріті», а я пропрацював з ними майже тридцять років. Якби схотів, то міг би отримати коди безпеки від усіх будівель на Черепаховому острові, які обслуговує «Герн сек’юріті». Але так вийшло, що мені був потрібен код лише одного будинку – твого. – Він чхнув, сплюнув на землю, потім зайшовся рипучим кашлем, що йшов з самої глибини його грудей. Виглядало так, ніби йому боляче кашляти (Кертіс сподівався, що так воно і є), але пістолет він тримав твердо. – А втім, я гадаю, ти не вмикав сигналізацію. У тебе голова забита думками про те, в кого б відсмоктати, та все таке інше.

– Грюнвальде, а може, ми…

– Ні. Нічого не вийде. Ти заслужив. Ти заробив, ти мусиш отримати за все платню, і ти її отримаєш. Іди до того сраного сортиру.

Кертіс рушив до туалетів, але націлився на лівий крайній замість правого крайнього.

– Ні-ні-ні, – заворкував Грюнвальд. Терпляче, ніби до дитини. – Іди у той, що з іншого боку.

– Той дуже нахилений, – пояснив Кертіс. – Якщо я до нього зайду, він може впасти.

– Аж ніяк, – заперечив Грюнвальд. – Ця штука непорушна, як твоя улюблена фондова біржа. Це спецнахил такий. Але, я певен, запах тобі сподобається. Хлопці твого типу багато часу проводять у сральнях, ти мусиш насолоджуватися тим запахом. Ти мусиш його любити. – Раптом пістолет ткнувся Кертісу між сідниць. Кертіс злякано скрикнув, а Грюнвальд розсміявся. Гидкий Мазефакер. – А тепер заходь усередину, поки я не розвертів на шмаття твоє роздовбане очко.

Оскільки туалет стояв нахилений вперед, Кертісу довелося нагнутися, переступаючи через рівчак із застиглою, каламутною водою, і дверцята ледь не вдарили йому в обличчя, коли він натиснув на клямку. Це викликало новий напад реготу в Грюнвальда, і з цим звуком Кертісу знову впливли до голови думки про вбивство. А все-таки просто дивно, як загострилися його відчуття. Раптова закоханість у зелені запахи рослин і в дрімотну синяву неба над Флоридою. А як йому хотілося з’їсти шматок хліба – навіть скибка «вандербреду» здалася б розкішшю гурмана; він поклав би серветку на коліна і їв цей хлібчик, запиваючи марочним вином зі своїх невеличких запасів. Він побачив своє майбутнє життя зовсім в іншій перспективі. От тільки б дожити до такої насолоди. І якщо Мазефакер збирається його тут лише замкнути, то, можливо, і вдасться.

Він подумав (зненацька й без усякого зв’язку, як і про хліб перед цим): якщо виберусь звідси, почну жертвувати гроші у фонд «Рятуймо дітей».

– Давай, залазь туди, Джонсоне.

– Кажу ж тобі, ця будка може впасти.

– Хто тут фаховий будівельник? Не впаде вона, якщо будеш обережним. Залазь.

– Я не можу зрозуміти, навіщо тобі це?!

Грюнвальд скептично розсміявся. Відтак сказав:

– Або заходиш туди, або я відстрелю тобі сраку, і допомагай мені Господь.

Переступивши через рівчак, Кертіс опинився в туалеті. Під його вагою той небезпечно хитнувся йому назустріч. Скрикнувши, він різко нагнувся над сідалом з зачиненою кришкою і вперся руками в задню стінку буди. Тим часом як він застиг у позі затриманого в очікуванні обшуку, двері за ним захряснулись. Сонячне світло зникло. Він раптом опинився в паркій, глибокій мряці. Він озирнувся через плече, і будка знову хитнулася, ледь-ледь утримуючи рівновагу.

Почувся стук у двері. Кертіс уявив собі, як Мазефакер перехилився через рівчак, однією рукою впирається в бік туалету, а кісточками іншої стукає до нього.

– Зручно тобі там? Затишно?

Кертіс не відповів нічого. Принаймні ця чортова будка трохи вирівнялась, коли Грюнвальд вперся в її двері.

– Я певен, що затишно, як малюку у колисочці, ну й таке інше.

Знову почувся грюк, і туалет знову хитнуло вперед. Грюнвальд перестав підтримувати його своєю вагою. Кертіс знову змінив позу, піднявшись навшпиньки, він відчайдушно бажав, щоб смердюча буда залишилася стояти більш-менш прямо. Обличчям йому стікав піт, зліва на підборідді пік поріз, що залишився після гоління. Від цього спливла на думку ванна у нього вдома, завжди вона сприймалася ним як щось рутинне, а тут згадалася з такою щемливою ностальгією. Він віддав би все до останнього долара зі свого пенсійного фонду, аби тільки зараз опинитися там, з бритвою у правій руці, дивитися, як кров проступає крізь мильну піну внизу на лівій щоці, і чути якусь ідіотську поп-пісеньку, що долітає з приймача-годинника на полиці при його ліжку. Щось у виконанні «Карпентерз» або Дона Го.

Зараз перекинеться, точно перекинеться, такий у нього був план від самого початку…

Проте будка, замість падати, застигла в тій самій позиції. Хоча й залишалася дуже близько від того, щоб ось-ось завалитися. Кертіс стояв навшпиньки, вчепившись руками у стінку, зігнувшись дугою над сідалом, лишень починаючи усвідомлювати, як гидотно тхне в цій гарячій буді, попри те, що діра закрита кришкою. Серед смороду людських фекалій він дочув запах дезінфектанту – того, синенького, еге ж, – і від цього йому чомусь зробилося ще гірше.

Коли Грюнвальд знову забалакав, його голос долинув з-поза задньої стінки туалету. Він переступив через рівчак і обійшов будку. Кертіс аж стрепенувся, мало не відскочивши, та зміг утриматись при місці. Але першого пориву побороти не зміг. Його розпластані долоні на мить відірвалися від стіни. Туалет гойднуло. Він знову упер руки в стінку, нахилившись вперед якомога далі, і будка застигла.

– Як ти там почуваєшся, сусіде?

– Переляканий всмерть, – відповів Кертіс. Зліплене потом волосся впало йому на лоба, але він боявся його змахнути. Навіть від такого легкого поруху будка могла перекинутись. – Випусти мене. Ти ж уже нарозважався.

– Якщо гадаєш, ніби я тут з тобою розважаюся, то глибоко помиляєшся, – відповів Мазефакер сухо. – Я розмірковував про це довгий час, сусіде, і кінець кінцем вирішив, що це просто необхідно, до того ж це єдиний спосіб. І зробити це треба саме зараз, бо, якщо чекатиму довше, моє тіло може відмовитися мені підкорятися у тій справі, котру я мушу зробити.

– Грюнвальде, ми можемо все владнати по-людськи. Присягаюсь, владнаємо.

– Любите ви присягатися, але я ніколи не повірю на слово такому, як ти, – промовив він тим же педантичним голосом. – Кожен, хто довіряє слову підора, заслуговує на те, що отримує. – І раптом заволав, аж луна пішла: – ВИ ВСІ ПРО СЕБЕ ДУМАЄТЕ, ЩО ВИ ТАКІ РОЗУМАКИ! ДУЖЕ РОЗУМНИМ ТИ СЕБЕ ЗАРАЗ ВВАЖАЄШ?

Кертісу нічого було сказати. Кожного разу, як йому здавалося, ніби він намацав регулятор Мазефакерового божевілля, перед ним відкривалися його нові обшири.

Грюнвальд нарешті продовжив, тепер уже спокійніше:

– Ти хочеш пояснень. Ти вже думаєш, що заслужив це. Можливо, вже думаєш.

Десь каркнула ворона. Для Кертіса, в його розжареній буді, це крик прозвучав, мов сміх.

– Ти гадаєш, я жартома назвав тебе підаром-відьмаком? А ось і ні. Чи означає це, що ти сам розумієш, що ти, ну, якась надприродна сила, наслана, щоби перевіряти мене, випробовувати мене? Не знаю. Ні, не знаю. Багато ночей я пролежав без сну відтоді, як моя дружина зібрала всі свої коштовності і втекла від мене, і ставив собі це запитання – та й інші теж, – але відповіді так і не знаю. Скоріш за все, ти теж.

– Грюнвальде, я тебе запевняю, я ніякий не…

– Помовч. Тут я кажу. Ну й, звісно ж, а як би ти інакше міг на це відповісти? Не важить, знаєш ти про себе щось чи ні, ти відповів би так само. Згадаймо свідчення сейлемських відьом. От лишень згадай. Я цікавився. Все є про це в Інтернеті. Вони присягалися, що не відьми, а коли почали думати, що це вбереже їх від кари на смерть, почали присягатися, що вони таки відьми, але насправді мало котра з них щось знала про себе точно! Все стає зрозумілим, якщо подивишся на це своїм освіченим… ну тим, освіченим… твоїм отим освіченим. Розумом, чи чим там іще. Агов, сусіде, а як тобі сподобається, коли я почну робити отак?

Раптом Мазефакер – хворий, проте все ще доволі дужий – почав розхитувати туалетну кабінку. Кертіса відкинуло на двері, схоже, добром усе це скінчитися не могло.

– Припини! – заволав він. – Припини негайно!

Грюнвальд глумливо зареготав. Кабінка перестала розхитуватись. Але Кертісу здалося, що долівка тепер була нахилена крутіше, ніж до того.

– Що ти мов та дитина? Ця річ незворушна, як фондова біржа. Слухай, що я тобі кажу!

Пауза.

– Авжеж… як то кажуть: всі підари брехуни, але не всі брехуни підари. Це незбалансоване рівняння, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. Я безхитрісний, як та стріла, і все життя був таким. Я міг би трахнути Діву Марію й опісля цього піти на сільські танці, але я збрехав тобі, щоб виманити сюди. Я легко це визнаю, а можливо, брешу тобі й зараз.

Знову той кашель – глибокий і тривожний, либонь, до того ж іще й болючий.

– Випусти мене, Грюнвальде. Прошу тебе. Я благаю.

Довга пауза, так, ніби Мазефакер розмірковує над цим. А тоді він повертається до свого попереднього сценарію.

– А втім – якщо говорити про відьом, – ми не можемо покладатися на зізнання, – говорить він. – Ми не можемо покладатися навіть на свідчення, бо вони можуть бути перекручені. Коли маєш справу з відьмами, суб’єктивне затьмарює… затьмарює… ну, ти сам знаєш. Ми можемо покладатися лише на докази. Отже, я розглянув докази в цій справі. Погляньмо на факти. Перше – ти кинув мене з ділянкою Вінтона. Це по-перше.

– Грюнвальде, я ніколи…

– Помовч, сусіде. Якщо ти не хочеш, щоб я перекинув цей твій затишний будиночок. У такому випадку зможеш теревенити, що тобі заманеться. Ти цього хочеш?

– Ні!

– Гарна відповідь. Я не розумію достеменно, чому ти мене кинув, але маю тверду підозру, що ти боявся, ніби я збудую наприкінці Черепахового острову парочку кондомініумів. У будь-якому разі, доказ – тобто оте твоє сміховинне так зване підтвердження покупки – показує, що це було геть чисто примітивне кидалово. Ти заявляєш, що Рікі Вентон свідомо продав тобі свою ділянку за півтора мільйони доларів. А тепер, сусіде, я тебе питаю. Хіба в таке повірить хоч один у світі суд?

Кертіс не відповів нічого. Йому тепер було лячно навіть прокашлятись, і не лише тому, що це могло зірвати з котушок Мазефакера, – від цього могла втратити хитку рівновагу туалетна кабінка. Він боявся, що вона може завалитися, навіть якщо він поворухне притиснутим до її задньої стінки мізинчиком. Можливо, це дурниці, а можливо, й ні.

– А тоді налетіли родичі, ускладнили ситуацію, що й без них була вже складною, – саме через те, що ти сунув у цю справу свого підорського носа! Це ж ти їх і накликав. Або твій адвокат. Це ж очевидно, авжеж, як вони кажуть, ті юристи: «Що й треба було довести». Бо тобі подобається саме така ситуація.

Кертіс зберігав мовчання, воліючи його не дражнити.

– Отут ти й скористався своїм прокляттям. Мусив. Бо доказ це ясно демонструє. Не обов’язково бачити Плутон, щоб вирахувати, що Плутон там є. Якийсь вчений так сказав. Він вирахував, що Плутон існує, спостерігаючи відхилення в русі інших планет по їхніх орбітах, ти це знав? Вирахування відьмацтва робиться таким самим чином, Джонсоне. Треба збирати докази і спостерігати відхилення твоїх рухів по власній орбіті, тобто все, що ти робиш. Твоє життя цілком. Плюс морок у твоїй душі. А морок згущується. Я відчував це. Як затемнення. Це…

Він знову почав кашляти. Кертіс застиг у арештантській позиції, зад відстовбурчений, живіт схилений над сідалом, де свого часу висиджували Грюнвальдові теслі, коли їхня вранішня кава просилася на волю.

– А тоді мене покинула Джині, – промовив Мазефакер. – Зараз вона живе на Кейп Коді. Каже, що сама, та так воно і є, бо їй потрібні аліменти – усім їм вони потрібні, – але мені краще знати. Якби в цієї хтивої курви не було когось, на кому можна пострибати принаймні двічі на день, вона невідривно дивилася б «Американського ідола» й жерла шоколадні трюфелі, поки не лусне. А тоді федеральна податкова. Ці виродки з’явилися одразу ж слідом зі своїми лептопами й запитаннями. «Чи ви робили оте, чи ви робили оце, а де ваша документація на оте-то?» Це було відьмацтво, Джонсоне? Чи, може, нове кидалово? Чи мені не знати, простачку? Ніби це не ти підняв слухавку й порадив: «А зробіть-но аудит цьому хлопцю, бо в нього на тарілці шмат пирога, більший, ніж він здатен з’їсти сам».