Текст книги "Коли впаде темрява"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 26 страниц)

– Це такі були на тій дівчинці, у тому порнофільмі з Джеремі Айронсом, – врешті сказав він.

Попри всю мою розгубленість я вишкірився. У Нью-Йорку навіть кур’єри – кінокритики. Ну як не любити це місто?

– Авжеж, на Лоліті, – погодився я, забираючи окуляри назад. – Тільки окуляри у формі сердечок вона носила у фільмі, який зняв Стенлі Кубрик. Давно, коли Джеремі Айронс іще пішки під стіл ходив.

З того фільму майже нічого неможливо було зрозуміти (навіть мені), та хай йому грець. Знову мене накриває той мій пустотливий настрій… невчасно. Наразі.

– А хто грав збоченця в тім фільмі? – спитав Рейф.

Я похитав головою.

– Хай я буду проклятий, якщо згадаю.

– З вашого дозволу, містере Стейлі, ось що я вам скажу, – мовив Педро. – Вигляд у вас доволі змарнілий. Чи ви часом на щось не захворіли? Скажімо, на грип?

«Ні, то моя сестра захворіла, – ледь не сказав я. – Того дня, коли я був за якихось двадцять секунд від того, що мене застукають, як я мастурбую в її трусики, дивлячись на фото міс Квітень». Але мене не застукали. І тоді, і 11.09 я уникнув. Хитрун, я знову обійшов годинник. Не можу говорити за Воррена Андерсона, який тоді, у «Камені Бларні», розповів мені, що затримався на третьому поверсі побазікати з приятелем про ігри «Янкі», але сам я став ледь не фахівцем з уникання.

– Зі мною все гаразд, – відповів я Педро, і, хоча це й не було правдою, вже від того факту, що не тільки я побачив Сонині кумедні окуляри як реально присутню в цьому світі річ, мені нарешті трохи полегшало. Якщо окуляри насправді існують, то й бейсбольний кий Кліва Фаррела, либонь, теж.

– А ці окуляри, – раптом спитав Рейф сповненим поваги, ледь не благоговійним тоном, – вони якраз із першої «Лоліти»?

– Та ні, – відповів я, складаючи дужки до серцевидних скелець, і в цю мить ім’я дівчини з фільму Кубрика несподівано спливло в моїй пам’яті: Сью Лайон. А от хто зіграв збоченця, пригадати так і не зміг. – Просто піратська копія.

– А що в них особливого? – продовжував цікавитися Рейф. – Це ви тому спустилися сюди з ними?

– Сам не знаю, – відповів я. – Хтось залишив їх у моїй квартирі.

Я повернувся до себе, щоб не відповідати на інші запитання, які вони могли мені поставити, і роздивитися, сподіваючись, що у квартирі більше нічого такого нема. Але воно було. На додачу до окулярів і бейсбольного кийка з випаленим на його боці написом РЕГУЛЯТОР ПРЕТЕНЗІЙ там з’явилися подушечка-пердушечка, велика мушля, сталевий пенні, що завис у прозорому кубику з акрилового скла, і керамічний гриб (червоний з білими цяточками) в парі з керамічною Алісою, що сидить на ньому. Подушка-пердушка належала Джимі Іглтону і не раз брала участь у різдвяних вечірках. Керамічна Аліса стояла на столі в Морін Геннон – подарунок її онуки, це вона мені якось розповіла. У Морін було найгарніше з можливих сиве волосся, вона носила його розпущеним аж до пояса. Таке нечасто побачиш в офісах, але вона працювала на компанію майже сорок років, тож вважала, що має право носити ту зачіску, яка їй подобається. Я пам’ятав і сталевий пенні, і мушлю, але не міг пригадати, в чиїх секціях (або на столах) вони знаходилися. Я міг згадати це пізніше, а міг і не згадати. Багато там було секцій (і кабінетів), у страховій компанії «Лайт & Белл».

Мушлю, гриб і кубик з прозорого акрилу я побачив у своїй вітальні, вони акуратно розташувалися на столику для кави. Подушка-пердушка – цілком адекватно, подумав я – лежала на бачку в туалеті, поряд із поточним номером «Новин заміського страхування». Позаміське страхування колись було моїм фахом, про що я, здається, вже вам розповідав. Я знав там усі підступи.

Які підступи крилися в цих речах?

* * * * *

Коли в житті відбувається щось не те і хочеться про це побалакати, гадаю, перший імпульс у більшості людей – зателефонувати комусь із рідних. Але такий вибір не для мене. Батько мій тишком-нишком накивав п’ятами, коли мені було два роки, а сестрі – чотири. Моя мати, аж ніяк не ледащиця, враз узялася до діла, і виховувала нас обох, і в той же час, користуючись тільки поштовим зв’язком, керувала кліринговим центром. Гадаю, вона сама й створила цей бізнес, і доволі непогано на нім заробляла (тільки в перший рік було дійсно лячно, розповідала вона мені пізніше). Але вона курила, як той паровоз, і померла від раку легенів у сорок вісім, за шість-сім років до того, як поява Інтернету напевно зробила б її мільйонеркою.

Моя сестра Пег наразі жила в Чикаго, де поклонялася косметиці «Мері Кей», індіанцям та фундаменталістському християнству, не конче саме в такому порядку. Якби я подзвонив і розповів Пег про речі, які знайшов у своїй квартирі, вона б запропонувала мені стати на коліна і просити Ісуса ввійти в моє життя. Правда це чи ні, але я не вважав, що Ісус зміг би допомогти мені розібратися з моїми теперішніми проблемами.

Я мав стандартний набір тіток, дядьків і кузенів з кузинами, але більшість з них мешкали на заході Міссісіпі, тож я не бачився ні з ким із них роками. Кілльяни (родина по матері) не були схильні до родичання. Вітальні картки на чийсь день народження та на Різдво вважалися ними достатніми діями для підтримування сімейних зв’язків. Траплялися й бонуси – картки на Валентинів день чи на Великдень. Я телефонував сестрі перед Різдвом, або вона телефонувала мені, ми обмінювалися стандартними нісенітницями про те, як було б гарно «зібратися якось разом», і клали слухавки, як здогадуюсь, зі взаємним полегшенням.

Мабуть, інший варіант, коли потрапив у халепу, – це запросити кудись на випивку доброго друга, розповісти йому, що трапилося, а потім спитати в нього поради. Та я був соромливим хлопцем, і виріс у соромливого чоловіка, і тепер, займаючись дослідженнями, працював сам (бо так хотів), отже, не мав колег, які згодом могли б перетворитися в друзів. І на колишній роботі їх у мене майже не було – Соня та Клів Фаррел, от і все, – але вони мертві, звісно.

Я зважив, що якщо не маєш друга, з яким міг би побалакати, то найкраще, що ти можеш зробити, – це найняти когось. Безперечно, я міг собі дозволити психотерапевта, мені здавалося, що кілька сеансів на його кушетці (чотирьох, либонь, вистачить) прояснять мені, що ж це таке зі мною трапилось і як мені до цього ставитися. На яку суму чотири сеанси можуть полегшити мій гаманець? На шістсот доларів? Можливо, на вісімсот? Цілком справедлива плата за полегшення. І я гадав, що можу отримати також бонус. Раптом стороння людина зуміє знайти якесь просте й резонне пояснення, якого я не помітив? На мою думку, замкнені двері між квартирою й зовнішнім світом залишалися непрохідними для більшості таких резонів, але ж це моя думка, врешті-решт; чи не в цьому причина? А можливо, й проблема.

Я все розпланував. Під час першого сеансу розповім, що трапилося. Коли прийду на наступний, принесу з собою речі – сонячні окуляри, прозорий кубик, мушлю, бейсбольний кийок, керамічний гриб, незмінно популярну подушку-пердушку. Маленьке шоу з предметною демонстрацією, як у початковій школі. Залишиться два сеанси, під час яких ми з моїм найнятим другом удвох зможемо вирахувати причину цього тривожного здвигу осі, на якій обертається моє життя, і виправити її положення.

Одного пообіддя виявилося достатньо, щоб, перегортаючи «Жовті сторінки» і набираючи телефонні номери, упевнитися в тому, що моя ідея щодо психотерапевтичних сеансів, як би гарно в теорії вона не виглядала, є нездійсненною в принципі. Найбільшим моїм наближенням до мети був дзвінок, коли реєстраторка повідомила, що доктор Яусс, імовірно, зможе попрацювати зі мною в наступному січні. Навіть натякнула задушевно, що втиснення мене в чергу потребуватиме деякої інспірації. Інші взагалі не давали жодної надії. Я додзвонився до приймалень півдесятка психотерапевтів у Ньюарку і чотирьох у Вайт Плейнзі, навіть до гіпнотизера у Квінсі, всюди безрезультатно. Могаммед Атта і його загін самогубців, звісно, виявилися важким іспитом для міста Нью-Йорк (не кажучи вже про СТРАХОВИЙ бізнес), але з одного того пополудня на телефоні мені стало ясно, що вони спричинили великий бум у психотерапевтичних послугах, хоч як би того не бажали самі психотерапевти. Якщо вам улітку 2002-го хотілося полежати на кушетці у професіонала, треба було взяти номерок і стати в чергу.

* * * * *

Я міг спати з тими речами в моїй квартирі, але не дуже добре. Вони мені нашіптували. Я лежав у ліжку без сну, іноді до другої ранку, і думав про Морін Геннон, яка вважала, що досягла того віку (не будемо тут згадувати рівень незамінності), коли може своє дивовижно довге волосся розпускати, з біса, так, як їй самій це подобається. Чи згадував різних людей, що бігали по офісу під час різдвяних вечірок, розмахуючи знаменитою подушкою-пердушкою Джимі Іглтона. Вона ставала, як я, здається, вже казав, вельми популярною річчю після того, як, ближче до Нового року, люди перехиляли пару-трійку келишків. Я пригадав, як Брюс Менсон спитав у мене, хіба не схожа вона на клізму для карлюків, він так і казав – «карлюки», – а далі, за асоціацією, згадав, що мушля належала саме йому. Звісно. Брюс Менсон, Володар Мух. А ступивши ще крок уздовж цього харчового ланцюжка, я надибав і ім’я, і образ Джеймса Мейсона, котрий грав Гамберта Гамберта, коли Джеремі Айронс під стіл пішки ходив. Мозок – лукава мавпа; іноді він вхопить банана, іноді ні. От тому-то я й поніс окуляри надвір, хоча не здатний був тоді до якихось умовиводів. Мені було потрібно лише підтвердження. Йоргос Сеферіс запитує у своїй поемі: А чи це голоси наших померлих друзів, чи просто грамофон? Іноді це доречне запитання, з тих, що ви мусите комусь поставити. Або… почути його.

Якось наприкінці вісімдесятих, під завершення мого лихого дворічного роману з алкоголем, я посеред ночі прокинувся у себе в кабінеті, де задрімав сидячи, просто поклавши голову на стіл. Я поволікся до спальні, потягнувся рукою до вмикача, але раптом помітив якусь постать. Спалахнув здогад (ні, впевненість), що це якийсь волоцюга заліз мене грабувати зі взятим у ломбарді дешевим револьвером 32 калібру в тремтячій руці, і серце ледь не виплигнуло мені з грудей. Однією рукою я ввімкнув світло, а іншою намацував щось важке на своєму бюро – будь-що, навіть фотографія моєї матері у срібній рамці згодиться; і тут же побачив, що грабіжник – я сам. Широко розкритими очима я дивився сам на себе у дзеркалі, що висіло на протилежній стіні кімнати, сорочка напіврозстебнута, волосся на голові стоїть сторч. Я дивився на себе з огидою і водночас із полегшенням.

Мені хотілося, щоб і зараз так сталося. Хотілося, щоб оприявнилось дзеркало, грамофон, хай навіть якийсь автор бридкого розиграшу (може, хтось, хто знає, чому мене не було в офісі того дня у вересні). Але я розумів, що так не станеться. Подушка-пердушка завітала до мене в гості, реальна. Я міг помацати пряжки на керамічних черевичках Аліси, провести пальцем уздовж проділу в її жовтому керамічному волоссі. Я міг прочитати дату на сталевому пенні у кубику з прозорого акрилового скла, у Брюс Мейсон, він же Людина-Мушля або Володар Мух, взяв якось свою велику рожеву раковину на галасливий пікнік, що його наша компанія котрогось липня була влаштувала на Джонс Біч, і дудів у неї, скликаючи народ до веселого ланчу з хот-догами і гамбургерами. Потім він намагався показати, як це робиться, Фреді Лондсу. Найбільше, на що спромігся Фреді, – це слабеньке крякання, немов… ну, так, немов з подушки-пердушки Джимі Іглтона. Знову й знову по колу. Кінець кінцем кожний асоціативний ланцюжок стає намистом.

* * * * *

Наприкінці вересня у мене немов спалахнуло у мозку, з’явилася така проста ідея, що аж не віриться, чому не додумався до цього раніше. Чому я тримаю в себе цей непотріб? Чому б мені просто не здихатися його? Ці речі мені ніхто не передавав на збереження, люди, яким вони належали, не прийдуть колись, пізніше, щоб вимагати їх повернення. Останній раз, коли я бачив обличчя Кліва Фаррела, воно дивилося на мене з оголошення, а останні з них познімали перед 1 листопада 2001-го. Загальна (хоча й не виголошувана) думка була така, що ці саморобні плакати відлякують туристів, які почали потроху сповзатися до Міста Розваг. Те, що трапилось, – жахливо, погоджувалися більшість нью-йоркців, але Америка залишилася на своєму місці, а Метью Бродеріку ще грати й грати у «Продюсерах».

Того вечора я накупив китайської їжі за пару кварталів від мого дому в закладі, що мені подобається. Мав намір повечеряти, як звичайно, під Чака Скарборо, який розповідатиме мені про події у світі. І якраз вмикав телевізор, коли трапилося це просвітлення. Мені ніхто не віддавав їх на збереження, ці небажані сувеніри з останнього спокійного дня, вони також не є речовими доказами. Злочин був, це так – ніхто не заперечуватиме, – але його виконавці мертві, а ті, хто їх наставив на цю скажену путь, поховалися. Колись, у майбутньому, може бути суд, але Скотта Стейлі ніхто не викличе давати свідчення і до подушки-пердушки Джимі Іглтона не причеплять бірку «Речовий доказ першого ступеня».

Я полишив на кухонному столі засмажену за рецептом генерала Цо, недорозпаковану з фольги курку, вхопив з полиці над моєю рідко використовуваною пральною машиною пакет для білизни, повкидав до нього ті речі (дивуючись, які ж вони легесенькі – і чому я так довго чекав, щоб вчинити з ними таку просту дію?) і поїхав донизу ліфтом, поставивши пакет у себе між ногами. Пішов на ріг 75-ї вулиці і Парк-авеню, озирнувся навсібіч, щоб упевнитися, що ніхто за мною не стежить (бозна, чому я так скрадався, але чомусь я діяв саме так), і висипав мотлох туди, де йому належало бути. Йдучи додому, я тільки раз кинув погляд через плече. Зі сміттєвого контейнера звабливо стримів кінець бейсбольного кия. Я не мав жодного сумніву: хтось побачить і забере собі. Либонь, ще до того, як Чак Скарборо поступиться місцем Джонові Сігентолеру, чи хто там з них буде сьогодні заступати Тома Броко.

По дорозі додому я зайшов до «Фан Чоя» замовити собі свіжезасмажену курку «Генерал Цо».

– А та була несмачна? – спитала мене касирка Роз Мінг. Трохи ображено спитала. – Ви поясніть, що не так.

– Ні, курка була гарна, – відповів я. – Просто сьогодні мені захотілося дві.

Вона розреготалася так, ніби почула найсмішніший жарт у своєму житті, і я теж засміявся. Щиро. Тим сміхом, що так гарно ллється після почуття непевності. Не пригадую, коли я в останній раз так сміявся, так голосно, так природно. Точно, що жодного разу після того, як страхова компанія «Лайт & Белл» обвалилася на Західну вулицю.

Я піднявся ліфтом на свій поверх і подолав дванадцять сходинок до квартири 4-Б. Почувався я так, як, мабуть, почуваються серйозно хворі люди, коли, прокинувшись уранці, прислухаються при світлі білого дня до свого стану і розуміють, що гарячка вже минулася. Затиснувши пакет під лівою пахвою (незручний маневр, але наразі дієвий), я відімкнув двері ключем. І ввімкнув світло. На столі, де я складаю рахунки, що їх треба сплатити, квитанції і нагадування з бібліотеки про прострочення термінів повернення книжок, лежали комічні окуляри Соні Д’Аміко, ті самі, в червоній оправі, з лінзами у формі сердечок, як у Лоліти. Окуляри Соні Д’Аміко, яка, за словами Воррена Андерсона (єдиного окрім мене працівника головного офісу «Лайт & Белл», хто залишився живий), вистрибнула зі сто десятого поверху палаючого будинку.

Він запевняв, що бачив фотографію, де було знято її в падінні, Соня манірно притримує надолок спідниці, щоб не задерлася, не оголила їй стегна, волосся стирчить угору проти синяви й диму неба того дня, носки її туфель націлені просто вниз. Описана ним картина нагадала мені поему Джеймса Дікі «Падіння» про стюардесу, котра намагається націлити падаючий камінь свого тіла у воду, ніби випірне усміхнена, струсне волоссям, розсипаючи навкруг сяйливі краплі, і попросить подати їй кока-коли.

– Я блював, – повідомив мені Воррен того вечора у «Камені Бларні». – Бодай мені ніколи більше не побачити такої фотографії, Скотте, але я знаю, що не забуду її ніколи. Там добре було видно її обличчя, і, я гадаю, вона вірила, що якось… авжеж, що якимсь чином все з нею буде добре.

* * * * *

Дорослим я ніколи не кричав з жаху, але тут ледь не заверещав, перевівши погляд з Сониних окулярів на РЕГУЛЯТОР ПРЕТЕНЗІЙ Кліва Фаррела, той знову спокійно тулився у кутку поряд із дверима до моєї вітальні. Краєм свідомості я пам’ятав, що двері на площадку прочинені й обоє моїх сусідів по поверху почують, якщо я заверещу. Атож. Тоді, як говориться у примовці, мені доведеться давати пояснень.

Я затиснув собі рота рукою. Пакет гепнувся на дерев’яну підлогу передпокою і тріснув, звідти вивалилася курка «Генерал Цо». Я не міг примусити себе подивитилася на те місиво. Темні шматки тушкованого м’яса могли бути чим завгодно.

Я впав на єдиний стілець, що стояв у мене в передпокої, і заховав лице в долонях. Я не заверещав, і я не плакав, а через деякий час віднайшов у собі сили, щоб прибрати те місиво. Мозок намагався повернути мене до думок про речі, що обігнали мене, стартувавши від рогу 75-ї та Парк-авеню, але я був проти. Кожного разу, як він тягнув мене в тому напрямку, я смикав за повідець і знову спрямовував деінде.

Тієї ночі, лежачи в ліжку, я прислухався до розмов. Спершу (притишеними голосами) говорили речі, а потім люди, котрим вони належали, відповідали їм (трохи голосніше). Іноді вони балакали про пікнік на Джонс Біч – кокосовий запах лосьйону для засмаги, і з бум-боксу Міши Бжизинські Лубега знову і знову співає «Мамбо №5». Або вони говорили про фризбі, що літають у небі, у той час як по землі за ними ганяються собаки. Іноді вони обмінювалися думками про дітей, що вовтузилися у сирому піску, у трусиках з намоклими сідничками. Їхні матері, в замовлених по каталогу «Лендз Енд» купальниках, прогулювалися неподалік, з намазаними білою пінкою носами. Скільки з тих дітей втратили пильну маму чи вправного у киданні фризбі тата? Господи, мені аж ніяк не хотілося розв’язувати цієї математичної задачі. Але голоси, що звучали в моїй квартирі, вони хотіли. Вони повторювали це знову і знову.

Я згадував, як Брюс Мейсон продудів у свою мушлю і оголосив себе Володарем Мух. Я згадував, як Морін Геннон одного разу сказала мені (не на Джонс Біч, не тоді була ця розмова), що перший психоделічний роман – «Аліса в Країні Див». Джимі Іглтон якось на обідній перерві розповів мені, що в його сина разом з заїкуватістю ще й діагноз «нездатність до навчання» (отак маєш два по ціні одного) і йому потрібен репетитор з математики, а іншому синові – з французької мови, якщо цей хоче врешті-решт хоч колись закінчити школу. «Поки він ще має право на пільгові підручники від Американської асоціації пенсіонерів», – так пояснив мені тоді Джимі. Щоки в нього у косих променях сонця виглядали блідими, не дуже гарно виголеними, наче того ранку він скористався затупленим лезом.

Я вже поринав у сон, але від останнього спогаду миттєво очуняв, бо зрозумів, що ця розмова мусила відбуватися незадовго перед одинадцятим вересня. Либонь, за кілька днів. Можливо, навіть у попередню п’ятницю, а тоді виходить, що це я востаннє бачив Джимі живим. А його пацан, той, що заїка і нездатний до навчання, чи його ім’я, бува, не Джеремі, як у Джеремі Айронса? Напевне, що ні, напевне, це мій мозок (іноді він вхопить банана) грається, але все одно це дуже близько. Їй-Богу. Мабуть, Джейсон. Або Джастін. Передсвітанкові години – час перебільшень, тож я, пам’ятаю, думав тоді: якщо виявиться, що його сина дійсно звуть Джеремі, я напевне збожеволію. Соломина, що зламала хребет верблюду, бейбі.

Близько третьої ранку я згадав, хто був хазяїном прозорого кубика зі сталевим пенні, – Роланд Ейблсон з відділу страхових покриттів. Він називав цю річ «мій пенсійний фонд». Це саме Роланд мав звичку проказувати оте: «Люсі, тобі доведеться давати пояснень». Одного осіннього вечора у 2001-му я бачив його вдову у шестигодинних новинах. Одного разу ми з нею погомоніли на якомусь із наших корпоративних пікніків (цілком можливо, що саме на Джонс Біч), і я подумав тоді, яка вона гарненька, але вдовування рафінувало ту колишню миловидність, збивши її у сувору красу. В програмі новин вона жодного разу не назвала свого чоловіка «загиблим». Вона весь час згадувала його як «зниклого безвісти». І якби він вижив – десь знічев’я знайшовся, – йому б таки довелося давати пояснень. Будьте певні. Звісно, і їй теж. Жінка, яка в результаті масового вбивства перетворилася з гарненької на красуню, безперечно мусить давати пояснень.

Я лежав у ліжку, згадуючи про різну всячину – як накочувався прибій на Джонс Біч, як у небі літали фризбі, – і наповнювався гіркою печаллю, що врешті-решт пролилася слізьми. Та, мушу визнати, це був не зайвий досвід. Тієї ночі я дійшов розуміння, що речі – хай навіть крихітні, як той пенні у прозорому кубику, – можуть важчати протягом часу. І тому, що їхня вага більшає в умі, для цього явища не існує математичних формул, на кшталт тих, що їх можна знайти у «Синіх книгах» страхових компаній. Де страхування життя підвищується на У, якщо ви палите, і страховий захист врожаю підвищується на X, якщо ваша ферма знаходиться в зоні торнадо.

Розумієте, про що я кажу? Це вага розуму.

* * * * *

Наступного ранку я зібрав усі ті речі і знайшов ще одну, сьому, під диваном. Хлопець, що сидів у сусідній з моєю комірці, Міша Бжизинські, тримав у себе на столі пару лялечок – Панча і Джуді. У себе під диваном я надибав Панча. Джуді ніде не знаходилася, але з мене доволі було й самого Панча. Оті його чорні оченята, що тупилися на мене з облудного заячого писку, від них у мене серце йойкнуло і стало моторошно на душі. Я виловив ляльку з-під дивану, і, поки тягнув, вона залишала по собі огидливу смугу пилу. Річ, що залишає по собі матеріальний слід, – це реальна річ, річ, яка має вагу. Тут питань нема.

Я поклав Панча й усі інші речі до комірчини навпроти моєї кухоньки, і так вони там і залишалися. Спершу я не був цього певен, але ні, вони там так і лежали.

Мати якось мені казала: якщо чоловік, підтираючи собі гузно, побачить на папірці кров, він на це відреагує тим, що цілий місяць, сподіваючись на краще, сратиме у темряві. Цим прикладом вона ілюструвала свою переконаність у тому, що засадничим у чоловічій філософії є ідея: «Якщо це ігнорувати, можливо, воно зникне».

Я ігнорував знайдені у квартирі речі, сподіваючись на краще, і мені таки потроху кращало. Я рідко став чути голоси, що шепотіли у комірчині (хіба що посеред ночі), але все частіше намагався займатися своєю дослідницькою роботою десь поза власним домом. У середині листопада вдень я більшість часу просиджував у нью-йоркській публічній бібліотеці. Певен, що тамтешні леви звикли бачити мене з моїм PowerBook’ом.

Тоді, перед самим Днем подяки, виходячи якось із дому, я зіткнувся з Полою Робсон, вірною дружиною свого чоловіка, яку колись врятував, натиснувши клавішу «корекція» на її кондиціонері.

Абсолютно не думаючи наперед – якби мав час на міркування, я, певен, не промовив би й слова, – я спитав, чи можу пригостити її ланчем і дещо з нею обговорити.

– Справа в тому, – сказав я, – що я маю проблему. Можливо, вам пощастить натиснути мою клавішу «корекція»?

Ми стояли у вестибюлі. У кутку сидів консьєрж Педро, читав «Пост» (і прислухався до кожного слова, не маю в цьому сумнівів – для Педро мешканці його будинку були акторами найцікавішої у світі щоденної вистави). Вона відреагувала на мої слова приємною й водночас нервовою усмішкою.

– Я пам’ятаю, що в боргу перед вами, – промовила вона. – Але ви ж знаєте, я заміжня?

– Так, – відповів я, не нагадуючи їй про те, як вона при знайомстві подала мені ліву руку, тож я не міг не помітити її обручки.

Вона кивнула.

– Авжеж, ви могли бачити нас удвох, принаймні інколи, хоча він був якраз у Європі, коли в мене трапилися ті неприємності з кондиціонером, і зараз він у Європі. Його звати Едвард. Останні два роки він буває у Європі частіше, ніж тут, і хоча мені це й не подобається, тим не менш я офіційно заміжня жінка. – Відтак, ніби щось пригадавши, вона додала: – Едвард працює в імпорт-експортному бізнесі.

А я працював у страховому, але одного дня наша компанія згоріла, – мало не промовив я.

Та спромігся на більш притомне.

– Я запрошую вас не заради флірту, місіс Робсон.

І не заради того, щоб почати звертатися один до одного на ім’я, та чи не помітив я миттєвого проблиску розчарування в її очах? Господи, здається, так. Але цей аргумент її, принаймні, переконав. Я все ще безпечний.

Вона уперла руки в боки і подивилася на мене з удаваним роздратуванням. А може, й не з удаваним.

– Так чого ж вам тоді треба?

– Просто з кимось побалакати. Я намагався знайти собі психотерапевта, але вони всі… зайняті.

– Геть усі?

– Виявилося, що так.

– Якщо у вас проблеми в сексуальній сфері або ви відчуваєте непереборне бажання гасати вулицями і вбивати чоловіків у тюрбанах, про такі речі я не бажаю нічого знати.

– Нічого й зблизька такого. Я не збираюся примусити вас червоніти, обіцяю.

Що, втім, не означало того самого, аби я сказав: я обіцяю вас не шокувати або ви не запідозрите в мені божевільного.

– Просто ланч і ваша порада, от і все, чого я прошу. Як ви на це?

Я був здивований – майже приголомшений – власного переконливістю. Якби я заздалегідь планував цю розмову, майже напевне провалив би всю справу. Можна гадати, вона була заінтригована, але я певен, що вона почула нотки щирості в моєму голосі. Також вона могла припустити, що, якби я належав до тих чоловіків, які самоутверджуються, домагаючись жінок, я спробував би це зробити ще того дня у серпні, коли ми з нею були в її квартирі самі, у той час коли її ефемерний Едвард перебував десь у Німеччині. Мені залишалося лише гадати, наскільки глибокий відчай вона прочитала на моєму обличчі.

У будь-якому випадку, вона погодилася пообідати зі мною в п’ятницю у грилі Доналда неподалік від нашого будинку. Ресторан Доналда, либонь, найменш романтичне місце на Мангетені – гарна їжа, флуоресцентне освітлення, офіціанти ясно дають тобі зрозуміти, що треба поспішати. Вона зробила це з виразом жінки, що сплачує давній борг, про який майже забула. Хоч і не вельми приємно, мені й це було втішно. Опівдні їй годиться, сказала вона. Якщо я зустріну її у вестибюлі, ми туди пройдемося разом. Я відповів, що й мені це зручно.

Ця ніч до мене була доброю. Заснув я майже вмить і не побачив уві сні Соні Д’Аміко, яка летить униз поряд із палаючою будівлею, з руками, притиснутими до стегон, мов та стюардеса, що цілиться у воду.

* * * * *

Коли наступного дня ми йшли по 86-й вулиці, я спитав у Поли, де вона була, коли почула новину.

– У Сан-Франциско, – відповіла вона. – Спала в номері готелю «Редлінг», поряд з Едвардом, котрий, як завжди, хропів. Я збиралася повернутися сюди дванадцятого вересня, а Едвард мусив летіти до Лос-Анджелеса на ділову зустріч. У готелі тоді ввімкнули пожежну тривогу.

– Це, мабуть, налякало вас на смерть.

– Авжеж, налякало, хоча я одразу подумала не про пожежу, а про землетрус. А тоді з гучномовців почувся якийсь механічний голос, котрий повідомляв, що готель не горить, натомість у Нью-Йорку велика пожежа.

– Господи.

– Почути таке, лежачи в ліжку, не у власній спальні… голос зі стелі, ніби голос Бога… – Вона стріпнула головою. Губи так міцно стиснуті, що й помада майже зникла. – Дуже лячно було, я розумію необхідність термінового повідомлення таких новин, але так і не можу вибачити менеджменту того готелю, що вони зробили це у такий спосіб. Не думаю, що коли-небудь знову в них зупинюся.

– А ваш чоловік поїхав на ту зустріч?

– Скасували. Гадаю, чимало зустрічей було скасовано того дня. Ми так і залишилися в ліжку, з увімкнутим телевізором, намагаючись осягнути все те розумом. Розумієте, про що я?

– Так.

– Ми розмовляли про тих знайомих, які якраз могли бути там. Гадаю, що не тільки ми тоді про це розмовляли.

– То ви про когось із таких згадали?

– Один брокер з «Ширсон Ліман» і заступник менеджера з книгарні «Бордерз» у торговельному центрі, – сказала вона. – Одному з них пощастило. Інший, ну, ви розумієте, іншому – ні. А у вас як було?

Отже, мені навіть не треба було шукати підходи до теми. Ми ще навіть не дійшли до ресторану, як я почав.

– Я міг бути там, – промовив я. – Я мусив там бути. Я там працював. У страховій компанії на сто десятому поверсі.

Вона заціпеніла на хіднику, дивлячись на мене широко розкритими очима.

Мабуть, людям, які поспішали повз нас, ми здавалися закоханою парою.

– Ні, цього не може бути, Скотте!

– Авжеж, зі мною було саме так, – сказав я. І нарешті бодай комусь розповів, як прокинувся вранці одинадцятого вересня, готовий прожити цей день точнісінько так, як будь-який свій робочий день, від чашки чорної кави під час гоління до чашки какао під підсумковий випуск теленовин на тринадцятому каналі опівночі. День, як будь-який інший день, ось що я собі уявляв. Гадаю, американці вважають це своїм законним правом. Ага, знаєте що? Припустімо, якийсь літак! Він врізається в стіну хмарочоса! Ха-ха, ідіотський жарт, півсвіту дико регоче!

Я розповів їй, як визирнув у вікно о сьомій ранку і побачив небо без жодної хмарки, таку глибоку синяву, крізь яку, здається, ось-ось побачиш зірки. Тоді розповів про голос. Гадаю, всі ми чуємо різні голоси у себе в голові, ми до них звикаємо. Коли мені було шістнадцять, один з таких голосів мені нашептав, як було б класно подрочити в трусики моєї сестри. Зважай, у неї їх, либонь, тисячі, тож вона напевне не помітить зникнення одних трусиків, – порадив той голос (саме про цю мою підліткову пригоду я Полі Робсон не розповів). Цей голос я назвав би голосом абсолютної безвідповідальності, тієї фамільярності, що знана як Містер, Шо Капець.

– Містер, Шо Капець? – непевно перепитала Пола.

– На честь Джеймса Брауна, короля музики соул.

– Вам краще знати.

Містер, Шо Капець все рідше й рідше промовляв до мене, особливо після того, як я кинув пити, але того дня він виринув з напівзабуття рівно на стільки часу, щоби промовити якихось кілька слів, що змінили моє життя. Та де там, вони врятували мені життя.

Перші вісім (це я сиджу на краєчку ліжка): Капець, подзвони, що ти захворів, та й поготів! Наступні шість (це я неквапом бреду до ванни, чухаючи собі сідницю): Капець, проведеш день у Центральному парку! Ніякого передчуття не було. Говорив якраз Містер, Шо Капець, а ніякий не голос Господа. Коротше кажучи, усього лише різновид мого власного голосу (як і всі ті голоси) намовляв мене прогуляти роботу. Та розслабся ти, заради Бога, зроби собі красиво! Наскільки пригадую, востаннє я чув цю версію свого голосу, коли він намовляв мене до участі у конкурсі караоке в одному барі на Амстердам-авеню: Капець, та заспівай же ти, дурню, з Нилом Даймондом – вилазь на сцену і покажи себе у всій красі!