Текст книги "Коли впаде темрява"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 26 страниц)

Сон Гарві

Джанет обертається від мийки і, аж гульк, її чоловік, з яким вона прожила майже тридцять років, сидить біля кухонного столу у білій майці й «сімейних» трусах та поглипує на неї.

Дедалі частіше вона надибувала суботніми ранками цього, в будні капітана Вол-стріту, на тому самому місці, завжди однакового: згорблені плечі й порожнеча в очах, сива щетина пробивається на щоках, пипки грудей напинають перед майки, чубок на тімені стирчить, мов у постарілого, змиршавілого Альфальфи з «Маленьких шельм». Цими днями Джанет зі своєю приятелькою Ганною лякали одна одну (наче якісь малі дівчатка, що розповідають про привидів під час пообіднього сну), ділячись історіями про хворих на Альцгаймера: отой-то вже не впізнає власної дружини, ота-то вже не пам’ятає імен власних дітей.

Проте насправді вона не вірить, ніби ці його мовчазні появи суботнього ранку якось пов’язані з передчасним Альцгаймером; будь-якого робочого дня Гарві Стівенс, шістдесятирічний чоловік, що виглядає на п’ятдесят (ну, хай на п’ятдесят чотири) в котромусь зі своїх кращих костюмів, сповнений енергії й готовий до виходу о шостій сорок п’ять; він і досі може утнути прибуткову угоду, купувати з маржею, грати на пониження нарівні з найкращими.

Та ні, гадає вона, це він просто тренується бути старим, а вона це ненавидить. Боїться, що коли він піде на пенсію, таким буде кожний ранок, принаймні до моменту, поки вона не подасть йому склянку помаранчевого соку, не спитає його (зі зростаючим роздратуванням, яке не може погамувати), хоче він каші чи тостів. Вона боїться, що, пораючись, озиратиметься й бачитиме, як він сидить тут, у смузі надмір яскравих променів ранкового сонця, Гарві вранці, Гарві в майці й «сімейних трусах», ноги розведені, отже, вона бачитиме жалюгідну опуклість в його матні (можна подумати, це її обходить), мозолі на великих пальцях його ніг, від котрих на думку завжди спадає Волес Стівенс та його личина Імператора Морозива. Сидітиме тут мовчазний і дурнувато задумливий, замість того щоби бути сповненим енергії й готовим до виходу, налаштованим на вдалий день. Господи, вона хоче вірити, що помиляється. Бо життя чомусь здається таким мізерним, таким глупим. Вона не перестає дивуватися, хіба заради цього вони вибилися в люди, хіба заради цього виховали й видали заміж своїх трьох дочок, хіба заради цього пройшли крізь невблаганну кризу середнього віку, хіба заради цього трудилися й часом (подивимося правді в очі) казились. Якщо з темної лісової гущавини виходиш на таке місце, гадає Джанет, сюди… на цей паркінг… тоді навіщо кожен цим переймається?

Але відповідь очевидна. Бо не знаєш наперед. Відкидаєш усяку брехню по дорозі, але тримаєшся однієї, тієї, котра проголошує, що життя має сенс. Зберігаєш присвячений дівчаткам фотоальбом, і в ньому вони все ще юні й цікаві своїми майбутніми можливостями: Тріша, старша, з циліндром на голові, змахує скрученою з фольги чарівною паличкою над Тімом, кокер-спанієлем; Джена знята, коли стрибає через поливальницю на галявині, її потяг до наркотиків, кредитних карток і старших чоловіків ще далеко за обрієм; Стефані, наймолодша, на окружному конкурсі з граматики, де слово канонада стало її особистим Ватерлоо. На більшості цих фотокарток (зазвичай десь позаду) є Джанет і чоловік, за якого вона вийшла, вони завжди усміхнені, так, ніби поводитись по-іншому забороняє закон.

Тоді одного дня ти робиш помилку, бо озираєшся через плече і робиш відкриття, що дівчатка виросли, а чоловік, за кого вперто боролася, щоб залишатися за ним заміжньою, сидить розчепіривши ноги, бліді, мов риб’ячі черева, ноги, і втупився в смугу сонячних променів і, заради Бога, можливо, йому й даси п’ятдесят чотири в одному з його найкращих костюмів, але, сидячи тут, біля кухонного столу, він виглядає на сімдесят. На сімдесят п’ять, чорти забирай. Він має вигляд того, кого відморозки в серіалі «Сопрано» називали лайном в ополонці.

Вона знову обертається до мийки й делікатно чхає, раз, другий, третій.

– Як вони цього ранку? – питається він, маючи на увазі її носові пазухи, тобто алергію. Відповідь – не дуже гарно, проте, як воно буває, погані речі іноді дарують приємні сюрпризи. Вона тепер не мусить спати з ним, тож їй не треба відвойовувати посеред нбчі свою частину ковдри; вона не чує більше приглушеного пердіння, що інколи проривається, коли Гарві глибше поринає в сон. Влітку вона спить по шість, навіть сім годин, і цього більш ніж вдосталь. Коли настає осінь і він повертається до неї зі спальні для гостей, її сон скорочується до чотирьох годин, та й ті неспокійні.

Якоїсь осені, вона упевнена, він не повернеться. І хоча не скаже цього – аби не вразити його почуття, а вона все ще не бажає вражати його почуття; це те, що тепер заступило між ними кохання, принаймні в її ставленні до нього – вона зрадіє.

Вона зітхає й тицяє руку в повну води каструлю, що стоїть в мийці. Шарудить там.

– Непогано, – відповідає вона йому.

І тоді, якраз коли вона думає (і не вперше) про те, що в житті не залишилося більше несподіванок, нерозпечатаних подружніх глибин, він промовляє незвично легковажним голосом:

– Це добре, Джакс, що ти не спала зі мною цієї ночі. Я бачив поганий сон. Я навіть прокинувся від власного крику.

Вона заціпеніла. Скільки це часу минуло відтоді, як він називав її Джакс, замість Джанет чи Джен? Останнє ім’я вона потайки ненавидить. Воно їй нагадує про ту солодкаво-сиропну актрису, що грала в «Лессі», коли Джанет була ще малою, там хлопчик (його звали, здається, Тіммі, так, Тіммі) весь час то падав у колодязь, то застрягав під скелею, то його жалила змія, і що в нього за батьки були такі, що довіряли життя своєї дитини якомусь коллі?

Вона знову обертається до нього, забувши про каструлю й останнє яйце, що там залишилося, вода в ній вже давно не окріп, охолола. Він бачив поганий сон? Гарві? Вона намагається згадати, чи Гарві взагалі коли-небудь казав, що бачить сни, але марно. Єдине, це якийсь неясний спогад з часів його залицяння, як Гарві каже щось на кшталт – ти мені снилася, – а сама вона, тоді ще така юна, вважає цю його фразу не банальною, а милою.

– Ти – що?

– Прокинувся від власного крику, – повторює він. – Ти мене не чула?

– Ні.

Вона не відводить від нього очей. Дивується, чи він часом з неї не кепкує. Може, це якийсь недолугий вранішній жарт. Але Гарві не з тих, хто жартує. Гумору в нього вистачає тільки на те, щоб розповідати за обіднім столом щось із часів його служби в армії. Вона чула ці історії щонайменше разів сто.

– Я викрикував слова, але насправді не міг їх вимовити. Це було схоже на… ну, не знаю… я не міг ухопити їх губами. Так, ніби мене спаралізувало. І голос в мене звучав нижче. Зовсім несхоже на мій голос. – Він робить паузу. – Я почув, що кричу, і змусив себе замовкнути. Але я увесь трусився і мусив на якийсь час ввімкнути світло. Намагався помочитися, але не зміг. Зараз я, здається, завжди можу помочитися – принаймні трошки, – але сьогодні о другій сорок сім ранку не зміг.

Він мовчки сидить в своїй сонячній смузі. Вона задивилася на танок порошинок у променях. Від них у нього наче німб.

– Що тобі наснилося? – питає вона, і це знову дивно: вперше, либонь, за останні п’ять років, що минули відтоді, як вони до півночі не лягали спати, сперечаючись, залишити собі чи продати акції «Мотороли» (закінчилось тоді тим, що вирішили продати), її цікавило щось таке, що він має сказати.

– Не знаю, чи варто тобі розповідати, – каже він невластивим йому соромливим тоном. Повертається, бере млинок для перцю й починає перекидати його з руки в руку.

– Кажуть, якщо розповісти свій сон, він тоді не здійсниться, – говорить вона, і ось, на тобі, Дивина №2: раптом Гарві набуває значення, того значення, якого не мав для неї вже кілька років. Навіть його тінь на стіні над тостером набуває якогось значення. Він виглядає для мене значущим, міркує вона, але чому? Чому, щойно я подумала про те, що життя стало мізерним, як воно мені здалося вагомим? Зараз ранок, літо, кінець червня. Ми в Коннектикуті. У червні ми завжди в Коннектикуті. Невдовзі хтось з нас піде взяти газету, котра буде розділена на три частини, як Галлія.

– Справді так кажуть?

Він розмірковує, звівши брови (вона мусить їх знову йому повищипувати, вони так дико стирчать, а він ніколи цього не помічає), перекидаючи млинок з руки в руку. Вона хотіла було попросити його перестати це робити, бо її це дратує (так само, як нахабна чорнота його тіні на стіні, так само, як її власне серцебиття, що раптом безпричинно прискорилося), але їй не хочеться відволікати його від того, що відбувається зараз в нього у голові цього суботнього ранку. А тоді він і сам ставить млинок для перцю, що мало б її заспокоїти, але ні, у млинка є своя тінь – вона далеко тягнеться по столу, мов тінь якоїсь завеликої шахової фігури, навіть крихти тостів там відкидають тіні, і вона не має жодного поняття, чому їй мусить бути від цього лячно, але їй лячно. Вона згадує, що сказав Алісі Чеширський Кіт: «Ми тут усі божевільні», і раптом їй вже не хочеться чути, що там за ідіотський сон бачив Гарві, котрий змусив його прокинутися з криком і відчуттям, ніби його паралізувало. Раптом їй вже не хочеться, щоб її життя перестало виглядати мізерним. Мізерне гарне, мізерне добре, вистачить побачити сучасних акторок у сучасних фільмах, якщо маєш щодо цього сумніви.

Ніщо не мусить оприлюднюватися, думає вона гарячково. Авжеж, гарячково; так, ніби її обпекло клімактеричним спазмом, хоч вона може заприсягтися, що вся ця дурня закінчилася в неї ще роки три тому. Ніщо не повинно оприлюднюватися, зараз суботній ранок і ніщо не повинно оприлюднюватися.

Вона розтуляє губи, щоб сказати йому, що переплутала, що насправді кажуть, ніби якщо розповіси свій сон, тоді він і збудеться, але пізно, він уже говорить, і до неї доходить, що так її покарано за те, що вона обізвала своє життя мізерним. А життя, як та пісня «Джетро Талл», воно грубе, мов цеглина, і як тільки вона могла думати інакше?

– Мені снилося, що вже настав ранок і я зайшов до кухні, – говорить він. – Суботній ранок, як оце зараз, тільки ти ще не встала.

– Я завжди встаю раніше за тебе по суботах, – перебиває вона.

– Я знаю, але ж це був сон, – терпляче нагадує він, і вона помічає сиві волосинки на внутрішніх боках його стегон, там, де м’язи ослабли й обвисли. Колись він грав у теніс, але ті дні відгули. Вона міркує з абсолютно невластивою їй безсоромністю. В тебе буде інфаркт, білий чоловіче, ось що прикінчить тебе, і, можливо, в «Таймз» вирішуватимуть, чи друкувати твій некролог, але якщо того ж дня помре якась акторка, що знімалася в 1950-х у фільмах категорії «Б» або напівзнаменита у 1940-х балерина, ти не отримаєш навіть цього.

– Але там усе виглядало точно так, – каже він. – Я маю на увазі, так само світило сонце. – Він здіймає руку, змушуючи пилинки жваво затанцювати навкруг його голови, і їй хочеться крикнути, щоб він цього не робив.

– Я бачив свою тінь на підлозі, вона була незвичайно яскравою й густою. – Він робить павзу, відтак посміхається, й вона помічає, які в нього потріскані губи. – Яскрава – оригінальне слово для тіні, правда? Все одно що сказати вагома…

– Гарві…

– Я підійшов до вікна, – каже він, – визирнув, і побачив на борту фрідманівського «вольво» слід від удару, й зрозумів, якимсь чином, що Френк десь пиячив, а забоїну собі заробив, повертаючись додому.

Вона раптом відчула, що ось-ось втратить свідомість. Вона сама бачила забоїну на борту «вольво» Френка Фрідмана, коли виходила до хвіртки подивитися, чи не принесли вже газети (тоді ще ні), і точно так само подумала, що Френк десь загуляв у «Кухлі» і когось зачепив на парковці. І як виглядає той, інший? – така ще промайнула в неї тоді думка.

Гарві теж це бачив, думає вона, а тепер морочить їй голову з незрозумілою метою. Авжеж, у це можна повірити, гостьова кімната, де він спить улітку, має вікно на вулицю. Тільки Гарві не такого сорту чоловік. «Клеїти дурня» – це не Гарві Стівенса «фішка».

Піт заливає їй щоки, і лоба, й шию, вона його відчуває, і серце в неї стукотить швидше, ніж будь-коли. Відчуття справжньої маячні, ну й чого це мусило трапитися зараз? Саме зараз, коли світ такий тихий, коли сподіванки такі безтурботні? Якщо я сама це випросила, перепрошую, думає вона… чи, може, насправді молиться. Поверни, як було, прошу, поверни, як було.

– Я підійшов до холодильника, – каже Гарві, – зазирнув усередину і побачив там тарілку яєць зі спеціями, накритих плівкою. Я зрадів – я захотів снідати о сьомій ранку!

Він сміється. Джанет – та, що була колись Джакс, – втупилася в каструлю, котра стоїть у мийці. На те єдине зі зварених круто яєць, що в ній залишилося. Інші вже облуплені й акуратно порізані навпіл, жовтки вийняті. Вони лежать у мисці біля сушарки. Поряд з мискою стоїть банка майонезу. Вона збиралася подати на сніданок яйця зі спеціями, а до них зелену салату.

– Я не хочу слухати далі, – каже вона, але таким тихим голосом, що ледве чує сама себе. Колись вона була учасницею драматичної студії, а тепер нездатна навіть гукнути на всю кухню. М’язи в її грудях виявляються немічними, як ноги в Гарві, якби тому раптом заманулося зіграти в теніс.

– Я подумав, з’їм, хіба, одне, – каже Гарві, – але потім подумав, ні, вона буде на мене кричати. А тоді задзвонив телефон. Я сіпнувся до нього, бо не хотів, щоб він тебе розбудив, і ось тут настає страшна частина. Хочеш почути страшну частину?

Ні, думає вона зі свого місця біля мийки. Я не хочу чути страшної частини. Але водночас вона хоче почути страшну частину, кожен хотів би почути страшну частину, ми тут всі божевільні, і її матір насправді казала, що, якщо ти розповіси свій сон, тоді він не здійсниться, це означало, що треба розповідати про свої кошмари, а гарні сни тримати при собі, ховати їх, як той зубчик під подушкою. Вони мають трьох дівчат. Одна з них живе на цій же вулиці, Джена, що була вийшла за гея та розлучилася, так само звуть одну з дочок-близнючок Буша, а вона цього терпіти не може; зараз вона наполягає, щоб усі зверталися до неї – Джен. Трійко дівчат, що означало багато зубчиків під багатьма подушками, багато страхів через незнайомців у машинах, які запропонують покататися й цукерку, що означало багато балачок про обачність, о, як вона хоче вірити, що її мама мала рацію, що розповісти про кошмар – це як забити кілок у серце вампірові.

– Я взяв слухавку, – каже Гарві, – дзвонила Тріша.

Тріша, їхня найстарша дочка, котра була закохана в Гаррі Гудіні й Блекстона, перш ніж відкрила для себе хлопців.

– Вона промовила лиш одне слово спочатку, просто «тату», але я вже зрозумів, що це Тріша. Ти ж знаєш, як воно бува.

Так. Вона знає, як це буває. Як завжди впізнаєш своїх, з одного слова.

Принаймні, поки вони не виростають і стають чиїмись.

– Я сказав – привіт, Трішо, чому ти дзвониш так рано, люба? Твоя матуся ще в ліжку… І спершу відповіді не було.

Я подумав, зв’язок перервався, а тоді почув пхинькання, шепотіння. Не слова, а якісь уривки. Ніби вона намагалася говорити, але ледве могла щось вимовити, нездатна зібратися з силами чи віднайти дихання. Й отут-то я злякався вперше.

Та чого ж це він тягне, га? Бо Джанет – яку називали Джакс у коледжі Сари Лоренс, Джакс у драматичній студії, Джакс, котра суперово цілувалася на французький манер, Джакс, котра курила міцні французькі сигарети «Жетан» й імітувала насолоду, ковтаючи текілу, – Джанет вже давно злякалася, їй було страшно ще до того, як Гарві згадав забоїну на борту «вольво» Френка Фрідмана. І думка про це підштовхує її до думки про телефонну розмову з її подружкою Ганною менш ніж тиждень тому, тоді, коли вони дійшли до обговорення облудних випадків хвороби Альцгаймера. Ганна у себе в місті, Джанет на стільчику біля вікна у вітальні, споглядає на акр їхньої нерухомості, на красу усіх цих рослин, від яких її так тягне чхати і сльозиться в очах, а ще до того, як розмова звернула на Альцгаймера, вони спершу обговорювали Люсі Фрідман, а потім і Френка, і хто ж з них це сказав? Хто з них сказав: «Якщо він не впорається зі своїм п’янством за кермом, то колись когось уб’є»?

– А тоді Тріша промовила щось таке ніби «на мені» чи то «наймні», але уві сні мені стало зрозуміло, що вона… пропустила… еге ж? Пропустила початковий склад слова, а насправді намагалася сказати «поліція». Я спитав її, до чого тут поліція, що саме вона мала на увазі, кажучи поліція, і раптом сів. Просто отам. – Він показує на стілець, котрий у них зветься телефонним куточком. – Потім тиша, потім ще якісь уривки, якийсь шепіт з напівслів. Я ледь з глузду не з’їхав, ще подумав, от же принцеса сцени, аніскільки не міняється, та раптом вона промовила «номер», і чисто так промовила, мов дзвоник дзенькнув. І я зрозумів – так само як зрозумів її, коли вона намагалася сказати «поліція», – що вона хоче мені сказати, що з поліції подзвонили їй, бо нашого номера вони не мають.

Джанет мовчки киває. Два роки тому вони вирішили вилучити свій номер з бази даних, бо їм безперестанку телефонували репортери, розпитуючи Гарві про причини скандалу з «Енрон». І робили це зазвичай у обідній час. Не тому, що він мав безпосередній стосунок до «Енрону», а просто тому, що великі енергетичні компанії були його спеціалізацією. За кілька років перед тим він навіть працював на президентську комісію, коли Клінтон був великим шаманом, а цей світ (принаймні на її скромний розсуд) був трішечки кращим, трішечки безпечнішим місцем. І хоча у Гарві було багато рис, котрі їй тепер не подобалися, вона достеменно знала, що в одному його мізинчику більше чеснот, ніж мають всі оті драпіжники з «Енрону», разом узяті. Її може іноді нудити від його чеснот, але їхню ціну вона знає.

Але хіба поліція не має змоги отримати номери, вилучені з довідкової бази даних? Та мабуть, ні, якщо їм спішно щось треба взнати чи комусь повідомити. До того ж сни не зважають на логіку, хіба ні? Сновидіння – це поезія підсвідомості.

Врешті, вже не в змозі стояти на одному місці, вона підходить до кухонних дверей і прочиняє їх в яскравий червневий день, визирає на Севінг Лейн, вуличку, що вони її сприймають за зменшену версію того, що вона уявляє собі як Американську мрію. Який погідний ранок заліг навкруги, трильйони росяних крапельок іще сяють на траві! А серце так і не перестає гупати молотом у неї в грудях, і піт котиться обличчям, й вона хоче попросити, щоб він перестав, не розповідав свій сон, цей жахливий сон. Вона мусить нагадати йому, що Джена живе на цій же вулиці – тобто Джен, Джен, котра працює у «Відео Стоп» тут таки, в містечку, і надто часто по вікендах вечорами випиває у «Кухлі» з такими, як Френк Фрідман, котрий за віком міг би бути її батьком. У чому, поза всякими сумнівами, частково й полягає його принадливість.

– Оте її шепотіння, оті уривки слів, – продовжує Гарві, – і ніяк вона не могла виговоритися. Тоді я почув «убило», і зрозумів, що хтось з наших дівчат загинув. Просто так зрозумів. Не Тріша, бо Тріша мені про це говорила, значить, або Джена, або Стефані. Я так злякався. Я заціпенів, сидячи, і міркував, кого б з них мені хотілося, курва, немов той вибір Софі. Я почав їй кричати: «Кажи, котра з них! Кажи, котра з них! Заради Бога, Трішо, скажи мені, котра з них!» І тільки тоді почав прозирати реальний світ… а я ж завжди скептично ставився до таких речей…

Гарві коротко гикає, а Джанет в яскравому вранішньому освітленні бачить червону пляму в центрі забоїни на борту «вольво» Френка Фрідмана, а в центрі плями щось темне, що могло бути грязюкою або й волоссям. Вона ніби бачить як Френк криво припарковується до бордюру о другій ранку, такий п’яний, що навіть не намагається заїхати під свій ґанок, не кажучи вже про гараж – бо тісні ті ворота, як сказано у Писанні. Вона бачить, як він чалапає до будинку, опустивши голову, важко сопе носом. Віва бикові й місячній крові!

– Тут я вже зрозумів, що перебуваю в ліжку, але чув той низький голос, зовсім не схожий на мій, він звучав, наче чужий, і він не міг чітко проказати жодного з тих слів, які говорив: «ажи, ора! ажи, ора» – так це звучало – «ажи, ора, Іш!»

Кажи, котра. Кажи, котра, Трішо.

Гарві замовкає, думає. Розмірковує. Порошинки танцюють біля його лиця. На сонці його майка така сліпучо-біла, що важко дивитися; це майка з реклами прального засобу.

– Я лежав і чекав, що зараз прибіжиш ти, з’ясувати, що трапилося, – нарешті каже він. – Я там лежав, весь мов морозом усипаний, трусився, запевняючи себе, що, звісно, це був лише сон, ну, як оце ти зараз, але ж який достотний. Який живописний у своїй жахливості.

Він замовкає знову, розмірковуючи, як розповісти, що було далі, він не помічає, що дружина зараз його не слухає. Колишня Джакс зараз докладає своїх усіх сил, усієї потуги свого розуму, щоби примусити себе повірити, ніби те, що вона бачить, не кров, а просто видно ґрунтівку там, де на «вольво» обдерто верхній шар фарби. Ґрунтівка – це слово просто вилізало з підсвідомості.

– Це дивовижно, правда ж, як глибоко сягає уява? – врешті каже він. – Подібне сновидіння схоже на те, як якийсь поет – з тих, насправді великих – напевне бачить свій вірш. Кожна деталь яскрава й чітка.

Западає тиша, кухня віддана сонцю й танцюючим пилинкам; надворі світ завмер в очікуванні. Джанет дивиться на «вольво» по той бік вулиці; машина розпливається в її очах, груба, мов цеглина. Аж ось дзвонить телефон, і вона закричала б, якби змогла вдихнути повітря, вона затулила б собі вуха, якби змогла підняти руки. Вона чує, як підводиться Гарві і йде до кутка, де телефон дзеленчить удруге, а потім і втретє.

Хтось помилився номером, гадає вона. Так мусить бути, бо, якщо розповіси свій сон, той не здійсниться.

Гарві бере слухавку: «Альо?»