355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Стівен Кінг » Коли впаде темрява » Текст книги (страница 8)
Коли впаде темрява
  • Текст добавлен: 26 октября 2016, 21:57

Текст книги "Коли впаде темрява"


Автор книги: Стівен Кінг


Жанр:

   

Ужасы


сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 26 страниц)

Зупинка по дорозі

Він гадав, що буквально утнув старий трюк Кларка Кента десь у телефонній будці між Джексонвілом і Сарасотою, але не був певен, у якому саме місці і як це трапилось. Із чого випливало, що нічого особливо драматичного там не було. То чи має це якесь значення?

Іноді він запевняв себе, що не має, що вся ця схема Рік Гардин – Джон Дикстра – ніщо інше, як штучна конструкція, чистий піар, такий самий як у випадку Арчібальда Блоггерта (чи яке там у нього справжнє ім’я?), який виступав як Кері Грант, або Івена Іантера (якого при народженні назвали Сальваторе якийсь-то-там), що пише під псевдонімом Ед МакБейн. А всі ці хлопці його надихали… разом з Доналдом Вестлейком, що видавав круті «каперські» романи як Річард Старк, і Кей Сі Константан, якого насправді звати… та ніхто насправді не знає, як його звати. Той самий випадок з потаємним містером Б. Трейвеном, котрий написав «Скарби Сьєра Мадре». Ніхто не знав насправді, і саме в цьому полягала суть забави.

Ім’я, ім’я, що в імені?

Ким, скажімо, є він, коли двічі на місяць повертається до Сарасоти? Коли від’їжджав від «Золотого глека» у Джаксі, він був Гардином, безперечно, поза всякими сумнівами. І звісно, він був уже Дикстрою, коли входив до свого дому на Макінтош-роуд поблизу каналу. Але ким він був, коли мчав з одного міста до іншого у світлі дорожніх ліхтарів по трасі №75? Гардином? Дикстрою? Зовсім ніким? Чи дійсно є той магічний момент, де літературний вовкулака, що загрібає купи баксів, знову перевтілюється в непримітного професора англійської літератури, який спеціалізується на американських поетах і романістах двадцятого століття? І чи має якесь значення, якщо він перебуває у злагоді з Богом, податковою та випадковими футболістами, що часом записуються на якийсь із його двох загальних курсів літератури?

Ніщо з цього не мало значення, окрім як заїхати південніше Окали. Ким би він не був, а що зараз насправді мало значення, це те, що йому страшенно, як тому біговому коню, хотілося сцяти. У «Золотому глеку» він перевершив свою звичайну норму на два кухлі пива (а може, й на три) і поставив круїз-контроль «ягуара» на шістдесят п’ять, бо не бажав сьогодні бачити в люстерку заднього виду червоної блимавки. Нехай він заплатив за цей «ягуар» книжками, написаними під ім’ям Гардин, але ж більшу частину свого життя його звали Джон Ендрю Дикстра, і саме це ім’я висвітить ліхтарик, коли його попросять показати водійські права. Тож Гардин може досхочу жлуктити пиво в «Золотому глеку», але якщо флоридський дорожній патрульний дістане ту чортову дихалку в синій пластиковій упаковці, тоді вже алкогольні молекули, що їх почнуть вираховувати розумні нутрощі цього приладу, належатимуть Дикстрі. А в четвер, цієї червневої ночі, він являє собою чудову здобич, бо всі зимові пташки вже повернулися до Мічигану і він сам-один на трасі №75.

Але з пивом залишалася та сама фундаментальна, зрозуміла навіть першокурснику проблема: пиво не можна купити, його можна тільки взяти в оренду. На щастя, попереду, миль за шість-сім на південь за Окалою, є стоянка для відпочинку подорожніх, ось там він і віділлє в туалеті.

А все ж таки хто він насправді?

Звісно, шістнадцять років тому він приїхав до Сарасоти як Джон Дикстра, під цим же ім’ям він з 1990 року викладав англійську в Сарасотській філії Університету штату Флорида. Потім, у дев’яносто четвертому, вирішив не викладати на літніх курсах, а замість того поринув у написання крутого роману. Він не сам до цього дійшов. У нього був агент у Нью-Йорку, не з найкрутіших, але доволі чесний парубок з солідним послужним списком, і він спромігся продати чотири оповідання свого нового клієнта (під іменем Дикстра) різним літературним журналам, котрі заплатили йому по кілька сотень. Агента звали Джек Голден, і хоча оповідання він похвалив, проте відмовився від своєї частки гонорару, обізвавши ці гроші «галантерейним дріб’язком». Саме Джек наголосив на тому, що всі опубліковані оповідання Джона Дикстри мають «високого ґатунку наративну лінію» (наскільки зрозумів Джонні, на жаргоні агентів так називають сюжет), і висловив припущення, що його новий клієнт спроможний заробляти по сорок-п’ятдесят тисяч «брудних» доларів, якщо писатиме детективні романи по сотні тисяч слів.

– Ти міг би зайнятися цим влітку, якщо знайдеш місце, де притулитися, і вперто працюватимеш, – писав він Дикстрі в одному з листів (на той час вони ще не дійшли до стосунків того рівня, який вимагав би спілкування телефоном або факсами). – І так заробиш удвічі проти того, що отримуєш за ті лекції, котрі читаєш з червня по серпень у своєму Болотяному універі. А якщо ти, мій друже, готовий до цього, то зараз – саме час, поки тебе ще не обсіли дружина та двійко-трійко діточок.

На його обрії тоді не спостерігалося жодної потенційної дружини (та й зараз теж), але Дикстра взяв до уваги Джекову пораду; чим старшає гравець, тим примарнішими стають його переваги. А дружина й діти – не єдине, що опосідає відповідальну людину, поки час собі потихеньку спливає геть. Завжди існує спокуса кредитних карток, наприклад. Кредитні картки – це нарости на корпусі твого судна, що гальмують його рух. Кредитні картки – агенти режиму, вони працюють на користь шаблону.

Коли у січні дев’яносто четвертого йому прислали контракт на літню сесію, він повернув його голові кафедри непідписаним, з коротким поясненням: Гадаю, цього літа я натомість спробую написати роман.

Відповідь Едді Вассермана була дружньою, але жорсткою: Це гарно, Джонні, але я не можу гарантувати, що ти отримаєш таку пропозицію наступного літа. Людина при посаді завжди пам’ятає про першу відмову.

Дикстра зважив на це, але швидко забув; тоді вже в нього була ідея. Навіть краще, тоді він уже уявив собі персонажа: Пес, літературний батько «ягуарів» і будинків на Макінтош-роуд, уже чекав на своє народження, хай Господь благословить його кримінальну душу.

Попереду з’явилися біла стрілка на синьому знаку, що мерехтів у світлі його фар, і відгалуження вбік, а дугові натрієві ліхтарі освітлювали там асфальт так яскраво, що цей з’їзд з магістральної траси здавався якоюсь театральною декорацією. Він ввімкнув поворот, скинув швидкість до сорока і з’їхав з автостради. Далі це відгалуження теж роздвоювалося: вантажні хури й будинки на колесах – направо, «ягуари» – прямо. За п’ятдесят ярдів після роздоріжжя лежав відпочинковий майданчик, низька сіра будівля зі шлакоблоків бежевого кольору, вона також здалася йому декорацією під яскравими ліхтарями. На що вона схожа, якби це було в кіно? Либонь, на командний пункт ракетного комплексу? Авжеж, чом би й ні. Ракетний командний пункт десь на відлюдді, і там сидить начальник, який страждає на якусь вправно приховувану (але прогресуючу) ментальну хворобу. Йому всюди вбачаються росіяни, росіяни лізуть крізь вікна й двері… чи, радше, хай будуть терористи з «Аль Каїди», це, напевне, виглядатиме актуальнішим. Тепер образи російських потенційних лиходіїв вийшли з ужитку, хіба що окрім наркодилерів чи неповнолітніх повій. Та ні до чого тут лиходії, це дурна фантазія, а от палець у того парубка аж свербить, так хочеться натиснути червону кнопку, а…

А йому ж треба помочитися, тож поки що відставимо уяву на дальню конфорку, дякувати й хвала їй. Окрім того, в такій історії немає місця для Пса. Бо його Пес більший за ординарного міського бійця, так він говорив на початку цього вечора в «Золотому глеку». (Теж гарна фраза.) Проте в ідеї про божевільного командира ракетнрго центру теж щось є, авжеж? Гарний хлопець… підлеглі його люблять… виглядає зовні цілком нормальним.

У цю пору просторий майданчик був вільний, там стояла тільки єдина машина, з отих крайслерівських «крузерів», що не переставали його дивувати своїм виглядом, – ніби іграшкові гангстерські авта з 1930-х.

Він припаркувався за кілька розграфлених ділянок від «крузера», вимкнув двигун, але, перш ніж вийти з машини, швидко окинув поглядом безлюдний майданчик. Він не вперше зупинився в цьому місці на зворотному шляху з «Глека», і одного разу його тут здивував і водночас налякав алігатор, котрий чвалав майданчиком у бік цукрових сосон, що росли за межами парковки, схожий він був на старого бізнесмена-товстуна, що прямує на ділову зустріч. Сьогодні ніякого алігатора не було видно, тож він вийшов і, змахнувши електронним ключем через плече, замкнув за собою дверцята. Сьогодні тут були тільки він та «містер Крузер». «Ягуар» слухняно цвірінькнув, і у спалаху фар він на мить побачив власну тінь… тільки кому належала ця тінь, Дикстрі чи Гардину?

Він вирішив, що тінь належить Джонні Дикстрі. Гардин уже зник, залишився миль за сорок звідси. Але цього вечора була його черга давати коротку (й доволі гумористичну) лекцію іншим членам угруповання «Флоридські злодії», і він гадав, що Гардин прегарно впорався, закінчивши обіцянкою наслати Пса на кожного, хто щедро не жертвував цього року у благодійний фонд, що наразі був неприбутковою організацією «Сонячні читачі» і забезпечував аудіокнижками й записами статей незрячих студентів.

Цокаючи підборами своїх ковбойських чобітків, він попрямував через майданчик до будівлі. Джон Дикстра ніколи не надяг би витерті джинси і ковбойські чоботи на публічну зустріч, особливо на таку, де він головний доповідач, та Гардин – то іншої породи зух. Зовсім не схожий на Дикстру (який міг би знервуватися), бо Гардина не обходило, що думають люди про його вигляд.

Будівлю при відпочинковому майданчику було поділено на три частини: зліва жіноча вбиральня, справа чоловіча, а посередині чималий портик, де можна було взяти проспекти усіляких визначних місць Центральної й Південної Флориди. Там же стояли автомати з різними наїдками, два автомати з освіжаючими напоями і один, що за не зовсім зрозумілу кількість чверть доларових монет міг подарувати вам мапу. По стінах шлакоблочної арки були приліплені плакати з оголошеннями про зниклих дітей, від них у Дикстри завше обсипало морозом шкіру. Скільки дітей з цих фотографій, завжди думалося йому, вже поховані десь у мочарах, у піщаному ґрунті або з’їдені алігаторами по флоридських болотах? Скільки з них виростають у переконанні, що волоцюги, які їх викрали (і часом або самі приневолювали до сексу, або позичали комусь), – це їхні справжні батьки й матері? Дикстра не любив дивитися на ці відкриті невинні обличчя чи затримуватися думкою на відчаї, що ховався за абсурдними сумами обіцяної винагороди – десять, двадцять, п’ятдесят, а одного разу навіть сто тисяч доларів (остання сума за усміхнену біляву дівчинку з Форт-Маєрса, яка зникла у 1980 році й зараз мала би бути ще доволі молодою жінкою, якщо залишилася жива… чого майже напевне не трапилося). Також тут висів плакат, котрий інформував публіку, що порпатися у сміттєвих контейнерах заборонено, а інший про те, що на відпочинковому майданчику заборонено тинятися довше ніж годину, – ПОЛІЦІЯ НАГЛЯДАЄ.

Кому захочеться тут тинятися? – подумав Дикстра й прислухався до вітру, що шелеснув крізь пальмове листя. Якомусь божевільному, ось кому. Тому, кого чимдалі більш притягує червона кнопка, поки повз нього пролітають місяці й роки з гуркотінням шістнадцятиколісних трейлерів, що мчать по трасі серед ночі.

Він уже зробив крок у бік чоловічої вбиральні, але застиг за півкроку, почувши трохи спотворений відлунням, але неприємно близько, ніби одразу за спиною, жіночий голос.

– Ні, Лі, – сказала вона. – Ні, милий, не треба.

Почувся ляск, за ним глухий удар, мов чимось важким об м’ясо. Дикстра усвідомив, що чує банальні звуки побиття. Він ніби в очі побачив червоний слід долоні на щоці в жінки і як її голова стукнулася – трохи удар пом’якшило волосся (біляве? темне?) – об облицьовану бежевими кахлями стіну й відскочила. Вона заплакала. Яскравого світла натрієвих ліхтарів вистачало, щоб Дикстра помітив, як його руки взялися гусячою шкірою. Він закусив нижню губу.

– Хвойда.

Голос Лі звучав ненатурально, ніби зі сцени. Важко зрозуміти, чому вмент стало ясно, що він п’яний, бо всі слова він промовляв чітко. Але помилитися було неможливо, бо такі голоси Дикстра уже чував на бейсбольних стадіонах, на ярмарках, іноді в мотельному номері з-за тонкої стінки (або вони долітали згори крізь стелю), коли місяць уже спускався низенько і бари були закриті. Судячи з розмови – якщо це можна назвати розмовою, – жінка теж була нетвереза, але ще більше вона була налякана.

Дикстра застиг там, у невеличкому закутку перед дверима, лицем до чоловічої вбиральні, спиною до пари в жіночій вбиральні. Він стояв у затінку, оголошення з фотографіями зниклих дітей обабіч нього стиха шаруділи, наче гілки пальм у нічному бризі. Він стояв і чекав, сподіваючись, що більш нічого не трапиться. Але, звісно ж, трапилося. Йому спали на думку слова когось із кантрі-співаків, недоречні й зловісні: «Коли я второпав, було вже пізно, я вже був занадто багатий, щоб усе кинути й піти».

Знову почулося м’ясисте «гуп», і знову схлип жінки. Коротка мить тиші, а далі чоловічий голос завів знову, і стало ясно, що він, окрім того що п’яний, ще й неосвічений; з того як він промовляв «фойда». Про нього все стало зрозуміло: що він сидів на задній парті на уроках англійської у старших класах, пив молоко просто з картонного пакета, коли повертався зі школи додому, що його вигнали з другого або третього курсу, що він працює десь, де треба надягати рукавички, і носить ніж «Х-Асіо» в задній кишені. Некоректно робити такі узагальнення – все одно що казати, ніби всі афроамериканці мають вроджене почуття ритму, а всі італійці оперні співаки, – проте тут, у темряві, об одинадцятій вечора, в оточенні плакатів зі зниклими дітьми, які завжди чомусь друкують на рожевому папері, так ніби це колір втрати, було зрозуміло, що все так і є.

– Падлюче курвисько.

Він вкритий ластовинням, — подумав Дикстра. – І швидко отримує сонячні опіки. З сонячними опіками він виглядає мов божевільний, і зазвичай чинить мов божевільний. Він п’є мексиканський кавовий лікер «Kahlua», коли, так би мовити, при грошах, але здебільшого він п’є б…

– Лі, не треба, – почувся голос жінки. Вона вже ридала, благаючи, і Дикстра подумав: Не робіть цього, леді. Хіба ви не знаєте, що від цього тільки гірше? Хіба ви не знаєте, що коли він бачить, як шмарклі течуть вам з носа, він ще більше звіріє?

– Не бий мене, прошу, я…

Гуп!

Удар об стіну, й новий гострий скрик, ледь не собачий виск, болю. Цей містер Крузер вгатив її так, що вона знову стукнулася потилицею об кахляну стіну туалету, а як там у тому старому анекдоті? Чому в американських подружжях щороку реєструється триста тисяч випадків биття? Тому що вони… курва… неслухняні.

– Курва.

Це було казання Лі на сю ніч, прямо з другого послання до Перепиятиків, і чим найбільше лякав цей голос – Дикстрі це здалося вкрай жахливим – так це відсутністю емоцій. Краще б у нім звучав гнів. Гнів для жінки був би безпечнішим. Гнів, він ніби горючі випари – одна іскра, і все згорає вмент вульгарним феєрверком, – але цей хлопець… він якийсь настирливий. Він не збирається знову її вдарити, а потім вибачитися, можливо, й заплакати, як він це вже робив. Можливо, він не раз робив так раніше, але не цього вечора. Цього вечора він налаштований на довге розпалювання. Здрастуй, Мері, Божа мати, дай пораду, як зіграти. Що ж мені робити? Яка моя роль у цьому? І чи я її маю?

Йому вже перехотілося заходити до чоловічої вбиральні, щоб сотворити там довгий полегшувальний акт сечовипускання, на який він так сподівався, заздалегідь запланувавши; його яєчка перетворилися на два крихітні камінці, а тиск з нирок розповзся вгору по хребту і вниз йому в ноги. Серце у грудях шаленіло, лопочучи швидким галопом, який, певне, стане спринтом, коли прозвучить наступний удар. Мине година чи більше, перш ніж він знову буде здатний мочитися, не важливо, як сильно йому хотітиметься, сеча буде вибризкуватися з нього короткими цівками, не даруючи полегшення. О Господи, як би йому хотілося, щоб ця година проминула, щоб він опинився вже за шістдесят чи сімдесят миль звідси!

Що ти робитимеш, якщо він вдарить її знову?

Ще одне питання виринуло: що він робитиме, якщо жінка чкурне, а містер Крузер за нею поженеться? З жіночого туалету лежав тільки один шлях, і Джон Дикстра стояв посеред нього. Джон Дикстра в ковбойських чобітках, що їх Рік Гардин взуває, їдучи до Джексонвіла, де кожні два тижні збираються автори детективів та інших потаємних історій – серед них чимало пухкеньких жіночок у брючних костюмах пастельних кольорів, – щоб обговорювати письменницьку техніку, агентів і продажі та пліткувати одне про одного.

– Лі-Лі, не роби мені боляче, прошу тебе. Молю, не бий мене. Прошу, не завдай шкоди дитині.

Лі-Лі. Ісус би просльозився.

Не вистачало тільки цього; ставки ростуть. Дитина. Прошу, не завдай шкоди дитині. Ласкаво просимо на «Сімейний канал».

Серце, що галопувало в грудях Дикстри, немов обірвалося на дюйм нижче. Відчуття було таке, ніби він стирчить отут, у цьому закуті між чоловічою та жіночою вбиральнями, вже щонайменше хвилин двадцять, але, глянувши на годинник на руці, він не здивувався, що з моменту першого ляску не минуло й сорока секунд. Це все суб’єктивна природа часу і надприродна швидкість думок, коли розум раптом опиняється в стресовій ситуації. Він сам описував таке безліч разів. Він вважав, що більшість авторів творів з саспенсом – хоч бери цей термін у лапки, хоч ні – також описували цей феномен. Це був товар першої потреби в їхній справі. Коли наступного разу прийде його черга виголошувати промову на зібранні «Флоридських злодіїв», можливо, він поговорить на цю тему, почавши з розповіді про цей інцидент. Про те, як йому вистачило часу подумати, друге послання до Перепиятиків. Хоча така оповідка може виявитися занадто важкою для їхніх зібрань, принаймні…

Ціла серія ударів перервала низку його думок. Лі-Лі прорвало. Дикстра слухав ці удари з відразою чоловіка, який розуміє, що чує звуки, котрих ніколи не забуде, не звукові ефекти в кіно, а удари кулаків, немов у пухову подушку, на диво легкі, ледь не делікатні. Жінка скрикнула раз від подиву і другий – від болю. Після цього вона видавала тільки приглушені схлипи болю і страху. Стоячи надворі у темряві, Дикстра пригадував усі ті поради публічних інформаційних служб щодо запобігання насильству в родинах, що інколи потрапляли йому на очі. Там не було і натяку на ситуацію, коли в одне вухо влітає шелест вітру між пальмового листя (і шурхотіння оголошень про зниклих дітей, не забуваймо), а в інше – уривчасте схлипування болю й страху.

Він почув човгання підошов по кахлях і зрозумів, що Лі (Лі-Лі, називала його жінка, ніби пестливе ім’я могло вгамувати його оскаженіння) наблизився. Як і Рік Гардин, Лі був у чоботях. Лі-Лі всього світу – це хлопці, що полюбляють взутися у черевики «Джорджія Джайнтз». Вони підступні собаки дінго. На жінці були кросівки, низькі, білі. Він це точно знав.

– Хвойдо, ти, курво, я бачив, як ти з ним базікала, терлася цицьками об нього, ти, довбана хвойдо…

– Ні, Лі-Лі, я ніколи…

Знов звук удару, а відтак хрипке харкання, не схоже ні на чоловіче, ні на жіноче. Блювання. Вранці хтось чиститиме ці туалети і побачить у жіночому засохле на долівці й на одній зі стін блювотиння, а Лі і його жінка чи подружка будуть уже далеко, і для прибиральника це буде лише черговий бруд, який треба змити, походження блювотиння неясне й нецікаве, а що тут може зробити Дикстра? Та чи має він ввійти туди? Якщо ні, Лі, може, скоро перестане її бити, та й по всьому, а от якщо втрутиться хтось чужий…

Він може вбити нас обох.

Але…

Дитина. Прошу, не завдай шкоди дитині.

Дикстра стиснув кулаки і подумав: сраний «Сімейний канал»! Жінка все ще блювала.

– Перестань мені оце, Еллен.

– Я не можу!

– Ні? О’кей, добре. Я сам тебе зупиню. Хвойда.

Чергові гуп! слідом за вигуком хвойда. Серце Дикстри обірвалося ще нижче. Він не думав, що це можливо. Скоро воно буде битися у нього в шлунку. Якби ж він тільки міг ввести в дію Пса! В романі це годилося б – саме перед тим, як зробити найбільшу помилку вечора, завернути на цей відпочинковий майданчик, він розмірковував про самоідентифікацію, і якщо не це у підручниках з літературної майстерності називається лиховісним передчуттям, то що ж тоді?

Так, він міг би обернутися на створеного ним кілера, вдертися в жіночу вбиральню, вибити лайно з Лі і поїхати своєю дорогою. Як Шейн у тому старому фільмі з Аленом Леддом.

Жінку знову вирвало, звук як у тієї машини, що перемелює каміння на гравій, і Дикстра зрозумів, що Пес тут не зарадить. Пес – вигаданий персонаж. А тут реальність вивалює йому в очі язика, наче той п’яниця.

– От іще раз так зробиш – і побачиш, що тобі буде, – пригрозив Лі, і цього разу в його голосі було щось вельми небезпечне. Він уже готовий був на все. Дикстра не мав сумнівів.

Я дам свідчення в суді. А коли мене там спитають, що я зробив, щоб це припинити, я відповім, що нічого. Я запам'ятовував. І був свідком. А потім поясню їм, що письменники саме цим і займаються, коли не сидять і не пишуть.

Дикстра зважував, чи не побігти до свого «ягуара» – потихеньку! – і не викликати по телефону з панелі поліцію. Набрати *99, і все. На автостраді через кожні десять миль висіли знаки, що повідомляли: У ВИПАДКУ НАДЗВИЧАЙНОЇ СИТУАЦІЇ НАБЕРІТЬ *99 НА СОТОВОМУ ТЕЛЕФОНІ. А втім, копів ніколи не буває поряд, коли вони потрібні. Цього вечора найближчий з них сидить, либонь, у Брейдентоні або аж у Ібор Сіті, і поки він доїде сюди, тутешнє криваве родео вже завершиться.

Із жіночої вбиральні тепер лунала чергами важка гикавка, яку переривали низькі звуки позивів до блювання. Там грюкнули двері кабінки. Жінка розуміла, що Лі не жартує, не гірше, ніж це розумів Дикстра. Якщо вона знову блюватиме, він може зовсім здуріти. Нападе на неї цей скажений і замордує. А якщо його заарештують? Другий ступінь. Ненавмисне вбивство. Він може вийти на волю через якихось п’ятнадцять місяців і гулятиме з її молодшою сестричкою.

Вертайся до своєї машини, Джоне. Вертайся до своєї машини, сідай за кермо і їдь звідси. Починай проробляти думку, що цього ніколи з тобою не траплялося. І пару наступних днів тримайся подалі від газет і новин по телевізору. Це допоможе. Давай. Катай зараз же. Ти літератор, а не боєць. Твій ріст п’ять футів дев’ять дюймів, ти важиш 162 фунти, у тебе біль у плечі, а єдине, що ти можеш зробити, – це погіршити справу. Отож катай мерщій до машини і прокажи молитву якомусь богові з тих, що наглядають за жінками, такими як Еллен.

І він уже було одвернувся йти, аж тут його приголомшила думка.

Пес не справжній, але ж він – Рік Гардин – реальний.

Еллен Вітлав з Нокомису впала до туалетної кабінки і опинилася на унітазі з розкаряченими ногами й задраною спідницею, точнісінько як та хвойда, і Лі поперся слідом, воліючи вхопити її за вуха, щоб зручніше було гатити цією тупою головою об кахельну стіну. Досить уже. Треба втовкти їй такий урок, якого вона ніколи не забуде.

Не те щоб ці думки пропливли в його голові послідовною вервечкою. В його голові зараз варилася якась червона каламуть. Зі споду і ззаду її наскрізь пронизував голос, що верещав, ніби Стівен Тайлер з «Аеросміту»: Ти не моя, бейбі, все, ти більше не моя, ти не вішайся на мене, ти, курво.

Він зробив три кроки, й отут-то десь неподалік почав ритмічно мекекати автомобільний сигнал, він збивав його з власного ритму, заважав концентруватися, зводив з розуму, змусив його озирнутися довкола: бе! бе! бе! бе!

Автомобільний сигнал тривоги, – подумав він і глянув від дверей жіночої вбиральні на жінку, що сиділа в кабінці. Від дверей просто на цю курву. Кулаки його стискалися й розтискалися від нерішучості. Раптом він ткнув у її бік вказівним пальцем правої руки, ніготь на ньому був довгим і брудним.

– Поворухнись лишень, і тобі смерть, – сказав і зробив крок за двері.

У нужнику світло було яскраве, і відпочинковий майданчик з парковкою яскраво освітлювався, але в закутку між двома туалетами було темно. На мить він немов осліп, і саме в цю мить удар в спину під потилицею штовхнув його бігом уперед, він встиг зробити два кроки, але об щось перечепився – чи не об чиюсь ногу – і впав крижем, розчепірившись на бетоні.

Без ніякої затримки чийсь чобіт вгатив його у стегно, і великий м’яз – від запакованої у сині джинси дупи й аж до попереку – немов паралізувало. Він смикнувся повзти…

Голос понад ним промовив:

– Не рухайся, Лі. У мене в руці залізна монтувалка. Лежи на череві, бо інакше я відіб’ю тобі голову.

Лі залишився лежати з простягнутими вперед руками, це виглядало ледь не зворушливо.

– Еллен, виходьте сюди, – промовив голос чоловіка, який його щойно вдарив. – У нас нема часу на дурниці. Виходьте сюди мерщій.

Зависла пауза. Потім почувся тремтячий голос тупої курви:

– Ви його не поранили? Не робіть йому шкоди!

– З ним усе добре, але, якщо ви зараз же не вийдете, я йому такої шкоди нароблю. Просто мушу. – Далі пауза, а тоді: – І винні в цьому будете ви.

А машина так і не припиняє подавати в ніч монотонні сигнали: бе! бе! бе! бе!

Лі спробував трохи повернути голову. Боляче. Чим цей мудак його вдарив? Чи він казав щось про залізну монтувалку? Важко пригадати.

Лі знову отримав удар чоботом під зад. Він вискнув і знову ткнувся головою в бетон.

– Виходьте, леді, бо я розвалю йому голову! У мене зараз нема вибору!

Голос її почувся ближче. Ще нетвердий, проте в ньому вже чулося обурення.

– Навіщо ви це зробили? Ви не мусили цього робити!

– Я викликав поліцію по мобільному, – промовив чоловік, що стояв над Лі. – Патрульний прийняв дзвінок на сто сороковій милі. Отже, ми маємо десять хвилин, можливо, трохи менше. Містере Лі-Лі, ключі від машини у вас чи в неї?

Лі потребував часу, щоб згадати.

– У неї, – нарешті промовив він. – Вона казала, що я занадто п’яний, щоб вести машину.

– Чудово. Еллен, ідіть туди, сідайте у ваш «крузер» і рушайте геть. Їдьте, поки не дістанетеся Лейк Сіті, і, якщо у вашій голові є хоча б стільки ж мозку, скільки Господь подарував качці, ви також не будете озиратися.

– Я не залишу його тут з вами! – Вона вже говорила насправді сердито. – Тим більше коли у вас у руках ота штука!

– Робіть, що наказано. Їдьте зараз же, а то я відмантулю його капітально.

– Ви головоріз!

Чоловік зареготав, і цей його сміх налякав Лі більше, ніж слова, які той вимовляв.

– Рахую до тридцяти. Якщо ви до того не від’їдете звідси у південному напрямку, я знесу йому голову з плечей. Відіб’ю її, як кульку в гольфі.

– Ви не можете…

– Роби, що сказано, Еллен, роби, люба.

– Ви чули його, – промовив чоловік. – Ваш великий іграшковий ведмедик бажає вам щасливої дороги. Якщо вам схочеться, щоб він продовжив добивати вас – і вашу дитину – завтра ввечері, не маю нічого проти. Мене не буде поряд завтра ввечері. Але зараз ви мене вже затрахали. Пішла геть, тупорила, воруши своєю сракою.

Таку команду вона розуміла, ще й подану добре знайомою їй мовою, тож Лі побачив зі своєї пригніченої лінії погляду, як повз нього промайнули її голі ноги в сандаліях. Чоловік, що його завалив, почав голосно рахувати: один, два, три, чотири…

– Поспішай же, в біса! – заволав Лі, й знову йому дісталося чоботом по дупі, але вже не вдарило, а хіба гойднуло. Але все ’дно боляче. А тим часом бе! бе! бе! лунало далеко в ніч. – Воруши своєю сракою!

Тут вже її сандалії залопотіли. Поряд із нею побігла її тінь. Чоловік дорахував до двадцяти, коли завелася швейна машинка, що правила «крузеру» за двигун, і до тридцяти, коли Лі побачив хвостові вогні машини, яка почала задкувати на паркінгу. Лі очікував, що зараз його почнуть бити, і попустився, коли цього не сталося.

Потім «крузер» повернув на виїзну алею і звук двигуна почав стихати, а тоді чоловік, що стояв над ним, промовив дещо невпевнено.

– Отже, – промовив чоловік, котрий завалив його. – Що мені тепер робити з тобою?

– Не бийте мене, – подав голос Лі. – Не бийте мене, містере.

Коли зникли з очей вогні «крузера», Гардин перекинув з однієї руки до іншої монтувалку. Долоні в нього спітніли, і він її ледь не впустив. Недобре вийшло б. Залізний важіль, впавши, голосно б дзвякнув об бетон і Лі підхопився би вмент. Не такий він здоровань, як уявляв собі Дикстра, але небезпечний. Він уже довів це.

Аякже, небезпечний для вагітних жінок.

Проте не варто так гадати. Якщо він дозволить хлопчику Лі-Лі скочити на рівні, розпочнеться абсолютно інша гра. Він відчув, як Дикстра починає задкувати, намагається подискутувати на цю, а далі, либонь, і на інші теми. Гардин відштовхнув його. Не той час і не те місце для розпатякувань університетського лектора.

– Отже, що мені тепер робити з тобою? – поставив він питання, що прозвучало непевно.

– Не бийте мене, – промовив чоловік, що лежав долі. Він носив окуляри. Це був великий сюрприз. Ні Дикстра, ні Гардин не уявляли собі його в окулярах. – Не бийте мене, містере.

– Є ідея. – Дикстра наразі сказав би: «У мене народилася ідея». – Знімай окуляри і клади поряд на землю.

– Навіщо…

– Не патякай, роби, що кажуть.

Лі, одягнений у вицвілі голубі «лівайси» та сорочку в стилі «вестерн» (тепер її край виліз на спині з-за пояса й прикривав йому сідниці), торкнувся своїх окулярів у тонкій металевій оправі правою рукою.

– Ні, давай іншою рукою.

– Чому?

– Не питай мене. Роби, що кажуть. Знімай окуляри лівою рукою.

Лі зняв свої чудернацькі крихкі окуляри і поклав їх на бетон. Гардин моментально на них наступив каблуком чобота. Почулися неголосний тріск і делікатний рип скла.

– Навіщо ви це зробили? – схлипнув Лі.

– А ти як думаєш, навіщо? У тебе є пістолет чи ще якась зброя?

– Ні! На Бога, ні!

І Гардин йому повірив. Якщо б він мав зброю, це міг бути хіба якийсь карабін на алігаторів, і лежав би він у багажнику його «крузера». Але й це не було на нього схоже. Стоячи надворі біля жіночої вбиральні, Дикстра уявляв собі там якогось здорованя роботягу. Цей же парубок виглядав, як якийсь бухгалтер, який хіба що тричі на тиждень качається у тренажерному залі «Голд’з Джим».

– Я зараз збираюся піти до своєї машини, – сказав Гардин. – Вимкнути тривогу й поїхати геть.

– Авжеж, авжеж, це саме те, що…

Гардин примусив його замовкнути, знову поставивши чобіт йому на задницю, і погойдував ним цього разу більш загрозливо.

– Чому б тобі не стулити пельку? Як, до речі, гадаєш, що це ти тут щойно творив?

– Навчав ту курву, аби…

Гардин вгатив йому по стегну ледь не щосили, лише в останню секунду трохи пом’якшивши удар. Трішечки. Лі заволав від болю й страху. Гардина стривожило те, що він щойно зробив і як він це зробив – абсолютно бездумно. Ще сильніше його стривожило те, що йому хотілося це повторити, але вдарити дужче. Йому сподобався крик болю й страху і хотілося почути його знову.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю