Текст книги "Коли впаде темрява"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 26 страниц)

Дівчина-колобок[1]1
  Оригінальна назва твору – «Пряникова дівчина» – алюзія на казку «Пряниковий хлопчик»; її сюжет цілком збігається з сюжетом казки «Колобок».


[Закрыть]

1. Тільки швидкий біг допомагав

Після того як померла її дитина, Емілі стала бігати. Спершу добігала тільки до воріт, де, зігнувшись, впиралася руками в коліна й відпочивала, а пізніше вже до кінця кварталу і далі – аж до закусочної «Квік-Пік» біля підніжжя пагорба. Там вона зазвичай з'їдала бутерброд з маргарином, а якщо не могла вигадати чогось іншого, підживлювалася шоколадними батончиками «Хо-Хо» або тістечками «Рінг-Дінг». Попервах поверталася вона повільно, але згодом бігла й на зворотньому шляху. Пізніше вона перестала під'їдати. Це виявилося на диво нелегкою справою. Раніше вона не уявляла, як гарно цукор гамує журбу. Хоча, можливо, солодощі просто стали для неї якимсь фетишем. Як би там не було, а врешті-решт надійшов час сказати «бай-бай» батончикам. І вона це зробила. Їй вистачало самого бігу. Генрі називав фетишем її бігання, і вона погоджувалася з тим, що він має рацію.

– Що з цього приводу каже Стайнер? – спитав він її.

– Стайнер, як медик, каже, щоб я бігала, накачувала собі ендорфіни. – Вона промовчала про те, що не бачилася з Сюзен Стайнер відтоді, як поховали Амі. – Вона каже, що може виписати на цю вправу рецепт, якщо тобі він потрібен.

Емілі завжди вміла надурити Генрі. Навіть після смерті Амі.

– Ми можемо народити іншу дитину, – сказала вона, сидячи біля нього на ліжку, де він лежав, схрестивши ноги, а по щоках йому текли сльози.

Його втішали ці слова, ну то й добре, хоча ніколи в них не буде іншої дитини, бо, так би мовити, залишається ризик знову знайти в колисці посіріле, застигле немовля. Більше жодних марних серцево-легеневих реанімацій чи лементу по номеру 911, де оператор тобі відповідає – говоріть тихіше, мем, я вас не розумію. Але Генрі не варто було цього знати, і вона воліла його втішати, принаймні на початку. Вона вірила в те, що не хліб, а втіха – суть життя. Можливо, пізніше вона змогла б і сама втішитися. Проте це саме вона народила дефектну дитину. Ось у чому жах. Тож більше вона не ризикуватиме.

Потім у неї почалися напади головного болю. Скажені напади. І врешті вона таки пішла до лікаря, але не до Сюзен Стайнер, а до їхнього терапевта Мендеса. Мендес виписав їй рецепт на якийсь «Зоміг»[2]2
  «Зоміг» – модний препарат проти мігрені.


[Закрыть]. До сімейної клініки, де приймав Мендес, вона доїхала автобусом, а по ліки до аптеки вже побігла. Бігом вона поверталася й додому – якихось дві милі, – і, коли нарешті добігла, у неї в боці, високо, між пахвою й ребрами, ніби застрягла сталева виделка. Вона дозволила собі на це не зважати. То був біль, що минається. Крім того, вона була виснажена і сподівалася, що зможе хоч трішечки поспати.

Вона заснула – аж до надвечір'я. На тім самім ліжку, де було зачато Амі, на тому, де плакав Генрі. Прокинувшись, вона побачила в себе перед очима плаваючі в повітрі примарні кола, безпомилкова ознака того – як вона вже звикла його називати – Славнозвісного головного болю Ем. Вона проковтнула одну з нових пігулок, і, на її подив – ледь не переляк, – біль дав задній хід і вшився. Спершу до потилиці, а там і зовсім щез. Вона подумала, що проти смерті дитини мусила б існувати така ж пігулка.

А ще вона подумала, що їй треба з'ясувати межі власної витривалості, і вирішила, що подібне з'ясування вимагає тривалого часу. Неподалік від дому був стадіон юнацької спортивної асоціації з біговою доріжкою. Вона почала туди їздити машиною вранці, одразу після того, як Генрі йшов на роботу. Генрі не розумів сенсу в бігові. Джоґґінґ – інша справа, чимало жінок займаються бігом підтюпцем. Скинути зайвих якихось чотири фунти з гузна, зменшити на якихось пару дюймів обсяг талії. Але Ем не мала зайвих чотирьох фунтів ні на задку, ні на боках, а джоґґінгу їй більше не вистачало. Вона мусила бігати, і то швидко. Тільки швидкий біг допомагав.

Вона ставила машину біля треку і бігала, поки могла бігти, аж поки спортивна майка на ній не темніла від поту спереду і ззаду, аж поки ледь волочила ноги, аж поки від виснаження не починалася гикавка.

Генрі довідався. Хтось побачив, як вона одна-однісінька бігає о восьмій ранку, і доповів йому. У них була гаряча полеміка з цього приводу. Полеміка переросла в дебати про розлучення.

– Це просто хобі, – сказала вона.

– Джоді Андерсон розповіла мені, як ти добігалась до того, що впала. Вона перелякалася, подумала, в тебе щось із серцем. Ем, це не хобі. І навіть не фетиш. Це – манія.

І він подивився на неї з докором. Отоді-то вона вхопила книжку і пожбурила в нього так, що та навіть розірвалася. Саме через цей докірливий погляд розірвалася. Вона більше не годна була його терпіти. Та ще й вкупі з отим його видовженим обличчям – це немов жити в одній хаті з бараном. Я вийшла за барана дорсетської сірої породи, – думала вона, – от і маю тепер це безкінечне бее-бее-бее.

Проте вона ще раз спробувала підвести логічну мотивацію під те, для чого, як здогадувалась, логічної мотивації не існувало. Так виявлялося магічне мислення; а також магічний спосіб дій. Наприклад, те ж саме бігання.

– Марафонці біжать, доки не впадуть.

– Ти збираєшся взяти участь у марафонському забігу?

– Можливо.

Але дивилася вона при цьому вбік. У вікно, на під'їзну алею. Алея кликала її. Алея вела до хідника, а хідник – у світ.

– Ні, – сказав він. – Ти не збираєшся брати участь у марафонському забігу. Ти не плануєш бігти марафон. Вона збагнула – з тим відчуттям осяйного одкровення, яке нам завжди дарує наочність, – що це апофеоз Генрі, що в цім полягає вся суть цього довбаного Генрі. Впродовж усіх шести років їхнього подружнього життя він завжди був у курсі того, що вона думає, відчуває, планує.

«Я втішала тебе, – подумала вона – ще не шаленіючи, але близько до того. – Ти лежав отут на ліжку, нюняв, а я тебе втішала».

– Біг є класичною реакцією психіки на той біль, який відчуваєш, – говорив він, як завжди, поважно. – Це називається відсторонення. Але якщо ти не відчуватимеш болю, люба, ти ніколи не зможеш...

Отоді-то вона й схопила першу, яка трапилася їй під руку, річ, і нею виявився роман «Дочка хранителя пам'яті»[3]3
  «Дочка хранителя пам'яті» – бестселер (2005) американської письменниці Кім Едвардс про те, як лікар приймає пологи в своєї дружини, котра народжує двійнят, але він потайки від неї віддає одне немовля з синдромом дауна своїй коханці, щоб віднесла його до притулку, однак та залишає дитину собі і виховує.


[Закрыть] в паперовій палітурці. Вона колись було почала його читати, але покинула, зате тепер його читав Генрі і, судячи з закладки, вже встиг подолати три чверті. «У нього навіть літературний смак, як у дорсетського барана», – подумала вона і шпурнула книжку в нього. Книжка попала йому в плече. Він витріщив на неї широко розплющені здивовані очі, а потім рвонувся вперед. Либонь, хотів її просто обійняти, але хтозна? Невже хтось бодай щось може в такому розуміти?

Якби він кинувся на мить раніше, можливо, устиг би вхопити її за плече або за зап'ястя, а може, хоч ззаду, за майку. Та його скував секундний шок. Він запізнився, а вона вже побігла, пригальмувавши тільки раз, щоб підхопити зі столика в сінях свій гаманець на поясі. Під'їзною алеєю до хідника. А там вздовж узвозу, яким вона недовгий час прогулювалася, штовхаючи перед себе візочок, поряд з іншими матусями, які тепер демонстрували їй своє відчуження. Цього разу вона не збиралася зупинятися чи бодай стишувати біг. Емілі вибігла у світ одягненою лише в шорти, кросівки та майку з написом БЕРЕЖІТЬ ЛІДЕРА ГУРТУ ПІДТРИМКИ. Ринувшись униз пагорбом, вона на бігу оперезалася поясом з гаманцем і клацнула пряжкою. Що вона відчувала?

Радісне збудження. Чистий кайф.

Вона дісталася центру міста (дві милі, двадцять дві хвилини), не припиняючи бігу, навіть коли світлофор наказував стояти, у такі моменти вона тупцювала на місці. Двійко хлопців у «мустангу» з опущеним верхом – саме починалася пора для відкритого верху – пропустили її на розі Центральної і Східної вулиць. Один із них свиснув, Ем показала йому фак-пальця. Він засміявся й зааплодував, газонувши «мустангом» по Центральній.

При собі в неї було небагацько грошей, але вона мала пару кредитних карток. Особливо цінною була «Америкен Експрес», бо за її допомогою вона могла отримати дорожні чеки.

Вона усвідомила, що повертатися додому не збирається, принаймні не зараз. А коли ця думка замість смутку відгукнулася в ній почуттям полегшення – можливо, навіть ефемерного сп'яніння, – вона здогадалася, що це рішення на довший час.

Вона зайшла до готелю «Моріс», щоб звідти зателефонувати, а потім раптом вирішила зняти там собі номер. Є в них кімната на одну ніч? Є. Вона подала клерку кредитну картку «АмЕкс».

– Схоже, вам не потрібен носій, – промовив клерк, оцінивши на око її шорти й майку.

– Я поспішала з дому.

– Розумію. – Сказав таким тоном, що було ясно – він взагалі не розуміє нічого. Вона вхопила посунутий їй клерком ключ і поспішила через широкий хол до ліфтів, ледь стримуючись, щоб не побігти.

2. Судячи з голосу, ти плачеш

Вона хотіла купити якийсь одяг – пару спідниць, пару сорочок, дві пари джинсів, ще одні шорти, – але, перш ніж вирушити на закупи, мусила зателефонувати: спершу Генрі, потім – своєму батькові. Батько жив у Талахасі. Вона вирішила: краще буде спершу зателефонувати до нього. Номер його кабінету в гаражі вона не могла пригадати, зате пам'ятала номер мобільного. Він відповів після першого ж гудка. Чутно було ревіння автомобільних двигунів.

– Ем? Як ся маєш?

Це непросте запитання не видавалося аж надто складним.

– У мене все гарно, тату. Але я зараз в готелі «Моріс». Здається, я пішла від Генрі.

– Назавжди чи на спробу?

У його голосі не відчувалося здивування – він усе сприймав легко; у ньому це їй подобалося, – але ревіння двигунів спершу стишилося, а далі вщухло геть. Вона уявила, як він заходить до свого кабінету, зачиняє двері, бере, либонь, зі свого захаращеного столу її фотокартку й підносить собі до очей.

– Поки що не можу сказати. Просто зараз ще зарано.

– А через що так трапилося?

– Через бігання.

– Бігання?

Вона зітхнула:

– Не зовсім. Ти ж знаєш, як одне тягне за собою інше? Або цілу купу всякого іншого?

– Дитина. – Батько не промовляв імені Амі після смерті немовляти. З того часу вона назавжди стала дитиною.

– І те, як я переживаю через це. Генрі це неприємно бачити. Я зрозуміла, що хотіла б пережити це по-своєму.

– Генрі – гарний чоловік, – сказав їй батько, – але в нього своє ставлення до проблем. Безперечно.

Вона мовчки чекала.

– Що можу зробити я?

Вона пояснила. Він погодився. Знала, що він погодиться, але не раніше, ніж почує всю історію цілком. Вміти вислухати – це найважливіше, а Расті Джексон був спеціалістом і в цій справі. Один з трьох автомеханіків, що працювали в університетському гаражі, він став однією з чотирьох найвпливовіших персон у всьому кампусі Талахасі[4]4
  Талахасі – столиця штату Флорида й округу Леон, де розташовано кілька університетів; батько героїні, скоріш за все, управляє гаражем FAMU – Флоридського аграрно-механічного університету.


[Закрыть] (про це вона не від нього чула, він взагалі про таке не казав ні їй, ні будь-кому іншому) саме завдяки своєму вмінню вислуховувати.

– Я пішлю Маріет прибрати в домі, – сказав він.

– Не треба, тату. Я можу й сама прибрати.

– Я так хочу, – сказав він. – Там давно час влаштувати генеральну чистку. Той чортів будинок простояв зачиненим майже рік. Після того як померла твоя мати, я нечасто наїжджав до Вермільйона[5]5
  Вермільйон – назва вигаданого автором рифового острова біля західного узбережжя Флориди. Дослівно означає – кіновар, відтінок криваво-червоного кольору.


[Закрыть].Тут завжди знаходиться для мене якесь заняття.

І материне ім'я – Дебра – він також перестав промовляти. Після її похорону (рак яєчників) він просто почав її називати твоя матір.

Ем ледь не промовила – ти певен, що не проти? – але такі слова кажуть, коли послугу пропонує тобі хтось чужий. Або батько із зовсім іншою вдачею.

– Ти хочеш туди, щоб там бігати? – спитав він. У його голосі чулася посмішка. – Там довжелезний пляж, є де побігати, і довга дорога там також є. Ти й сама про все це знаєш. Там не доведеться розштовхувати когось ліктями, щоб не заважали твоєму бігові. Відтепер і до жовтня на Вермільйоні буде зовсім порожньо.

– Я хочу туди, щоб там думати. І, гадаю, щоб покінчити з жалобою.

– Це добре, – сказав він. – Замовити для тебе квиток на літак?

– Я й сама можу.

– Звісно, можеш. Емі, з тобою все гаразд?

– Так, – відповіла вона.

– Судячи з голосу, ти плачеш.

– Так, трохи, – погодилася вона, витираючи обличчя. – Все це трапилося так раптово. – Як смерть Амі, могла б вона додати. Дитина пішла скромно, як маленька леді. Анічичирк з бейбі-монітора[6]6
  Бейбі-монітор – радіоприлад, який через установлений у колисці або дитячій спальні мікрофон передає звуки на приймач, що його носить із собою мати або няня, пораючись в інших кімнатах.


[Закрыть]. Йди з дому тихо, не грюкай дверима, – часто нагадувала їй матір, коли Ем була дівчинкою-підлітком.

– А Генрі не оселиться неподалік у якомусь готелі, щоб тебе турбувати?

Вона почула в його голосі легке, делікатне занепокоєння, перед тим як він промовив турбувати, і усміхнулась попри сльози, котрі все ще не припинилися.

– Якщо ти маєш на увазі, чи він не приїде туди, щоб мене побити... то це не в його стилі.

– Чоловіки іноді міняють стиль, коли їхні дружини раптом зриваються й тікають геть – хай навіть усього лише заради бігу.

– Але не Генрі, – заперечила вона. – Він не той чоловік, який турбуватиме когось.

– Ти певна, що не хочеш спершу заїхати до Талахасі?

Вона трохи забарилася з відповіддю. Їй і хотілося, але...

– Мені потрібно якийсь час побути на самоті. Все інше згодом. – І повторила: – Усе трапилося занадто швидко.

Хоча вважала, що все вибудовувалося поволі. Можливо, існувало навіть від самого початку, закладене у ДНК їхнього подружжя.

– О'кей, я люблю тебе, Емі.

– Я тебе теж люблю, тату. Дякую тобі, – сказала вона крізь сльози. – Я тобі дуже вдячна.

* * * * *

Із Генрі не було клопоту. Генрі навіть не спитав, звідки вона телефонує. Він сказав:

– Не лише тобі потрібна розлука на якийсь час. Либонь, це на краще.

Вона ледь стрималась – її це вразило як абсурдне й водночас як цілком нормальне бажання – від того, щоб йому подякувати. Найкращою відповіддю їй здалося – промовчати. Наступні його слова довели правильність її вибору.

– Кому ти телефонувала по допомогу? Королю гаражу?

Цього разу вона ледь стрималася, щоб не спитати його, чи він уже устиг подзвонити своїй матері. Дотримання принципу «зуб за зуб» ніколи нічого не вирішувало.

Вона промовила – і сподівалася, що це прозвучало стримано:

– Я іду на острів Вермільйон. До будиночка мого тата.

– До тієї халупи. – Їй здалося, що він ледь не пирхнув. Так само як цукерки «Хо-Хо» і бісквіти «Твінкі»[7]7
  «Твінкі» – тістечка з банановим і ванільним смаком.


[Закрыть], будинки лише з трьох кімнат і без гаражу випадали з системи вірувань Генрі.

Ем сказала:

– Коли дістануся туди, зателефоную тобі.

Довга пауза. Вона уявила, як він стоїть у кухні, прихилившись головою до стіни, міцно, аж кісточки пальців йому побіліли, стискає телефонну слухавку, боячись прохопитися гнівом. Оскільки їхні шість років разом здебільшого були гарними роками, вона сподівалася, що він стримається. Втім, невідомо, чи з ним дійсно відбувається те, що вона собі уявила.

Коли він заговорив знову, голос звучав спокійно, щоправда, досить втомлено.

– Ти прихопила свої кредитні картки?

– Так. Але я не збираюся ними зловживати. Проте мені потрібна моя половина... – Вона затнулася, прикусивши губу. Ледь не назвала свою померлу дочку дитиною, а це було б негарно. Нехай батько так її називає, але тільки не вона. І продовжила спочатку.

– Моя половина грошей, що ми їх відкладали на коледж для Амі, – мовила вона. – Гадаю, там небагато, проте...

– Там більше, ніж ти гадаєш, – сказав він.

У його голосі знову почулося роздратування. Вони почали відкладати ті гроші не від народження Амі, навіть не тоді, коли Ем завагітніла, а ще як почали пробувати зробити дитину. Спроби затягнулися на чотири роки, і невдовзі перед тим, як Емілі нарешті зачала, йшлося вже про різні варіанти лікування безпліддя. Одним з варіантів було – взяти маля з притулку.

– Ті інвестиції були не просто вдалими, вони виявилися дарунком небес – особливо акції комп'ютерних компаній. Морт завів нас до цієї справи в найкращий час і витягнув звідти в абсолютно золотий момент. Емі, ти не повинна виймати яйця з цього кошика.

Отак з ним завжди. Він розповідає їй, що вона повинна чи не повинна робити.

– Я повідомлю тобі свою нову адресу, щойно її матиму, – сказала вона. – Роби зі своєю половиною що забажаєш, а мою надішли мені у вигляді банківського чека.

– Не припиняєш своєї біганини, – мовив він, і, хоча від цього менторського, зверхнього тону в неї виникло бажання, щоб він опинився поряд, щоб вона знову могла пожбурити в нього книжку – цього разу в твердій палітурці, – вона промовчала.

Нарешті він зітхнув.

– Слухай-но, Ем, я вшиюся звідси на кілька годин. Приходь і збери свою одежу чи що там тобі треба. Я залишу тобі трохи грошей на туалетному столику.

На мить вона спокусилася; аж раптом усвідомила, що гроші на туалетному столику чоловіки залишають для повій.

– Ні, – відповіла вона. – Я хочу все розпочати з нуля.

– Ем. – Відтак довга пауза. Вона вирішила, що він бореться зі своїми емоціями, від цієї думки в неї знову засвербіли очі. – Це в нас уже кінець, дівчинко?

– Не знаю, – відповіла вона, докладаючи зусиль, щоб голос звучав рівно. – Про це ще рано говорити.

– Якби я мусив угадати, я сказав би, що так. Сьогодні я переконався у двох речах. Одна з них полягає в тому, що здорова жінка може бігати довго.

– Я тобі зателефоную, – сказала вона.

– Друга – це те, що, коли йдеться про подружжя, живі діти діють як клей, а мертві – як кислота.

Це її вжалило найболючіше з усіх тих слів, що він міг би сказати, бо цим він принижував Амі до рівня паскудної метафори. Ем такого б собі не дозволила. Вважала, що ніколи б не змогла на таке зважитися.

– Я тобі подзвоню, – повторила вона і поклала слухавку.

3. Острів Вермільйон лежав заціпенілий і майже порожній

Отже, Емілі Овенсбі пробігла під'їзною алеєю, відтак униз пагорбом до закусочної «Квік-Пік», а далі по треку Південно-Клівлендської філії Асоціації юніорів[8]8
  Фізкультурно-спортивна асоціація старшокласників і студентів коледжів.


[Закрыть]. Вона прибігла до готелю «Моріс». Вона вихопилася із заміжнього життя, немов та жінка, що раптом наважилась попустити собі й рішуче випурхнула зі своїх сандалій. Далі вона домчала (за допомогою Південно-західних авіаліній) до Форт-Маєрсу[9]9
  Форт-Маєрс – форт, тепер столиця округу Лі, «ворота» Південно-Західної Флориди.


[Закрыть] у Флориді, де орендувала авто, й поїхала звідти на південь, до Нейплза[10]10
  Нейплз (Неаполь) – місто в окрузі Кольєр, Флорида.


[Закрыть]. Острів Вермільйон лежав заціпенілий і майже порожній під пекучим червневим сонцем. Дорога простяглася на дві милі паралельно до острівного пляжа – від підйомного моста до відрізка батькової під'їзної алеї. Там стояла вбога на вигляд, давно не фарбована халупа – з блакитним дахом і облупленими блакитними віконницями зовні, однак затишна і з кондиціонером.

Коли вона вимкнула двигун «ніссана», залишилися тільки звуки хвиль, що билися об порожній пляж, та десь неподалік раз у раз скрикувала ух-ох, ух-ох якась стривожена пташка.

Ем поклала голову на кермо машини й проплакала п'ять хвилин, виливаючи з себе всю напругу й жахи, що назбиралися в ній за останні півроку. Принаймні намагалася це зробити. В межах чутності тут не було нікого, окрім того птаха з його ух-ох. Нарешті виплакавшись, вона зняла майку і ретельно витерла все: шмарклі, піт і сльози. Витерла лице і верх грудей, котрі ховалися під простим сірим спортивним ліфчиком. Відтак рушила до будинку, під підошвами її кросівок рипіли мушлі й уламки коралів. Нахилившись дістати ключ зі схованки під незважаючи-ні-на-що-чарівним садовим гномом у вилинялому червоному капелюшку, вона усвідомила, що вже понад тиждень не відчуває звичного головного болю. Це її особливо втішило, зважаючи на те, що пігулки «Зоміг» залишилися за тисячу миль звідси.

Через п'ятнадцять хвилин, одягнена в шорти й батькову стару сорочку, вона вже бігла пляжем.

* * * * *

Протягом наступних трьох тижнів її життя набуло абсолютної простоти. На сніданок вона пила каву й помаранчевий сік, на ланч з'їдала величезні порції зеленого салату, а в обід жадібно наминала страви від «Ставфер»[11]11
  «Ставфер» – сімейний ресторан, тепер – компанія з виробництва й продажу швидкозамороженої їжі.


[Закрыть], зазвичай макарони з сиром або зварені шматки телятини з тостами у фірмовій упаковці – це їдло її батько називав гівном на паличці. Та їй потрібні були вуглеводи. Вранці, коли ще було холодно, вона бігала по пляжу босоніж, смугою припливу, там, де сирий пісок був щільним і здебільшого без мушлів. У післяобідній час, коли ставало спекотно (і часто дощило), вона бігала по тінистій майже на всьому її відтинку дорозі. Траплялося, вона промокала до нитки. У таких випадках вона бігла крізь дощ, часто усміхаючись, іноді навіть регочучи, а повернувшись, роздягалась у передпокої і кидала вимоклий одяг у пральну машинку, яка – так зручно – знаходилась лише за три кроки від душу.

Спершу вона пробігала дві милі пляжем і милю по дорозі. Через три тижні вона вже долала три милі пляжем і дві по дорозі. Расті Джексон любив називати свою острівну криївку Солом'яним Куренем[12]12
  Популярна пісня про селище Кеалакекуа на Гаваях.


[Закрыть], чи то за якоюсь старою піснею, чи ще з іншої причини. Будиночок стояв наприкінці північного краю острова, на Вермільйоні більше не було нічого схожого на нього, бо решта будівель належали багатіям та супербагатіям, а на самісінькому південному кінці були три маєтки багатих аж до абсурду господарів. Іноді, коли Ем бігла по дорозі, повз неї проїжджали вантажівки з ґрунтообробним знаряддям, а легковики дуже рідко. Всі будинки, повз які вона бігала, стояли зачинені, під'їзні алеї до них – завішані ланцюгами, і такими вони залишаться щонайменше до жовтня, коли сюди потроху почнуть напливати власники. Вона почала придумувати їм назви: той, що з колонами, отримав ім'я Тара[13]13
  Тара – назва плантації в романі Маргарет Мітчел «Віднесені вітром».


[Закрыть]; той, що стояв за високою огорожею з залізних шпичаків, став зватися Клаб Фед[14]14
  Клаб Фед – сленгова назва в'язниці з режимом середньої суворості.


[Закрыть]; великий, що ховався за бридкою стіною з сірого бетону, став називатися Дотом. Єдиний з них невеличкий, затінений пальмами мандрівників і пальметами[15]15
  Пальмета – різновид віялової американської пальми.


[Закрыть], вона назвала Хатинкою Тролів – його сезонні мешканці, як вона собі уявляла, харчуються печивом «Троль Гаус»[16]16
  Жартівливий натяк на шоколадне печиво «Толл Гаус», яке випускає компанія «Нестле».


[Закрыть].

Іноді на пляжі вона бачила волонтерів-екологів з «Черепахового дозору», а невдовзі вже могла й вітатися з кожним на ім'я. І, пробігаючи повз них, чула навзаєм: «Йо, Ем!» Більше там майже ніколи нікого не бувало, хіба що одного разу над нею з дзижчанням завис вертоліт. Його пасажир, юнак, нахилився і помахав їй рукою. Ем помахала йому у відповідь, її обличчя було надійно приховане козирком каскетки з логотипом команди «Семіноли» Флоридського штатного універу.

Їжу купувала вона у «Пабліксі»[17]17
  «Паблікс» – мережа супермаркетів.


[Закрыть] – по федеральній трасі №41 за п'ять миль звідси. Вертаючись додому, часто зупинялася біля букіністичної крамниці Бобі Трікета, яка була куди більшою за батьків будиночок, хоча, зрештою, такий самий курінь. Там вона купувала старі кримінальні романи Реймонда Чендлера[18]18
  Реймонд Чендлер (1888-1959) – письменник, основоположник жанру «крутого детективу».


[Закрыть] та Еда МакБейна[19]19
  Ед МакБейн (1926-2005) – популярний романіст і кіносценарист, писав також під ім'ям Івен Гантер.


[Закрыть] в паперових палітурках, із засмальцьованими до брунатності кутиками пожовклих сторінок, і пахли вони так солодко й ностальгічно, як той старезний фургончик «форд» з дерев'яним кузовом, що вона його одного разу зустріла на трасі №41; на даху в нього ще були прив'язані два садові стільці, а ззаду стирчала добряче побита серферська дошка. Їй не було потреби купувати Джона Д. МакДоналда[20]20
  Джон Д. МакДоналд (1916-1986) – автор численних детективів.


[Закрыть]; батько запакував його книжками цілі полиці, які сам колись змайстрував із ящиків з-під помаранчів.

Наприкінці липня вона пробігала шість, а інколи й сім миль щодня, циці в неї стали не більшими за шишечки, і дупця майже зникла, а на двох, до того порожніх полицях у батьковій хаті вишикувалися томики з назвами на кшталт «Мертве місто» чи «Шість негарних речей»[21]21
  «Мертве місто» – трилер Джона МакКінлі про зомбі; «Шість негарних речей» – детектив Чарлі Гастона про російську мафію на кордоні між США та Мексикою.


[Закрыть]. Ввечері у неї ніколи не вмикався телевізор, навіть заради прогнозу погоди. Не вмикався й батьків старий комп'ютер. Жодного разу вона не купила якоїсь газети.

Батько телефонував їй що два дні, але перестав питати, чи не бажає вона, щоб він «вирвався» з роботи до неї, після того як вона пояснила, що, коли буде готова з ним побачитися, сама йому про це скаже. Наразі, сказала вона йому, в неї нема суїцидальних настроїв (це було правдою), нема навіть депресії (неправда) і вона добре їсть. Для Расті цього було достатньо. Вони завше були щирими одне з одним. Також вона знала, що влітку в нього завжди багато справ – все, що неможливо зробити, коли в кампусі (котрий він завжди називав заводом)вирує юнацтво, мусило бути зроблене між 15 червня й 15 вересня, коли там не було нікого, окрім студентів, що підробляють влітку, та учасників якихось наукових конференцій, що їх вряди-годи влаштовувала адміністрація.

А ще в нього була подружка, леді на ім'я Мелоді. Ем не любила їх навідувати – їй ставало там смішно, – але вона знала, що батькові було гарно з Мелоді, тож завжди питалася в нього про неї.

– Все добре, – беззмінно відповідав він. – Мел шикарна, як той персик.

Один раз вона зателефонувала Генрі, і один раз Генрі зателефонував їй. Того вечора, коли він дзвонив, Ем здалося, що він п'яний. Він знову спитав у неї, чи між ними все скінчилося назавжди, і вона знову відповіла, що не знає, таким чином, збрехавши. Ймовірно, збрехала.

Вночі вона спала, наче западала в кому. Спершу її мучили погані сни – знов і знов той ранок, коли вони побачили, що Амі мертва. В деяких сновидіннях Амі з'являлася їй чорною, мов зогнила полуниця. В інших – то були найгірші – вона знаходила Амі на межі втрати життя і рятувала її диханням з рота в рот. Найгіршими, бо прокидалася вона з усвідомленням того, що Амі залишається так само безповоротно мертвою. Якось під час нічної грози вона підхопилася посеред такого сну, зісковзнула голою з ліжка на підлогу й ридала, упершись ліктями собі в коліна, долонями розтягуючи лице в гримасу, а блискавки все спалахували й спалахували понад затокою, кидаючи на стіну миттєві сині відбитки.

Вона не припиняла себе навантажувати – випробовувала легендарні межі людської витривалості, – і сновидіння або пропали, або спустилися нижче за поріг її пам'яті. Прокидатися вона почала не те щоб з відчуттям свіжості, проте розслабленою аж до самої серцевини. І хоч кожен її день був точнісінько таким, як попередній, поступово дні почали здаватися їй новими – не вервечкою повторень, а кожний самодостатнім. Одного дня вона прокинулася з усвідомленням того, що смерть Амі – це не те, що відбувається, а те, що вже відбулося.

Вона вирішила запросити до себе батька – нехай приїде, і Мелоді хай привозить, якщо схоче. Вона пригостить їх гарним обідом. Вони зможуть заночувати (що за чортівня, це ж його дім). А відтак вона почала частіше гадати, що б його робити далі зі своїм справжнім життям, з тим, що невдовзі розпочнеться по той бік підйомного мосту: що би їй хотілося зберегти, а чого позбутися. Скоро їй треба буде зробити той телефонний дзвінок, гадала вона. За тиждень. Найбільше за два. Поки ще рано, але майже ось-ось. Майже.

4. Не надто гарний чоловік

Якогось полудня, невдовзі після того, як липень перейшов у серпень, Дік Холліс доповів їй, що на острові в неї з'явився сусіда. Дік називав Вермільйон не інакше, як тільки островом.

Дік був битим чолов'ягою років п'ятдесяти чи, може, сімдесяти. Високий і стрункий, він ходив в обшарпаному солом'яному капелюсі, схожому на перекинуту догори дном супницю. З сьомої ранку до сьомої вечора він опікувався мостом між Вермільйоном і материком. Працював з понеділка по п'ятницю. По вікендах його підміняв «хлопчик» (хлопчику було років тридцять). Коли, підбігши до мосту, Емілі замість Діка бачила перед будкою у старому плетеному кріслі хлопчика, який замість «Нью-Йорк Таймз» читав «Максим» або «Популярну механіку»[22]22
  «Максим» – чоловічий журнал; «Популярна механіка» – журнал з оціночними оглядами техніки й практичними порадами, зокрема на автомобільну тематику.


[Закрыть], вона розуміла, що знову настала субота.

Утім, сьогодні там сидів Дік. Канал між Вермільйоном та материковим берегом – Дік називав його горлом (маючи на увазі гирло, вважала вона) – зяяв порожнечею. Небо було похмурим, на перилах мосту, тих, що з боку затоки, стояла чапля, не то медитуючи, не то пантруючи рибу.

– Сусіди? – перепитала Ем. – Немає в мене ніяких сусідів.

– Я неправильно висловився. Пікерінг повернувся. Хазяїн садиби №366. Знову привіз собі якусь небогу.

Слово небогу Дік підкреслив, зиркнувши своїми голубими, ницвілими майже до безбарвності очима.

– Я нікого не бачила, – сказала Ем.

– Так. Він переїхав міст своїм червоним «м'сдесом» десь з годину тому, коли ти ще, либонь, шнурки зав'язувала. – Дік нахилився над своєю газетою, і та захрустіла на його пласкому череві. Вона помітила, що він наполовину розгадав кросворд. – Кожного літа інша небога. Завжди молода. – Він зробив паузу. – Іноді дві небоги, одна у серпні, друга у вересні.

– Не знаю я його, – сказала Ем. – І ніякого червоного «мерседеса» не бачила.

Вона також не знала, що за будинок позначений номером 366. Вона помічала самі будівлі, але рідко звертала увагу на поштові скриньки. Звісно, окрім номеру 219. Це був той, дах якого прикрашав рядок вирізьблених пташок (дім, певне, називався Птахокрай[23]23
  «Птахокрай» – джаз-клуб у Нью-Йорку, названий на честь саксофоніста Чарлі «Птаха» Паркера; назва стала популярною й широко використовується в американській культурі.


[Закрыть]).

– Та це й на краще, – сказав Дік. Цього разу замість закотити очі він так закопилив губи, ніби йому до рота потрапило щось гидке. – Він привозить їх у «м'сдесі», а потім відвозить назад до Сейнт-Пітерсберга[24]24
  Сейнт-Пітерсберг – місто, зараз найбільше у Флориді.


[Закрыть] на своєму судні. На великій білій яхті. Називається «Плейпен»[25]25
  «Плейпен» – дитячий ігровий манеж; це слово також використовується як ідіома в значенні «сексодром».


[Закрыть]. Вона тут пройшла вранці. – І знову опустилися кутики його губ. Удалині загриміло. – Отже, небога отримує екскурсію по будинку, потім приємний короткий круїз морем на берег, і ми знову не бачимо Пікерінга до січня, аж поки не похолоднішає в його чиказьких краях.

Ем пригадала, що начебто бачила біля берега білу яхту під час своєї вранішньої пробіжки, але не була цього певна.

– За день чи два – а може, й через тиждень – він пришле сюди пару хлопців і хтось з них віджене його «м'сдес» туди, де він його тримає. Десь біля приватного аеропорту в Нейплзі, гадаю.

– Мабуть, він дуже багатий, – сказала Ем.

Ця розмова виявилася найдовшою з усіх, які вона до того мала з Діком, і їй було з ним цікаво, але все одно вона вже почала тупцювати на місці. Почасти тому, що не хотілося задубіти, але перш за все тому, що її тіло волало бігу.

– Багатий, як той Скрудж МакДак[26]26
  Скрудж МакДак – персонаж коміксів та мультиків, жадібний мільйонер.


[Закрыть], але я вважаю, що Пікерінг надто смітить своїми грошима. Так, як дядечкові Скруджу й не снилося. Я чув, він заробив гроші на якихось комп'ютерних штуках, – завів він очі під лоба. – Так, як усі зараз.

– Мабуть, – сказала вона, не перестаючи тупцювати. Грім знову прокашлявся, і цього разу серйозніше.

– Я бачу, тобі не терпиться побігти, але затримую тебе не без причини, – промовив Дік. Він склав газету, поклав її долі поряд зі старим плетеним стільцем і поставив на неї свою чашку з кавою, мов прес-пап'є притиснув. – У мене нема звичаю патякати про острівних мешканців, бо в такому випадку я б не пропрацював тут довго – більшість із них багатії, – але ти мені подобаєшся, Емі. Ти замкнута і зовсім не пихата. А ще мені подобається твій батько. Ми з ним інколи разом хиляли пивце.

– Дякую, – сказала вона. Її зворушили його слова. Нова думка відгукнулася посмішкою в неї на губах. – А мій батько просив вас наглядати за мною?

Дік похитав головою.

– Ніколи не просив. Ніколи б і не попросив. Це не в стилі Р. Дж. Тим не менш він би тобі сказав те саме, що й я кажу: Джим Пікерінг не надто гарний чоловік. Я б тримався від нього подалі. Якщо він запросить тебе випити, хай навіть чашку кави, з ним і з його племінницею, я б на твоєму місці сказав – ні. І якщо б він запросив покататися з ним на яхті, я б теж на твоєму місці відповів йому абсолютним – ні.