Текст книги "Коли впаде темрява"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 26 страниц)

– Мені здається, я розумію, що ви маєте на увазі, – сказала вона, ледь посміхнувшись.

– Справді?

– Ну… я одного разу зняла з себе маєчку в барі на Кі Весті і виграла десять доларів за танець під «Ханкі-Тонк Жінок». – Вона зашарілась. – Едвард про це не знає, і, якщо ви йому колись розповісте, мені доведеться встромити вам у око одну з його шпильок для краваток.

– Капець, що за крута ви дівчина, – проголосив я, і її усмішка перетворилася з непевної на доволі замріяну. Й одразу вона помолодшала лицем. Я подумав, що варто продовжувати в тому ж напрямку.

Ми зайшли до «Доналда». На дверях там був намальований стандартний індик, стандартні пілігрими на кахлях на стіні понад грилем.

– Я послухався Містера, Шо Капець, і тому тут, – пояснив їй я. – Але деякі інші речі також опинилися тут, і я не знаю, що мені з ними робити. Це речі, яких я, здається, не в змозі позбутися. Саме про них я й хотів з вами поговорити.

– Дозвольте вам нагадати знову, що я не психотерапевт, – промовила вона, явно почуваючись незручно. Усмішка зникла. – У мене диплом з німецької, а друга спеціальність – європейська історія.

Вам з чоловіком, напевне, є багато про що балакати, – подумалось мені. А вголос я промовив, що просто мусив поговорити, не обов’язково саме з нею, а будь з ким.

– Добре. Але я вас попередила.

Офіціант прийняв у нас перші замовлення, вона попросила каву без кофеїну, я – звичайну. Щойно той одійшов, як вона запитала, які саме речі я мав на увазі.

– Ось одна з них. – Я видобув з кишені прозорий кубик зі сталевим пенні і поставив його на стіл. Тоді розповів їй про інші речі і кому вони належали. Кліву «безбол для беде дуже-дуже добба штука» Фаррелу. Морін Геннон, яка носила волосся розпущеним до пояса, як ознаку власної незамінності для корпорації. Джимі Іглтону, що мав диявольський нюх на фальшиві аварії, сина з діагнозом «нездатність до навчання» й подушку-пердушку, яку він завжди тримав глибоко замкненою в шухляді свого столу, дістаючи її тільки один раз на рік, перед різдвяною вечіркою. Соні Д’Аміко, кращій бухгалтерці в «Лайт & Белл», якій окуляри «Лоліта» подарував на знак гіркого розлучення її колишній чоловік. Брюсові «Володарю Мух» Мейсонові, який перед моїм внутрішнім зором завжди з’являється з оголеним торсом; він дме у свою мушлю на Джонс Біч, а хвилі тим часом набігають на пляж, хапаючи його за щиколотки. І, насамкінець, Міша Бжизинські, з ким я відвідав щонайменше дюжину матчів «Нью-Йорк Мете». Я розповів їй, як повикидав усе, окрім Мішиної ляльки, до сміттєвого контейнеру на розі Парк-авеню й 75-ї вулиці і як вони раніше за мене опинилися знову в моїй квартирі, можливо через те, що я затримався на хвилинку замовити собі курку «Генерал Цо». Впродовж моєї розповіді прозорий кубик так і стояв між нами на столі. Його невмолимий вигляд майже не заважав нам їсти.

Закінчивши свою розповідь, я відчув більше полегшення, ніж сподівався. Але з її боку столу зависло відчутно важке мовчання.

– Отже, – порушив я тишу, – що ви скажете з цього приводу?

Вона на мить задумалась, і я її не виню.

– Мені здається, ми з вами вже не колишні незнайомці, – врешті почала вона. – І заводити нових друзів – непогана справа. Мені цікаво було почути про існування Містера, Шо Капець і розповісти вам про свою пригоду.

– Мені теж, – вставив я, це було правдою.

– А тепер чи можу я поставити вам два запитання?

– Звичайно.

– Наскільки сильно ви відчуваєте те, що називається «почуттям провини тих, що вижили»?

– А я гадав, ви не психотерапевт.

– Я й не психотерапевт, але читаю журнали і навіть не дуже приховую, що дивлюся Опру. Мій чоловік, принаймні, знає, хоча я й волію не тикати його в це носом. Отже… Скотте, наскільки сильно?

Я обмірковував її запитання. Гарне питання – і, звісно, я сам собі його не раз ставив тими безсонними ночами.

– Досить сильно, – промовив я. – Але також і полегшення, не буду тут брехати. Якби Містер, Що Капець існував насправді, він би ніколи більше не платив за ресторанні обіди. Принаймні тоді, коли я був би поряд з ним. – Я зітхнув. – Вас це шокує?

Вона потягнулася через стіл і легко торкнулася моєї руки.

– Аніскільки.

Від цих її слів мені ще більше полегшало, я навіть повірити не міг, що так може бути. Я коротко потиснув її руку й відпустив.

– А яке ваше друге запитання?

– Наскільки для вас важливо, чи повірю я вашій розповіді про речі, які до вас повертаються?

Я вирішив, що це неперевершене запитання, хоча прозорий кубик так і залишався стояти поряд із цукерничкою. Врешті-решт, не така вже це й рідкісна річ. І ще я подумав, що, якби вона замість німецької отримала диплом з психології, справи б у неї йшли ого-го.

– Не так важливо, як я гадав ще годину тому, – відповів я. – Самої розповіді про них вистачило для полегшення.

Вона кивнула й посміхнулась.

– Добре. А тепер я висловлю здогад: схоже, хтось грає з вами у якусь гру. Не вельми чесну гру.

– Морочить мене, – сказав я. Намагався не показати цього, але нечасто в мене траплялося таке розчарування. Можливо, у деяких обставинах між людьми виникає шар недовіри – для їх же захисту. Чи, може, – ймовірно, – я не доніс свого власного відчуття того, що все це… відбувалося насправді. Усе ще відбувається. Як відбуваються зсуви.

– Так, вас морочать, – погодилася вона, а тоді: – Але ви в це не вірите.

Знову зачіпки для сприйняття. Я кивнув.

– Я замикав двері, коли виходив, і вони залишалися замкнені, коли я повернувся зі «Стейплз». Я чув клацання засувів, коли повертав ключ. Вони голосно клацають. Їх неможливо не почути.

– Авжеж… почуття провини тих, що вижили… дивна річ. І потужна, якщо вірити журнальним статтям.

– Це… «Це не почуття провини тих, що вижили» – збирався я сказати, але не варто було цього говорити. Я виборов собі шанс придбати нового друга, а отримати нового друга – вже само по собі гарно, не важливо, що буде далі. Тому я вніс поправку. – Я не вважаю це почуттям провини, – показав я на прозорий кубик. – Він же справжній, чи не так? Такий самий справжній, як Сонині окуляри. Ви його бачите. І я також бачу. Я можу припустити, що міг сам його купити, проте… – Я знизав плечима, намагаючись передати цим те, про що нам обом було відомо, – можливе будь-що.

– Не думаю, щоб це робили ви. Але для мене також неприйнятна думка, ніби відкрився люк між реальністю і присмерковою зоною та звідти випали ці речі.

Так, у цьому й полягала проблема. Для Поли сама ідея того, що прозорий кубик та інші речі, які з’явилися в моїй квартирі, мають надприродне походження, автоматично виходила за межі здорового глузду, байдуже, скільки було фактів на її користь. Мені залишалося вирішити, чого я більше прагну, – доводити ще щось чи мати друга.

Я вирішив не наполягати.

– Добре, – сказав я і, перехопивши погляд офіціанта, зробив у повітрі жест, ніби підписую чек. – Я згоден сприйняти ваше несприйняття моєї історії.

– А чи так-то? – спитала вона, пильно вдивляючись у мене.

– Так. – Я гадав, що кажу правду. – Якщо так, ми можемо час від часу випити кави разом. Або просто потеревенити у вестибулі.

– Абсолютно.

Але голос її віддалився, випав з тону розмови. Вона задивилася на прозорий кубик з пенні. Потім глянула на мене. Я ніби в очі побачив зблиск у неї над головою, як малюють у коміксах. Вона простягла руку і вхопила кубик. Я не зміг би передати глибини відчаю, який вразив мене, коли вона це зробила, та й що я міг сказати? Ми були нью-йоркцями, сиділи в чистому, гарно освітленому закладі. Зі свого боку вона вже встановила основоположні правила, і вони абсолютно виключали будь-яку надприродність. Надприродне залишилося за межами. Все, що перебувало там, випадало з норми.

Та тут вогник загорівся в очах Поли. Той, що підказував, – до нас завівала Міс, Шо Капець, а я з власного досвіду знав, як важко протистояти голосу такої особи.

– Дайте його мені, – попросила вона, посміхаючись мені в очі. У цю мить – уперше, мушу зізнатися – я помітив, що вона сексуальна, а не тільки гарненька.

– Навіщо? – Так, ніби я цього сам не знав.

– Вважаймо це моїм гонораром за те, що я вислухала вашу історію.

– Я не знаю, чи він вартий того…

– Цілком достатній, – перебила вона. В ній розгорялося власне натхнення, а в такому стані люди не сприймають слова «ні». – Мені спала на думку розкішна ідея. Я, принаймні, пересвідчуся, що цей сувенір не втече до вас, махнувши хвостиком. У нашій квартирі є сейф. – Тут вона продемонструвала чарівну пантоміму, показавши, як зачиняє дверцята сейфа, змінює комбінацію цифр і викидає ключ за плече.

– Добре, – погодився я. – Це мій вам подарунок. – І відчув у цю мить щось на кшталт зловісної втіхи. Назвімо це голосом Містера, Шо Начувайся. Вочевидь, просто виговоритися мені було недостатньо. Вона не повірила мені, а принаймні якась частинка в глибині моєї душі воліла довіри і сумувала, що Пола не дала їй того, чого вона прагнула. Ця частинка розуміла, що дозволяти Полі забрати собі прозорий кубик – абсолютно жахлива ідея, але все одно радо спостерігала за тим, як жінка ховає його собі в сумочку.

– А тепер, – промовила вона енергійно, – мамуня каже бай-бай, зробимо ручкою. Можливо, коли мине тиждень чи два, а він до вас не повернеться, – гадаю, це залежить від впертості вашої підсвідомості, – ви почнете роздавати решту тих речей. – І ці її слова були для мене справжнім подарунком того дня, хоча тоді я цього ще не розумів.

– Можливо, й так, – погодився я і посміхнувся. Щирою посмішкою, адресованою новій подружці. Щирою посмішкою для Гарненької Мамуні. Не перестаючи думати – начувайся, а шо.

* * * * *

Так і трапилося.

На третій вечір – я якраз дивився вечірній випуск новин, де Чак Скарборо розповідав про транспортні проблеми міста, – мені подзвонили у двері. Оскільки я ні на кого не чекав, то вирішив, що це принесли якийсь пакет, можливо, навіть Рейф з «Федерал Експрес». Відчинив двері, там стояла Пола Робсон.

Зовсім не та жінка, з якою я нещодавно обідав. Назвімо цю її версію Міс Пола, Шо За Гидота Ця Сучасна Хіміотерапія. Губи ледь торкнуті помадою, і більш ніякого макіяжу, а обличчя перетворилося на хворобливу жовто-білу тінь. Під очима темніли пурпурно-коричневі кола. Мабуть, перед тим як спуститися сюди зі свого п’ятого поверху, вона кілька разів провела по голові щіткою, але користі від того було мало. Волосся її виглядало, мов солома, і стирчало врізнобіч так, що в інших обставинах це видалося б карикатурно забавним. Перед собою вона тримала прозорий кубик, і я побачив, що на пальцях цієї руки в неї вже нема колишніх ретельно доглянутих нігтів. Вона їх зжувала до пучок. І перше, що я подумав, Господи помилуй: Шо ж, Начулася.

Вона простягнула мені кубик.

– Заберіть це, – промовила вона.

Я мовчки взяв.

– Його звали Роландом Ейблсоном, – спитала вона, – правда ж?

– Так.

– У нього було руде волосся.

– Так.

– Неодружений, але сплачував на дитину якійсь жінці в Ровеї.

Я цього не знав – гадаю, жодна душа в «Лайт & Белл» про це не здогадувалась, – але знову кивнув, і не лише заради того, щоб вона продовжувала говорити. Я не мав сумнівів, що все це правда.

– Як її звали, Поло? – Сам не знаю, чому я це спитав.

– Тоня Грегсон.

Вона ніби перебувала в трансі. Але щось таке блищало в її очах, щось таке жахливе, що я ледь витримував у них дивитися. Тим не менш я відклав ім’я на поличку в своїй пам’яті: Тоня Грегсон, Ровей. А відтак, мов хтось під час інвентаризації: один прозорий кубик з пенні всередині.

– Він намагався сховатися під стіл, ви про це знали? Ні, я бачу, що ні. В нього зайнялося волосся, і він заплакав. Бо в ту мить зрозумів, що ніколи в нього не буде катамарана і ніколи більше не стригти йому своєї галявини.

Вона торкнулася рукою моєї щоки, таким інтимним жестом, що це могло б шокувати, якби та її рука не була такою крижаною.

– Під кінець він готовий був віддати все, що мав, до останнього цента, і всі свої акції, які беріг, за те, щоби хоч раз покосити галявину. Ви вірите в це?

– Так.

– Там усі кричали, він відчував запах реактивного палива, і він розумів, що надійшов час його смерті. Ви це розумієте? Ви розумієте увесь цей жах?

Я кивнув. Я не міг говорити. Хоч би мені до скроні приставили пістолет, я все одно не зміг би промовити жодного слова.

– Політики теревенять про меморіал, і звитяжність, і про війну проти тероризму, але палаюче волосся – це апокаліптично. – Вона вишкірилася в невимовній посмішці. За мить продовжила: – Він намагався заповзти під свій стіл з палаючим волоссям. Там, під столом, лежала та пластикова річ, як вона називається…

– Мат…

– Так, мат, пластмасовий мат, і він поклав на нього руки і відчував його рифлі і запах свого палаючого волосся. Ви це розумієте?

Я кивнув. І тут почав плакати. Ми ж говорили про Роланда Ейблсона, хлопця, з яким я працював. Він робив у відділі покриттів, я не дуже близько був з ним був знайомий. Привіт-привіт, от і все, звідки мені було знати, що в нього є дитина в Ровеї? А якби я не прогуляв того дня, моє волосся також згоріло би. Раніше я ніколи насправді цього не розумів.

– Я не бажаю вас більше ніколи бачити, – сказала вона. І знову вишкірилася жахливою усмішкою, але тепер і вона плакала. – Мене не хвилюють ваші проблеми. Мені начхати на все те лайно, яке ви знайшли. Ми з вами квити. Відтепер дайте мені спокій. – Вона вже було одвернулася, але затрималася і обернулася до мене знов. Сказала: – Вони зробили це в ім’я Бога. Але Бога немає. Якби десь був Бог, містере Стейлі, він вразив би усіх тих вісімнадцятеро на смерть просто там, у їхніх кріслах в аеропорту, з їхніми квитками на посадку в руках, але ніякий Бог цього не зробив. Пасажирів викликали на посадку, і ті виродки таки встали й пішли на посадку.

Я дивився, як вона йде до ліфта. З дуже прямою спиною.

З волоссям, яке стирчало врізнобіч, від чого вона здавалася дівчинкою з комікса в недільній газеті. Вона не бажала мене більше бачити, і я її не винуватив. Я зачинив двері й подивився на сталевого Ейба Лінкольна у прозорому кубику. Дивився на нього доволі довго. Я думав, як би тхнула його борода, якби Уліс Грант встромив у неї свою незмінну сигару. Неприємний запах гару. По телевізору хтось саме казав, що у «Сліпі’з» черги на розпродаж матраців. Після цього Лен Берман почав розповідати про «Джетс».

* * * * *

Тієї ночі прокинувся о другій ранку і слухав шепіт голосів. У мене не було ні сновидінь, ні просто видінь про тих людей, яким належали ці речі, я не бачив нікого з палаючим волоссям, нікого, хто б вистрибував з вікон, рятуючись від горючого реактивного палива, та й хіба я мусив? Я знав, ким вони були, і речі, які вони залишили по собі, залишені були для мене. Неслушно було віддавати прозорий кубик Полі Робсон, проте тільки тому, що вона була неслушною особистістю.

До речі, один з голосів належав саме Полі. «Ви можете почати віддавати речі, – повідомив він. І ще сказав: Гадаю, все залежить від впертості вашої підсвідомості».

Якийсь час я просто лежав, а потім зміг знову заснути. Мені приснилося, ніби я у Сентрал-Парку, годую качок, аж раптом зненацька якийсь гуркіт, мов надзвуковий удар, і небо заволокло димом. У моєму сні дим тхнув горілим волоссям.

* * * * *

Я думав про Тоню Грегсон у Ровеї – Тоню та її дитину, в якої можуть бути очі Роланда Ейблсона, а може, й не його, – і вирішив, що мушу з нею ще почекати. Я вирішив почати з вдови Брюса Мейсона.

Потягом я доїхав до Доббс Феррі і викликав зі станції таксі. Таксист підвіз мене до житлового будинку на одній з вуличок Кейп Коду. Я дав йому якісь гроші, попросив зачекати – я не затримаюсь довго – і подзвонив у двері. Під пахвою я тримав коробку. На вигляд як коробка з тортом.

Дзвонити довелося тільки раз, бо я телефонував заздалегідь і Джаніс Мейсон чекала на мене. Я добре обміркував свою історію і розповів її доволі впевнено, знаючи, що таксі за дверима, в якому крутиться лічильник, вбереже мене від зайвої допитливості.

Сьомого вересня, розповідав я, – попередньої п’ятниці – я намагався видмухати якісь ноти з мушлі, яку Брюс тримав на своєму столі, бо чув, як сам Брюс це робив на пікніку на Джонс Біч. (Джаніс, місіс Володар Мух, кивала; звісно, вона ж теж тоді там була.) Отже, сказав я, щоб не бути багатослівним, я випросив у Брюса мушлю на вікенд, щоб попрактикуватися. Тоді, вранці у вівторок, я прокинувся зі страшним запаленням носових пазух і диким головним болем, тож куди там мені було йти. (Цю історію я розповідав уже кільком людям.) Я саме пив чай. Аж раптом почув гуркіт і побачив, як у небо здіймається дим. Я не згадував про мушлю аж до цього тижня. Наводив лад у шухляді, і, чорти мене забирай, вона там лежить. Тож я просто подумав… це не така вже пам’ятка, та все ж таки я гадав, що… ну, розумієте…

Її очі наповнилися слізьми, як мої тоді, коли Пола Робсон повернула мені «пенсійний фонд» Роланда Ейблсона, тільки тепер не було того нажаханого виразу, який, я певен, з’явився на моєму обличчі, коли Пола стояла там з відстовбурченим навсібіч волоссям. Джаніс відповіла мені, що вона рада отримати будь-яку пам’ятку, що нагадуватиме їй про Брюса.

– Я не можу забути, як ми з ним прощалися, – сказала вона, тримаючи коробку в руках. – Він завжди йшов дуже рано, щоб встигнути на потяг. Він поцілував мене в щоку, а я розплющила одне око і спитала його, чи не принесе він з собою додому пінту «хаф-н-хафу». Він сказав, що так. Це останні слова, що він їх промовив до мене. Коли він прохав мене вийти за нього заміж, я почувалася, мов Гелена Троянська, – глупо звучить, але це щира правда, – як би мені хотілося, щоб я сказала йому тоді щось гарніше, ніж «принеси додому пінту “хаф-н-хафу”». Та ми прожили разом уже багато років, і той день здавався зовсім звичайним, а ми… ми ж ніколи не знаємо, авжеж?

– Так.

– Так. Будь-яке прощання може бути останнім, а ми цього не знаємо. Дякую вам, містере Стейлі. За те, що приїхали, привезли мені цю річ. Дуже люб’язно з вашого боку. – Відтак вона злегка посміхнулася. – А ви пам’ятаєте, як він стояв на пляжі, без сорочки, і дув у мушлю?

– Так, – відповів я і подивився, як вона тримає коробку. Пізніше вона сяде, і дістане звідти мушлю, і триматиме її у себе на колінах, і плакатиме. А я, принаймні, знав, що мушля ніколи вже не повернеться до моєї квартири. Вона потрапила додому.

* * * * *

Я повернувся на станцію і сів на потяг до Нью-Йорка. Вагони були майже порожніми о цій пообідній порі дня, а я сидів біля вікна з брудними патьоками дощу, що змивав пил, дивився на ріку і наближення гряди хмарочосів. У хмарні й дощові дні ту гряду, здається, створюєш у власній уяві, і вона враз з’являється.

Завтра я поїду в Ровей, повезу пенні в кубику з прозорого акрилу. Можливо, дитина візьме його своєю пухкенькою рукою і здивовано роздивлятиметься. У будь-якому випадку, він зникне з мого життя. Я міркував так, що єдина річ, якої буде важко здихатися, – це подушка-пердушка Джимі Іглтона: навряд чи мені вдалося б переконати місіс Іглтон, ніби я взяв її на вікенд додому попрактикуватися, еге ж? Проте необхідність – мати винахідливості, тож я був певен, що перегодом вигадаю якусь підходящу історію.

Мені спало на думку, що з часом можуть з’явитися й інші речі. І я збрехав би, якби запевняв вас, ніби вважаю таку можливість абсолютно неприємною. Коди йдеться про повернення речей, які люди вважали назавжди втраченими, речей, що мають вагу, існують компенсації. Навіть якщо це зовсім дрібні речі, як, наприклад, кумедні окуляри або сталевий пенні у прозорому кубику… ген-ген. Мушу зізнатися, компенсації таки є.

Випускний день

Джаніс ніяк не могла дібрати вірного слова для означення місця, де жив Бадді. Як на дім, воно завелике, як на маєток – замале, а від його назви – Гарборлайтс, яка красується на стовпі біля в’їзних воріт, їй хочеться блювати. Ніби назва якогось ресторану в Новому Лондоні, де фірмова страва завжди рибна. Зазвичай вона уникає промовляти цю назву, кажучи «твій дім», а чи – «поїдемо до тебе, пограємо в теніс», або «поїхали до тебе, поплаваємо».

Майже так само й щодо Бадді, думає вона, дивлячись, як він знечів’я прямує через галявину за ріг будинку, туди, де в них басейн. Не хотілося б звертатися до свого бойфренда «Бадді», та, коли згадаєш, що його справжнє ім’я – Брюс, узагалі не залишається нічого святого.

Або щодо вияву почуттів. Вона знає, йому хотілося б почути від неї «я кохаю тебе», особливо сьогодні, в його випускний день, – це був би кращий презент, ніж той срібний медальйон, який вона йому подарувала, хоча медальйон їй коштував, хоч зуби тепер клади на полицю, – але вимовити це їй понад силу. Вона не могла примусити себе сказати: «Я кохаю тебе, Брюсе». Найбільше, на що вона могла спромогтися (і знову ж таки згнітивши серце): «Ти мені дуже подобаєшся, Бадді». Ба, навіть ці слова звучали, ніби фраза з якогось англійського водевілю.

– Тобі ж байдуже до тих її слів, правда? – останнє, що він сказав, перш ніж рушив через галявину перевдягатися в купальні труси. – Ти ж не тому залишаєшся тут, еге ж?

– Ні, просто хочу ще покидати м’ячики. Й потішитися з краєвиду.

Заради цього виду й варто було приїздити сюди, він ніколи їй не набридав. Бо з цього боку дому видно було весь Нью-Йорк – купу немов складених з деталей дитячого конструктора хмарочосів з відблисками сонця у вікнах верхніх поверхів. Джаніс вважала, що тільки з відстані можна насолоджуватись елегантною незворушністю Нью-Йорка. Це було її улюблене місце.

– Бо ж вона просто моя бабця, – продовжував він. – Тепер ти з нею знайома. В неї що на умі, те й на язиці.

– Розумію, – сказала Джаніс. Насправді їй сподобалась бабуся Бадді, котра навіть не намагалася приховати своєї зверхності. Отакечки, відбивай собі такт під музику. Вони ж з Гоупів, котрі прибули до Коннектикуту разом з рештою «Небесного воїнства», красно дякуємо. А вона просто Джаніс Гандолевські, школярка з Фергейвену, і в неї через два тижні теж випускний; Бадді з друзями тоді вже будуть у пішому поході Аппалачським шляхом.

Вона відвертається до кошика з м’ячиками, струнка, доволі висока дівчинка у джинсових шортах, кросівках і майці. Ноги в неї напружуються, коли вона навшпиньки робить подачу. Вона гарна, і сама це знає, це знання в неї зовсім не пихате, а чисто функціональне. Вона розумна, і сама це знає. Мало хто з фергейвенських дівчат зустрічається з хлопцями з Академії – йдеться не про тусовки по вікендах під час зимових свят чи на весняних балах, типу ну-ми-все-тямимо-давай-по-скорому, – і це попри те, що за її прізвищем тягнеться оте ські,мов бляшанка, прив’язана до заднього бампера сімейного седана. Вона спромоглася утнути такий соціальний фокус з Брюсом Гоупом, знаним також як Бадді.

А коли підіймалися з цокольного приміщення, награвшись у відеоігри, – більшість приятелів ще залишилися сидіти там, зсунувши набакир свої бойові кашкети з кокардами, – вони підслухали його бабцю у вітальні, де святкували дорослі (бо зараз відбувалося їхнє свято; для юні воно почнеться ввечері, спершу в «Миттєвій святості» на дорозі №219, куди й звідки їх транспортують тато й мама Джиммі Фредеріка, котрі взяли на себе сьогодні роль водіїв без права на святковий келишок, а продовжиться пізніше на пляжі при світлі червневого місяця уповні, де йтимуть теревені беззмістовні, аж поки всі не впадуть безмовні, та в домі цім поки що люди не безмовні).

– Так от, ця Джаніс-Як-Там-Її, – просторікувала бабця своїм дивовижно пронизливим і водночас безбарвним голосом глухенької леді. – Вона справді гарненька, теперішня подружка Брюса, з містечка.

Лишень не назвала її стартовою лореткою Брюса, але саме це чулося в її інтонації.

Джаніс знизує плечима й подає ще кілька м’ячів, ноги пружинять, ракетка свистить. М’ячики летять через сітку різко і точно, всі потрапляють у віддалену звідси глибину приймача.

Вони фактично навчалися одне в одного, і вона має підозру, що в цьому й полягає весь сенс їхніх стосунків. Саме в цьому. А Бадді, по правді, меткий учень. Він від самого початку ставився до неї з повагою – можливо, аж занадто. Їй довелося відучувати його від цього – від зайвої ідолізації. Вона гадає, що він був не таким уже й поганим коханцем, зважаючи на той факт, що юним не випадає ні зручного часу, ані комфортних умов, коли йдеться про задоволення жаги їхніх тіл.

– Нам було гарно, – говорить вона, усе ж погодившись піти поплавати разом з ним, дозволити йому наостанок похизуватися нею перед усіма. Він вірить, що у них попереду ціле літо, принаймні до того дня, коли він поїде у Прінстон, а вона вступить до університету штату, але вона думає інакше; вона гадає, що цей його похід в Аппалачі почасти задумано як спосіб розлучити їх якомога безболісніше, але ж і якомога надійніше. У цьому Джаніс відчуває не «товариську доброзичливо-міцну» руку його батька і не наміри доволі чарівно-зарозумілої бабусі – теперішня подружка Брюса, з містечка, – а усмішливо-ущипливу практичність його матері, для якої найбільшим жахом (він був ніби видрукований на її гарному, без жодної зморшки лобі) було те, що ця міська дівчина з бляшанкою, прив’язаною до хвоста її прізвища, завагітніє й затягне її хлопчика до безперспективного шлюбу.

– Це було б також неправильно, – бурмоче вона, підкочуючи короб з м’ячиками до комори й клацаючи клямкою. Її подружка Марсі не втомлюється випитувати її, що вона взагалі в ньому знайшла, у цьому Бадді, при цьому вона фиркає і морщить носа. Чим ви займаєтеся цілий вікенд? Вбиваєте час на звані посиденьки у саду? Відвідуєте матчі з поло?

Вони дійсно пару разів були на поло, бо Том Гоуп ще їздить верхи, хоча – як їй шепнув Бадді – цей сезон може стати для нього останнім, якщо він не припинить набирати вагу. Крім того, вони ж іще й любилися, виснажуючись деколи так, що аж піт проймав. А часом вона регоче з його жартів. Тепер уже рідше – в ній зростає думка, що його здатність дивувати й веселити її гай-гай далеко не безмежна, – та поки що йому це вдається. Сухорлявий вузьколиций хлопець, що ламає стереотипи занудливого синочка багатої родини в цікавий, а іноді й вельми несподіваний спосіб. А ще він шляхетно ставиться до неї, а це не так уже й погано для дівочої самооцінки.

Поза тим, вона не вірить, що він завжди противитиметься поклику свого природного середовища. Десь ближче до тридцяти п’яти або біля цього віку, гадає вона, весь його теперішній ентузіазм щодо вилизування її інтимних місць ущухне і його значно більше цікавитиме колекціонування монет. Або реставрація старих колоніальних крісел-гойдалок, чим займається його батько – гм! – у каретному сараї.

Вона повільно йде величезною галявиною – цілий акр зеленої трави, – вдивляючись у іграшкові хмарочоси міста, що майорять ген-ген далеко звідси. Натомість зовсім поряд лунають гукання й сплески води в басейні. У будинку батько та мати Брюса і бабуся разом з найближчими друзями відзначатимуть день закінчення середньої школи своїм єдиним синочком по-своєму, формальним чаюванням. А підлітки сьогодні ввечері утнуть вечірку й розважатимуться в більш порядний спосіб. Де буде заковтнуто чимало алкоголю та не один десяток Х-пігулок. З великих гучномовців гатитиме клубна музика. Ніхто не ввімкне кантрі, музику, на якій виростала Джаніс, та нічого, вона сама знає, де її шукати.

На її випускний день гулянка буде без викрутасів, либонь у ресторані тітки Кей, і, звісно, здобувати подальшу освіту вона піде до скромнішого, не аж з такими багатющими традиціями, закладу, але вона планує піти далі, ніж, як їй здається, Брюсові може намаритись навіть уві сні. Вона стане журналісткою. Почне з університетської газети, а там подивиться, куди її далі винесе. Переступати зі щабля на новий щабель, ось як це треба робити. У цій драбині доста щаблів. Вона має талант користуватися власного зовнішністю й недемонстративною впевненістю в собі. Поки ще вона не знає його потужності, але з’ясує це. А ще існує удача. Так-так. Їй вистачає клепки не покладатися на везіння, але вона достатньо розумна, щоб знати, що удача зазвичай сприяє молодим.

Вона вже підійшла до брукованого патіо й озирається на простір галявини, в кінці якої лежить подвійний тенісний корт. Усе тут таке велике, таке багате, таке особливе, але їй вистачає мудрості не забувати, що їй лише вісімнадцять. Прийде час, коли все це може здатися їй цілком ординарним, навіть з погляду пам’яті. Нікчемним. Саме це чуття перспективи примирює її з тим фактом, що зараз вона усього лише Джаніс-Як-Там-Її, з якогось містечка, теперішня подружка Брюса. Тобто Бадді, з його вузьким лицем і хистким талантом зненацька її розсмішити. Він ніколи не ставився до неї зверхньо, бо напевне розуміє: якщо тільки-но спробує, вона його одразу кине.

Можна піти до басейну просто через будинок, через кімнату для перевдягання в його дальньому кінці, але спершу вона обертається трохи ліворуч, ще раз поглянути крізь милі й милі блакиті на далеке місто. Вона встигає загадати: Одного дня це місто може стати моїм, я називатиму його домом, – аж раптом там зблискує гігантська іскра так, ніби якийсь Бог у глибині тієї машинерії креснув запальничкою.

Вона кліпає очима, засліплена сяйвом, що спершу здається їй щільним спалахом самотньої блискавки. Однак весь південний небокрай беззвучно займається моторошною червінню. Безформне криваве сяйво ковтає будівлі. На мить вони знову з’являються, але подібні до привидів, ніби зняті розфокусованим об’єктивом. За секунду чи за якусь частку секунди вони зникають назавжди, і червінь починає розкручуватися вгору тисячами палаючих кінострічок. І тиша, тиша.

На патіо з’являється Брюсова мати й стає поряд із нею, прикривши очі дашком долоні. На ній нова синя сукня. Сукня для чайної церемонії. Їхні з Джаніс плечі торкаються, вони удвох дивляться на зростання малинового гриба, що поїдає небесну синяву. З його круглих боків звивається дим – темно-пурпурний у сонячному світлі – і знову втягується всередину. Сяйво цієї вогняної кулі таке червоне, що важко дивитися, але Джаніс не може відвести очей. По щоках їй течуть широкі гарячі патьоки, але вона не може відвернутися.

– Що це? – питає Брюсова мати. – Якщо то якась реклама, це несмак!

– Це бомба, – каже Джаніс. Голос її звучить ніби звідкілясь деінде. Либонь, транслюється напряму з Гартфорда[46]46
  Гартфорд – столиця штату Коннектикут.


[Закрыть]. Тепер червоний гриб набухає чорними пухирями, химерно змінюючи власні обриси – ось щойно там був кіт, потім собака, а тепер там Бобо Демонічний Клоун, – з відстані милі й милі він корчить гримаси над тим місцем, де щойно був Нью-Йорк, а тепер плавильна піч. – Це атомний вибух. До того ж потужний. Це вам не якась саморобна бомба в рюкзаку чи…