Текст книги "Коли впаде темрява"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 26 страниц)

То чи дуже він відрізняється від оцього Лі-Зі-Сральні, котрий лежить отут і чітка тінь, що спадає від будівлі, перекреслює по діагоналі йому спину? Схоже, що не дуже. Ну то й що? Питання було нудним, на кшталт – ваша улюблена телепередача? На думку спало цікавіше. Постало питання, наскільки різко він зможе вдарити свого друзяку Лі-Лі в ліве вухо, при цьому не жертвуючи точністю на користь сили. Просто у вухо, з носака. Який при цім буде звук, йому теж цікаво було б почути. Приємний, напевне. Звісно, таким чином він може вбити цього чоловіка, та чи велика буде втрата для світу? І хто про це взнає? Еллен? До дідька її.

– Краще тобі стулити пельку, мій друже, – сказав Гардин. – Зараз для тебе це найкраща модель поведінки. Просто заткни пельку. А коли сюди добереться патрульний, можеш розповісти йому все, що тобі, виродку, забажається.

– Чому ви вже не поїдете? Їдьте собі і залиште мене у спокої. Ви розтоптали мої окуляри, хіба цього мало?

– Ні, – щиро відповів Гардин. На секунду він замислився. – Знаєш що?

Лі не став питати в нього – що.

– Я повільно піду до своєї машини. Можеш встати й піти вслід за мною, якщо хочеш. Ми завершимо справу віч-на-віч.

– Еге, авжеж! – реготнув Лі у відчаї. – Без окулярів я сліпий, мов той кріт!

Гардин поправив окуляри в себе на носі. Йому вже зовсім не хотілося мочитися.

Що за дивина?!

– Поглянь на себе, – промовив він. – Просто візьми й подивись на себе.

Мабуть, Лі щось таке дочув у його голосі, бо Гардин у сріблястому світлі місяця помітив, як той почав тремтіти. Але він зробив, либонь, найрозумніше в цих обставинах – промовчав. А чоловік, котрий стояв над ним, який ніколи в житті до цього не брав участі в жодній бійці, навіть у старших класах, ба, не бився навіть у початковій школі, зрозумів, що все добігло кінця. Якби Лі мав зброю, він міг би вистрелити йому в спину, коли він ішов від нього. А втім, ні. Лі був… як там це слово?

Пережоханий.

Парубок Лі-Лі був пережоханий.

Гардина вразила ідея.

– Я знаю номер твоєї машини, – сказав він. – І ім’я твоє знаю. Твоє та її. Я продивлятимусь газети, мудаче.

Від Лі ані звуку. Він нерухомо лежав долілиць, тільки розчавлені окуляри зблискували в місячному сяйві.

– Добраніч, – промовив Гардин. Він пройшов через майданчик до машини й поїхав геть. Шейн у «ягуарі».

Хвилин десять, а то й п’ятнадцять він почувався чудово. Мав час пошукати щось путнє по радіо, та врешті вирішив вставити у плеєр диск «Лусінди Вільямс». Аж тут, зненацька, у нього в горлі опинився його шлунок, все ще повний курятини з картоплею, яку він з’їв у «Золотому глеку».

Він з’їхав на аварійну смугу, перемкнув трансмісію на нейтралку і зібрався вийти, та зрозумів, що на це нема в нього часу. Тож, не розстібаючи ременя безпеки, він перехилився у вікно і обблював дорогу просто біля дверцят своєї машини. Його всього трусило. Цокотіли зуби.

Позаду з’явилося й наблизилося світло фар. Хтось пригальмував. Перша думка Дикстри була – це дорожній патруль, нарешті копи. Вони завжди з’являються, коли нікому не потрібні, навіть зайві. Друга – крижана впевненість – це «крузер», за кермом Еллен, на пасажирському сидінні Лі-Лі, тепер він теж тримає монтувалку в себе на колінах. Але то був усього лише старий «додж», у який напхалося повно дітлашні. Один – схоже, рудий хлопець із зовнішністю ідіота – виставив свою круглу прищаву пику у вікно й закричав:

– Обригай собі п’я-я-яти!

Пролунав загальний сміх, і їхня машина піддала газу.

Дикстра замкнув дверцята, відкинув голову назад, заплющив очі, чекаючи, поки минуть спазми. Невдовзі вони минулися, і шлунок у нього став на місце. Він зрозумів, що йому знову хочеться відлити, і сприйняв це як добрий знак.

Він пригадав своє бажання вдарити Лі-Лі у вухо – як сильно? який пролунає звук? – і волів би викинути цю згадку з голови. Від цієї згадки його знову почало нудити.

Його розум (його зазвичай слухняний розум) спрямував думки до начальника ракетного командного пункту, що розташований десь біля містечка Самотній Крук, Північна Дакота (а може, біля урочища Мертвого Вовка в Монтані). До того, хто потихеньку втрачає глузд. Бачить терористів під кожним кущем. Складає під замок до шафи стоси тупих інструкцій, сидить до пізньої ночі перед монітором комп’ютера, поринаючи у параноїдальні закапелки Інтернету.

А може, Пес по дорозі до Каліфорнії, де на нього чекає робота… їде, а не летить, бо має парочку одиниць спеціальної зброї в багажнику свого «Плімута Род Ранера»… і в нього щось трапилося з машиною…

Звісно. Авжеж, так було б гарно. Чи могло бути, якщо поміркувати. Він гадав, ніби для Пса нема місця у великій порожнечі Американського хартленда? Це вузьколобе мислення, авжеж? Тому що за правильних умов будь-хто може опинитися будь-де і займатиметься будь-чим.

– Дрижаки минулися. Дикстра знову завів «ягуара» і покотив. У Лейк Сіті він знайшов цілодобову заправку з публічним туалетом і зупинився там, щоб опорожнити сечовий міхур і залити бензину в бак (після того як уважно роздивився, чи нема там на стоянці або біля якоїсь з чотирьох колонок «крузера», і впевнився, що нема). Відтинок шляху звідти до свого дому він проїхав, думаючи думки Ріка Гардина, а в будинок біля каналу ввійшов Джоном Дикстрою. Йдучи з дому, він завжди вмикав сигналізацію – це обачно, – і тепер йому довелося її вимкнути, щоб ввійти, а потім, на решту ночі, ввімкнути знову.

Велотренажер

І. Трудяги метаболізму

Через тиждень після обстеження, якого він уникав цілий рік (насправді він відкладав його три роки, сказала б його дружина, царство їй небесне), Річарда Сіфкіца запросив на ознайомлення з результатами аналізів та їх обговорення доктор Брейді. Оскільки в голосі лікаря пацієнт не почув нічого явно зловісного, то і прибув до нього майже без вагань.

Результати обстеження подавалися на аркуші паперу з титулом МЕТРОПОЛІТАН ГОСПІТАЛЬ, місто Нью-Йорк, під яким ішли рядки цифр. Усі цифрові значення й назви аналізів було надруковано чорним шрифтом, окрім одного. Цей єдиний рядок був червоного кольору, і Сіфкіц не дуже здивувався, побачивши там слово ХОЛЕСТЕРИН. Цифра 226 при ньому просто кидалась в очі завдяки червоному чорнилу (звісно, це було зроблено навмисне).

Сіфкіц уже відкрив було рота, щоб спитати, чи дуже це поганий результат, але спершу спитав сам себе, чи варто розпочинати бесіду з безглуздого питання. Він зметикував, що ніхто б не друкував ці цифри червоним кольором, якби вони були гарними. Інші ж цифри, поза сумнівами, були гарними цифрами, або, щонайменше, прийнятними, інакше б їх не надрукували чорним кольором. Але він з’явився сюди не для обговорення. Лікарі – зайняті люди, не схильні до витрачання часу на те, щоб гладити когось по голівці. Тож замість якоїсь нісенітниці він спитав, наскільки є небезпечною цифра двісті двадцять шість.

Доктор Брейді вигідніше відхилився на спинку крісла і сплів пальці на своїх, з біса, худорлявих грудях.

– Сказати вам правду, – почав він, – це зовсім непогана цифра. – Він підняв палець догори. – Зважаючи на те, що ви їсте.

– Я розумію, що маю зайву вагу, – скромно промовив Сіфкіц. – Я збирався щось почати робити з цього приводу.

Насправді він не збирався робити нічогісінько.

– Можу сказати більше, – продовжив доктор Брейді, – що і вага у вас не така вже погана. Знову ж таки, зважаючи на те, що ви їсте. А тепер я хочу, щоб ви вислухали мене уважно, бо такі розмови я проводжу зі своїми пацієнтами лише один раз. Підкреслюю: з пацієнтами-чоловіками, бо коли справа торкається ваги, мої пацієнтки, якщо я їм піддамся, готові надзижчати такого мені у вуха. Тож чи ви готові?

– Так, – відповів Сіфкіц, він спробував і собі зчепити пальці на грудях, та второпав, що не годен цього зробити. Він з’ясував, чи коректніше було б сказати – згадав, що має там пару порядних цицьок. Не цілком, наскільки він це усвідомлював, стандартного розміру для чоловіка під сорок. Він покинув намір зчепити пальці на грудях, і замість того поклав руки собі на коліна. Чим швидше розпочнеться лекція, тим швидше закінчиться.

– Вам тридцять вісім років, ваш зріст шість футів, – сказав доктор Брейді.

– Важити ви мали би близько ста дев’яноста, і приблизно такий же рівень холестерину. Були часи, скажімо, у сімдесяті, коли ви могли перебутися й з рівнем холестерину двісті сорок, але, звісно, у сімдесяті ще й курити можна було у приймальному покої. – Він похитав головою. – Ні, кореляція між високим рівнем холестерину й захворюваннями серця занадто очевидна. Двісті сорок навіть тоді б не пропустили. Ви та людина, яку обдаровано гарним метаболізмом. Зауважте, не чудовим, а гарним. Отже, Річарде, скільки разів ви їсте у «Мак-Доналдсі» або у «Венді’з»? Двічі на тиждень?

– Либонь, тільки раз, – відповів Сіфкіц. Він пам’ятав, що насправді заглядає до фастфудів в середньому чотири-шість разів на тиждень. Не рахуючи обідів, що часом з’їдає по вікендах у «Арбі’з».

Доктор Брейді здійняв руку так, ніби проголошував Хай буде по-твоєму… ця фраза уявилася Сіфкіцу, либонь тому, що була гаслом мережі «Бургер Кінг».

– Авжеж, ви добряче їсте, як про це кажуть нам терези. У день обстеження ви важили двісті двадцять три фунти… знову ж таки, й невипадково, дуже близько до вашого рівня холестерину.

Він відповів кривою посмішкою на гримасу Сіфкіца, але, принаймні, та посмішка не була геть позбавленою співчуття.

– Ось що, мабуть, відбувалося впродовж вашого дорослого життя, – промовив Брейді. – Ви продовжували їсти так само, як робили це підлітком, і до цього часу ваш організм – завдяки своєму, хоч і не чудовому, проте гарному метаболізму – якось встигав за вами. Наразі нам допоможе, якщо ми уявімо собі метаболічний процес як бригадну роботу. Трудяги в робочих штанях і черевиках «Док Мартене».

«Вам воно, можливо, й допоможе, – подумав Сіфкіц, – але мене це не обходить».

А проте його очі не могли відірватися від червоної цифри 226.

– Їх завдання полягає в тому, що все, що ви закидаєте собі всередину, вони тут же хапають і утилізують. Щось вони розподіляють по різних виробничих цехах. А решту спалюють. Якщо ви надсилаєте їм більше того, з чим вони спроможні впоратися, то набираєте вагу. Що з вами й відбувалося, правда, досить повільно. Але незабаром, якщо не запровадите якихось змін, ви побачите, як ця швидкість зросте. Цьому є дві причини. Перша – те, що виробничим цехам вашого тіла потрібно менше пального, ніж вони потребували колись. Друга – те, що ваша метаболічна бригада – ті хлопці в робочих штанях і з татуюваннями на руках – аніскільки не молодшають. Вони вже не такі ефективні, як були колись. Вони вже гальмують, коли доходить до того, що треба розібратися, який матеріал пускати в діло, а що спалити. А інколи вони байдикують.

– Байдикують?

Доктор Брейді, так само не розчіпляючи рук, складених на запалих грудях («Груди сухотника, – подумав Сіфкіц, – певна річ, ніяких цицьок там нема»), кивнув своєю відповідно вузькою головою. Сіфкіцу промайнуло, що голова в нього як у ласки, така прилизана, з гострими очицями.

– Саме так. Вони кажуть собі щось на кшталт: «А чи він бодай колись вгамується?», або «За кого він нас має, ми йому що, супергерої з коміксу?», чи «Йозеф-Марія, та він хоч коли-небудь дасть нам перепочинок?» А хтось із них – підбурювач, у кожній бригаді такий є, – імовірно, каже: «А якого дідька йому за нас переживати? Хіба не він сидить в нас на головах?» Тож рано чи пізно вони зроблять те, що роблять усі роботяги, якщо їм підкидають забагато роботи упродовж тривалого часу, та ще й без вихідних, не мовлячи вже про оплачені відпустки: вони халтурять. Починають огинатися й никатися. Якогось дня один з них зовсім не з’являється на роботі, а потім інший – якщо ви проживете достатньо довго, то взнаєте, що хтось із них не зміг прийти, бо лежить у себе вдома, помер від інфаркту.

– Приємно чути. Вам із цим можна вирушати в турне. Давати лекції. А там і до Опри недалеко.

Доктор Брейді розплів пальці на грудях і нахилився до нього через стіл. Без посмішки подивився на Річарда Сіфкіца.

– Ви мусите зробити свій вибір, а моя робота – довести це до вашого відома, от і все. Або ви зміните свої звички, або за десять років опинитеся в моєму кабінеті з серйознішими проблемами – можливо, з вагою понад триста фунтів, із цукровим діабетом другого типу, варикозними венами, виразкою шлунка і рівнем холестерину, що дорівнюватиме вашій вазі. У теперішньому стані ви ще можете викрутитися без радикальних дієт, абдомінопластики чи інфаркту як крайнього застереження. Пізніше буде набагато важче. Після того як вам виповниться сорок, з кожним роком ставатиме важче. Після сорока, Річарде, зайві фунти в’їдяться у вашу дупу навічно, як в’їдається дитяче лайно у стіни спальні.

– Вишукано, – сказав Сіфкіц і розреготався. Просто не міг утриматися.

Брейді не засміявся, але легку усмішку, принаймні, собі дозволив і відхилився на спинку крісла.

– Там, куди ви прямуєте, нема нічого вишуканого. Лікарі говорять про це не частіше, ніж патрульні говорять про понівечену голову, яку вони знайшли в рівчаку поблизу місця автокатастрофи, чи про почорніле дитяче тільце, на яке натрапили у шафі наступного дня після того, як від свічки на різдвяній ялинці зайнявся будинок, але ми багато знаємо про чудернацький світ ожирілих: про жінок, у яких виростає пліснява між складками жиру, які роками не промивалися як слід; про чоловіків, що всюди несуть із собою хмару смороду, бо десятиліттями не можуть як слід підтертися.

Сіфкіц здригнувся й відмахнувся рукою.

– Річарде, я не кажу, ніби ви прямуєте туди, – більшість людей цього уникають, бо, певне, мають якийсь вбудований у них обмежувач, – а втім, є якась правда у старому прислів’ї про тих, хто риють собі могили виделкою й ножем. Зважайте на це.

– Я намагатимуся.

– Добре. Отака моя промова. Чи проповідь. Або чим би воно не було. Я не кажу вам: ідіть і не грішіть. Кажу лише – «вибір за вами».

Хоча останні дванадцять років до податкової декларації у графу ПРОФЕСІЯ він вписував слова НЕЗАЛЕЖНИЙ ХУДОЖНИК, Сіфкіц не вважав себе вельми творчою особистістю, бо після того, як закінчив «Де Пол», для самого себе не написав жодної картини (ба, навіть рисунка). Він створював обкладинки для книг, плакати до кінофільмів, багато ілюстрацій для журналів, час від часу палітурки для проспекту якоїсь промислової виставки. Він оформив один диск «Слоббербоун», групи, яку сам обожнював, але сказав, що ніколи не візьметься знову за таку роботу, бо в кінцевому продукті неможливо розгледіти деталі без збільшувального скла. Це був єдиний раз, коли він бодай трохи наблизився до того, що зазвичай називають «артистичним темпераментом».

Якби його спитали про улюблений твір, він, мабуть, не зрозумів би, про що йдеться. Та якщо наполягти, то, либонь, сказав би, що це молода білява жінка, що біжить по траві, яку він намалював для прального засобу для тканин з пом’якшувальним ефектом, але й це не було б правдою, просто принагідною відповіддю, щоб зняти питання. По правді, він не був художником, який мав (чи потребував мати) улюблені речі. Минуло багато часу відтоді, як він брав до рук пензля, щоб намалювати щось окрім того, що хтось йому замовив намалювати, зазвичай по детально розписаному в рекламній агенції сюжету або по фотографії (як було у випадку з жінкою, яка біжить по траві, вочевидь радіючи тому, що сукня не липне, бо їй нарешті пощастило перемогти статичну електрику).

Але якщо натхнення відвідує найкращих з нас – Пікассо, Ван Гогів, Сальвадорів Далі, – так само беззаперечно воно мусить відвідувати й решту людей, хоча б раз чи два за життя. Додому Сіфкіц поїхав автобусом (після коледжу машини він собі більше не заводив), він сидів біля вікна й роздивлявся на вулицю (складений навпіл аркуш з результатами обстеження лежав у нього у внутрішній кишені), знову й знову звертаючи увагу на різноманітних робітників і будівельні бригади, повз які віз його автобус: хлопці в касках снували на будівельних майданчиках, хтось із відром, дехто з дошками на плечах; хлопці з компанії «Консолідейтед Едісон» стирчали по пояс чи по шию з люків, обгороджених жовтими стрічками, вздовж яких йшли друковані літери РОБОЧА ЗОНА; троє роботяг зводили риштаки перед вітриною універмагу, а четвертий балакав по мобільному.

Потрохи він усвідомив, що в голові у нього намалювалася картина, яка вимагала для себе місця у світі. Опинившись у СоХо, у своєму лофті, що слугував йому водночас домом і студією, він пройшов просто до маленького кутка, куди лилося горішнє світло, навіть не підібравши пошту з підлоги. Просто скинув на неї піджак.

Він кинув погляд на кілька чистих підрамників, що тулилися в кутку, і забракував їх. Натомість вибрав шматок простого білого картону і взявся працювати вугільним олівцем. Упродовж наступної години двічі дзвонив телефон. Обидва рази з дзвінками впорався автовідповідач.

Він то повертався до роботи з цією картиною, то кидав її. Але повертався з завзяттям, особливо коли з плином часу зрозумів, яка вона гарна, а тоді (через десять днів), відчувши, що це нормально, переніс її з картону на полотно: чотири фути завширшки і три фути заввишки. Це була найбільшого розміру річ, яку він взявся писати за останні десять років.

Картина зображала чотирьох чоловіків – роботяг у джинсах, грубих куртках та величезних робочих чоботях, – які стоять на узбіччі якоїсь не міської дороги, котра лишень виринула з лісової гущавини (він передав гущавину високих дерев зеленими плямами й сірими штрихами, працюючи у швидкій, різкій, енергійній манері). У двох чоловіків були лопати, в одного по відру в кожній руці, четвертий якраз зсував собі на потилицю картуза тим жестом, що ідеально передавав втому кінця робочого дня і зростаюче розуміння того, що цю роботу ніколи не буде перероблено, – тобто те, що роботи, яку треба зробити, завжди наприкінці виявляється більше, ніж було на початку. Цей четвертий чоловік у заношеному, старому – з тих, що їх роздають задарма, – картузі з написом над козирком ЛІПІД, був бригадиром. Він саме балакав по телефону зі своєю дружиною: Їду додому, золотко, ні, нікуди не підемо, сьогодні не хочу, дуже втомлений, а завтра треба рано починати. Хлопці бухтіли проти цього, але я їх поставив на місце. Сіфкіц не розумів, звідки він усе це знає, але він знав. Так само як знав, що чоловіка з відрами звуть Фреді й це йому належить фургон, яким вони приїхали. Машина стояла за межами картини справа, видно було тільки верхівку її тіні. В одного з тих хлопців з лопатами, Карлоса, була хвора спина, і він ходив на сеанси до хіропрактика.

Яку саме роботу роблять ці дядьки, на картині не було видно, вона містилася неподалік за лівим краєм, але добре видно було, які вони всі втомлені. Сіфкіц завжди приділяв велику увагу деталям (те сіро-зелене шумовиння лісу не було характерним для нього), і глядач у кожній рисці облич цих роботяг бачив, наскільки вони виснажені. Це читалося навіть з комірців їхніх потемнілих від поту сорочок.

Небо над ними було якогось ненатурально помаранчевого кольору.

Атож, він знав, що зображено на цій картині, і чудово розумів, що означає збочене небо. Це був кінець робочої зміни тієї бригади, про яку йому наговорив лікар. У реальному світі, під природним небом, Річард Сіфкіц, їхній працедавець, щойно повечеряв перед сном (здається, з’їв шмат пирога або заздалегідь припасеного «Кріспі Кріму») і поклав голову на подушку. Це означало, що вони врешті вільні й можуть уже йти додому. А чи їстимуть вони щось? Авжеж, але не так багато, як він. Вони занадто втомлені, щоб наїдатися, це було написано на їх обличчях. Замість того щоб заправлятися щедрими обідами, вони, ці працівники «Ліпід Компані», позадирають ноги, щоб трохи повтикати у телевізор. Можливо, поснуть перед своїми екранами, щоб прокинутися за пару годин, коли всі регулярні передачі вже закінчаться, а в ефірі перед захопленою студійною аудиторією демонструватиме свій черговий винахід Рон Попіл. Клацнуть дистанційні пульти, телевізори буде вимкнуто, і вони поплентаються до своїх ліжок, по дорозі безсило скидаючи з себе одяг.

Усе це в картині було присутнє, хоча нічого з цього на картині не було. Вона не стала для Сіфкіца нав’язливою ідеєю, не витіснила все інше з його життя, але він розумів – щось нове з’явилося з нею в його житті, щось гарне. Він не уявляв собі, що далі робити з такою картиною, коли її буде завершено, та й не переймався цим. Наразі йому просто подобалося, вставши уранці, дивитися на неї одним примруженим оком, чухаючи собі дупу й виколупуючи зі щілини між сідницями застряглі туди жмуттям сімейні труси. Він гадав, що по закінченні мусить дати картині назву. Отож перебирав і відкидав варіанти: «Кінець роботи», «Хлопці пошабашили», «Берковіц пошабашив». Берковіц був босом, бригадиром, це той, що з мобільником «Моторола», у картузі з написом «ЛІПІД». Жодна з цих назв не годилася, ну й гаразд. Він впізнає правильну назву картини, коли та нарешті спливе йому на думку. В голові тоді мусить прозвучати «дзеньк». А поки що поспішати нікуди. Він навіть не був упевнений, що картина має якесь значення. Малюючи її, він схуднув на п’ятнадцять фунтів. Ось це, либонь, тільки й має значення.

А може, й ні.

II. Велотренажер

Десь – можливо, наприкінці нитки з чайним пакетиком «Салада» – він прочитав, що найдієвіша вправа для людини, яка намагається скинути зайву вагу, – відштовхування від стола. Сіфкіц не сумнівався в правдивості цієї поради, але дедалі йому прояснювалося, що не в схудненні полягає його мета. І не в накачуванні м’язів, хоча і те й інше можна зарахувати до побічних ефектів. Він не переставав думати про метаболічних наймитів доктора Брейді, пересічних мужиків, що намагалися якнайкраще виконати свою роботу, але не отримували від нього ніякої допомоги. Він не міг не думати про них, кожного дня віддаючи годину-дві малюванню їх у трудовій повсякденності.

Його не полишали фантазії на цю тему. Він уявляв собі Берковіца, їхнього бригадира, який вірив, що одного дня матиме власну будівельну фірму. Фреді, хазяїна фургона, що уявляв себе вправним теслярем. Карлоса, що мордувався недужою спиною. Та й Велана, явне ледащо. Це були ті хлопці, чия робота полягала в тім, щоб уберегти його від інфаркту або інсульту. Вони розгрібали лайно, що летіло їм на голови з того збоченого рожевого неба, старалися, щоб тим лайном не завалило дорогу, котра веде до лісу.

Через тиждень після того, як почав малювати (і десь за тиждень до того, як вирішив, що картина готова), Сіфкіц пішов до «Фітнес Бойз» на Двадцять дев’ятій вулиці і, роздивившись тренажер-сходинки та бігову доріжку (привабливі, але занадто дорогі), купив собі велотренажер. Заплатив зайвих сорок доларів за його монтаж та доставку.

– Крутитимете педалі щодня протягом шести місяців, і ваш рівень холестерину знизиться на тридцять пунктів, – сказав накачаний продавець у фірмовій майці «Фітнес Бойз». – Я вам це гарантую.

Підвал будівлі, де жив Сіфкіц, був великим приміщенням з багатьма розгалуженнями, безсистемно розкиданими темнуватими й похмурими закутками, в яких відлунювало гудіння бойлера й знаходилися забиті пожитками мешканців будинку комори, позначені номерами їхніх квартир. Але в дальньому кінці підвалу якимось дивом залишилася порожня ніша. Наче вона весь час чекала саме на нього. Сіфкіц попросив доставників установити його нову веломашину на бетонній долівці лицем до порожньої, бежевого кольору стіни.

– Хочете поставити перед собою телевізор? – спитав один з них.

– Поки що сам не знаю, – збрехав Сіфкіц.

Він крутив педалі велотренажера перед пустою бежевою стіною приблизно по п’ятнадцять хвилин щодня, доки не закінчив картину, розуміючи, що п’ятнадцяти хвилин, либонь, недостатньо (хоча вже краще, ніж нічого), але також розуміючи, що це все, на що він наразі здатний. Не тому, що втомлювався, п’ятнадцяти хвилин було замало, щоб втомитися. Просто в підвалі було нудно. Рипіння коліс у комбінації з гудінням бойлера швидко починало діяти йому на нерви. Він надто тверезо усвідомлював, чим займається, а саме – їде в нікуди у підвалі під двома голими лампами, що відкидають його подвійну тінь на стіну перед ним. Він також знав, що справи підуть краще, коли він закінчить ту картину там, нагорі, і зможе розпочати роботу над новою тут, внизу.

Це була та сама картина, але він намалював її тепер набагато швидше. Тому що на цій йому непотрібні були Берковіц, Фреді, Карлос і ледащо Велан. На цій вони вже пошабашили й поїхали собі, тож він намалював зовсім порожню дорогу на бежевій стіні, використавши техніку накинутої перспективи, й тому, коли сидів на велотренажері, дорога, здавалося, завертає від нього трохи вбік, заводячи його в сіро-зелену темряву лісової пущі. Крутіння педалей вмент стало менш нудною справою, та після двох чи трьох занять він зрозумів, що робота ще не завершена, бо він, як і раніше, всього лише робив вправи. По-перше, треба намалювати помаранчеве небо, втім, це легко, наляпав та й по всьому. Він хотів додати деталей по обох узбіччях дороги на «передньому плані», а також трохи сміття, але це теж була легка (й приємна) робота. Справжня проблема не мала зовсім ніякого стосунку до цієї картини. До жодної з картин. Проблема полягала в тому, що він не мав цілі, саме це-то його й відвертало завжди від вправ, які робляться заради них самих. Такі заняття можуть підвищити тонус і позитивно вплинути на здоров’я, але, коли їх робиш, вони посутньо безглузді. Навіть екзистенціально безглузді. Ці заняття мали єдино вірогідну ціль, наприклад підходить на вечірці якась гарна леді з арт-відділу якогось журналу і питає, чи ви часом не скинули вагу. Така мета й близько не годилася для мотивації. Він не був достатньо пихатим (ані хтивим), щоб такі перспективи звабили його на довге крутіння педалей. Врешті йому це набридло, і на якийсь час він збочив до свого пончикового режиму. Ні, йому треба було визначитися, де пролягає ця дорога і куди вона веде. От тоді він може прикидатися, ніби по ній їде. Ця ідея його схвилювала. Можливо, виглядала вона блазеньською – навіть ідіотичною, – проте для Сіфкіца ота його схвильованість, хоча й поміркована, вже була сильним відчуттям, ніби від реальної справи. До того ж хіба він мусить комусь розповідати, чим саме він тут займається? Аж ніяк. Він навіть може купити атлас доріг «Ренд-МакНеллі» і щоденно позначати на карті подоланий шлях.

За вдачею він не був інтроспективною людиною, але, повертаючись пішки з книгарні «Барнс & Ноббл» з набором дорожніх мап під пахвою, здивовано усвідомив, що запитує себе, що ж його так схвилювало. Трохи завищений рівень холестерину? Малоймовірно. Заява доктора Брейді, що виграти цю битву після сорока йому буде набагато важче? Можливо, це якось і вплинуло, та навряд щоб дуже серйозно. Може, він просто дозрів до перемін? Отут вже трішечки ближче до діла.

Труді померла від особливо хижого раку крові, і Сіфкіц залишався поряд з нею, в шпитальній палаті, поки вона не відійшла. Він пам’ятав, як глибоко вона зітхнула в останній раз, як високо піднялися її змучені, виснажені груди, коли вона востаннє набирала в них повітря. Так, ніби вона знала, що вже кінець, повік і назавжди. Він пам’ятав, як вона видихнула, той звук – шшшаааах! І як після цього її груди залишилися нерухомими. В якомусь сенсі останні чотири роки він прожив у стані отакого бездиханного занепаду. І тільки зараз війнув перший вітерець, почавши наповнювати його вітрила.

Та було ще щось, істотніше, – роботяги, мобілізовані доктором Брейді, котрим Сіфкіц уже сам дав імена. Берковіц, Велан, Карлос і Фреді. Доктора Брейді вони не обходили, для нього метаболічна бригада була лише метафорою. Він виконав свою роботу, дав зрозуміти Сіфкіцу, що відбувається у нього всередині, от і все, ця його метафора не відрізняється від того, як мамуня запевняє своє дитинча, що «маленькі чоловічки» працюють, щоб загоїти йому подряпане коліно.

Натомість Сіфкіц зосереджувався на…

Зовсім не на собі, думав він, дістаючи ключ від вхідних дверей будинку. Аж ніяк.

Мені не байдужі оті роботяги, приречені безкінечно прибирати й чистити завали. І та дорога. Чому вони так вперто намагаються підтримувати на ній чистоту? Куди вона веде?

Він гадав, що вона веде до Геркимера, маленького містечка неподалік канадського кордону. Він знайшов тоненьку непідписану синю смужечку на дорожній мапі північної частини штату Нью-Йорк, яка зміїлася у тім напрямку, починаючись від міста Покіпсі, що лежить трохи південніше столиці штату. Тягнулася вона на двісті, а може, триста миль. Він роздобув детальнішу план-карту північних округів штату і прикріпив той аркуш, на якому починалася його дорога, цвяшками біля своєї імпровізованої… як її назвати, фреска? Ні, ця назва не годилася. Тож він назвав її «проекцією».

І того ж дня, осідлавши велотренажер, він уявив собі, що позаду нього розташувалися не комори, в яких спочиває в мирі старий телевізор з квартири 2-С, штабель труб з 3-Р, закутаний у брезент гірський велосипед з 4-А, а лежить Покіпсі-таун. Перед ним простяглася глуха провінційна дорога, яка в атласі мосьє Ренда і МакНеллі виглядає тонесенькою синьою змійкою, зате на детальнішій мапі називається – Старий Рейнський шлях. Він обнулив одометр на велотренажері, зафіксував погляд на ґрунті, що починався там, де бетонна долівка зустрічалася зі стіною, і подумав: це й справді дорога до гарного здоров’я. Якщо мати це на увазі, то й недивно, що тебе аж так рознесло після смерті Труді.

Але серце билося трішки пришвидшено (так ніби він уже почав натискати на педалі), і почувався він так, як, вважав, почуваються люди перед поїздкою в нові місця, де можливі нові знайомства, а то й нові пригоди. Над рудиментарним кермом велотренажера був держак для поїлки, і він туди вставив бляшанку «Ред Булла», що претендував на роль енергетичного напою. Мав на собі тренувальні шорти й звичайну сорочку, яку надягнув, бо там була кишеня. До неї він поклав два вівсяні коржики з родзинками. Десь він чув, що ніби і вівсяні пластівці, й родзинки – гарні ліпідовловлювачі.

До речі, бригада «Ліпід Компані» вже пошабашила. Еге ж, вони все ще працювали на тій картині, що залишалася нагорі, – намальованій даремно, без усякого зиску, що так не схоже на нього, – але тут вони вже посідали до фургону Фреді і поїхали собі назад до… куди?

– Вони поїхали до Покіпсі, – промовив він. – Вони слухають Каріма по радіо WPDH і п’ють пиво з банок, схованих у паперових пакетах. Сьогодні вони… що ви робили сьогодні, хлопці?

– Поклали кілька дренажних труб, – прошепотів чийсь голос. – Ручай прорвався крізь греблю й розмив дорогу біля Прайсвілла. Атож, ми рано пошабашили.