Текст книги "Коли впаде темрява"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 26 страниц)

Ем рвонулася вперед. Біль у крижах поглибився, став гострим, наче скляним. Але вона знову почула той тріск, з яким відривається клейка стрічка – не від крісла, а сама від себе. Рвалися напластування її шарів. Послаблюючись. Послаблення – не те, що звільнення, але все одно це гарно. Це додає їй свободи рухів.

Вона знову вихнулась, вгатившись у холодильник, і скрикнула при цьому від натуги. Її прохромив жах. Цього разу крісло не поворухнулось. Воно пристало, як той банний лист. Вона знову вихнулась, сильніше, скрикнувши голосніше: свято тантра-йоги пополам із садо-мазо-диско. Почулося крек, і крісло трохи зсунулося їй на праву сідницю й бік спини.

Вона хиталася знову... й знову... й знову, невимовно втомленими стегнами, і билася об холодильник. Втратила ударам лік. І знову плакала. Шорти в неї ззаду луснули. Вони косо сповзли на одне стегно, а воно вже кровило. Мабуть, загнала скіпку, подумала вона.

Вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти захекане серце (та куди там), і вгатила своєю тортурною колодою в холодильник знову, з усіх, які ще мала, сил. Цього разу вона нарешті влучила у притоплений важіль кригогенератора, і той вивергнув на кахляну підлогу джекпот із кубиків льоду. Знову тріск, провисання, і раптом ліва рука стала вільною. Вона тупо-здивовано глянула на неї. При руці так і залишався прив'язаний поручень крісла, зате само воно звисало збоку, утримуване лише довгими сірими смугами клейкої стрічки. Виглядало це так, ніби вона потрапила в якесь павутиння. Авжеж, так воно і є насправді; цей скажений курвий син у шортах хакі та сорочці «Ізод» і є павуком. Вона все ще не вільна, але тепер може скористатися ножем. Треба лише дочовгати до столу посеред кухні і взяти його.

– Не наступай на кубики, – напутила вона себе заморено. Голос прозвучав – так вона сама, принаймні, почула, – немов це промовила якась пришелепувата студентка, що довчилася до межі нервового виснаження. – Момент вельми недоречний для льодобіжного спорту.

Льоду вона уникла, але, коли нахилилася по ніж, щось небезпечно хруснуло у її натрудженій спині. Крісло, хоча вже й не так щільно, проте все ще прив'язане липучими корсетами до її тулуба (та й до ніг теж), вдарилося об край столу. Вона не звернула на це уваги. У неї з'явилася можливість ухопити ніж щойно звільненою лівицею і перепиляти стрічку, якою ще було обплутано її праву руку, хапаючи ротом повітря і кидаючи короткі погляди на двійчасті двері між кухнею і тим, що за ними ховалося, – їдальня й коридор, як гадала вона; в той бік він вийшов і звідти, ймовірно, знову з'явиться. Вивільнивши праву руку, вона відірвала все ще прив'язаний до лівої уламок крісла і кинула його на стіл.

– Перестань виглядати його, – наказала вона собі посеред сірої, притемненої кухні. – Роби свою справу, і все.

То була слушна порада, але важка для виконання, коли знаєш, що твоя смерть може ось-ось з'явитися крізь оці двері.

Вона почала перерізати жмут липучки просто в себе під грудьми. Це слід було робити акуратно, неспішно, але вона не могла собі дозволити неспішності, тож повсякчас колола себе гостряком ножа. Відчуваючи, як по шкірі стікає кров.

Ніж був гострий. Найгірше було те, що ті неухильні рани припадали їй просто під грудну кістку. Найкращим було те, що стрічка різалася без зайвого опору, шар за шаром. Нарешті вона була розпорота зверху й донизу, і крісло ще трохи зсунулося в неї зі спини. Вона взялася краяти широкий жмут стрічки в себе на талії. Тепер вона могла нахилитися глибше, тож працювала швидше, менше вражаючи власне тіло. Нарешті вона прорізала стрічку наскрізь і крісло впало спинкою на підлогу. Але її ноги все ще були прив'язані до його ніжок, і їх дерев'яні кінці вмент задерлися, втиснувшись у нижні частини литок там, де, мов дроти, зі шкіри випиналися її ахіллесові сухожилки. Біль був нестерпний, і вона застогнала.

Ем завела ліву руку за спину і повернула крісло в попередню позицію, притулила до спини, позбувшись таким чином цього жахливого тиску. Поза була болісна для руки і ганебна, але вона, утримуючи крісло при спині, знову обернулася лицем до плити. Тоді відхилилася назад і обіперлася об край столу кріслом, зменшивши так його вагу. Задихаючись, знову вся в сльозах (сама не помічала, що плаче), вона нахилилася вперед і почала пиляти плівку, що сковувала їй щиколотки. Ці зусилля послабили ножні пута і ті, якими була примотана до крісла нижня частина її тіла; робота нарешті пішла швидше, і вона рідше різалася, хоча й примудрилася добряче рубонути собі праву литку – так, ніби оскаженіла підсвідомість намагалася її покарати за те, що та відповіла судомою, коли Ем намагалася відірвати крісло від підлоги. Вона працювала з плівкою, яка утримувала її коліна, – останні пута, – коли почула, як відчинилися й закрилися вхідні двері будинку.

– Я вже вдома, мила! – весело гукнув звідти Пікерінг. – Ти скучила?

Нахилена, за завісою волосся перед лицем, Ем заклякла, і лиш найостанніший залишок волі змусив її знову рухатися. Нема часу панькатися з собою – вона просунула лезо різницького ножа під жмут сірої плівки, що скував їй праве коліно, у дивовижний спосіб не увіткнувши гострий кінець собі в колінну чашечку, і щосили рвонула ніж вгору.

Там, у холі, почулося важке клац, і вона зрозуміла: це він щойно повернув ключ у замку – великому замку, судячи зі звуку. Пікерінгу не потрібні були небажані гості, він, імовірно, гадав, що для одного дня достатньо однієї її. Він рушив холом. Напевне, на ньому були кросівки (раніше вона не помітила), бо кроки його були ледь чутними.

Він насвистував «О Сузана»[32]32
  «О Сузана» («Банджо в мене на колінах») – написана у 1848 році Стівеном Фостером пісня, яка асоціюється з Каліфорнійською золотою лихоманкою.


[Закрыть].

Стрічка, що утримувала праве коліно, геть розповзлася, і крісло позаду неї завалилося на край столу з гучним стукотом, прив'язаним тепер залишалося тільки її ліве коліно. На мить кроки – вже дуже близькі – за двостулковими дверима зупинилися, але тут же вона почула, як він побіг. Після цього все пішло дуже, дуже швидко.

Він штовхнув двері обіруч, і вони розчахнулися з гучним чвах, так, з виставленими поперед себе руками, він і влетів до кухні. Руки в нього були порожні – ані сліду монтувалки, яку вона собі намалювала думкою. Рукави жовтого дощовика були підкочені до ліктів, і в Ем вистачило часу подумати: Плащ замалий для тебе, засранцю, – про це тобі могла б сказати дружина, але в тебе ж нема дружини, авжеж?

Каптур плащу було відкинуто назад. Його крута стрижка нарешті набула безладного вигляду – помірно безладного; для більшого вона була надто короткою, – і дощова вода текла йому по щоках, затікаючи в очі. Він з першого погляду второпав ситуацію, схоже, осягнув усе.

– Ах, ти, чортова курво! – заревів він і кинувся повз стіл схопити її.

Вона вистромила наперед різницький ніж. Лезо шваркнуло йому між великим і вказівним пальцями розчепіреної долоні, глибоко врізавшись у плоть у заглибині цього V. Ринула кров. Пікерінг верескнув від болю й здивування – більше від здивування, подумала вона. Гієни не очікують від своїх жертв, що ті...

Він скинув угору ліву руку і вхопив її за зап'ястя, викручуючи. Щось клацнуло. Чи, може, тріснуло. Хай там як, а руку їй аж до плеча пронизав біль, сліпучий, мов блискавка. Вона намагалася утримати ніж, але шансів не було. Ніж полетів через усю кухню, а коли той відпустив зап'ястя Ем, її права рука обвисла з вивернутими пальцями.

Він навалився на неї, проте Ем обома руками, незважаючи на крик новонародженого в її зап'ястку болю, відіпхнула його. Чисто інстинктивно. Раціональне мислення підказало б їй, що відштовхуванням не зупинити цього парубка, але раціональне мислення вшилося в найдальший куток її мозку, неспроможне ні на що, окрім надії на краще.

Він навалився на неї всією своєю вагою, але вона уперлася задом у потрощений ріжок кухонного столу. Він сіпнувся назад із таким сполоханим обличчям, що в інших обставинах це виглядало б комічним, і, послизнувшись на кубиках льоду, відскочив. На мить набувши виразу якогось мультиплікаційного персонажа – чи не Марафонця, колеги Ель Койота? – він, затанцювавши на місці, намагався утриматись на ногах. Та знову наступив на шматочки криги (він бачив, як вони іскрами розлітаються по долівці) і важко гепнувся долі, вдарившись потилицею об свій свіжопонівечений холодильник.

Підняв скривавлену руку, роздивився. Тоді перевів очі на неї.

– Ти порізала мене, – промовив він. – Ти, курво, тупа курво, подивись на це, ти мене порізала. Навіщо ти мене порізала?

Він спробував здертися на ноги, але з-під нього порхнули нові крижинки, і він знов-таки завалився. Він зробив оберт з упором на одне коліно, сподіваючись таким чином піднятися, і на мить опинився до неї спиною. Ем ухопила зі столу ліве поруччя від поламаного крісла. З нього звисали шматки клейкої стрічки. Пікерінг підвівся на ноги й обернувся до неї. Ем чекала. Вона опустила йому на лоба поручень, тримаючи його обома руками, – права не хотіла стискатися, але вона її примусила. Якась атавістична, відповідальна за виживання частина в ній навіть згадала, що червону кленову планку слід схопити за самий кінець, бо це максимально посилить удар, а удар потрібен був добрячий. Кінець кінцем, це ж був не бейсбольний кий, а підлокітник крісла.

Гуп. Звук виявився не таким гучним, як тоді, коли він штовхнув вхідні двері, розчахнувши їх навстіж, але пролунав доволі голосно, либонь тому, що дощ уже майже замовк. Якусь мить нічого не відбувалося, а тоді кров почала струменіти з його крутої зачіски, заливаючи йому обличчя. Вона задивилася на нього, просто йому в очі. Він відповів їй повним розгубленості й нерозуміння поглядом.

– Не треба, – промимрив немічно і простягнув руку до неї.

– Треба, – відповіла вона і вгатила знову, цього разу збоку – широким дворучним свінгом, права рука її при цьому не витримала в останній момент, проте ліва трималася міцно. Кінець підлокітника – потрощений на обламаному краї, зі шпичками, що стирчали навсібіч, – врізався Пікерінгу у праву скроню. Цього разу кров ринула одразу, щойно голова його мотнулася набік, вдарившись об ліве плече. Яскраві краплі попливли йому по щоці, ляпаючи на сірі кахлі підлоги.

– Стій, – промовив він глухо, лапаючи рукою в повітрі. На вигляд – як той потопельник, що благає порятунку.

– Ні, – сказала вона і знову опустила підлокітник йому на голову.

Пікерінг заверещав і, втиснувши голову у плечі, зіщулено кинувся геть від неї, намагаючись опинитися по інший бік кухонного столу. І знову наступив на крижані кубики, послизнувся, але примудрився встояти цього разу. Тільки якимось дивом він утримався на ногах, майнуло їй у голові.

Вона ледь не дозволила йому втекти, гадаючи, що він кинеться до дверей. Так зробила б вона сама. Та тут у її голові – дуже спокійно – прозвучав голос її батька: «Любонько, він кинувся по ніж».

– Ні, – прогарчала цього разу вона. – Ні, тобі його не дістати.

Вона хотіла було оббігти стіл з іншого боку і перейняти його, але не могла вона бігти, не могла, поки позаду неї теліпалися потрощені рештки крісла, мов якесь враже ядро на ланцюзі, – воно все ще трималося на залишках клейкої стрічки при її лівому коліні. Воно стукнулося об стіл, ляснуло її по гузну, намагаючись прослизнути між стегнами, заборсати їй ноги. Здавалося, крісло грає йому на руку, і вона зраділа, що потрощила його.

Пікерінг дістався ножа – той лежав якраз під дверима – і впав на нього ницьма, мов футбольний захисник, що прикриває собою вільний м'яч. Він видавав горлові, з булькотом і присвистом, звуки. Ем запопала його якраз у ту мить, коли він почав перевертатися. Вона знову й знову гамселила його по голові й сама скімлила, розуміючи краєчком свідомості, що підлокітник недостатньо важкий і що вона не в змозі вкласти в цю справу стільки сили, скільки їй хотілося б вкласти. Вона бачила, як вже набубнявіло її праве зап'ястя, і намагалася відплатити за отриману цим зап'ястям наругу так, ніби воно мало шанси пережити сьогоднішній день.

Пікерінг упав на ніж і завмер. Хапаючи ротом повітря, вона позадкувала, знову ті крихітні білі комети почали кружляти в її полі зору.

У неї в голові почалася чоловіча розмова. Доволі звична річ для неї і не завжди небажана. Іноді, але не завжди.

Генрі: Дістань з-під нього того бісового ножа і встроми йому просто проміж лопаток.

Расті: Ні, серденько. Не наближайся до нього. Він очікує цього. Корчить із себе опосума.

Генрі: Або в шию встроми. Так теж добре буде. У його смердючу шию.

Расті: Засунути під нього руку – все одно що вставити її у снопов'язалку. Емі, ти маєш дві можливості. Забий його до смерті...

Генрі, неохоче, проте переконливо: ...або тікай. Либонь, що так. А може, й ні.

У столі, біля неї, була шухляда. Вона висмикнула шухляду, сподіваючись побачити там інший ніж – цілу купу ножів: шеретувальні ножі, підрізні ножі, ножі-сікачі, зазубрені хлібні ножі. Вона погодилася б навіть на простацький, в біса, ніж для масла. Але побачила набір кокетливих кухонних знарядь з чорного пластику: пару порційних ложок, ополоник і велику діряву шумівку. Там лежала ще всяка дрібнота, але найнебезпечнішою річчю, що впала їй до ока, виявився обдирач для картоплі.

– Слухай сюди, – промовила вона. Голос її прозвучав захрипло, майже гортанно. Горло пересохло. – Я не хочу тебе вбивати, але вб'ю, якщо ти мене змусиш. Я знайшла велику виделку для м'яса. Якщо ти спробуєш перевернутися, я встромлю її тобі просто в шию і пхатиму, аж поки вона не вилізе в тебе спереду з горла.

Чи він повірив їй? Оце так питання. Вона була певна, що він свідомо поховав усі ножі, окрім того, що зараз лежав під ним, але чи він точно пам'ятає, що прибрав звідси геть усі гострі предмети? Більшість чоловіків не мають уявлення, що лежить у шухлядах їхніх кухонь, – вона знала це з досвіду свого життя з Генрі, та й перед Генрі, з життя зі своїм батьком, – але Пікерінг не був схожим на більшість чоловіків, і кухня ця не була такою, як більшість кухонь. Вона подумала, що ця нагадує радше анатомічний театр. Проте, зважаючи на те, що він приголомшений (а чи приголомшений він?) і як він напевне боїться, що похибка пам'яті може стати для нього фатальною, цей її блеф може подіяти. Тут постало інше питання: а чи взагалі він її чує? Та й чи розуміє, якщо навіть чує? Блеф може не подіяти, якщо людина, яку розводиш, не розуміє, наскільки високі ставки.

А втім, вона не збиралася стояти і довго зважувати всі за і проти. Це було б найгірше, що вона могла зробити. Вона нахилилася, не відводячи очей від Пікерінга, і загнала пальці під останнє кільце плівки, яке все ще тримало її прив'язаною до крісла. Пальці її правої руки ще впертіше відмовлялися працювати, та вона їх примусила. І те, що шкіра її була просякнута потом, теж придалося. Вона потягнула вниз, і плівка почала попускатися з тим самим бридким рипінням. Вона очікувала, що буде боляче, навкруг коліна залишилася яскраво-червона смуга (з якогось дива в голові їй кілька разів майнуло слово Юпітер), але вона вже перейшла той поріг, за яким не реагують на такі відчуття. Плівка піддалася і впала вниз, їй до щиколотки, зморщена, покручена, липнуча сама до себе. Вона струснула її з ноги. В голові гуло, чи то від натуги, чи від удару, що вона отримала від нього, коли задивилася на мертву дівчину в багажнику його «мерседеса».

– Ніколь, – промовила вона. – Її звали Ніколь. Промовляння імені мертвої дівчини, схоже, трохи привело Ем до тями. Тепер думка про те, щоб намагатися дістати з-під нього різницький ніж, видалася їй божевільною. Той внутрішній голос, яким до неї нібито промовляв її батько, мав рацію: навіть залишатися в одній кімнаті з Пікерінгом – це дратувати фортуну. Тільки втікати. Тільки так.

– Я йду, – промовила вона. – Ти мене чуєш?

Він не поворухнувся.

– У мене довга виделка. Якщо ти переслідуватимеш мене, я тебе нею проколю. Я... я виколупаю тобі очі. Ти мусиш залишатися там, де лежиш. Ти второпав?

Він не поворухнувся.

Емілі позадкувала від нього, відтак відвернулася і залишила кухню крізь ті двері, що були у протилежному її кінці. Вона так і тримала в руках той чортів поручень від крісла.

8. Фотографія на стіні над ліжком

За стіною виявилася їдальня. Там стояв довгий стіл зі скляним верхом. Навкруг нього розташувалися сім червоних кленових стільців. Місце, звідки було взято восьмий, зяяло порожнечею. Аякже. Задивившись на пусте «місце матері» на одному кінці столу, вона раптом пригадала: під оком у неї бубнявіє крихітна перлина крові, а Пікерінг примовляє: «О'кей, о'кей, добре». Він повірив їй, коли вона сказала, що тільки Дік може знати про те, що вона може бути в цьому Доті, і вкинув ніж – маленький ножик Ніколь, подумалося їй тоді – до мийки.

Отже, ніж, яким його можна було залякувати, там таки був. І зараз є. В мийці. Але вона туди не повернеться. Нізащо.

Вона пройшла крізь їдальню і потрапила до холу, де було п'ять дверей, по двоє в бічних стінах і одні в дальній. Перші двоє дверей, які вона проминула, були відчинені, ліворуч була ванна, а праворуч – пральня. Пральна машина стояла з прочиненим верхнім люком для завантаження білизни. Поряд на полиці стояла коробка «Тайду». З люка звисала заплямлена кров'ю сорочка. Це сорочка Ніколь, вирішила Емілі, хоча й не могла знати напевне. Але ж, якщо це дійсно її сорочка, навіщо Пікерінг зібрався її прати? Пранням не вивести дірки. Емілі пригадала, що начебто бачила десятки поранень, хоча це видавалося їй неможливим. А як було насправді?

Вона вирішила, що так і було: Пікерінг же скажений.

Вона прочинила наступні за ванною двері й побачила кімнату для гостей. Це була невиразна стерильна коробка, де панувало велетенське ліжко, так ретельно застелене, що, аби кинути на покривало монету, вона, поза всякими сумнівами, відскочила б з дзенькотом. А чи служниця застеляла цю постіль? «Наше обстеження каже, що ні, – подумала Ем. – Наше обстеження показує, що ніяка служниця ніколи ногою не ступала до цього будинку. Тільки "небоги"».

Двері навпроти цієї кімнати вели до кабінету. Він був точнісінько таким само стерильним, як і протилежна йому гостьова. У кутку стояли дві шафки з картотекою. А в центрі великий стіл, на якому не було нічого, окрім комп'ютера «Делл»[33]33
  «Делл» (Dell) – компанія – виробник комп'ютерної техніки, одна з найпотужніших у світі.


[Закрыть], захищеного від пилу прозорим пластиковим покриттям. Дубова підлога. Жодного килима. Жодного зображення на стінах. Єдине велике вікно затулене ставнями, крізь які пробивалося лише кілька дротиків неяскравого світла. Як і кімната для гостей, кабінет мав похмурий, відчужений вигляд.

– Він тут ніколи не працював, – подумала вона і була певна, що так воно й є. Це декорації. Весь цей будинок – театральна декорація, як і та кімната, звідки вона втекла, – кімната, схожа на кухню, яка була насправді анатомічним театром з легкими для відмивання панелями, долівкою і столом.

Двері в дальньому кінці холу були замкнені, ще наближаючись до них, вона знала, що будуть замкнені. Вона потрапляє у пастку в кінці цього коридору, якщо він зайде сюди крізь двері з кухні/їдальні. Звідси нікуди бігти, а бігання останнім часом стало єдиним, у чому вона вправна, єдиним, на що вона годиться.

Вона підсмикнула на собі шорти – вони здавалися завеликими їй тепер, після того як луснув задній шов, – і вхопилася за клямку. Вона була так переповнена передчуттям, що якусь мить не могла повірити, коли та піддалася під її рукою. Штовхнула двері, ті відчинилися, і вона вступила в кімнату, яка мусила бути спальнею Пікерінга. Тут панувала майже така ж стерильність, як у кімнаті для гостей, але не зовсім. По-перше, тут лежало дві подушки, а не одна, і стьобане покривало на ліжку (воно виглядало близнюком того, що у кімнаті для гостей) було відгорнуте акуратним трикутником, готове впустити свого хазяїна у комфорт свіжих простирадл після важкого трудового дня. І підлогу тут вкривав килим. Усього лише дешевий нейлоновий хідник, хоча й від стіни до стіни. Генрі, безсумнівно, назвав би це спецстайнею, але килим пасував до блакитних стін і робив цю кімнату на вигляд менш вбогою за інші. Тут також стояли невеличкий столик – схожий на якусь старовинну шкільну парту – і простий дерев'яний стілець. І хоча, порівняно з інтер'єром кабінету з його великим вікном і дорогим комп'ютером, тут не було нічого особливого, вона мала відчуття, що цей стіл – робочий. Що Пікерінг іноді висиджує тут, щось пише, горблячись, мов учень десь у сільській школі. Пише таке, про що їй не хотілося думати.

Вікно тут теж було велике. І на відміну від вікон у кабінеті й гостьовій кімнаті – не було закрите ставнями. Раніш, ніж Ем встигла виглянути надвір, щоб роздивитися, що там, унизу, її увагу привернула фотографія на стіні над ліжком. Не оправлена, не повішена за шнури на цвяшку, а просто приколота булавками. Навкруг неї стіна рясніла крихітними дірочками, схоже було, що там колись приколювали інші фото. Ця фотографія була кольорова, з друкованими цифрами в правому куті 19.04.07. Судячи лише з паперу, а не тому, що вона мала аж такий вишуканий смак, Ем вирішила, що знімок зроблено було, скоріш за все, не цифровою, а якоюсь старомодною камерою. Хоча, можливо, фотограф просто хвилювався. Як ото хвилюються гієни, втямила вона, коли надходять сутінки і свіжа здобич видніється неподалік. Невиразний кадр, ніби знятий телеоб'єктивом, і персона на ньому опинилася не в центрі. Ця персона була довгоногою молодою жінкою у джинсових шортах і обрізаному топі з написом БАР ПИВНИХ ЧАСІВ. На пучках пальців її лівої руки лежала таця, як в офіціантки на якійсь зі старих життєрадісних картин Нормана Роквела[34]34
  Норман Роквел (1894-1978) – найпопулярніший у США у XX столітті живописець та ілюстратор.


[Закрыть]. Вона усміхалася. Білявка. Ем не могла достеменно впізнати в ній Ніколь, і сам знімок був каламутним, та й не могла вона її розгледіти як слід за ті кілька секунд, коли, шокована, заглядала до багажника «мерседеса»... але вона була певна. Серце її було в цьому впевнене.

Расті: Це не важливо, серденько. Ти мусиш ушиватися звідси. Ти мусиш вибратися на простір, де зможеш бігти.

Так, ніби підтверджуючи ці слова, грюкнули, розчахнувшись, двері між кухнею та їдальнею – звук був такий, ніби вони ледь не зірвалися з завіс.

Ні, – майнула їй думка. У неї похололо всередині. Вона сподівалася, що цього разу не обмочилася, але неспроможна була вирішити напевне. – Ні, не може цього бути.

– Бажаєш жорсткої гри? – гукнув Пікерінг. Голос його звучав приголомшливо бадьоро. – О'кей, я можу пограти жорстко. Авжеж. Без проблем. Хочеш? Тільки попроси. Татусь тебе потішить.

Наближається. Вже у їдальні. Вона почула грюк, а потім гучне торохкотіння, коли він наштовхнувся на якесь із крісел (либонь, на те, що біля «батьківського» кінця столу) і віджбурнув його вбік. Світ поплив у неї в очах, посірів, хоча у цій кімнаті доволі пояснішало зі вщуханням дощу.

Вона закусила розбиту губу. Від цього свіжа цівка крові заструменіла їй на підборіддя, але одночасно у світ повернулися кольори, а сама вона – до реальності. Вона захряснула двері й лапнула рукою по замок. Тут не було замку. Вона озирнулася й угледіла простацький дерев'яний стілець, що тулився біля простацького дерев'яного столу. Коли Пікерінг, човгаючи ногами, кинувся бігти повз свою пральню й кабінет – а чи тримає він у руці різницького ножа? Звісно, що тримає, – вона вхопила стілець і, нахиливши, уперла його під клямкою. Усього за секунду він вдарив у двері обома руками.

Вона подумала, що, якби й ці двері були з дубових дощок, стілець відштовхнуло б, як шайбу в шафлборді[35]35
  Шафлборд – гра, у якій схожими на швабри киями совають по поділеному на квадрати корту великі пласкі шайби.


[Закрыть]. Можливо, вона його підхопила б і захищалася стільцем: Ем Безстрашна Приборкувачка Левів. Хоча їй у таке аж ніяк не вірилося. Та тут був ще й цей килим. Дешевий, нейлоновий, але з глибоким ворсом – принаймні тут цей ворс прислужився. Ніжки стільця вгрузли й трималися, хоча вона побачила, що килим уже почав поротися.

Пікерінг заревів і почав бити в двері кулаками. Вона сподівалася, що він так і тримає в руці того ножа – раптом переріже собі знічев'я горло?

– Відчини двері! – волав він. – Відчини! Сама собі гірше робиш!

– Куди вже гірше, – тим часом подумала Емілі, задкуючи. І озираючись довкола.

Двері були тут єдиними, тож залишалося тільки вікно.

– Ти змушуєш мене скаженіти, леді Джейн!

– Ні, ти вже скажений. Як той звір.

Вона роздивилася, що вікно тут було особливого флоридського фасону, крізь таке можна тільки дивитися, а відкривати – зась. Тут бережуть кондиціоноване повітря. Ну, й що далі? Пролетіти крізь нього з тріском, мов той Клінт Іствуд у якомусь із класичних спагеті-вестернів? Імовірно; такий трюк, безумовно, здався б їй заманливим у дитинстві, але вона мала підозру, що поріжеться до кісток, якщо дійсно спробує це зробити. І для Клінта Іствуда, і для Двейна «Рок» Джонсона, і для Стівена Сігала існують дублери-трюкачі, що роблять за них усе, коли доходить до таких речей, як класичні стрибки крізь вікна салунів. Та й для трюкачів існує спеціальне скло.

Вона почула швидке тупотіння за дверима, він відбіг, а потім з розгону навалився на двері. Ці двері теж були доволі важкими, та Пікерінг не жартував, і одвірок здригнувся. Цього разу стілець посунувся на пару дюймів, але знову витримав. Що гірше, подовшилася діра в килимі і вона почула рипіння, дуже схоже на те, яке видавала, піддаючись, липучка. Пікерінг був дуже моторний для людини, битої по голові та плечах дрючком з червоного клена, звісно, він був скажений, але водночас достатньо розсудливий, щоб розуміти: якщо вона вибереться, то йому гаплик. Це для нього потужна мотивація, вважала вона.

Треба було мені потрощити об нього геть усе те крісло, – подумала вона.

– Бажаєш гратися? – волав він. – Я пограюся. Будь певна. Можемо закластися на твою сраку. Але ти на моєму ігровому полі, о'кей? І я вже... я... тут.

Він знову вгатився у двері. Вони струсонулися в одвірку, вже ледь тримаючись на завісах, а стілець знову відплигнув на пару-трійку дюймів. Ем задивилася на розростання темних рівчачків між дверима й упертими ніжками стільця – це дерся дешевий килим.

Отже, через вікно. Якщо їй судиться померти від кровотечі, спричиненої хтозна якою ще кількістю поранень, краще вже те, що вона сама собі їх завдасть. Хоча... якщо вона обгорнеться ковдрою...

Погляд її впав на стіл.

– Містере Пікерінг! – гукнула вона, хапаючи столик за борти. – Зачекайте! Я хочу укласти з вами угоду!

– Ніяких угод з курвами, о'кей? – відгукнувся він роздратовано, але затих ненадовго – либонь, щоб віддихатися, – та це додало їй часу. Час їй був найбільше потрібен. Час – це, певне, єдине, що вона могла від нього отримати; вона аж ніяк не потребувала його заяв про те, що він не той чоловік, котрий укладатиме угоди з курвами. – Ну, й що в тебе за геніальний план? Скажи татусеві Джиму.

Наразі її планом був стіл. Вона підважила його, майже певна, що зараз у її натрудженому попереку щось лусне, мов повітряна кулька. Але столик виявився легким і ще полегшав, коли на підлогу посипалися скинуті з його поверхні перев'язані гумовими стрічками стоси файлів, що виглядали схожими на університетські екзаменаційні реєстри.

– Що ти там робиш? – нервово запитав він, а відтак: – Не роби цього!

Вона побігла в бік вікна, різко зупинилася й жбурнула стіл. Скло розлетілося з жахливим дзенькотом. Не витрачаючи часу на роздуми, не затримуючись на роздивляння – від роздумів зараз не було ніякої користі, а роздивляння могло її лише налякати, якщо там було зависоко, – вона зірвала з ліжка ковдру.

Пікерінг знову вдарив у двері, і, хоча стілець знову втримав їх (вона про це здогадалася, якби ні, так той уже пробіг би через кімнату і вхопив її), гучно тріснула деревина.

Ем загорнулася у ковдру від шиї до п'ят, здавшись собі на мить готовою вирушити в снігову завірюху індіанкою з картини Невела Конверса Ваєта[36]36
  Невел Конверс Ваєт (1882-1945) – американський живописець-реаліст та ілюстратор. Картина «Зима» зображує індіанку, яка, загорнувшись у ковдру, стоїть на вітряній горі.


[Закрыть]. Вона рвонула у щербату діру вікна саме тієї миті, коли двері позаду неї з тріском розпахнулися. Кілька скляних шпичаків поранили ковдру, проте жоден не торкнувся Ем.

– Ах, же ти, паскудна довбана курво! – заверещав Пікерінг позаду неї – ледь не впритул за нею, – але вона вже полетіла.

9. Гравітація – матір усього сущого

Дитиною вона поводилася по-хлоп'ячому, більше полюбляла гратися в хлоп'ячі ігри (найкраща називалася просто – «у війну») в лісі поза їхнім домом у передмісті Чикаго, ніж бавитися з Барбі та Кеном на батьківському ґанку. Вона не вилазила зі штанів «Кріпка шкірка»[37]37
  «Кріпка шкірка» (Toughskin) – дитячі штани, що шиються з тканини, у якій поєднано дакрон-поліестер, нейлон і бавовну.


[Закрыть] і практичних майок, волосся носила зав'язаним на потилиці у конячий хвостик. Разом з кращою подружкою Бекою вони дивилися по телевізору не близнючок Олсен[38]38
  Мері-Кейт Олсен і Ешлі-Фулер Олсен – сестри-близнючки, з раннього дитинства знімаються в різноманітних серіалах.


[Закрыть], а старі фільми Іствуда й Шварценеґґера, а коли йшов серіал «Скубі-Ду», вони ототожнювали себе радше з самим собакою Скубі, ніж з Велмою чи Дафною. Всі два роки у початковій школі вони називали свої сніданки «скубі-хавкою».

А ще вони, звісно, лазили по деревах. Емілі запам'яталося одне літо, коли вона і її сусідка Бека – кожна у своєму дворі – тільки й робили, що висіли на деревах. Їм того літа було, здається, рочків по дев'ять. Окрім батьківського уроку з правильного падіння, єдине, що Емі ясно пам'ятала з того дереволазного літа, так це те, що мати кожного ранку намазувала їй носа якимсь білим кремом, наказуючи – Емі, тільки не надумай оце витерти! – своїм фірмовим тоном: слухайся-або-загинь.

Одного дня Бека втратила рівновагу і ледь-ледь не впала з висоти п'ятнадцяти футів на галявину Джексонів (можливо, всього з десяти футів, та в той час і така висота дівчаткам здавалася двадцятип'яти... чи п'ятдесятифутовою). Вона встигла вхопитися за гілку і повисла на ній, лементуючи по порятунок.

Расті якраз косив галявину. Він підійшов – вельми неспішно підійшов, навіть устиг вимкнути свою косарку «Бріґґз & Страт-тон» – і простягнув руки.

– Стрибай, – сказав він, і Бека, яка усього два роки, як перестала вірити у Санта-Клауса, але досі залишалася беззастережно довірливою, розтисла пальці. Расті легко її упіймав, потім покликав Емілі злізти з дерева. Він наказав дівчаткам сісти під стовбуром. Бека трохи поплакала, а Ем була налякана – більше через те, що лазіння по деревах стане тепер забороненою поведінкою, як прогулянки на самоті до магазинчику за рогом після сьомої вечора.

Расті не заборонив їм дерева (хоча матір Емілі напевне це зробила б, якби на той момент виглядала з кухонного вікна). Расті зробив інше, він навчив їх, як треба падати. А потім вони майже годину вправлялися у цьому вмінні.

Який же то був класний день.

* * * * *

Вилазячи з вікна, Емілі побачила, що від неї до вимощеного плитками патіо внизу в біса добряча відстань. Можливо, лише десять футів, але вони виглядали на всі двадцять п'ять, коли вона, загорнута у ковдру, стрибнула. А може, й на п'ятдесят.

Розслабляйте коліна, – навчав їх Расті сімнадцять чи шістнадцять років тому, того дереволазного літа, також відомого під назвою Літо Білого Носа. – Не вимагайте від них тримати удар. Вони витримають у дев'яти випадках з десяти, якщо висота не завелика, витримають – але кістку собі зламати ви можете. Стегнову, голінну або щиколотку. Найшвидше щиколотку. Пам'ятайте, що гравітація – матір усього сущого. Віддайтесь їй. Хай вона вас прийме. Згинайте коліна, а тоді падайте й котіться.