Текст книги "Коли впаде темрява"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 26 страниц)

Лясь! Жаром їй обсипає щоку знизу вгору і згори вниз, тече з обох очей, голова її похитнулася. Це Брюсова мати дала їй ляпаса. З усієї сили.

– Не смій навіть жартома такого казати! – наказує Брюсова матір. – У цьому нема нічого кумедного!

Уже й інші люди приєдналися до них на патіо, але вони виглядають не більш як тіні. Чи то зір у Джаніс притлумило яскравістю того вогню, чи хмара затулила сонце. Мабуть, усе разом.

– Це вельми… поганий… СМАК!

Кожне слово підноситься вище. Смак – вона вже проверещала.

Хтось каже: Це мусить бути якийсь спецефект, бо інакше б ми почули…

І тут їх досягає звук. Ніби величезний валун котиться кам’яною ущелиною.

Від нього дзеленчать вікна на південній стіні будинку, і ескадрильї птахів здіймаються вгору з дерев. Цей звук заповнює собою день. Він – мов безкінечний надзвуковий удар. Джаніс бачить Брюсову бабцю, як та повільно йде, затиснувши долонями собі вуха, по доріжці в бік гаражу на кілька автомобілів. Вона йде, опустивши голову, згорблена, з відстовбурченим гузном, немов розжалувана чаклунка вирушає в довге вигнання. Щось звисає в неї ззаду на сукні, метляючись із боку в бік, і Джаніс не дивується, розгледівши (залишками свого зору) бабусин слуховий пристрій.

– Мені хочеться прокинутись, – мовить якийсь чоловік позаду Джаніс. Він говорить це вередливим, ображеним тоном. – Мені хочеться прокинутись. Годі вже.

Червона хмара тепер піднялася на весь свій повний зріст і тріумфально височіє на тому місці, де ще дев’яносто секунд тому був Нью-Йорк, темно-червона з пурпуром поганка, що пропалила наскрізну діру в цьому полудні й усіх майбутніх днях.

Починає задувати вітерець. Це гарячий бриз. Він здіймає волосся в неї на скронях, її оголені вуха ще краще чують той безкінечний гул. Джаніс стоїть, дивиться, а сама думає про ті тенісні м’ячики, що забивала їх один за одним і всі приземлялися так щільно, що хоч пательнею їх лови. Так вона вміє описувати речі. Вона має талант. Чи мала.

Вона думає про похід, у який не підуть Брюс і його друзі. Вона думає про вечірку в «Миттєвій святості», яка не відбудеться. Вона думає про пісні Джей-Зі, і Байонсе, і «Фрей», котрих вони не слухатимуть, – невелика втрата. А ще вона думає про кантрі-музику, яку слухає її тато, коли їде на роботу і з роботи у своєму пікапі. Вже краще. Вона думатиме про Петсі Клайн або про Скітер Дейвіс, а згодом їй, можливо, поталанить привчити те, що залишиться від її очей, не дивитися.

N

1. Лист

28 травня 2008

Дорогий Чарлі.

Мені здається дивним і водночас цілком природним називати тебе так, хоча, коли я востаннє тебе бачила, мені було майже вдвічі менше років, ніж тепер. Мені тоді було шістнадцять і я була страшенно в тебе закохана. (Ти про це знав? Звісно, що знав.) Зараз я щаслива заміжня жінка, маю маленького сина, і я постійно дивлюся тебе по CNN, де ти розповідаєш про медичні проблеми. Ти й зараз такий же красень (ну, майже такий же!), як був колись «у давні деньки» у Фріпорті[47]47
  Фріпорт – місто у штаті Мейн.


[Закрыть], коли ми утрьох втікали на рибалку й ходили на фільми до «Залізниці»[48]48
  Музей вузькоколійних залізниць і розважальний комплекс у сусідньому з Фріпортом місті Південний Портленд.


[Закрыть].

Ті літа здаються такими далекими – ви з Джонні нерозлучні, і я вештаюся за вами всюди, де ви мені дозволяєте. Можливо, це траплялося навіть частіше, ніж я на те заслуговувала! Тим паче після висловленого тобою співчуття виринуло ще більше спогадів, і я так плакала. Не лише за Джонні, а за усіма трьома нами. І ще, гадаю, за простим, безхитрісним життям, яким воно тоді здавалося. Якими золотими ми були!

Ти напевне бачив його некролог. Хіба не може визначення «смерть через нещасливий випадок» приховувати безліч гріхів? У новинах подавали, що Джонні загинув унаслідок падіння, так, звісно, він упав – на тім місці, яке ми всі добре знали, на тім, про яке він мене розпитував лишень минулого Різдва, – але це не випадковість. У нього в крові була велика концентрація седативних засобів. Не так багато, щоб його вбити, проте, як сказав коронер, достатньо, щоб він втратив орієнтацію, особливо якщо задивився через перила. Звідси «нещасливий випадок».

Але, я знаю, це було самогубство.

Ні вдома, ні при його тілі не було записки, проте Джонні міг таким чином проявити делікатність. Тобі, як лікарю, добре відомо, який високий відсоток самогубств серед психіатрів. Це так, ніби негаразди пацієнтів діють немов кислота, роз’їдаючи систему захисту психіки у їхніх лікарів. У більшості випадків ця система залишається неушкодженою. А у Джонні? Гадаю, ні… завдяки одному незвичайному пацієнтові. А ще в останні місяці свого життя він погано спав; завжди з тими жахливими чорними колами під очима! Також він відміняв сеанси направо й наліво. Подовгу їздив десь машиною. Де саме, не казав, але, мені здаєтеся, я здогадуюсь.

Так я наближаюся до того додатку, який ти, сподіваюся, проглянеш, коли дочитаєш цей лист. Я знаю, що ти дуже зайнятий, але – якщо це зарадить! – згадай ту закохану дівчинку, яка, завжди з розпатланим хвостиком волосся, колись невідлучно була поряд!

Хоча Джонні здебільшого був сам по собі, в останні чотири роки свого життя він підтримував більш-менш приятельські стосунки з двома іншими психіатрами. Після його загибелі досьє його пацієнтів (з його занехаяною практикою небагато їх було) перейшли до одного з тих лікарів. Усі ті папери зберігалися в його офісі. Але, прибираючи його кабінет удома, я знайшла короткий рукопис, який тобі й надсилаю. Це нотатки по пацієнту, якого він означає псевдонімом «N.», але я іноді бачила формальні досьє (не шпигувала, просто папери випадково на столі траплялися відкритими) і тому знаю, що так зазвичай не робиться. По-перше, ці записи робилися не в офісі, бо там нема вгорі заголовка, як у тих досьє, що я бачила, а внизу відсутня червона печатка КОНФІДЕНЦІЙНО. Ти також помітиш на цьому рукописі бліду вертикальну смужку. Таку смужку залишає його домашній принтер.

Але там було ще дещо, ти сам побачиш, коли розгорнеш пакунок. На пакеті він друкованими чорними літерами накреслив СПАЛИТИ. І я ледь так не зробила, не зазираючи досередини. Я думала, Господи поможи, може, він ховав тут потаємний запас наркотиків або роздруківки якоїсь особливо збоченої порнографії з Інтернету. Врешті-решт, дочка Пандори, якою я є, піддалася своїй цікавості. Краще б я утрималася.

Чарлі, мені здається, мій брат збирався написати книгу, щось популярне в стилі Олівера Сакса[49]49
  Олівер Сакс (нар. 1933) – британський невропатолог, який живе в США і є автором багатьох популярних книг, написаних на основі документальних матеріалів; найвідоміша – «Пробудження», за якою було знято фільм з Робертом Де Ніро в головній ролі.


[Закрыть]. Судячи з цього фрагменту скрипту, спочатку він був націлився на обсесивно-компульсивний синдром, а зважаючи на його самогубство (якщо це було самогубство!), я думаю, чи не підтверджує цей його інтерес до синдрому нав’язливого стану (СНС) старовинний афоризм «Лікарю, зцілися сам»?

Хоч би що там було, мене стривожили досьє N. і дедалі фрагментарніші нотатки мого брата. Наскільки стривожили? Достатньо, щоб я переслала папери – до речі, я не зробила копій, це оригінали – його другові, з яким він не бачився цілих десять років, а я аж чотирнадцять. Спершу я гадала: «Можливо, воно варте публікації. Це могло б стати чимось на кшталт живого меморіалу по моєму брату».

Але тепер я думаю інакше. Річ у тому, що цей рукопис здається живим, і до того ж живим не в гарний спосіб. Розумієш, я знаю місця, що там згадуються (я впевнена, деякі з них і ти добре пам’ятаєш – поле з розповіді N., яку занотовував Джонні, мусить бути неподалік від тієї стежки, якою ми дітьми ходили до школи), і, прочитавши ці нотатки, я тепер відчуваю сильне бажання піти і пошукати це місце. Не всупереч тривожній суті рукопису, а внаслідок цього – якщо це не нав’язлива ідея, то що тоді?

Гадаю, нічого доброго ці пошуки не дадуть.

Але думки про смерть Джонні не покидають мене, і не лише тому, що він був моїм братом. Тривожить і цей вкладений сюди рукопис. Ти прочитаєш його? А як прочитаєш, то повідомиш мені свою думку про нього? Дякую тобі, Чарлі. Сподіваюся, я не дуже нахабно втручаюсь у твоє життя. І ще… якщо ти вирішиш виконати волю Джонні й спалити ці папери, я не матиму нічого проти.

Щиро,

«мала сеструха» Джонні Бонсейнта,

Шейла Бонсейнт-Леклер

964 Лісбон-стріт

Люїстон, Мейн 04240

P.S. Ой, я так наїхала на тебе!

2. Нотатки до історії хвороби

1 червня 2007

N. – 48 років, партнер у великій бухгалтерській компанії в Портленді, розлучений, батько двох дочок. Одна – аспірантка у Каліфорнії, друга навчається у коледжі тут, у Мейні. Сам означає свої теперішні стосунки з колишньою дружиною як «віддалені, але дружні».

Він каже:

– Я знаю, що виглядаю старшим за свої 48 років, бо не висипаюся. Я намагався приймати амбієн і ті, що з зеленим метеликом[50]50
  Амбієн (золпідем) – модне снодійне, продається тільки за рецептом; зелений метелик – рекламний логотип конкуруючого препарату подібної дії – лунеста.


[Закрыть], але від них тільки куняю на ходу.

На моє запитання, скільки часу він страждає на безсоння, отримую моментальну відповідь:

– Десять місяців.

Я питаю його, чи не через безсоння він звернувся до мене. Він посміхається в стелю. Більшість пацієнтів надають перевагу стільцю, принаймні під час першого візиту – одна жінка казала мені, що на кушетці вона почувається кумедною невротичкою з карикатури в «Нью-Йоркері», – але N. одразу ліг на кушетку. Він там лежить, міцно сплівши пальці собі на грудях.

– Гадаю, докторе Бонсейнт, ми обидва все добре розуміємо, – відповідає він.

Я питаю його, що він має на увазі.

– Якби я хотів лише позбутися мішків під очима, то пішов би або до хірурга-косметолога, або до свого сімейного лікаря – який, до речі, мені вас і порекомендував, сказав, що ви дуже сильний спеціаліст, – і попросив би чогось потужнішого за амбієн чи пігулки з зеленим метеликом. Мусять же існувати дієвіші препарати, чи не так?

Я мовчу.

– Наскільки я розумію, безсоння – це завжди симптом чогось іншого.

Я кажу йому, що не завжди, хоча в більшості випадків саме так. І додаю, що, якщо існує інша проблема, безсоння рідко буває єдиним симптомом.

– О, я маю й інші, – каже він. – Цілі купи. От погляньте на мої черевики.

Я дивлюся на його взуття. На ньому черевики спортивного типу на шнурках.

Лівий зав’язано вгорі, а на правому бантик внизу. Я кажу йому, що це вельми цікаво.

– Так, – каже він. – Коли я навчався у школі, дівчата мали моду зав’язувати кросівки внизу, якщо мали постійного залицяльника. Або хотіли показати хлопцеві, який їм подобається, що хотіли б з ним зустрічатися.

Я питаю, чи він з кимось зустрічається постійно, гадаючи, що цим допоможу йому розслабитися – на кушетці він лежить у напруженій позі, кісточки сплетених на його грудях пальців побіліли, ніби він боїться послабити тиск, яким їх утримує, бо інакше вони кудись відлетять, – але він не сміється. Навіть не усміхається.

– Я трохи застарий для того, щоб шукати постійних партнерів, – каже він. – Але дечого все ж таки потребую.

Він зважує.

– Я спершу зав’язував обидва черевики внизу. Це не допомогло. Натомість коли один вгорі, а інший внизу – це, схоже, таки діє. – Він звільняє праву руку від паралізуючої хватки лівої і підводить її вгору, показує мені зведеними майже впритул великим та вказівним пальцями: – От на скілечки.

Я питаю його, чого він потребує.

– Знову привести свій мозок до ладу. Хоча намагання поправити собі мозок, намагаючись зав’язувати черевики у відповідності до шкільного коду спілкування… трохи зміненого згідно з наявною ситуацією… це божевілля, як ви вважаєте? А божевільні люди мусять шукати допомоги. Якщо в них узагалі збереглася хоч дещиця здорового глузду – маю надію, що в мене він ще є, – вони це розуміють. Отже, тому я тут.

Він знову зчіплює пальці і дивиться на мене поглядом, у якому прочитуються зухвалість і переляк. А також певна полегкість. Він лежав безсонними ночами; намагаючись собі уявити, як воно – розповідати психіатрові, що він боїться за свій здоровий глузд, аж ось нарешті він це зробив, а я не заголосив, не кинувся тікати з кабінету і санітарів у білих халатах не викликав. Дехто з пацієнтів вважає, ніби у мене в сусідній кімнаті сидить напоготові ціла команда таких людей у білих халатах, озброєних сачками для метеликів і гамівними сорочками.

Я прошу його надати мені кілька актуальних прикладів його ментальних розладів, і він знизує плечима.

– Звичайне обсесивно-компульсивне лайно. Ви чули про цей синдром нав’язливих станів уже тисячі разів. Я до вас прийшов порадитися щодо основної причини. Розповісти про те, що трапилося у серпні минулого року. Я гадав, ви можете мене загіпнотизувати так, щоб я про все забув. – Він дивиться на мене з надією.

Я йому кажу, що, хоча тут немає нічого неможливого, гіпноз діє краще як допоміжний засіб для пригадування, а не для блокування пам’яті.

– Ет, – каже він. – А я цього не знав. Паскудство. – Він знову втупився у стелю. На одній половині його обличчя працюють м’язи, і мені здається – він хоче ще щось сказати. —

Розумієте, це може становити небезпеку. – Він замовкає, але це лише пауза; м’язи в нього під вилицею не перестають напружуватися й розслаблятися. – Моя проблема може бути дуже небезпечною. – Знову пауза. – Для мене. – Знову пауза. – Можливо, й для інших.

Кожний сеанс психотерапії – це серія виборів, розгалуження шляхів без дорожніх знаків. Наразі я міг би його спитати, що саме за проблема є такою небезпечною, але нехтую цим вибором. Натомість питаю його, яке конкретно обсесивно-компульсивне лайно він мав на увазі. Окрім зав’язування черевиків по-різному – один вгорі, один внизу, що само по собі є гарним прикладом (цього я йому не кажу).

– Ви самі усе це знаєте, – говорить він, кидаючи на мене хитрий погляд, від якого мені стає трохи не по собі. Я цього не показую, він не перший пацієнт, від якого мені стає не по собі. Психіатри – вони, як спелеологи, так-так, а кожен спелеолог вам скаже, що в печерах повно кажанів і мокриць. Не вельми приємна зустріч, але здебільшого вони в принципі безпечні.

Я прошу його посприяти мені. І нагадую, що ми з ним наразі лише знайомимося.

– Поки що не зав’язали постійних стосунків, еге ж?

Еге ж, відповідаю, поки що ні.

– Краще нам поквапитися, – каже він, – поки я ще в жовтогарячому стані, докторе Бонсейнт. На межі червоного стану[51]51
  Згідно з методом «батька сучасної техніки збройової самооборони» полковника морської піхоти, розробника ручної вогнепальної зброї, засновника Американського пістолетного інституту Джефа Купера (1920–2006), бойова готовність персони має чотири психологічні стани: білий (розслабленість, неготовність), жовтий (розслаблена готовність), жовтогарячий (особлива готовність), червоний (бій).


[Закрыть].

Я питаю, чи він перелічує речі.

– Звісно, що так, – каже він. – Кількість клітинок у кросвордах у «Нью-Йорк Таймз»… а по неділях я рахую двічі, бо кросворди більші, і ще раз перевіряю себе. Є така необхідність.

Проходжу по власних слідах. Кількість гудків, коли комусь телефоную. В робочі дні тижня я переважно обідаю в «Колоніальній їдальні», це за три квартали від офісу, і по дорозі туди я завжди рахую чорні черевики. А повертаючись звідти, рахую коричневі. Одного разу спробував рахувати червоні, але це виявилося безглуздям. Червоні черевики носять тільки жінки, та й тих, по правді, небагато. Принаймні вдень. Я нарахував лише три пари, тому знову повернувся до «Колоніальної їдальні», тільки тепер уже почав рахувати коричневі черевики.

Я питаю його, чи йому потрібно нарахувати якусь визначену кількість черевиків, щоб отримати втіху.

– Тридцяти вистачить, – каже він. – П’ятнадцять пар. Як правило, це без проблем.

А чому необхідно нарахувати якусь визначену кількість?

Він розмірковує, дивиться на мене.

– Якщо я скажу «ви самі знаєте», чи ви попросите мене пояснити, що саме ви мали б знати? Ви вже не раз мали справу з СНС, я це з’ясовував – і то прискіпливо, – як подумки у себе в голові, так і в Інтернеті, то, може, перестанемо грати в лапанку?

Я кажу, що більшість рахувальників вважають, що досягнення визначеної кількості, відомої як «цільове число», необхідне для підтримування порядку. Так би мовити, щоб світ не зіскочив зі своєї осі.

Він удоволено киває – і крига скресла.

– Одного дня, коли я рахував, по дорозі назад до офісу мені трапився безногий чоловік. Він був на милицях, на відрізану ногу, що закінчувалася під коліном, у нього було надягнуто шкарпетку. Якби він був у чорному черевику, жодних проблем. Бо ж, розумієте, я повертався. Але на нім був коричневий. Мене це вибило з норми на цілий день, а вночі я зовсім не міг заснути. Бо непарні числа погані. – Він постукує собі по скроні. – Принаймні отут вони такі. Раціональна частина мого мозку розуміє, що все це лайно, але є там і інша частина, котра точно знає, що зовсім навпаки, і править ця частина. Можна гадати, що якщо нічого поганого не трапляється – фактично у той день трапилося хороше, аудит податкової служби ІК5, якого ми так боялися, було скасовано без жодних на те причин, – закляття мало б знятися, та дзуськи. Я налічив замість тридцяти восьми тридцять сім черевиків, а коли світ не завалився, ірраціональна частина мого мозку пояснила це тим, що я не просто перевищив цифру тридцять, а значно її перевищив. Коли завантажую посудомийну машину, я лічу тарілки. Коли їх там парне число більше десяти, все в порядку. Якщо ні, я додаю чистих тарілок, щоби була правильна цифра. Те саме з виделками й ложками. У пластиковому контейнері в посудомийці їх мусить бути щонайменше по дванадцять. Це означає, що, відтоді як я живу сам, треба докладати туди чистих.

А як щодо ножів, питаю я, і він одразу хитає головою.

– Ніяких ножів. У посудомийній машині вони зайві.

Коли я питаю чому, він відповідає, що не знає. Відтак, після

паузи, скоса кидає на мене винуватий погляд.

– Я завжди мию ножі руками, в раковині.

Я висловлюю припущення, що ножі в контейнері для столових приборів загрожують світовому порядку.

– Ні! – вигукує він. – Докторе Бонсейнт, ви розумієте, але ж ви не розумієте всього цілком.

Тоді ви мусите мені допомогти, кажу я.

– Світовий порядок уже порушено. Я порушив його минулого літа, коли прийшов на Акерманове поле. Тільки тоді я цього не зрозумів. Тоді ще ні.

– Але тепер уже так? – питаю я.

– Так. Не все, але достатньо.

Я питаю його, чи він намагається виправити речі, чи тільки контролювати ситуацію, щоб не стало гірше.

Вираз невимовного полегшення з’являється на його обличчі, на ньому розслаблюються всі м’язи. Те, що відчайдушно потребувало висловлення, нарешті сказано вголос. Це ті моменти, заради яких я живу. Це ще не зцілення, звісно, але на якийсь час N. отримав полегшення. Сумніваюся, що він на нього очікував. Більшість пацієнтів не чекає.

– Я не можу виправити речі, – шепоче він. – Але я можу контролювати ситуацію, щоб не стало гірше. Саме так. Я намагався.

І знову я наблизився до одного з тих розгалужень. Я міг би спитати його, що трапилося минулого літа – скажімо, у серпні – на Акермановому полі, але, ймовірно, питати про це все ще зарано. Краще спершу ще трохи розхитати корінь цього хворого зуба. Насправді я маю великі сумніви щодо того, ніби витоки цієї інфекції лежать так близько. Радше за все, те, що трапилося з ним минулого літа, подіяло лише як спусковий механізм.

Я прошу його розповісти мені про інші симптоми.

Він сміється.

– Це займе цілий день, а в нас залишилося… – Він кидає погляд на свій годинник. – Лише двадцять дві хвилини. Двадцять два, до речі – гарна цифра.

– Тому що парна? – питаю я.

Він киває, даючи мені зрозуміти, що я ставлю зайві запитання.

– Мої… мої симптоми, як ви їх називаєте… з’являються вкупі. – Тепер він дивиться у стелю. – Їх три, такі купи. Вони випихаються з мене… з тверезої частини мене… мов камені… камені, розумієте… о Господи, благий Боже… мов ті падлючі камені на тому падлючому полі…

Сльози ручаями течуть йому по щоках. Спершу він, здається, на них не зважає, так і лежить на кушетці, сплівши пальці, дивлячись у стелю. А тоді простягає руку до сусіднього столика, на якому стоїть, як її називає Сенді, моя секретарка, Одвічно-Довічна коробка серветок «Клінекс». Він бере пару, витирає собі щоки, потім зіжмакує серветки. Грудка паперу зникає в переплетінні його пальців.

– Їх три, отих купи, – повторює він не зовсім виваженим голосом. – Рахування – перша. Це важливо, але не так важливо, як торкання. Є деякі речі, яких я мушу торкнутися. Наприклад, пічні конфорки. Перед виходом з дому вранці або перед тим як лягти в ліжко ввечері. Я можу бачити, що вони вимкнені, всі регулятори стирчать рисками вгору, всі конфорки темні, – але все одно мушу їх торкнутися, щоб переконатися абсолютно. І також дверцят духовки, звісно. Потім я, перед виходом з дому або з офісу, почав торкатися вимикачів. Таким коротким подвійним доторком. Перш ніж сісти до своєї машини, я мушу чотири рази поплескати по її даху. І шість разів, коли їду туди, де треба. Чотири – гарна цифра, і шість – пристойна, але десять… десять, це як…

Я помічаю струмок сліз, якого він не зауважив, сльози стікають з кута його правого ока на мочку вуха.

– Як постійно зустрічатися з дівчиною вашої мрії? – припускаю я.

– Вірно, – каже він. – І шнурки в неї на кросівках зав’язані внизу, тож кожний це розуміє.

– Ви торкаєтеся якихось інших речей? – питаю, вже знаючи відповідь. За п’ять років практики я зустрічав чимало симптомів, схожих на N. Інколи я уявляю собі, що цих нещасних жінок і чоловіків закльовують до смерті хижі птахи. Ці птахи невидимі – принаймні поки гарний або удачливий, або те й інше разом, психіатр не обприскає їх віртуальним лумінолом, а тоді освітить під вірним кутом, – проте при цьому вони цілком реальні. Найдивніше, що попри всі проблеми, вражені цим синдромом люди часто ведуть продуктивне життя. Вони працюють, вони їдять (щоправда, часто недостатньо або надмірно), вони ходять у кіно, вони кохаються зі своїми коханками чи коханцями, дружинами чи чоловіками… і повсякчас біля них ті птахи, що вчепилися й відривають дзьобами шматки їхньої плоті.

– Я торкаюся багатьох речей, – каже він і знову дарує стелі свою змучену, чарівну посмішку. – Назвіть, і я торкнуся.

Отже, лічба важлива, кажу я, але торкання ще важливіше. А що вище за торкання?

– Розміщення, – говорить він і раптом починає весь труситися, мов той покинутий під холодним дощем собака. – О Господи.

Раптом він сідає і звішує ноги з краю кушетки. На столику поряд з ним окрім коробки Одвічно-Довічних серветок стоїть ще ваза з квітами. Рухаючись дуже швидко, він пересовує вазу й коробку так, що вони тепер розташовані одне до одного по діагоналі. Тоді бере з вази два тюльпани і кладе їх стебло до стебла так, що один бутон торкається коробки, а інший – вази.

– Так вони в безпеці, – каже він. Вагається, відтак киває, ніби подумки підтверджує сам собі, що згоден з тим, що все зроблено правильно. – Я оберігаю світ. – Він знову вагається. – Поки що.

Я дивлюся на свій годинник. Час минув, і ми багато чого досягли як на перший сеанс.

– Наступного тижня, – кажу я, – знову базікатимемо, на цім же місці. – Декому я промовляю цю жартівливу фразу із запитальною інтонацією, але це не стосується N. Він потребує нового сеансу і сам це добре розуміє.

– Годі й сподіватися на чарівне зцілення, еге ж? – питає він. Зараз у нього така сумна посмішка, що її важко бачити.

Я кажу йому, що він зможе відчути себе краще. (Таке позитивне навіювання не зашкодить, це знають усі психіатри.) Потім кажу йому, щоб викинув геть амбієн і «крихітні пігулки з зеленими метеликами» – мабуть, лунеста, висловлюю припущення. Якщо вони не діють вночі, єдине, на що вони здатні, – це наробити йому шкоди в денний час. Заснути посеред траси №295 – це не розв’язання його проблем.

– Ні, – погоджується він. – Гадаю, що ні. Доку, ми зовсім не обговорювали першопричину. Я знаю її…

Ми дійдемо до цього наступного тижня, кажу я йому. А тим часом я хотів би, щоб він склав список з трьох частин: рахування, торкання, розміщення. Він зробить це?

– Так, – каже він.

Я питаю його, ледь не мимохіть, чи нема в нього суїцидних настроїв.

– Таке спадало на думку, але мені слід ще багато чого зробити.

Цікава і доволі тривожна відповідь.

Я вручаю йому свою картку і прошу телефонувати – хоч удень, хоч уночі, – якщо думка про самогубство почне здаватися йому більш привабливою. Він обіцяє. Хоча майже всі вони обіцяють.

– Тим часом, – кажу я вже у дверях, поклавши руку йому на плече, – продовжуйте постійно зустрічатися з життям.

Він дивиться на мене, зблідлий і вже без посмішки, чоловік, якого роздзьобують на шматки невидимі птахи.

– Ви коли-небудь читали «Великого Бога Пана» Артура Мейкена?

Я хитаю головою.

– Це найкошмарніша з усіх будь-коли написаних історій, – каже він. – Там один з персонажів говорить: «Хіть завжди торжествує». Але він має на увазі не хіть. Він має на увазі ґвалтування.

Паксил? Можливо, прозак. Але поки що нічого, поки я ще не розібрався як слід з цим цікавим пацієнтом.

* * * * *

7 червня 2007

14 червня 2007

28 червня 2007

На наступний сеанс N. приносить своє «домашнє завдання», як я й очікував. Є багато речей у цьому світі, на які не можна покластися, і багато людей, кому не можна довіряти, але пацієнти з СНС, якщо вони не вмерли, майже завжди виконують свої завдання.

Якоюсь мірою його список комічний, з іншого боку, сумний, ще з іншого – просто моторошний. Він, кінець кінцем, бухгалтер і, я гадаю, використав якусь із їхніх бухгалтерських програм для створення контенту теки, яку він вручає мені, перед тим як самому лягти на кушетку. Це подвійні аркуші. Тільки заміть дебету-кредиту ці графіки детально демонструють ландшафт нав’язливих ідей N. Два верхні аркуші мають заголовок РАХУВАННЯ, наступні два – ТОРКАННЯ, а шість останніх – РОЗМІЩЕННЯ. Проглядаючи їх, я дивуюся, звідки він бере час на іншу свою діяльність. Хоча люди з цим синдромом майже завжди винахідливі. Мене знову відвідує ідея невидимих птахів, я бачу, як вони обсіли N., видзьобують з його плоті скривавлені шматочки.

Піднявши голову, я бачу його на кушетці, знову з міцно зчепленими на грудях руками. Він встиг розмістити вазу й коробку з серветками так, що ті утворюють діагональ. Квіти сьогодні – білі лілеї. Їхній вигляд і те, як їх покладено на столі, приводять мене до думки про похорон.

– Прошу, не треба мені казати, щоб я поставив їх назад, – говорить він винувато, але вперто. – Я краще піду звідси, ніж це зроблю.

Я кажу йому, що не мав наміру просити поставити їх, як було. Тримаючи в руках його графіки, роблю комплімент щодо того, як професійно їх зроблено. Він знизує плечима. Тоді я питаю його, чи в них подана загальна картина, чи це звіт за останній тиждень.

– Тільки останній тиждень, – каже він. Таким тоном, ніби це його самого зовсім не цікавить. Гадаю, що так воно і є. Людина, закльована ледь не до смерті хижими птахами, мало переймається минулорічними образами й ранами чи навіть тим, що відбувалося минулого тижня; у неї на думці теперішнє. І майбутнє, помагай йому, Боже.

– Тут, либонь, мусить бути дві-три тисячі випадків, – кажу я йому.

– Називайте це подіями. Сам я їх так називаю. Там шістсот чотири події лічби, вісімсот сімдесят вісім – торкання та дві тисячі двісті сорок шість – розміщення. Всі парні числа, зверніть увагу. Загальне число – три тисячі сімсот двадцять вісім – також парне. Якщо скласти його окремі цифри 3728, отримаєте двадцять, також парне число. Гарне число. – Він киває, ніби сам собі підтверджує цю думку. – Поділіть 3728 на два, і отримаєте тисячу вісімсот шістдесят чотири. Цифри 1864 складаються в 19, потужне непарне число. Потужне й погане.

Наразі він трохи здригається.

– Ви, певно, дуже втомлені, – кажу я.

Він не реагує на мої слова ані голосом, ні кивком, однак, попри все, дає відповідь. Сльози течуть йому по щоках у вуха. Мені б не хотілося пригнічувати його додатковими переживаннями, але я визнаю очевидний факт: якщо ми не розпочнемо нашу роботу якомога швидше – «не варто марно гаяти час», як сказала б сестричка Шейла, – він узагалі не буде спроможний щось робити. Я вже бачу занепад у його вигляді (пожмакана сорочка, недбало виголений, волосся вкрай потребує стрижки), і, якщо б розпитати про нього його колег, я майже певен, вони перекинуться багатозначними поглядами. Динамічні таблиці – пречудові засоби свого роду, але N. явно втрачає силу. Мені здається, нема іншого вибору, окрім як діставатися просто до осердя проблеми, бо, поки не сягнеш того осердя, не може бути й мови ні про який прозак, паксил чи щось таке.

Я питаю, чи він готовий розповісти мені, що саме трапилося минулого року в серпні.

– Так, – каже він. – Саме для цього я й прийшов. – Він бере кілька серветок з Довічної коробки й витирає собі щоки. Втомлено. – Але, доку… ви себе певні?

Ніколи ще пацієнт не ставив мені такого питання, і жоден не промовляв до мене таким тоном, з ледь прихованим співчуттям. Але я кажу йому – так, я певен. Моя робота – допомагати йому, проте для цього мені потрібна його участь, бажання допомагати самому собі.

– Навіть якщо ви таким чином ризикуєте з’їхати з глузду, як оце зараз я? Бо й таке може трапитись. Я вже пропащий, але, сподіваюся, не дійшов іще до стану потопельника, котрий у паніці готовий тягнути за собою на дно того, хто намагається його врятувати.

Я кажу, що не зовсім його розумію.

– Я тут, бо все це, можливо, відбувається у мене в голові, – каже він, стукаючи кісточками пальців собі по тімені, ніби бажає впевнитися, що я розумію, де знаходиться його голова. – А може, й не в голові. Напевне не скажу. Якщо те, що я бачив і відчував на Акермановім полі, реальне – тоді я носій якоїсь інфекції. Котрою можу заразити вас.

Акерманове поле. Я роблю собі нотатку, хоча все й так записується на плівку. В дитинстві ми з сестрою ходили до школи Акермана в маленькому містечку Гарло на берегах Андроскоггіну[52]52
  Андроскоггін – річка, що тече через штати Нью-Гемпшир та Мейн, названа по імені місцевого індіанського племені.


[Закрыть]. Це недалеко звідси, щонайбільше миль тридцять. Я кажу, що готовий ризикнути і що наприкінці – інтенсифікація позитиву – ми, безперечно, почуватимемося чудово, обидва.

Він відповідає на це нещирим, відчуженим сміхом.

– Як гарно, – говорить він.

– Розкажіть мені про Акерманове поле.

Він зітхає і каже:

– Воно у Моттоні. На східному березі Андроскоггіну.

Моттон, містечко за Честеровим млином. Наша мати купувала молоко і яйця на фермі «Бой Гілл» у Моттоні. N. говорить про місце, що лежить не більше як за сім миль від того сільського будинку, де я виріс. Я ледь не промовляю вголос: я його знаю!

Я змовчав, але він прискіпливо дивиться на мене, наче підслухав мої думки. А може, так воно і є. Я не вірю в екстрасенсорику, однак не відкидаю цілком її ймовірність.

– Ніколи не ходіть туди, доку, – каже він. – Навіть не шукайте його. Обіцяйте мені.

Я йому обіцяю. Фактично я вже понад п’ятнадцять років не бував у тому задрипаному кутку Мейну. Близько їхати, та мало хочеться. Томас Вулф дав нищівну характеристику цьому явищу, назвавши свій фундаментальний опус «Тобі ніяк не повернутися додому»; хоча це стосується не всіх (сестричка Шейла часто повертається, вона й зараз товаришує з кількома друзями дитинства), але щодо мене так і є. Хоча власну книгу я назвав би «Мені ніколи не захочеться вертатися додому». Найкраще мені запам’яталися косоокі босяки, що верховодили в забавах, порожні будинки з вибитими шибками, покинуті іржавіти машини, та, здавалося, одвічно біле холодне небо, по якому шастають зграї вороняччя.