Текст книги "Коли впаде темрява"
Автор книги: Стівен Кінг
Жанр:
Ужасы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 26 страниц)
– Грюнвальде, я ніколи в житті…
Тут туалетна кабінка струсонулася. Кертіса відкинуло назад, цього разу вже напевне…
Але й тепер будка встояла. Кертіса почало нудити. Аж до блювоти. Не так від запаху, як від спеки. Чи, либонь, від того й іншого разом. Сорочка прилипла йому до грудей.
– Я викладаю докази, – попередив Грюнвальд. – Мовчи, коли я викладаю докази. Дотримуйся цих падлючих судових правил.
Чому тут така задуха? Кертіс подивися вгору й не побачив в даху звичайних вентиляційних отворів. Авжеж, вони були там, але тепер чимсь прикриті зверху. Схоже, що металевим листом. У ньому було пробито пару-трійку дірок, крізь які пробивалося світло, але ніякого протягу абсолютно не долинало. Дірки були більшими за четвертаки, але меншими за срібний долар. Він озирнувся через плече й побачив інший ряд дірок, але два вентиляційні отвори в дверях теж були майже цілком затулені.
– Вони заморозили мої активи, – правив своє Грюнвальд похмурим, сповненим образи голосом. – Спершу зробили аудит, казали, що це лише заради проформи, але я ж бо розумів, що до чого і чим це закінчиться.
– Звісно, що ти все розумів, бо порушень тобі було не позичати.
– Та ще до тих перевірок у мене почався цей кашель. Це теж твоя робота, звісно. Пішов до лікаря. Рак легенів, сусіде, і він уже поширився мені на печінку, та шлунок, і дідько його зна, на що іще. На всі нутрощі. Всюди, куди відьмак може дістати. Дивно, що ти не навів його мені на яйця й сраку, хоча я певен, що згодом він дістанеться й туди. Якщо я дозволю. Та я не дозволю. Саме тому, хоча, гадаю, я утнув гарне прикриття оцій моїй теперішній з тобою справі, так би мовити, прикрив дупу памперсом, для мене нема великого значення, хоч би я цього зовсім не робив. Дуже скоро я пущу собі кулю в голову. З оцього от пістолета, сусіде. Лежачи у себе в гарячій ванні.
Він розчулено зітхнув.
– Це єдине місце, де я поки що відчуваю себе щасливим. У своїй гарячій ванні.
Кертісу дещо розвиднілось. Може, зі словами Мазефакера – утнув гарне прикриття оцій моїй теперішній з тобою справі, – хоча, скоріш за все, він почав розуміти все раніше. Мазефакер збирався перекинути туалет. Він це зробить, незважаючи на те, чи Кертіс ридатиме й проситиметься, чи глухо мовчатиме. Це не мало ніякого значення. Але наразі йому, звісно, краще мовчати. Бо він волів би залишатися у вертикальному положенні якомога довше – це само собою зрозуміло, – але ще й через те, що його взяла страшенна цікавість. Грюнвальд говорив про всі ті речі не в метафоричному сенсі; Грюнвальд цілком серйозно вірив у те, що Кертіс Джонсон якийсь чаклун. У нього, напевне, й мозок загнив разом з іншими нутрощами.
– РАК ЛЕГЕНІВ, – оголосив Грюнвальд своєму покинутому недобудованому містечку і знову почав натужно кашляти. Ворони карканням висловили протест. – Я покинув палити ще тридцять років тому, а ЗАРАЗ отримав рак легенів, як так?
– Ти з’їхав з глузду, – мовив Кертіс.
– Авжеж, так усім і мусить здаватися. Все йде за планом, еге ж? Таким і був твій ПЛААААН. А тоді, на десерт, ти ще й подаєш позов проти мене за свою кляту собаку з мордою, схожою на сраку? Собаку, котра забігла на мою Приватну територію? Що ти мав на меті цього разу? Після того як ти забрав у мене мою ділянку, мою дружину, мій бізнес і моє життя, яка ще може бути мета? Звісно, що приниження! Наруга! Не мав я лиха! Так на тобі, відьмацтво! А ти знаєш, що сказано в Біблії? Чарівниці не зоставиш при житті! У всьому, що трапилося зі мною, винен ти, а отже: чарівниці не зоставиш… при житті!
Грюнвальд штовхнув туалетну кабінку. Він, певне, вперся в неї плечем, бо ніякого розхитування не було цього разу, ніякої затримки. Кертіс умент утратив рівновагу й посунувся навзнак. Клямка мусила б відкритися під його вагою, але ні, мабуть, Мазефакер з нею теж щось зробив.
Тут будка завалилася дверми донизу і його припечатало об них спиною. Аж зуби йому клацнули і він прикусив собі язик. А від удару об двері головою в його очах замерехтіли зірки. Кришка на туалетній тумбі роззявилася, мов паща. Звідти вихлюпнулась брунатно-чорна рідота, тягуча, мов сироп. Зогниле лайно ляпнуло йому в пах. Кертіс скрикнув від огиди, змахнув з себе цей бруд, витер руку об сорочку, залишивши на ній коричневі плями. З роззявленої пащі туалету потік гидотний ручай. Він переливався через сідало і омивав його кросівки. Там пливла обгортка від «Шоколадних батончиків Різа». Смуги туалетного паперу звисали з туалетної пащі. Це виглядало, мов новорічне свято в пеклі. Цього не могло бути насправді. Це був кошмар з дитячих снів.
– Ну, як тобі тепер там пахне, сусіде? – гукнув йому Мазефакер. – Чисто як удома, ге? Вважаймо це стільцем ганьби для геїв двадцять першого століття, згода? Чого тобі не вистачає, так це хіба лише отого голубого сенатора і комплекту білизни «Вікторія Сікрет», а то утнув би собі вечірку в спідньому!
У Кертіса намокла вже й спина. Він зрозумів, що його будка впала в заповнений водою рівчак або тільки перекинулась через нього містком. Вода вливалася крізь дірки у дверях.
– Зазвичай ці пересувні туалети зроблені зі штампованого пластика – ну, знаєш, оті, що ти бачив у зонах відпочинку біля автострад, – так у тих ти, якщо дуже захочеш, можеш пробити одним ударом стінку або дах. Але на будівельних майданчиках ми зміцнюємо їм стіни металевими листами. Це називається обшивка. Бо хтось обов’язково візьме й почне пробивати в них дірки. Якісь вандали, просто заради розваги, або геї, такі, як ти. Роблять, як то у вас кажуть, «отвори блаженства». Авжеж, так, я знаю про ці штуки. Я володію повною інформацією, сусіде. Або діти прибіжать і почнуть кидати каміння на дах, просто щоб почути, як воно гримить. А воно торохтить, немов по великому паперовому пакету. Тому ми й обшиваємо дах. Звичайно, всередині стає задушливіше, але це теж додає ефективності. Нікому не захочеться висиджувати з журналом чи газетою по чверть години у сральнику, де спекотно, як у турецькій в’язниці.
Кертіс перевернувся. Він лежав у огидній смердючій калюжі. До зап’ястя йому причепився шматок туалетного паперу, і він його струсив. Він побачив коричневу смугу – її давно залишив, підтираючись цим папером, якийсь будівельник – і заплакав. Він лежав серед лайна й туалетного паперу, булькотіла вода, вливаючись крізь двері, і це не було сном. Десь, не дуже далеко звідси, на дисплеї його «Макінтоша» прокручувались цифри з Волл-стріт, а він лежав тут, у калюжі з сечі, і старе чорне лайно сунуло на нього з роззявленої неподалік від його підошов пащі туалетного сідала, і це не було сном. Він душу продав би, аби лиш прокинутись у своєму ліжку, чистому й прохолодному.
– Випусти мене! ГРЮНВАЛЬДЕ, БЛАГАЮ ТЕБЕ!
– Не можу. Все йде за планом. – Голос Мазефакера звучав по-діловому. – Ти приїздиш сюди, щоб глянути, позловтішатися. Відчуваєш природний позив, а тут тобі й пересувні сортири. Заходиш до однієї будочки, а вона раптом падає. Кінець історії. Коли тебе знайдуть – коли тебе кінець кінцем знайдуть, – копи побачать, що всі кабінки похилені, бо їх натурально підмило дощами. Звідкіля їм знати, що твоя була нахиленою трохи більше за інші? Не знатимуть також, що я забрав твій телефон. Вони переконаються, що ти залишив його вдома, мазунчик. Уся ситуація виглядатиме для них напрочуд ясною. Докази, розумієш, докази – вони завжди туляться один до одного.
Він засміявся. Цього разу без кашлю, просто сміявся приязним до себе сміхом людини, яка гарно зробила свою роботу. Кертіс лежав у брудній воді, котра вже піднялася на два дюйми, відчуваючи, як вона просякає його сорочку і штани і торкається шкіри, і бажав Мазефакеру, щоб той помер на місці, від інсульту або інфаркту. До біса той рак, хай здохне просто тут, на немощеній вулиці посеред свого збанкрутілого будівництва. Бажано, щоб упав на спину і птахи повидзьобували йому очі.
Якщо так трапиться, я загину тут.
Так, але ж Грюнвальд саме це й планував від самого початку, тож яка різниця?
– Вони побачать, що тебе ніхто не пограбував, гроші у тебе в кишені. Там же й ключ від твого моторолера. Вони, до речі, дуже небезпечні, майже такі само як мотовсюдиходи. А ще й без шолома! Як тобі не соромно, сусіде? Я, до речі, помітив, що ти ввімкнув сигналізацію, тож це вельми добре. Чудовий штрих до загальної картини. У тебе нема навіть ручки, щоб написати щось на стіні. Аби була, я б її, звісно, теж забрав, але в тебе її нема. Усе матиме ознаки трагічного інциденту.
Він на якийсь час замовк. Кертіс уявив собі його там з диявольською ясністю. Стоїть у своєму одягу завеликого розміру, з руками в кишенях, і немите волосся розсипалось йому по вухах. Розмірковує. Балакає до Кертіса, але також балакає сам до себе, навіть зараз видивляється, чи нема тут слабких ланок, навіть після багатьох безсонних ночей, витрачених на планування.
– Звісно, ніхто не може передбачити у своїх планах геть усе. Завжди в колоді може знайтися джокер. Двійки і валети, королі, але прості сімки побивають усіх. Десь так. А які шанси на те, що хтось може сюди з’явитися й знайти тебе? Тобто ще живого? Гадаю, малі. Нікчемні. Та й що мені втрачати? – Він засміявся, чути було, що задоволений собою. – Ти лежиш у лайні, Джонсоне? Сподіваюсь, що так.
Кертіс глянув на згусток екскрементів, який змахнув собі зі штанів, але не сказав нічого. Він почув низьке дзижчання. Мухи. Усього кілька, але й кілька їх – це вже забагато, на його думку. Вони з’являлися з роззявленого рота туалету. Мабуть, вони раніше опинилися зачиненими у збірному баку, який мусив би бути під ним, а не стирчати у нього в ногах.
– Мені треба йти, сусіде, але, зважай, тебе спіткала справжня, зрозумій це, доля відьмака. І, як той казав, – у сральнику ніхто не почує твоїх криків.
Грюнвальд вирушив геть. Кертіс зрозумів це по тому, як віддалявся його переривчастий сміх пополам із кашлем.
– Грюнвальде! Грюнвальде! Повернися!
Грюнвальд відгукнувся:
– Тепер ти саме той, про кого кажуть: опинився у глухому куті. Реально, ти потрапив у глухий кут.
А тоді – мусив цього очікувати, він на це дійсно очікував, хоча до кінця не вірив – він почув, як завівся двигун машини з намальованою на її борту пальмою – логотипом компанії Мазефакера.
– Повернись, ти, Мазефакер!
Та звук мотору вже стишувався, Грюнвальд спершу проїхав немощену частину вулиці (Кертіс чув хлюпання шин по калюжах), тоді до пагорба, туди, де був поставив свій моторолер зовсім інший Кертіс Джонсон. Мазефакер просигналив один раз – жорстокий і веселий звук, – а потім автомобільний мотор розчинився в звуках дня, у якому не було нічого, окрім дзижчання комах у траві, і гудіння мух, котрі вилітали з туалетного баку, та далекого скиглення літака, у якому пасажири першого класу саме зараз, можливо, пригощалися сиром брі з крекерами.
Муха сіла Кертісу на ліву руку. Він її здмухнув. Вона перелетіла на кавалок лайна і почала снідати. Раптом сморід розтривоженого туалетного баку здався Кертісу живою істотою, яка тягнула до його горла свою чорно-коричневу лапу. Але не запах старого гниючого лайна був тут найгіршим; гіршим був запах дезінфектанта. Отого, синенького. Він пам’ятав, що той має синій колір.
Він сів – не так і було там місця – і зблював між розставлених колін у калюжу, де плавали шматки туалетного паперу. Після його недавніх вправ з відригування у шлунку не залишилось нічого, крім жовчі. Похиливши голову, він важко дихав, вчепившись руками у двері, на яких тепер сидів, у місці порізу на підборідді йому щемило й смикало. Новий позив видобув з нього лише відрижку, що звуком нагадувала дзижчання цикади.
І, як не дивно, йому покращало. Він почав відчувати себе якось правдивіше. Це його блювання було природним. Не потребувало ніяких пальців до горла. Хтозна, може, таким чином і лупа в нього зникне? Може, він подарує світу новий цілющий метод – Омивання Витриманою Сечею. Треба не забути перевірити, як там справи на голові з лупою, коли він вибереться звідси. Якщо він вибереться звідси.
Принаймні тут можна сидіти. Хоча тут нестерпно душно і сморід жахливий (він намагався не думати про те, що там намішано, в цьому туалетному баку, і в той же час не міг відігнати від себе цих думок), є, принаймні, місце для голови.
– Лихо не без добра, – промурмотів він. – От і треба тепер зробити підрахунок усім цим чортовим статкам.
Еге ж, і провести інвентаризацію. Корисна справа. Калюжа, в якій він сидів, не глибшала, отже, це ще одна удача. Він не потоне. Прецінь, якщо не трапиться, замість звичайної короткої, якоїсь затяжної зливи. Таке бувало. І нема сенсу переконувати себе, що він опиниться на волі ще до полудня, так і станеться, це безперечно, бо такий магічний напрямок думок гратиме на руку Мазефакеру. Не можна просто сидіти тут, дякуючи Богу лише за те, що в нього вистачає місця, щоб підвести голову, і чекати спасіння.
Може, сюди занесе когось із департаменту планування й будівництва округу Шарлотт або мисливців за головами з федеральної податкової служби.
Приємно уявляти, але йому здавалося, що навряд чи таке трапиться. Мазефакер не міг не взяти до уваги ці ймовірності. Звісно, якийсь бюрократ або ціла зграя могли б раптом зробити сюди позаплановий візит, але сподіватися на таке – все одно що вірити, ніби може душевно перемінитися Грюнвальд. А місіс Вілсон вирішить, що він поїхав у кіно, на денний сеанс, до Сарасоти, як він це часто робив.
Він простукав стіни, спершу ліву, потім праву. З обох боків за тонким податливим пластиком відчувався міцний метал. Обшивка. Він став навколішки, вдарившись цього разу головою, але навіть не зауваживши. Побачене не додало йому радості: тупі кінці гвинтів, на яких трималася купи ця будка. Головки їхні були ззовні. Це не нужник, а домовина.
Цією думкою змило його недавній ясний, спокійний настрій. Натомість прийшло відчуття паніки. Він почав битися у стіни туалету, благаючи, щоб його випустили. Він кидався з боку в бік, немов дитина в істериці, намагаючись перекинути кабінку набік, щоб звільнилися двері, але клята буда лежала незворушно. Вона була достобіса важкою. Бо важкою була її металева обшивка.
Важка, як домовина! – вискнуло в його мозку. Паніка не давала місця жодній іншій думці. – Важка, як домовина! Як домовина! Домовина!
Він не знав, скільки часу повторював те саме й те саме, та в якийсь момент він спробував встати так, ніби міг пробити головою стелю й випростатись до неба, немов той Супермен. Знову забився головою, але цього разу болючіше. Упав на живіт. Рукою потрапив у щось липке, масне, і витер долоню ззаду об джинси. Зробив це, не глянувши. Бо очі тримав міцно заплющеними. З їх кутиків сочилися сльози. В чорноті під його повіками мерехтіли й спалахували зірки. Він подумав: крові начебто нема, от і добре, зарахую ще й це до клятих удач, але голова йшла обертом.
– Заспокойся, – сказав він собі. І знову став навколішки. Голова опущена, волосся повисло, очі заплющені. На вигляд мов чоловік при молитві, та він і справді ледь не молився. Об його потилицю вдарилась і відлетіла муха. – Психувати не допоможе, він тільки зрадів би, почувши, що ти тут голосиш і трусишся, тому заспокойся, не додавай йому радості, просто заспокойся, ідіоте, й міркуй.
Про що міркувати? Він у пастці.
Кертіс знову всівся на двері і сховав обличчя в долонях.
* * * * *
Час минав, а світ крутився.
У світі відбувалися свої справи.
По дорозі №17 проїхало кілька автомобілів, головним чином «робочі конячки»: фермерські пікапи на ринок у Сарасоті або до магазинів органічних харчів у Нокомисі, випадковий трактор, поштовий фургон з жовтим ліхтарем на даху. Ніхто не завернув до містечка Деркін Гров.
Місіс Вілсон прибула до садиби Кертіса, ввійшла в будинок, прочитала записку, залишену містером Джонсоном на кухонному столі, і ввімкнула пилосос. Потім вона прасувала одяг, одночасно дивлячись денні серіали. Приготувала кассероль з макаронами, поставила каструльку до холодильника, надряпала коротку інструкцію щодо запікання – 360,45 хв. – і поклала її на тому місці, де була лежала записка Кертіса. Коли над Мексиканською затокою почулося перше вуркотіння грому, пішла собі. Вона часто йшла раніше в дощовий сезон. Там ніхто не вміє їздити в дощ. Для них найтендітніша злива, як для вермонтців північно-східна завірюха.
У Маямі закріплений за справою Грюнвальда агент федеральної податкової з’їв кубинський сендвіч. Замість костюма на ньому була тропічна сорочка із зображеннями папуг. Він сидів під парасолем вуличного ресторану. В Маямі дощу не було. Агент перебував у відпустці. Справа Грюнвальда почекає його повернення на роботу, жорна державного млина мелють повільно, але вірно.
Грюнвальд розслабився у своїй ванні надворі, він дрімав, поки наближення грози не розбудило його першими звуками грому. Він виліз і зайшов у будинок. Щойно він закрив розсувні скляні двері між своїм патіо і вітальнею, як почався дощ. Грюнвальд посміхнувся.
– Це освіжить тебе, сусіде, – промовив він.
Ворони знову було зайняли свої позиції на риштуванні, що з трьох боків оточувало недобудований банк, проте, коли майже просто над ними удар грому розколов небо і почав накрапувати дощик, знялися й полетіли шукати притулок у гаю, незадоволено каркаючи від того, що їх потурбовано.
Усередині туалетної кабінки – здавалося, він замкнутий тут щонайменше вже три роки – Кертіс прислухався до дощу, котрий почав барабанити по даху його в’язниці. До того як Мазефакер перекинув туалет, дах слугував його задньою стінкою. Дощ спершу лопотів, потім лупив, потім гатив. У розпалі грози всередині було, немов у телефонній будці, обладнаній стереосистемою. Грім вибухнув над головою. Він умент уявив себе поціленим блискавкою, засмаженим тут, як у мікрохвильовій духовці. І зрозумів, що не вельми переймається такою перспективою. Це трапилося б, принаймні, швидко, а те, що відбувається насправді, тягнутиметься довго.
Знову почала підніматися вода, проте помалу. Кертіс цьому насправді зрадів, оскільки вирішив, що йому нема реальної загрози захлинутися тут, як пацюку, змитому в унітаз. Це ж все-таки була вода, а він уже відчував спрагу. Він притулився до одного з отворів у сталевій обшивці. Крізь дірку дзюрила вода з переповненого рівчака. Він смоктав, як кінь з водопійла. Вода була брудною, але він пив, аж поки йому не почало хлюпати в животі, і безперервно нагадував собі: це ж вода, вода!
– У ній може бути трохи сечі, але, я певен, її дуже мало, – промовив він і почав сміятися. Сміх перейшов у схлипи, а потім знову відродився сміх.
Дощ перестав близько шостої вечора, як завжди о цій порі року. Небо розчистилося якраз вчасно, щоб продемонструвати першокласну вечірню зорю Флориди. Кілька літніх мешканців Черепахового острова вийшли на пляж, щоб подивитися на захід сонця, як завше це робили. Ніхто не згадав вголос про відсутність Кертіса. Іноді він виходив туди, часом ні. Там був Тім Грюнвальд, і дехто з любителів вечірньої зорі зауважив, що він цього вечора має напрочуд бадьорий вигляд. Місіс Піблз сказала своєму чоловіку, коли вони, взявшись за руки, поверталися вздовж пляжу додому, що, як їй здалося, містер Грюнвальд нарешті переборов той шоковий стан, у якому перебував після втрати своєї дружини. Містер Піблз сказав їй, що вона залишається незмінно романтичною.
– Так, любий, – погодилась вона, тут же обіймаючи його за плече. – Саме тому я й вийшла за тебе.
Побачивши, як світло, що проникло крізь дірки в обшивці, – ті кілька, що не були занурені в рівчак, – з персикового перетворюється на сіре, Кертіс зрозумів, що ніч йому дійсно доведеться провести в цій смердючій домовині, де на долівці два дюйми води, а в ногах напівпрочинений туалетний бак. Можливо, йому навіть доведеться тут померти, але це здавалося аж надто філософським питанням. Натомість ніч тут – година за годиною, стос годин на стос, нагромаджувані, мов стоси чорних книг, – це реальна перспектива, якої не уникнути.
Знову напад панічного страху. Знову він почав скиглити і битися в стіни, цього разу обертаючись кругом на колінах, спершу бився правим плечем в одну стінку, потім лівим в іншу. Мов та пташка, що тріпонеться всередині церковної дзвіниці, – спливла йому думка, але перестати не міг. Махнувши ногою, він ступнею розмазав блукаючий кавалок лайна по низу туалетної тумби. Штани на ньому тріснули. Він порозбивав собі кісточки пальців. Нарешті зупинився, скиглячи, почав висмоктувати кров з поранених пальців.
Треба припинити це, треба берегти сили.
А тоді він подумав: а навіщо?
Ближче до восьмої години повітря почало холонути. На десяту охолола – принаймні, так здалося – й калюжа, в якій лежав Кертіс, і він почав тремтіти. Він обхопив себе руками і підтягнув колінки до грудей.
Усе буде гаразд, поки в мене не почнуть клацати зуби, – подумав він. – Я не витримаю, якщо в мене почнуть клацати зуби.
* * * * *
Об одинадцятій Грюнвальд пішов до ліжка. Він лежав там – у піжамі, над ним обертався вентилятор – і посміхався в темряву. Він почувався краще, ніж в усі останні місяці. Він відчував втіху і не дивувався цьому почуттю.
– На добраніч, сусіде, – промовив він і заплющив очі.
Цю ніч він проспав, жодного разу не прокинувшись, вперше за останні півроку.
* * * * *
Опівночі неподалік від Кертісової імпровізованої в’язниці якийсь звір, радше за все, всього лише якийсь дикий пес, але для Кертіса він прозвучав, як гієна, видав довге заливчасте виття. Зуби йому почали клацати. Звук був саме таким, як він боявся.
Трохи перегодом, хоч як це неймовірно, він таки заснув.
Прокинувся він від тремтіння. Навіть ступні його смикалися, як у наркомана під час ломки, відбиваючи чечітку. Я захворів, чорт, треба їхати до лікаря, у мене все болить, – виринула йому думка; аж тут лишень розплющив очі і побачив, де він. Згадав, де він опинився, і видав голосний відчайдушний крик: О-о-о… ні! НІ!
Але ж так. І в кабінці вже посірішало. Крізь круглі отвори долинало світло – блідо-рожеве сяйво ранку. Скоро воно розгориться, день ввійде в силу і розігріється. Невдовзі стане спекотно й задушливо, як у печі.
Грюнвальд повернеться. У нього ціла ніч була на роздуми, він усвідомив, як божевільно вчинив, і повернеться сюди. Він мене випустить.
Кертіс сам у таке не вірив. Хотів би, та не міг.
Йому страшенно хотілося помочитися, але, хай йому грець, він нізащо не сцятиме під себе, хай навіть після його вчорашнього борсання тут розмазане лайно повсюди і валяються шматки спожитого туалетного паперу. Чомусь йому ввижалося, що, коли він так зробить – яка гидота, – це означатиме те саме, якби він оголосив сам собі про те, що розпрощався з усякою надією.
Я втратив надію.
Але ж ні. Ще не цілком. Попри втому і біль, попри страх і зневіру в глибині його душі ще жила надія. Була також і гарна сторона медалі: йому не хотілося викликати в себе блювоти, і жодної хвилини за минулу ніч він не займався тим, що доволі віддавна стало його прокляттям, – не катував собі скальпу гребінцем.
А втім, не було потреби сцяти під себе. Він може просто підняти кришку туалетного сідала однією рукою, націлитись іншою і полегшитись. Звісно, зважаючи на нове положення кабінки, це буде горизонтальне сечовипускання замість природнього, під похилим кутом. Наразі пульсуючий тиск у його сечовому міхурі повідомляв про те, що проблем з цим не виникне. Ясно, що фінальні пару цівок, майже напевне, потраплять на долівку, але ж…
– Але вважаймо їх втратами під час бойових дій, – проголосив він, сам себе здивувавши при цьому хрипким сміхом. – А оскільки, окрім мого… доведеться підтримувати ще й підняту покришку сідала. Краще вже я зроблю ось що.
Він аж ніяк не містер Геркулес, проте і напівроззявлене сідало, і фланець, яким тримається при основі туалетна тумба, зроблені з пластику – сідало з білого, фланець – з чорного. Атож, уся ця будка цілком – ніщо інше, як дешева пластикова штамповка, тут не треба мати якогось спеціального технічно-будівельного досвіду, щоб це зрозуміти, отже, на відміну від стін і дверей, цей торець, де сідало й фланець, нічим не обшитий. Він вирішив, що доволі легко зможе їх зірвати, а якщо так, то також зможе – та хоч би й дати вихід своїй люті й страху.
Кертіс підняв кришку, збираючись вчепитися за кільце під нею й розхитати його. Але застиг, вдивляючись у круглу діру, за якою виднівся бак, намагаючись второпати, що ж він бачить.
Там виднілося щось схоже на смужку світла.
Він вдивлявся туди з недовірою, до якої потроху почало закрадатися почуття надії, – непевним, але вже відчутним збудженням обсипало його спітнілу, закаляну екскрементами шкіру. Спершу він подумав, що там або мазок флуоресцентної фарби, або це чисто оптична ілюзія. Остання думка посилилась, коли світлова смужка почала зникати. Меншає… мала… майже нема…
Та раптом, перед тим як зникнути зовсім, вона почала знову яскравішати, смуга світла, такого блискучого, що він не перестав її бачити, навіть коли заплющив очі.
Це сонце. Дно туалету – торець, що був дном, поки Грюнвальд не перекинув будку, – дивиться на схід, туди, де встає сонце.
А чому воно гасне?
– Сонце зайшло за хмару, – сказав він собі й відкинув з лоба волосся вільною від підтримування туалетної кришки рукою. – Ось і знову зайшло.
Він перевірив цю свою думку на приховані недоладності і не знайшов жодної. Ось він, доказ перед його очима: сонячне світло сяє крізь тонку тріщину у дні лайнозбирального баку кабінки пересувного туалету. Чи, може, там щілина. Якщо він зуміє пролізти туди й розширити цю сяйливу щілину, що веде в зовнішній світ…
Не покладайся на цю можливість.
А щоб дістатися туди, він мусить…
Неможливо, – спливла йому думка. – Якщо ти збираєшся пролізти плазом до цього баку крізь туалетне вічко – як та Аліса в засрану Країну Див, – гарненько зваж. Якби ти був худим хлопчаком, яким був колись, тридцять п’ять років тому.
Куди правду дінеш. Але ж він іще залишається струнким – він гадав, що завдячує цим своїм щоденним велосипедним поїздкам, – і цілком міг би спробувати прослизнути крізь отвір у туалетному сидінні. Можливо, це виявиться не таким уже й складним завданням.
А як щодо того, щоб вилізти звідти назад?
Ну… якщо він розширить ту світлову смугу, тоді й потреби не буде повертатися туди, звідки він прилізе.
– Припустімо, я навіть заліз туди, – промовив він. У його порожньому шлунку раптом спурхнула ціла зграя метеликів, і вперше з того моменту, як він з’явився тут, серед декорацій містечка Деркін Гров, він відчув позов викликати в себе блювоту. В нього б пояснішало і в голові, аби лиш встромити два пальці до горлянки і…
– Ні, – обірвав він себе і різко смикнув лівою рукою кришку з сідалом. Вони крекнули, але не піддалися. Він взявся до діла обома руками. Волосся знову впало йому на лоба, і він нетерпляче сіпнув головою, щоб змахнути його набік. Знову смикнув кришку. Та затрималася на хвильку, а потім одірвалася разом з кільцем сідала, один з пари білих пластикових штирів впав до баку. Інший, надломлений посередині, покотився підлогою під коліна Кертісу.
Він відкинув кришку з сідалом убік і, обхопивши руками унітазну тумбу, заглянув до баку. Перший подих отруйної атмосфери звідти змусив його з огидою відсахнутися. Він гадав, що вже звик до цього запаху (чи нюх притупився), та ба, не в такому наближенні до його джерела. І знову він зачудувався, коли ж востаннє цей чортів сортир чистили.
Лихо не без добра, згадай і про те, що ним також давно не користувалися.
Можливо, ймовірно, проте Кертіс не вважав, що навіть у такому разі він має якісь вигоди. Там, унизу було достатньо вантажу – лайна, яке плавало в залишках дезінфекційної води. Навіть при такому ощадливому освітленні було видно добре для того, щоб припинились сумніви. І залишалося ж іще питання, як вилазити назад. Напевне, йому вдасться – якщо зуміє залізти всередину, то й звідти вилізти зможе, – але надто барвисто йому уявлявся той, хто вилізе з тієї калюки, – смердюча істота з якогось можливого в майбутньому серіалі.
Постає питання – а чи має він вибір?
Авжеж, так. Можна сидіти тут, переконуючи себе в тому, що кінець кінцем спасіння прибуде. Верхи на конях, як в останній частині якогось класичного вестерна. Хоча, спливла йому думка, радше Мазефакер повернеться сюди, щоб упевнитися, що він усе ще… як він казав? Сидить у затишному будиночку? Словом, щось таке.
Ця думка його переконала. Він подивився в діру, темну діру, звідки йшов огидний запах, темну діру з єдиною щілиною обнадійливого світла в ній. Надія ця була такою ж вутлою, як саме це світло. Поміркував. Спершу права рука, потім голова. Ліву руку тримати притиснутою до тіла, аж поки він не заповзе туди по пояс. А тоді, коли вже можна буде звільнити ліву руку…
От лише що робити, якщо він не зможе її звільнити? Він уявив, що застряг, права рука в баку, ліва притиснута до тулуба, грудьми він закупорив діру, доступ повітря заблокований, собача смерть, вільною рукою він льопається в рідкому лайні і задихається, втупившись очима в яскраву тріщинку, що його підманула.
Він уявив, як хтось знаходить його тіло, застрягле в дірці туалету, гузно стирчить, ноги розпластані, всюди по стінках коричневі відбитки підошов залишились після його передсмертних корчів. Він уявив чийсь голос – імовірно, агента федеральної податкової, Мазефакерового прокляття, – як той каже: «Не доведи, Господи, мабуть, у цього чолов’яги впало туди щось дійсно коштовне».
Кумедна картинка, але Кертісові якось було не до сміху.
Скільки часу він уже стоїть отак, укляк і вдивляється в цей бак? Хтозна – годинник залишився в його кабінеті, на килимку біля комп’ютерної мишки, – але біль у стегнах підказував, що вже довгенько. І світло явно пояскравішало. Сонце вже цілком піднялося над обрієм, і невдовзі його в’язниця знову перетвориться на парну лазню.
– Мушу лізти, – промовив він і витер собі піт зі щік долонями. – Нічого іншого не залишається.
Але не рушив одразу, бо нова думка сяйнула йому в голові.
А що, як там сидить змія?
Що, як Мазефакер передбачив, що його ворог-відьмак намислить скористатися саме цим шляхом і посадив туди змію? Скажімо, мідноголову гадюку, котра згорнулася й спить до часу під товщею людського лайна? Мідноголівка вжалить його в руку, рука розпухатиме, температура підніматиметься, і він помиратиме поволі в муках. Укус коралової змії вбив би його швидше, хоча ще болючіше: пульс пришвидшується, потім серце зупиняється, знову пришвидшується і врешті зупиняється назавжди.
Нема там ніяких змій. Можливо, є жуки-комахи, але жодних тобі змій. Ти ж його бачив, чув. Він не загадував аж так далеко. Він занадто хворий, занадто божевільний.
Можливо, можливо, й нема. Хіба можна влізти в голову божевільному? Це дика гра без правил.