Текст книги "Коли впаде темрява"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 26 страниц)

Він не розплющував зайве очей, не витрачав час, щоб пересвідчитися, що перебуває все ще на лісовій дорозі, а не в підвальному алькові. Натомість він зажмурився ще міцніше, цілком зосередившись на дзижчанні будильника, і цього разу перемкнув чемний голос бармена в режим нетерплячого реву. Поспішайте, джентльмени, БУДЬ ЛАСКА, вже час.

І раптом, на щастя, тепер звук двигуна почав віддалятися, а скрегіт будильника наростати, і Брукстон несамовито доводив своє, давно знайоме: вставай-вставай-вставай. І цього разу, розплющивши очі, він побачив проекцію дороги, а не саму дорогу.

Але небо на картині тепер було темним, його органічну червонявість приховала ніч. Дорога була яскраво освітлена, на заметеній опалим листям твердій ґрунтівці чорніла тінь велосипеда – тінь його велосипеда «Рейлі». Він міг би переконувати себе в тому, що у своєму трансі зліз з велотренажера і сам намалював усі ці зміни, але він розумів, що до чого, і не лише тому, що на його руках не було слідів фарби.

Це мій останній шанс, подумав він. Мій останній шанс уникнути кінця, якого всі очікують у таких історіях.

Але він був настільки втомлений, його просто теліпало, що не міг зараз подбати про велотренажер. Він займеться ним завтра. Завтра вранці, насамперед, фактично. Зараз йому хотілося одного – забратися з цього жахливого місця, де так потоншала реальність. І з цією міцно затвердженою в голові думкою Сіфкіц зробив непевний крок до ящика від помаранчів, що стояв біля дверей (ноги йому підгиналися, тіло вкрите тонким шаром поту – того, липкого, що виступає радше від страху, ніж від утоми), і вимкнув будильник. Потім він піднявся нагору і ліг у ліжко. Минуло чимало часу, перш ніж до нього прийшов нарешті сон.

Наступного ранку, проігнорувавши ліфт, він спустився до підвалу по сходах, ішов несхибними кроками, гордо несучи голову, міцно стуливши губи. Чоловік зі своєю Місією. Підійшов просто до велотренажера, не звертаючи увагу на будильник на ящику, присів на одне коліно, націлив викрутку. Знову встромив її у шліц гвинта, одного з чотирьох, на яких трималася ліва педаль…

…а наступної миті він уже знову щосили крутив педалі на дорозі і світло фар яскравішало обабіч нього, аж він відчув себе кимось, хто опинився в промені прожектора на суцільно темній сцені. Двигун ревів занадто голосно (щось не в порядку з коробкою або вихлопною системою) і, звісно, надсадно. Навряд чи друзяка Фреді переймався регулярним техоглядом. Куди там, коли треба сплачувати внески за будинок, купувати їжу, дітям на зуби вкрай потрібні скабки, а заробітку катма.

Він подумав: навіщо я це наробив? Навіщо, коли все добре розумів?

Він подумав: тому що вони мене якось змусили. Саме вони.

Він подумав: вони мене задавлять, і я загину серед цього лісу.

Але вони не стали його давити. Натомість фургон обігнав його справа, ліві колеса грюкнули у присипаній листям вимоїні, а тоді різко звернув ліворуч і зупинився, перегородивши йому шлях.

У паніці Сіфкіц забув перше правило, якому його навчив батько, коли приніс додому велосипед: коли ти зупиняєшся, Річі, роби це з педалями, зупиняй заднє колесо одночасно з натисканням переднього гальма. А не то…

Зараз трапилося «а не то». Запанікувавши, він стиснув кулаки, тим самим натиснувши гальмо переднього колеса на лівому держаку керма. Велик брикнув і викинув Сіфкіца просто назустріч водійським дверцятам фургона з написом «ЛІПІД КОМПАНІ» на них. Він встиг виставити вперед руки, вдарившись ними об борт фургона так, що вони враз оніміли. І гепнувся незграбно долі, гадаючи, скільки зламав кісток.

Над ним відчинилися дверцята, він слухав тріск листя, поки чоловіки в робочих черевиках вилазили з машини. Вгору він не дивився. Він чекав, що його вхоплять, змусять підвестися, але ніхто цього не робив. Листя пахло старим сухим цинамоном. Кроки прозвучали обабіч нього, а тоді тріск раптом перестав.

Сіфкіц сів і подивився на свої руки. Права долоня кровила, а ліве зап’ястя вже розпухало, але не здалося йому поламаним. Він оглядівся, і перше, що побачив, – червоний у світлі столових ліхтарів «доджа», лежав його «Рейлі». Яким він був красивим, коли тато приніс його з велокрамниці, але тепер він більше не був красивим. Переднє колесо погнуте, а на задньому шина почасти злізла з обода. Тут він уперше відчув щось інше, замість страху. Нова емоція була гнівом.

Тремтячи, він схопився на ноги. Позаду «Рейлі», там, звідки він приїхав, зяяла діра в реальності. Вона виглядала на диво органічною, ніби він дивився крізь отвір на кінці якогось каналу, що проходить у його власному організмі. Краї того отвору коливались і пінились, вигиналися. Поза ним стояло троє чоловіків, зосереджених довкола велотренажера в підвальному алькові, їх пози були точнісінько як у всіх роботяг, що він лишень бачив у своєму житті. Люди готові робити свою роботу. І міркують, яким саме чином її зробити.

І раптом він усвідомив, чому дав їм такі імена. Це ж до ідіотизму просто. Той, що в картузі з написом ЛІПІД, той, що Берковіц, був Девідом Берковіцем, так званим Сином Сема, постійним персонажем публікацій «Нью-Йорк Пост» того року, коли він приїхав на Мангеттен. Фреді – це Фреді Албемарл, хлопець, з яким він був знайомий у старших класах школи, – вони разом никалися в одній ватазі, але заприятелювали зовсім з іншої, простої, причини: обидва ненавиділи школу. А Велан? Це художник, з яким він познайомився десь на конференції. Майкл Велан? Мічел Велан? Сіфкіц не міг точно пригадати, але пам’ятав, що той спеціалізувався на фантазійному мистецтві, дракони і все таке інше. Вони тоді цілий вечір просиділи разом у барі при готелі, розповідаючи один одному трагікомічні історії з життя кіноплакатистів.

А був же ще Карлос, той, що застрелився в гаражі. Так от, він був уособленням Карлоса Дельгадо, відомого також як Великий Кіт. Роками Сіфкіц переживав за долю команди «Голубі Сойки Торонто», бо не бажав бути схожим на інших фанатів Американської бейсбольної ліги в Нью-Йорку, уболіваючи за «Янкі». Кіт був однією з небагатьох зірок у Торонто.

– Я створив вас усіх, – промовив він голосом, що прозвучав не голосніше за квакання. – Я створив вас зі споминів і запчастин.

Звісно, він створив. І це трапилося не вперше. Наприклад, намальовані в манері Нормана Роквела хлопчаки, що на бейсбольному стадіоні ласують чіпсами «Фрітос», – рекламна агенція на його прохання надала йому фотографії чотирьох хлопців відповідного віку, і Сіфкіц їх просто змалював. Їхні матері підписали всі необхідні папери; звичайний бізнес, врешті.

Якщо Берковіц, Фреді й Велан його навіть і почули, то цього ніяк не виказали. Вони перемовлялися між собою, Сіфкіц чув голоси, але не міг розібрати слів, немов голоси долітали з великої відстані. Хтозна які слова, але після них Велан пішов з алькова, а Берковіц опустився біля велотренажера на одне коліно, так, як перед тим Сіфкіц, підібрав викрутку, і вмить ліва педаль відпала на бетон – дзеньк. Сіфкіц, покинутий посеред лісової дороги, побачив крізь чудернацький органічний отвір, що Берковіц віддав викрутку Фреді Албемарлу – отому, що разом із Сіфкіцем колись так паршиво грав на трубі в їхньому не менш паршивому шкільному оркестрі. З біса крутіше вони грали з рок-гуртом. Десь серед канадського лісу заквилив пугач невимовно самотнім голосом. Фреді присів відкручувати другу педаль. Тим часом повернувся Велан з розсувним ключем у руці. Сіфкіцу боляче було дивитися на це.

Дивлячись на них, Сіфкіц упіймав себе на думці: якщо хочеш, аби щось було зроблено правильно, найми професіонала. Звісно, Берковіц і його хлопці не гаяли часу. Менш ніж за чотири хвилини від велотренажера залишилися тільки два колеса і три секції рами, так акуратно складені на бетонній підлозі, що здаля вони нагадували тривимірну діаграму.

Болти і гайки Берковіц поклав до передньої кишені своїх робочих штанів «Дікіз», і тканина відстовбурчилася, немов там ховалося кілька жмень монет. При цьому він кинув на Сіфкіца багатозначний погляд, від якого в тому знову завирував гнів. Коли бригада пролізла назад крізь той дивовижний кишкоподібний отвір (нахиляючи голови, як це роблять, проходячи крізь низькі двері), кулаки Сіфкіца знову були міцно стиснуті, незважаючи на те що йому достобіса боліло й смикалося ліве зап’ястя.

– Знаєте що, – звернувся він до Берковіца. – Гадаю, ви нічого мені не можете заподіяти. Я гадаю, ви нічого не можете мені зробити, бо що тоді буде з вами самими? Ви ж ніщо інше… як субпідрядники!

Берковіц подивися йому просто в очі з-під гнутого козирка свого картуза з написом ЛІПІД.

– Я вас вигадав! – заявив Сіфкіц, націливши на них вказівний палець правої руки, наче дуло револьвера, і гойдаючи ним.

– Ти Син Сема! Ти ніщо інше, як дорослий фантом того хлопця, з яким я разом грав на трубі в середній школі католицького ордену «Сестер Милосердя»! Ти нізащо в житті не міг зіграти в тональності мі-бемоль! А ти – просто один художник, спеціаліст з малювання драконів і зачарованих принцес!

Ця його промова не справила враження на членів бригади «Ліпід Компані».

– А що, як хтось вигадав тебе? – спитав Берковіц. – Про це ти коли-небудь думав? Чи ти хочеш мене переконати, що десь, поза цим світом, не може бути інший, більший світ? Щоб ти знав, ти сам ніщо інше, як випадкова думка, що майнула в голові якогось безробітного дипломованого й сертифікованого бухгалтера, який читає вранішню газету, сидячи в нужнику.

Сіфкіц уже було відкрив рота, щоби сказати, що це все дурниці, однак вираз очей Берковіца змусив його стулити пельку. Давай, промовляли ті очі. Питай мене. Я розповім тобі більше, ніж ти захотів би знати.

Замість того Сіфкіц промовив:

– Хто ви такі, щоб заважати мені тренуватися? Вам треба, щоб я помер у п’ятдесят років? Господи Ісусе, що вам не до вподоби?

Відповів Фреді.

– Я не філософ, приятелю. Я знаю лише, що моя машина потребує ремонту, а я їй його не можу забезпечити.

– А в мене одній дитині потрібні ортопедичні черевики, а іншій – логопед, – додав Велан.

– Хлопці, котрі працюють на Великій ямі в Бостоні, мають таку примовку, – сказав Берковіц. – «Не вбивай роботу, дай померти їй самій». Лише цього ми просимо у тебе, Сіфкіце. Дозволь нам вмочити дзьоби. Дай нам заробляти собі на життя.

– Та це якесь безглуздя, – пробурмотів Сіфкіц. – Абсолютно…

– Мені начхати, як ти почуваєшся, курвий сину! – заволав Фреді, і Сіфкіц зрозумів, що той ледь не плаче. Ця суперечка давалася їм так само важко, як і йому. Усвідомлення саме цього факту чомусь найгірше його пригнітило. – Мені насрати на тебе, ти ніщо, ти не працюєш, ти тільки те й робиш, що огинаєшся та малюєш свої картинки, але не смій забирати хліб з рота в моїх дітей, чуєш? Не смій!

Він рвонувся уперед, стиснуті в кулаки руки виставлені перед обличчям – абсурдна поза Джона Л. Салівена. Берковіц поклав Фреді руку на плече й відтягнув його назад.

– Не будь таким впертим, хлопче, – промовив Велан. – Живи сам і дозволь жити іншим, о’кей?

– Дозволь і нам вмочити дзьоби, – повторив Берковіц, і Сіфкіц тут же згадав, звідки ця фраза, він же читав «Хрещеного батька» і фільм бачив. А чи знають ці роботяги якісь слова і сленгові фрази, яких нема в його власному словнику? Сумнівно. – «Дозволь нам зберегти власну гідність, хлопче. Чи ти гадаєш, ми можемо ходити на таку роботу, щоб там малювати картини, як ти?» – Він розсміявся. – О’кей, добре. Якби я намалював кота, я мусив би написати внизу КІТ, щоби люди знали, що воно за таке.

– Ти вбив Карлоса, – промовив Велан, і, якби в його голосі прозвучало звинувачення, гадав Сіфкіц, він напевне знову запав би в гнів. Але там чулася лише печаль. – Ми йому казали: «Тримайся, друже, скоро полегшає», але він не був сильним. Він ніколи, розумієш, ніколи не міг заглядати наперед. Він втратив усяку надію. – Велан замовк, подивився на темне небо. Неподалік неритмічно бурчав двигун «доджа» Фреді. – Та, по правді, ніколи її, щоб аж такої, й не мав. Деякі люди, от вони просто такі й є, ну, ти розумієш.

Сіфкіц обернувся до Берковіца.

– Давайте скажемо відверто. Що ви хочете…

– Тільки щоб ти не вбивав роботу, – відповів Берковіц. – Це єдине, чого ми хочемо. Нехай робота помре сама.

Сіфкіц зрозумів, що, можливо, міг би забезпечити цьому чоловіку те, чого він просить. Це навіть зробити неважко. Дехто, якщо вже з’їв один хрусткий пончик «Кріспі Крім», уже не зупиниться, поки не знищить всю коробку. Якби він належав до такого типу людей, отут-то вони мали б серйозну проблему… але він був іншим.

– О’кей, – сказав він. – Чому б нам не спробувати? – І тут йому спало на думку. – Як гадаєте, я можу отримати такого ж картуза від компанії? – показав він на той, що сидів на голові в Берковіца.

Берковіц усміхнувся. Посмішка ледь торкнулася його губ, але вона була справжнішою за той сміх, коли він казав, що мусив би підписувати намальованого ним кота.

– Це можна влаштувати.

Сіфкіц гадав, що тут він простягне йому руку, але Берковіц не простягнув. Він тільки зміряв його наостанок оцінюючим поглядом з-під козирка свого картуза і рушив до кабіни їхнього фургона. Решта двоє рушили за ним.

– Скільки мине часу, допоки я не почну вважати, що нічого цього не траплялося? – спитав Сіфкіц. – Вирішу, що я сам розібрав велотренажер, бо… ну, не знаю… скажімо, мені просто набридло?

Берковіц затримався, взявшись за ручку дверцят машини, й озирнувся.

– А скільки тобі треба? – спитав він.

– Я не знаю, – сказав Сіфкіц. – Ох, а тут же так гарно, еге ж?

– Тут завжди так було, – сказав Берковіц. – Ми завжди підтримуємо тут порядок.

У його голосі прозвучали захисні нотки, які Сіфкіц вирішив проігнорувати. Йому стало зрозуміло, що навіть фіктивне породження чиєїсь уяви може мати власну гідність.

Кілька секунд вони так і стояли посеред дороги, яку Сіфкіц пізніше став називати Великий Транс-Канадійський Загублений Шлях, доволі пишна назва для безіменної лісової просіки, але ж і красива. Вони помовчали. Десь знову заквилив пугач.

– Надворі чи в приміщенні, нам нема різниці, – сказав Берковіц. Відтак відчинив дверцята і одним стрибком опинився за кермом.

– Бережи себе, – сказав Фреді.

– Але не дуже цим переймайся, – додав Велан.

Сіфкіц стояв і дивився, як фургон майстерно розвернувся в три порухи на вузькій дорозі і поїхав туди, звідки прибув. Отвір зник, але Сіфкіца це не злякало. Він гадав, що, коли надійде час, жодних проблем з поверненням він не матиме. Берковіц не зробив навіть спроби обминути «Рейлі», а проїхав просто по велосипеду, завершуючи роботу, що вже була закінчена. Затихли зойки і дзенькіт потрощених колесами фургону шпиць. Блимнули задні вогні й зникли за поворотом. Сіфкіц ще якийсь час чув звук двигуна, але і той невдовзі згас.

Він присів на дорозі, потім ліг на спину, акуратно поклавши собі на груди побиту ліву руку. Зірок на небі не було. Він дуже втомився. Краще не засинати, порадив він сам собі, щось може вийти з лісу – можливо, ведмідь – і зжерти тебе. А тоді він таки заснув.

Прокинувся він на цементній підлозі в алькові. Деталі розібраного велотренажера, вже без болтів і гайок, валялися навкруг нього. На ящику з-під помаранчів будильник Брукстон показував 20:43. Очевидно, хтось із них вимкнув дзвінок.

Я сам розібрав цю машину, подумав він. Це моя історія, і якщо я буду її триматися, то й сам невдовзі у це повірю.

Він видерся по сходах у хол будинку і зрозумів, що голодний. Подумав, чи не сходити йому до «Дангена», з’їсти там шмат яблучного пирога. Яблучний пиріг не найшкідливіша у світі їжа, чи не так? А коли дістався туди, вирішив, що з’їсть пиріг з морозивом.

– Чорти мене забирай, – сказав він офіціантці. – Хіба ми не живемо лише раз?

– Авжеж, – відповіла вона. – Хоча індуси вважають інакше, але тут – усе до ваших послуг.

Через два місяці Сіфкіцу доставили пакунок. Пакунок чекав на нього в холі будинку, коли він повернувся після обіду зі своїм агентом (Сіфкіц їв рибу і парові овочі, але на десерт замовив крем-брюле). На пакеті не було ані поштових марок, ні печаток кур’єрських служб «Федерал Експрес» чи «Ерборн Експрес». Тільки його ім’я, написане кострубатими друкованими літерами, – РІЧАРД СІФКІЦ. Чоловік, який мусив би підписати власноруч намальоване зображення кота словом КІТ, подумав він, але не уявляв, чому саме так подумав. Він виніс пакунок нагору, взяв з робочого столу ніж «Екзакто» й розпечатав його. Всередині, під товстим шаром м’якого паперу, лежав новенький фірмовий картуз із пластиковим ремінцем-регулятором ззаду. Лейбл всередині картуза повідомляв: made in Bangladesh. Над козирком темно-червоним кольором, від якого в голові спливла думка про артеріальну кров, було надруковано одне слово – ЛІПІД.

– Що це? – спитав він у порожньої студії, повертаючи картуза так і сяк у руках. – Це ж якийсь компонент крові?

Він поміряв картуз. Спешу той здався замалим, але після того, як він налаштував задній ремінець, картуз став саме впору. Він подивився в дзеркало у спальні, і вигляд йому не вельми сподобався. Він зняв картуз, зігнув дугою козирок і знову надяг картуза на голову. Тепер було майже гарно. Ще краще він виглядатиме, коли скине з себе формальну обідню одежу й надягне заляпані фарбою джинси. Матиме вигляд справжнього роботяги… котрим він і є, хоч дехто так не вважає.

Через деякий час малювати в картузі ЛІПІД на голові стало для нього звичкою, як і дозволяти собі другу страву в ті дні тижня, назва яких починається на «с», і замовляти на вечерю пиріг з морозивом у «Дангена» по четвергах. Що б там не стверджувала індуїстська філософія, а Річард Сіфкіц вірив, що має лише один шанс. Отакі-то справи, можливо, варто дозволяти собі усього потроху.

Речі, які вони залишили по собі

Речі, про які я вам хочу розповісти, – ті, що вони по собі залишили, – з’явилися в моїй квартирі у серпні 2002-го. Я знаю це напевне, бо знайшов їх невдовзі після того, як допоміг Полі Робсон полагодити її кондиціонер. Пам’ять завжди потребує якихось позначок, от мені й годиться ця. Вона була ілюстраторкою дитячих книжок, симпатична (ні! по-справжньому вродлива), чоловік її займався імпорт-експортним бізнесом. Будь-який чоловік зазвичай пам’ятає оказії, коли йому щастило допомогти засмученій чимось симпатичній леді (навіть якщо вона не перестає повторювати, що «офіційно одружена»); такі випадки трапляються надто рідко. В наш час безкорисливі лицарі звичайно тільки погіршують справи.

Я побачив її, засмучену, у вестибюлі, повертаючись з післяобідньої прогулянки. Привітався – агов, як справи? – як зазвичай вітаються з сусідами по будинку, а вона спитала мене сердитим тоном, у якому абсолютно не чулося звички до дратівливості, чому це саме зараз наш домоправитель у відпустці. Я зауважив, що, якщо навіть дівчатам з Дикого Заходу властиво сумувати, то й домоправителі беруть відпустку, а серпень, як на те, цілком придатний для відпочинку. Серпень у Нью-Йорку (і в Парижі, мон амі) вельми проріджує ряди психоаналітиків, модних художників та домоправителів.

Вона не посміхнулася. Я навіть не певен, чи вона зауважила мій натяк на Тома Роббінса (літературні алюзії – прокляття любителів читання). Сказала, що серпень гарний місяць для тих, хто виїжджає на Кейп Код або на Пожежний острів, а от у її квартирі пекельна спека, бо клятий кондиціонер тільки те й робить, що чхає. Я спитав її, чи вона не проти, якщо я зайду, подивлюся, й запам’ятав оцінюючий погляд, яким вона мене зміряла, – ті її холодні сірі очі. Пам’ятаю, подумав, що такі очі, либонь, бачили всіляку всячину. І пам’ятаю, як усміхнувся, коли вона спитала: А ви безпечні? Мені це нагадало той фільм, ні, не про Лоліту (думки про Лоліту, частенько о другій ранку, з’явилися в мене згодом), а той, де Лоренс Олів’є колупається в зубах у Дастина Гофмана, повсякчас питаючи: А це безпечно?

– Безпечний, – відповів я. — Вже понад рік, як не нападав на жодну жінку. Колись нападав два-три рази на тиждень, але служби Божі мені допомагають.

Легковажний жарт, але я тоді якраз і перебував у легковажному настрої.

Звичайному літньому настрої. Вона знову зміряла мене поглядом, а тоді вже усміхнулася. Простягла руку. Назвалася – Пола Робсон. Простягнула вона мені – не, як годилось би, праву, – а ліву руку, на котрій сяяла проста золота обручка. Мабуть, навмисне, як гадаєте? Але про свого чоловіка, що займається імпорт-експортом, вона розповіла вже пізніше. У той день, коли надійшла моя черга звертатися по допомогу до неї.

У ліфті я порадив їй очікувати від мене не надто багацько. От якби їй потрібен був той, хто пояснив би таємні причини Нью-Йоркських Призовних Бунтів, або розповідач анекдотичних випадків з історії створення вакцини проти віспи, чи навіть такий, хто може накопати цитат про соціологічні наслідки дистанційного пульту від телевізора (найважливіший винахід за останні п’ятдесят років, як на мою скромну думку), – тут я би став у пригоді.

– Дослідження – ваше хобі, містере Стейлі? – спитала вона, поки ми поволі підіймалися деренчливим ліфтом.

Я підтвердив, що так і є, хоча й не сказав, що займаюся цим недавно. І не попрохав звертатися до мене на ім’я Скотт – це знову б її насторожило. І звісно ж, не сказав їй, що намагаюся забути все, що знав колись про заміське страхування. Що я, фактично, намагаюся забути дуже багато чого, у тому числі близько двох десятків людських облич.

Розумієте, я хоч і намагаюся дещо забути, але все одно надто багато поки що пам’ятаю. Гадаю, так буває завжди, коли думаєш, як це зробити (а інколи, і це ще більш прикро, коли намагаєшся про це не думати). Я навіть пам’ятаю дещо з того, що сказав хтось із південноамериканських романістів – ну, з тих, що їх називають магічними реалістами. Ні, не його ім’я, воно тут неважливе, а цитату: немовлятами першу перемогу ми отримуємо, коли вхопимо якусь частинку світу, зазвичай це материнські пальці. Пізніше ми розуміємо, що світ і речі цього світу вхоплюють нас і більше не відпускають. Борхес? Так, можливо, Борхес. А може, це сказав Маркес? Автора якраз і не пам’ятаю. Знаю тільки, що змусив її кондиціонер працювати і, коли з радіатора повіяло прохолодним повітрям, її обличчя засяяло. Я також знаю, що це правда, та фраза про те, як перемикається сприйняття і ми раптом усвідомлюємо, що речі, якими начебто володіли ми, насправді володіють нами. Утримують, можливо, нас заручниками – саме так вважав Торо, – проте одночасно підтримують нас. Такий от компроміс. Та не важливо, як там вважав Торо, гадаю, що здебільшого це чесна оборудка. Чи тоді я так вважав; зараз уже не пам’ятаю напевне.

І ще я знаю, що все те трапилося наприкінці серпня 2002-го, трохи менше ніж через рік після того, як обвалився шматок неба і все змінилося для нас усіх.

* * * * *

Одного полудня, десь за тиждень після того, як сер Скотт Стейлі вирядився у шати доброго самарянина й успішно переміг страхітливий Кондиціонер, я пішов до «Стейплз» на 83-й вулиці купити коробку «Зіп»-дисків і пачку паперу. Я заборгував одному хлопцю сорок сторінок історії розвитку фотокамери «поляроїд» (а історія ця набагато цікавіша, ніж ви могли собі подумати). Повернувшись до своєї квартири, я побачив сонячні окуляри в червоній оправі з вельми характерними лінзами, вони лежали на столику в коридорі, де я складаю рахунки, котрі треба сплатити, квітанції, нагадування з бібліотеки про закінчення терміну повернення книжок та подібну всячину Я вмент упізнав окуляри, тут мені й руки впали. Сам я не впав, тільки пакунки розсипалися по підлозі, а я прихилився спиною до одвірка й, хапаючи ротом повітря, дивився на ті окуляри. Якби не було до чого притулитися, я напевне б зомлів, мов якась міс у вікторіанському романі – з тих, де хтивий вампір з’являється з першим «бом» опівнічного дзвону.

Дві схожі, але різні емоційні хвилі ошпарили мене. Перша – це почуття жахливого сорому, як буває, коли ти знаєш, що ось-ось тебе схоплять при вчинку, для виправдання якого ти ніколи не зможеш знайти слів. Тут же в пам’яті спливає згадка про те, що трапилося якось зі мною – чи ледь не трапилося, – коли мені було шістнадцять.

Мати з моєю сестрою поїхали на закупи до Портленда, і я вважав, що будинок у моєму розпорядженні до самого вечора. Я вигинався на своєму ліжку, обмотавши собі члена трусами моєї сестри. По постелі були розкидані аркуші, які я повидирав з журналів, що знайшлися у шафі в гаражі, – попередній власник нашого будинку залишив свою колекцію, здається, «Пентхаусів» і «Ґеллері». І тут я почув, як на під’їзній алеї тріщить гравій під колесами машини. Я не міг помилитися, упізнавши звук мотора: це повернулися мати з сестрою. По дорозі виявилося, що Пегі підхопила щось на кшталт грипу, вона почала блювати з вікна. Вони доїхали тільки до Поланд Спрингс і повернули назад.

Я поглянув на розкидані по ліжку картинки, на мій одяг, розкиданий по підлозі, на спінений шматочок рожевої віскози у себе в лівій руці. Пам’ятаю, як вся сила спливла з мого тіла і її заступила жахлива апатія. Мати гукала мені знизу – Скотте, Скотте, йди-но сюди, допоможи сестрі, їй зле, – а я, пригадую, думав: «Який сенс? Мене застукали. Мені нічого не залишається, як з цим змиритися, мене застукали, і це на все життя, коли б вони не згадували про мене, найперше вони згадуватимуть, як вони мене застукали: Скотт-дрочило».

Проте частіше, ніж це може здаватися, в такі моменти вмикається жага виживання. Так трапилося й зі мною. Я мушу йти вниз, вирішив я, але не робитиму цього, якщо хоча б не спробую якось врятувати власну гідність. Я позакидав картинки й трусики під ліжко. Потім устрибнув у джинси, рухаючись безтямно, але з точністю секундної стрілки, і не переставав думати про ту скажену телепередачу, яку любив дивитися, – «Наввипередки з годинником».

Пам’ятаю, як мати торкнулася моєї розпашілої щоки, коли я спустився вниз, і стурбованість в її очах: «Може, ти теж захворів?» – промовила вона.

– Може, й так, – відповів я з якоюсь радістю. Тільки через півгодини я завважив, що забув защепнути зіпер у себе на джинсах. На щастя, ні Пег, ні мама нічого не помітили, хоча в іншому випадку одна з них, а то й обидві обов’язково б спитали, чи є в мене ліцензія на продаж хотдогів (гумор такого сорту практикували в домі, де я ріс). Того дня їм обом було не до жартів – одна була дуже хвора, а інша дуже стривожена. Отже, халепа мене обминула.

Щасливчик я.

* * * * *

За першою емоційною хвилею того серпневого дня в моїй квартирі надійшла інша, простіша. Я подумав, що божеволію. Бо окулярів там не повинно бути. Вони ніяк не могли там опинитися. Абсолютно. У жоден спосіб.

Тоді я підвів очі і побачив ще дещо, чого напевне не було в мене у квартирі, коли я виходив по папір півгодини тому (і замкнув за собою двері, як робив завжди). Притулений у кутку між кухонькою й вітальнею, стояв бейсбольний кий. «Гіллеріш & Бредсбі», судячи з лейблу. І хоч я й не міг бачити його зворотний бік, я добре знав, що там написано: РЕГУЛЯТОР ПРЕТЕНЗІЙ. Випалені паяльником друковані літери, які потім було пофарбовано темно-синім.

Мене накрило новою хвилею – третьою. Різновид надприродного жаху. Я не вірю в привидів, але знаю, що в той момент виглядав так, ніби побачив духа.

Та й почувався так само. Насправді. Бо ті окуляри мусили давно пропасти – давним-давно пощезли, як співають «Діксі Чікс». Отже, це «Регулятор претензій» Кліва Фаррела. («Безбол для беде дуже-дуже добба штука, – любив промовляти Клів, сидячи за своїм столом і крутячи києм над головою, – старахування – дуже-дуже пагада річ».)

Я зробив єдине, на що спромігся, – схопив окуляри Соні Д’Аміко і поквапився до ліфта, тримаючи їх перед собою, як ви, либонь, тримали б якусь гидоту, знайдену на підлозі в себе в квартирі після повернення з тижневої відпустки, – шматок чогось їстівного, але протухлого або отруєну мишу. Я зненацька пригадав нашу розмову про Соню з хлопцем на ім’я Воррен Андерсон. У неї, мабуть, був такий вигляд, ніби вона ось-ось натисне кнопку тривоги і спитає, чи нема в когось кока-коли, – подумав я, коли він розповів мені, що бачив. Це було, коли ми пили у пабі «Камінь Бларні» на Третій авеню, місяця через півтора після того, як обвалилося небо. За тим, як ми цокнулися з ним, вітаючи один одного з тим, що залишилися живі.

Такі речі мають здатність залипати, хочеш ти цього чи ні. Як музичні фрази або приспіви поп-пісень, які неможливо викинути з голови. Ти прокидаєшся о третій ночі, бажаючи відлити, стоїш перед унітазом зі своїм причандаллям у руці, на дев’яносто відсотків сонний, а тобі бемкає – такий вигляд, ніби вона ось лишень натисне кнопку тривоги і спитає, чи нема в когось коли. Десь посеред тієї розмови Воррен Андерсон мене спитав, чи пам’ятаю її кумедні окуляри, і я відповів – так.

Авжеж, я їх пам’ятав.

* * * * *

Чотирма поверхами нижче Педро, консьєрж, стояв у затінку тента і балакав з Рейфом, кур’єром «Федерал Експрес». Педро був серйозним упертюхом, коли не дозволяв посильним стирчати перед фасадом будинку, – він запровадив правило семи хвилин, мав кишенькового годинника, за допомогою якого контролював це правило, і всі патрульні копи були його приятелями – але з Рейфом він попускався, тож іноді вони там стояли й по двадцять хвилин, і довше, нахиливши один до одного голови, і розводили традиційні нью-йоркські теревені. Політика? Бейсбол? Євангеліє від Генрі Девіда Торо? Я не знав, та й не цікавився ніколи, а того дня тим більше. Вони там стояли, коли я повертався додому зі своїми канцелярськими покупками, і залишалися на тому ж місці, коли менш за все безтурботний Скотт Стейлі зійшов униз. Скотт Стейлі, який намацав невелику, але примітну діру в піраміді реальності. Їх двох мені було достатньо. Я підійшов і простягнув до Педро руку з окулярами.

– Що це таке, по-вашому? – спитав я, не переймаючись перепрошенням за те, що втручаюся, чи ще чимось, а просто отак увігнався стрімголов.

Він подарував мені осудливий погляд, у якому читалося:

– Я здивований вашою брутальністю, містере Стейлі, дуже здивований.

А потім глянув на мою руку. Повисла довгенька пауза, і тут жахлива думка заволоділа мною: він нічого не побачив, бо там нема чого бачити. Лише моя простягнута рука, ніби сьогодні Вівторок-Перевертень, і я очікую, що він мені зараз подасть на чай. Моя рука порожня. Звісно, так, вона мусить бути порожня, тому що окулярів Соні Д’Аміко давно не існує. Кумедні Сонині окуляри давним-давно щезли.

– По-моєму, це окуляри, містере Стейлі, – нарешті промовив Педро. – Як я можу їх інакше назвати? Чи це якесь хитре питання?

Рейф, кур’єр, явно більше зацікавлений, взяв їх у мене. Полегшення від того, що я бачу, як він тримає окуляри, як роздивляється, ледь не вивчає їх, можна було порівняти хіба з тим, як ніби хтось почухав мені між лопатками саме в тому місці, де щойно страшенно свербіло. Він зробив крок з-під тенту і, виставивши окуляри на денне світло, пустив зайчики їх серцевидними лінзами.