Текст книги "Останній заколот"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 26 страниц)

33

Георгій Швайковський мешкав у великому житловому будинку на Пушкінській, і Мальцев розташувався у дворі, до якого виходили двері під’їзду. Сидів на лавці під бузковим кущем. Як правило, Швайковський виходив з дому на початку десятої – працював у якійсь репертуарній колегії, – але сьогодні чомусь затримався.

Мальцев дістав кишеньковий годинник – уже пів на десяту, а Швайковського усе нема. Заховав годинник до внутрішньої кишені піджака й невдоволено закинув ногу на ногу. Взутий був у розтоптані й пошарпані брезентові чоботи, залатані бавовняні штани, сатинову сорочку й піджак з обірваною кишенею – якщо б хтось побачив у нього коштовний годинник, певно, подумав би: кишеньковий злодій. Але саме таких, погано одягнутих і напівголодних;, у Києві тепер хоч греблю гати. І ніхто не знає, що тчи босяк, котрий влаштувався у затишному куточку під бузковим кущем, уже не помічник оперуповноваженого губернського ДПУ, а оперуповноважений: наказ про підвищення підписаний головою ВДПУ товаришем Лівшицем і вивішений на дошці наказів ще тиждень тому.

Мальцева вже поздоровили товариші, він потиснув десятки рук, казав, що працює не заради посади, та очі світилися радісно, й гордощі переповнювали його. Ця подія збіглася із ще одною: нарешті Василь придбав давно вимріяний костюм. Щоправда, не такий, який уявлявся – сірий з золотистою смужкою, а світло-сірий і без смужки, але де зараз візьмеш оту смужку, й за цей заплатив скажені гроші, вгатив усі свої заощадження.

Шкода тільки – не може з’явитися в новому костюмі на Єлизаветинській. Хлопці вирішать: задається, став оперуповноваженим і відразу випендрюється, засміють чи, що гірше, тишком зневажатимуть. А саме цього Мальцев найбільше боявся.

І все ж одного разу Василь дозволив собі одягнути костюм. Того вечора, коли Ліда погодилася піти з ним у кіно. Вона виявилась не такою вже й гордячкою, навіть зізналася, що сама вже давно накинула оком на Мальцева, та соромилась виказати свої почуття. А він, роззява, стільки тижнів зітхав на сходах…

Мальцев кілька разів водив Ліду в кіно, що також відчутно позначалося на його бюджеті, проте наступного місяця мав одержати більшу зарплатню, і він подумував, чи не час запропонувати Ліді утворити пролетарську сім’ю. Кімнатка в нього є, у Ліди також, можна поміняти на одну більшу, крім того, вони вже цілувалися, а це свідчить про цілеспрямованість і незаперечну щирість їхніх почуттів.

О четвертій пополудні, вирішив Мальцев, коли його змінить Осьмушко, він зустріне Ліду й викладе свої міркування про перспективу їхніх взаємин і, якщо знайде підтримку, на майбутньому тижні вони зможуть розписатися.

Мальцев уявив себе у новому сірому костюмі й сорочці апаш – гарна сорочка, а головне, не потребує остогидлої буржуазної краватки, і Ліда в своїй найкращій жовтій шовковій сукні. Він саме одержить зарплату, й можна запросити Колесникова і Осьмушка, пригостити їх солодким чаєм і печивом – такі витрати їхній молодий сімейний бюджет ще витримає.

Солодкі Василеві мрії про одруження перервала поява Швайковського. Жора не озираючись попрямував до воріт, і Мальцев не без злостивості подумав, що на місці Швайковського він би поводився обережніше: контра погана, суне, як справжній трудящий з чистою совістю, аніскілечки не соромлячись. Однак, вирішив, колись він зможе висловити цьому пронозі у вічі все, що думає про нього…

Швайковський повернув на Бібіковський бульвар, спустився по ньому й попрямував Великою Васильківською. Ішов швидко, Мальцев поспішав за ним, тримаючись попід будинками, аби в разі чого повернутися до вітрини чи заховатися в підворітні. Біля костьолу, коли Мальцев устиг уже впріти від швидкої ходи, Швайковський звернув на Кузнечну.

“Куди, – подумав Мальцев, – куди пхаєшся, свиня?” Адже за Кузнечною напівзруйноване трамвайне депо, за ним – Байкове кладовище, а що робити цьому контрикові на кладовищі?

І все ж Швайковський попрямував угору до кладовища. За залізничним мостом притишив ходу – Мальцев заховався за рогом і, виявилось, дуже вчасно, бо Швайковський огледівся, постояв біля тіток, що продавали квіти, але нічого не купив і почав повільно підніматися до головного входу на кладовище.

Василь прилаштувався до натовпу, що йшов за катафалком. Труну везли повільно, і Мальцев подумки сердито підганяв візника. Побачивши, що Швайковський звернув з центральної алеї, Мальцев, ховаючись за пам’ятниками й деревами, пішов за ним. Нарешті помітив: Швайковський зупинився перед білим мармуровим склепом. Василь заховався за могилою, присів, визираючи з-за кущів. Швайковський злодійкувато огледівся, витягнув щось з внутрішньої кишені піджака й нахилився до решітки склепу. Він затримався всього кілька секунд, знову роззирнувся й попрямував назад до центральної алеї.

У Мальцева не було часу на роздуми. Що вчинити? Податися за Швайковським? Але ж той напевно піде до своєї репертуарної колегії й сидітиме там до обіду. Може, варто обшукати склеп, адже Швайковський точно заховав щось у ньому – Мальцев міг дати голову на відсіч, що назад до кишені Швайковський нічого не поклав.

Певно, треба обдивитися склеп, вирішив, а цей Швайковський нікуди не дінеться.

Вирізьблені золотом літери на білому мармурі сповіщали: “Генерал-майор Горлов Боніфацій Ігоревич”, далі йшли дати народження й смерті, ще якийсь текст, що прославляв генералову мужність і відданість, та Мальцев читати не став. Слава богу, померла контра, дожив би – поставили б до стінки золотопогонника клятого, он який пам’ятник йому споруджено, і з того світу плює на трудовий народ, сам під відшліфованим мармуром лежить, вгорі ще янгол приліплений, а пролетаріат в сирих підвалах тулиться.

Мальцев чіпким оком огледів склеп. Швайковський нахилився, отже, поклав щось унизу, біля решітки – Василь поторгав мармурові плити, проте нічого не знайшов. Обмацав пальцями, спробував похитати – знову нічого. Але ж схованка має бути тут, бо Швайковський нахилився лише на кілька секунд, одразу випростався й пішов геть…

Зненацька Василеве око зачепилося за ледь помітну щілину між мармуровою плитою і чавунною решіткою. Помацав плиту, вона захиталася, і Мальцев, відхиливши її, побачив конверт. Витягнув його обережно, двома пальцями. Конверт був заклеєний, Мальцев глянув крізь нього на сонце, побачив усередині папір і металеві монети. Повагався трохи – може, за цим конвертом зараз прийдуть і він прогавить чергового контрика! – і все ж заховав конверт до кишені. Вирішив: усе одно за конвертом обов’язково хтось прийде, адже в ньому гроші й документи. Якщо навіть прийдуть невдовзі, до того, як він знову покладе пакет у тайник, нікуди не дінуться, з’являться ще раз…

І Мальцев повернув до виходу з кладовища.

Тут стояло кілька “ваньок”, і Мальцев вирішив витратитися на візника: наказав їхати на Єлизаветинську.

Горожанин вислухав дещо плутану Василеву розповідь і спокійнісінько розірвав конверт, пояснивши:

– Звичайний, такий ми й у себе знайдемо…

Висипав на стіл кілька золотих п’ятірок, дістав клаптик паперу, розгладив долонею і прочитав уголос:

“С.П. Радий повідомити Вам, що наші друзі лишилися вельми задоволені Вашими паперами. Надсилаю те, що одержав персонально для Вас. Канал зв’язку працює успішно, друзі просять подвоїти зусилля. Інформація, яка є у Вашому розпорядженні, дуже цінна, й наш друг Ш. тепер двічі на тиждень забиратиме її – по понеділках і четвергах. Дуже важливо одержати дані про дислокацію порохових погребів та складів вибухівки. Сподіваюсь, що платня відповідатиме змістові інформації. З пошаною. Ваш Я.”.

– Вісім золотих п’ятірок, – підрахував гроші Мальцев. – Не так уже й погано. Я одержую…

– Натякаєш, що Радянська влада недооцінює твої здібності? – запитав Горожанин. Видобув зі столу конверт, зсипав туди золото, поклав записку й заклеїв. – Бери, товаришу Мальцев, і їдь разом з Осьмушком на Байкове. Чергувати до двадцять другої години, тоді вас змінять. Шпигуна взяти живим, ясно?

– Візьмемо, товаришу Горожанин, – пообіцяв Мальцев упевнено, – аби тільки з’явився!

34

Олег Данилович повернувся на бік, обійняв Наталю за плече, поцілував у потилицю.

– Не спиш? – запитав.

– Не сплю. А ти чого?

Олег Данилович нерішуче прошепотів:

– Так…

– Кажи вже.

– Не хотів, – чесно визнав Олег Данилович, – та доведеться.

Він притиснувся щокою до теплого Наталчиного плеча й розповів про виклик до ДПУ, про чай з Серафимою Володимирівною і Бертою Абрамівною.

Наталя помовчала, зітхнула й поцікавилася:

– А чому ж мене не розпитував? Я знаю про Олексу більше, ніж вони.

– Не наважився.

– Отож, – осудливо сказала Наталя, – мене посоромився.

Олег Данилович відсунувся від жінки, відчувши її осуд, заклав руки під голову, помовчав.

– Така справа, – зробив спробу виправдатися, – йдеться про зраду й шпигунство…

– Так, і все ж уся ця історія погано пахне…

– Ти засуджуєш мене?

– Хочеш, щоб виправдала?

– Важко?

– Мені – ні…

– Бо кохаєш? І готова простити все?

– Готова.

– Гадаєш, учинив негарно? Фактично доніс…

– Ну що ти… Не картай себе.

– Усе так складно… – поскаржився Олег Данилович. – А може, ти сам усе ускладнюєш?

– Сумління… Як жити без сумління? Тепер багато хто навчився цього, і жити їм, певно, легше.

– Ти вчинив так, як підказувало сумління.

– А тепер воно мучить мене. Бо віддав на поталу людину…

– Сам казав: Олекса шпигун і зрадник…

– І все ж було б краще, якби обійшлися без мене.

Наталя подумала й сказала:

– Правда на твоєму боці. – Помовчала й додала: – Але ж у кожного своя правда. Білі розстрілювали червоних заради своєї правди, а червоні білих також в ім’я своєї.

– Але ж є загальнолюдські ідеали й загальнолюдська правда!

– А скажи мені, – запитала Наталя по паузі, – заради цієї загальнолюдської правди зміг би ти вбити людину? Навіть знаючи, що вона – запеклий ворог?

– У бою – так, – подумавши, відповів Олег Данилович.

– А розстріляти?

– Ні.

– От бачиш, – переможно вигукнула Наталя, – коли рубали голову Карлу Першому, кат, мабуть, був упевнений, що робить справедливу справу, але підводився на ешафот у машкарі, бо, ненавидячи своїх гнобителів, народ зневажає й катів.

– Ми залізли в хащі, з яких не просто вилізти.

– Навіть неможливо.

– Люди такі різні, – безнадійно сказав Олег Данилович, – у нас в гаражі є комірниця Дороговказ, я казав тобі про неї, так от, лиш за то, що я колишній полковник, вона, певно, власноручно розстріляла б мене.

– Помиляєшся, – заперечила Наталя, – вона б знищила тебе не за твої колишні погони, вона б розстрілювала всіх, кому заздрить, а заздрить вона півсвітові.

– Гадаєш, саме з таких виходять кати?

– З кого ж іще?

– Наше щастя, що таких людей мало. І в міру того, як суспільство вдосконалюватиметься й розумнішатиме, їх ставатиме все менше й менше.

– Важко повірити в швидке вдосконалення людини.

Олег Данилович подивився на Наталю здивовано, але в темряві не розібрав виразу її обличчя. Проте мовлено було достатньо жорстко.

– Чого ж ти хочеш? – запитав уражено.

– Правди.

– Знаючи, що її не може бути?

– Так, знаючи це. Хочу, аби люди прагнули її. Розумієш, усі ми раби – чи то звичок, чи то виховання, чи просто рабство закладене в генах. Чогось боїмося – втратити посаду, гроші, прихильність друзів, схвальний погляд начальника, ми боїмося смерті й брешемо самі собі, що існує потойбічний світ, все людство загрузло в брехні й ніяк не видереться з цього багновиська.

– Ти засуджуєш мене, – сумно сказав Олег Данилович, – та чи зможеш простити?

Наталя погладила його по голові зовсім як маленького хлопчика.

– Я вже простила тебе, – мовила. – Однак скажи, чи погодився б ти з пропозицією отого Горожанина, якби не був колись полковником?

Вона влучила просто в саму десятку, і Олег Данилович подумки віддав належне її проникливості.

– Маєш на увазі: я погодився, щоби хоч трохи спокутувати свою вину?

– Хіба не так?

– Може, не зовсім. Просто я ще не вважаю себе остаточно своїм у цьому суспільстві, його закони й звички ще не ввійшли в мою плоть і кров, не стали невід’ємно моїми.

Олег Данилович заплющив очі й подумав: оце, що він сказав зараз, також брехня, невеличка, проте брехня. А якщо чесно, то все йде від того, що він чогось боїться. Бо від Горожанина, голови губвиконкому, ще якогось начальства залежить, працюватиме він в гаражі чи десь в іншому місці, зрештою, його щастя з Наталею, а без неї він не уявляє життя. От і доводиться йти на маленькі, та все ж компроміси, як він з тою ж Дороговказ: інший зовсім би не розмовляв з нею, не звертав на неї уваги, а він но раз уже ловив себе на тому, що намагається бути з комірницею підкреслено люб’язним. Іноді навіть запобігаєш перед нею, визнав нарешті відверто, але ж добре визнавати таке тільки перед самим собою, ну, почервонієш у темряві, як зараз, все одно ніхто не побачить…

Олег Данилович мимоволі тяжко зітхнув, і Наталя присунулася до нього.

– Я не засуджую тебе, – гаряче видихнула у вухо.

“Однак я засуджую сам себе”, – міг би відповісти Олег Данилович, та промовчав. А потім подумав: а чого засуджувати? Хто вони, оті яковлєви та іже з ними? Мерзота, погань, паскуди… І чи варто з-за них займатися самобичуванням? Той же Яковлєв, якщо б зміг, плюнув би на нього, розтер і тут же забув. З таких, як Яковлєв, за сприятливих умов виходили побєдоносцеви та аракчеєви.

Ця думка начебто заспокоїла Олега Даниловича, притулився до Наталі й хотів заснути, та десь всередині все ж ворушився якийсь непомітний, маленький, зовсім мікроскопічний хробачок. Олег Данилович навіть знав, як він зветься: муки сумління. Знав також, що вгамувати його зовсім легко, та не міг чи не хотів – не спав і крутився на ліжку аж до ранку.

35

За ворітьми почувся гуркіт коліс, рипнула хвіртка, Фрося відірвалася від грядки з морквою і побачила Гольдройза. Йона Янкелевич оглянув подвір’я, привітно помахав господині рукою. Непоспішливо дістався веранди, вмостився на табуретці, й дивно було, як вона витримує його огрядне тіло.

Фрося сіла навпроти Гольдройза. Догадувалась, чого з’явився, та мовчала, чекаючи, що скаже сам.

Йона Янкелевич витягнув коробку цигарок, покрутив коліщатко дешевенької, проте надійної запальнички, випустив з ніздрів хмару пахучого диму, спідлоба глянув на Фросю і запитав:

– Знаєш, чого я хочу?

– Ні.

– І не догадуєшся?

– Догадуюсь.

– Чого ж мовчиш?

– А самі скажете.

– Якщо прийшов, звичайно, скажу, – погодився Йона Янкелевич. – Гарного мало.

– Авжеж.

Гольдройз покрутив головою на товстій шиї, йому це вдавалося важко, та все ж устиг помітити, що в садибі, крім них, нікого нема. Однак запитав:

– Ми самі?

– Як бачите.

– А де чоловік?

– Бандитів ловить.

– Бандитів… – невдоволено пробуркотів Гольдройз. – Слово яке винайшли! Негарне слово…

– Як же їх називати?

– Можна по-різному: повстанці, народні месники…

– Які ж народні, коли села грабують?

– Начулася… – заперечив Гольдройз. – Як же їм прожити, якщо в селах харч не брати?

– Були б справжніми народними месниками, народ би їх і прогодував.

– Народ у нас ще того… – повчально мовив Йона Янкелевич. – Народ сам не знає, чого йому треба. Вчити треба народ, скажу я тобі.

– Нагаями?

– Батько тебе різкою напучував?

– Батько – ні, мати.

– Отож, іноді й нагаї не завадять. Люди після них розумнішають. То батько, кажеш, тебе не напучував? Жалів тебе батько, а ти йому от чим віддячила…

– То він же Сергія під кулі вів!

– Під кулі… під кулі… Знаєш ти багато! Ванько Ванькович на тебе все життя поклав, а ти що йому?

– Сергія не віддам! – рішуче заявила Фрося.

– Не віддам… не віддам… – знову передражнив її Гольдройз. – Хто тебе питатиме?

– От що, Йоно Янкелевичу, – спалахнула Фрося, – не вийде в нас розмови. Кажіть, по що прийшли, бо моркву маю вистьобати.

– Почекає твоя морква. Аби мені твої турботи… – Гольдройз нараз хитро примружився й запитав: – Ти мою Рахіль знаєш?

– Дружину вашу?

– Авжеж.

– Бачила.

– Ну, і що скажеш?

– Жінка як жінка. Огрядна…

Йона Янкелевич зареготав задоволено й потер своє велике черево.

– Огрядна – не те слово. Бочка – от що моя Рахіль. А побачила б її двадцять років тому! Стеблинка, точно кажу, стеблиночка, а вродлива, а сміхотлива, не ходила – пританцьовувала. Точно як ти…

– Ну й що?

– А те, дитино, що не відомо, якою ти колись станеш, – пояснив Гольдройз жорстко. – І чи захоче Сергій на тебе тоді дивитися…

– Гадаєте?..

– Гадаю, – перебив Йона Янкелевич, – навчити тебе хочу. Кожному чоловікові жінка колись набридає. Як мені Рахіль. Це тільки дурні кажуть, що євреї товстих жінок люблять. Розмова у нас відверта, то скажу: мені більше дівчатка подобаються, оті, мов стеблиночки. А знаєш, що біля Рахілі тримає?

– Обов’язок?

– Обов’язок!.. – весело й голосно зареготав Йона Янкелевич. – А чхати я хотів на обов’язок. Нема обов’язків у ділової людини, та й взагалі, чоловік, коли жінка йому набридає, сто причин вигадає, аби себе виправдати. Гроші мене з Рахіллю пов’язали, дали за нею знаєш скільки!

– То ж революція все відібрала…

– У дурних. І розумні, правда, втратили, але не все. А Рахіль товста-товста, а кебету має. Я свої гроші по банках тримав, акції купував, землю, магазин навіть у Києві мав. Де та земля і де той магазин? А акції? Ними тільки… – Йона Янкелевич зробив виразний жест. – Збереглася, правда, дещиця, не брехатиму, збереглася, от ми й знову на поверхні плаваємо і кермо намагаємось твердо тримати. А Рахіль моя безцінна золотом та камінцями бавилася, я їй такі вигідні справи міг влаштувати – за рік капітал би подвоїла, а вона лише рученькою своєю пухленькою махала. От і цілую я тепер оту рученьку, бо на пальчиках стільки всякого, що пів-Бердичева купити можна. – Замріяно закотив угору очі. – А чим ти свого комполку прив’яжеш? – запитав раптом зовсім іншим тоном.

– Не такий він, як ви, – заперечила Фрося, – і гроші нам – тьху…

– Дотепер було тьху, коли батько всім забезпечував. Ти свого благовірного м’ясом годувати схочеш, а на його платню не розженешся.

– Город у мене, – обвела навколо рукою Фрося, – овочі і яблука всю зиму матиму.

Гольдройз також огледівся довкола, що далося йому значно важче, й схвалив.

– Город у тебе справний. І взагалі ти нівроку, тому червоному командирові щастя саме до рук далося. Бачу я, Фросю, не переконати тебе, хоч і хотілося…

– Де батько? – запитала Фрося.

– Отак я тобі й повідомив… Приведеш ескадрон, а вони шашки наголо й порубають Ванька Ваньковича. А мені ще компаньйон потрібен.

– Міліція його розшукує, все одно заарештують.

– Отак байдуже кажеш?..

Фрося замислилася. Після того, як врятувала ескадрон від бандитських куль, мала довгу розмову з Сергієм і висповідалася. Розповіла, що був у них дім під Таращею і жили заможно, що селяни лютували на батька й довелося втекти, але батько все одно носив камінь за пазухою, ненавидів нову владу, от і вирішив допомогти бандитам. Але про Якубовича змовчала, виправдовувала себе тим, що не можна ятрити Сергієві серце, та була нещирою сама з собою. Боялася: кине, лишить самотньою, переважить у ньому ота класова свідомість, про яку тепер пишуть усі газети. Але хіба може хоч щось на світі переважити кохання? У неї – ні, але ж у Сергія?..

А він сидів мовчки, потім закурив і тільки світлячок цигарки освітлював кімнату. Докурив аж до пучок, загасив цигарку й сказав:

– Я з комісаром балакав, і він твій вчинок схвалює. Пішла ти протії контри, отже – паша. Те, що було, забудь, я в твоєму минулому копирсатися не буду. Люблю я тебе, Фросю, й вірю тобі.

Сергій обійняв її міцно, й вона притиснулася до нього, і не було тоді на світі щасливіших за них. А потім Сергій сказав:

– Ми твого батька все одно спіймаємо. Не сьогодні, то завтра. Якщо дізнаєшся про нього, мені скажеш.

Фрося лише кивнула, але подумала: навіщо? Адже батька напевно розстріляють, і його кров буде на ній. Хай вже ловлять самі. І нехай би вони скоріше поїхали звідси – кудись у Київ чи навіть до самої Москви, якомога далі від Таращі, хоч і в Сибір, вона звикне до всього, аби покінчити з минулим.

І ось це минуле сидить зараз перед нею на табуретці – огрядне і самовпевнене. Звуть це минуле Йоною Янкелевичем Гольдройзом. І треба спекатися його.

– Чого хочете? – запитала Фрося сухо.

– Батькові речі. Скриня його тут… Решту не потребує.

Фрося знала: у скрині батько зберігає найкоштовніше, мабуть, гроші й золото. Хотіла сказати про неї Сергієві, та утрималася. Невідомо, що насправді у тій скрині, потрапить до міліції чи навіть ДПУ, почнуть розбиратися й докопаються до всього. Тому, повернувшись з Іванополя, одразу перенесла батькову скриню на горище, заховала у глухий кут, закидала різним мотлохом. Виявляється, вчинила правильно, бо наступного ранку наскочила міліція, обшукали всю батькову половину, але нічого, крім одягу та різних дрібниць, не знайшли.

– Скриню я заховала, – одповіла Гольдройзові. – І вчасно, бо міліція трус робила.

– А ти – розумниця! – Йона Янкелевич подивився на неї з повагою. – Розумніша, ніж я вважав.

– Ходімо, – тільки й сказала Фрося.

На горищі було сухо й пахло травами: тітка Горпина сушила тут чистотіл, пустирник та ще якесь листя. Фрося витягнула із закута скриню, поставила перед Гольдройзом.

– Беріть.

Йона Янкелевич дістав з кишені ключ, подав.

– Відчини.

– Навіщо?

– Кажу: відімкни!

Добре змащений замок навіть не клацнув, і Фрося відкрила скриню.

– Знайди згарду, – звелів Гольдройз.

Фрося опустилася на коліна, витягнула згарду з бічної шухлядки, подала Гольдройзові. Однак той відвів її руку.

– Тобі, – сказав, – твоя згарда, Ванько Ванькович наказав, аби лишилася в тебе.

Фрося притулила згорток до грудей. Згадала, як несла згарду крізь хуртовину в Таращу, як тримав її жадібними пальцями слідчий Форняк, а їй зовсім не було шкода золота, бо просила випустити Якубовича. Самого Якубовича не жаліла, це вона і тоді, і тепер знала точно, але хотіла відкупитися від нього, аби зберегти чистим сумління.

А тепер? Чи шкода їй тепер згарди?

Подумала й вирішила: шкода. Якось уже звиклася з думкою, що має таку коштовну річ, і уявляла згарду на собі весь час чомусь однаково: на темно-синій оксамитовій сукні з високим коміром. Золоті монети виблискують у неї на грудях та на плечах, теленькають за найменшого руху, а всі навколо дивляться на неї зачудовано, бо така згарда може прикрашати тільки королеву…

Тремтячими руками Фрося розгорнула згорток, золото задзеленчало й засвітилося в її долонях, вона накинула згарду на шию, на запрану бавовняну сукенку, й дивно – згарда заграла і на ній, не на синьому оксамиті, як уявлялося, а на дешевенькому ситці – все одно вона робила Фросю королевою.

Гольдройз подивився на Фросю уважно й схвально нахилив голову.

– Чудо! – мовив. – Кажу щиро, бачив й краще на Рахілі, але щоби так!.. Корову й діаманти не прикрасять, а тебе!.. – Він поцокав язиком, що, напевно, означало найвищу ступінь захоплення.

Фрося перебрала пучками монети на грудях, вони задзвонили, мов дзвіночки, і Фрося згадала свій недавній сон, коли лежала на галявині, вкритій синіми дзвіночками, а потім літала, чуючи їхню неземну музику. От і зараз згарда видзвонювала щастя й радість, та раптом Фрося уявила себе в ній у гарнізонному клубі, серед дружин червоних командирів, побачила їхні здивовані, обурені й навіть люті погляди – згарда перестала дзвонити, на очах зблякла, й Фрося без жалю зняла її. Загорнула в ганчірку й поклала на місце.

– Не візьмеш? – здивувався Гольдройз.

– Ні.

– Чому?

Що могла пояснити йому Фрося? Либонь, Гольдройз не збагне, що в неї почалося зовсім нове життя, де золоту взагалі нема місця, про нього не думають і не мріють, для Сергія та його товаришів воно ніби й не існує, отже, для неї, Фросі, також.

– Не можу, – тільки й відповіла.

Проте Гольдройз здогадався сам:

– Не обов’язково всім показувати. А може, взагалі настануть часи, коли й твій червоний командир усвідомить ціну золота. Якщо ми його до того часу не зничтожимо!

Фрося подумала: тепер Сергія можна знищити хіба що разом з нею. Так і сказала Гольдройзові.

– Дурне дівча, – гмикнув той, – бери, запас кишені не обтяжить. Заховай, кажу, не заіржавіє… Золото ніколи не іржавіє, воно вічне.

– Вічне лише кохання! – упевнено сказала Фрося й зашарілася. Невже бовкнула дурницю?

Йона Янкелевич знову витягнув згарду із скрині, підважив її на руці.

– Ой-вей, – вигукнув раптом зовсім по-єврейському, – і що та Совпедія наробила? Усе міг уявити, але щоб від золота відмовлялися!..

– Не міряйте всіх своєю міркою.

– Хочеш сказати – єврейською? – це образився Йона Янкелевич. – Проте це не так уже й погано: єврейською. Бо справжній єврей завжди знає ціну золоту, отак, як я. Бо є євреї, а є й жиди. Це я точно тобі кажу, й жидів зараз, на жаль, значно більше. От у нашому Бердичеві довкруж, куди не глянь, жидівська босота: кравці, шевці, бляхарі, мулярі, кого тільки нема, усі метушаться, усі хочуть їсти, дітей понароджували, а прогодувати не можуть – тьху… Вони того золота й не бачили, та й не побачать. А справжній єврей копійку до копійки складає – уже й червінець, а з золотого червінця усе й починається. Хто може з одного червінця зробити два, той уже не жид, а єврей, і хвала йому та слава. То не береш? – підніс полотняний згорток до самісінького Фросиного носа.

– Ні… – Фросі захотілося заплакати.

– Й не треба! – Гольдройз недбало кинув згорток у шухлядку. Кришка скрині впала, Йона Янкелевич важко підняв скриню і поніс її до дверей.