Текст книги "Останній заколот"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 26 страниц)

Василь вискочив на алею й став обтрушувати пилюгу з штанів: зовсім природно для людини, яка блукала поміж могилами. Командир притишив крок і озирнувся на Осьмушка, та сприйняв його як підлітка – Тимошу й справді на вигляд можна було дати років шістнадцять, – трохи заспокоївся, та все ж перейшов на протилежний бік алеї.

Мальцев, обтрусивши штани, розігнувся, широко посміхнувся командирові й мовив перше, що спало на думку:

– Оце наша доблесна Червона Армія прийшла на кладовище… А котра година, товаришу командире?

– Не маю годинника, – сухо одповів командир, та Мальцев заступив йому дорогу.

– Командир, а не маєш?.. – запитав здивовано. – Який же ти командир!

Шпигун почав перекладати квіти з правої до лівої руки. І тоді Мальцев вихопив з кишені наган.

– Руки, – наказав, – руки вгору і не метушись!

А ззаду вже насувався Осьмушко, і через секунду все мало скінчитися. Та все ж їм не вистачило цієї секунди: Єдиневський різко ухилився вбік і з криком “грабують!” кинувся за могилу.

А Осьмушко вже підводить наган…

– Живим! – загорлав Мальцев. – Стріляй по ногах…

Пролунав постріл, та Єдиневський устиг заховатися за найближчим склепом. Мальцев кинувся навздогін, та з-за склепу бабахнуло, Василеві здалося, що куля просвистіла за якийсь сантиметр від його вуха, він упав поміж могил й вистрілив, не цілячись, аби тільки налякати втікача.

– Заходь з того боку… – Вказав Осьмушкові на сусідні могили, а сам перескочив вузеньку огорожу й одразу впав, бо шпигун знову вистрілив. Куля влучила у сусідній пам’ятник, і від нього посипалися гранітні бризки…

Єдиневський рвонув від алеї вниз до ви коду. Він ще до кінця не встиг усвідомити, що сталося: спочатку й справді подумав, що грабіжники, але які ж грабіжники переслідуватимуть людину, котра вчинила збройний опір? Отже, депеушники розгадали їхній маневр з тайником, влаштували там засідку. До того ж, один з них крикнув: “Живим, стріляй по ногах!”

Петляючи поміж могил та пам’ятників, Єдиневський вирішив: треба позбутися єдиного речового доказу – конверта, якого взяв у тайнику, з золотом і запискою Яковлєва. Гроші нехай лишаються, а записку слід викинути. Проте депеушпики можуть знайти її, і Єдиневський, сховавшись за черговим пам’ятником, витягнув з конверта лист, розжував і не без зусилля проковтнув. І тут же подумав: навіщо вчинив таке? Якщо депеушники справді знають про тайник, вони знайдуть у ньому пакет з доповідною начальника Новоград-Волинського гарнізону, а це – беззаперечний доказ… Проте тайник можуть і не знайти. Шанс мізерний, та все ж шанс…

Треба тікати, не датися, замести сліди, зникнути, розчинитися, вознестися на небо, як Ісус Христос. Бо за шпигунство покарання одне – розстріл, і Єдиневський, побачивши, що один з депеушників намагається відрізати йому шлях до відступу, вистрілив у нього, та знову не вцілив. Лишилося тільки три набої, либонь, слід було б знайти надійне прикриття й спробувати відбитися від переслідувачів, підстрелити хоча б одного з них. Але Сергій Павлович уже запанікував, він пустив кулю у найближчого й побіг, перестрибуючи через могили, до цвинтаревої огорожі – вона мала бути вже зовсім близько.

Однак його почав випереджувати другий денеушник, Єдиневський вистрілив і в нього, та серце калаталося, рука не слухалася – промазав – тепер у нього в барабані лишився тільки один набій, і Сергій Павлович подумав: для себе – все одно вихід єдиний, то краще самому…

Він зробив відчайдушний стрибок через канаву, котра трапилася на шляху й відчув біль у нозі, упав, спробував підвестися, та нога не слухалася: зламав чи вивихнув.

Отже, єдиний вихід…

Єдиневський приставив дуло нагана до скроні, лишалося тільки натиснути на гашетку, Сергій Павлович заплющив очі, смертельний морок уже обгорнув його – він покінчить рахунки з життям сам і не дасться живим у руки ворога…

Та нараз подумав: а якщо депеушники все ж не докопалися до тайника? Він улаштований так ловко, що можна вік ходити навколо й нічого не помітити. Тоді проти нього нема ніяких доказів, і він тікав, відстрілюючись, вирішивши, що його переслідують грабіжники. Здається, навіть загорлав там, на алеї, “грабують!..”.

Якщо ж навіть знайдуть пакет і віддадуть під трибунал, все ж лишається якийсь шанс: можуть не розстріляти, а дати великий строк, усе ж існує якась надія, а тут – жодної…

І Сергій Павлович підвівся – дивлячись, як набігають на нього переслідувачі, викинув наган у кущі, підвів руки вгору й крикнув:

– Не стріляйте, я здаюсь!

38

Увечері почав накрапати дощ. Вовк одягнув брезентову куртку, насунув каптур на чоло і вийшов на вулицю. У Длугопольського вечеряли: звичайно, з чаркою, але напиватися отаман тепер не давав. І сам пив мало – хіба півсклянки самогону за вечір, тільки для апетиту.

Вовк послався на головний біль, і Длугопольський відпустив його. Та й для чого йому тепер прапорщик? Усе обговорено, з’ясовано й вирішено, завтра загін піднімається й рушає спочатку на Довбиш, аби потім, перетнувши шлях з Житомира на Новоград-Волинський, вийти на Іршу й просуватися до Чоповичів.

Вовк прошкував вулицею повільно, немов і справді вирішив провітритися, але роздивлявся уважно – жодна дрібниця не сховалася б від його ока.

Село спало, лише де-не-де світилися вікна. Почувши кроки поодинокого перехожого, гавкали пси, задихалися від люті, брязкаючи ланцюгами, але Вовк, не звертав на них уваги. Навпаки, собаче валування влаштовувало його: хай всі знають, що прапорщик Вовк, заступник командира загону по розвідці, як іменувався тепер, іде додому ночувати.

Ось і кінець села; далі – левада, потім – став, а за ним хутір Романів. Чотири хати на горбочку, і саме до крайньої, що стоїть понад очеретами, й потрібно Вовкові. Дві версти уздовж ставу, всього дві версти, навколо села варта, але ніхто не повинен знати, що прапорщик Вовк уночі виходив з села.

Для чого, можуть запитати, а що він відповість? Отаман наказав нікого не випускати з Трощі, так і буде, називайся хоч Вовком, хоч ведмедем і обіймай будь-яку посаду…

Прапорщик постояв біля крайньої хати, дорога далі забирала круто ліворуч, а просто до ставу в’юнилася стежка. Десь тут, під копицею сіна, мав причаїтися патруль: прапорщик сам поставив тут двох козаків, наказував, аби не спали й пильно дивилися навкруж.

Потім прапорщик пішов на нараду до отамана, “забувши” під копицею торбу із шматком сала та літровою пляшкою самогону. Добре знав хлопців: вранці божитимуться, що нічого не бачили й не знаходили, а пан осавул, як називали тепер Вовка, забув свою торбу у зовсім іншому місці…

На всяк випадок Вовк ішов обережно й за кілька кроків від копиці зупинився. Почув гучне хропіння й посміхнувся: так і є, хлопці метиковані, прикінчили пляшку, закусили салом і тепер сплять, як божі янголи, либонь, і сни їм сняться янгольські – роззява-єсаул з крилами за спиною, замість хреста – непочата сулія в руці.

Обігнувши став, Вовк видряпався на горб. Саме тут мав починатися хутір, удень Петро обдивився всі підходи до нього, он і розлога дичка, отже – за сто кроків потрібна садиба. Вовк постояв під тином, знайшов перелаз і попрямував до хати. Собаки господар не тримав, й Петро похвалив його за далекоглядність. Вовкові тільки бракувало лютого пса: собаки зчинили б галас, і сусіди могли б поцікавитися, що за нічний гість завітав до Никончука.

Петро постукав у темне вікно, але ніхто не відповів. Вовк хотів перейти до іншого вікна, та двері за його спиною зарипіли й почувся чоловічий голос:

– Хто?

– Ви Семен Никончук?

– Ну, я…

– Від Харитона Симиренка.

Чоловік не здивувався і не затурбувався. Пропустив Петра до хати, запалив свічку, підніс її в руці, розглядаючи прибульця, й запитав:

– Що передав мені Харитон Симиренко?

– Картопля в нього вродила й можете приїхати.

– Власної нема куди подіти, – одповів Никончук і подав Петрові руку. – Сідайте, товаришу, зачекався я вас.

– Завтра, – відповів Вовк, – завтра кінчатимемо з бандою.

– Е-е, – сказав Никончук із сумнівом, – у Длугопольського якесь собаче відчуття небезпеки. Двічі я скакав у Бердичів і двічі приводив у Трощу полк – обидва рази невдало. Востаннє два тижні тому: запізнилися лише на півтори години…

– Усе значно простіше, – пояснив Вовк. – Длугопольський своєчасно дізнавався про маневри нашої кінноти і вживав заходів.

– І ти, товаришу, певен, що завтра не дізнається?

– На всі сто.

– Чому?

– Бо полк піде не до Трощі, а напереріз отаманові. І ніхто, крім командира полку й комісара, не знатиме маршруту. Ну, ще ми з тобою, товаришу Никончук.

– Кажи, товаришу… Не цікавлюся, як звешся, не моя це справа, але кажи все, що потрібно. Передам в акураті.

– Запам’ятовуй, товаришу Никончук, – Петро почав повільно, мов диктував учням: – Банда отамана Длугопольського виходить із Трощі завтра у першій половині дня, приблизно о десятій годині. Маршрут через Довбиш на річку Іршу. Чекати банду слід за три кілометри перед селом Володарськ-Волинський. Там ліс, я виїду вперед з кінним патрулем, і, якщо зможу, подам сигнал. Передаси комполку товаришеві Вариводі: нехай один з ескадронів полишить у засідці, аби пропустив Длугопольського на Володарськ-Волинський і перерізав йому шлях до відступу. Отаманові нікуди буде подітися: праворуч Ірша, а береги там болотисті, на лівому фланзі відкрите місце – там можна десь у вибалку поставити кулемет. Від села вдарить полк, а ескадрон в тилу: амба отаманові і всій його банді, хватить їм гуляти!

– Давно хватить, – відгукнувся Никончук. – То я пішов сідлати коня.

– Усе запам’ятав?

– Усе точно, слухай… – І Никончук майже слово в слово переповів сказане Вовком.

– Справді, на пам’ять не скаржишся… – схвалив той. – Коня маєш доброго?

– Доскаче.

– Притомиться – поміняєш у Чуднові. Знаєш у кого?

– Василь Мірошник?

– А пароль пам’ятаєш?

– Вже казав: на пам’ять не скаржусь.

– То я пішов, поки мої вартові не прокинулися, – посміхнувся Вовк. – Я їм для усолоджений душі й тіла пляшку самогонки підкинув.

Вовк дочекався, поки Никончук виїхав з хутора, й почимчикував назад в’юнкою стежкою. Вартові спали – либонь, спатимуть аж до ранку, подумав Петро, і сам пішов спати, бо день завтра обіцяв бути не з легких.

39

Фрося не спала півночі. Сергіїв полк піднявся по тривозі вчора вранці й пішов кудись з Бердичева на північ.

– Тепер банді кінець! – тільки й сказав Сергій.

Отже, мас бути бій, можливо, вже відбувся, і Фрося крутилася у ліжку, уявляючи собі ситуації одну страшнішу за іншу. То Сергій летить на чолі полку з високо піднятою шаблею, і кулеметна черга косить його, то лежить поранений серед чистого поля, й тільки вірний друг вороний схилив над ним голову…

Весь час ввижалося погане, й нараз Фрося згадала бога, хотіла помолитися, щоб захистив, але подумала: все ж Сергій червоний командир, і бог проти нього, бо скільки бандитів моляться за свою перемогу – вони поставили не одну свічку і не в одній церкві…

Отже, їй молитися не було сенсу, і Фрося лежала з широко розплющеними очима, вдивлялася в темряву, бачила якісь рухливі тіні, вони насувалися на неї, робилося жахно й безнадійно, наче життя скінчилося чи скінчиться зараз, цієї глупої ночі…

Фрося подумала про батька й вирішила, що це він винуватий у тому, що Сергій лише вчора перестрів банду. Його полк міг би знищити її вже давно, либонь, батько вивідував у Сергія секрети й попереджував отамана, тобто чинив по-зрадницькому: сиділи за одним столом, їли борщ з одного чавуна й пили чай з одного самовара, а він носив камінь за пазухою й, сьорбаючи борщ, думав, як прибрати зятя.

Лють закипіла у Фросиному серці: батько, її батько, якою вона так любила, пішов проти неї!

Де він тепер?

Мабуть, десь тут, в Бердичеві, переховується в надійних людей. У місті легше зачаїтися, ніж у селі. Там – усе на видноті, он як у їхній колишній Насташці – на одному кінці села кахикнеш, а на другому чути…

А якщо батька заарештують?

Лише думка про це сповнила серце жахом. Слідчий швидко розкопає і розплутає все: і про Насташку, і про Почуйки, і про Козачу раду, і про Якубовича… Особливо – Якубовича. Про те, що вона, Фрося Тимченко, була дружиною начальника Восьмого повстанського петлюрівського району поручника Миколи Якубовича й носила від нього дитину.

Й приховала це від Сергія…

Куркульська дочка й дружина петлюрівського офіцера…

Хто повірить, що вона, тільки побачивши Сергія, геть забула про минуле? Кому й що доведеш? Люди вірять тільки фактам, і хто відає, що в неї на душі!

А Сергій, хоч і кохає, відречеться від неї. Бо не має права червоний полковник бути одружений з петлюрівкою, яка, до того ж, умисно приховала своє минуле.

І справді: умисно…

А те, що врятувала червоний ескадрон?

Скажуть: хотіла викрутитися, прикинулась, що віддана Радянській владі – та чи мало чого можуть набалакати?

І у всьому винен батько!..

Фрося підвелася й боса подалася на батькову половину. Міліція робила там трус, проте нічого не знайшла. Та чи знайде, якщо заховане ретельно: хто-хто, а батько вмів ховати…

Фрося запалила лампу, приставила до грубки стіл, скочила на нього й піддала лезом ножа крайню кахлину. Засунула до дірки, що утворилася, руку й витягнула наган. Поставила кахлину на місце й сіла біля лампи, тримаючи в руці зброю. Покрутила барабан, поцілила в кут і мало не натиснула на гашетку. Сама злякалася цього, заховала зброю на грудях і подалася до себе. Поклала наган під подушку: тепер знала, як вчинить, гадала – ці думки роз’ятрюватимуть душу, та заснула напрочуд швидко й міцно.

Прокинувшись, Фрося насамперед засунула руку під подушку, наче хотіла перевірити, чи нічна пригода не наснилася їй. Та наган лежав на місці: Фрося швидко одягнулася, поклала зброю до кошика й подалася до тітки Горпини.

– Чого це вдосвіта? – здивувалася та.

– Де тато? – запитала Фрося.

– Хіба я знаю?

– Знаєте, тітонько, не можете не знати, й він мені конче потрібний.

Тітка розгублено роззирнулася, мов батько щойно був тут, на подвір’ї.

– Кажіть, тітонько, бо не маю часу, й справа в мене нагальна.

– Та й він буде щасливий! – нараз заметушилася тітка. – Радість-то яка, дочка сама нагодилася!

– Так я і знала: він у місті?

– У місті, дочко, де ж іще бути? Зараз я тебе проведу.

– Не треба, я сама. Кажіть адресу.

– І не дуже далеко. За костьолом праворуч, вулиця Болотяна, третя хата, побачиш – паркан там великий і хвіртка замкнута. За дріт смикнеш – воно й теленькне…

Вона пояснювала б ще, та Фрося вже грюкнула хвірткою. Обминула костьол, де французький письменник Бальзак вінчався з графинею Ганською, і вийшла на Болотяну. Одразу побачила високий паркан, смикнула за дріт, проте теленькання не почула: замість нього у дворі басовито й загрозливо загавкав пес. Він гавкав досить довго, Фрося хотіла смикнути ще раз, та хвіртка прочинилася, і у щілину визирнула літня жінка. Вона уважно обдивилася Фросю й запитала не дуже привітно:

– Що треба?

– Я Фрося, Тимченкова дочка, – одразу пояснила Фрося, щоб уникнути зайвих розпитувань. – До батька…

– Якого ще батька? – перепитала жінка. – Не знаю ніякого батька… Іди собі…

– Так я ж Фрося… Невже не збагнули? До тата, а тітка Горпина сказала: у вас вони. Хіба не так?

Видно, господиня завагалася: дивилася нерішуче, потім сказала:

– Зажди… – й ляснула хвірткою перед Фросиним носом.

І знову Фросі довелося почекати кілька хвилин. Пес гавкав, проте вже не люто, потім хвіртка знову прочинилася, й Фрося побачила здивовані й запитливі батькові очі. Вони освітилися радістю, та це не розчулило Фросю, вона різко штовхнула хвіртку, й батько відступив, пропускаючи. Він хотів обійняти її, та Фрося ухилилася: першим бажанням було вихопити з кошика наган і стріляти, та побачила змарніле батькове обличчя, синці під очима, й жаль мимоволі ворухнувся в серці. А батько дивнвся розгублено й винувато, підвів руку й хотів щось сказати, либонь, почав би виправдовуватися, але Фрося мало не відштовхнула його і мовила:

– Ось ти де? А я прийшла, бо є балачка…

Батько відступив зі стежки, даючи дорогу.

– Ходь до хати, – сказав, – бо тут незручно й хтось може підгледіти.

Фрося хотіла сказати, що паркан, мабуть, не має жодної щілини, та слухняно попленталася за батьком. У темнуватій кімнаті, до вікон якої зазирали яблуневі віти, батько вказав їй на стілець, а сам зупинився навпроти. Дивився очікувально й прохально, за ці дні він змінився, щось утратив, Фрося ніяк не могла збагнути – що саме, аж нарешті зрозуміла: самовпевненість. Раніше батько аж випромінював її з себе, а тепер нерішуче переступав з ноги на ногу, зовсім як жебрак, що чекає милостині.

Фрося поставила кошик на коліна, він видався їй дуже важким, мов лежав у ньому не звичайнісінький наган, а пудова гиря. Вона потягнулася до кошика, щоб вихопити зброю, та раптом зрозуміла, що не зможе стріляти – та й як можна вбивати зламану людину?

А батько знову переступив з ноги на ногу й мовив нерішуче й благально:

– Ти вже вибач мене, дочко, за все, що сталося, але ж хотів якнайкраще. Виходить, помилився…

І такий він зробився після цих слів жалюгідний, що в Фросі защеміло серце. Як пес, великий, сильний і лютий, який, побачивши хазяїна з батогом, махає хвостом і скавучить винувато.

Фросі стало шкода батька, очі в неї зволожилися, вона схлипнула й нараз сказала зовсім не те, що хотіла, – слова вирвалися з неї, вона одразу пошкодувала за цим, та було вже пізно:

– А я на вас, тату, така люта, що хотіла навіть убити! От… – дістала з кошика наган, стиснула руків’я, на мить знову відчула себе сильною і впевненою, підвела зброю, та батько, побачивши чорне дуло й свою смерть у ньому, не відсахнувся. І тоді Фрося кинула наган батькові під ноги.

– А я гадав: ти мене зараз стрелиш… – У батька затремтіли губи. – Й так мені стало легко…

Фрося носком туфлі відкинула наган у куток кімнати. Знову стала твердою, й метал прозвучав у її голосі:

– Не заважайте мені, тату!

– Я заважаю вже тим, що існую?

– Так.

– Хочеш, аби зник?

– Хочу, тату. Гроші у вас є, купіть у когось паспорт і живіть собі… Десь далі…

– І я не бачитиму тебе?

– Так треба, тату.

– А я гадав: будеш утіхою на старість…

– Розійшлися наші шляхи.

– Розійшлися, – погодився Іван Іванович. – Круто розійшлися, гірше не вигадаєш.

– То як?

– Гаразд, дочко. Хай буде по-твоєму. – Подумав і додав: – Тітка Горпина знатиме, де я, то в разі чого…

– Ні, тату, – жорстко заперечила Фрося, – забудьте про мене.

– Я сказав, а вчиняй, як знаєш. – Батько ступив до Фросі, взяв кошик. – Чекай, дочко, покладу дещо, не повертатися ж з порожнім…

Він приніс кошик, повний рум’яних яблук, поставив до Фросиних ніг, перехрестив її і поцілував, але до хвіртки не довів, стояв на ганку й чекав, чи озирнеться. Фрося якось відчула це батькове чекання, озирнулася у хвіртці й навіть посміхнулася на прощання.

Удома вона висипала яблука на стіл н нараз побачила серед них згорток. Одразу здогадалася, що в ньому, та розгорнула й довго тримала на долоні важку, навіть обтяжливу згарду. Посміхнулася й заховала її на дно скрині.

40

– Підводьтеся, пане осавуле, отаман кличуть!

Вовк розплющив очі й, побачивши літнього й сивого отаманового ординарця, пробуркотів:

– Не розвиднілося ще… Нема тобі спокою ні вдень, ні вночі… – Пружно підхопився з ліжка й запитав: – Що трапилося?

– Не відаю, пане осавуло, та отаман вельми розгніваний.

“Невже?.. – майнула думка. – Невже хтось побачив мої мандри на хутір? Однак навряд чи отаман в такому разі прислав би за мною цього недотепу. Кількох хлопців, аби схопили й доставили перед очі…”

Длугопольський нервово походжав по освітленій гасовою лампою кімнаті.

– Що ви робили вночі, осауле? – запитав різко.

– Розставив пости і з вашого дозволу спав. Бо сьогодні передбачається важкий перехід, самі казали…

– Де казна? – раптом мало не загорлав Длугопольський. – І де Володимир Антонович? Я посилав до нього – кажуть, вночі подався кудись на бричці…

– Казна?.. – розгублено перепитав Вовк, бо її зникнення справді було несподіванкою.

– Скриня з паперами та грішми… – уточнив отаман.

– Однак вона ж охороняється!

– Володимир Антонович порадив поставити біля неї на варту Чмеля. І ось – ні Чмеля, ні Грунтенка, ні скрині…

– Вважаєте?..

– Я поки що нічого не вважаю. Є наказ: нікого не випускати з села. А це ж не голка – двоє на тачанці…

– Вартові були вчасно розставлені і одержали точні інструкції.

– Негайно перевірте пости, осавуле. Візьміть двох козаків і, прошу вас, швидко.

На першому посту біля ставу хлопці вже прокинулися – вони здалеку почули кроки й не підпустили Вовка, поки не почули пароль. Але Петро знав, як міцно вони спали, й був переконаний, що саме цим шляхом втекли Грунтенко з Микитою. Зрештою, втекли, то й втекли, якби награбоване повернулося за адресою, а Грунтенко з Чмелем постали перед трибуналом, та що вдієш? Головна мета – знищення банди, а ті двоє, можливо, далеко й не втечуть…

Коли Вовк доповів отаманові, що жодний з постів не помітив тачанки, Длугопольський розлютився:

– Розстріляти негідників! – вигукнув, але одразу охолов: – Бачите, осавуле, з ким доводиться мати справу!

Вовк краще за нього знав це, та сказав:

– Володимир Антонович був другою людиною в загоні, і його накази виконувалися беззастережно…

– І як я міг так помилитися! – Схопився за голову Длугопольський. – Рік ми були разом, найважчий рік, і хто б міг подумати?..

“І я б не міг подумати… – зізнався сам собі Вовк. – Чміль – здирник і сучий син, у якого нема нічого святого за душею, а от Грунтенко! Які промови виголошував, яким ідейним борцем прикидався… Але ж розумніший за інших: давно збагнув, куди все йде, тверезо оцінив становище й вчасно накивав п’ятами. Тепер він кум королю – повна скриня золота й грошей, перейде кордон – і сам собі господар…”

– Що ви думаєте з цього приводу? – почув запитання Длугопольського.

– Якщо Грунтенко сам поставив на варту Чмеля, й гадати нічого – вони змовилися. Проте на вулиці біля вашої садиби вартував Василь Гундяк… А його навіщо брати у спільники?

– Оце й для мене загадка, – визнав отаман. – Мусимо визнати: пригріли зрадників. Однак жодна революція, жодне народне зрушення не обходилися без зради. Отже, й ми не виняток. Шкода грошей, вони б згодилися, та обійдемося… Уже розвиднилося, осавуле, піднімайте загін, вирушаємо…

Загін вишикувався на площі перед церквою. Вісімдесят шість вершників і дві кулеметні тачанки. Длугопольський проїхав вздовж шереги, пильно вдивляючись в обличчя козаків, зупинився посеред площі, підвівся на стременах і мовив:

– Ми вирушаємо в історичну путь, яка прославить Україну. Будьмо ж пильними й мужніми, ми – нащадки українського козацтва, яке завжди славилося своєю волелюбністю. Клянемося ж боротися до кінця й віддати життя за вільну Україну!

“Клянемося!” – загуло у відповідь, і отаман, радісний і збуджений, рушив з майдану.

Піднялися на горб за ставом, в’їхали у хутір Романів. Хати стояли порожні, лише з-за одного тину визирав цікавий хлопчина, помахав їм услід рукою, а Вовк подумав: чи встиг Никончук? За всіма підрахунками, полк уже вирушив з Бердичева – Петро уявив, як швидко риссю йдуть червоні ескадрони, й наздогнав Длугопольського.

– Треба вислати вперед сторожовий пікет, – порадив. – Якщо не заперечуєте, я з трьома козаками…

– Я вже думав про це. Візьміть Шундяка й Гната Дем’яненка – хлопці жваві й хоробрі, ну, ще когось…

– Ми їхатимемо версти за дві попереду, – пояснив Вовк, – як і належить за статутом.

– Добре, осавуле, що згадали статут. Часи починаються тривожні, й без твердої дисципліни загинемо.

– Триматимемо зв’язок через Шундяка.

– Гаразд, осавуле, з богом!

Тепер Вовк з трьома козаками їхав далеко попереду банди, яка розтягнулася на півверсти: рух стримували підводи з боєзапасом, амуніцією, фуражем та продовольством. Це влаштовувало Вовка – знав, кавполк з Бердичева виступив порожнем, до того ж, виступив раніше, він дістанеться Володарськ-Волинського загодя: матимуть час огледітися, відпочити й влаштувати засідку так, щоб ніхто з бандитів не вислизнув.

Кінь під Вовком був добрий – гнідий сильний жеребець, він підтанцьовував, рвався вперед, і Петрові доводилося стримувати його. Проминули Довбиш і скоро дісталися тракту з Житомира на Новоград-Волинський. За версту від тракту Вовк зупинив патруль на горбочку, з якого далеко проглядалася дорога, підкликав Шундяка:

– Вертайся, Трохиме, до отамана. Ми чекатимемо он там, в ярузі. Передаси: все спокійно, нехай підтягаються.

Длугопольський під’їхав через чверть години. Він був у доброму гуморі: Грунтенкова зрада почала забуватися, ніщо не віщувало небезпеки, погода стояла сонячна, отаман відчував за спиною дихання сотні озброєних людей, і це вселяло в нього впевненість та віру в майбутнє.

Разом з Вовком вони знову вискочили на горб, під яким лежав житомирський шлях. Отаман уважно розгледів його у бінокль.

– Порожньо, – сказав. – Я гадаю, осавуло, перескочити тракт треба в темпі, бачите, ліворуч вибалочок – то одразу до нього, а вже потім на путівець.

– Раніше мають переїхати підводи, – порадив Вовк. – Ми з хлопцями перекриємо тракт за версту з обох боків, а потім наздоженемо вас.

– Не заперечую.

За трактом банда знову розтягнулася на півверсти. На перепочинок не зупинялися, поспішали до села Володарськ-Волинського, за яким у відомому отаманові хуторі мали зупинитися на ночівлю.

Вовк на ходу перекусив хлібом з салом – до Володарськ-Волинського лишалося верст десять, і Петро відчув, як тривога почала закрадатися йому в серце. Раптом щось трапилося з Никончуком? А якщо не встиг у Бердичів, десь затримався, кінь ногу зламав? І зараз банда підтягнеться під Володарськ-Волпнський, а там – нікого…

Погладив гнідого по шиї – ну, чого роз’ятрюватися? Никончук – людина надійна, кінь у нього добрий. А комполку своє діло знає: стоять уже тачанки обабіч їхнього шляху, приготувалися кулеметники, а ескадрони готові до атаки…

Тепер уздовж путівця тягнулися скошені поля. Чорніли пари й зеленіла озимина, а над ними кружляли стривожені граки – кружляли й невдоволено крякали, либонь, засуджуючи людей. Сіли верхи, озброєні, кудись поспішають… А чи не краще запрягти здорових і сильних коней у вози чи плуги, орати й угноювати землю, боронувати, засівати й звозити з ланів снопи пшениці? Звичайно, краще, вирішив Вовк, але не сьогодні. Зараз проллється кров, – тигри не б’ються на смерть один з одним і вовки не б’ються, а люди, що говорять одною мовою, рвуть одне одному горлянки! Чи справедливо це? Невже не можна ужитися під таким бездонним блакитним небом – полишити бойових коней, закопати зброю й пестити молодих, вродливих і ніжних жінок? Дожити до старості, спізнати сенс життя і піти з землі без жалю, знаючи, що твою мудрість успадкував твій же онук?..

Петро знову попестив коня по шиї. Попереду при дорозі з’явилася темна смужка лісу. Вовк випростався в сідлі і роззирнувся довкола. Праворуч поля пішли круто вниз, там починалися іршанські заплави; ліворуч за горбочком уже мають стояти кулеметні тачанки – вони вискочать з укриття, коли банда підтягнеться до лісу, перекриють відступ свинцевою зливою. Вовк зупинив коня, підкликав зовсім ще молодого хлопця з карабіном через плече. Наказав:

– Вертайся, Гнате, до отамана. Разом з Юрком – передасте: все гаразд, усе спокійно… А ми з Шундяком до лісу, за ним – Володарськ-Волинський, ми там за версту чекатимемо. Може, перестрінемо когось, то розпитаємо, що там у Володарську…

Хлопці поскакали назад, а Вовк подивився їм услід і сказав Шундякові:

– Дивись, Трохиме, попереду велике село, аби нічого не трапилося.

– А що трапиться? – запитав безжурно. – Заскочили б до Володарська, порубали сільрадівців, і то втіха.

Петро перехопив Шундяків погляд: і справді потішився б, рубаючи, он як очі запалали, а ти його щойно пожалів… Пустив коня риссю – до лісу лишалося версти дві, не більше.

Дубовий гай стояв обіч дороги – густий і тихий, листя вже почало золотитися, а просто біля путівця жевріли червоним якісь невисокі кущі. Петро зупинив коня і дістав наган. Підвів, та не зміг стрелити Шундякові у спину, гукнув Трохима й, коли той озирнувся, натиснув на гашетку. Встиг помітити здивування на Трохимовому обличчі – хлопець упав коневі на шию, і одразу з лісу вискочили вершники.

Один схопив Шундякового коня за повід, двоє інших наблизилися до Петра.

– Товаришу Вовк? – запитав командир з веселими очима.

– Я.

Командир подав руку:

– Комполку Варивода. Усе гаразд?

– Зараз вони будуть тут.

Варивода дав знак, і червоноармійці, спішившись, відвели коня з убитим бандитом у гущавину.

– За мною, – наказав Варивода Вовкові.

Вони проскакали лише кілька десятків метрів: за дубами в улоговині стояли в бойовому строю вершники з червоними зірками на кашкетах – мовчазні й зосереджені, й тільки форкання коней порушувало тишу.

Комполку зиркнув на годинник.

– Скоро, – сказав, і його веселі очі зробилися напруженими. Озирнувся на вершників, мов перевіряючи їхню готовність, і зненацька тишу розірвала довга кулеметна черга. Варивода витягнув шию, прислухаючись. Застрочив ще один кулемет, і тоді комполку підвівся на стременах і вихопив шаблю. Сталеве лезо зблиснуло у сонячних променях, а Варивода, обернувшись до червоноармійців, скомандував:

– По-олк! В атаку марш-марш!..

І, не озираючись, пустив вороного.

Кінь легко перестрибнув придорожну канаву й виніс Вариводу на путівець, за поворотом якого виднілися вже ворожі вершники…

Одержавши повідомлення, що попереду все спокійно, Длугопольський підострожив коня і виїхав на сотню кроків поперед загону. За версту починався ліс, за ним – Володарськ-Волинський, і отаман подумав, що треба обійти село, аби якомога менше цікавих очей побачило його сотню. Зараз головна мета – з’єднатися з Петриком, потім вони приходитимуть у села як господарі й не критимуться від людей, навпаки, підніматимуть їх на війну з червоними, а сьогодні треба поберегтися.

Длугопольський вискочив на невеличкий горбочок, зупинився, спостерігаючи, як піднімають куряву на путівці вершники, і серце сповнилося гордощів: його військо, хоробре й надійне!..

Рушив до гаю, та позаду вдарили кулемети. Отаман гнівно зсунув брови – хто з хлопців посмів бавитися? – та зліва також застрочили, Длугопольський зиркнув туди й побачив на узвишші дві тачанки – він не встиг усвідомити, що сталося непоправне, як кінь під ним здригнувся і впав на коліна.

Длугопольський вивільнив ногу із стремена, жеребець мало не зачепив його копитом, отаман відскочив, замахав руками, вимагаючи нового коня, й побачив, як косять з кулеметів його козаків.

“Пастка, – усвідомив нарешті, – ми потрапили в пастку, і це – кінець!..”

– У атаку! – закричав. – Вперед за мною! – і побіг назустріч вершникам. З жахом відчув, що ніхто не почув його, може, й почули, та не підтримали: його козаки, його вірні хлопці тікали від червоних, а ті з тачанок розстрілювали їх…