Текст книги "Останній заколот"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 26 страниц)

– З вашим паролем я вийшов у Києві на чоловіка, котрий працює як на нас, так і на ще одну підпільну організацію з центром за кордоном, – повідомив Вовк. – Богдан Юліанович Мухін, вельми поважний і розумний чоловік. З пакетом від нього перейшов кордон і потрапив у Варшаву. Там найперше зустрівся з представником “двуйки”, який і забрав у мене документи.

– “Двуйка” свого не впустить, – ствердив Длугопольський, а Грунтенко нетерпляче махнув рукою.

– Ну? – підігнав.

– Цей же офіцер “двуйки” наступного дня зв’язав мене в полковником Ступницьким.

– А генерал-хорунжий? – занетерпеливився Длугопольський.

– Мушу засмутити вас: Юрій Йосипович фактично полишив справи…

– Як так? – вирвалося в Грунтенка.

– Надпоручник Радловський пояснив мені, що на польський уряд натиснула Совдепія, і Центральний штаб розпущено. – Вовк побачив, як витягнулося обличчя в Длугопольського, як забігали очі в Грунтенка, й сказав: – Мені неприємно повідомляти погані новини, панове, та що вдієш. Маємо дивитися правді у вічі. Генерал-хорунжий здався, він переїхав до карпатського містечка Косова й відкрив там ресторацію.

– Не може бути! – вихопилося в Грунтенка. – Яка ганьба!

Длугопольський підхопився зі стільця, ступив кілька кроків.

– Зрадник! – видихнув важко. – Генерал-хорунжий Тютюнник зрадив свій народ!

– У нього не було іншого виходу, – сказав Вовк. – І це пояснив мені полковник Ступницький.

– Що ж він сказав? – зацікавлено запитав Грунтенко.

– Сам Симон Васильович ще не отямився після розгрому корпусу генерала-хорунжого, – повідомив Вовк холодно. – Я зрозумів, що головний отаман деморалізований. Вибачте за різкість та відвертість суджень, але кажу правду. Якщо систематизувати розмову з полковником Ступницьким, то його рекомендації зводяться ось до чого: припинити або пригальмувати активні дії повстанських загонів на Україні і вичікувати до особливого розпорядження.

Длугопольський постукав себе кулаком по чолу.

– Чи розуміє цей полковник, – вигукнув з гіркотою, – що таке очікувальна позиція в наших умовах? У мене що, теплі казарми, стайні для коней, фураж?..

– Чекай, – перебив його Грунтенко, – прапорщик ще не закінчив…

– Після Варшави я, за розпорядженням Мухіна, поїхав у Париж.

– Що?! – вигукнув Грунтенко, а Длугопольський рвучко повернувся до Вовка.

– За дорученням Мухіна мав доставити пакет від київської підпільної організації Центр дії.

– Що це таке? – вражено запитав Грунтенко.

– Центр дії створено в Парижі для координації підпільної діяльності в Совдепії. Закордонна міжпартійна організація з великим осередком у Києві. Вважають, що більшовики довели країну до краху, влада червоних вичерпала себе, й вони готові перебрати її до своїх рук. Звичайно, трохи підштовхнувши Совдепію, як санчата, які застрягли на горі – штовхнеш ногою й покотяться, набираючи швидкість.

– Яке безглуздя! – похитав головою Грунтенко.

– Цю точку зору поділяє ціла група київської інтелігенції, – заперечив Вовк, – серед якої є відомі професори. Крім того, в Києві існує молодіжна група Центру дії, котра прийняла цю програму. У Парижі видається центральний орган – журнал “Новь”, він активно розповсюджується в Києві.

– Демагогія! – заявив Длугопольський безапеляційно.

– Цілком солідаризуюся з тобою! – підхопив Грунтенко. – А скажіть, прапорщику, яка національна програма Центру дії?

– Вони вважають, що майбутній державний лад Росії має бути республікансько-демократичним. Більшість в організації захопили кадети й ті, хто поділяє їхні погляди, їхня спільна точка зору така: Росія має бути єдиним державним тілом, а вимоги національних меншинств слід по можливості задовольнити. Однак один з лідерів Центру дії Вакар прямо заявив мені: їхнє керівництво вважає недоцільним відокремлення від Росії національних меншинств.

– Овва! – скривився Грунтенко. – Типова кадетсько-шовіністична точка зору. Вони декларували її в Думі, не можуть зректись і тепер.

Длугопольський сів на стілець верхи, сперся підборіддям на спинку.

– Невтішні вісті привезли, прапорщику, – сказав, не зводячи з Вовка немигаючого погляду.

– А кур’єрів, які привозили погані новини, страчували… – знизав Вовк плечима. – Принаймні це практикувалося в турецьких султанів.

– Я не султан, а Володимир Антонович не великий візир. Тому ставити вас до стінки не будемо, краще влаштуємо військову раду – як чинитимемо далі.

– Вибачте, я ще не закінчив, – сказав Вовк. – У Парижі я провів переговори на цю тему з Вакаром, про якого щойно згадував, а той, в свою чергу, прозондував це питання десь в урядових колах. У Парижі вважають: якщо сили національного зрушення зможуть захопити якесь велике місто, скажімо, Житомир, треба звернутися по допомогу до Антанти, створивши тимчасовий уряд, і вона швидко втрутиться.

Питання, чи варто доводити до відома отаманів рішення Франції і Польщі щодо збройного вторгнення на територію Радянської республіки, дебатувалося в ДПУ. Вирішили: варто. Отамани й справді можуть почати наступ – тоді їх легше буде зліквідувати одним нищівним ударом. Длугопольський багатозначно гмикнув.

– Ми сподівалися на закордонну допомогу, – визнав, – але вважали, що Центральний штаб спроможеться ще на одне збройне вторгнення на Україну. А самим нам важко захопити не тільки Житомир, а й Бердичів. Сил малувато, й бердичівський кавполк наступає нам на п’яти.

– Антанта лише обіцяє… Обіцянки-цяцянки… – З сумнівом протягнув Грунтенко: його рішення якомога швидше виходили з гри зміцніло.

“За першої ж зручної нагоди, – вирішив. – Далі тягнути небезпечно. Ще місяць – два, а там холоднеча…”

– Треба приймати рішення, – повернувся до нього Длугопольський. – Пропоную негайно провести переговори з Петриком.

– Слушно.

Длугопольський підійшов до бильців веранди.

– Отче Леонтій, ідіть-но сюди.

Священик з’явився одразу, немов чекав, що його покличуть.

– Треба негайно послати людину до Петрика, – наказав Грунтенко. – Сьогодні вночі. Нехай повідомить: зустріч у Трощі в середу.

– У середу, то й в середу, – погодився священик, – зробимо.

– Хто поїде?

– Степана пошлю.

Длугопольський подумав і розпорядився:

– Із Степаном поїде Зубченко. Треба зробити ще одну спробу зв’язатися з Центральним штабом. Зубченко добре знає волинські ліси, нехай з Коростеня через Олеськ дістанеться Сарн, а звідти поїздом до Варшави. Головний отаман повинен знати: повстанське зрушення на Поліссі поширюється, хай робить з цього висновки.

24

Фрося провела Сергія до хвіртки, сіла на лавку під кущем бузини і дивилася йому вслід, не знаючи, що кожен крок наближав чоловіка до смертельної небезпеки: за п’ять кварталів від Кривої вулиці, де стояв їхній будинок, вийшов з подвір’я Микита Чміль.

У Микити все було заздалегідь розраховане: рівно о восьмій комполку виходить з дому, вони зближуються і через сім хвилин зустрічаються на Сінній. Ця вулиця, як правило, безлюдна, до того ж від неї ведуть два завулки, де легко загубитися.

Чміль завчасно склав собі детальний план втечі. Він підгадає так, аби перестріти Вариводу на розі Сінної і Качиного завулка, звідти сто сажнів попід дерев’яними парканами, в крайньому разі можна перескочити один з ник і вишневим садом дістатися сусідньої вулиці. Потім швидше назад до базару, там сісти на воза й потихеньку до Високої Печі – отець Леонтій завжди переховає.

І двадцять червінців у кишені… Десять з них – завдаток, загорнуті в чисту ганчірку, вже обтяжували полу його суконної свитки, у другій кишені лежав наган, і Чміль час від часу погладжував його шерехате руків’я.

Микита крокував пружно, чіпко розглядаючись довкола: з задоволенням відзначив, що на вулицях не так уже й багато народу – робочий люд почав працювати, дітлахи ще в ліжках, і тільки поодинокі жінки повертаються з базару. Жінки – не страшно, жінки злякаються пострілу й відразу тікатимуть, зрештою, якщо трапиться і якийсь чоловік, котрий спробує втрутитися, у нагані вистачить куль, а руку має тверду й не пожаліє нікого. Та й для чого жаліти? Не лізь не в свою справу, бачиш, чоловіки гомонять між собою, збройно гомонять, але ж на те й існує зброя, щоб з неї стріляти…

Докори сумління не обтяжували Микиту, єдине, що хвилювало, – одержати ще десять червінців, справедливу платню за роботу. А те, що він збирався вчинити, Чміль вважав саме роботою, не дуже важкою, проте небезпечною, а кожна робота оплачується відповідно.

Відповідно, – подумав і міцніше стиснув руків’я нагана. Але, здається, він трохи поспішає, це свідчить про нервове збудження, треба ж бути зовсім спокійним, наче йдеш на зустріч із знайомим – Микита посміхнувся й притишив крок…

…Сергій озирнувся до Фросі й помахав рукою. Фрося завжди проводжала його. Навіть у негоду, тоді тільки запиналася хусткою, а тепер сидить на лавці простоволоса, й ранковий вітер грається з її чорною косою. Сергій завмер на мить перед тим, як ступити за поворот, посміхнувся дружині й попрошкував далі. Поправив кашкета й обсмикнув гімнастерку, немов залишив домашні справи за поворотом, посмішка сповзла з обличчя й риси його потвердішали – командира полку чекав напружений і, можливо, небезпечний день. За даними розвідки, вчора ввечері групу невідомих військових, мабуть, банду Длугопольського, помітили в районі села Висока Піч. Одразу туди по тривозі поскакав ескадрон, і зараз Варивода чекав донесень комеска.

Сергій ішов, насолоджуючись ранковою прохолодою. До казарми рівно дев’ятнадцять хвилин пішки, й Варивода вважав ці хвилини чи не найкращими. Фрося нагодувала його смачною яєчнею і обдарувала на прощання світлою посмішкою – отже, день уже почався вдало, й почуття легкості, розкутості не полишало його, хоч і думав про ескадрон та бандитів Длугопольського.

Комеск Іван Сірко знає свою справу: якщо він учепиться у хвіст отаманові, то не відпустить, може, остаточно й не розтрощить банду, але точно пошарпає її.

Треба кінчати з Длугопольським. Отаман, правду, хитрий і весь час вислизає. Уже кілька разів здавалося – кінець банді, а тікала, наче розчинялася в передранковому тумані, то в лісі, то десь за хуторами, чекаєш її біля Любара, а вона під Улановим, – складається враження, що отаман добре інформований, знає про маршрути полку мало не все, а вони – мов з зав’язаними очима…

Згадка про невловимого Длугопольського подратувала Вариводу й трохи зіпсувала йому настрій, проте не надовго: все одно вони скоро прижучать отамана – останню велику банду в навколишніх повітах, і тоді командування відкличе його на навчання.

Думка про курси все частіше опановувала Вариводою. Школа червоних командирів, нехай якісь курси – все одно, аби наслухатися розумних людей, зрештою, осмислити й зрозуміти навіть власні вчинки. Тепер він лише інтуїтивно знав, де поставити кулемети й коли вчасно послати ескадрон в атаку, але ж існує якийсь порядок, правила, закони тактики й навіть стратегії – і все поки що для нього за сімома замками. Однак він відчинить ці замки, тепер його влада, і він захищатиме цю владу – і збройно, і всюди, де тільки можна, головне – збройно, аби ця влада утвердилася й зміцніла. Це зараз його професія, Сергій подумав про це прямо, так, професія: опановувати зброю і застосовувати там, де накаже народ.

Сергій подумав про народ, а згадав чомусь Фросю. Усе ж йому пощастило, що Фросин батько придбав будинок поруч його квартири. І що б він робив зараз без Фросі? Багато дівчат у Бердичеві, українок і єврейок, і всі переважно милі й вродливі, кожна по-своєму, але такої, як Фрося, нема. І не тому, що він закоханий в неї. Нема, й усе. Це Сергій знав абсолютно точно – вродливішої бути не може. Тому й закохався і, виявилось, недаремно, бо нема, до того ж, такої роботящої і розумної. Всі командири в полку заздрять Вариводі, це він бачить по їхніх очах, і нехай заздрять…

Сергій відчув, як гаряча хвиля щастя захлинула його, як полегшало тіло й пружнішим зробився крок: так, усе гарно, гарнішим просто бути не може – світлий ранок, сине небо, запах якихось квітів, начищені хромові чоботи, випрана Фросею гімнастерка з синіми “разговорами”, яку оперізують жовті рипучі ремені, обтяжливість нагана в кобурі…

Весь світ навколо дивовижний і прекрасний, от тільки б трохи підправити його, розбити байди й дати робітникам та селянам спокій.

Вісім років неспокою, подумав Сергій, з чотирнадцятого, коли почалася війна. Потім були припливи й відпливи, сів у Києві гетьман, швендяли Україною Петлюра й Махно, пройшли дивізії Денікіна й Врангеля, потім – біло-поляки, й тепер лишилася зовсім маленька частка – отаман Длугопольський, з яким упорається і його кавалерійський полк не сьогодні, то обов’язково завтра.

Варивода приспішив крок; кортіло скоріше дізнатися, як справи в Івана Сірка…

…Микита Чміль наближався до повороте, за яким мав зустрітися з Вариводою. Підтягнувся, відчуваючи кожний м’яз свого сильного тіла. Упіймав себе на тому, що майже зовсім не думає про наступну сутичку, захотілося навіть співати, й замуркотів притишено, хоч слова й рвалися з нього:

“Ой у полі три криниченьки…”

Немов не було йому діла до червоного командира, якого покладе зараз першим же пострілом, а думав лише про третю руду препоганую, з котрою, як твердила пісня, доведеться вінчатися в церкві.

Пісня трохи розслабила Микиту, а знав, що має бути пильним і зібраним, потер долонею підборіддя, відганяючи мелодію, і намацав у кишені руків’я нагана. Ступив ще три кроки, нарешті поворот, ступив ще й побачив за півсотні саженів постать у гімнастерці з синіми “разговорами”. Серце не тінькнуло й не заколотилося, Микита тільки відступ нив на край хідника й посунув назустріч чоловікові, аніскілечки не шкодуючи його, бо скількох уже довелося рубати й стріляти…

Раптом згадав останнього – червоного голову, якого він поклав у Краснопіллі, – він вбив його з того ж безвідмовного нагана, тепле руків’я якого стискає зараз у кишені…

Як заточився тоді червоний голова і впав у вогнище. Проте болю від вогню вже не відчув, помер одразу, як помре і цей з синіми “разговорами”, – не усвідомивши своєї смерті…

…З підворотні вискочив рудий облізлий пес, побіг поперед Сергія, озираючись і облизуючись: либонь, украв щось у неповороткого господаря й тепер тікає від розплати. Варивода свиснув собаці, заграючи з ним, та пес був навчений, недовірливий, лише озирнувся й наддав ходу – відчував свою вину і боявся покарання.

Попереду з-за рогу виринув чоловік у кашкеті з лаковим козирком і в сірій свитці. Він ішов непоспішливо, помахуючи лівою рукою, а правицю тримав у кишені. Пес, забачивши його, перебіг на середину вулиці, чоловік у свитці зробив крок убік, звільняючи Сергієві дорогу, він кинув на Вариводу важкий погляд, Сергій прочитав у ньому лють і ненависть…

Чоловік у свитці вже мало не порівнявся з Вариводою, Сергій не відвів погляд й раптом побачив, що той тягне руку з кишені, чомусь йому здалося, що зараз вихопить зброю, – і в руці чоловіка справді майнув наган. Варивода різко вхилився вбік і почув свист кулі коло вуха, справді, спочатку почув свист кулі, а вже потім бабахнуло…

Чоловік знову почав підводити руку з наганом, та Сергій випередив його, схопив за зап’ястя й стиснув щосили. Чоловік випустив зброю, але тої ж миті Варивода відчув сильний удар у сонячне сплетіння – випустив зап’ястя, захитався, проте потягнувся до кобури. Чоловік у свитці відступив, пошукав очима втрачену зброю, побачив її під ногами Вариводи, та, миттєво оцінивши ситуацію, не кинувся за нею, а рвонув на протилежний бік вулиці, де за почорнілим парканом починався кривулястий завулок.

Нарешті Варивода вихопив наган і, ще відчуваючи нестерпній біль, все ж випростався і послав кулю навздогін чоловікові у свитці.

Чоловік метнувся за паркан, Варивода, пересиливши біль, кинувся до завулка, проте час уже втратив: чоловік у свитці був уже далеко – повертав до сусідньої вулиці. Варивода вистрілив у нього, не влучив і вирішив, що далі переслідувати не варто. Вернувся до місця нападу, підібрав наган. Покрутив барабан, побачив лише один стріляний набій і раптом усвідомив, що тільки випадково щойно уникнув смерті. Зазирнув у чорне дуло нагана, з якого мав одержати кулю – холод торкнувся потилиці, похитав головою, підкинув наган на долоні й заховав до кишені галіфе.

“З банди Длугопольського, – подумав. – Вони дізналися, де я живу, й вирішили перестріти…”

Що ж, сьогодні не вийшло, і треба розпорядитися, аби з завтрашнього дня за ним заїжджав кінний патруль. Напевно, бандити не відважаться повторити напад, та слід пам’ятати: ворог не спить…

Тепер Варивода остаточно оговтався і пригадав чоловіка у свитці. Кремезний, обличчя голене, високе чоло під лакованим козирком, темні очі. А може, потьмянішали від люті й ненависті?

Але ж сильна людина, навіть дуже сильна, і якщо б Сергій не встиг схопити його за руку…

Варивода похитав головою, уявивши, що б сталося. Побачив себе в труні під червоним прапором і поруч Фросю з заплаканими очима. Себе не було шкода, а за Фросю зробилося боляче, й Сергій приспішив крок: треба виставити на виїздах з міста посилені патрулі й повідомити про чоловіка у свитці міліцію. Хоча навряд чи нападуть на слід: той бандит тепер залізе у щілину, мов тарган, відсиджуватиметься десь у контриків – їх ще в Бердичеві гей-гей, ловити й ловити…

25

– Мишко! – радісно вигукнула Тетяна Пилипівна й широко розчинила двері. – А я вже гадала…

– Що я зник навіки?

– Чесно кажучи, не чекала… Але рада, й навіть дуже. – Тетяна Пилипівна подала руку для поцілунку, проте Павлюк стиснув її щоки долонями й міцно поцілував у губи. Тетяна Пилипівна обійняла його за шию, відповіла довгим поцілунком, притиснулася міцно.

– Я скучив за тобою, – сказав Павлюк і нарешті переступив поріг. – От і знову побачились. – Він затягнув до передпокою велику валізу й саквояж, причинив за собою двері й сів на табурет.

– Втомився? – захвилювалася Тетяна Пилипівна.

– Мені б зараз дві—три години поспати. Підводою з Полонного, а шлях цей – нерівний і неблизький. – Павлюк зняв запилюжені чоботи, скинув піджак і лишився в темно-синій сатиновій косоворотці.

– Митися, – розпорядилася Тетяна Пилипівна. – Іди до ванної голитися, а я зараз нагрію води.

За півгодини вони сиділи за столом, на якому кипів самовар. Павлюк жадібно спорожнив дві чашки чаю, відмовився від їжі й завалився спати. Тетяна Пилипівна з цікавістю огледіла важку валізу, спробувала підняти, але тягар виявився їй явно не по силах. Тетяна Пилипівна обстежила замки на саквояжі й валізі, вони були замкнуті, й господиня, наморщивши гарного носика, подалася на кухню. Вона знала Мишкові смаки: зварила квасолевий суп з сушеними грибами й приготувала печеню, поклавши багато перцю й лаврового листя. Певно, Павлюка розтривожив аромат печені, бо не встигла вона добре втушитися, як просунув голову на кухню й поцікавився:

– А чарка знайдеться?

– Для тебе, любий, завжди.

Тетяна Пилипівна вже давно збагнула, що Мишко приїхав з Варшави чи принаймні з Рівного, а звідти він ніколи не прибував з порожніми руками – чекала подарунків і готова була пожертвувати не лише пляшкою.

Вона накрила на стіл, поставивши в центр карафку з горілкою, настояною на цитринових скоринках, знайшла минулорічні мариновані гриби, приготувала салат із свіжих помідорів та огірків з цибулею, й вони випили із срібних чарок, дивлячись одне одному у вічі й радіючи одне одному.

Павлюк справді скучив за Тетяною, хоча у Рівному, де перебував останні три тижні, не дотримувався чернечого способу життя. Гроші мав, не дуже великі, але пристойні, – вистачило на умебльовану кімнату й ресторан середньої руки. А в таких ресторанах завжди крутяться дівчатка, й можна вибрати на свій смак. Такою виявилась панна Магда – тоненька, мов очеретинка, зовсім ще дівча, сімнадцятирічна, але досвідчена й невтомна у вигадуванні розваг. Павлюк не перечив їй, але коли дівчина почала вимагати шампанське, дав їй рішучу відставку, то більше, що все одно вже мав повертатися до Совдепії. І відразу забув про Магду. Розкішнішої жінки за Тетяну Пилипівну, певно, не знайти у всьому Рівному. Іноді Михайло думав, чи не варто одружитися, та завжди задкував: Таня все ж старша за нього на п’ять років, та й взагалі, чи можливий шлюб у його неспокійному житті? Ніколи не знаєш, де сядеш і де злізеш, сьогодні чи завтра можеш наштовхнутися на прикордонний патруль, або, ще гірше, на чекістів, чи, як тепер їх називають, депеушників. А з ними раніше, ніж через кілька років, не розлучишся, і то дякуй богові, що трибунал не поставив тебе до стінки…

А гріхів у Михайла Олексійовича Павлюка накопичилося вдосталь. От би здивувалися депеушники, якби дізналися, що саме він перевіз через кордон у валізі з подвійним дном частину мобілізаційного плану Київського військового округу. Але про це Павлюк заборонив згадувати навіть самому собі – досить і того, що й Павловський в курсі справи, а Богдан Юліанович старий вовк, його, коли й візьмуть, навряд чи “розколють”: знає, що за військове шпигунство не помилують.

Закусивши смачними білими грибочками, Михайло лукаво зиркнув на Тетяну й позадкував до передпокою. Тетяна Пилипівна одразу здогадалася – для чого, й, округливши очі, подріботіла за ним. Павлюк розчинив саквояж і, загадково позираючи на жінку, почав копирсатися в ньому. Тетяна Пилипівна мимоволі подивилася на велику валізу, повз Павлюкову увагу не пройшов цей погляд, він підморгнув жінці й, зневажливо пнувши валізу ногою, пояснив:

– Там для тебе нічого цікавого. Повна валіза літератури, і я руки обірвав, поки допхав сюди. Журнал “Новь”, паризьке видання для тутешньої інтелігенції.

– “Новь”? – запитала жінка. – А нових мод у цьому журналі нема?

– Суцільна філософія і критика Совдепії. Кажу: для вошивої інтелігенції.

– Знайшли що друкувати! Й заради цього надриватися?

– Ти, Танюшик, у це свого носика не пхай, – просюсюкав Павлюк. – Для такого гарного носика знайдеться щось пікантніше… – Він витягнув із саквояжа щось легке, прозоре, мереживне, змахнув у повітрі з виглядом фокусника й показав на піднятих руках шовкову спідню сорочку.

– Комбінація! – вигукнула Тетяна Пилипівна. – Яке чудо!

– І ще не все: повний комплект для коханої жінки! – Павлюк з тими ж рухами фокусника викинув з саквояжа бюстгалтер і панталони. – І на закуску! – поставив на розчепірену долоню флакон парфумів.

– Любий! – Тетяна Пилипівна потягнулася до дарунків. – Ти завжди знав, що мені подобається.

– Ні, – відсунув дарунки Павлюк. – Тільки приміряти…

– Ну що ти!.. – Тетяна Пилипівна вдала, що засоромилась, однак Павлюк притягнув її до себе й почав розстібати гудзики халата. – Чекай, печеня перестоїть…

– Наплювати на всі печені в світі! – швидко заявив Павлюк.

Тетяна Пилипівна додержувалась такої ж точки зору – позадкувала до спальні, скинула халатик і пірнула під ковдру на місце, вже нагріте Павлюком.

Потім вона приміряла Михайлові дарунки. Мала вигляд в них розкішний, як фешенебельна варшавська пані, й Павлюк дав собі урочисту обіцянку за першої ж нагоди забрати її з собою. Однак знав також, що давав такі обіцянки вже не раз, та весь час щось ставало на заваді. До того ж, після тижневого чи навіть тривалішого перебування в Києві Михайлів запал поступово згасав – що ж, всі чоловіки однакові, й важко суворо засуджувати їх за природну зрадливість.

Обід після любовних утіх виявився вдвічі смачнішим, а горілка із скоринками міцнішою, вони просиділи за столом аж до ночі, а потім у ліжку знову зрозуміли, як скучили одне за одним, – заснули пізно й прокинулися також пізно, задоволені, розімлілі й майже щасливі.

Уранці Павлюк витягнув на вулицю валізу, а Тетяна знайшла візника. Михайло поклав валізу на дно коляски, навіть наступив на неї, наочно демонструючи зневагу до всіх друкованих видань світу, й наказав їхати на Львівську, де була друга конспіративна квартира Павловського. Михайло сів у колясці впівоберта – дивився, чи не посунув хтось за ними. Але вулиця була порожня, тільки гралися неподалік замурзані дітлахи та з’ясовували стосунки жінки з кошиками, повними овочів – видно, поверталися з базару й недобалакали.

Павлюк торкнувся пучками спини візника, наказав:

– Швидше, полтину на чай!

Візник стріпнувся, огрів батогом коняку, та пішла риссю, і Павлюк зітхнув спокійно: тепер їх ніхто не наздожене.

Сподівався застати на Львівській Павловського, але побачив лише Варвару Володимирівну. Ця жінка завжди трохи дратувала Павлюка, подумки називав її недорізаною дворянкою, бо в усьому намагалася зберегти етикет. Подала руку для поцілунку, та Михайло просто потиснув її і запитав, блазнюючи:

– Як живемо, громадянко Виноградова?

Варвара Володимирівна зміряла його з ніг до голови таким поглядом, що інший провалився б крізь підлогу, та Павлюк витримав цей погляд. Більше того, ногою підштовхнув до Виноградової валізу й сказав:

– Приймайте, шановна, передачу з Парижа. А де старий хрін?

Варвара Володимирівна встигла опанувати себе. Торкнулася пучками скронь, легко помасувала їх, це надало їй душевної рівноваги, й вона запитала:

– Маєте на увазі Богдана Юліановича?

– Не головного ж депеушника Лівшиця…

– Ваші жарти ніколи не відзначалися вишуканістю.

– А я не претендую на це.

– Богдан Юліанович захворів.

– У Голосієві?

– Де ж йому ще бути?

– Тоді дозвольте відкланятися. А тут, – знову копнув ногою валізу, – журнал “Новь” – для поширення серед місцевої інтелігенції. Бо робітничий клас його не читатиме.

– Ви поганої думки про пролетаріат, – заперечила Виноградова. – Більшовики наобіцяли йому золоті гори, а дали неп, саме тепер і потрібна наша агітація.

– Щасливий, хто вірить, – пробуркотів Павлюк. Сам він уже давно не вірив ні в бога, ні в чорта. – Отже, дозвольте відкланятися, громадянко Виноградова. – Подав Варварі Володимирівні руку, та вона удала, що не помітила її: схилилася над валізою і почала відчиняти замки.

– Гребуєте?.. – Усе ж Павлюк трохи розлютився. – А гроші все ж візьмете?

– У вас – ні.

– Не все одно, сьогодні передам їх Павловському, потім однаково прилипнуть до ваших випещених рук. А знаєте, за що гроші й звідки? За військову інформацію, Варваро Володимирівно. І одержано їх за кордоном, тобто за звичайне шпигунство. І мені б хотілося довідатися, як мириться з цим ваша вишукана дворянська совість?

Виноградова підвела на Павлюка очі, повні зневаги. Як пояснити цьому бидлу, що вона не зраджує Росію, а захищає її? І бере гроші тільки тому, що не має інших засобів для існування? Що вона з величезним задоволенням відмовилася б від подачок Павловського і працювала б безкоштовно, тільки заради ідеї, заради багатостраждальної Росії та її змученого та обдуреного народу?

Однак навряд чи цей самовпевнений і обмежений тип зрозуміє її…

Але Павлюк збагнув, які саме почуття переповнюють Виноградову, проте йому було начхати на них – нахабно посміхнувся і вийшов, щосили грюкнувши дверима.

І відразу забув про Виноградову. Як забував про все, що приносило прикрощі. Навіщо самому собі плювати в душу – для цього й так знайдеться стільки бажаючих!

Богдан Юліанович справді хворів і лежав у ліжку змарнілий. Жінка, яка ходила за ним, повідомила, що старий скаржиться на сильний біль у шлунку й вже давно не підводиться. Але, побачивши Михайла, Павловський пожвавішав, сів, спершись на подушки, й почав розпитувати про поїздку. Дбайливо порахував привезені Павлюком гроші, заховав під подушку й тільки після цього сказав так, наче йшлося про дрібниці:

– Мої справи, Михайле, погані, мабуть, я скоро помру. – Побачивши заперечливий Павлюковий жест, додав з притиском: – Слухай і не перебивай. Отже, готуватимемося до найгіршого. У разі моєї смерті обов’язки по організації зв’язку з Центром дії та польською контррозвідкою перейме Варвара Володимирівна. Знаю, у тебе з нею взаємини не вельми гарні, й, взагалі, краще було б знайти мужчину, але кого? Ти не погодишся, та й для чого тобі? Грошей маєш не менше, ніж я, навіть більше, до того ж – воля. Фігаро тут, Фігаро там… Я б і сам з задоволенням помінявся з тобою. Коротше, кращої кандидатури, ніж Виноградова, немає. Передаси в Парижі й Варшаві: всі контакти через неї, підпільне прізвисько її – “Соломон”. Ясно?

– Рано ховаєте себе, Богдану Юліановичу. І я абсолютно певен…

– Не викараскаюсь я, Мишко… – Павловський закашлявся. – А справи хочу лишити в ажурі. Варвара знає всі ходи й виходи, тримає зв’язок з Чебаковим, а тепер я передам їй і Яковлєва. А через Яковлєва… – Богдан Юліанович затнувся, та Павлюк збагнув, що саме він має на увазі, і додав упевнено:

– Інформація для “двуйки”!

– Здогадливий ти, Михайле… – Недобре примружився Богдан Юліанович.

– Такий вже вродився.

– Врахуй, того чоловіка знають лише Яковлєв та я. Тепер знатиме Варвара. Тобі – не треба.

– Можливо, не треба… – Павлюк усе ж трохи образився. Хотів сказати, що він ризикує найбільше, й варто чекістам узяти його на кордоні… Проте сам злякався цієї Думки й тільки махнув рукою.

– Не треба, Михайле, – сказав Павловський примирливо: збагнув, про що думає Павлюк. – Тепер не до власних амбіцій. Робимо спільну справу, по лезу всі разом ходимо, тож прошу тебе не сваритися з Варварою.

– Не буду, – пообіцяв Павлюк. – Моє діло маленьке: одержав, передав…

– Не таке вже воно й маленьке: одержав, передав – це точно. А сам ти не інформуєш Радловського? Він тебе ні про що не розпитує?

Павлюк почервонів, але ледь помітно. Справді, скільки разів у них з надпоручником Радловським йшла мова про ступінь вірогідності інформації Богдана Юліановича. Надпоручник навіть давав йому завдання перевіряти деякі дані.

– Пусте… – відмахнувся.

– У нашій роботі все має значення, – не погодився Богдан Юліанович, – навіть дрібниці. Коротше, перебудеш у Києві ще тиждень. За цей час Варвара одержить у Яковлєва дані, які передаси раді послів… – Павловський знову покашляв, знеможено заплющив очі й подумав: от і він на межі життя й смерті, коли все мирське мав видаватися дрібним і малосуттєвим, все ж лицемірить із самим собою і з цим простуватим і не дуже проникливим Михайлом Павлюком. Для чого сказав: раді послів? Які посли? Самозванці, що пишномовно називають себе послами Росії. Колишні міністри Сазонов, Маклаков, графи Бенкендорф та Ізвольський. І генерал Гурко, який тримає безпосередній зв’язок між цією так званою групою послів та французьким генштабом. І Микола Вакар, котрий одержану від “Каті” шпигунську інформацію передає генералові Гурку, І безкінечні листи з Парижа й Варшави з докорами, що такої інформації мало…

Обличчя Богдана Юліановича витягнулося: невже ви, підполковник Павловський, розкисли перед смертю?

Богдан Юліанович поправив подушку й посміхнувся презирливо: ні в якому разі! Навпаки, треба дякувати богові, що відійшов у той світ по-доброму, не стоячи біля стінки й бачачи тільки чорні дула гвинтівок і примружені безжальні очі червоноармійців. І поховають тебе не як бездомного пса, – по християнському звичаю поставлять хрест на могилі.