Текст книги "Останній заколот"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 26 страниц)

– Боюсь, тут ви перебільшуєте, – подав голос Толпига, – і мені таке буде важко довести.

– Плюньте, – заперечив Василенко-молодший, – наше видання не розраховане на більшовиків та червоних агітаторів, “Новь” читатиме публіка поміркована, яку маємо тільки розбурхати. Знаєте, як створюється громадська думка: “Я вчора читав в авторитетному паризькому виданні “Новь”, що більшовики – хабарники. Спійманий на цьому працівник губнаросвіти Косів, а якщо вже в губернських установах почали брати хабарі!..”

– Але ж про Косіва, – заперечив Толпига, – ще тиждень тому писала “Пролетарська правда”.

– Чудово! – вигукнув Костянтин Прокопович. – Ви самі ллєте воду на мій млин. Я читав цю замітку: суха інформація без особливих коментарів. Отже, факт, який ніхто не зможе спростувати. А вже ваша справа обсмоктати цей факт, натякнути, що таких беззастережних фактів багато і це свідчить про корупцію в більшовицьких; лавах, що це – тільки початок, що будь-яке питання в радянській установі вирішити непросто, хай дехто ще й не бере хабарів, але й не хоче розумно й швидко розв’язувати питання, бо, зрештою, цьому працівникові такі проблеми й не під силу. У нього нема ані досвіду, ані освіти, ані гнучкого розуму – лише приналежність до партії і власна пиха. Його висунули на керівну посаду, повернутися в рядові вже не хочеться, а щоб керувати, треба мати талант, його ж нема, як нема й розуму та освіти, ось такий і стає бюрократом. Бо бюрократом буїи легше й вигідніше: менше відповідальності, та й яка відповідальність, коли ти фактично нічого не вирішуєш? Толпига вислухав Василенка-молодшого, зауважив:

– А чого б вам самому, Костянтине Прокоповичу, не написати статтю? Чудово окреслили проблему.

– Кожному своє, – сумно посміхнувся Василенко-молодший. – Як кажуть, кесарю – кесареве… Я, коли розбалакаюсь, зупинити не можна, а візьмусь за перо – думки розбігаються, наче їх і не було.

– Давайте напишемо разом.

– Не претендую на лаври. Я – рядовий боєць соціал-демократичної партії, тобто меншовик. Нехай колись ми лишилися в меншості, однак певен: історія на нашому боці, а історія, як відомо, найоб’єктивніший суддя.

– Ідея довести неминучість морального падіння більшовиків приваблює мене, – чесно зізнався Толпига. – Навіть назва статті вимальовується: “До кризи ідеології”.

– Годиться, – авторитетно зауважив Василенко-старший. – Під цю назву можна підігнати будь-який факт.

– Підганяти факти неетично, – заперечив Толпига, – треба тільки по-своєму їх інтерпретувати.

“Не все одно”, – ледь не зірвалося з язика в Костянтина Прокоповича, та вчасно осікся: все ж непогано, коли професора ставлять на місце.

Марія Данилівна відчула, що назріває конфлікт, й поспішила розрядити його:

– Ще по чарочці? – запропонувала.

Вони випили, й Василенко-молодший сказав:

– Я ще можу повірити: совдепи якось відбудують господарство. Для цього великого розуму не треба, а ентузіазму більшовикам не позичати. Не будемо заплющувати на це очі. Працюють вони мов скажені й мають повні успіхи – як службовець губстатбюро можу засвідчити це. Але відбудують зруйноване, ну й що? Різні там тахти, цегельні, цементні заводи… Наведуть порядок на залізницях. А далі? Що далі, панове? Така величезна країна, як Росія з Україною, Білорусією та Середньою Азією не може весь час жити на ентузіазмі, вона потребує технічного прогресу, а його без спеціалістів здійснити не можна. Уявіть навіть, що спеціалісти знайдуться. Можна запросити за золото, яке гребуть у Сибіру, інженерів з Англії чи, скажімо, німецьких або французьких. Зрештою, навчити своїх – ломоносови ще не перевелися. Однак, запитає той же інженер, майбутній Ломоносов: для чого? Більшовики відкажуть: для зміцнення рідної Совдепії! Але ж не сьогодні, то обов’язково через рік чи два у того ж спеціаліста поменшає ентузіазму, захочеться чогось свого, особистого, бо кожній людині хочеться чи то будиночка з садочком, чи то окремої, а не комунальної квартири, гарних меблів і власного фортепіано, щоб стояло в твоїй кімнаті, а не в робітничому клубі. А більшовики кажуть: зась, у нас усе спільне…

– Вибачте, – перебив Толпига, – але ж більшовики не заперечують приватну власність. Ось тепер – неп…

– Демагогія, – сердито махнув рукою Василенко-старший. – Цілковита демагогія, хіба їхній керівний більшовик допустить, щоб якийсь безпартійний інженер жив краще за нього? Недооцінюєте ви людську психологію, шановний.

– Правду кажеш, брате, – підтримав його Костянтин Прокопович. – Одначе ми тільки продираємось крізь гущавину й нарешті побачили трохи світла. Є святий принцип справжньої демократії – приватна власність. Ні, я, як соціал-демократ, заперечую приватну власність на засоби виробництва – заводи й фабрики треба націоналізувати, проте втратимо золотий стимул – конкуренцію. Завод не конкуруватиме з іншим заводом, і з’явиться, обов’язково колись з’явиться дух наплювизму замість нинішнього підігрітого більшовиками ентузіазму. Чиста психологія: чого із шкіри лізти, коли й так зійде… Там, десь на заході, лізуть із шкіри, бо нема іншого виходу – конкурент наступає на п’яти, пан або пропав, роби весь час краще, бо ніхто не купуватиме, а наш робітник дуже скоро опанує просту істину: можна й потихеньку… Паростки цієї проблеми треба пошукати й в нинішньому суспільстві, одначе вона більше проявлятиметься в майбутньому. І ось, турбуючись про прийдешнє країни, ми повніші теоретично обгрунтувати неминучу економічну загибель Совдепії, яка програє змагання з європейськими країнами й не зможе забезпечити трудящих усім необхідним.

– А я вчора бачила на Великій Житомирській в магазині Підгорного такі жіночі комбінації!.. – раптом не до ладу заявила Надя. – Правда, дорого, і я тільки постояла під вітриною.

Костянтин Прокопович вигукнув задоволено:

– От бачиш, тобі дорого, а я все ж одержую за нинішніми мірками не так уже й мало. Звичайна робітниця чи якась Гапка з Мотовилівки також з більшим задоволенням одягнула б таку сорочку, ніж з простої бязі. Та, на жаль, товариші червоні обіцяють рівність лише у віддаленому світлому майбутньому…

– Хай буде якомога пізніше, – заявила Надя рішуче. – Не сьогодні, то завтра ти придбаєш мені сорочку в Підгорного, й мені буде приємно, що я хоч чимось відрізняюся від Гапки з Мотовилівки.

– Ти відрізняєшся не чимось, – заявив Костянтин Прокопович, – а всім: і врода, і поводження, і розум…

Василенко-старший подумки заперечив це надто оптимістичне твердження. Врода – так, поводження трохи б, а от розумом і не пахне. Але хто сказав, що для вродливої жінки це недолік? А може, навпаки, велика перевага, адже не розмовлятимеш з такою красунею у ліжку про приватну власність та економічні проблеми соціалізму.

Костянтин Прокопович без запрошення потягнувся до пляшки, запитально зиркнув на брата, той похитав головою, й Василенко-молодший вилив у свою та Толпижину чарки залишки горілки.

– Сподіваюсь, Борисе Миколайовичу, я не наговорив тут великих дурниць? – запитав, точно знаючи, що все мовлене ним справедливе. І якщо Толпизі вдасться у доступній формі викласти його думки, вийде чудова стаття. Вона справить враження і на редколегію “Нови”, і на широкі кола російської громадськості. Шкода тільки, що стоятиме під нею не його підпис…

Борис Миколайович потримав чарку на долоні, потім чомусь подивився крізь неї на світло, випив повільно, смакуючи кожен ковток, простягнувся горілиць просто на піску, підклавши під потилицю долоні, і засміявся щасливо.

– Я бачу вже прекрасну статтю, аргументовану й написану кров’ю серця, – запевнив. – Ваші ідеї і моя обробка. Але як ви переправите її до Парижа? І як цей журнал потрапить до нас?

– Це вже наша турбота, – махнув рукою Василенко-молодший. – Наша “Катя”, так ми підписуємо депеші за кордон, скоро випурхне в Парижі й гулятиме Єлісейськими Полями. Перші сотні примірників “Нови” маємо одержати наступного місяця. Потаємним каналом зв’язку. Наше завдання – тобто Київського обласного Центру дії – розповсюдити журнал, а це дасть нам тисячі й тисячі нових однодумців.

– Ну, тисячі – ви загнули… – не повірив Толпига. – Хай хоч сотні…

– Я згоден і на сотні, – не заперечив Костянтин Прокопович, – бо після одержання кожного номера наш валив посилюватиметься в геометричній прогресії. Однак вже слід думати над другою статтею. Щось про перші підсумки нашої боротьби…

– Схаменіться! – вигукнув Толпига. – Я ще не написав першої!

– Два дні, – твердо заявив Костянтин Прокопович, – через два дні стаття має бути готова.

– Не обіцяю. Тема, самі розумієте, складна й вимагає певного осмислення.

– Через три дні кур’єр виїжджає за кордон, він це може чекати. Не поспите ніч…

– Я й так сплю вряди-годи. Доводиться крутитися, щоб заробити на життя…

– Гонорару поки що не буде, – зрозумів натяк Костянтин Прокопович. – Тільки безіменна слава. Гонорар одержите потім, коли утвердимось. З великими процентами.

– Я б згодився зараз і без процентів.

– Центр дії поки обмежений в коштах, та я побалакаю з Чебаковим… – Костянтин Прокопович затнувся, збагнувши, що виказав таємницю: прізвище Чебакова було відоме лише учасникам наради на Тарасівській, та слово вилетіло, й Василенко-молодший подумки облаяв себе: саме через таких “конспіраторів” жандарми колись пересадили половину їхньої партії, а підписував ордери на арешти саме Чебаков – минуло лише якихось нещасних п’ять років, а земля справді стала дибки… – Я проведу переговори з одним чоловіком, – поправився, – ви заслужите премію, якщо стаття вчасно потрапить до кур’єра.

– Спробую впоратися, – повеселішав Толпига.

– От і добре. – Костянтин Прокопович підвівся й потягнувся – горілка злегка туманила голову, на протилежному дніпровому березі бовваніли бані Микільської церкви, з-за Ланцюгового мосту визирала золотоглава Лавра, у верболозі посвистувала якась птаха, здається, дрозд, – і життя видалося навпрочуд дивовижним і чудовим. І треба ж, одна-однісінька хмара на блакитному бездощовому небі: більшовики…

А могло б їх і не бути. Ходили чутки, що вже після Жовтневої революції Савинков мав розмову з Плехановим і схиляв його до спільного антибільшовицького блоку з жорсткою політикою, під якою розумів звичайний терор, тобто розстріли всіх, хто йшов за більшовиками. А за більшовиками пішли пролетарі. І Плеханов, розумник, світла голова, справжній марксист, єдиний, хто міг заперечити Леніну і кого Ленін міг послухатися, не подав руки Савинкову. Мовляв, я все життя віддав звільненню пролетаріату й ніколи не погоджусь, щоб у нього стріляли.

Ще одна з помилок Плеханова: їм треба було мати твердішого лідера, у того ж Леніна слово не розходиться з ділом, а всілякі Мартови та Чернови набалакали сорок бочок арештантів, взяли навіть гору в радах робітничих та солдатських депутатів – один крок, навіть півкроку до єдиновладдя в країні – не ступили, пробалакали.

А що робимо зараз, майнула думка, знову балакаємо, пишемо статті…

Однак на цьому етапі це єдино правильний шлях: готувати громадськість до усунення більшовицької диктатури, починати, так би мовити, з азів.

20

У Парижі йшов дощ. Петро Вовк стояв на вузькому балкончику мансардного готельного номера й спостерігав буржуйське життя. Дощ, а люди все ж ходять, під парасольками чи піднявши коміри плащів, і вітрини виблискують дзеркальним шклом.

І чого тільки нема у тих вітринах!

Петро приїхав уранці і, поки його везли від вокзалу до готелю на бульварі Пуасоньєр, встиг надивитися. Перше враження було: навіщо? Навіщо все це виставлено, адже люди спокійно проходять попід вітринами, й рідко хто зазирає до буржуйських крамниць. Виходить: купують мало, отже, у трудящих нема грошей, а багаті буржуї становлять меншість населення, то навіщо ж магазини на кожному кроці? Взуттєві, галантерейні, годинникові, готового одягу, а в одній вітрині стояла безсоромна напівгола дівка з пап’є-маше в самих коротеньких панталонах і в чомусь дуже прозорому на грудях – невже дівчата тут справді носять таке? Ну, ще буржуйки й такі, що швендяють тротуарами, погойдуючи стегнами. А пролетарочки?

Петро тільки уявив таку гидоту на Соні, секретарці голови губчека Лівшиця, і йому зробилося соромно. Але по роздумі вирішив, що, можливо, він і неправий. Соня подобалася йому: чорнява, вертка, носик точений, очі – як вранішні зірки. І маленькі тугі груди визивно стирчать з-під кофтини. Прозорі мережива все ж, певне, не зіпсують їх…

Але чи згодилася б сама Соня одягнути таке? Носить запрану бавовняну кофту в білі горохи й довгу спідпицю. Їй би отаку коротку сукенку, в якій чимчикує мамзеля на протилежному боці бульвару, парасольку тримає, немов забавку, а сама вистукує високими підборами, наче чечітку вибиває.

Раптом крамольна думка прийшла Петрові в голову, спробував відкинути її й сам полаяв себе за те, що вона могла виникнути, але думка не зникала, й Петро був змушений визнати: не така вона й погана, як видалася спершу. А вся крамола полягала в тому, що Петро уявив собі Соню на місці тої мамзелі під парасолькою, і це порівняння було явно на користь парижанки. Усе ж дівчина гарнішає в красивому одязі, а бавовняна кофта й навіть пролетарська червона хустина личать не всім.

Але спробуй висловити що думку на комсомольських зборах! Той же Мальцев перший звинуватить тебе у переродженстві й поставить питання про виключення з комсомолу чи в крайньому випадку вимагатиме суворої догани.

І ще Вовк подумав: краще б йому не їхати до цього розбещеного Парижа. У Києві чи Бердичеві усе ясно: иепман є непман, тобто класово ворожий елемент, і дівчатка в капелюшках та коротких сукенках – того ж потя ягоди, а в Парижі ота мамзеля під парасолькою, може, працює десь на фабриці чи такою ж секретаркою, як Соня…

Ця думка не потішила й не заспокоїла Вовка, він постояв ще трохи на балконі, та вечірнє паризьке життя не надало йому душевної рівноваги – повернувся до номера. Поселили його в готелі “Бребант” на розі бульвару Пуасоньєр і вулиці Монмартр, Вакар сказав, у самому центрі Парижа, десять хвилин пішки до площі Республіки й приблизно стільки ж до Сени й собору Нотр-Дам. Готель сподобався Петрові – не київський шикарний “Континенталь”, а затишний і, певно, недорогий. Вакар повідомив, що Центр дії взяв на себе всі витрати на Петрове утримання, поцікавився також, чи мас Вовк гроші. Петро мав, і досить великі – одержав від Грунтенка, – але збрехав, що в Києві йому дали тільки на дорогу. Так воно, зрештою, й було: Богдан Юліанович вирахував кожну копійку, натякнувши, що дехто у Франції та Польщі не пошкодує золота за повідомлення, які доставить їм прапорщик.

Вакар і справді почав з того, що забрав у Вовка всі папери. Жадібно й поспішливо переглянув їх, статтю, підписану, мабуть, псевдонімом, заховав до портфеля, а підкоректовану у губчека військову інформацію поклав до добротної, чорної шкіри теки – Вовк уявив, як сьогодні ці папери вивчають десь у розвідці французького генштабу, й задоволено посміхнувся.

Петро простягнувся на ліжку, встеленому крохмальними простирадлами, закинув руки під голову й засвистів безжурно. Як не кажи, а деякі переваги проклятий капіталізм усе ж має. Взяти хоча б цей готель “Бребант”. Номер хоч і на верхотурі, а ліжко м’яке й широке, є ванна й, Петро навіть не повірив, гаряча вода. У варшавському готелі ванни не було, поскупилися поляки, посолили у темнуватому закуті, де стояв тільки рукомийник. Але Вовк не звернув на це уваги, звик обходитися і без рукомийника, а тут, у Парижі, – гаряча вода, свіжі рушники й навіть книжка на столі. Щоправда, по-французькому, а Петро знав лише українську та російську, ще трохи розумівся на польській і заздрив тим, хто розмовляв різними іноземними мовами. В душі дав собі клятву: трохи розкрутяться із справами, зліквідують банди, налагодять будівництво соціалізму – піде до голови губчека й попросить відпустити на навчання. Аби знати, що таке Нотр-Дам, про який обмовився Вакар. Бо про Ейфелеву вежу в Парижі Петро знав і сьогодні навіть побачив її – нічого особливого, стирчить залізна споруда над містом, ну й що?

І все ж дивно, що він, Петро Вовк, оперуповноважений київського ВДІІУ, вилежується на крохмальних простирадлах у готелі “Бребант” у центрі Парижа…

Вовк помацав груди, провів долонею по обличчю – чисто виголене, але його, Петрове, хоч і пахне одеколоном. Про одеколон йому сказав Колесников. Напоумив, щоб у Варшаві найперше придбав собі флакон одеколону – ти ж прапорщик, сказав Колесников, тобто царський офіцер і звик до різних дурощів. Маєш усюди підкреслювали ці глупства, щоденно голитися й парфумитися, купиш собі дві чи три сорочки й не заношуй їх, чоботи чисть сам чи віддавай комусь у готелі, краще віддавай, бо негоже офіцерові, який звик до денщика, самому надраювати чоботи.

Вовк спочатку заперечував і хотів здати в бухгалтерію губчека бандитські гроші, та Колесников, порадившись з керівництвом, заборонив:

“Гроші, – пояснив, – певно, знадобляться… Різні можуть виникнути ситуації, головне – дізнатися, від кого йде до Варшави та Парижа секретна військова інформація, тут ніяких грошей не шкода. Ти, правда, не дуже шикуй, – попередив Колесников, – проте не обмежуй себе, якщо гроші лишаться, після повернення й здаси. Треба, аби за кордоном визнали тебе своїм і цілком довіряли. Підстав для цього вистачить: військова інформація, підготовлена нами, – пальчики оближеш…”

Пакет, одержаний Вовком у Києві, акуратно розпечатали вже у вагоні, бо Богдан Юліанович проводжав прапорщика до вокзалу й стояв на пероні, поки поїзд не рушив. Петро мав їхати до Новограда-Волинського. Там одержав явку, господар якої повинен був доставити його до прикордонного села.

У Коростені до них з Колесниковим підсів голова Житомирського ВДПУ Голишев. Утрьох – Голишев, Колесников і Вовк – уважно вивчили всі документи з пакета Богдана Юліановича, звичайно, крім дезінформації, виготовленої чекістами в Києві. Статтю під назвою “До кризи ідеології”, підписану явним псевдонімом В.Островський, вирішили не чіпати. Нехай друкують контрики все, що хочуть: вплив їхнього журналу буде мізерний. Нехай бавляться, приндяться, надуваються, мов мильна булька, – кінець швидкий, як у тої ж бульки… А от військова інформація вразила: зовсім секретні дані, відомі лише керівництву Київського округу. Голишев, ознайомившись з ними, почервонів од люті.

– Щоб така інформація потрапила до наших ворогів! – вигукнув у розпачі. – Через мій труп!

Колесников подав йому папірця, сказав:

– Це лист Мухіна, який споряджав Вовка до надпоручника Радловського у Варшаву. Сам Мухін постать цікава, напевне, їхній головний зв’язковий у Києві. Можливо, керівник якогось осередку. Вихід на нього май генерал-хорунжий Юрій Тютюнник – саме від Тютюнникового офіцера Грунтенка товариш Вовк і одержав пароль до цього Мухіна. Мешкає Богдан Юліанович Мухін у Києві, документи, самі розумієте, фальшиві. Ми обережно, аби не сполохати, поцікавилися Мухіним: будинок під Голосіївським лісом ще у вісімнадцятому році придбав якийсь офіцер, потів він зник, а Мухін оселився два роки тому. Ніде не працює.

– А в домі повна чаша, – вставив Вовк.

– Ще б пак: поставляти “двуйці” таку інформацію… Але прошу ознайомитися з листом Богдана Юліановича.

Голишев прочитав, вдумуючись у кожне слово: “Шановний надпоручнику Радловський! Надсилаю чергову інформацію, одержану мною на тому тижні від відомої Вам особи. Крім того, Вас мають зацікавити матеріали, підготовлені отаманами Длугопольським і Грунтенком, які діють зараз на терені Житомирщини. Матеріали ці передані через прапорщика Петра Вовка. Прапорщик – людина для мене нова, проте з’явився він з паролем, визначеним ще самим Борисом Вікторовичем, який знали, крім моїх людей, тільки генерал-хорунжий Тютюнник та його найдовіреніші особи. Отже, не маю підстав не довіряти прапорщикові. Однак, ознайомившись з вмістом цього пакета, Ви самі зрозумієте, чи та він особа, за яку видає себе. Сподіваюсь, в разі удачі Ви передасте прапорщику все, що належить Вашому покірному слузі. Стаття “До кризи ідеології” адресована КОЦД безпосередньо Вакару. На неї можна не звертати уваги. Мухін”.

– Ознайомившись з вмістом цього пакета, Ви самі зрозумієте, чи та він особа, за яку видає себе, – ще р. з прочитав голосно. – Ну й ну…

Колесников подав йому ще один клаптик наперу.

– А ця записка адресована самому Вакару.

І знову Голишев прочитав уголос:

“Вельмишановний Миколо Платоновичу! Пересилаю свіжу статтю до журналу “Новь”, підготовлену буквально вчора. Автор її – досить талановитий журналіст Толпига, а написано її за ідеями відомих вам осіб з Тарасівськоі. Сподіваюсь, інші матеріали, які мають винятково важливе значення, будуть належно поціновані в Парижі. Прапорщик Петро Вовк, який передасть Вам цей пакет, людина надійна, й ми плануємо в майбутньому використовувати його як кур’єра. Чекаємо вказівок. Катя”.

– Зрозуміло одне, – порушив тишу Колесников, – десь у тексті військової інформації, переданої із штабу військового Київського округу, є якась секретна позначка. Можливо, наперед обумовлено папір і розміри аркушів, на яких надруковане повідомлення, шрифт машинки – сотня загадок…

– Десь пропущено кому чи крапку, – вставив Вовк, – чи поставлено риску замість двох крапок…

– Для мене зрозуміле одне, – заявив Голишев, – ця інформація не повинна потрапити до чужих рук. За будь-яких обставин.

– Але ж, товаришу Голишев, – заперечив Колесников, – якщо Вовк не доїде до Варшави, Богдан Юліанович Мухін точно знатиме, що прапорщик Вовк не та особа, за яку видає себе.

– Завтра можна було б цього сучого сина Мухіна узяти за комір, – пробуркотів Голишев, однак одразу осмикнув сам себе: – Його посадимо, проте не знатимемо, хто працює на них у військовому окрузі. Яка свиня собача зрадила й продалася ворогам… А той шпигун, певно, мав запасний канал зв’язку й спокійнісінько користуватиметься ним.

– Отож!.. – Підвів вгору пальця Колесников. – Аби тільки не програти…

– А чи збагнули ви остаточно, які дані повідомляє шпигун! – знову почервонів Голишев.

– На ніч зупинимось у Новограді-Волинському, – запропонував Колесников. – Вовк піде на явку, бо її господар може чекати на нього. А ми з вами, товаришу Голишев, зборемо військових і ніч почаклуємо над шпигунським листом. Вранці Вовк прийде на пошту – пояснить господареві, що там мас одержати листа від отамана Длугопольського. Причина поважна й перевірці з боку Мухіна не підлягає. Якщо ми дійдемо висновку, що можна їхати за кордон, Вовк одержить пакет – і щасливої дороги. Якщо ні – в листі буде спеціальна інструкція.

– Не бачу іншого виходу, – погодився Голишев.

Наступного ранку Петро довідався з листа, що начальник Новоград-Волинського гарнізону вночі зв’язувався по прямому дроту з командуючим округом: прийняли рішення не чіпати листа й вжити заходів, щоб шпигунська інформація сама собою застаріла – передислокувати деякі частини тощо.

Вовк перейшов кордон у районі Корця і звідти був одразу доставлений у Варшаву. Того ж дня його відвідав у готелі на Маршалковській надпоручник Радловський. Узяв запечатаний пакет і зник на півгодини. Вовк догадувався, куди: перевіряв з експертами вміст пакету. З’явився Радловський веселий, гостинний і щирий. Повів Вовка до ресторану, розщедрився на пляшку старого коньяку. Підпивши, хвалив і Вовка, і Богдана Юліановича, випитував у Петра деталі його біографії і, дізнавшись, що прапорщик був членом Козачої ради, запитав, чи доводилося йому зустрічатися з Бесарабенком.

– Мене призначили заступником начальника центроштабу Козачої ради, – пояснив Вовк, – і я підтримував з Бесарабенком найщільніші контакти.

– Отож… – Похитав головою Радловський. – Трапляється всяке: одному таланить, другий накладає головою. Шкода Бесарабенка, золота людина була, а гарний який – білявий, високий, кремезний…

Вовк не утримався від глузливої посмішки.

– Не треба так примітивно ловити мене на гачок, надпоручнику, – сказав. – Бесарабенко справді був кремезний, проте чорнявий і середнього зросту.

Радловський не знітився.

– А Лозовик? – запитав, уже не криючись. – Ви його не могли не знати…

– Звичайно, адже Микола Федорович фактично очолював організацію. – І додав: – Вище середнього зросту, русявий, очі сірі, коротко підстрижена борідка…

– Сходиться, – зупинив його надпоручник, – ми зустрічалися з Лозовим і Бесарабенком у Корці, тоді я працював там, а тепер…

– Одержали підвищення?

– Іноді начальство звертає свої погляди і на провінцію. Трапляється це рідко, вважаю, що мені пофортунило.

“Звичайно, – подумав Вовк, – тебе начальство поважає, от і сьогодні одержиш подяку за цінну розвідувальну інформацію. А поки розберуться, що вона нічого не варті, мине багато часу – надпоручник Радловський стане капітаном чи майором і сам оголошуватиме подяку якомусь надпоручникові, що виконуватиме його сьогоднішні функції…”

Сказав, знаючи, що найпримітивніші лестощі надпоручник проковтне з задоволенням:

– Ви – ас розвідки, пане Радловський, і, сподіваюся, станемо один одному в пригоді.

– Ваша інформація про становище повстанських загонів на українському Поліссі серйозна, – ствердив надпоручник. Витягнув з кишені конверт, поклав перед Вовком. – Тут документи, за якими ви доїдете до Парижа, й квиток на завтрашній поїзд. На Північному вокзалі вас зустріне пан Вакар, я вже телеграфував йому.

– Вперше чую про такого, – удавано здивувався Вовк, – Богдан Юліанович не називав це прізвище.

– У нього були для цього всі підстави. Однак тепер усе гаразд. Микола Платонович Вакар – член партії кадетів, йому передасте пакет, він у Парижі опікуватиметься вами. Невеличкий на зріст, лисуватий, довгоносий, він стоятиме біля виходу з перону з газетою у правій кишені.

– Кадет… – Покрутив головою Вовк. – Париж, кадети… Навіщо все це мені? Маю чітке завдання отамана Длугопольського: встановити зв’язок з Центральним штабом. Бажано одержати особисту аудієнцію в головного отамана чи генерал-хорунжого Юрія Йосиповича Тютюнника.

– Нереально, – заявив Радловський, – Тютюнник відійшов від справ, а Петлюра волів би їх вирішувати, та яг може. Обіцяю вам сьогодні ввечері зустріч з начальством організаційного відділу Центрального штабу полковником Ступницьким. Він дасть відповідь на всі ваші запитання.

Ступницький сам прийшов до Вовка в готель, і це не могло не порадувати Петра: якщо начальник відділу Центрального штабу особисто ходить до підлеглих, то справи його не блискучі, а штабові – гріш ціна. Проте Ступницький тримався бундючно й розмовляв з Вовком зверхньо. Поморщився, огледівши готельний номер, зауважив:

– Зовсім знахабніли поляки, економлять на всьому.

Вовк заперечив:

– Я прибув з певними уповноваженнями до уряду УНР і сподівався, що саме він…

– Облиште, – втомлено махнув рукою Ступницький. – Наші функції скоротилися до мінімуму, не кажучи вже про гроші. Надпоручник Радловський ознайомив мене з колом питань, які цікавлять наших відданих бійців на Україні. Мушу дещо розчарувати вас, прапорщику. Передайте отаманам Длугопольському і Грунтенкові, що найближчим часом сподіватися на закордонну допомогу нереально.

“Передам, обов’язково передам, і передам з радістю, – подумав Вовк. – Якщо тільки встигну, бо скоро, дуже скоро прижучать їхню банду… Досить, нагулялися…”

А Ступницький вів далі:

– Якщо б наші повстанські частини на Україні змогли захопити якесь велике місто, скажімо, Житомир, то вони могли б створити свій тимчасовий уряд і вже від його імені звернутися по допомогу до країн Антанти… Гадаю, в такому разі уряди Франції і Польщі пішли б на інтервенцію. Однак, наскільки я розумію, сил у отаманів малувато, самим би втриматися, по кажучи вже про наступ…

– Чиста правда, – ствердив Вовк жорстко, хоча розумів, що Ступницькому приємніше було б почути заперечення.

– Польща зрадила нас, – сказав полковник якось стомлено Й безнадійно.

– Отже, поки що нам розраховувати тільки на себе? – запитав Вовк напрямки, і Ступницький лише розвів руки.

Скоро полковник пішов, для ввічливості сказавши, що ситуація найближчим часом може змінитися: головний отаман все ж не втрачає надію переконати уряди деяких західний держав надати допомогу багатостраждальному українському народові. Він так і сказав – “багатостраждальному”, і Петро подумав, що саме вони, військові з Центрального штабу і так звані чолові діячі з УНР, найбільше спричинили страждань цьому народові і що плювати їм на український народ, лише спекулюють його іменем…

Вовк поморщився, згадавши надпоручника й Ступницького. Фактично, його варшавські зустрічі виявилися нерезультативними, він ні на крок не наблизився до розв’язання головного завдання – викриття київського шпигуна. Радловський не сказав навіть двох слів про джерело військової інформації, яку передав у пакеті Мухін, а Вовк не мав права починати розмову на цю тему: звідки міг знати, що зберігається в запечатаному конверті? Можливо, більш поталанить у Парижі? Петро спробував трохи розслабитися – до зустрічі з Вакаром лишалося близько двох годин. Це йому вдалося, навіть задрімав. Прокинувся від стукоту в двері: Вакар стояв на порозі, одягнений у світлі штани й картатий спортивний піджак з накладними кишенями. Від Миколи Платоновича пахло одеколоном, він буквально випромінював з себе доброзичливість і разом з тим упевненість, наче був не звичайним російським емігрантом, які заполонили Париж, а процвітаючим місцевим комерсантом чи службовцем солідної фірми.

– Спали? – запитав благодушно. – Заздрю, бо в мене не було й хвилини перепочинку.

У Петра закрався в душу сумнів, що емігрантські справи такі обтяжливі, та не висловив цього припущення: для чого загострювати стосунки з цим вушлим молодиком? Навпаки, з ним слід роззнайомитися і навіть потоваришувати, лише за такої умови зможе принагідно щось витягнути з нього.

– Обідати! – вигукнув Вакар, немов запрошував Петра не до готельного бістро, а в фешенебельний ресторан.

Вовк десь читав, що найкраще годують у Парижі у “Максима” – притулок знаменитих артистів, політичних діячів і грошовитих буржуїв, – удав з себе простака й запитав:

– Поведете до “Максима”?

Микола Платонович зареготав голосно й весело:

– А у вас губа не з лопуцька, – мовив крізь сміх. – Знаєте, скільки коштує обід у “Максима”?

– Звідки ж?

– Без штанів принаймні лишимося.

– А я гадав, похвалюсь Богданові Юліановичу: у ресторані “Максим” нам подавали такі вустриці…

– Вустриць не буде, – категорично заперечив Вакар. – До речі, ви їх пробували?

– Ніколи.

– От і не треба: гидота… Ви, прапорщику, з дворян?

Вовк збагнув, куди гне Микола Платонович, і відповів з гідністю:

– Хіба тільки дворяни мають вишукані смаки?