Текст книги "Останній заколот"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 26 страниц)

36

Грунтенко покликав до себе Чмеля, замкнув двері, сів сам, вказав Микиті на лавку під стіною й мовив:

– Я покликав тебе, бо знаю: маєш кебету в голові й можеш тверезо оцінити ситуацію.

Чміль про всяк випадок нерозуміюче покліпав очима й віддано втупився в Грунтенка.

– Слухаю вас, Володимире Антоновичу.

– Це я тебе слухаю, Микито. Як думаєш учинити?

Чміль знову покліпав очима, розмірковуючи. Недаремно кажуть: слово – не горобець, випустиш – не спіймаєш. Краще мовчати, хай балакає начальство, на те воно й начальство, аби говорити й давати вказівки, а наше діло теляче – виконувати.

– Не розумію вас, пане отамане, – мовив. – Що вчинити? Бо ми – як усі. Що накажуть пани отамани, те й вчинимо.

У загоні Грунтенка, як і Длугопольського, також величали отаманом, підкреслюючи повагу до нього, а також враховуючи реальний стан справ.

– Добре, Микито, – сказав Грунтенко, – розмова в нас має бути відвертою, бо потребую помічника, а на тебе можна покластися.

– Можна, – ствердив Чміль і посміхнувся сонячно, – а ви за мною, пане отамане, будете як за кам’яною стіною.

– Як ти оцінюєш наше тутешнє становище?

– Тобто загону?

– Звичайно.

– Непогано. Оце завтра підемо на Коростень, там з’єднаємось з іншими, піднімемо повстання, і червоним більшовичкам одна дорога – геть з України!

– Правильно кажеш, – схвалив Володимир Антонович, – як на мітингу. Душа не нарадується.

– Бо так воно і є! – вигукнув Чміль.

– Брешеш, Микито, і сам знаєш це.

– Їй-бо… – Чміль підніс руку, щоб перехреститися, та Грунтенко зупинив його:

– Скоро нам кінець, Микито. Що наша сотня? Краплина в морі, й наші наскоки для совдепів як комарині укуси.

– Але ж об’єднаємось… – спробував заперечити Чміль.

– Ну, об’єднаємось… У Петрика дві сотні… А скільки нас було, коли з генерал-хорунжим кордон переходили? У кілька разів більше, й то червоні як пошматували нас…

– Клятий Котовський!

– Не Котовський, то інший знайдеться на нашу голову.

– Не розумію вас, пане отамане, то чого ж ви самі?..

– Про це й розмова, Микито. Кожен у нашому становищі має подбати насамперед про себе, чи не так?

– Однак ви зовсім недавно дуже гарно казали про вільну Україну й національне зрушення… – зауважив Чміль не без єхидства.

– Усі ми колись щось кажемо, – туманно пояснив Грунтенко. – Одне кажемо, інше думаємо, ще інше робимо.

– Геть вірно, – ствердив Микита, бо сам додержувався саме такої точки зору.

– А якщо ти згоден, то слухай уважно. Тут на нас чекає куля, в кращому разі, знову десь сховаємося, блукатимемо по лісах, мов вовки. Треба нам, Микито, знову кордон переходити.

– До поляків вертатися? Вважаєте, вони нас чекають?

– Не чекають, – кивнув Володимир Антонович. – Узагалі, ніхто нікого й ніколи не чекає. А всі незвані гості – гірше татарина, чув таке?

– Начувся й на власній шкурі переконався.

– А багаті гості?

– То інша справа… – пожвавішав Чміль, вгадуючи, куди саме поверне зараз Грунтенко.

– Ти, Микито, не такий уже й бідний, – раптом мовив Грунтенко зовсім не те, чого хотілося Чмелеві. – У одного Тимченка десять червінців узяв, але ж не лише вони?..

– Що ті нещасні червінці, – зробив пісне обличчя Чміль. – Тьху, а не гроші, одне нещастя… А більше не маю нічого… – перехрестився, сам вірячи мовленому, хоч мав ще золото й піввоза награбованих речей. Проте куди з цим возом дінешся, не пхатимешся ж з ним через кордон…

– То більше, Микито, – удав, що повірив, Володимир Антонович. – Ти про себе не подбаєш – ніхто не подбає: кожен коваль свого щастя.

– Мудро кажете.

– А якщо згоден, то слухай. Зараз я поставлю тебе на варту біля казни. – Так називалася в загоні міцна, оббита залізними смугами скриня, де зберігалися гроші, коштовності та найважливіші документи. – Опівночі винесемо казну, на бричку її – і шукай вітру в полі.

Чміль заперечив:

– Бричку з села патрулі не випустять.

– Беру на себе.

– Тоді згоден. Але ж пан отаман Длугопольський в сусідній кімнаті сплять і можуть прокинутися…

– Не знаєш, як учинити?

– Пана отамана? – злякався Чміль.

– Відтоді сам собі отаманом станеш.

– Й те правильно.

– Постав зараз бричку в мене на подвір’ї, – наказав Грунтенко, – і двійко добрих коней. Уранці маємо бути далеко, щоб отаман Длугопольський не наздогнав. Але йому не до казни буде, його під Чоповичами чекають, а шлях туди не такий уже й короткий та безпечний.

– А гарно ви все це вигадали! – непідробне захоплення відчувалося у Чмелевому голосі.

– Голову на плечах слід мати, а не макітру.

– Але ж, Володимире Антоновичу, – довірчо сказав Чміль, – на бричці далеко не заїдеш. Бричка у всіх викликатиме підозру й різні запитання. На таких бричках тепер совдепівське начальство їздить, а нам в очі впадати зовсім не з руки…

– Чого ж я беру тебе з собою, Микито, – з задоволенням вигукнув Грунтенко, – бо саме голову, а не чавун маєш! Правильно кажеш, і в першому ж селі підводу купимо, вдвічі заплатимо, а купимо.

– На бричку будь-якого воза виміняємо.

– Не будь зажерливим, Микито, – обірвав Чмеля Грунтенко. – Зажерливість також шкодить. Не бричку маємо, а тачанку, і всякий, у кого очі є, це побачить. А нам зайві розмови ні до чого.

– Точно, ні до чого.

– Тачанку десь у лісі кинемо. Хтось знайде – дякуватиме.

– Мені його дяка…

– До одного місця? Правильно міркуєш, Микито, й мати з тобою справу одне задоволення…

Коли почало сутеніти, Чміль пригнав на Грунтенкове подвір’я тачанку, запряжену сильними й вгодованими кіньми.

“На таких, – міркував, – ми навіть оту чортопхайку, яка автомобілем зветься, обженемо, та й гасу не треба, коням вівса чи сіна дати – вік бігтимуть…”

Володимир Антонович глянув на коней і лишився задоволений. Завітав до Длугопольського.

– Останній вечір у цих краях, – мовив роздумливо, навіть із жалем. – Погуляли…

– Літо зовсім непомітно минуло, – сказав Длугопольський. – І недаремно.

– Недаремно, це точно, – згодився Грунтенко. – Ллє все у нас попереду.

– Пан або пропав.

– Пропасти не маємо права: народ на нас дивиться.

– І сподівається на нас! – підхопив Длугопольський щиро. – Ми – остання надія! Як там буде з Петриком?

– Я вірю в успіх.

– І я також. Проси в отця Михайла відслужити молебень, востаннє повечеряємо в Трощі – і в дорогу.

– В дорогу… – повторив Грунтенко роздумливо. – Я вже бричку в подвір’я поставив, – сказав навмисно, аби якась підозра не зародилася в Длугопольського. – До речі, сьогодні треба виставити навколо села посилену охорону.

– Я вже наказав Вовкові.

– А біля скрині постав Чмеля. Надійна людина, я йому вірю, як самому собі.

– Кому ж іще?

– За вечерею довго не засиджуватимемося.

– Виспатися не завадить, – потягнувся Длугопольський. – Завтра важкий день.

“У мене ще важчий”, – подумав Грунтенко.

Вони розійшлися після вечері. Надворі сіявся нудний дощ. Спочатку Володимир Антонович засмутився – дорога під дощем не віщувала нічого приємного, – та потім вирішив: усе, що не робиться, на краще. Дощ змиє їхні сліди, га й взагалі, у негідь люди переважно сидять по хатах – менше народу на дорогах, менше цікавих очей довкола, а це їм тільки на користь.

Володимир Антонович особисто запріг бричку, поклав до потаємного закуту під сидінням саквояж та клунок з продуктами. Більше нічого не брав: коштовності та ще теплу свитку – усе ж осінь, й свитка ніколи не завадить. Крім того, у свитці він такий собі звичайний селянин, та й документ має на ім’я Захара Петровича Гаркавенка, селянина з Полонського повіту.

Грунтенко ще раз усе перевірив: папери в порядку, саквояж захований, наган у кишені. Насунув кашкета на чоло, грюкнув об землю підбором міцного ялового чобота й вивів запряжку з подвір’я.

Перша непередбачена ситуація виникла біля отаманового подвір’я. Як правило, патрулів розставляли навколо села, ще один вартовий оберігав казну, а сьогодні Длугопольський виставив охорону ще й на вулиці біля свого будинку – козак з цигаркою походжав попідтинню.

Грунтенко, здалеку побачивши світлячок цигарки, зупинив коней біля сусідньої садиби.

– Хто йде? – зупинив його вартовий.

– Хіба не бачиш, отаман Грунтенко.

– Не впізнав, пане отамане, звиняйте великодушно.

– Нічого… Це ти, Василю?

– Я самий.

“Василь Гундяк, недотепа, його обвести навколо пальця – раз плюнути”, – подумав Грунтенко. Запитав:

– Усе спокійно?

– Пси й ті не гавкають – по будках відсиджуються. Хто у негідь швендятиме?

– Дивись мені! – пригримнув Грунтенко. – Хто біля казни стоїть? – удав, що не знає.

– Чміль.

– Чміль – надійний! Та все ж перевірю… Сюди нікого не пускати!

– Слухаюсь.

Чміль уже чекав на Грунтенка.

– Скриня, хоч і важкувата, та подужаю, – похвалився.

– Не поспішай. Длугопольський поставив варту на вулиці.

– Як же бути? – засмутився Чміль. – Їх двоє?

– На щастя, один. Василь Гундяк. Зможеш прибрати?

– Це ми запросто!

– То давай…

Вони обережно витягнули скриню на подвір’я, потім Микита сковзнув до воріт. З вулиці долинув лише приглушений дощем зойк – Грунтенко сам підхопив важку скриню й попер її до воріт. Біля хвіртки його перестрів Чміль.

– Не пискнув, – доповів.

Удвох вони поставили скриню на заднє сидіння, Чміль схопив уже віжки, та Володимир Антонович зупинив його:

– Тягни Василя сюди, – наказав, – покладемо тут, – вказав під ноги.

– Навіщо?

– Кажу, тягни… Уранці Гундяка вбитого побачать, і все зрозуміють… А так ще дотумкати треба, куди казна поділася.

– Хіба не ясно? – зареготав Чміль. – Усе одно не гнатимуться.

– Напрямок, куди тікатимемо, одразу визначать. Варту нам ніяк не обминути.

– Давайте, отамане, начебто на Житомир, а потім уже село об’їдемо – й на Іванопіль. Я там путівець знаю.

– Ні, – заперечив Грунтенко, – поїдемо до ставу повз хутір Романів, тим самим шляхом, котрим завтра загін вирушить.

– Не розумію…

– А дуже просто: Длугопольський може подумати, що ми уперед подалися. Принаймні матиме надію, що не втекли.

Застояні коні все намагалися перейти на рись, і Микита стримував їх. Попереду почулося голосне жаб’яче кумкання, дорога вивела до ставу, та ніхто не зупинив їх. Чміль тицьнув батожиськом у недалеку копицю.

– Сплять, гади, – мовив притишено.

– Тим краще, – звеселився Володимир Антонович, – усі вони вранці присягатимуться, що миша з села не висковзнула.

За хутором Романовим Чміль звернув з бруківки й повернув на польовий путівець. Попустив віжки, коні, радісно форкаючи, пішли швидкою риссю – Володимир Антонович скинув кашкета і урочисто перехрестився.

– Слава тобі, господи! – мовив розчулено.

Вони зупинилися біля неглибокого байраку, заховали в кущах тіло Гундяка й рушили далі: до світанку, коли в селі зчинять тривогу, мали від’їхати верст тридцять п’ять – сорок – тоді їм не страшні ніякі длугопольські.

Уранці дощ припинився й навіть проблимало крізь хмари сонечко. Побачивши попереду густий листвяний гайок, Грунтенко звелів:

– Звертай, Микито, туди, переднюємо.

– Я б не відмовився від шматка хліба з салом. Чи з ковбасою…

– Тут усе є, – поплескав Грунтенко по сидінню. – Потім, коли підсохне, куліш зваримо.

– І куліш з салом добре, – схвалив Чміль. – Я все з салом поважаю, навіть у борщ шматок треба кинути, бо який же борщ без сала? Так, отамане?

– От що, – обірвав Микиту Грунтенко, – це слово забудь. Тепер я Захар Петрович Гаркавенко, селянин з хутора Горобчаного, Полонського повіту.

– Бомагу маєте?

– Маю, і для тебе знайдеться.

– Ото добре, – повеселішав Чміль. – З казенною бомагою чоловік – чоловік, а без неї – комашка.

– Будеш людиною, – пообіцяв Грунтенко, й вони повернули до лісу. Поставили бричку далі од чужих очей у підліску на краю великої галявини, спутали коней і пустили їх пастися, а самі, з’ївши по кусню хліба з салом, повлягалися в кущах спати.

Микита прокинувся перший. Подивився, як солодко сопе, пригрівшись під свиткою і притулившись потилицею до скрині з казною, Грунтенко, і якась ще не дуже визначена думка ворухнулася в ньому. Він спробував відігнати її, та думка повернулася, вже майже повністю утвердилась. Микита подивився на коней, що паслися на галявині, й потихеньку, скрадаючись, попрошкував до брички. Обмацав сидіння, одразу знайшов те, що шукав, підняв сидіння й витягнув саквояж. Ножем відімкнув нескладний замок і зазирнув всередину. Очі в нього загорілися, засунув руку в саквояж, набрав повну жменю золотих монет, обручок та різних прикрас і покрутив головою злостиво.

“От тобі й отаман, – прошепотів, – а закликав визволяти Україну! Грабіжник поганий, не гірше за Таргана!”

Думка про Таргана остаточно зміцнила його рішення – Чміль поклав саквояж на місце й подався назад до підліска. З кишені Грунтенкової свитки стирчало руків’я нагана. Микита навшпиньках, затримуючи дихання, підкрався до отамана, витягнув зброю, відскочив на кілька кроків, і, вже не криючись, зареготав голосно й переможно.

Грунтенко розплющив очі, прокинувся і побачив Чмеля. Солодко потягнувся і запитав:

– Усе гаразд? Коні не зайшли?

– Куди спутані дінуться…

Тільки тепер Грунтенко побачив у Микити наган.

– Ти чого? – запитав раптом стривожено. – Чого із зброєю бавишся?

– Щоб від бандитів боронитися! – заявив Чміль і нахабно посміхнувся.

– Які ж тут бандити? – Грунтенко помацав кишеню своєї свитки, не знайшов нагана й зблід. – Ти навіщо взяв мою зброю? – запитав, уже все зрозумівши. – Віддай…

– Е-е, ні… – Чміль почав підводити руку з наганом, Грунтенко відсахнувся і загорлав:

– Ти що, збожеволів?!

– Ні, отамане, не збожеволів. Навпаки, порозумнішав.

– Микито, – сказав Грунтенко прохально, – я витягнув тебе з багна, я напоумив тебе, завдяки мені ми відкололися від загону… Без мене ти ніколи б не заволодів скринею…

– Пане отамане, – заперечив Чміль, – а хто казав: дбай тільки про себе! От я й подбаю. Одна ваша валізка…

– От що! – нарешті дійшло до Грунтенка. – Ти знайшов мій скарб…

– Не твій, отамане, а мій. Буде справедливо, коли я позбавлю тебе награбованого.

– Ти не зробиш цього! – Грунтенко ще намагався говорити упевнено. – Бо сам не зможеш перейти кордон.

Чміль зареготав знущально:

– І це кажеш ти! А сам знаєш: гроші усе зроблять… Я не поспішатиму, я заведу знайомства в прикордонних селах, за маленьку частину твоєї валізи, отамане, мене на руках перенесуть через кордон!

– Не вбивай мене… – Грунтенко поповз до Чміля, плутаючись пальцями у траві, раптом кинувся вбік, намагаючись уникнути кулі, та Микита першим же пострілом дістав його – отаман упав горілиць, широко розкинувши руки.

– Й не таких стріляли… – задоволено прошепотів Чміль і дмухнув у чорне дуло нагана.

37

Мальцев ніколи не думав, що час може тягнутися так довго. У місті, коли стежив за Швайковським чи садибою Павловського, все ж були якісь розваги. То пройде бабуся з кошиком, і починаєш розмірковувати, звідки вона йде й що несе додому, то війне спідницею гарна дівчина або молодиця – дивишся на них з приємністю й мимоволі порівнюєш з Лідою. Навіть ігри дітлахів на подвір’ї розвіюють нудьгу, а тут, на цвинтарі, тільки горобці та синиці, іноді з’явиться якась бабця чи дідуган, молоді приходять на Байкове рідко, у них своїх клопотів вдосталь, коли вже покійників згадувати?

Прилетіла чергова зграйка горобців, поцвірінькали на сусідній горобині, ворона сіла на тополю, подивилася підозріливим і всевидячим оком на двох чоловіків, що зранку б’ють байдики серед могил, осудливо каркнула й полетіла у своїх воронячих справах. Мабуть, бог зараз не посилає воронам сиру, як трапилося в якійсь байці. Колись Мальцева примушували вчити її, він не закінчив школу: батько влаштував учнем токаря на “Арсенал”. Початок байки навічно засів у пам’яті: “Вороне где-то бог послал кусочек сыру…” Тепер сам бог скапцанів, навіть людям не вистачає сиру, й ворони змушені повернутися до свого первісного харчу – падла.

Мальцев подивився вслід вороні – літають тут усякі! – й скосив око на Осьмушка. Той простягнувся на траві, підмостивши під груди вишар та листя, заглибився в якусь книжку: либонь, цікава– ворушить губами й нічого не бачить довкола.

Чомусь Василеві стало образливо: одні пильно несуть чекістську варту й стежать за появою ворогів трудового народу, а інші під час виконання службових обов’язків дозволяють собі розваги, то більше, читанпя якихось явно дореволюційних книжок. Хотів зауважити Осьмушкові, та утримався: Тимоша подумає – Мальцев дере носа, тиждень, як призначили оперуповноваженим, а вже з начальницькими замашками.

– Що читаєш? – тільки й запитав.

– Пушкіна.

– Цікаво?

Пушкіна Мальцев також вивчав у школі, але геть-чисто забув. Покопирсався в пам’яті й видобув рядок:

“Товарищ, верь, взойдет она, заря пленительного счастья…” Проказав його вголос і додав:

– З дворян був твій Пушкін, отже, поміщицьке кодло… Кріпаків мав, це я точно пам’ятаю, бабцю ще якусь експлуатував, примушував її казки розповідати… – Подумав і додав: – Але начебто нічого був дворянчик, слова наші, пролетарські, знав і використовував: товарищ, верь… Та мені більше вірші Дем’яна Бєдного подобаються. От слухай, Осьмушко: “Как родная меня мать провожала, вся родня моя тогда набежала…” Чуєш, як здорово! Це тобі не якийсь Пушкін…

Осьмушко глянув на Мальцева хитро. Закрив книжку й сказав з явною підковиркою:

– Ти, товаришу Мальцев, хоч і оперативний уповноважений ДПУ, але в літературі не дуже-то петраєш.

– Ну й що: Дем’ян Бєдний – пролетарський поет, а Пушкін – дворянський, тут і петрати нічого!

– Ні, ти послухай, сам почав: “Товарищ, верь, взойдет она, заря пленительного счастья…” А далі? А далі що? “И на обломках самовластья напишут наши имена”. Збагнув: “на обломках самовластья”, тобто Пушкін уже сто років тому пашу революцію передбачав і що ми царат скинемо. І вітав цю революцію.

Мальцев шморгнув носом.

– Ну й біс з ним, Пушкіним, – сказав примирливо. – Читай… – Він повернувся горілиць, та споглядання неба й хмарок на ньому не принесло задоволення. Подумав: добре, ясна погода, у дощ вони б тут, на кладовищі, промокли до кісток і змерзли, а сьогодні пригріває сонце – жити можна. Потягнувся солодко, примружився і замугикав ледь чутно якийсь нескладний мотивчик, однак раптом обірвав його і запитав:

– Ти, Осьмушко, чого до нас прийшов?

– До ДПУ тобто? – здивовано перепитав той.

– Ні, до контори по збиранню склотари.

– Ти, товаришу Мальцев, давай без підковирок, – образився Осьмушко. – Я до вас не прийшов, а мене послали. Як кандидата в члени партії викликали в партком і сказали: треба попрацювати в ДПУ…

– Попрацювати! – ухопився за слово Мальцев. – Тобто тимчасово?

– А цього я не знаю. Скажуть – назад у депо, повернусь з задоволенням. Там я паровози ремонтую…

– А у нас?

– Ми, товаришу Мальцев, повинні охороняти права трудового народу.

– Ні, Осьмушко, ми боремося з гідрою контрреволюції. І виловлюємо ворогів Радянської влади.

– А коли повиловлюємо, що робитимемо?

– На наш вік, Тимошо, тої гідри хватить.

– Якщо погано працюватимемо. А я так гадаю: ще рік-два, ну, три роки… Банди ліквідуємо, шпигунів отаких, як сьогодні,– кивнув на білий мармуровий склеп, – повиловлюємо, контрі голову скрутимо, і давай, товаришу Осьмушко, вертайся до своєї справжньої роботи, бо без паровозів поїзди стоятимуть.

– Неправильно міркуєш, Тимошо.

– Це чому ж?

– Поки не переможе світова революція, буржуї на нас зуби топитимуть. А їм все треба знати: і про наші заводи, і про Червону Армію, шпигунів до нас засилатимуть, а хто їх виловлюватиме?

– Нам доведеться, – погодився Осьмушко, – без нас, певно, не обійтися.

– Ось я й гадаю, Тимошо, – довірливі нотки з’явилися в голосі Мальцева, – якщо вони наші таємниці розвідуватимуть, то ми що, лисі? Ми також у курсі маємо бути, тобто знати, що в них робиться.

– До чого ти?

– Ну ти й дурень, а ще Пушкіна читаєш! Своїх людей серед буржуїв повинні мати. За кордоном.

– Ні до чого, – заперечив Осьмушко впевнено, – тамтешні робочі люди з нами усіма буржуазними таємницями поділяться.

– Не так усе просто, Тимошо. Там свої капіталістичні закони: він поділиться, а буржуї його на цугундер – і до в’язниці… Не зрозумів ти мене, товаришу Осьмушко: ми до Антанти чекістів маємо запустити, тобто розвідників.

– Ось ти про що… – полегшено зітхнув Тимофій. Подумав трохи й виніс присуд: – Не вийде.

– Чому ж?

– Тим, що гімназії в нас позакінчували, таку справу не довіриш, а ми з тобою, товаришу Мальцев, по-їхньому не балакаємо. Нас вони за день викриють і, як ти кажеш, на цугундер – і до в’язниці… Чи одразу до стінки…

Мальцев реготнув самовпевнено.

– І знову ти, Тимошо, помиляєшся. Ми з тобою що – гірші за гімназистів? Якоїсь паршивої мови не навчимося? Я от уже знаю: “Рю дю Бак, месьє, сіль ву пле?” Тобі відомо, що таке рю, Тимошо?

– Уперше чую.

– Вулиця, товаришу Осьмушко, як наша Круглоуніверситетська.

– Ну, ти й дайош! – захоплено мовив Осьмушко. – Це по-якому?

– По-французькому.

– І про все балакати можеш?

– Ні, Тимошо, – засоромився Мальцев, – я тільки почав вивчати. Сто з гаком слів. Але вивчу обов’язково й балакатиму.

– Вивчиш, – ствердив Осьмушко з повагою. – Ти впертий і всього досягнеш.

– Самому важкувато, – зізнався Мальцев.

– А ти звернись до товариша Горожанина, аби для працівників ДПУ іноземні курси відкрили.

– Ти запишешся?

Осьмушко подумав трохи й згодився:

– Я що, гірший за всіх? – недовірливо скосив око на Мальцева й раптом мовив: – Я тобі, товаришу Мальцев, одному признаюся. Ти мені про французьку признався, і я тобі… Вірші я пишу…

– Ти?.. Вірші?.. – Різко повернувся до нього Мальцев. – Як Дем’ян Бєдний?

– Ну, може, гірші, Дем’яна Бєдного вся країна знає, а я для себе.

– Прочитай.

– А не сміятимешся?

– Слово чекіста!

Осьмушко пожував для чогось губами й прочитав притишено, але з пафосом:

Цвіт облітав під копита, колеса і кулі.

Коні іржали, вмирав комісар у сідлі.

Кричало вороння, німіли вкраїнські зозулі.

Упав комісар – і здригнулося серце землі.

– І це ти сам вигадав? – не повірив Мальцев.

– Погано?

– Краще за Пушкіна! – виніс категоричний присуд Мальцев.

– Не може бути краще за Пушкіна. Його в усіх підручниках друкують.

– І тебе друкуватимуть. У наших пролетарських підручниках.

– У пролетарських підручниках Шевченка треба.

– І Шевченка, і тебе…

– Шевченко в людські душі вмів зазирати.

– От би й мені зазирати!. – замріяно мовив Мальцев.

– Для чого?

– Як для чого? Ідуть вулицею люди, а їм у душі зирк – і все як на долоні: чистий – іди собі, контрики – наліво… А потім ушкварив би по тій контрі з “максима”, і нема у нас контри, зовсім чисто…

– Отак би міг – з “максима”?..

– З нагана довго, – поморщився Мальцев. – З кулемета ж чергою, а вони падають і лежать…

– Ну, знаєш, тут серце треба мати…

– Кам’яне, хочеш сказати? Не кам’яне в мене серце, Осьмушко, а закам’яніле.

– Чи не однаково?

– Не однаково. Треба, щоб серце класовою ненавистю палало!

Раптом Мальцев помітив, як Тимоша витягує шию, сам визирнув з-за куща й побачив на бічній алеї чоловіка. Той ішов повільно, заклавши руки за спину, у військовій формі – “разговори” горіли червоним вогнем у нього на грудях.

– Свій… – ледь чутно видихнув Мальцев. – Наш червоний командир…

– Тихо, – сердито прошепотів Осьмушко, – військові таємниці лише своїм і відомі.

Мальцев схвально поплескав Тимошу по плечу. А черво пий командир підійшов ближче і зупинився на алеї. Заклав великий палець лівої руки за широкий командирський нас, у правиці тримав букетик квітів – стояв, роззирався, і вигляд у нього був розгублений, наче заблукав на кладовищі й не знає, де могила, на яку має покласти квіти…

Як завжди, Сергій Павлович Єдиневський з’явився на роботу за п’ять хвилин до призначеного часу – чисто виголений, у випрасуваній гімнастерці під рипучими ременями, в блискучих хромових чоботах. Зайняв місце за столом у невеличкій кімнатці поруч кабінету начальника першого відділу штабу військового округу, розібрав папери, поклав їх до шкіряної теки: для доповіді Вячеславу Гавриловичу, своєму безпосередньому начальникові. Той знайомився з кореспонденцією, накладав резолюції, і тоді Сергій Павлович реєстрував папери в журналі з позначкою, хто й що мас зробити.

Один папірець, щоправда, Сергій Павлович не поклав до шкіряної теки, а засунув під картонні папки з різними документами. Якщо хтось поцікавиться цим документом, завжди можна послатися на поспішливість чи навіть неуважність – папір випадково загубився серед інших. А документ справді був цікавий: цілком секретна доповідна начальника Новоград-Волинського гарнізону про дислокацію військових частин у прикордонній смузі.

Сергій Павлович прикинув: зовсім не доповідати начальству про цей документ не можна, а от потримати до кіпця дня і за цей час зняти з нього копію дуже просто.

Одержавши від начальства вказівки, Сергій Павлович дістав доповідну з Новоград-Волинська, папівприкрив її газетою і почав швидко переписувати, сторожко прислухаючись до звуків у сусідньому кабінеті: варто було рипнути дверям, як він би легким рухом руки засунув документ під газету.

Однак обійшлося без пригод, і Сергій Павлович з полегшенням поклав доповідну назад до шухляди – на вечірню доповідь начальству.

За десять хвилин до обіду Сергій Павлович, обсмикнувши гімнастерку, тихо і ввічливо постукав у двері кабінету. Виструнчився і так стояв, поки начальник відділу підвів на нього очі. Запитав:

– Прошу вибачити, Вячеславе Гавриловичу, я вам не знадоблюсь протягом сорока п’яти хвилин по обіді? Хвора мати й треба привезти лікаря.

Начальник похмуро зсунув брови. “У-у, службіст поганий, – з ненавистю подумав Єдиневський, – пацюк військовий…” Із задоволенням уявив, як колись вижене цього сухого й педантичного воєнспеца, як їх тепер називають, з кабінету, копнувши носком чобота у зад. І варто: чого ви, Вячеславе Гавриловичу Шушунов, колишній генерал-майор, перекинулися до червоних і вірно їм служите? А те, що Вячеслав Гаврилович служить вірно, Єдиневський знав достеменно: кому-кому, а йому відомо, які рішення приймає Шушунов і як сприяє зміцненню боєздатності Червоної Армії.

“І копняком у зад не обійдешся, – злостиво вирішив Єдиневський, – ми влаштуємо показовий суд і розстріляємо тебе як зрадника”.

Особливу лють пробуджувала в Єдиневському думка про те, що Шушунов, генерал, якого особисто знав сам імператор Микола II, вірно служить совдепам, а він, нікому не відомий підпоручник, за першої ж можливості зрадив їх. Лютував ще й тому, що Шушунов як обіймав до революції, так і після неї обіймає генеральську посаду, а він так і лишився хлопчиком на побігеньках…

Коли Жора Швайковський, старий знайомий ще з гімназійних часів, перестрів Єдиневського біля Золотоворітського скверу й завів розмову про створення організації з центром у Парижі, яка хоче звалити Совдепію, Сергій Павлович з радістю погодився сприяти цій благородній меті. Потім Жора звів його з Яковлєвим, і в них відбулася довга й грунтовна розмова. Яковлєв хотів, аби Сергій Павлович узяв на себе організацію військових загонів, які встановили б порядок у Києві після вигнання більшовиків і охороняли б депутатів нової Думи, та Єдиневський рішуче відмовився. Прикинув: організація військових частин – справа клопітлива, пов’язана з численними зустрічами й розмовами, а хто дасть гарантію, що хтось із завербованих не викаже його ДПУ? Однак коли мова зайшла, як делікатно висловився Яковлєв, “про ознайомлення наших закордонних друзів з документами штабу округу”, Єдиневський погодився, тим паче, що Яковлєв сказав прямо: робитимете це не безплатно, закордонні друзі мають досить грошей, асигнованих саме на такі витрати, і можна поєднати приємне з корисним. Логіка в цих міркуваннях була, і Єдиневський незабаром передав Яковлєву частину мобілізаційного плану округу, чудово знаючи, яку цінність становить цей документ для закордонних розвідок.

Будучи людиною обережною і передбачливою, Єдиневський вже тоді, під час першої зустрічі з Яковлєвим, обумовив: особисті контакти виключаються, й запропонував систему зв’язку через тайник на Байковому кладовищі. Тоді ж вони з Жорою Швайковським обстежили цвинтар і зупинилися на склепі генерала Горлова.

Побачивши зсунуті брови Шушунова, Єдиневський відчув тепло від конверта у кишені гімнастерки й вирішив: це – достатня компенсація за начальницьку суворість.

– А увечері лікаря привезти не можна? – запитав Шушунов.

– Я б не турбував вас, Вячеславе Гавриловичу, але мати довіряє тільки професорові Діброві, а він і так ледь викроїв час… Увечері я затримаюсь тут на сорок п’ять хвилин і відпрацюю. Ви ж знаєте, в мене ажур.

– Якби не було цього, я б не тримав вас помічником, – сказав Шушунов.

“Отак завжди: замість подяки мало не лайка, – відзначив Єдиневський. – Точно розстріляємо, цікаво, як поводитиметься у самих кальсонах під дулами? Певно, коліна труситимуться…”

– Можете ввечері не затримуватися, – дозволив Шушунов. – Однак прошу вас надалі не обтяжувати мене такими проханнями.

“Вигадаємо щось інше, – вирішив Сергій Павлович. – Лекцію в інженерній школі чи нараду молодих командирів…” Волів ходити на Байкове саме в робочий час, коли на кладовищі менше народу.

Біля входу на цвинтар Сергій Павлович купив кілька польових квіток і попрямував центральною алеєю, іноді зупиняючись біля найпишніших пам’ятників і розглядаючи їх – насправді ж дивився, чи, бува, не йде хтось за ним слідом. Знав – зайва підозріливість, та нічого не міг вдіяти: зрештою, заспокоював сам себе, недарма кажуть, що береженого й сам бог береже…

Побачивши нарешті білокрилого янгола, що увінчував склеп генерала Горлова, Єдиневський, спершись на якусь чавунну огорожу, затримався востаннє. У цьому віддаленому куточку кладовища в цей час було порожньо, лише весело цвірінькали горобці та якась бабуся в чорному прошкувала алеєю кроків за сто.

І Єдиневський рішуче повернув до склепу.

Червоний командир з букетиком квітів петляв серед могил, а Мальцев тримав Осьмушка за лікоть, мов стримував його від нерозважливого вчинку.

– Він… – видихнув Тимоша.

– Ш-ша… – люто засичав Мальцев, бо командир вже зупинився навпроти склепу.

Він нахилив голову, наче виконував дуже сумну місію, й справді поклав квіти на мармур. Потім злодійкувато озирнувся, дістав з кишені конверт, присунувся до решітки склепу, відхилив мармурову плиту й поміняв конверти. Усе не вчинив блискавично – Мальцев ще стискав Осьмушків лікоть, а командир уже задкував од склепу. Раптом повернувся, схопив щойно покладений букетик і вже тоді попрямував до алеї з високо піднятою головою, як людина, що нарешті виконала свій обов’язок.

Мальцев, пригнувшись, югнув у канаву, що вела в обхід алеї. У них з Осьмушком усе було обговорене й вирішене: Тиміш мав піти слідом за шпигуном, а Мальцев, випередивши його канавою, зустріти перед поворотом на головну алею.

Василь продерся крізь кущі, обігнув великий склеп і побіг поміж могилами. Мав проминути рожеву гранітну колону, увінчану хрестом, проте її чомусь не було, отже, він трохи збочив, та все одно алея, якою прошкує шпигун, ліворуч, і не вискочити на неї просто не можна. Ось і вона: Мальцев визирнув з-за склепу й побачив військового з червоними “разговорами” кроків за п’ятдесят. Іде непоспішливо, тримаючи в правиці букетик. Те, що шпигун зайняв руку квітами, потішило Мальцева: якщо вирішить учинити збройний опір, має викинути квіти, а це зайва секунда, котра може стати вирішальною для них з Осьмушком.