Текст книги "Останній заколот"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 26 страниц)

9

Хвіртка зарипіла, й Фрося, побачивши прапорщика Вовка, злякано сховалася за яблуню.

Прапорщик роззирнувся, попрямував до дому, і Фросі вистачило цих кількох секунд, щоб оговтатися. Очі потьмарилися: кляте минуле суне на неї і нікуди від нього не подінешся. Цей прапорщик ходив у Якубовича в помічниках, як же йому вдалося вціліти? Котра паршива, так і подумала, забувши, що зовсім недавно крутилася з Миколою та цим прапорщиком в одній компанії. Минулося і забулося – якою вона була наївною, зовсім дитиною – бо тільки дурне дівчисько могло хоч на хвилину повірити в перемогу національного зрушення і відчайдушно кинутися у цей вир…

А що, як покликати людей, зчинити галас, пояснити, Хто такий насправді отой жевжик, що так упевнено ступає До їхнього дому?

Проте Фрося одразу й рішуче відкинула оцю думку. Ну, чого досягне? Заарештують прапорщика, засудять, проте візьмуть і батька, а головне – все її минуле виплине на поверхню: Сергій дізнається і про поручика Якубовича, і про їхній шлюб, і про дитину… Дізнається, розлюбить 1 покине, а так вона колись сама розповість про Почуйки та помилку молодості – тепер Фрося точно знала, що то була помилка, – нікого, крім Сергія, не існувало для неї в житті.

Фрося виступила з-за яблуні й мовила спокійно, мов учора бачилися і стоїть вона на садибі у Почуйках:

– Добрий день, прапорщику.

Вовк здригнувся від несподіванки, рвучко повернувся на голос, та, побачивши Фросю, всміхнувся полегшено:

– Ви? – запитав і одразу подумав, що дурніше запитання важко було б уявити.

– Не чекала вас побачити…

– Справді, – погодився Вовк, – я чудом уберігся, а про ваше перебування в Бердичеві дізнався від Зіни Борової.

– Сорока… – несхвально сказала Фрося.

– Вона довірилася тільки мені й, сподіваюсь, недаремно.

Фрося зміряла Вовка пильним поглядом: куди гне? Не знайшовши відповіді, вирішила, що розмовляти в садибі негоже: ніхто не знає, що тягнеться за цим прапорщиком, та й Сергій може повернутися додому, побачити з незнайомим чоловіком, а він тільки вчора освідчився їй у коханні.

– Прошу, – показала на відчинені двері дому й попрямувала перша, не озираючись.

У кутку вітальні, встеленої вовняними смугастими доріжками, стояв лапатий фікус, а під ним канапа. Фрося вмостилася на ній, а прапорщикові вказала на стілець поруч. Сиділа незворушно, прямо і дивилася очікувально.

– Я прискочив до вас аж у Бердичів, – почав Вовк не дуже впевнено, – бо не мав іншої ради. Усіх прихильників та підлеглих вашого… – хотів сказати колишнього чоловіка, та останньої миті вирішив, що це буде не дуже тактовно, – поручика Якубовича заарештовано. Зіна Борова звідкись дізналася, що чекісти захопили в Дударця списки підпілля, саме цим і пояснюються масові арешти. Я врятувався випадково, бо хворів на тиф і лежав в уманській лікарні під іншим прізвищем. Виходить, – звів на Фросю якийсь безнадійний погляд, – наше національне зрушення, яке розгорталося під Таращею та Білою Церквою, тимчасово обезголовлене й пішло на спад, проте, і я впевнений у цьому, знову скоро набере великої сили. Все залежить від нас самих, нашої енергії та наполегливості.

Прапорщик зробив паузу, сподіваючись, що Фрося підтримає його, однак та сиділа мовчки і відчужено дивилася повз нього.

“Невже, – подумав Вовк, – усі мої зусилля марні й знову доведеться тягнути порожній лотерейний квиток?” Але ще рано було здаватися, тому й вів далі упевнено:

– Так, нашої енергії… А я чув, тут, на Житомирщині, обстановка інша, люди не змирилися з поразкою, ведуть збройну боротьбу з більшовиками, й подекуди небезуспішно.

– Однак при чому тут я? – запитала Фрося.

– Гадав, ви, так само, як і я, не зможете змиритися з червоною диктатурою!

– Вибирайте слова, прапорщику, – мовила Фрося підкреслено сухо. – Яка червона диктатура? Народ узяв владу в свої руки, й мені дивно чути такі слова з ваших вуст.

Чого-чого, а такого Вовк не чекав. Навіть розгубився. Покліпав очима й заперечив:

– Хіба ви разом з усіма нами не прагнули вигнання більшовиків з України?

– Дитячі забавки… Усе минулося, прапорщику, і я подорослішала. А от вам дивуюся: самі головою до зашморгу лізете.

– Якщо всі стануть міркувати так, – несхвально мовив Вовк, – тоді наші справи кепські. Одначе певен: ви, Фросю, не маєте рації, і скоро ми ділами доведемо це.

– Хто ж заважає?

– Ваша зрадницька позиція.

– От уже й зрадницею обізвали! – розсердилася Фрося. – Думайте, що кажете! І взагалі, розмовляти на цю тему не варто.

– Варто, Фросю, – заперечив Вовк, – сподіваюсь, батько не поділяє ваших поглядів.

– До нього і звертайтеся.

– Доведеться. Не чекав, що в нас вийде така розмова… Кожна людина, яка розумно мислить, не може не збагнути: однаково ми візьмемо владу. Але дехто на той час лікті кусатиме…

– А мене дивує ваша наївність, прапорщику. І настирливість. Самі голову підставляєте, то навіщо ж інших затягувати? У Почуйках ледь врятувалися, я вже гадала – геть по всьому, а тут ви знову… Давайте так, прапорщику: нагодую вас, трохи відпочинете, й розпрощаємося.

– Де Іван Іванович? – Вовк не міг уявити, що й старий Тимченко дотримується таких же поглядів.

– Де ж йому бути? По селах мотається чи з Гольдройзом справи ладнає.

– Хто такий Гольдройз?

– Овва! Його в Бердичеві всякий знає. Ресторан у центрі – неп тепер, то вони з батьком торгують.

Вовк обвів поглядом кімнату з килимками на підлозі, різьбленим дубовим буфетом і столом, укритим оксамитовою скатертиною.

– Купили вас більшовики, – сказав презирливо. – Кватирку трохи прочинили, а дехто й рота роззявив. Але ж, – підморгнув єхидно, – з кватирок і протягом тягне, а від протягів простуда й кашель.

– Не застудимось.

– Дай боже… – Вовк підвівся, і Фрося не затримала його, забувши навіть про обіцянку нагодувати. З полегшенням почула рипіння хвіртки й відразу викинула з голови зустріч з настирливим і зовсім небажаним гостем. Певно, обійшлася з прапорщиком різкувато й нечемно, та біс з ним. Часи невстояні й тривожні, а вона вже обпеклася на гарячому – навіщо метушитися, прагнути чогось кращого й, либонь, нездійсненного, тим паче, що тепер у неї Сергій!

Вони вже двічі провели вечори разом, спочатку в червоноармійському клубі, де самодіяльні артисти показували повчальну виставу про загибель проклятого капіталізму в усьому світі – гладких, ненажерливих буржуїв у паперових циліндрах перемагали пролетарі у фартухах та вродливі пролетарочки у яскравих червоних хустинах, а потім слухали виступ полкового духового оркестру – він виконував марші та революційні пісні. Сергій сказав, що капельмейстер пообіцяв розучити вальси та інші танці – тоді трудяща молодь зможе вечорами танцювати в парку. Тепер Фрося мріяла про вечір, коли одягне свою найкращу шовкову квітчасту сукню й танцюватиме вальс чи польку з самим командиром полку: звичайно, на них задивлятимуться, Фрося вже зараз уявляла заздрісні погляди святково вдягнених дівчат і своє торжество. А що все буде саме так, Фрося не сумнівалася, бо позавчора ввечері Сергій затримав її на вулиці, сів поруч на лавці біля хвіртки під кущем квітуючої бузини, покашляв трохи ніяково й раптом узяв Фросю за руку. Потиснув легко й відразу відпустив, хоч Фрося і не пручалася, навпаки, по-думки підбадьорювала… Ну, сміливіше, ну, кажи все, що хочеш, я слухатиму, бо давно зрозуміла все по твоїх очах…

Сергій і справді сказав те, що хотілося:

– Ти дуже гарна, Фросю, я ніколи не бачив такої вродливої, для мене ти найкраща і… виходь за мене заміж.

– І я кохаю тебе, – одповіла Фрося відразу й ніскілечки не вагаючись, – я покохала тебе в ту хвилину, коли побачила.

Сергій обняв її за плечі, повернув до себе й запитав:

– Будеш моєю?

Замість відповіді Фрося підставила йому губи. Сергій цілував її довго й солодко, і Фросі здалося, що вона цілується вперше в житті, що не було ні Якубовича, ні жахливої ночі, коли бігала рятувати поручика в Таращу, взагалі нічого раніше не існувало, все це примарилося їй, наснилося в жахливому сні, а щастя поруч, воно русяве, сильне, з синіми “разговорами” на гімнастерці…

Та все ж згадка про поручика Якубовича трохи протверезила Фросю, вона відірвалася від Сергієвих вуст і вже зовсім зібралася розповісти про все, що трапилося з нею, та в останній момент злякалася і промовчала. Однак коли Сергій запитав, чи скоро вони поберуться, хоч і кортіло відповісти “завтра”, сказала розважливо:

– Не поспішай, любий, я хочу звикнути до тебе.

– Але ж сама сказала: кохаєш…

І знову Фрося згадала, як пообіцяла Якубовичу першого ж вечора прийти до нього, і цей спогад болем обізвався в її серці. Проте подумала: тоді вона була зеленим і недосвідченим дівчиськом, а тепер життя навчило її всього – вона звідала і чоловічу зрадливість, і людську жорстокість та підступність, і милосердя. Затулила Сергієві рота долонею і попрохала:

– Не будь таким нетерплячим.

Та Сергій не здався:

– Чого чекати?

– Дай мені час приготуватися… – туманно відповіла Фрося. Не могла пояснити, що саме в неї на душі, що повинна мати хоч кілька днів, аби збутися тягаря на серці й увійти в його життя з чистим сумлінням.

Сергій запитав:

– Через тиждень?

– Наступної суботи. – І знову Фрося згадала вінчання в Насташківській церкві, священика в золотій ризі, відчула солодкий запах ладану – тепер у них не буде бучного свята, просто розпишуться у виконкомі. Фрося уявила, як нахиляється над столом, розписується у товстій зшитій звичайним шпагатом книзі, й від цього стало сумно. Адже любов слід якось освячувати, надягати обручки на пальці, проголошувати високі слова – й для чого більшовики відмовилися від шлюбної урочистості? Адже Сергій більшовик, червоний командир, по-старому полковник, кохає її так, як кохали сто чи двісті років тому, а свідком цього стане заяложений зошит з мотузками.

Мабуть, Сергій збагнув, що саме бентежить Фросю, бо сказав:

– Я попрошу хлопців з оркестру, й вони зіграють на нашому весіллі.

Фрося вдячно прихилилася головою до Сергієвого плеча. Так і сиділи вони мовчки – принишклі та умиротворені…

Тепер, згадавши щасливі хвилини на лавці під духмяною бузиною, Фрося з ненавистю зиркнула на хвіртку, що ляснула за Вовком. Ходять тут всякі – й чого їм потрібно?

І Вовк відчув полегшення, коли хвіртка зачинилася за ним. Ось тобі й Фрося – Тимченкова дочка, дружина поручика Якубовича! Його запеклий ворог! Покрутив головою, все ще не вірячи. Якщо вже Фрося вигнала його, то їхні справи значно поліпшились. А у Фросиній щирості не сумнівався: он як зблиснула очима – клята молодичка, вродлива й розумна…

Вовк ще раз покрутив головою: у таку можна закохатися з першого погляду, й вій, можливо, закохався б, якби не служба.

Ресторан “Фіалка” закликав відвідувачів величезною вивіскою на непоказному одноповерховому будинку. Скромну фіалку на ній, щоправда, потіснила величезна пляшка, з горлечка якої у підставлений келих лилося спінене шампанське, хоча так і лишалося таємницею, як міг роздобути навіть всюдисущий Гольдройз французьке шампанське у богом забутому Бердичеві…

Вовк штовхнув двері “Фіалки” впевнено, як багатий відвідувач, хоч не мав грошей навіть на скромну ресторанну вечерю. Швейцар у фірмовому кашкеті (здається, такі носили раніше пожежники) шанобливо схилився перед ним, хотів узяти кепку, проте Вовк по віддав її – зміряв швейцара зневажливим поглядом і запитав суворо, наче був принаймні податковим інспектором:

– Де Гольдройз?

– Відпочивають-с… – догідливо пояснив швейцар. – Зволили пообідати й замкнулися в кабінеті.

– Де?.. – ступив до внутрішніх дверей Вовк.

– Але ж звеліли не турбувати-с…

– Розбуди! – наказав Вовк.

– Як доповісти? – поцікавився швейцар, хитро зиркнувши на Вовка.

– А це вже моя турбота.

– Слухаюсь… – швейцар подав Вовкові стілець і зник, ще раз уклонившись.

А Вовк подумав: скільки ще таких уламків минулого існує в їхньому новому житті, і збираються вони вечорами тут, дивляться в ці дбайливо протерті дзеркала, п’ють і жеруть, танцюють, сміються, лають совдепи, сподіваються повернути старе… Нічого: хай ще трохи повеселяться, усьому настає кінець, і колись ми перетворимо це непманівське кубло на зразкову робітничу їдальню.

Швейцар з’явився нечутно.

– Просять-с… – повідомив і розчинив двері перед Вовком. – Коридором праворуч останні двері.

Гольдройз сидів на дивані й солодко потягувався: либонь, усе ж устиг трохи подрімати. Зміряв Вовка проникливим поглядом. Мабуть, сподівався побачити когось іншого, і чоловік у ношеному піджаку й пом’ятій кепці не викликав у нього поваги. Посуворішав і запитав невдоволено:

– Чого хотіли?

Вовк не відповів одразу, дивився вивчаюче. Гадав, що побачить такого собі зачучвіреного містечкового єврея з пейсами у чорному сурдуті, а на дивані сидів чоловік у сірому гарного крою костюмі, білій крохмальній сорочці із смугастою краваткою, огрядний, але обличчя не червоне, а бліде, очі вирласті, живі, й смужка кавказьких вусиків під прямим, зовсім не єврейським носом. Чоло високе й благородні сиві скроні. З таким слід бути обережним: покладеш пальця до рота – відкусить…

– Ми з вами незнайомі, – пояснив Вовк, хоч це й так було зрозуміло. – Прапорщик Вовк до ваших послуг.

– А я не потребую ваших послуг, – обізвався Гольдройз, гостро зиркнувши на Вовка.

– Певно, так само, як я – ваших. Проте мені конче потрібно побачитися із своїм давнім знайомцем Іваном Івановичем Тимченком, і Фрося сказала, що тільки ви знаєте, де його можна здибати.

Очі Гольдройза похолоднішали. Однак посилання на Фросю зменшило його підозру, бо не вказав Вовкові на Двері, а запитав:

– Звідки ви, прапорщику, знаєте Івана Івановича?

– А ми з Тимченком з Насташки… І він довіряв мені…

Гольдройз невдоволено стиснув пальці так, що побіліли суглоби. Відповів, дивлячись спідлоба:

– Ну й дурень, що довіряє.

У глибині душі Вовк погодився з цим розумним і досвідченим Гольдройзом, проте одказав упевнено:

– Він знає, кому можна довіряти, а кому й ні.

– Так, Іван Іванович голову має, – погодився Гольдройз, хоч це й суперечило його попередньому твердженню. Він подивився на Вовка вивчаюче й поцікавився: – Їсти хочете?

– Хочу, – аніскілечки не засоромився Петро.

– А грошей нема?

– Трохи ще маю.

– Побережіть, згодяться. – Опасистий Гольдройз підвівся з зусиллям, наче його мучив радикуліт, потягнувся розминаючись. – Ідіть зі мною.

Він провів Вовка до кімнатки, де вміщувався лише столик, стільці й шафка з посудом, зник на хвилину, потім умостився навпроти Петра, сперся підборіддям на підставлені долоні – дивився, наче вмів читати думки.

– На мілизні, прапоре? – запитав зненацька.

– По-моєму, це видно й не такому проникливому чоловікові, як ви, – підлестив Вовк.

– Угу, – кивнув Гольдройз. – І сподіваєтесь на Ванька Ваньковича? У компаньйони не візьме…

– У ресторанщики не гожуся!

– Не гарячкуй, прапоре! – вирласті Гольдройзові очі зблиснули застережливо.

Офіціант у білому фартусі приніс повну тарілку гарячого борщу й шматок чорного хліба. Вовк таки зголоднів і не крився перед Гольдройзом, їв жадібно, сьорбаючи й мружачись від задоволення. Потім віддав належне й печені. Гольдройз сидів мовчки, почекав, поки Вовк доп’є компот, запитав:

– Ти був разом з Тимченком у Козачій раді?

Вовк удав здивування:

– З чим їдять цю Козачу раду?

– У піжмурки гратися приїхав? – набурмосився Гольдройз. – Тоді, – кивнув на двері, – відчалюй…

– Іван Іванович сам знає, що стоїть за мною.

– Певно, маєш рацію, – погодився Гольдройз, – та врахуй, ми з Тимченком компаньйони й довіряємо один одному.

– У комерції, – уточнив Вовк.

– Наша комерція, прапоре, залежить від політики.

– У крайньому разі втратите лише гроші…

– А ти – голову?

– Вона в мене одна.

– Правду кажеш. Ну, добре, посидь тут, відпочивай… – Гольдройз пішов, щільно причинивши за собою двері, а Вовк поклав голову на руки й заплющив очі. Ситна їжа розморила, захотілося спати, нічого не загрожувало йому, й Петро розслабився й задрімав. Прокинувся від відчуття, що хтось дивиться на нього. Роззирнувся довкола, проте в кімнаті нікого не було. Петро поклав голову на лікоть і хотів ще поспати, та двері відчинилися й на порозі став Тимченко. З-за його спини визирав Гольдройз.

Вовк не підвівся, тільки потер пучками скроні, відганяючи сон. Та й чого мав підводитися – хоч і колишній, та все ж офіцер і негоже тягнутися перед бидлом, хай і вибилося в комерсанти.

Ці кілька місяців, що вони не бачилися, наклали на Тимченка досить помітний відбиток. Петро згадав, як стояв Іван Іванович на церковній паперті в Насташці – у чорному костюмі, вельбучний і суворий, в оточенні так само добре одягнутих людей, що уособлювали сільську еліту. Щоправда, й зараз на Тимченкові був добротний піджак, та чогось не вистачало, й Петро одразу відзначив, чого саме: Тимченко позбувся вельбучності. У Насташці він тримав у руках владу, хай не в буквальному розумінні, червоний прапор усе ж майорів над сільрадою, – але ж негласну, і був упевнений, що скоро й насправді візьме її до рук. А тепер в очах була якась запобігливість.

Разом з Гольдройзом Тимченко вмостився за столом навпроти Вовка, дістав дорогі цигарки – лаформівський “Зефір”, почастував прапорщика, закурив сам і запитав:

– Як знайшов мене?

І знову Вовкові довелося пояснювати, як захворів на тиф, лежав у лікарні, як потім знайшов Борових і вони вивели його на Бердичів.

Тимченко раптом потягнувся і торкнувся Вовкової стриженої під нулівку голови, мов не вірив своїм очам, і цей дотик додавав йому впевненості.

– Справді хворів, – сказав схвально, наче Вовк не валявся у тифозній гарячці, а відпочивав на курорті. – Схуд ти й змарнів, прапорщику. То чого хочеш од мене?

– Обірвалися всі зв’язки, – пояснив Вовк збентежено, наче сам завинив у цьому. – Кращі люди сидять по в’язницях, інші так перестрашені, що й розмовляти не хочуть. Якубовича, кажуть, розстріляно, та й решту керівників Козачої ради… Єдиний ви лишилися, ось і прийшов – за порадою чи, краще, допомогою.

Очі в Івана Івановича зблиснули раптом, як і раніше, рішучістю та енергією. Але мовив ухильно:

– Бачиш, відійшов я од боротьби й зайнявся комерцією. Ось і Йона Янкелевнч ствердить, – кивнув на Гольдройза.

Але Йона Янкелевич не ствердив: сидів, як і раніше, незворушно, тільки ледь помітні жаринки тліли в його вирластих очах.

Тимченко по паузі сказав вкрадливо:

– Щоправда, свої люди завжди потрібні, а ти, прапоре, здається, ніде не збочив.

– На службу до червоних іти не збираюся!

– Поки… – уточнив Іван Іванович. – Тепер куди не плюнь – червоний. Їсти захочеш – товаришам кланятимешся.

– Отож, – повчально підвів пальця Гольдройз, – голод не тітка, й не зарікайся, прапоре.

– Навіщо мене агітуєте? – невесело посміхнувся Вовк. – Принаймні сьогодні не голодний, нажерся від пуза.

– А завтра? – запитав Тимченко.

Вовк поклав долоні на стіл. Погладив грубу лляну скатертину. Подивився у вічі спершу Тимченкові, потім Гольдройзові.

– От що, – мовив важко, – я до Бердичева діставався не для того, щоб потеревенити. У мене з совдепами свої рахунки, та й у вас, сподіваюсь, не все залагоджене. То давайте до діла: чув я, на Поліссі люди ворушаться. Не всі ще скорилися більшовикам і мають надію скинути червоних. І я до таких належу: коли комісара побачу, руки починають свербіти!

Тимченко перезирнувся з Гольдройзом.

– Ну й правильно, – реготнув раптом весело, – добре міркуєш, прапоре, і нам такі люди ось як потрібні! – показав, провівши рукою по горлу.

– То чого темнити? Уже з Фросею набалакався – плеще язиком як червоний агітатор…

– Фросю не чіпай, – набурмосився Іван Іванович. – У неї своя лінія, і я з нею особисто розберуся. А з тобою от що зробимо… – Замислився на кілька секунд і докинув твердо: – Два – три дні тут перебудеш, Йона Янкелевич улаштує. А потім до загону підеш.

– Якого загону? – стріпнувся Вовк, бо це не зовсім збігалося з його планами. – Я гадав, рештки організації збереглися…

– На Козачій раді, хлопче, став крапку, – спохмурнів Іван Іванович, – більшовики чисто підмели.

– Одначе у мене в Києві лишилися деякі зв’язки: студенти й професура…

– У Києві – це дуже добре, – схвалив Тимченко. – Але до Києва далеко й шляхи туди важкі. А от у тутешніх лісах ворушаться хлопці. У нашому та Полонському повітах, під Коростенем та Овручем, там і місцеві люди, й ті, що від Тютюнника лишилися. Їм такі, як ти, прапорщику, згодяться.

– А я не заперечую. Рука за зброєю скучила.

– От і доведеш на ділі, – вищирився Іван Іванович. Трохи подумав і мовив обережно: – Та й з деякими отут у Бердичеві порахуватися час. Полегесеньку, не поспішаючи, бо поспішиш – людей насмішиш, правильно в приказці мовиться. Головне – більшовикам передиху не давати, штрикати їх, проклятих, у всі місця, де тільки можливо. Чи не так, Йоно?

Вогники, які жевріли у вирластих Гольдройзових очах, спалахнули.

– У кожного свої рахунки з червоними! – переплів топкі пальці, вкриті рудим пухом. – Знайте, прапорщику, боротися слід до перемоги. Поки що вони нас трохи пошарпали, проте, бачите, не до кінця, й будемо останніми дурнями, якщо схилимо голову.

– Переправимо тебе, прапорщику, до загону Таргана, – уточнив Тимченко. – Або, як галасують червоні, до банди. Зараз її очолюють Длугопольський та Грунтенко, вельми поважні люди з Тютюнникового оточення.

“Тобто недобитки…” – ледь не зірвалося з язика у Вовка. Запитав:

– Як їм вдалося врятуватися? Я чув, Котовський з Примаковим погуляли в поліських краях…

– Погуляли… – з сумом констатував Іван Іванович. – Та, бачиш, лишилися люди, й ненависті їм не позичати. По хуторах відсиділися, а тепер до зброї взялися. Тарган загинув, і наші люди політику іншу в загоні новели – тепер вважається військовим з’єднанням, підпорядкованим Центральному штабові.

– Радий чути це.

– Я познайомлю тебе, прапорщику, особисто з Длугопольським, – пообіцяв Тимченко, – або з Грунтенком. На тому тижні. З ними зв’яжеться наша людина, є тут один піп, проноза й пройдисвіт, але діло добре знає.

– Отець Леонтій? – уточнив Гольдройз.

– Він самий.

– На нього можна покластися.

– Длугопольський шукає виходу на Київ та Центральний штаб, – пояснив Тимченко. – Йому треба допомогти.

– Допоможемо, – запевнив Вовк зовсім щиро.

Хтозна, можливо, це шлях до шпигунської групи, яка постачає польському генштабові таємні військові дані. Та й взагалі, треба вивести банду під удар військових частин…

– Мені подобається ваша ідея, добродію, – сказав, підвівши очі на Івана Івановича, – вона відповідає моїм планам.

– Не сумнівався в цьому… – Риси обличчя в Тимченка пом’якшали. – Решту обговоримо потім: відпочивайте й набирайтеся сил, прапорщику, бо в загоні у Длугопольського не вилежуватиметесь.

– Чудово! – розцвів у посмішці Вовк.