Текст книги "Останній заколот"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 26 страниц)

– Передам, – пообіцяв Павлюк.

– Звичайно, бо одержиш за це гроші, – ледь помітно посміхнувся Богдан Юліанович.

– Фактор важливий.

– Якщо доживу – побачимось, – подав йому в’яло руку Богдан Юліанович.

Павлюк зобразив на обличчі скорботу, але вийшов з будинку, посвистуючи.

“Кожному своє, – думав, – і цей старий жук бачив у житті багато. Й більше приємного, ніж поганого. Тому й помирати йому значно легше, ніж, скажімо, мені. Бо я ще молодий і хочу їсти. До того ж, не сухий хліб з водою, а гарний шмат м’яса за обідом…”

До речі, що приготувала Тетяна на обід?

Думки про обід і Тетяну поліпшили настрій Павлюкові, і він попрямував до трамвайної зупинки, забувши про передсмертні напучення Богдана Юліановича. Йшов, насвистуючи бравурний марш тореадора. Як гарно, думав, що в нього все житія попереду і обіцяє, принаймні в найближчому майбутньому, самі насолоди.

На лавці поблизу садиби Павловського сидів юнак і лузав насіння. Павлюк глипнув на нього й раптом прочитав у його очах чи то напругу, чи то переляк: вони були не байдужі й не порожні, як у випадкового зустрічного. Це не сподобалося Павлюкові, проте нічим не виказав тривоги, проминув юнака, так само весело насвистуючи. Не озирнувся, лише звертаючи до зупинки, скосив очі й побачив, що юнак у кепці пішов за ним.

Отакої, подумав. Можливо, приїхали, шановний Михайле Олексійовичу Павлюк, і зараз вас братимуть депеушники. Де ж вони? На зупинці попереду нікого, тільки троє тіток, дітлахи й літній чоловік у повстяних капцях на босу ногу. Явно не чекіст. Виходить, один на один, а з цим депеушним молокососом він упорається, граючись.

А може, гайнути до лісу? Тут такі хащі, що сам чорт заблукає. Але ж тоді він викаже себе: депеушник зрозуміє, що їхню гру розгадано й вживатиме якихось тільки йому відомих заходів. Отже, краще непомітно відірватися від “хвоста”, нехай гадають: це трапилося випадково. Нехай і далі стежать за Павловським…

А Богдан Юліанович! Ось тобі й старий досвідчений ас контррозвідки! Вилежується у ліжку й не знає, що під ворітьми сидить чекіст і не спускає з нього своїх пильних пролетарських очей. Добре, хоч помирати зібрався, туди тобі й дорога, шановний пане Павловський, помирай тільки швидше, аби з твоєю допомогою депеушники не “розкрутили” всю організацію.

А може, вже “розкрутили”?

Павлюк згадав пронизливі очі молодика, що заходив колись до них з Тетяною на Гоголівську, і йому стало лячно. Проте сьогодні вранці за квартирою на Гоголівській спостереження не було – це він встановив точно, – й, можливо, його побоювання позбавлені грунту? Однак ось вона, реальність: юнак у кепці, який прошкує за ним до трамвайної зупинки.

Павлюк не зайшов у вагон, де було багато вільних місць, а залишився в задньому тамбурі, намагаючись триматися ближче до виходу. З задоволенням побачив, як молодик у кепці зайняв місце поруч – перше від тамбура.

“Сиди, – подумав, – тепер ми пограємось…”

Зрештою, у нього в кишені піджака наган, і покласти цього сопляка можна так швидко, що він не встигне й збагнути, що приймає героїчну смерть за рідну робітничо-селянську владу.

Ця думка потішила Павлюка, й він, скориставшись з того, що на наступній зупинці люди на мить відгородили його від молодика, переклав зброю до зовнішньої кишені, стиснувши шерехате руків’я нагана.

Певно, молодик у кепці збагнув, що обрав не зовсім зручну позицію, тільки після третьої зупинки, коли у трамвай буквально поперли люди – вони затиснули його на сидінні, й Павлюк, як тільки вагон рушив, двома енергійними рухами проклав собі дорогу й зістрибнув на ходу, одразу югнувши до найближчого завулка. У нього вистачило ще сили духу затриматися на розі. Видно, депеушник виявився недосвідченим – він не помітив Павлюкового маневру: трамвай зник за рогом і ніхто не зіскочив з нього. Лише тоді, полегшено зітхнувши, Михайло попрямував до Голосіївського лісу.

Павлюк повернувся до будинку на Гоголівській у сутінках. Переліз через паркан сусідньої садиби, постояв за сарайчиком у дворі, не помітивши небезпеки, потихеньку ковзнув у браму.

Тетяна Пилипівна зустріла його докорами – обід давно охолов, проте Павлюк жартівливо затиснув їй рота долонею й подався до вікна. Визирнув з-за штори – вулиця була пустельною, – лише тоді Павлюк дозволив накривати на стіл.

Тетяна затривожилася:

– За тобою стежать?

– Я від дідуся утік, – замуркотів стиха Павлюк, – і від бабусі я утік…

– Стежать, питаю?

Павлюк безжурно посміхнувся.

– І від тебе, сірий депеушний вовчику, втечу обов’язково!

– Чекісти? – не на жарт злякалася Тетяна Пилипівна. – Вчепилися в тебе?

– У них нічого не вийде! – самовпевнено заявив Павлюк. – Але справи невтішні… – Він розповів, що сталося біля садиби Павловського.

Тетяна Пилипівна сполотніла.

– Боже мій, – заломила руки, – що буде зі мною? Адже в мене з Богданом Юліановичем…

– Знайомство, – твердо заявив Павлюк. – Випадкове знайомство, тільки й того. Гадаю, старий скоро вріже дуба, та й взагалі він кремінь – нічого не скаже… А ти за його проханням діставала продукти, носила йому. Хіба не так?

– Чиста правда, – пояснішала Тетяна Пилипівна, – більше в нас нічого й не було.

– Ніхто не зможе довести інше, – упевнено сказав Павлюк, і Тетяна Пилипівна, повеселішавши, почала розігрівати борщ.

Улаштувавшись за столом, Павлюк потягнувся до карафки, та пересилив себе: сьогодні він має бути тверезим і бадьорим, як сонячний зайчик на дзеркальному склі. Тетяна принесла повну тарілку борщу, він набрав ложку, та їсти не став.

– Сідай, Таню, – звелів, – і слухай уважно. Перше: безпосередні зв’язки з Павловським обірвати…

– Не дурна…

– Цить, жінко, – металеві нотки з’явилися в Павлюковому голосі. – Сходиш на Львівську, сорок два, дванадцята квартира.

– До Варвари Володимирівни?

– Отже, знаєш куди. Павловський також мешкав там. Розповіси Виноградовій, що саме сталося. Найближчим часом їй треба обов’язково побувати в Павловського, той передасть їй потрібних людей. Явки, паролі й таке інше. Із садиби Богдана Юліановича на вулицю нехай не виходить: депеушники, обпалившись на мені, її вже не випустять. Має тікати через сусідню садибу, у вбиральні задні дошки не прибиті, за нею густий малинник і садочок, а далі – Голосіївський ліс…

– Зрозуміло.

– Нехай перевірить, чи не стежать за її квартирою, Певно, ні. Павловський уже давно у ліжку, за цей час ні я, ні ти, ні Виноградова його не відвідували. Учепилися за нього буквально цими днями, інакше вийшли б і на тебе.

– Який жах! – сплеснула руками Тетяна Пилипівна.

– Не галасуй! Кажу: до тебе їм присікатися важко. Отже, головне, аби Виноградова якнайшвидше перебрала віжки в Павловського. А я…

– Невже й ти злякався, любий? – не без іронії запитала Тетяна Пилипівна.

– Я не з полохливих, але обережний. Зараз ми пообідаємо, потім ти вийдеш на вулицю й добре обдивишся. Якщо немає нічого підозрілого, зупинишся під липою й поправиш зачіску. Речей у мене нема, один легесенький саквояж, на Гоголівську я не виходитиму, а через сусідній двір…

– Шкода, – засумувала Тетяна Пилипівна, – без тебе мені буде важко.

– Я скоро повернусь, – пообіцяв Павлюк, знаючи, що навряд чи хтось зможе затягнути його на Гоголівську.

26

– Підіб’ємо перші підсумки, – сказав Горожанин, – робота просувається досить повільно, і її наслідки ніяк не можуть задовольнити нас. Не кажу вже про явні недогляди й навіть провали. Чим можна пояснити те, що вчора помічник оперуповноваженого Осьмушко прогавив чоловіка, який приходив до Павловського? Розкажіть, як це сталося, товаришу Осьмушко.

Осьмушко підвівся й винувато шморгнув носом. Стояв, переступаючи з ноги на ногу, й мовчав.

– Так уже сталося, – сказав нарешті. – Виходить, я негодящий для ДПУ, товариші, і прошу відпустити мене назад у депо. Слюсар я, із залізом звик мати справу, я вам паровоз так відремонтую, що десять тисяч верст без догляду пройде, а тут… – Розвів руки й знову шморгнув носом. – Ніякий я не сищик…

– А я сищик? – приступив до нього Горожанин. – Ти як нашу роботу розумієш, товаришу Осьмушко? Не сищики ми, а політичні працівники, й боремося з контрою, бо таке завдання одержали від Радянської влади.

– А я, коли паровоз на лінію випускаю, з контрою не змагаюсь? – почервонів Осьмушко.

– Усе наше життя – боротьба, – погодився Горожанин, – тільки на різних революційних фронтах. І нас з тобою, товаришу Осьмушко, партія недаремно до ДПУ послала. Бо тут – лінія фронту, а ти, як робітник і комсомолець, саме на цьому передньому краї і повинен битися.

– Згоден битися й навіть загинути, – зблиснув очима Осьмушко, – але ж ви вимагаєте іншого, Я мав завдання спостерігати за садибою Павловського і стежити за її відвідувачами. Підмінив товариша Мальцева о третій ранку, потім близько десятої з’явився той тип. У сірому піджаку й капелюсі, пройшов просто до садиби, не зупинявся, не розпитував перехожих, простував упевнено, і я вирішив, що він іде до Павловського не вперше.

– Детальніше опишіть його зовнішність, – наказав Горожанин. – А вас, товаришу Мальцев, прошу зафіксувати на папері усний портрет.

Осьмушко подумав трохи й почав не зовсім рішуче:

– Значить, у сірому піджаку, а капелюх також сірий, тільки темніший. Штани світлі, а на туфлях гамаші, точно такі, у яких піжони Хрещатиком швендяють. А сам він повновидий, червонопикий, вгодований, а вуса стирчать, як у старорежимного офіціанта. Угору так стирчать, – показав пальцями, – й кінчики вусів тонесенькі.

– А очі вирласті, – раптом відірвався від паперу Мальцев, – і погляд самовпевнений?

– Точно, дивиться нахабно.

– Оце правильно підмітив – нахабно, – підтримав Мальцев, – я ще тоді звернув увагу й доповідав…

– Що доповідали? – здивувався Горожанин.

– Про випадок на Гоголівській, – нагадав Мальцев, – про того типа, який пропонував уроки латинської і гімнастики. Товариш Осьмушко описує його точно…

– А ми зняли спостереження за будинком на Гоголівській, – докорив Горожанин.

– Хто міг знати! – спробував виправдатися Колесников. – Людей обмаль – на пальцях полічити можна. Ще товариш Вовк доповідав про Гоголівську, але вирішили, що там рядова зв’язкова, й обмежилися стеженням за садибою Павловського.

– Треба поновити стеження за будинком на Гоголівській, – розпорядився Горожанин. – Як прізвище зв’язкової? – обернувся до Колесникова.

– Громадянка Шарій Тетяна Пилипівна.

– Працює?

– Працювала друкаркою в губосвіті. Навесні звільнилася. Вродлива, і я гадаю…

– Що?

– Ну, що той тип, вусатий і в капелюсі, приїхав з Парижа. Вовк доповідав: вони мали днями отой журнал “Новь” до Києва закинути. Не здивуюсь, якщо він уже тут.

– Правильно міркуєте, товаришу Колесников, – схвалив Горожанин. – А як з Павловським? – обернувся до Мальцева.

– Давно не виходить з дому, і лікаря запрошували. Я з сусідкою розбалакався: всі упевнені – помирав Павловський. “Лікар це служниці сказав, яка тепер за ним ходить. Я ще подумав – чи не варто нам до Богдана Юліановича завітати? Так би мовити, з незаперечними доказами його контрреволюційної діяльності. Ми ці докази на бочку – й подивимось, що він нам скаже… Може, перед смертю совість прокинеться, він розколеться…

– Павловський? – вигукнув Колесников. – Розколеться? Його до стінки постав – мовчатиме, а тепер!..

Горожанин нерішуче клацнув пальцями.

– Якось воно негарно, – мовив. – І хочеться, і колеться… – Подумав і вирішив: – Не треба, не можемо ми до вмираючої людини вриватися. До того ж, Колесников правий… Павловський – твердий горішок.

– А якщо він цілий місяць помиратиме? – засумував Мальцев. – Не вічно ж нам з Осьмушком там крутитися…

– Поміняємо, – вирішив Горожанин, – ви там очі вже намозолили. Розпорядіться, товаришу Колесников, нехай Пацеру з Миколайчуком на Голосієво кинуть. А ви, товариші Мальцев і Осьмушко, постежите за Яковлєвим та Швайковським. Ще двох оперативників – на Гоголівську. Щоб миша там не проскочила… Що в нас з Яковлєвим? – обернувся до Колесникова.

– Працює у Цукротресті. Вечорами зустрічається з артисткою російського театру Лялею Підвойською. Гарна жіночка, гадаю, не лише Яковлєву голову крутить. Двічі ходили до “Континенталю”.

– До “Континенталю”? – замислився Горожанин. – Там ціни – не по кишені працівникові Цукротресту. Де Яковлєв бере гроші?

– Можемо тільки здогадуватися.

– А якщо не Швайковський? – засумнівався Горожанин. – Ми з нього очей не спускаємо, а він чистий, мов скло.

– Контра, – вирвалося в Мальцева. – Якщо з Яковлєвим водиться, не може не бути контрою!

– Швидкий ти, товаришу Мальцев, – осудливо сказав Горожанин. – Якщо кожного контрою вважатимемо, знаєш, скільки дров наламати можна?

– Ліс рубають – тріски летять…

– А ми ліс не рубаємо – вирощуємо.

– Найкращі ліси проріджують… Я недавно в Пущі-Водиці був, там такі дуби височать, а роздивишся – дуплисті, гнилі всередині…

– Ваше порівняння, товаришу Мальцев, – обірвав його Горожанин, – несприйнятне й взагалі шкідливе. – Побачив, як густо почервонів Мальцев, і трохи пом’якшив удар: – Дбайливий лісник за деревами ходить, лікує їх, а дуплистий дуб ще двісті років простояти може на радість людям…

– Що з Центром дії робитимемо? – поцікавився Колесников. – Якщо справді той журнал “Новь” уже в Києві, вони його поширюватимуть. А тут ми й погуляємо…

– Згоден, – сказав Горожанин. – Найголовніше зараз – встановити зв’язки Центру дії. Тоді й вийдемо на шпигуна з округу. Не можемо не вийти.

Колесников похитав головою:

– Певно, він особливо засекречений. Від усіх.

– Звичайно, – погодився Горожанин. – Але це не виправдовує нас.

27

Фрося збирала падалки під яблунею і не помітила Сергія. Той просковзнув між деревами безшумно – хотів налякати дружину, несподівано затулити долонями очі, та в останній момент Фрося озирнулася і просяяла.

– Чого так рано?

– Маю чверть години, – пояснив. – Ординарець з конем чекає на вулиці.

– Знову на банду?

– Що вдієш, така вже наша доля – поки всіх не переловимо…

– Умивайся, – розпорядилася Фрося. – За чверть години я тебе хоч нагодую. Борщ ще теплий, а котлети розігрію.

– Котлети? – здивувався Сергій. – Царська їжа, і де це ти все береш?

Фрося лише махнула рукою й побігла до літньої кухні розпалювати плиту. Добре, сухих дров досхочу, – Сергій нарубав учора ввечері.

Фрося швидко поралася на кухні, куточками очей спостерігаючи, як чоловік вмивається. Скинув гімнастерку, бризкається під рукомийником, сильний і веселий. Невже це справді її чоловік? Одразу осмикнула себе: час уже звикнути й не сяяти очима з будь-якого приводу. То її чоловік до скону життя, можна трохи й заспокоїтися. Але знала також: не заспокоїться, може, взагалі ніколи не заспокоїться й навіть старою радітиме Сергієві, як недосвідчене дівча.

А люди кажуть: кохання минає й лишається звичка. Твердо знала: то – в людей, а не в неї. Точніше, не в неї, а в них. Бо не може бути у всіх людей однаково, бувають і винятки, людей он як багацько, а вони з Сергієм – одні, й кохання в них не таке, як в усіх…

Сергій змегелив борщ, нехотя поклав ложку, Фрося помітила це й досипала, чоловік розправився з добавкою за кілька секунд – ото справжній чоловік, подумала Фрося, бо справжній та ще й молодий повинен добре їсти, то вона може дзьобнути тут, дзьобнути там – яблучко, склянку чаю, ложку каші чи вареника, а чоловікові треба добрячий шмат м’яса та ще з картоплею – і вона подала мало не повну миску нам’ятої з салом картоплі, примостивши збоку дві – кожна з долоню – котлети.

Дивилася, як квапливо жує Сергій, й думала: оце на ніч дивлячись поскаче з ескадроном кудись світ за очі воювати з бандитами. Господи, пронеси всі кулі повз нього, бо він хоробрий і лізе під них, не остерігаючись… А ти, господи, все бачиш згори й знаєш, який він сміливий і чесний, майже безгрішний, таких людей мало на світі, то збережи Сергія, хоч він і не вірить у тебе, але все одно збережи. Ти ж сам встановив на світі найвищу справедливість, то хіба можеш порушити її?

Сергій відірвався від котлети й, жуючи, мовив так, наче йшлося про щось зовсім буденне й звичне:

– Уранці, коли йшов до казарми, на мене бандит наскочив. З нагана хотів… Та, бачиш, не вийшло…

– Він стріляв у тебе? – пополотніла Фрося.

– Хотів, та я не дався.

– Хто?

– Хіба знаю? Мабуть, бандит, бо йшов назустріч і знав мене.

– Як так? – сплеснула руками Фрося й нараз вирішила: – Тепер я тебе до казарм проводжатиму.

– Ти?.. – Сергієві очі засміялися. – Ти справді мій захисник, та не оборонний. Комісар розпорядився, аби коня сюди приводили – збройний патруль… Воно, звичайно, незручно, та комісарове рішення, мабуть, правильне.

– Комісар у нас розумний, – схвалила Фрося. Помовчала трохи й мовила нерішуче – знала, що не має права казати такі слова, але й не могла втриматися: – Рідний ти мій, дуже прошу, бережи себе… Ти ж такий гарячий, а куля дурна й не вибирає… Не лізь…

Сергієве обличчя потвердішало.

– Я свій обов’язок знаю, – тільки й відповів. Підвівся, попестив Фросю по щоці, очі знову полагіднішали. – Я від куль заворожений, – пояснив, – будь спокійна…

Фрося дивилася чоловікові вслід широко розчахнутими очима.

Заворожений? Точно, заворожений, он усю громадянську пройшов, а живий, розповідав про атаки під кулеметним вогнем, а живий, рубався шаблями з біляками й махновцями, а живий…

Вистежував бандит і йшов назустріч… Певно, з банди, на яку полює тепер Сергіїв полк. Отамана Длугопольського банда і, може, Сергій сьогодні знищить її! Ото була б радість, остання велика банда в тутешніх краях, і на що вони сподіваються?

Сергій, як завжди, озирнувся від хвіртки, й Фрося посміхнулася йому. Не помахала рукою, просто посміхнулася, вона не прощалася з ним, Сергій завжди був з нею, хоч і ганявся за отаманом по навколишніх селах – для чого прощатися, коли все одно він тут, біля серця?

За ворітьми заіржав кінь, і Фрося уявила, як затанцював під Сергієм вороний красень. Не кінь, а Сергіїв товариш і друг – збереже й в разі потреби винесе з бою.

“Не треба, – ледь не заплакала, – не треба виносити з бою, і хай сьогодні цей бій буде останній, нехай пошматують червоноармійські шаблі бандитів – до останку!”

Подумавши так, Фрося й справді повірила, що саме сьогодні кавполк розтрощить бандитів, і на серці в неї полегшало. Почала перебирати яблука, бо хотіла зварити компот – вона поставить його у погріб, а завтра чи післязавтра, коли чоловік повернеться з перемогою, вона піднесе йому повний кухоль, холодного й солодкого, солодшого, ніж насправді, бо найсолодше в житті – з рук коханої.

Грюкнула хвіртка. Повернувся батько – йшов стежкою від хвіртки, видно, втомлений, бо човгав підборами, не йшов, а плуганився, й щось буркотів собі під ніс. Фрося визирнула з літньої кухні, батько помітив її, посміхнувся, зупинився, зняв кашкета й запитав:

– Сама?

– Сергій щойно від’їхав.

– Куди?

– Певне, бандитів ловити.

– Розумний дуже! – зненацька вихопилося в батька. – Та й вони не дурні!

– Скажете таке… І на що той отаман сподівається? Ідіть сюди, тату, краще вас борщем нагодую.

“Дурепочко ти моя, – замилувався дочкою Іван Іванович, – на таких, як твій батько, отаман і розраховує. Без них би йому давно кінець…”

Сів на підсунутий дочкою стілець, відчув, як смачно пахне борщ, і подумав: життя все ж не таке вже й погане, як уявлялося зранку, коли прибіг на базар Чміль – без кашкета, засапаний. У Івана Івановича аж серце тенькнуло – невже невдача? Відкликав убік, а Микита й каже:

“Той червоний командир, либонь, чаклун, і куля його не візьме. А може, просто випадок?.. Півсекунди не стачило, оступився я, чи що, але вибив він у мене з руки нагана й слава богу, що сам промахнувся… А я через паркан – і втік…”

Іван Іванович тільки й пам’ятає, що руки в нього затрусилися. Дивився на Микиту, ще не вірячи, і запитав:

“Ти що, здурів?”

“Не здурів я, добродію, а так сталося. Тобто невдача…”

Але Іван Іванович уже усвідомив, що програв. Точніше, не зовсім програв – таке можна й пережити. Сказав, втупившись у Чмеля вимогливо:

“Вертай десять червінців!”

Однак той посміхнувся зневажливо, та й одповів також зневажливо:

“Не вийде, шановний, завдаток не вертають. Я ці червінці заробив чесно, бо ще б мить – і дістала б мене червоноармійська куля”.

“Угода яка була, – спробував ще раз Іван Іванович, знаючи: не бачити йому своїх червінців, – угода була покласти комполку, чи не так?”

“А я не заперечую, однак ви, добродію, мали мені ще десять червінців заплатити, то я їх не вимагаю, витрачайтеся на щось інше… А тепер переховайте мене десь на день – два, бо, можливо, мене в Бердичеві вже шукають, той червоний командир, певно, запам’ятав, а до міліції чи ДПУ потрапляти не хочеться, у них там розмова одна – до стінки. А якщо допитуватимуть, раптом можу й бовкнути щось: хто, наприклад, напутив мене й послав на подвиг…”

“Свиня ти, Чміль, – не витримав і плюнув Іван Іванович. – Смердюча свиня, ось хто ти, і я скаржитимусь…”

“Кому?” – здивувався Чміль.

“Отаманові твоєму, Длугопольському”.

Микита аж зайшовся від реготу.

“А чи є в тебе кебета, старий дурню? – так і сказав – безсоромно. – Я ж у того отамана Длугопольського в перших помічниках ходжу, а ти хто такий?”

“Добре, – одразу позадкував Іван Іванович, – я тебе влаштую в надійної людини, однак щоб більше не бачив твоєї поганої пики в місті, пойняв?”

“А мені відтепер ваш жидівський Бердичів став ще огидніший, – відказав Микита. – І не сумнівайтеся, добродію, десять червінців – достатня платня, аби я язика проковтнув”.

Півдня Іван Іванович не міг прийти до тями: фактично вже святкував перемогу, уявляв, яким натурально-скорботним зробиться в нього обличчя, коли Фрося повідомить про загибель чоловіка, як втішатиме дочку, як одягне новий чорний костюм і навіть пришпилить червоний бант на похорон…

І все – кудлатому псові під хвіст… І всі сподівання не справдилися… Не прийшло спокійне життя з дочкою й не розмовлятиме з нею знову людською мовою…

З-за якогось недотепи, роззяви, бовдура, що розгубився на якусь секунду…

Боже, невже ти відвернувся від покірного раба твого?

Проте, тверезо розсудив Іван Іванович, і ти, старий дурню, останнім часом забув про Всевишнього. Все у клопотах та роз’їздах, зовсім закрутило неспокійне життя, ніяк не викроїш годинку, щоб піти до церкви, помолитися, замовити молебень, поставити найтовстішу свічку. Ось тобі й наслідки…

І Тимченко дав клятву сьогодні ж, ні, краще завтра, завітати до собору й відмолити гріхи…

Додому повертався Іван Іванович засмучений. Був би Гольдройз на місці – зайшов би до нього, поплакався б йому, хоч і жид паршивий, а все ж своя людина, завжди зрозуміє і у важку хвилину підтримає. Таж нема Гольдройза, подався у Житомир, а звідти, кажуть, до Києва – всього йому мало, все не вистачає, акціонерне товариство хоче створити, а для чого?

Щоправда, Іван Іванович лукавив, ставлячи таке риторичне запитання. Як для чого? Для себе, для Фросі, для майбутніх онуків, для звеличення самого себе й роду свого. Бо все ж вірив, що кляті червоні не вічні, і знову зійде над обрієм його сонце, почнеться, ні, не почнеться, а повернеться старе життя, де кожен знатиме своє місце.

Про це й думав, повертаючись додому, та нічого не міг вчинити з собою – туга лежала на серці, відчув, що останні роки далися взнаки, болить печінка й серце обважніло: лихий час, лихі люди навколо, лихі думки – і ти єдиний маєш противитися всьому цьому…

Але побачив Фросю, й відлягло від серця. Почув запах борщу, й зовсім зробилося добре, наче вони ще в Почуйках, ще жива Євдокія, а Фрося зовсім маленька, і Євдокія насипає йому борщу, присуває повну таріль пампушок, а він сидить у світлиці, скинувши чоботи, у самих вовняних товстих шкарпетках, вільно простягнувши ноги. І все в нього добре, бо землі навколо Почуйок – його, і млин – його власний, і всі люди, навіть у Насташці, йому кланяються й дякують за ласку.

Боже, які благословенні часи були…

Але й тепер – нівроку, тільки цей проноза Чміль підвів…

Однак, подумав, справа ця поправима й треба буде найближчим часом навести цього червоного командира на засідку, обміркувати все з Длугопольським чи Грунтенком – солідні люди, розумні й кмітливі, не те, що той недолугий Чміль, вони разом врахують усе до дрібниць, і цей червоний полковник потрапить під кулеметну чергу… Загине смертю хоробрих, ховатимуть його з військовим оркестром, а над могилою дадуть залп із гвинтівок.

Іван Іванович зримо уявив, як червоноармійці підводять дула гвинтівок, почув гучний залп і заспокоївся.

Є бог на світі, і він зглянеться на його молитви.

– Смачний борщ, дочко, – сказав і кинув ніжний погляд на Фросю.

– Тобі мій борщ завжди смакує.

Іван Іванович хотів сказати, що йому смакує все, зготоване доччиними руками, та чомусь постидався: все ж сьогодні він завинив перед нею, щоправда, не зовсім завинив, а якщо вже розібратися, то й зовсім не завинив, та все ж якийсь камінь лежав на серці, і він змовчав.

– А Сергія сьогодні хотіли вбити, – раптом сказала Фрося.

Іван Іванович поклав ложку й запитав, підвівши на дочку погляд:

– Убити?..

– Якийсь бандит намагався застрелити його.

– Він червоний командир і щоденно ризикує.

– У бою, – заперечила Фрося, – а то просто на вулиці, отут поблизу, і Сергій чудом врятувався.

“Не чудом, – хотілося відповісти Івану Івановичу, – просто у Чмеля виявилась кишка тонка, а твій Сергій – пестунчик долі…”

– Якщо вже почали стріляти на вулицях міста… – невизначено протягнув Іван Іванович.

– Що маєш на увазі?

Ще зовсім недавно Іван Іванович пояснив би дочці: це дуже добре й свідчить про народний опір совдепам, але сьогодні з Фросею треба було розмовляти вже зовсім іншою мовою, тож Іван Іванович промовчав. Проте Фрося зрозуміла його по-своєму, якась тінь майнула її обличчям, вона пильно втупилася в батька й перепитала:

– То що хочеш сказати?

А сама подумала: “Ні, цього не може бути, й мої здогадки несправедливі. Не може мій батько вчинити так!”

– Хочу сказати, дочко, що поберегтися тобі треба.

– Мені – що? А на Сергія в бандитів руки сверблять.

– Уже кажеш: бандити… А то люди, дочко, такі, як Боровий чи пів Насташки…

– Зараз ще Миколу згадаєш.

– А чому б і не згадати? І Якубовича, чоловіка свого, обізвала бандитом!

– А він, тату, бандитом і був. Дітей у Григорівському ставу хто топив? Зовсім маленьку дівчинку?

– Потреба, значить, виникла, дочко.

Фрося випросталася.

– Якщо у людини може виникнути така потреба, – одповіла, – то вона вже людиною не зветься. Навіть звір убиває лише тому, що голодний, а своїх ніколи не зачепить.

– Облишмо цю розмову, дочко, бо вона мені неприємна.

– А мені, гадаєш, приємна?

Іван Іванович відсунув порожню миску.

– Усе? – запитав, щоб перевести розмову на інше.

– Котлети ще…

– Давай, котлети в тебе смачні, смачніші за ресторанні. Гольдройз казав: нехай мого кухаря навчить.

– Задурно не вчитиму, – усміхнулася Фрося.

– І правильно, – пожвавішав Іван Іванович, – нехай Гольдройз платить, не скапцаніє, пика зажерлива.

– Компаньйон же ваш…

– Кумпанія одна, а гроші нарізно, – пояснив Іван Іванович і начебто ненароком запитав: – А твій де?

– Казала вже: на бандитів подався.

– Це вже чув, а куди саме?

Підозра вжалила Фросю:

– Для чого вам?

– Просто так, цікаво. Завтра маємо по бичків їхати, не дай боже на війну наскочити…

Фрося сіла навпроти батька, запитала, не спускаючи з нього уважного погляду:

– І чого це ви, тату, так мене не любите?

– Я!.. Тебе?.. – здивувався щиро.

– А Сергія?.. Бо не любити Сергія – значить, не любити й мене.

“Ти мені, дочко, казок не розповідай”, – хотів одповісти Іван Іванович, натомість сказав:

– Звідки взяла?

– З усього: як дивитеся, що кажете… Здається, навіть знаю, що думаєте…

– І що ж думаю?

– Ото, батьку, ви самі й розкажете…

“Сказала – батько, а не тато. Вперше так…” – відзначив про себе Іван Іванович. Відповів:

– А думаю я, дочко, що ти маєш бути щасливою.

– Без Сергія?

– Чого так гадаєш?

– Але ж так хочете! Бо тепер все ваше життя таке – насупротив.

– Життя, звичайно, таке, – погодився Іван Іванович, – але, поки живемо, його завжди можна повернути. Куди схочеш…

– Я б хотіла, тату, щоб ви одною стежкою з нами йшли.

– Чи не завузька та стежка?

– Люди з нами йдуть – дорогою стане. Широкою.

– Люди завжди протопчуть, – ухильно погодився Іван Іванович. – На те вони й люди. А я ось про що хотів тебе спитати: вчитися ти справді збираєшся?

– Це, тату, не від мене залежить.

– А не можна так, щоби Сергій поїхав, а ти лишилася?

– Без Сергія не зостанусь! – одрізала Фрося.

– Я до того, що у великих містах тепер сутужно: голоднувато, й по кутках доведеться потерпати.

– А нам з Сергієм всюди гарно, – сказала безжурно Фрося, – аби удвох.

Іван Іванович потихеньку зітхнув: кохання завжди засліплює, й може, шкода, що йому не довелося такого пережити. Батько оженив на Євдокії, бо за тою давали аж п’ять десятин доброго чорнозему. І він не шкодує: Євдокія виявилася незлою й роботящою, народила йому Фросю, життя в них начебто складалося, збудували дім у Почуйках, прикупили землі, потім – паровий млин, і їздив він уже в ресорній бричці. Ну, а кохання? Про кохання не було часу й подумати: весь час робітники, млин, чим землю засіяти, як заплатити менше… Круговерть…

А може, подумав раптом, і млин, і десятини не варті гарної дівки, від якої крутиться голова?

Однак він бачив багато дівок, але чомусь від жодної не запаморочилася голова. Зрештою, кохання можна купити, он біля їхньої з Гольдройзом “Фіалки” скільки таких гарних кружляє, навіть вродливіших за Фросю…

Раптом Іванові Івановичу стало соромно за те, що порівняв отих ресторанних шльондр з коханою дочкою. За що б’ється весь залишок життя? Навіщо викинув сьогодні десять золотих червінців? Кому придбав золоту згарду, яка й досі без діла лежить на дні скрині? Усе життя їй, Фросі, а дяка? Нема дяки й не буде, ніколи не буде, якщо він сам не подбає про це.

І ще подумав Іван Іванович: усе в житті влаштоване так, що коли одному гарно, іншому погано. Він десь чув чи читав, що існує така вельми мудра наука хвілософія – навіть вона стверджує це, кажуть про якусь боротьбу протилежностей… І що за цю хвілософію виступають більшовики. То чому ж і йому не скористатися їхньою наукою? Зараз комполку Сергієві Вариводі добре, а йому, Іванові Івановичу Тимченкові, відповідно погано, а слід зробити навпаки, тобто рано ще вішати носа, добродію, гра тільки почалась. Перший крок виявився невдалим, подивимося, як буде далі.