Текст книги "Останній заколот"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 26 страниц)

– Вистачить?

– О-о, поки що достатньо… – Тетяна Пилипівна начебто недбало, але водночас дуже спритно змела гроші зі столу до кишені фартуха. Пройшла зовсім близько від Петра, йому здалося, навіть торкнулася тугим стегном, та, мабуть, тільки здалося, бо одразу вислизнула з кухні до передпокою і подала голос уже звідти: – Відпочивайте, Петре, у вітальні на етажерці є перекладні французькі романи, і досить непогані, принаймні з адюльтером, сподіваюсь, вам сподобаються… А я поїду влаштовувати справи. Нікому не відчиняйте, краще, щоб вас не бачили навіть сусіди.

З цим Вовк був абсолютно згодний. Він вийшов до вітальні, побачив, як господиня крутиться перед дзеркалом, одягаючи модного солом’яного капелюшка, й дійшов висновку, що купець ’Чоколов у даному випадку вкладав свій капітал хоча до явно неприбуткової, але вартої уваги справи. А враховуючи те, що господиня тоді була молодша років на десять чи близько того, цій чоколовській операції можна було навіть позаздрити.

Либонь, Тетяна Пилипівна збагнула, що справила на Вовка належне враження, бо зовсім фамільярно попестила його по щоці її мовила багатообіцяюче:

– Не сумуйте, любий, я скоро повернуся. Обід у мене майже готовий, а мою відсутність компенсують французькі романи…

Двері зачинилися зовсім тихо, Вовк замкнув їх, як попросила господиня, ще на засув і ланцюжок і, не поспішаючи, обійшов квартиру. Дві кімнати, однак просторі й сонячні, крім вітальні – спальня з широким ліжком, шафою, комодом і туалетним столиком, заставленим кришталевими флакончиками. У вітальні всюди бронзові та фарфорові статуетки, Вовк не розумівся на них, та подумав, що коштовні. Колись він бачив такі у вітринах магазинів і ще дивувався, який багатій може заплатиш за таку витребеньку стільки ж, як за досить пристойне пальто чи хутряного капелюха. А у Тетяни Пилипівни різних витребеньок вистачило б на цілий гардероб вибагливої модниці: фарфорові балерини у пачках, навіть ціла фарфорова карета з кіньми, лакеями та красунею, що визирала з вікна, зовсім голі бронзові жінки, але, дивно, вони не викликали почуття сорому, навіть сподобалися Петрові, й він почудувався з цього, бо, на відміну від багатьох, не визнавав нічого сороміцького й намагався пропускати повз вуха непристойні жарти.

Крім французьких романів, у домі справді не було ніякої іншої літератури. Вовк влаштувався на дивані, проте навіть розрекламований Тетяною Пилипівною французький адюльтер не зміг розважити його: вже через півгодини Петро сопів, поклавши на груди розкриту книжку, на обкладинці якої красуня в рожевій сукні поправляла вище коліна чорну панчоху. Він спав солодко, але сторожко й відразу почув стукіт у двері. Зиркнув на годинник – і здивувався: проспав понад три години! От що робить з людиною неспокійне й сповнене тривог життя… Стукіт повторився – як і домовлялися з господинею: два коротких удари й три з інтервалом, – і Петро, протерши долонею очі, пішов відчиняти.

– Спали? – одразу здогадалася Тетяна Пилипівна.

– І дуже міцно, – визнав Петро. – Довго будили?

– Тільки встигла постукати, – заспокоїла його господиня й подала досить легкого кошика. – Заскочила ще на базар, купила свіжих овочів та малини. Вам подобається малина?

– Зараз мені подобається все їстівне, – одповів Петро. – А приготоване вашими руками!..

– Після обіду поїдете до Голосіївського лісу, – повідомила Тетяна Пилипівна. – Краще взяти візника, бо трамваї ходять рідко. На вас чекатимуть.

– Хто?..

– А ви швидкий! – зміряла його поглядом господиня. – Від кола, де трамвай розвертається, два квартали. Провулок Тихий, два. Він і справді тихий, самі переконаєтесь…

Провулок Тихий вів до самісінького Голосіївського лісу, і восени, певно, вітер носив по ньому дубове та кленове листя. Дуби впритул підступали до хат, у їхніх кронах цвірінькало та співало численне птаство. Райський куточок: за півгодини їзди на трамваї центр Києва, а тут зовсім патріархальне село, криниця з журавлем, і тільки жерстяні номери на хвіртках засвідчують міські амбіції мешканців.

Вовк зазирнув через невисокий паркан до садочка, що відокремлював будиночок під зеленим залізним дахом від вулиці, та нікого не побачив. Поторгав хвіртку – зарипіла жалібно, наче скаржачись на недбайливого господаря, і Петро ступив до садиби. Від хвіртки до ганку вела доріжка, обсаджена смородиновими кущами, великі ягоди висіли на них, Вовк не втримався і зірвав кілька. Чорна смородина завжди смакувала йому – примружився од задоволення, піднявся на кілька сходинок і мало не зіштовхнувся з чоловіком у білій сорочці, який стояв у напівпрочиненнх дверях.

Петро відступив на крок, а чоловік заспокійливо посміхнувся і запитав перший:

– Від Тетяни?

– Так, Тетяна Пилипівна назвала мені цю адресу.

– Проходьте, – відступив чоловік.

Був він уже літній, далеко за сорок, з сивими скронями В виразно окресленим черевом, проте ще не втратив форми – м’язи круглилися під рукавами свіжої і накрохмаленої сорочки.

Петро оглянув світлу веранду, що починалась одразу за танком, і сказав, як вчила його Тетяна Пилипівна:

– Вісімдесят сім…

– Шістдесят п’ять, – відповів господар і пропустив Вовка до приміщення.

Вони влаштувалися на веранді, господар посадив Петра на жорсткий віденський стілець з гнутою спинкою, сам сів на диван і попросив:

– Розповідайте: хто ви й звідки, бо Тетяна сказала тільки, що з Житомирщини від отамана… Як його?.. – удав, що забув прізвище.

– Загін Длугопольського й Грунтенка контролює кілька повітів на Поліссі, – відчайдушно збрехав Вовк.

– Овва! Якби так, всі київські газети писали б про це. А я щось не читав такого…

– Однак факт лишається фактом, – не здався Петро. – Наш загін здійснив кілька великих операцій і набирає сили.

– Чекайте, це не ви наскочили на поїзд?

– Ми. І небезуспішно…

– Про цю акцію писала “Пролетарська правда”. Вітаю отаманів з успіхом!

– Повторюю: загін тільки зміцнюється. І отамани шукають зв’язків та підтримки.

– Ми з Тетяною все зрозуміли, – благодушно мовив чоловік. – Те, що лишилося від Тютюнника, плюс місцева самодіяльність. Так?

– Не зовсім згоден з вами… – спохмурнів Вовк. – Якщо ви називаєте народне зрушення місцевою самодіяльністю…

– Облиште, – нетерпляче зупинив його чоловік, – настав час, коли вже слід називати речі своїми іменами. Будемо відверті: петлюрівські ідеї та петлюрівські гасла не спрацювали, селянство не пішло за вами, й це обумовило поразку Тютюнника.

– Кажете, наче радієте з цього.

– Ні, молодий чоловіче, не радію. Якби радів, не сидів би тут і не розмовляв з вами. Але категорично тверджу – і це не лише моя думка, а всіх розсудливих людей, – що націоналістичні гасла зараз не популярні.

Вовк подумки погодився з ним, та заперечив:

– Ідея національного відродження України, добродію, ніколи не може вмерти.

– До речі, це ж твердять більшовики, – тонко посміхнувся господар. – Вони також за національне відродження, тільки іншими методами. Й народ, здається, швидше згоден з ними, ніж з вами.

– Куди народ поженуть, туди й піде, – згадав Вовк одне з найулюбленіших тверджень поручика Якубовича.

Господар сказав, поморщившись:

– Зрештою, прапорщику, ми зустрілися з вами не для того, щоб обговорювати програми й гасла. Це й без нас уміють робити політики. Сподіваюсь, маєте конкретне дорученпя отаманів…

– Нам потрібно встановити зв’язок з Центральним штабом. За умови, що він ще існує, – додав Петро, бо ДПУ цікавили зв’язки київської контрреволюції не тільки з Петлюрою. – Нам потрібен вихід на закордон, і законі контакти з київським підпіллям, якщо воно ще остаточно не зліквідоване. А в тому, що більшовикам не все вдалося знищити, переконуюсь, розмовляючи з вами.

– Петлюрівського підпілля у Києві фактично нема, – охолодив його чоловік. – До речі, називайте мене Богданом Юліановичем. Мухін Богдан Юліанович. І я представляю тут сили значно впливовіші за ваш Центральний штаб.

– Якщо не секрет, що ж це за сили?

– Я не уповноважений повністю інформувати вас. Либонь, знаєте, що останнім часом чекісти зуміли завдати нам відчутних ударів, тож тримаймо язика за зубами…

– Але я приїхав до Києва не для того, щоб погратися з вами в мовчанку. Врахуйте: зараз створюються умови для об’єднання порівняно невеликих загонів у цілком боєздатні військові частині! – бачите, я значно відвертіший з вами, – тобто ми можемо стати цілком реального силою, незважаючи на ваш песимізм. Прогавити час, не використати таку козирну карту – просто злочин.

– Маєте рацію, – кивнув Богдан Юліанович. – Цілком згоден з вами, бо політики тільки плещуть язиками, а ми розмовляємо з совдепами зовсім іншою мовою: кулею, багнетом і гранатою. Визнаю: цей лексикон особисто ліг ні більш до вподоби, принаймні, він значно конкретніши. Спробуйте переконати в цьому й політиків. На тому тижні ми перекинемо вас за кордон. Спочатку Варшава, а потім Париж. Одержите явки й паролі, сподіваюсь, матимете там зустрічі на найвищому рівні. Паралельно виконаєте і наше завдання: перекинете за кордон матеріали для журналу, який зараз створений у Парижі. Доведеться лише кілька днів почекати, поки ці статті та кореспонденції готуватимуться.

– Заради такої справи… – Пожвавішав Вовк, та Богдан Юліанович зупинив його енергійним жестом. Він трохи подумав і додав:

– Буду з вами гранично відвертим. У пакеті, який ви одержите, будуть не тільки матеріали для закордонних видань. Самі розумієте, ми тут існуємо для того, щоб завдавати совдепам удари у спішу. З ворогами все дозволене, отже, везтимете інформацію, за передачу якої по голівці не гладять.

– Хочете сказати – шпигунську? – спокійно уточнив Вовк. – Військового характеру?

– Приємно мати справу з розумним чоловіком.

– Я людина військова й без забобонів ставлюсь до розвідки й контррозвідки.

– От і домовились… – Посвітлішав обличчям Богдан Юліанович. – Сподіваюсь, і ви їдете не з порожніми руками: стан справ на Поліссі дуже цікавитиме другий відділ польського штабу.

– “Двуйку”? – уточнив Вовк. – Отамани підготувала для неї досить широку інформацію.

– Було б непогано й мені познайомитися з нею, – сказав Богдан Юліанович.

Вовк прикинув: поки в ДПУ підготують для нього вірогідну дезінформацію, мине доба чи дві. Нема рації критися від цього шпигуна. Навпаки, одвертість може зіграти важливу роль у встановленні тісніших зв’язків з Богданом Юліановичем: можливо, навіть вдасться вийти на його інформаторів. А в тому, що саме через цей непомітний будиночок у Тихому завулку йде до Польщі шпигунська інформація, Петро тепер майже не сумнівався. Удав, що трохи повагався, й сказав:

– За два дні я міг би систематизувати матеріали, підготовлені для поляків.

– Завтра, – сказав Богдан Юліанович тоном, що виключав заперечення, – завтра ввечері до вас на Гоголівську прийде людина, якій і передасте ваші папери.

– Ні, – поморщився Вовк, – я не хочу, щоб зайвий раз хтось навідувався туди. Краще зробимо так: я чекатиму біля Софіївської дзвіниці о сьомій вечора з газетою у правій кишені піджака. Ваша людина скаже мені: п’ятдесят сім, а я відновім – сорок. Улаштовує?

– Цілком.

Вовк підвівся, і Богдан Юліанович не затримував його.

Встановити, що за ним ніхто не стежить на цій мало на сільській вулиці було досить легко, та Вовк для гарантії пішов не до трамвайної зупинки, а звернув у ліс, де й проблукав годину. Потім на трамваї дістався до центру, там пересів на візника й подзвонив Колесникову вже з Бутишевого. Пояснив суть справи й попросив прискорити складання матеріалів для “двуйки”.

Колесников зрозумів його одразу:

– Після обіду зайди на головпоштамт. Одержиш пакет “до запитання”. Інформація – перший клас, “двуйка” тобі за версту кланятиметься.

– У труні я бачив твою “двуйку”, – не зовсім увічливо відповів Петро й дав відбій.

18

– Гарні новини, Володимире Антоновичу, – Длугопольський зупинився у дверях і широко усміхнувся.

Грунтенко скинув ковдру, сів на ліжку в самій білизні, потягнувся і зауважив:

– Щось відвик я від гарних новин.

– Не гнівіть бога, шановний. Останнім часом фортуна таки на нашому боці: прапорщик Вовк, певно, вже в Києві. Усе йде добре, а щойно прискакав гонець з Високої Печі.

– Від отця Леонтія?

– Тимченко передає з Бердичева: червоноармійці Вариводи сьогодні прочісуватимуть села в районі Рогачева й Баранівки. Вдалося навести їх на фальшивий слід, і ми можемо, не боячись засідки, здійснити намічену операцію.

– Краснопілля?

– Точно знаємо, що піхто не прийде їм на поміч.

– Ну й з богом! – Грунтенко легко підвівся з ліжка, почав одягатися, обмотав свіжою онучею ногу й сунув у начищений чобіт, пристукнув закаблуком. Обернувся до Длугопольського, який все ще стовбичив у дверях. – Скликайте хлопців, Миколо Костянтиновичу, – чи то попросив, чи то наказав.

– Навіщо?

– Перша масштабна операція загону, й слід пояснити бійцям, що й до чого…

– Обійдуться: поведемо, і все!

– Не легковажте, Миколо Костянтиновичу. Більшовики чим брали? Їхні комісари були весь час серед червоноармійців і все їм роз’яснювали.

– Дивуюсь я вашим порівнянням.

– Ні, добродію, гарне не гріх запозичити і у ворога.

– Хочете повідомити, що підемо на Краснопілля?

– А чому б і ні?

– І ви гарантуєте, що серед наших вояків нема жодного зрадника чи шпигуна? Який повідомить червоним про наші сьогоднішні плани?

– На жаль, такої гарантії нема.

– Отож…

– Навколо хутора виставимо таку охорону, що й миші не проскочить. А коли вирушимо, буде вже пізно…

Длугопольський посміхнувся:

– Ну, якщо вам так хочеться потеревенити…

– Не хочеться, зовсім не хочеться сипати перлами перед свинями, однак ще раз скажу: не можна недооцінювати силу живого слова.

– Давайте, – махнув рукою Длугопольський, – викаблучуйтеся, може, й справді маєте рацію.

Загін зібрався на галявині поруч хутора через годину. Розташувалися хто як хотів: одні простягнулися на траві, інші сиділи, обійнявши руками коліна, кілька хлопців оточили кулеметника Федька, що стояв у затінку під дубом, голосно реготали з його жартів. Грунтенко підвів руку, вимагаючи уваги, почав голосно:

– Козаки! Я попросив вас зібратися, аби повідомити, що сьогодні ваш загін має здійснити значну операцію проти совдепів. Досі ми тільки лоскотали червоних чи просто псували їм нерви, а нині завдамо відчутного удару, такого, щоб запам’ятали надовго. З сьогоднішнього дня фактично почнеться збройна боротьба з більшовиками на Поліссі. Не обіцяю, що боротьба буде швидкою й безкровною, та все одно ми переможемо, отаман і я упевнені в боєздатності загону: знаємо, що кожен з вас вартий кількох червоних і за силою, і за військовим умінням. Отже, товариство, сьогодні підемо на містечко Краснопілля, поновимо там нашу владу, покажемо більшовикам, що петлюрівські загони ще не склали зброю, навпаки, тільки починають свою боротьбу!

– Слава! – загорлав хтось, і Грунтенко впізнав голос козака Микити Чмеля.

“Оце людина! – подумав розчулено. – Справді розумна і віддана!”

– Геть більшовиків з України! – підвівся навшпиньки її змахнув рукою. – Аби й духу їхнього не було!

– Правильно! – знову загорлав Чміль, і його підтримали: загомоніли радісно й голосно.

З-під дуба виступив Федько – високий хлопець у офіцерському кашкеті зі слідом від кокарди. Махнув рукою, привертаючи увагу.

– Красиво кажеш! – вигукнув. – Але ж нас сотня, а у Краснопіллі можлива засідка. Хто сказав, що там не чекає на нас червоний ескадрон?

Його слова справили враження: Грунтенко одразу вловив це з реакції присутніх, та й кому, зрештою, хочеться йти під шаблі червоного ескадрону? Але не міг повідомити, що Краснопілля сьогодні беззахисне: треба було навчити цих анархічно настроєних вояків слухатися отамана й виконувати накази. Тому й мовив рішуче:

– Наліт на Краснопілля – це наказ отамана, ти зрозумів це, Федько? – Тепер він звертався безпосередньо до хлопця в офіцерському кашкеті.

– А чхати я хотів на всі накази, – безтурботно зареготав той. – Ти скажи мені краще: у Краснопіллі що, банк є? Чи там на пошті гроші нас чекають? Нема там нічого, – вигукнув люто, – вошиве містечко, ні жидів багатих, ні дівчат вродливих! То чого туди носа пхати? Хочеш – пхай свого, а мені мій ніс дорожчий, й не бажаю, щоб червоні його прищемили!

– І я не хочу, – подав голос юнак з тої ж групи. – Чого туди пертися? От би на цукроварню налетіти чи крамницю десь надибати!..

– Мовчати!.. – Грунтенко відчув, як лють підступала до горла, проте одразу опанував себе, знаючи, що лють поганий порадник у таких ситуаціях. – Або йдіть сюди, – вказав на місце поруч себе, – й кажіть, що хочете.

– А мені й звідси добре, – не погодився Федько, відчувши якийсь підступ з боку Грунтенка. – А ти красиво кажеш! Зовсім як червоний комісар кажеш, і мене ледь не переконав.

– Ось і видно, що ти червоних комісарів наслухався! – перейшов у наступ Грунтенко. – І сам ти червоний підспівувач… – подав знак Чмелеві й вигукнув: – А нам червоних агітаторів не треба! Життя не стало від них, по всіх селах на мітингах горлянки деруть, і треба ж – у нашому загоні!.. Взяти його! – Показав на Федька, та Микита Чміль розсудив по-своєму: рвонув до Федька з наганом і поклав його першою ж кулею.

Хлопці розступилися, юнак, який підтримував Федька, кинувся з гурту, Микита почав підводити наган, та Грунтенко цілком резонно вирішив, що друге вбивство може обернутися проти них, закричав, аби почули всі:

– Не стріляти!

Хлопець зупинився, а Чміль заховав наган.

– Ми не потерпимо ворожої агітації в загоні, – заявив Грунтенко. – І вимагатимемо дисципліни. Ми не банда, як нас називають у совдепівських газетах, а загін однодумців, що борються з більшовицьким засиллям!

– Слава! – Знову перший загорлав Чміль, і його підтримали, щоправда, не зовсім одностайно, але поступово хор голосів набрав сили, й гучне “слава!”, “слава!”, “слава!” заполонило все довкруж.

– Вийшло краще, ніж я сподівався, – сказав Длугопольський після того, як Грунтенко повернувся до штабної кімнати.

– Скажіть спасибі Чмелеві.

– Того Федька давно слід було прибрати.

– Не тільки Федька, навколо нього крутилося ще кілька поплічників Таргана. І їхній вплив все ще відчувається. Але одразу не можна: палицю слід гнути обережно, аби не зламалася.

– Дехто може зрозуміти, що ми тепер проти експропріацій, а більшовицьке пуритантство не приживеться в загоні, – зауважив Длугопольський.

– Не приживеться. І не треба, щоб приживалося. Це ми продемонструємо сьогодні в Краснопіллі. Дисципліна дисципліною, й накази примусимо виконувати. Але хто заборонить козакові вихлюпнути свій гнів, коли зустрінеться з червоним?

– Вішати! – потемнішав Длугопольський. – Рубати шаблями й стріляти…

– Можна ще четвертувати, топити, варити живцем і використовувати такі екзотичні методи страти, як насаджування на палі…

– Я б усіх більшовиків розвішав на шибеницях, – похмуро посміхнувся Длугопольський. – Нехай гойдаються!

– Це ви зробите після нашої перемоги. Проте зараз не можна зловживати жорстокістю: це відштовхне від нас населення.

– Не розумію: хочете, аби милував ворогів? Адже ж но заперечуєте, що червоні – вороги?

– Є різниця між ворогами й тими, хто помиляється. Чесно кажучи, мені самому важко визначити грань між ними, і в душі я за ваші методи, добродію, та холодний розум зупиняє… На даному етапі, як кажуть товариші, маємо загравати з селянами, особливо з тими, хто вагається, тобто з середняками. Якщо середняк поверне до пас, більшовикам аж ніяк не втриматися.

– Вогнем! – раптом вибухнув Длугопольський. – Це Сенкевич колись написав “Вогнем і мечем”, так і зараз – вогнем і мечем, карати й стріляти, до речі, в усі періоди історії влада заливала кров’ю народні зрушення.

– Влада – це суттєве уточнення… – Очі в Грунтенка звузилися. – А ми поки що, Миколо Костянтиновичу, цієї влади не маємо й тільки прагнемо її, виборюємо. Тому й тактика наша повинна стати гнучкішою.

Загін вирушив удень лісовими дорогами – до Краснопілля мали дістатися у сутінках.

Їхали верхи, копі відпочили, напаслися, настрій у хлопців був бойовий – хтось затягнув маршову пісню, та Длугопольський заборонив. Незважаючи на те, що за п’ятдесят верст увсебіч не було сили, котра могла б зупиняти загін, отаман відчував якусь невпевненість чи ляк, якогось хробачка у грудях, хоча сам собі не признавався в цьому…

До Краснопілля під’їхали, як і хотіли, в сутінках: зупинилися мало не впритул до вбогих хат околиці. Вікон світилося не так уже й багато, містечко жило за сільськими законами, коли рано лягають і вдосвіта підводяться, та й, зрештою, від села Краснопілля відрізнялося хіба що центром з трьома двоповерховими будинками – в одному розташувалися магазин та аптека, другий спорудив, аби задовольнити власні амбіції, купець третьої гільдії Себесевич, у третьому колись була якась земська установа, а тепер будиночок переобладнали в лікарню, чим дуже пишався голова містечкового виконкому.

Длугопольський начувся про краснопільського голову: подейкували, що колись до містечка увірвався сам отаман Орлик, сталося це, здасться, минулої осені, то голова встиг організувати самооборону, з кількома червоними активістами видерся на церковну дзвіницю й відбивався з кулемета, поки не прийшла допомога.

“Вушлий голова, і його слід було б злапати”, – злостиво подумав Длугопольський і підкликав Чмеля.

– Візьми, Микито, двох хлопців, – наказав, – проскоч до центру, глянь, чи все спокійно. Тільки обережно, прошу тебе, аби не сполохати, щоб наскочили ми зненацька, бо голова тут, кажуть, дуже розумний, кулемета має і може з нього побавитися. А ви за церквою жовтий паркан побачите і в тій садибі господаря потривожте. Скажіть, Семена Калістратовича отаман просить – із ним сюди.

– Щоб він нам усіх червоних товаришечків на долоні підніс, – зрадів Чміль. – Правильно міркуєш, отамане, спочатку справді обережно, а вже потім можна й погаласувати.

– Можна… – Махнув рукою Длугопольський і озирнувся на Грунтенка: мовляв, яскрава ілюстрація до нашої суперечки – спробуй утримати хлопців, коли у них проти червоних руки сверблять…

По дорозі до церкви Чміль зустрів кількох чоловіків – вони шанобливо відступали до парканів, один навіть стягнув з голови кашкета, видно, прийнявши Микиту за якесь начальство, і Чміль у відповідь вишкірився й приклав два пальці до козирка, як і належить повітовому комісару.

Жовтий паркан вони побачили здалеку – Микита подав знак хлопцям не злазити з коней, сам югнув у хвіртку й трохи не налетів на чоловіка у спідній сорочці й галошах на босу ногу.

– Семене Калістратовичу? – поцікавився Чміль. Навіть у сутінках він помітив переляк на господаревому обличчі – либонь, той справді прийняв його за якогось повітового комісара – і поспішив заспокоїти: – Не турбуйтеся, Семене Калістратовичу, ми від отамана Длугопольського.

Господар покліпав очима: видно, не одразу збагнув, що за людина стоїть перед ним, нарешті дрібно перехрестився:

– Слава тобі, господи, – прошепотів, – а я вже гадав: по мою душу…

– По вашу… – ствердив Чміль. – Отаман просили, аби ви вийшли до нього. Порадитися вони хочуть, кого раніше в містечку злапати, щоб не втекли або, ще гірше, не зустріли кулеметом…

– Це ми зараз, – заметушився господар. – Це ми швидко… Радість яка, господи, почув ти наші молитви! – Він метнувся до ганку й з’явився через кілька хвилин одягнутий і взутий.

Длугопольський зліз з коня і обійнявся з Семеном Калістратовичем. Зналися давно, коли отаман ще й гадки не мав, куди заведуть його життєві манівці, вчився у гімназії і мешкав з батьком. Той тримав у Житомирі заїжджий двір, на воротах якого самодіяльний художник на замовлення господаря вивів ядучою оранжевою фарбою: “Готеля тута”. Побачивши цей неоковирний напис, гімназист Микола схопився за голову, та батько лише посміявся з нього: то нічого, що не дуже грамотно, зате зрозуміло й далеко видно, а реклама в комерції ніколи де завадить.

Семен Калістратович, наїжджаючи до Житомира, зупинявся тільки в Длугопольських – про нього й згадав Микола Костянтинович, коли довелося тікати від Котовського: знайшов тимчасовий притулок саме в Краснопіллі.

– Зачекалися, – радісно й збуджено мовив Семен Калістратович. – А я вже гадав, що ви, шановний, забули про нас.

– Старі хліб-сіль ніколи не забуваються, – упевнено заявив Длугопольський, хоч сам мало вірив у це. – Завжди пам’ятатиму, як ви, кинувши все, везли пас з Володимиром Антоновичем у Карпівці.

– Що вдієш, у нас голова, самі знаєте, хитрий, як лис, і все винюхає. Але ж у Карпівцях вам було гарно?

– Вашими турботами, Семене Калістратовичу.

– Отже, добре… А що з Володимиром Антоновичем?

– Не впізнали? – перегнувся з коня Грунтенко.

– Боже мій, і ви, добродію… Яке вишукане товариство, і я не знаходжу слів…

– Не треба слів, – не зовсім увічливо перервав його Длугопольський. – Побалакаємо опісля, а тепер проведіть моїх хлопців до голови. Аби взяти його зненацька. Та й різних там активістів, на ваш розсуд.

– Зробимо, – заметушився Семен Калістратович, – усе залагодимо так, аби комар носа не підточив. Радість-то яка! – урочисто підвів руки. – Благодійники ви наші!

– Не гайте часу, – перервав його Грунтенко. – Давай, Микито, ти й ще п’ятеро хлопців, не прогавте голову, та, дивіться, без галасу.

Хлопці підсадили Семена Калістратовича на коня за Микитою, і старий вивів їх на темну кривулясту вулицю. Тут спішилися і обережно оточили хатину під гонтом – стояла вона посеред доглянутого садочка, й вікна тьмяно виблискували під місячним світлом.

Семен Калістратович навшпиньках ступив кілька кроків від бузкових кущів до ганку, поторгав двері, озирнувся на Чмеля й показав, що замкнуто. Микита наздогнав його, прошепотів:

– Якось би піддурити його… Напевно, має гвинта чи нагана – живим не дасться.

– Спробуємо… – Семен Калістратович наказав Чмелеві й ще одному хлопцеві притулитися біля дверей, сам постукав пучками у вікно, почекав трохи, постукав ще раз і, побачивши, як гойднулася фіранка, запитав:

– Це ти, Петре Власовичу?

– Що треба?

– Це я, Соловко Семен Калістратович. Вийди-но, голово, на хвилю.

– Для чого? Сплю я, приходь завтра.

– Нагальна справа, голово, термінове повідомлення з губернії і просили прийти на пошту.

– А чому поштар сам до мене не прискочив?

Семен Калістратович затнувся на якусь мить, проте одразу знайшовся:

– Підвернув ногу Захарко, отак на рівному йшов і підвернув. То попросив мене, бо я повз пошту від кума вертався, до тебе, Власовичу, добігти.

– Які можуть бути повідомлення вночі? Телеграфу ще не маємо…

– Моє діло, Власовичу, теляче, – ображено мовив Семен Калістратович, – передав і йди далі. Самі з вашими губерніями розбирайтеся. А я так зрозумів: чоловік тебе на пошті з Житомира чекає, з губвиконкому, здається. Може, й неправильно я міркую, то вибач, голово, час пізній, і я додому… – Він повернувся і зробив крок від хати, та голова затримав його.

– Хтось з губернії… – Пробуркотів невдоволено, але, видно, повірив. – Швендяють ночами, людям спати не дають. Чекай, я зараз…

Семен Калістратович зупинився, напружився у чеканні, застиг, наче скам’янів. Озирнувся лише до дверей, аби побачити, як братимуть ненависного Бриля.

Голова й справді нічого не запідозрив, бо вийшов безтурботно, підставивши спину Чмелеві. Микита не міг не скористатися з цього, спритно вдарив руків’ям нагана в потилицю, голова захитався, а другий козак навалився. Удвох з Микитою вони зв’язали Брилеві руки й кинули на землю.

Семен Калістратович схилився над головою, побачив у тьмяному місячному сяйві, як той розплющив очі, отямившись. Мало не розчулено попестив Бриля по погано виголеній щоці, мовив ласкаво:

– З побаченням вас, Петре Власовичу, зачекалися вас добрі люди, погомоніти треба.

Голова роззирнувся довкруж, одразу збагнув усе, спохмурнів і прохрипів:

– Вклепався, як хлопчисько… А знав, що ти контра. Знав і вклепався, от що обидно!

– Ти тепер, голово, слова образливі забудь, – благодушно порадив Семен Калістратович. – Бо я й розлютитися можу, а залежиш ти, Петре Власовичу, тепер від мене, й маю право тебе стріляти чи милувати.

– Стрілятимеш, – упевнено сказав Бриль. – Це ми з вашим братом, куркульнею, панькалися, а ти не помилуєш.

– Все може статися, – невизначено мовив Семен Калістратович і звелів козакам: – Давай, хлопці, ведіть його на майдан, а ти, Микито, гайда зі мною, пошуруємо трохи. Тут ще один гад, небезпечний, Попелюхом зветься, то, може, і ного вдасться злапати…

– Сам ти гад повзучий, – з ненавистю витиснув з себе голова. – Шкода, відігрався ти, але ненадовго. Ну, наскочили на селище, грабуватимете, постріляєте нас, побешкетуєте, а потім що? Знову до лісу, по хуторах ховатиметесь… А замість нас нові люди прийдуть, вони розберуться, від них не сховаєшся…

Семен Калістратович мимоволі озирнувся, наче отой новий червоний голова уже стояв за спиною, тривожно позорив очима по тьмяних вікнах будинку й позадкував до саду. Справді, аби ніхто не дізнався, що саме він привів козаків до Бриля. Головиха, здається, спить, нічого не почула, й треба зникати. Сковзнув попід яблунями до хвіртки, дочекався, поки хлопці вивели голову з подвір’я, хотів умегелити кулаком у спину, та все ж чомусь утримався, лише наказав:

– Пильнуйте, хлопці, його, бо сильне, стерво, й дуже небезпечне!

– Ти мене й зв’язаного боїшся, – метнув на нього погляд голова. – І мертвого боятимешся, бо я тебе й з того світу дістану! – Повернувся і поплуганився серединою вулиці.

Семен Калістратович тільки плюнув йому вслід, подумавши злостиво:

“Давай, вихваляйся, з того світу ще ніхто не вертався, навіть звістки не подавав, а з новим головою якось упораємось, гіршою за тебе у Краснопіллі не буде…”

Ця думка заспокоїла й потішила Семена Калістратовича – мовив Чмелеві:

– Тут за місточком друга хата ліворуч. Активіст їхній мешкає, і вредний – Іван Попелюх. Ти, Микито, сам його візьми і веди на площу. Бо мені й справді негоже з вами показуватись – люди побачать і донесуть. Ви завтра за сто верстов будете, шукай вітра в полі, а мені у Краснопіллі лишатися…

– А ви, бачу, перестрашились… – Не втримався від єхидної посмішки Чміль.

– Не перестрашений я, хлопче, а обережний. І навчений життям. Поживеш з моє!..

Микита лише зневажливо гмикнув і подався до місточка ловити якогось Попелюха: й то діло, сказано – червоний активіст, а з червоними у Чмеля була одна розмова – куля в серце з гвинта чи нагана. Добре пам’ятає, як тікав через болото від котовців, мало не втонув, потім усе ж напоровся на засідку, поклав двох, проте й його дістала куля… Слава богу, пробило тільки плече, вдалося заплутати сліди в лісі, а потім відлежатися в знайомого на хуторі. Хіба таке прощають?

На майдані перед церквою отаман звелів розкласти велике вогнище. Хлопці притягли дров з попової садиби – батюшка не заперечував, навпаки, благословив заради богоугодної справи. Дістали десь кілька лавок та стільців, отаман з Грунтенком розташувалися поблизу вогнища, дивилися, як зганяють козаки людей на площу. Тепер не крилися – розтеклися по вулицях із стріляниною та галасом, відчули себе справжніми господарями.