Текст книги "Останній заколот"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 26 страниц)

До освітленого вогнищем кола штовхнули Бриля і ще кількох активістів. Длугопольський зміряв голову затяжним поглядом, лишився задоволений і наказав:

– Розв’яжіть йому руки й подайте стілець. Сідай голово, в ногах правди нема, та й розмова в нас передбачається не така вже й коротка.

– Розмова? – здивувався голова, розминаючи набряклі руки. – Виходить, погомонимо по-дружньому?

– От цього гарантувати не можу. Судити будемо тебе, голово, при народі судитимемо, аби всі дізналися про твої злочини.

– Маєте суд? – щиро здивувався Бриль. – І за якими ж законами судитимете?

– Вільна Україна тебе судитиме, – не без пафосу заявив отаман. – І закони наші суворі, але справедливі.

– Судді ж хто?

– Судитиме тебе військовий трибунал, голово.

– Отак одразу б і казали… – Бриль присунув стільця, всівся, поклавши ногу на ногу і всім своїм виглядом демонструючи зневагу. – Комедію, виходить, влаштуєте? Навіщо ж той трибунал, стріляйте відразу.

– Ні, голово, ми не бандити, а час, сам знаєш, непевний і тривожний, воєнний для нас час, бо воюємо з вашими совдепами, от і суд військовий, хіба у вас не було трибуналів?

– Було і в нас, проте ми з контриками воювали, хто проти трудового народу піднявся.

– Розберемося… – відмахнувся отаман. Скочив на лавку, розглядаючи майдан, і лишився задоволений. За стільцем голови тупцювало ще четверо чоловіків, один у самій білизні – козаки вихопили з ліжка й не дали одягнутися. Нічого, не застудиться, ніч тепла, та й вогнище гріє. За освітленим колом скрадалися людські постаті, Длугопольський позорив очима, намагаючись знайти Семена Калістратовича, та попереду стояли жінки: чоловіки випхали їх, справедливо вважаючи, що з жіноцтва вимоги менші, бо невідомо, що візьме отаман у голову – набачилися всього й на милість та великодушність не розраховували.

Длугопольський зіскочив з лавки, зустрівся поглядом з Грунтенком, ледь помітно кивнув:

– Починайте…

Грунтенко наказав поставити спинками до вогнища три стільці. Сів на середній, обабіч посадив ще двох козами.

– Військовий трибунал починає своє засідання, – сказав голосно і урочисто, аби почули всі на площі. – Слухається справа Бриля Петра Власовича, члена більшовицької партії, яка захопила владу на Україні. Наш законний уряд УНР не визнає Совдепію і збройно бореться з нею. Отже, підсудний Бриль, який обіймав посаду голови Краснопільської селищної ради, захопив її незаконно, бо ми її не визнаємо. Крім того, будучи членом партії більшовиків, він сумлінно провадив більшовицьку політику, упосліджував, арештовував і принижував справжніх патріотів національного зрушення. Збройно боровся проти військ головного отамана Симона Петлюри і в складі так званих частин особливого призначення незаконно відбирав хліб у селян. Чи визнаєте, підсудний, свою вину по всіх пунктах звинувачення?

– А якби не визнав?

– Трибунал має багато свідчень ваших злочинів.

– Щось я не бачу, аби опитували свідків.

– Але ж ви самі не заперечуєте жодного пункту звинувачення.

Бриль підвівся і сказав вагомо:

– Мене обрав головою ради народ. Нехай він мене й судить, а вашого трибуналу не визнаю.

– Не потребуємо вашого визнання, підсудний. – Грунтенко нахилився до козаків, які статечно сиділи на стільцях, удав, що вислуховує їх, потім підвів руку, запрошуючи до тиші, й проголосив:

– Військовий трибунал засуджує голову Краснопільської селищної ради Бриля Петра Власовича до розстрілу. Вирок виконати негайно.

– Поспішаєте? – посміхнувся голова. – Навіть не дали мені останнього слова. Вигадали комедію, вважаєте, люди вам повірять? На ніч захопили владу й вистави влаштовуєте! А вся влада ваша годинна, не пішов за вами народ, от і лютуєте… Шкода, – махнув рукою, – обвели мене навколо пальця, а то б не одного гада поклав і живим не дався б. Та що вдієш – стріляйте! – Рвонув сорочку на грудях і посунув просто на трибунал.

Грунтенко почав витягати з кобури наган, але голова обійшов його й став спиною до вогнища.

– Розстрілюйте тут, – мовив голосно. – Хочу дивитися людям у вічі!

Хтось у натовпі заголосив, почулися вигуки, і Грунтенко збагнув: справа починає набирати небажаного характеру. Тицьнув пальцем у Чмеля, дорікнув:

– Ну, чого зволікаєш?

Микита вихопив з кишені наган, стрілив, майже не цілячись, постріл прозвучав глухо, наче з дитячої хлопавки, та коліна в голови зігнулися, і він упав спиною у вогнище.

– О господи, згорить же людина! – у розпачі вигукнула якась жінка. – Й поховати не зможемо!

– Відтягнути його, – наказав Грунтенко: вирішив не дратувати людей, бо так добре розіграна сцена суду могла обернутися проти загону. – Трибунал переходить до розгляду справ інших злочинців. – Він знову удав, що перешіптується з козаками, і оголосив: – У зв’язку з тим, що головного більшовика розстріляно, трибунал вирішив пом’якшити долю інших і покарати тридцятьма батогами кожного. – Посміхнувся злостиво й додав неофіційно: – Аби знали, сучі сини, своє місце її більше не горлала за червоних. Однак, якщо не припинять свою антидержавну діяльність, до них будуть вжиті суворіші методи покарання.

Збагнувши, що розстрілів більше не буде, натовп зітхнув полегшено. А Грунтенко, відчувши цю зміну настрою, вигукнув:

– Хай живе УНІР на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою!

Чекав: хтось обов’язково відгукнеться, проголосить “слава!”, та люди мовчали, й Грунтенко з прикрістю подумав: є ж у натовпі свої люди, тон же Семен Калістратович з однодумцями, та про всяк випадок промовчали – бояться, не певні в силі свого війська.

Але чи вірить він сам?

Визнав: сумніви мучать і його самого. Коли б мав можливість улаштуватися якось по-іншому, мабуть, зрікся б цього небезпечного способу життя, бо шансів вижити в них обмаль. А якщо чесно, то без закордонної допомоги жодного. Аби протриматись хоч літо та осінь, до морозів, а там гаплик. От повернеться прапорщик Вовк, доповість, що робиться у Варшаві, тоді, зваживши на всі обставини, й треба приймати рішення. Можливо, збройно пробиватися через кордон. Але у Польщі без грошей їй піщинка, жалюгідний жебрак, ніхто навіть не гляне на тебе. Отже, поки є можливість, слід подбати не лише про майбутню Україну, а й про себе, бо хоч би що там, а своя сорочка ближча до тіла.

Зрештою, чого він так піклується про майбутнє України? Україну без більшовиків та совдепів? Принаймні перед самим собою лицемірити негоже тому, що тепер у нього нема ніяких перспектив, якщо ж владу візьме Петлюра або Тютюнник, бути йому щонайменше полковником. Або відкриє свою приватну клініку в Києві й загрібатиме гроші лопатою…

Проте, виявивши гнучкість, розум і діловий сприт, можна непогано влаштуватися і в Польщі. Аби золото!

Лише думка про це поліпшила Грунтенкові настрій. Вже трохи має, ніхто не знає цього, навіть Длугопольський, той захоплений ідеєю повстання на Волині, що ж, отаманові слід підтакувати й спрямовувати його енергію в потрібне річище. Час їх розсудить…

Заглибившись у свої думки, Грунтенко не помітив чоловіка у вишиванці й мішкуватому піджаку, який проштовхався крізь натовп і з цікавістю спостерігав, як козаки готуються до екзекуції. Поставили на вільному місці довгу лавку, звідкись з’явилися сплетені з сиром’ятної шкіри батоги. Першого підштовхнули до лавки чоловіка в білизні, мабуть, тому, що заголити легше: задрав сорочку, спустив сподні, та й годі…

Чоловік ліг сам, йому хотіли зв’язати руки під лавкою, та він не дався. Похмуро зблиснув очима й пообіцяв:

– Не бійтеся, витримаю!

Чміль здивувався:

– Витримаєш, кажеш? Ну, терпи, сам напросився, червоний агітаторе… Ми з тебе зараз усі зрадницькі думки виб’ємо, бо воші в тебе тут… – Оперезав батогом нижче пояса, полишивши кривавий слід, та чоловік навіть не зойкнув.

– Сильний, – схвалив другий козак, – витримає… – Він уперіщив також з відтяжкою. – Тільки два, – почав рахувати, – а попереду…

Грунтенко повернувся до них спиною. Не тому, що людські страждання тривожили його – набачився всього… Просто зробилося нудно: ну, розпишуть кривавий візерунком спину ще одного більшовицького підспівувача, ну, не витримає хтось, покричить і покрутиться під батогами – все було й все набридло… До того ж відчув голод: мабуть, десь уже приготували вечерю… Озирнувся, шукаючи отамана, і тут йому на очі потрапив чоловік у вишиванці. Що за один і чому крутиться під ногами? Хотів уже наказати козакам, аби відштовхнули нахабу до людського тирловиська, але той зняв пом’ятого кашкета, вклонився й мовив притишено:

– Чи не міг би вельмишановний пан вислухати мене? Дуже важлива справа…

“У всіх важливі справи, – роздратовано подумав Грунтенко. – Певно, хоче повідомити про ще одного червоного…”

І все ж ступив до чоловіка.

– Вельмишановний пан не впізнав мене? – Чоловік запобігливо зазирнув Грунтенкові у вічі.

– На жаль…

– А ми разом минулого року переходили кордон з генерал-хорунжим Тютюнником…

Грунтенко уважно подивився на незнайомця.

– Під рукою в генерал-хорунжого був цілий корпус… – Знизав плечима.

– У Корці нас познайомив Панас Григорович. Пан Петрик, якщо пам’ятаєте?

Неясний спогад ворухнувся у Грунтенка. Їхній полк стояв на околиці Корця за монастирем, випав вільний час, і він з Длугопольським вирішили прогулятися до центральної площі. Саме там біля ресторану зустрілися з групою цивільних напідпитку, і хтось познайомив їх. Виявилось, двоє з цивільних – члени адміністративної “трійки”, на яку генерал-хорунжий покладав організацію влади в зайнятих ним районах. Високий, ставний чоловік років тридцяти назвався Панасом Петриком, інженером-залізничником. А поруч нього обтирався цей тип, що тримає зараз у руці пом’ятого кашкета. Тільки тоді він був у френчі, бриджах і хромових чоботах. Точно він – повновидий, чорнявий з безцеремонними очима.

Як же його відрекомендував Петрик?

Грунтенко напружив пам’ять і запитав:

– Якщо не помиляюсь, пан Андрій Лазаренко?

– Масте бездоганну пам’ять, – розцвів той.

– Як ви потрапили сюди?

– Доля, – зітхнув Лазаренко. – Доля розкидала нас… Але не скажу, що я тут випадково. Більше того, шукаю вас і йду спеціально з цією метою до Високої Печі.

– То ви від Петрика? Отець Леонтій казав: взимку Панас Григорович намагався встановити зв’язок з Тарганом. Щось завадило. А зовсім недавно дійшли до нас чутки, що пан Петрик очолив великий повстанський загін і діє десь у районі Коростеня.

– Чиста правда, добродію, і я в цьому загоні очолюю польовий суд. Тому з великою приємністю спостерігав ваші сьогоднішні вправи.

– Чого ж ми стоїмо? – Грунтенко пошукав очима Длугопольського, не знайшов і підкликав Чмеля. Микита розчервонівся й спітнів, – видно, розправа з червоними приносила йому справжнє задоволення.

– Де отаман? – запитав Грунтенко.

– А в попівському домі. Відразу за церквою, не обминете.

Садибу місцевого священика охороняли козаки. Вони підозріло подивилися на незнайомого чоловіка, та Грунтенко дав знак, і пропустили. Лазаренко задоволено примружився:

– У нас порядок.

– Тільки встановлюємо.

– Тарган розпустив хлопців?

– Була типова банда грабіжників.

– У нас також. Чули про Зубрійчука?

– Краєм вуха. Друге видання Таргана. Ні ідеалів, ні дисципліни. Але в Панаса Григоровича тверда рука, й він навів порядок…

Длугопольський дорікнув Грунтенкові:

– Скоро ваш суд взагалі виправдовуватиме червоних… – Він зміряв чіпким поглядом Лазаренка й запитав: – Де я вас бачив?

– Зустрічалися в Корці.

– Точно. І яким штибом тут?

– Манівцями, – реготнув Лазаренко.

– Від Панаса Григоровича Петрика, – пояснив Грунтенко. Він подивився на заставлений наїдками стіл, жадібно втягнув запах смаженого м’яса і все ж запропонував: – Перед вечерею маємо дізнатися, з чим прибув до нас шановний кур’єр. Обговорити справи на тверезу голову.

– Згоден, – кивнув Лазаренко.

Вони влаштувалися в спальні, де стояло широке дерев’яне ліжко. Грунтенко причинив вікно, сів просто на перину й очікувально втупився в Лазаренка. Той аніскілечки не знітився, поклав пом’ятого й засмальцьованого кашкета на коліна, розгладив його й почав упевнено:

– Хочу повідомити, панове, що на базі колишньої банди Зубрійчука нам вдалося створити цілком боєздатний загін, який налічує близько двохсот шабель.

Длугопольський зміряв його недовірливим поглядом.

– Двісті? – перепитав. – У нас менше. Але ж коростенські та овруцькі ліси не зрівняти з нашими, там не одна дивізія загубиться.

Лазаренко одразу збагнув цей досить прозорий натяк.

– Загін з кожним тижнем зростає, – пояснив, – існують лише певні труднощі із зброєю, особливо важко з патронами та гранатами. Отаман Петрик планує захопити якийсь більшовицький арсенал, однак ця операція тільки в стадії розробки.

– З патронами і в нас важкувато, – визнав Длугопольський. – Але маємо надійного чоловіка в Бердичеві, який повідомляє про пересування червоного кавалерійського полку.

– Чудасія! Фортуна на вашому боці!

– Просто намагаємося залучити до зрушення відданих та обізнаних людей.

– Заздрю, панове, та давайте все ж повернемось до наших спільних справ.

– Спільних? – Підняв брови Длугопольський. – Уже спільних? Так швидко?

– Швидкість у наших умовах – гарант виживання. – Лазаренко знову любовно погладив долонею кашкет, наче й справді дотик до засмальцьованої матерії міг принести задоволення. – Швидкість і тверезий розрахунок. Навіть у дрібницях. Цей кашкет, наново, я одягнув спеціально, і він не раз виручав мене. Краснопільський голова, якаго ви сьогодні розстріляли, хотів затримати мене, й тільки кашкет допоміг переконати його, що я справді робітник-слюсар. Але ми відхилилися від основного. Хочу повідомити, що першого травня, саме в той день, коли червоні відзначали своє свято, Панас Григорович скликав нараду активістів губернського національного зрушення.

– Уперше чую, – спохмурнів Длугопольський. – Губернську нараду? Чому ж без нас?

Лазаренко не розгубився:

– Усі волинські повіти не зуміли охопити. Однак нарада вийшла досить представницькою. І вона ухвалила створити Повстанську Волинську армію й почати підготовку на Поліссі антибільшовицького виступу власними силами.

Длугопольський зацікавлено поворушився на стільці й запитав швидко:

– І хто ж командує Волинською армією?

– Командуючим ПВА призначено Панаса Григоровича Петрика, начальником штабу Лукаша Костюшка, брата отця Леонтія з Високої Печі. При штабі створено спеціальний курінь помсти, його очолив місцевий вчитель Іван Закусило. Курінь має завдання вистежувати й знищувати найнебезпечніших червоних активістів. Мені ж доручено керувати польовим судом, тобто трибуналом.

Грунтенко подивився на Лазаренка недовірливо й запитав:

– І ви справді сподіваєтесь підняти на Поліссі повстання? Власними силами, без закордонної підтримки?

– Керівні діячі ПВА упевнені в успіхові повстання.

– Армія на двісті щабель…

– Тільки початок, панове. Якщо додати ще ваших сто… Маємо ще надію встановити зв’язок з отаманами, що діють на Київщині.

– Отакої!.. Оженили нас, не питаючи згоди… – Обличчя в Длугопольського витягнулося.

– Ллє ж ви, сподіваюсь, розумієте, що червоним значно легше знищити наші роз’єднані загони, ніж моноліту повстанську армію?

– Монолітну?.. – Грунтенко не приховував іронії.

– Монолітною і боєздатною вона може стати лише завдяки нашим спільним зусиллям.

– Відстані, – похмуро зауважив Длугопольський, – зони дії наших загонів роз’єднує понад сто верст. У нас тут усе вже якось усталилося: свої люди на хуторах, явки, зв’язкові, маємо навіть інформацію про пересування червоних частіш. Щоправда, в районі Коростеня більші ліси, а це неабиякий фактор… І що ж конкретно пропонує головнокомандуючий Повстанською Волинською армією Панас Петрик? – запитав.

– Панас Григорович хоче зустрітися і відверто обговорити всі проблеми. Саме з цією пропозицією я і йшов до Високої Печі.

– ПВА встановила зв’язок з Центральним штабом? – раптом запитав Грунтенко.

– На жаль, зв’язки з закордонним центром обірвано… – Розвів руки Лазаренко.

– Так я і знав. Тому й прийняли рішення самотужки піднімати повстання? Розраховуєте на успіх?

– Особисто я вважаю повстання перспективним! – Опуклі очі Лазаренка засвітилися жовтуватими вогниками. – Проте, панове, я не маю повноважень обговорювати а вами це питання.

“Божевільний?.. – майнула думка в Грунтенка. – І чи не всі ми божевільні? І я в тому числі? Але ж я, здається, все ж не втратив глузду…”

Сказав:

– Ми маємо унікальну можливість поновити канал зв’язку з Центральним штабом. Наша людина зараз у Києві і, певно, скоро виїде до Варшави. Дочекаємося її повернення, а вже потім прийматимемо остаточні рішення.

– Не заперечую, – швидко сказав Длугопольський: сама думка про те, що слід іти під руку Петрикові, була нестерпною. Довелося докласти стільки зусиль, аби зайняти місце Таргана, нарешті відчув себе справжнім отаманом – і все собаці під хвіст?..

– Мабуть, ви маєте рацію, – погодився Лазаренко. – Але ж і відкладати надовго угоду небажано. Пропоную зустрітися через місяць у отця Леонтія.

Грунтенко заперечив:

– Не треба у Високій Печі. Отець Леонтій людина надійна, проте через нього підтримуємо зв’язок з Бердичевом, і хтось може звернути увагу на чужих людей, щось запідозрити, повідомити ДПУ – а вони нам засідку…

– Запрошуємо пана Петрика у Трощу, – сказав Длугопольський. – Село віддалене, й ми контролюємо всі підходи до нього.

Лазаренко хотів зауважити, що негоже самому командувачеві ПВА пхатися за тридев’ять земель, але вчасно зупинився: Длугопольський може послати його разом із самим Петриком під три чорти. Зрештою, Петрик більш зацікавлений в об’єднанні, ніж командир Трощанського загону: цьому справді треба кидати насиджені місця й передислоковуватися заради ще туманних перспектив.

– Гаразд, – погодився по роздумі, – через отця Леонтія ми тільки дізнаємось про день зустрічі.

Длугопольський полегшено зітхнув: через місяць вони матимуть звістку від Петлюри, а там буде видно…

19

Костянтин Прокопович закотив парусинові штани вище колін і стояв за два кроки від берега, з приємністю відчуваючи, як вода холодить йому литки. Течія зносила поплавець за лічені секунди, й доводилося весь час змахувати вудкою. Клювало добре, у рибнику вже плюскотіли з десяток підлящиків і один справжній, статечний трифунтовий лящ.

Поплавець різко, пішов углиб, Костянтин Прокопович підсік рибину, з задоволенням відчувши, як одразу затремтіла волосінь і прогнулося вудилище.

– Надю, тягни підсаку!.. – Загорлав і повів рибину до берега обережно, щоб не зірвалася, з душевним трепетом відчуваючи, яка вона велика й сильна. Лящ вигулькнув з води за два сажні від нього, ковтнув повітря й відразу ліг на бік. Костянтин Прокопович уже сміливіше потягнув його до берега й полегшено зітхнув, побачивши, що риба потрапила до спритно підставленої Надею підсаки. Лише тоді позадкував до берега й знеможено сів на пісок.

– Оце так штука, – прошепотів. – І як не обірвався!

Лящ справді був великий, значно більший за першого – про таких рибалки розповідають легенди, і Костянтин Прокопович, побачивши, як раптом стріпнулася риба в підсаці, закричав несамовито:

– Тримай його, жінко, бо втече!

Кинувся до Наді, вихопив підсаку й подався далі від берега, бо лящ і справді намагався вистрибнути з сітки. Тут Костянтин Прокопович кинув підсаку просто на пісок, і рибина застрибала, згинаючись і виблискуючи на сонці. А Костянтин Прокопович підповз до неї на животі, дотягнувся долонями, втиснув у пісок, пестячи й примовляючи:

– Годі, доплавався і дострибався, красунчику ти мій, цар-рибо!

Лише досхочу побавившись з лящем, переможно озирнувся на дружину та інших, що зібралися подивитися на здобич.

– До рибника його? – нерішуче запитала Надя, наче й справді сумнівалася, чи буде доречне таке тісне сусідство цар-риби з якимись звичайними підлящиками.

– Куди ж іще? – Костянтин Прокопович міцно притиснув ляща до грудей і сам поніс до рибника, нікому не довіряючи дорогоцінну ношу. Лише затягнувши мотузок на сітці й перевіривши кілок, до якого був прив’язаний рибник, остаточно оговтався, випростався й переможно подивився на присутніх.

Микола Прокопович стояв за три кроки, урочисто підвівши над головою руки, і аплодував братові. Надя присіла над рибником і пестила рибину, наче все ще не вірила, що чоловік справді міг упоратися з такою. Толпига підвівся навшпиньки, пенсне сповзло йому на кінчик носа, він дивився над скельцями й мружив очі зачудовано. Лише Марія Данилівна ніяк не зреагувала на подію: сиділа трохи оддалік на рядні, на якому були вже розставлені пляшки й наїдки, й чистила редиску.

Костянтинові Прокоповичу захотілося розповісти всім про те, що пережив за ці короткі хвилини, бо почуття справді переповнювали його.

– Ну-с, як ми її?.. – Задоволено потер руки і обтрусив з грудей пісок та луску, залишені лящем.

– Чудово, – схвалив Толпига, – я бачив на базарі різних лящів, але таких!..

– Зваримо з нього юшку, – запропонувала Надя, але Костянтин Прокопович замахав руками: дурна жінка, не розуміє, що найбільшу насолоду від ляща можна одержати тільки несучи його через усе місто й ловлячи здивовані й захоплені погляди перехожих. То буде справжній тріумф, – косо зиркнув на брата, – не те що студентські оплески красномовному професорові.

– На юшку вистачить підлящиків, – заперечив, – є що дві чехоні, та й на перемет щось піймаємо.

Ловити рибу йому вже розхотілося: човгаючи босими ногами по гарячому піску, підійшов до Марії Данилівни, просто з пучка висмикнув найбільшу й найчервонішу редиску, захрумкотів смачно, не обтерши, – знав, йому вибачать зараз усе, навіть погані манери.

Микола Прокопович сів на край рядна акуратно, щоб не забруднити чесучеві штани, – ще з дореволюційного гардеробу, а професор ревниво ставився до своєї зовнішності й беріг костюми. Де тепер знайдеш таку чесучу? Не дістанеш навіть у непманів за чисте золото…

Марія Данилівна скоса зиркнула на чоловіка й порадила:

– Ти б, Колю, переодягнувся в купальний костюм. Я захопила з собою, візьми у саквояжі.

Микола Прокопович невдоволено похитав головою. Він і сам розумів, що в таку спеку, та й на дніпровому березі, в купальному костюмі зручніше, тим наче що костюм був також з дореволюційних запасів – смугастий, схожим на матроський тільник. Проте шановна дружина не може знати, що він стидається своїх худих ніг. В чоловічій компанії наплювати, але ж поруч Надя, і їй зовсім необов’язково бачити його вади.

Микола Прокопович всівся зручніше, розпростував на колінах штани й запропонував:

– Час закусити. А якщо кохані жінки побалують нас ще й чарочкою… – Він-то знав, що саме так станеться. Вони з Марією Данилівною детально обговорили цю проблему й дійшли згоди, що сьогодні пляшка не тільки доречна, а й необхідна. Марія Данилівна сама збігала до знайомого непмана, той, незважаючи на знайомство, здер з неї стільки, що вдома хапалася за серце, та Микола Прокопович швидко заспокоїв дружину. Звичайно, він ніколи б не дозволив собі за такі гроші жлуктити горілку, та сьогодні вони запросили на пікнік до Труханового острова Толпигу, а Борис Миколайович, казали, не цурається чарки, до того ж, його треба задобрити й напутити. Толпига колись пописував у газети, перо в нього метке – з цього Микола Прокопович і вирішив скористатися. Справа в тому, що Вакар замовив йому статтю для “Нови”, а писати її не хотілося. Й не тільки тому, що треба було збиратися з думками, викладати їх на папері, що професорові не завжди вдавалося, але й лякали наслідки такої акції. Звичайно, він писатиме під псевдонімом, та люди, хоч і обмежене коло, все Ж знатимуть справжнього автора, хтось може обмовитися, а то й продати…

Микола Прокопович поділився своїми побоюваннями з дружиною, й та одразу підтримала його. Тоді й виникла ідея доручити написання статті Толпизі – тим паче, що брат Костя вже мав з ним розмову й залучив до Центру дії.

Костянтин Прокопович запропонував також влаштувати пікнік, сполучити приємне з корисним, він був запеклим рибалкою, та й братові, вважав, не завадить відпочити на свіжому повітрі.

Костянтин Прокопович знав на Трухановому острові всі більш-менш пристойні рибальські місця. Сьогодні, правда, довелося, згнітивши серце, піти на компроміс: найкраще ловилася риба на кам’яній косі в кінці острова поблизу Ланцюгового мосту, та вони зупинилися на пляжі під верболозом, – ну що ж, все обернулося на краще: невідомо, чи витягнув би такого ляща на косі.

Костянтин Прокопович простягнувся голим черевом на піску, підгорнувши його під груди, дивився зачудовано, як швидко пораються жінки, як на білій скатертині з’являються редиска і огірки, круто зварені яйця, ковбаса й пиріг з капустою. І як урочисто дістає з плетеного кошика Марія Данилівна пляшку справжньої білоголової горілки, як ставить її посеред скатертини, оточуючи маленькими, щоправда, не кришталевими, але пристойного скла чарочками.

Серце Костянтина Прокоповича тенькнуло, він розчулився і хотів поцілувати руку братової, та уявив себе 8 голими грудьми і в закочених вище колін пом’ятих штанях – обмежився тим, що обдарував Марію Данилівну солодкою посмішкою і вигукнув голосно й патетично:

– Першу чарку пропоную за нашу годувальницю пані професорову, яка може прикрасити найвишуканіше товариство!

Марія Данилівна заперечливо замахала руками, а Костянтин Прокопович спритно відкоркував пляшку й наповнив чарки – жінкам, правда, по половинці, але вони не протестували. Надя тільки для годиться торкнулася горілки губами.

Випили по першій, від другої Микола Прокопович фактично відмовився, налив лише на денце, і не тому, що не хотів. Горілка смакувала йому, й шлунок приємно зігрівся, проте вважав: слід хоч трохи підпоїти Толпигу, аби той зробився поступливіший і не відкинув їхню пропозицію. Тому й підняв чарку за світлий розум і гостро публіцистичне письмо Бориса Миколайовича, талант якого, на жаль, ще мало помічений громадськістю. Однак тут же висловив надію, що ця справа поправима, перед справжнім талантом не може не відкритися широка дорога і особисто він докладе всіх зусиль, аби допомогти молодому колезі.

Борис Миколайович випив, не поморщившись, і не заперечував професорові. І сам був високої думки про свої здібності, похрумкотів огірком і зауважив: сувора дійсність обмежує можливості справжнього журналіста. Сказав навіть прямо:

– Якщо хочеш побачити своє ім’я у пресі, танцюй під більшовицьку дудку. Хіба “Пролетарська правда” чи якась інша газета видрукують тебе? Горлопанять про свободу слова, а ця свобода обмежується їхніми догмами й навіть уподобаннями редактора.

Костянтин Прокопович відірвався від закуски й мовив безапеляційно:

– Ви – член Київського обласного Центру дії, добродію. І наша організація надає вам трибуну. Саме тому ми й запросили вас сюди, далі від людських очей, щоб обговорити деякі аспекти справи.

Очі Бориса Миколайовича спалахнули цікавістю.

– Нелегальне видання? – запитав. – Невже вал удалося?..

– Що ви, що ви, – енергійно захитав головою Микола Прокопович. – Де взяти папір, шрифти, друкарські верстати? Та й як уберегтися від всюдисущих чекістів? Пі, Борисе Миколайовичу, надрукуєтесь ви в Парижі, така перспектива вас улаштовує?

– Ще б пак! Проте кому ми потрібні в Парижі? З нашими суто совдепівськими проблемами?

– Отут ви й помиляєтесь. Точніше, непоінформовані. Керівництво Центру дії вимушене поки що перебувати в Парижі, там же видасться наш центральний орган – журнал “Новь”, для нього й треба написати статтю.

– Тема? – коротко запитав Толпига.

– Про наші нинішні проблеми, – невизначено пояснив Микола Прокопович. – Саме для того, щоб визначити тему, ми й зібралися тут. Вважаю, стаття має довести кризу ідеології більшовизму, повинні акцентувати на тому, що Радянська влада вичерпала себе, неминуче йде до власного кінця, і цей кінець уже видно неозброєним оком.

– Справедливо, але дещо абстрактно, – зауважив Василенко-молодший, – стаття має оперувати конкретними фактами.

– Моя справа, – Микола Прокопович набурмосився, – висунути тезу, дати перспективу, тобто сформулювати напрям ідеї.

Костянтин Прокопович притлумив у собі роздратування, мовив удавано недбало:

– Можливо, ти маєш рацію, і я, беручи на себе роль помічника та однодумця, спробував нафарширувати твою котлету, тобто надати твоїй ідей плоті й крові.

– Це неважко…

Костянтин Прокопович узяв шматок чорного хліба, густо посолив, вибрав твердий, яскраво-зелений, у пуп’янках огірок, відкусив мало не половину й заїв хлібом – проста селянська їжа, яка нагадує і тобі, і всім навколо, з кого ти вийшов і хто саме втілює в собі найвищу мудрість. Мовив:

– Ми розійшлися з більшовиками спочатку з другорядних питань, в основному наші позиції сходилися: земля – селянам, фабрики – робітникам. Не наголошуватиму зараз на причинах наших; розходжень і кінцевого розколу, всім нам вони зрозумілі, про все це уже писано й переписано нами й більшовиками, кожен обстоює свою думку й навряд чи колись можна буде виробити спільну платформу. Отже, фракція меншовиків – чесно кажучи, не всі, але переважна більшість – дотримується точки юру, що більшовиків, які узурпували владу, треба усунути з політичної арени будь-якими засобами. Тут наші погляди стикуються з вимогами та деклараціями інших партій, навіть з монархістами, від яких ми все ж рішуче відмежовуємося. Проте готові вступити в блок з есерами, кадетами, лібералами й навіть анархістами, я заявляю це відкрито, як колишній голова Київського комітету РСДРП. Залишаючи за собою право після зміни влади висунути на громадське обговорення власні теорії та гасла.

– Усе це зрозуміло, – махнув рукою Василенко-старший, – ближче до діла.

– Я сказав це тільки тому, що Борис Миколайович тій був членом жодної партії й, можливо, в цілому нетерпимо ставиться до соціал-демократів. Тепер конкретно. Мечі здається, головний акцент у статті має бути такий: більшовики, взявши владу і наобіцявши масам усі свободи й блага, фактично зрадили їх, відійшли від народу, стали над ним. Тобто більшовицькі гасла лишаються колишніми, демократичними, проте не сповнені реального демократичного змісту. Бюрократизм і початок корупції – на цьому треба наголосити й це треба довести.

– Правильно, – ствердив Микола Прокопович.

– От так, – розважливо сказав Толпига, – факти мають бути конкретними. Слід назвати прізвища й посади. Без цього стаття не прозвучить, стрілятиме вхолосту.

– Тут-то ви помиляєтесь, – хитро примружився Костянтин Прокопович. – У принципі я згоден з вами, але пропоную обійтися мінімумом прізвищ і фактів, бо їх у пас і так обмаль. Головне: на основі одного факту, навіть півфакту зробити висновки та узагальнення, підпустити диму, смороду, називайте це як хочете, однак маємо акцентувати на тому, що поодинокий факт – типовий. Треба вбивати в мозок читачеві: будь ти більшовиком чи есером, все одно обивательське мусить лишатися в тобі, тобто потяг до поліпшення власних умов життя. Так було за французької революції, так буде і в нас. У французів тільки Робесп’єр лишився непідкупним, ну й ще кілька дурнів, зрештою, такі є і у нас, та що може сам Ленін, коли його оточує ціле море кар’єристів, хабарників та владолюбців?