Текст книги "Останній заколот"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 26 страниц)

21

Іван Іванович прив’язав коня, витягнув з бідарки мішок, закинув на плечі й попрямував на Фросину половину. Дочка прала білизну на ганку, а зять сидів на сходах, тримаючи в руках газету: не читав її, а дивився на Фросю. Чомусь Тимченкові зробилося сумно, та подолав роздратування, примусив себе приязно посміхнутися і скинув перед ганком мішок з плечей – підсунув носком чобота зятеві.

– Це вам, – сказав і зняв кашкета, – свіжинки привіз, поласуйте.

Фрося відкинула з чола мокре пасмо волосся, і Іван Іванович розчулено подумав, яку роботящу дочку викохав. Але вирішив також: дурепа. Була б розумнішою, не бруднила б руки в ночвах, на те є служниці: он скільки їх, дівчаток з бердичівських передмість, блукають у пошуках роботи, кланяються Гольдройзові, аби взяв хоча б у посудомийки.

– Якої свіжини? – перепитала Фрося.

Іван Іванович витрусив з мішка просто на траву задню частину барана.

– Поласуйте, – повторив. – Ти, Фросю, завжди смачний плов готувала, може, зробиш, то і я не відмовлюсь.

– Тату! – докірливо протягнула Фрося. – Ну, тату… Ми ж домовлялися… Якось незручно…

– Незручно, дочко, штани через голову натягати, – грубувато пожартував Іван Іванович. – А я для своїх дітей нічого не пошкодую. Де тепер свіжу баранину візьмеш? Навіть для червоних командирів задача, а ми ще можемо…

Сергій все ще сидів, цікаво спостерігаючи за тестем. Певно, він одразу відчув підсвідому Тимченкову неприязнь, бо не називав його “батьком” чи “татом”, як ведеться на Україні, а величав дещо офіційно й відчужено Іваном Івановичем, як стороння людина. І це також не настроювало Тимченка на дружню ноту.

Ось і зараз зять зазирнув Івану Івановичу у вічі й мовив прохально:

– Не треба, ми, як усі, мені ж пайок належить, тож не сидимо голодні.

Видно, Фрося відчула в цих словах чоловіка зародження конфлікту, що назріває,– покинула прання, легко збігла сходинками й схилилася над бараниною.

– Гарний баранчик, – сказала, – добре, буде вам плов, але, тату, не потребуємо таких дорогих подарунків.

“Дорогих? – хотів заперечити Іван Іванович. – Шматок м’яса, я таким м’ясом міг би завалити вас, їжте, на все шиття стачить, все ж ти дочка моя, для кого ж мені стягатися?”

Але тільки глипнув на зятя, й той відступив назад до ганку.

І ще подумав Іван Іванович не без злостивості: хоча ти й полковник, велике цабе й тебе сотні людей слухаються, та справжнім начальством виявилась таки його дочка – сказала лише слово, й здався без бою…

Іван Іванович витягнув пожмаканий носовичок, обтер спітніле чоло, хотів заховати хусточку, та Фрося відібрала:

– Дайте виперу.

Іван Іванович віддав, переступив з ноги на ногу, тепер можна було б податися на свою половину, проте лише думка про порожню кімнату навівала нудьгу, він позорив очима навколо, знайшов табурет і всівся, хоч ніхто й не запрошував.

“А могли б і запросити, – подумав роздратовано. – Бо все від мене: півдому, меблі, пристойний посаг… Та й зараз майже щоденні гостинці…”

Від цієї думки Іван Іванович спітнів, потягнувся по носовик, та згадав, що Фрося відібрала. Обтер чоло просто рукавом і зауважив не без натяку:

– У таку спеку, кажуть люди, рятуватися треба не холодним квасом, а чаєм…

– То я зараз самовар поставлю, – запропонувала Фрося. – Ось тільки доперу…

– Я сам… – Іван Іванович пошукав очима самовар: стоїть там, де й належить, у кутку веранди, молодець дочка, все в неї на місці, а хто виховав? І знову від цієї думки зробилося не приємно, а гірко, наче тебе хтось пограбував серед білого дня.

Іван Іванович розпалив самовар, надів на нього жерстяну трубу й знову вмостився на табуреті.

– А ти, зятю, чайком не побавишся? – запитав у Сергія.

Той скосив на Івана Івановича невдоволене око: гарно їм було з Фросею вдвох, бесіда точилася легка і прозора, начебто ні про що, але сповнена глибокого змісту. І тут з’явився тесть – Сергій розумів, який дорогий він Фросі, та й сам не мав жодних підстав ставитися до Івана Івановича погано, – але прийшов тесть, і розмова сама собою згасла, повисло в повітрі якесь напруження, закортіло піти до покоїв по книжку. Сьогодні привезли з Києва збірку червоного поета Василя Чумака, Сергій уже встиг прочитати кілька віршів, і вони вразили його: пише начебто вже про сьогоднішній день, а відчуваєш революцію.

– Чайком? – перепитав Сергій і хотів одразу відмовитись. Проте згадав: тесть робить для них стільки гарного, от і сьогодні привіз півбарана, і його підсвідома неприязнь до Івана Івановича, либонь, породжена ревнощами до Фросі, а ревнощі, як казав лектор у клубі, пережиток проклятого капіталістичного минулого.

Згадавши все це, Сергій дістав з кишені галіфе срібну цибулину годинника, клацнув кришкою й мовив:

– Маю ще двадцять сім хвилин. За мною заїдуть…

– За півгодини встигнемо. – Іван Іванович потягнувся до годинника, попросив: – Можна глянути?

Сергій відстібнув ланцюжок, подав. Тесть погладив годинник шерехатими пальцями й прочитав:

– “Пауль Буре…” Знаменита фірма… – побавився кришкою і прочитав на ній ще: – “Комеску Сергію Вариводі за хоробрість. Політвідділ п’ятої армії”. Овва! – вигукнув, – маю знаменитого зятя!

– Хіба ви, тату, не знаєте, що Сергія нагороджено орденом Червоного Прапора? – здивувалася Фрося.

Іван Іванович дістав з внутрішньої кишені піджака свого годинника, як дві краплини води схожого на зятів. Погойдав ним на ланцюжку, мовив начебто ні до чого:

– Ось і в мене Пауль Буре, та без напису. А виходить, все діло в написі: хто хоробрий, а хто й боягуз… Де відзначився? – запитав нараз без усілякої паузи.

– Під Перекопом.

– Коли барона Врангеля у Крим виштовхували?

– А потім вже з Криму…

– Отож, – промимрив Іван Іванович, і було незрозуміло, схвалює він цю акцію чи ні. – А тепер ти сам охвіцер і полком командуєш, то скажи мені, що змінилося?

– Невже не ясно? – Очі в Сергія заблищали. – Не офіцер я, а червоний командир, і це велика різниця. Ми захищаємо свободу й Радянську республіку.

– З отаманами тобто воюєте?

– Скоро зліквідуємо банди, й трудящому селянству стане значно легше.

– Це ж чому легше?

– Бо бандити людей мордують, жити спокійно не дають.

– Чув я, якийсь отаман наскочив на Краснопілля, – сказав Іван Іванович, намагаючись бути якомога байдужішим, але торжествуючі нотки все ж прохопилися в нього. – То як ви дозволили це?

– Прогавили, – визнав Сергій. – Полювали на бандитів в іншому місці, ви ж самі казали, що бачили їх під Баранівкою… А вам що, отамани подобаються?

Іван Іванович відвів очі й реготнув.

– Остобісіли, – покахикав. – І працювати заважають. Селяни від них худобу ховають, особливо коней: побачить отаман гарного коня – прощайся. А я так вважаю: коли б отамани коней у селян не відбирали, ви б їх швидше злапали.

– Бандити селян грабують, а ті їх ще прикривають… – поскаржився Сергій. – Якщо б земля під отаманами горіла, вже б забули про них.

– Селяни бояться, – сказав Іван Іванович вагомо, – по селах ще отаманів бояться. Вас – ні, а от перед отаманом коліна трусяться. Бо ви прийшли й пішли, а там – давай зерно, фураж, годуй і напувай, чисті збитки… А не даси – ще й батогів покуштуєш чи кулю між очі… Якби й ви з селянами суворіше, ото покрутилися б, і невідомо, як би все обернулося.

– Ні, – заперечив Сергій, – ми не банди, а Червона Армія, у нас закон і дисципліна.

– Звичайно, воно так, але, кажуть, з вовками жити – до-вовчому вити…

– Помилка, – вигукнув Сергій, – чиста помилка! Куркулі тільки вовками виють, але тепер навіть не всі куркулі за отаманів тягнуть, кому спокійного життя не хочеться? А Радянська влада всім дає жити, тільки працюй…

“Мені не дає…” – Хотів заперечити Іван Іванович, але сперечатися більше не схотів: самовар уже пускав пару, і Фрося, витираючи руки, спускалася з ганку.

– Ви, тату, з Сергієм не сперечайтеся, – докорила, – бо він правду каже і отаманам передиху не дасть. І на що вони сподіваються?

“На таких, як я”, – хотів відповісти Іван Іванович, та лише засопів і піднявся на веранду. Фрося накинула скатертину на стіл, поставила чашки й цукорницю, трохи домашніх коржиків, саме таких, як полюбляв Іван Іванович, і це знову поліпшило йому настрій і на якийсь час примирило навіть із зятем. Налив собі повну чашку чаю, не пошкодувавши заварки, мало не чорного, відкусив ще міцними, хоч і пожовклими від тютюну зубами, цукру, сьорбнув голосно і з задоволенням, бо яке ж чаювання без сьорбання? Щоправда, колись Фрося, мабуть, під впливом поручика Якубовича, зауважила йому за негарні манери, та Іван Іванович не звернув уваги – нехай поручик сам пристосовується до нього. А новий зять сьорбає так само голосно й зі смаком дмухає на гарячий чай.

Раптом уперше якась симпатія виникла в Івана Івановича до зятя. Подумав: зрештою, вони одного коріння, діди ще були кріпаками, щоправда, у його батька та в цього самого вистачило глузду, аби вибитися в люди. Однак і зять, здається, вибився в люди, командир кавполку – це тобі навіть не ваше благородіє, а ваше превосходительство – і він зі своїми грішми ще кілька років тому запобігав перед такими…

Проте, вирішив Іван Іванович, тому й запобігав, що мав мало грошей. Йому б ще років п’ять чи навіть менше, й різні там превосходительства самі б обтиралися в його покоях, кланялись догідливо. Що не кажи, гроші вище над усе, а у червоних свої порядки: сьогодні ти командир кавполку, а завтра біс його зна де… Та й що за командир, коли ніхто перед тобою не тягнеться, й одержуєш такий самий пайок, як усі. Тьху на ваш пайок, жебрацьке існування…

Нарешті й Фрося прилаштувалася за столом, й Івану Івановичу зробилося зовсім добре: зібралася вся сім’я, мир і злагода, дочка дивиться ніжно, зять не приндиться, а що, як приручити його?

Думка майнула й не видалась такою вже й безглуздого: якщо колись превосходительства могли обтиратися, шукаючи його прихильності, то чого б не підім’яти під себе цього жовторотика? То пусте, що має орден і годинник за хоробрість, бачили й генералів з іконостасом на грудях, які запобігали перед Терещенком. Бо Терещенко мав цукроварні, тисячі десятин, а гроші й рахувати ніхто не брався…

Шкода, в нього, принаймні найближчим часом, якщо втримаються червоні, не буде жодного цукрового заводу, та все ж через півроку, якщо повестися з розумом, вистачить, аби купити й перекупити самого Йону Гольдройза. А люди слабкі, й поступово треба приручити цього йоржистого червоного полковника – й не таких обламували.

Ця думка приємно полоскотала серце Іванові Івановичу, й він зовсім іншими очима подивився на зятя: здається, гарний, навіть вродливий, недарма Фрося втратила розум.

Перевів погляд на дочку: у ще вологій від прання кофтині, а красуня, його рідна кровинка, дочка…

Що ж, певно, він вчинить правильно, змінивши ставлення до зятя. Якщо більшовики втримаються, зять завжди на крутому повороті допоможе та врятує – треба тільки виховати його, дати відчути спокуси красивого життя, затягнути поступово, не поспішаючи, не перегинаючи палицю, а там уже й сам червоний командир буль-буль…

Затягує болото, що не кажи, а викараскатися з нього майже неможливо…

Але про що теревенить Фрося?

Заглибившись у свої думки, Іван Іванович не одразу збагнув суть мовленого.

– Чекай, – перепитав, – не дочув, чи що? Про яку Москву мовиш?

– Ви, тату, такий неуважний. Сергія на курси відрядять, і я з ним поїду.

– До Москви?

– Що ж тут дивного? До Москви чи, може, Харкова або Києва.

У Івана Івановича забігали очі.

– А тобі чого до Москви? – запитав, знаючи, що важко вигадати безглуздіше запитання.

– І я вчитися хочу.

– Ти?!

– Хіба не можна?

– Навчена. Читати вмієш і писати, хватить.

– Дивні ви, тату. А я, може, вчителькою стану. Чи лікаркою…

– Навіщо тобі? – безнадійно заперечив Іван Іванович. Отже, всі його плани провалилися: що Фрося вб’є собі в голову, тому й статися.

– Бо кожна людина прагне чогось, – не дуже конкретно пояснила Фрося. – А я не хочу бути хатньою робітницею.

– Хто ж заважає: візьми дівку…

– Що-що? – втрутився Сергій. – Яку дівку?

– На поміч когось, – пояснив Іван Іванович. – Бо самій Фросі важко з усім упоратися: город і багато роботи.

– Треба буде – я допоможу.

– Ти? Командир полку? І поратимешся на грядках?

– Ви, тату, відстали, – заявила Фрося, – і погляди у вас старорежимські…

– Але ж ти швидко перевчилася!.. – похмуро пробуркотів Іван Іванович. Хотів нагадати, як у них в Почуйках усю чорну роботу виконувала тітка Соломія, та вчасно прикусив язика: і що за життя – не має навіть права на спогади…

Налив собі ще чаю, хоч не дуже й хотілося, покалатав ложечкою, розмішуючи цукор, а сам розмірковував:

“Поїдуть у Москву, точно поїдуть і вивчаться обоє. Не така вже й складна ця наука, а Фрося розумниця й стане лікаркою. Воно начебто непогано, лікарів усі шанують, та для чого це Фросі? Буде по хворих бігати чи обірвану босоту вчити. А з Москви червоного командира, та й ще навченого, навряд чи назад до Бердичева пошлють. У Києві сяде чи у Харкові, а якщо кудись на Далекий Схід чи в Сибір?”

Сама згадка про Сибір кинула в холод – його кохана дочка в Сибіру, де місце тільки каторжникам…

Іван Іванович повільно допив чай, чемно подякував. Фрося нагадала, що ввечері буде плов; Іван Іванович подумав, що з іншим зятем він би вихилив під плов по добрячій чарці, й рішення утвердилося: поки не пізно, слід кінчати… Звичайно, не він сам, є багато засобів, і найвірніший з них – гроші. Хай цей червоний полковник заперечує силу їх, дурна дівка підтакує, треба тільки знати, кому й скільки заплатити…

Раптом Іван Іванович відчув, що йому тисне чобіт. І чого б це, подумав, ніколи не тиснув, а може, зімліли пальці? Поворушив ними, втягнувши ногу, та неприємне відчуття не минало; Іван Іванович трохи зсунув чобіт з ноги, й відразу полегшало. Дурниця, а псує людині настрій… І навіть більше, ніж Фросине повідомлення про від’їзд у Москву. Чому ж так: то – велика неприємність, а чобіт – дрібниця, просто невдало загорнув онучу…

Ні, вирішив, про чобіт він забуде через хвилину, а про Фросю думатиме завжди…

Нараз пекуча думка вразила Івана Івановича: адже дочка вже зрадила його, вирішивши їхати з цим полковим дженджуром у далеку кацапську Москву, але одразу вибачив їй: ще дурне й недосвідчене, захлинули почуття, а жінки часто керуються лише почуттями. Фрося ще не знає: любов минає значно швидше, піж того хочеться…

Іван Іванович пристукнув підбором і підвівся: нехай його неприємності закінчаться, як з цим клятим чоботом: вже начебто й не тисне…

До вечора лишалося ще багато часу – Іван Іванович нарешті перемотав онучу й подався до ресторану. Виявилося, дуже вчасно, бо в коморі за Гольдройзовою кімнатою хропів на кушетці кур’єр від Длугопольського. Йона Янкелевич устиг нагодувати його й вже збирався кликати компаньйона, бо кур’єр увечері мав вертатися у Трощу, а отамана цікавило, чи дізнався Тимченко про маневри кавполку.

Іван Іванович розбудив кур’єра, з радістю впізнавши старого знайомого: гарний вояк – Микита Чміль, рішучий, сміливий, з твердою рукою. Кажуть, це він власноручно застрелив у Краснопіллі голову, й Іван Іванович ніскільки не засуджував його.

Микита протер очі, посміхнувся Тимченкові й запитав:

– Є щось нове?

– А у вас?

– Чекаємо на ваші повідомлення, добродію.

– Новин не маю.

– Нема, то й нема, – не дуже зажурився Микита. – Отаман хоче на Уланів наскочити, то просив обстановку розвідати. До суботи.

– Спробую. – Іван Іванович сів на кушетку поруч з Чмелем і запитав: – Хочеш, Микито, заробити?

– Хто грошей цурається? Хіба дурень…

– Ти не дурень, Микито, й задумав я справу… Гарну справу, й отаман буде вельми потішений. Та й взагалі для всього нашого зрушення…

– Для зрушення ми завжді готові… Але ж ви щось казали про гроші…

– Золотом пахне, Микито.

– Чого ж тягнете, добродію?

– Треба одного прикінчити, червоного більшовика й вашого найпершого ворога.

– Комісара?

– Командира червоного кавполку.

Очі в Микити вирячились.

– Однак, подейкують, він ваш зять. Тому й попереджаєте нас…

– Оце й погано, Микито, що подейкують… Сьогодні один бовкне, завтра ще хтось: от і дізнаються, звідки роги ростуть, а нам це зовсім ні до чого, навпаки, треба ховати кінці у воду.

– Я хіба заперечую: треба, то й треба…

– Чув я, тверду руку маєш, от і подумав: цього червоного командира тільки ти й можеш покласти.

– Зможу, – погодився Чміль, – але ж як до нього підступитися?

– Допоможу.

– Тоді й розмов нема.

– Ми з тобою, Микито, засідку влаштуємо. Разом я з тим командиром мешкаю, коли він з дому вийде, й стрелиш.

Чміль подумав і заперечив:

– Ні, добродію, мені ще своя голова дорога. Почують постріл, зчинять тривогу, а як я з міста виберуся? То зараз на возі, потихеньку до найближчого хутора, а там уже верхи, там уже спробуй наздогнати!.. Коли ж у місті тривога, перекриють усі виїзди – не втечеге.

– А ти краще подумай, Микито, – для чого одразу тікати? Гольдройз тебе у своїх євреїв переховає, день – два пересидиш, поки все вгамується, поки поховають товариша червоного полковника, й паняй до отамана…

– Але ж казали: золото… Певно, допік вам зятьок, шановний? – реготнув неприємно. – Скільки ж заплатите? Бо, звичайно, небезпечно, головою ризикуватиму.

– Добре заплачу: десять золотих червінців.

– Десять червінців?.. За комполку?..

– А задурно не хочеш? Якщо отаман накаже!

– Отаман у нас не дуже-то й дурний, добродію, і вірними людьми не розкидається.

– Добре, Микито, буде тобі двадцять червінців.

– Ото вже розмова, добродію. Я б, чесно, й менше взяв, якби ви того командира з міста витягли. Коли б знаття, де саме буде, можна засідку влаштувати й кулеметною чергою різонути. Бо я до кулемета призвичаєний.

– Ну й дурний ти, Микито. Червоні що, кулеметів не мають? Або наздоженуть і шаблями порубають. А тут тихесенько пукнув з нагана – і все…

– Тихесенько не пукнеш, тихесенько тільки в калюжу бзднути можна. А ще люди очі мають, почують, побачать, а мені вулицями відходити треба, у вас не переховаєшся.

– У мене ніяк не можна, Микито: все одно, що самому голову під сокиру підставити.

– А я маю підставляти?

– То ж за двадцять червінців, Микито!

– І коли ж це влаштуємо, добродію?

– Ти до Трощі сьогодні?

– Отаман чекає.

– Передаси отаманові: Іван Іванович просив тебе відпустити на понеділок. Тільки не кажи, про що ми з тобою домовились. Боюсь, отаман заперечуватиме: йому моє родичання з тим червоним командиром вигідне.

– Ще й як! – кивнув Чміль. – Але ж і мені двадцять червінців не завадять.

– Тож не барися, Микито, у понеділок чекатиму на тебе. Вночі виїдь, аби на сході сонця побачилися. Чи під вечір приїзди. Я тобі все покажу, де того червоного полковника чекати й куди тікати. Аби все чисто скінчилося, й ніхто на мене не подумав. Бандитська куля передчасно обірвала життя червоного героя! – додав з пафосом, начебто цитуючи газету.

22

Яновський переступив поріг будинку на Єлизаветинській з почуттям тривоги: зрештою, кому приємно, коли тебе викликають до ВДПУ? Щоправда, до гаража вранці завітав зовсім по схожий на чекіста молодик у модній блакитній сорочці й повідомив Олегові Даниловичу, що його хоче бачити сам товариш Горожанин – він чекає на нього о дванадцятій, якщо, звичайно, товариш Яновський може звільнитися в цей час.

Олег Данилович не заперечував. Товариш у блакитній сорочці потиснув йому на прощання руку, що свідчило якщо не про повагу, то принаймні про прихильне ставлення. Тобто, все мало переконати Яновського, що викликають його зовсім не для того, аби покарати, однак почуття підсвідомої тривоги не полишало його всю першу половину дня і не зникло тепер, коли вартовий, перевіривши документи, ввічливо козирнув і вказав на сходи до другого поверху.

Олег Данилович згадав свої перші відвідини цього будинку. Тоді зовсім не сподівався повернутися – що ж, життя виявишся значно милостивішим до нього, навпаки, саме після того пам’ятного й тривожного дня знову почало посміхатися йому.

А як буде тепер?

Сумнів не розвіявся навіть після того, як товариш Горожанин, побачивши Яновського, відірвався від паперів, посміхнувся й подав руку. Більше того, Горожанин обійшов навколо столу й вмостився в кріслі навпроти Олега Даниловича, даючи зрозуміти, що розмова в них передбачається це зовсім офіційна.

Яновський уважно подивився на Горожанина. З першого разу погано запам’ятав його, в уяві збереглося тільки видовжене бліде обличчя – жодної характерної риси, а тепер побачив карі запалі очі, роздвоєне підборіддя, високе чоло й залисини, а під очима мішки, що свідчило про втому й нестачу свіжого повітря. Розмовляючи, Горожанин мружився, і тоді очі його майже зовсім зникали в вузьких щілинах, проте раптово немов вистрілювали, наче читали потаємні думки.

– Ми запросили вас, Олег Данилович, – сказав Горожанин після звичайних, ні до чого не зобов’язуючих запитань на сімейні та виробничі теми, – бо розраховуємо на вашу допомогу.

Чого-чого, а такого Яновський не чекав. Гадав: в тому або іншому варіанті Горожанин усе ж цікавитиметься його минулим, однак щоб отакої?.. Покліпав очима й знизав плечима.

Горожанин одразу помітив розгубленість Яновського й додав:

– Звичайно, якщо ви погодитесь.

– Чим я зможу допомогти? – щиро здивувався Олег Данилович.

Горожанин сплів пальці, хруснув суглобами й мовив розважливо, дивлячись кудись над головою Яновського, наче вести цю розмову йому було важко, принаймні не дуже приємно:

– Можливо, наша пропозиція, точніше, прохання не сподобаються вам, то скажете, на тому й покінчимо. Але скажіть спочатку, ви знаєте Яковлєва?

– Колишнього нареченого моєї дружини?

– Олексу Васильовича Яковлєва, який донедавна був викладачем школи військових курсантів?

– Знаю.

– У яких ви стосунках?

– Вельми невизначених. Бачилися всього раз на вулиці. Зустріч не дуже приємна – Олекса Васильович усе ще розраховував на прихильність моєї дружини й хотів довести, що він має на неї більше прав… – Олег Данилович відчув деяку пишномовність у цій відповіді, затнувся і додав: – Коротше, Яковлєв приревнував мене до Наталі й хотів вбити між нами клин.

– Ми трохи вивчили біографію Олекси Васильовича, – очі Горожанина сховалися в щілини, – й здогадувалися, що він не ставитиметься до вас приязно.

Олег Данилович насторожився:

– Звідки знаєте про нашу зустріч?

– Щойно ви самі повідомили. А про Яковлєва вимушені збирати матеріали, от і дізналися, що колись він залицявся до вашої дружини. Тоді й виникла ідея побалакати з вами.

– Уважно слухаю вас.

Горожанин вистрілив очима із щілин і втупився в Яновського.

– Ми завели справу на Яковлєва й хотіли б, щоб ви, ну, як би це сказати, трохи дізналися про нього…

Риси обличчя Яновського закам’яніли, кров загупала в скронях. Однак стримався і мовив якомога люб’язніше:

– Помилилися адресою, товаришу Горожанин. Шаную вас і вдячний за все, що зробили для мене, але філером школи по був і не буду! – Побачив, як гнівно загорілися очі в Горожанина, але додав ще жорстокіше: – Так, філером, бо це не моя професія і, сподіваюсь, вона ніколи не стане моєю.

– Я міг би й образитися, – відповів Горожанин похмуро, – бо у вашій відповіді є недостойний натяк на мою професію, однак спробую стримати себе, тільки тому, що цього вимагають інтереси справи. – Подумав трохи, дивлячись на Олега Даниловича спідлоба, повільно підвівся і витягнув із сейфа звичайну картонну течку. Дістав з неї три аркуші паперу, поклав їх на стіл. – Читайте…

Олег Данилович прочитав і підвів очі на Горожанина.

– Вельми секретні речі, – сказав.

– Частина мобілізаційного плану Київського військового округу. І ці папери були передані за кордон.

– Хочете сказати?..

– Так, шпигунство.

– Наскільки я розумію, цією інформацією оперує обмежене коло осіб.

– Так.

– І все ж документ потрапив за кордон…

– Є неспростовні докази, що Олекса Васильович Яковлєв доклав до цього руку.

– Ось воно що! – нарешті збагнув Олег Данилович. – Але ж звичайний викладач школи військових курсантів не міг мати доступ до таких документів.

– Не міг. Отут і заковика. Вину самого Яковлєва доведено, він очолює один з молодіжних контрреволюційних осередків у Києві, але хто передав йому найсекретніші документи? Розумієте, зрадник сидить у самому військовому окрузі! І ми не знаємо, коли й кому він передасть наступну інформацію.

Олег Данилович посміхнувся:

– Але ж ви не випустите Яковлєва із свого поля зору…

– Звичайно. Проте він, можливо, не має безпосередніх контактів із шпигуном, гадаю, у них все передбачене, існує кілька ланок ланцюга, ухопитися за кінець важко, а в нас нема часу: не можемо допустити, щоб військові таємниці ставали відомі ворогу.

– Не можемо, – погодився Яновський і раптом збагнув, що ця коротка репліка уже ніби засвідчила його згоду допомогти ДПУ.

Горожанин примружився, заховавши очі, й запитав:

– Сподіваюсь, тепер ви остаточно зрозуміли мене.

– Але що я можу? – розвів руки Олег Данилович. – Я знаю Яковлєва менше, ніж ви.

– Проте значно краще знає його ваша дружина.

Олег Данилович зіщулився: кого-кого, а Наталю не хотів вплутувати в цю історію. Так і сказав Горожанину.

– А ви спробуйте делікатно, – заперечив той. – Якщо треба, поговоріть з нею відверто.

– Санкціонуєте? – посміхнувся Яновський не без іронії.

– Санкціонуємо, – не сприйняв іронії Горожанин. – Якщо хочете, я б зараз самого чорта лисого підпряг, аби нарешті розплутати цей клубок.

– Єдине, що мене тривожить: Наталя може сприйняти все це як прояв моїх ревнощів.

– Наскільки нам відомо, вона дуже розумна жінка й, сподіваюсь, зрозуміє вас. Але справді дружину не варто було б чіпати… Щось тут… – Горожанин клацнув пальцями, – проте сподіваюсь, ви зумієте знайти форму…

– Спробую… – ухилився від прямої відповіді Олег Данилович. – Та маю надійніше джерело інформації.

– Невже?.. – пожвавішав Горожанин. – Якщо не секрет?..

– Який же секрет? Рідна теща… Серафима Володимирівна – кладезь не лише суто житейської мудрості, а й неоціненне джерело інформації. Вона пам’ятає в деталях усе, що відбулося в її юності. А якщо додати ще Берту Абрамівну, то цьому тандемові, на моє глибоке переконання, не може протистояти ніщо.

Горожанин подивився на Яновського співчутливо.

– А ваша рідна теща, здається, вже встигла залити вам сала за шкіру…

– Вона вжила всіх заходів, щоб зіпсувати життя нам з Наталею. Але найгірше, сподіваюсь, позаду. Як бачите, тримаюся…

– Нехай вам щастить на цьому тернистому шляху, – щиро побажав Горожанин.

Скориставшись з того, що увечері Наталя читала лекції на курсах, Олег Данилович поставив чайник і запросив тещу на склянку чаю. Серафима Володимирівна лежала на канапі, запнувшись картатим шотландським пледом. На цій канапі вона проводила мало не півжиття, оббивка на ній протерлася й де-не-де визирали іржаві пружини. Колись Олег Данилович запропонував перетягнути канапу, та на перешкоді став новий матеріал для оббивки. Один був дуже темний, другий, навпаки, дратував око свіжістю барв, задовольнити тещині смаки, як справедливо підозрював Олег Данилович, взагалі було неможливо – отже, на канапу постелили стару ватяну ковдру й тим вичерпали проблему.

Серафима Володимирівна, побачивши зятя, заворушилася, пружини голосно зарипіли, й теща перепитала:

– Ви щось казали про чай?

– Я заварю справжній китайський.

– Де ви дістали китайський?

Олега Даниловича завжди дратувала ця тещина доскіпливість, однак сьогодні він витримав би й більше.

– Крім того, – ухилився від прямої відповіді, – маю свіже печиво: судячи з реклами, виготовлене за довоєнними рецептами.

– Цікаво, – пожвавішала теща, – колись на Фундуклеївській у кав’ярні Іконопуло подавали справді неповторне печиво – тануло в роті…

– У якому це році було? – невинно поцікавився Олег Данилович.

– Іконопуло обанкротився у дев’ятсот восьмому, – ні на секунду не замислилася теща. – І на місці його кав’ярні Борух Рутгайзер відкрив кондитерську. У Рутгайзера продавалися кращі торти в Києві, а про тістечка вже нема й мови, їх розбирали вранці, бо подати вдома до чаю тістечка від Рутгайзера вважалося шиком.

– Не думаю, що моє печиво нагадуватиме вам рутгайзерове, – застерігся Олег Данилович, – проте придбано в кондитерській на Хрещатику. На розі Лютеранської, там тепер порядкує непман під дивним і веселим прізвищем Колодочка. Печиво від Колодочки, як вам подобається?

– Прізвище неоковирне, – заперечила Серафима Володимирівна, – сподіваюсь, саме печиво буде кращим.

Цим вона дала зрозуміти, що приймає зятеву пропозицію. Підвелася з канапи, аби дістати з буфета парадний фарфоровий сервіз, проте вчасно згадала нинішню пролетарську професію Олега Даниловича й обмежилася звичайними фаянсовими кухлями.

Олег Данилович повернувся з киплячим чайником, заварив гарний китайський чай й наче ненароком поцікавився, чому так давно не видно Берту Абрамівну.

Теща подивилася на нього підозріло – чи не кепкує, – однак, побачивши чисті зятеві очі, пояснила: приятелька останнім часом у депресії, проте, здасться, цей період минає, Берта Абрамівна сьогодні зазирала до неї, і справжній кавалер та вихований джентельмен (вона, звичайно, ні на що не натякає) міг би запросити милу сусідку на чашку чаю.

Олег Данилович відповів, що зробить це з задоволенням: виходячи, встиг побачити, як Серафима Володимирівна міняє фаянс на вишуканий фарфор. В уяві поаплодував сам собі: все ж приємно, коли бачиш результат своїх маленьких хитрощів.

Берта Абрамівна прийняла запрошення одразу й без найменших вагань, навіть не тому, що дізналася про довоєнне печиво й справжній китайський чай, ні, не заради чаю (хоч і це не можна скидати з терезів, так відверто й сказала), а заради душевної бесіди, за якою вона так скучила під час своєї іпохондрії.

Вона спустилася сходами мало не урочисто, і Олег Данилович шанобливо відчинив перед нею двері, радіючи, що вступ до задуманої ним вистави почався вдало.

Серафима Володимирівна вже сиділа за столом, вона вибачилася, що вимушені користуватися не срібним самоваром, до якого звикла, а закіптюженим на примусі чайником, і Олег Данилович вирішив не нагадувати, що цим чайником рідна теща користується вже принаймні шість років, коли після смерті чоловіка обставини змусили її звільнити служницю й різко змінити спосіб життя.

Вони розташувалися за круглим столом, вкритим білою лляною скатертиною. Олег Данилович палив міцної заварки в чашки дамам, за що одержав їхні одностайно-осудливі погляди: чай має розливати господиня, це вихована людина повинна знати ще з дитинства, – проте вій удав, що не помітив засудження, й долив окропу з чайника.

– А тепер, – сказав, – приберемо цю закіптюжену потвору – не гармонує з таким фарфором…

Серафима Володимирівна оцінила слова “з таким фарфором” і обдарувала зятя приязною посмішкою.