Текст книги "Останній заколот"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 26 страниц)

“Ну от, лід розтоплено”, – відзначив Олег Данилович, бо це була, мабуть, перша приязна тещина посмішка за багато днів.

Берта Абрамівна поклала собі дві ложки цукру, зиркнула на Серафиму Володимирівну, та опустила очі (цукор був зятів), і Борта Абрамівна додала ще ложку.

– Дивно, – поскаржилась, – коли мій Файнштейн (так вона називала свого покійного чоловіка – тільки на прізвище) був живий і засипав мене квітами й ласощами, я терпіти не могла солодкого. Пам’ятаю, колись Файнштейн приніс мені коробку шоколаду. Але якого шоколаду! Цукерки з ликером! Певно, такі робитимуть лише через сто років, а я, дурепа, з’їла тільки одну чи дві, чомусь не сподобався лікер… Яка була коробка! – Борта Абрамівна покапала на столі розміри, явно перебільшуючи, а Серафима Володимирівна, з’ївши печиво, запитала:

– А ви пам’ятаєте печиво від Рутгайзера?

– З Фундуклеївської?

– Я ж казала, – переможно вигукнула Серафима Володимирівна, – що всі порядні люди в Києві їли тільки рутгайзерове печиво. І це непогане, – взяла з вазочки, – проте ніякого порівняння…

Берта Абрамівна, поласувавши печивом, також осудливо похитала головою, що не завадило їй взяти ще.

Олег Данилович ковтнув з фарфорової чашки делікатно, не сьорбнувши, і з задоволенням відчув терпкий присмак справді гарного чаю. Вирішив: спогади про кондитерську на Фундуклеївській можуть завести дам у такі хащі, з яких не витягнеш і за тиждень, і спробував спрямувати розмову в потрібне русло. Поставив чашку на край столу й сказав так, наче йшлося про зовсім буденне й не варте особливої уваги:

– Сьогодні у губвиконкомі була нарада. Чомусь запросили й мене, та, мабуть, помилково, бо йшлося про культуру. Театральний репертуар, робітничі клуби й різні дрібниці… До речі, в театрі Карла Лібкнехта йтиме “Пікова дама”, і я зможу організувати вам контрамарки. Але я, власне, не про це – виступав якийсь Яковлєв. А ви колись качали про Яковлєва, я й подумав, чи не той?

Серафима Володимирівна багатозначно перезирнулася з Бертою Абрамівною.

– І виступав розумно? – чи то запитала, чи то ствердила.

– У ораторському мистецтві йому не відмовиш.

– Якщо розумно, то Олекса, – винесла присуд Серафима Володимирівна. Вона зміряла зятя пронизливим поглядом і додала: – Давайте облишимо Яковлєва…

– Чому? – здивувався Олег Данилович.

– Можливо, ця розмова вам неприємна.

– Навпаки, ревнощі принижують людину.

– І ви кажете це чесно?

Олег Данилович не зміг дати стопроцентної гарантії, що каже чисту правду, але відповів твердо:

– Звичайно.

Серафима Володимирівна тільки знизала плечима й запитала:

– Про що ж говорив Олекса?

– Про якусь п’єсу, котру треба поставити в російському театрі.

– По роману Войнич “Гедзь”?

– Ні, героїчну драму про громадянську війну.

– Я так і знала, – заплескала долонями Берта Абрамівна, – що Олекса далеко піде. Бачите, він уже написав героїчну драму!

– Гадаєте, Яковлєв пропонував свій твір?

– Чому б і ні?

– Справді, чому б і ні? – подивувався з своєї нетямущості Олег Данилович. – Якщо є талант!..

– Чого-чого, а таланту Олексі вистачає! – заявила Серафима Володимирівна безапеляційно.

– Але ж літературний хист проявився в нього недавно. Колись ви казали, що він хотів зробити військову кар’єру й закінчив школу прапорщиків.

– Епізод… – Зневажливо закопилила губу теща. – Йшла війна, і треба було якось прилаштуватися…

– Пам’ятаєте, – втрутилася Берта Абрамівна, – хлопчик розповідав про піхотний полк, як про суцільний кошмар. Мій племінник також закінчив школу прапорщиків, то він уже через півроку став підпоручником, і я сподівалася…

Розповіді про родичів Берти Абрамівни завжди були довгими й насиченими подробицями, і Олег Данилович не дозволив завести розмову в глухий кут.

– І як же вдалося Яковлєву звільнитися з військової служби? – запитав. – Бо ви розповідали: повернувся в Київ і працював у театрі “Летюча миша”.

– Бідний хлопчик захворів, – скрушно пояснила Серафима Володимирівна, – і його відпустили з армії. Тоді він і познайомився з Наталею, але до Києва прийшли денікінці, і Яковлєв з театром змушений був податися до Одеси. Олекса розповідав, що театр там розвалився, й він, розумієте, він сам створив новий театр – “Червоний факел”. Тільки назва – фі, чому все тепер червоне?

– Але ж факел справді палає червоним полум’ям.

– Скоріше, жовтим.

– Жовтий факел – не звучить, – зауважила Берта Абрамівна. – Тепер – все червоне, кажуть, у Києві створено артіль “Червоний трунар”.

– Не дивуюся, – покривилася Серафима Володимирівна. – У так званих трудящих завжди пробуджується тяжіння до красивого. Але красиве вони розуміють по-своєму, смаки невиховані і невипещені, ось і з’являються різні революційні художники та поети. Чули про якогось Маяковського? Одна назва чого варта – “Облако в штанах”! Скандал, я давно не чула такого… Жахливо!

– Колись був Пушкін, однак він тепер став дворянським поетом, – ствердила Берта Абрамівна. – Мій Файнштейн не був дворянином, але любив читати Пушкіна. Ще більше він любив рахувати гроші, бо в Азовському банку, де він був членом правління…

“Зараз або ніколи”, – подумав Олег Данилович, бо спогади Берти Абрамівни про улюбленого чоловіка, який, за її ж підрахунками, мав не менше десяти коханок, могли бути безкінечними.

– Не думаю, що Олекса Яковлєв наслідував Маяковського, – перервав Берту Абрамівну досить неввічливо.

– Не кажіть, – не образилась та. – Він читав нам уривки зі своєї драми “Гедзь”, і там було щось таке, – поворушила пучками, – незрозуміле й модерне, зовсім не схоже на роман Войнич.

– А тепер, виявляється, сам написав драму, – підхопила Серафима Володимирівна. – Послухати б… Я завжди вірила в Олексину геніальність… – Вона кинула зневажливий погляд на зятя, та Олег Данилович не образився і сказав:

– Чесно кажучи, мене іноді тягне до богеми. Щось таке пробуджується в душі…

– У вас? – щиро здивувалась теща. – У вашій пролетарській душі?

– Але ж Олег Данилович не завжди був пролетарем, – втрутилася Берта Абрамівна. – Дворянський шарм так швидко не вивітрюється.

– Коли я ще був штабс-капітаном, – сказав Олег Данилович, – ми їздили до циган. Боже мій, який хор! Збожеволіти!

– У Олекси була богемна натура, – заявила Серафима Володимирівна. – Я не зовсім схвалювала це, проте людина дорослішає, погані звички зникають, а талант лишається. Людина завойовує авторитет, і тоді талант неймовірно зростає, про нього починають писати й горланити на всіх перехрестях, навіть коли він вичерпався.

“А їй не можна відмовити в спостережливості”, – вирішив Олег Данилович і сказав:

– Часто відсутність таланту людина намагається компенсувати, обертаючись у колі талановитих людей. Заздрю я вашому Яковлєву, певно, мав чудове оточення…

Тепер він підійшов до головного: треба було витягнути з тещі та Борти Абрамівпи якомога більше про Олексиних товаришів.

– Яковлєв підносився над своїм оточенням! – виголосила Серафима Володимирівна без жодного сумніву. – Як соліст на фоні хору в опері.

– А Наталя казала, що він познайомив її з дуже розумними й цікавими людьми.

– Розумних – багато, цікавих – мало, – втрутилася Берта Абрамівна.

“У цьому є сенс”, – погодився Олег Данилович і сказав:

– Однак останнім часом Яковлєв відійшов від богеми, читав лекції військовим, здається, курсантам інженерної школи. Таким же бідарям. Набудь, і оточення в нього змінилося.

– Олекса не мав близьких друзів, – впевнено сказала Серафима Володимирівна. – Він був весь у собі, вибачте, може, це вам неприємно, і в Наталі. Товаришував хіба що з Жорою, так, Берто?

– З Жорою Швайковським?

– Милий юнак, по-моєму, це Жора і влаштував Олексу до військової школи.

“Стоп, – дав собі команду Олег Данилович, – перша варта уваги інформація”. Запитав:

– Швайковський? Георгій Швайковський? Уперше чую.

– Він вчився з Олексою в університеті. У них взагалі ще з університетських часів утворилася група: Олекса з Жорою, ще Петро Тартаковський та Льоня Венгеров.

“Ще раз стоп”, – сказав собі Олег Данилович. Згадав: Горожанин повідомив, що Яковлєв створив у Києві якусь молодіжну групу, котра виступає проти Радянської влади. Певно, залучив до неї своїх друзів. Отже, ще два прізвища: Венгеров і Тартаковський… А Жора Швайковський допоміг Яковлєву влаштуватися до військової школи, отже, має зв’язки в цьому середовищі…

Берта Абрамівна попросила ще чашку чаю, і Олег Данилович налив, не пошкодувавши заварки.

– В акторських колах Олексу дуже поважали, – сказала Серафима Володимирівна, – але й недолюблювали.

– Скажіть уже простіше, – пояснила Берта Абрамівна, – заздрили. Розумові й таланту.

– Хіба можна заздрити таланту? – з пафосом виголосила Серафима Володимирівна. – Перед ним треба схилятися! А це не кожен може, тому, крім Жори не було у Яковлєва справжніх шанувальників.

– Не було, – ствердила Берта Абрамівна. – Але що ми про Олексу та й про Олексу? Скажу вам, може, не чули, у Пасажі біля кінотеатру Шанцера відкривається ресторан з кабаретом.

– З кабаретом? – не повірила Серафима Володимирівна. – Й танцюватимуть канкан?

– Дівчата в чорних панчішках, – запевнила Берта Абрамівна. – Мій Файнштейн полюбляв кабарети, іноді й мене водив з собою, та більше сам – і я здогадувалась, чому… Коли існують дівчата з такими ніжками, кому потрібні дружини?

– Не кажіть!.. – вигукнула Серафима Володимирівна. – Ніколи не повірю…

Розмова в цих входила в своє звичне річище, і Олег Данилович потихеньку ретирувався до своєї кімнати. Приліг на ліжко – чекав Наталю і уявляв, як почує в темному коридорі її квапливі кроки, як Наталя стане в дверях, а він підхопиться з ліжка й поцілує її в щічку, та звичне почуття радості й спокою не огортало його. Згадував, як розпитував двох підстаркуватих та балакучих ланок, як розставляв їм вульгарні пастки, і відчував, що не зможе – принаймні сьогодні ввечері – чесно дивитися в Наталині очі. Точно знав: вчинив правильно, й буде цілком справедливо, якщо допоможе викрити шпигуна й ворога, та все я? відчуття того, що торкнувся чогось не дуже чистого, не полишало його. Чомусь згадав, як колись у дитинстві потрапив до закинутого й гнилого сарая і побачив там величезного чорного павука з хрестом на спині. Він торкнувся павука пальцем, той побіг по павутинні, і тоді він розчавив його в кулаці. Одразу зробилося лячно й бридко, так, як зараз, тільки тоді він заплакав і вже через хвилину забув про страшного й підступного павука, а тепер не так уже й просто виправдатися перед самим собою.

Хоча, вирішив, чого має виправдовуватися?

Нараз згадав Олексія Яковлєва, як стояв той перед ним у Марийському парку: самовпевнений, сповнений власної гідності, переконаний у своїй правоті, рожевощокий і вгодований, як кажуть Серафима Володимирівна з Бертою Абрамівною, – талант, а насправді шпигун і зрадник, звичайнісінький волохатий павук, тільки у фешенебельній оболонці.

А отруйних павуків все ж треба нищити, подумав Олег Данилович і задрімав уже без особливих докорів сумління.

23

Петро Вовк лежав горілиць на возі, на вкритому рядном духмяному сіні, підмостивши під голову мішок із збіжжям, і дивився на хмари. Вони висіли на небі, здавалося, непорушно, більші й зовсім маленькі, одна була схожа на лебедя чи гуску, інша витягнулася, мов рука із стиснутим кулаком, наче бог погрожував комусь із своєї високості.

“До бога далеко”, – подумав Петро упокоєно й заплющив очі.

Мерин тягнувся ліниво, візник дрімав і не підганяв його, віз не трюхикало, й Петро вирішив, що нема нічого кращого в житті за ці хмари на небі, запах кінського поту, що перемішується з ніжним, гіркувато-солодким запахом сі на, пожовклі поля обабіч сільської курної дороги й волошки в житах. І для чого людям Париж з бундючною Ейфелевою вежею, Київ з чавунним святим Володимиром і золотими банями Софії, провінційний одноповерховий Житомир з кам’яними будинками в центрі, для чого метушня, війни, банди з отаманами, розстріли й катування, коли так пахнуть польові трави й безкінечно гойдаються під вітром достигаючі жита?

Петро розплющив очі й вже не побачив на небі загрозливої божої руки із стиснутим кулаком – розтанула хмарка, висушило її сонце чи розвіяв вітер: отак завжди, все у світі міняється, народжується і зникає, колись зникне і він, Петро Вовк, але станеться це ще не скоро, й нема чого забивати собі цим голову…

Вовк потер чоло долонею, відганяючи сон, сів, звісивши з воза ноги, й запитав:

– Близько?

– Верстов сім лишилося, – стріпнувся від дрімоти візник.

– Піджени.

– Це можна, – погодився легко. – Це ми запросто… – Вйокнув на коня й поворушив віжками, проте мерин ніяк не зреагував на господареве прохання, й тоді візник підбадьорив його батогом – мерин відмахнувся хвостом, але перейшов на ліниву рись, форкаючи, щоправда, невдоволено. Візник потягнув його батогом ще раз, остаточно доводячи свою зверхність, й мерин рвонув швидше, певно, і йому набридла шляхова монотонність.

Вранці Вовк дістався поїздом до Житомира й найняв воза до Високої Печі. Тридцять з гаком верст – дорога не така вже й далека, до вечора Петро подолав би її залюбки пішки, та Колесников порадив не скупитися, запитавши: чи плуганився б справжній петлюрівський емісар тридцять верст, маючи гроші в кишені? Ні в якому разі, тож шукай, куме, воза й удавай з себе хоч і невеликого, та пана. Бо бував за кордоном, у Варшаві й самому Парижі, й везеш отаманові важливі повідомлення.

На два дні Вовк затримався у Києві. Написав доповідну голові ДПУ Лівшицю, а Горожанину та Колесникову розповів усе в деталях. Разом вивчили інструкції Центру дії та польської “двуйки” й вирішили передати ці документи за адресою через Богдана Юліановича. Зробили до Москви запит про Мухіна. Через добу одержали відповідь, що справжнє, прізвище Богдана Юліановича – Павловський. Він обіймав посаду одного з керівників контррозвідки Генерального штабу з 1915 до 1917 року, продовжував служити й за Керенського, тепер уже на одному з фронтів, а після Жовтневої революції зник. За непідтвердженими даними, був у Каледіна, потім у Денікіна, але в Москві вважали, що Павловський загинув або емігрував. Підпільні прізвиська – Мухін та Барин.

“На великого звіра вийшли, – сказав Горожанин, одержавши повідомлення. – Тепер головне – не випустити його з поля зору: такі, як Павловський, мають собачий нюх і за версту відчувають небезпеку”.

Богдан Юліанович зустрів Петра гостинно й навіть радісно. Вивчив одержані папери, десь у сусідній кімнаті заховав гроші, потім довго й доскіпливо розпитував Вовка про поїздку, перепитував, шукаючи неточності, й Петро справді переконався, що має справу з досвідченим ворогом. Але йому, власне, не було чого петляти: розповідав з деталями навіть про те, як їли з Вакаром на Єлисейських Полях устриці, і Богдан Юліанович аж прицмокував від задоволення. Устриці, виявляється, були його слабкістю, але не куштував їх з самого початку війни, й тепер щиро заздрив Петрові.

“То, кажеш, на Єлісейських Полях? – перепитував, втупившись у Петра. – А як ресторан зветься? “Гальський півень”? Щось не пам’ятаю такого… Якщо обличчям до Тріумфальної арки, то ліворуч? За вулицею Марбеф чи перед нею?”

“Стоїть там на розі тумба, рекламою обклеєна, – пояснював Петро, не розуміючи, навіщо Павловському такі деталі.– А як рю зветься, їй-бо не згадаю. Рю та й рю, вужча, звичайно, за Єлісейські Поля, електричні ліхтарі й вітрини…”

“Щасливий ти, – аж постогнував Богдан Юліанович, – я знаєш, скільки дав би, аби по тій рю пошвендяти…”

“То їдьте, хто вам не дає, – удав з себе дурника Вовк. – Зв’язок налагоджений, та й грошей вистачить, навіщо кур’єра ганяти?”

“Молодо й зелено, – скрушно відповів Павловський, – хто ж тут замість мене порядкуватиме?”

“А я, – хотів одказати Вовк, – ви мені тільки свої явки та зв’язкових назвіть, а я вже тоді швидко розгорнусь, значно швидше, ніж можете уявити… Та й часу для роздумів матимете багато, дивлячись на небо крізь загратоване віконечко…”

Але сказав те, чого саме чекав від нього Богдан Юліанович:

“Так, крім вас, тут ніхто не справиться… Радловський і Вакар про вас тільки й говорять. Просили передати, що з нетерпінням чекають наступних повідомлень, особливо від якогось штабіста”.

“Штабіста, так і сказали? – перепитав Павловський. – Жартівники, ну й жартівники…” – зареготав дрібно.

“Що сказали, те й передаю, – образився Вовк. – Моя справа теляча, ви самі розбирайтеся”.

“Тепер уже не теляча, хлопче, – посерйознішав Богдан Юліанович. – Тепер ти, прапорщику, зав’язаний в нашому вузлику й маєш мене слухатися”.

“Ні, Богдане Юліановичу, – заперечив Петро, – я до вас з паролем потрапив, а цей пароль від отамана Грунтенка одержав. Перед ним і звітуватиму”.

“Але ж сам казав: отаманам не світить, з-за кордону ніхто їм не допоможе. Я так міркую: погані їхні справи, до зими ще погуляють лісами й перелісками, а потім їх червоні прищучать. Точно, прищучать, а ти, хлопче, мені б тут знадобився, я б тебе ще раз у Париж міг би запустити”.

“Не встигнете, Богдане Юліановичу, – хотілося відповісти Вовкові. – Може, я ще до вас повернуся, коли покінчимо з Длугопольським, а може, й ні: не так уже й довго вам під Голосієвом сидіти лишилося, от тільки б на шпигуна із штабу округу вийти…”

Обговорюючи план подальших дій, Горожанин з Колесниковим передбачали, що Павловський спробує затримати Вовка біля себе, проте вирішили: Петро потрібніший на Поліссі. Після нальоту на Краснопілля банда Длугопольського, щоправда, сидить більш-менш тихо, проте в лісах на півночі Волинської губернії з тютюнникових недобитків утворено повстанську армію, окремі загони якої бешкетують по лісових селах. Не виключено, що всі ці банди спробують об’єднатися – в такій ситуації варто ізолювати Длугопольського, навести на нього Бердичівський кавалерійський полк і знищити.

А Павловського київські чекісти поки що “розкручуватимуть” без Вовка.

“До Парижа я б ще раз з’їздив, – відповів тоді Вовк Павловському. – Сподобалося мені там, магазини шикарні й дівчатка вродливі крутяться. Там, якби гроші, можна пошикувати”.

“Будуть гроші, – упевнено пообіцяв Богдан Юліанович. – Справи наші йдуть угору, а за все треба платити, от і примусимо декого не скупитися”.

“Скоро журнал з-за кордону прийде, – повідомив Вовк, – варшавським каналом. Наказано поширити негайно, використавши відомих вам членів організації”.

“Овва, організації! – удав здивування Павловський. – Якої організації? Видають бажане за дійсне, а якщо розібратися…”

“Вакар сказав, – перебив Вовк, – що статтю, яку ви передали для “Нови”, схвалено. Її видрукують у першому номері. Просили, аби професори, з якими ви зв’язані, повідомили про реакцію на журнал і на статтю окремішньо”.

“Базікало цей Вакар. Пустодзвін і базікало. Колись ми таких, як він, до секретної роботи і на гарматний постріл не підпускали. Однак на безриб’ї і рак риба”.

Вовк у душі погодився з думкою Павловського про Вакара, проте визнав за можливе заперечити:

“Наскільки я зрозумів, і ви, і я працюємо на цю організацію. Навіщо ж гудити її? Усе ж якийсь шанс якщо й не звалити червоних, то хоч би нашкодити їм”.

Павловський подивився на Вовка уважно й мовив серйозно – Петро збагнув, що Богдан Юліанович уперше був з ним гранично відвертий:

“От заради цього й живу на світі!”

Тепер, сидячи на возі, Петро раптом подумав: а для чого живе він? Власне, міг би відповісти відразу, ні на йоту не схибивши проти совісті: заради перемоги світової революції. Аби побачити, як об’єдналися пролетарі всіх країн. Якщо ж не доживе до цього світлого майбутнього, то хоч наблизить його. І в разі потреби умре за велику пролетарську справу.

Звичайно, нікому не хочеться вмирати. Он як гарно на світі: білі хмарки застигли на синьому небі, курява здіймається за возом, дзвенить десь у височині жайворон і пахне достиглим житом. Життя дивовижне й чудове, та кожна справжня людина тому й зветься справжньою, що має обов’язки й переконання, тобто свою людську честь, і ставить цю честь над усе.

Дорога повернула до лісу, вони проїхали версту узліссям, і за поворотом відкрилися перші хати Високої Печі.

– Слава богу, дісталися. – Візник зняв кашкета й перехрестився широко й полегшено.

– Бавляться на дорогах? – запитав Вовк.

– Давно не чути, та все могло статися.

– Що в тебе візьмеш? Мішок із збіжжям?

– А коня? – заперечив візник. – Мерин, бачиш, справний, а коні зараз у ціні.

“Коні завжди в ціні, – подумав Вовк. – Це тепер автомобілі й трактори замість коней вигадали, та коли ще нароблять тих машин, і невідомо, що з цього вийде. Спробуй на тракторі з усім впоратися… Ну, зорати чи посіяти, ще можна заборонувати поле, а як сіно з лугу привезти, коли там не дорога, а стежина? І не будеш город біля хати трактором орати – там йому й повернутися ніде”.

– Куди вам? – запитав візник.

– Церкву бачиш?

– До отця Леонтія?

– Звідки знаєш?

– То я ж з сусіднього села, і отець Леонтій тут всім відомий. Поважний піп… – Візник дивився якось хитро, й Вовк збагнув, що знає значно більше, ніж каже, й багато про що здогадується. Але Петро не став забивати собі цим голову – селянин для того й селянин, щоб знати й мовчати, і, мабуть, саме селяни вигадали прислів’я, що слово не горобець…

Та й за що засуджувати візника? За природну обережність? Таж вона у нього вроджена, передана в спадок пращурами. Віки монгольської навали, потім кріпацтво навчили – краще промовчати, навіть проковтнути язика, тоді виживеш. Але ж тепер воля, тепер усе твоє, селянське, а тобі заціпило. Певно, цей дядько з тих, які по мітингах і зборах відмовчуються, чухаючи потилиці, але нічого, колись загомонять…

І ще Петро подумав: буває, коли на їхніх мітингах та зборах найбільше деруть горлянки п’яниці, ледарі й пронози, вони користуються з вайлуватості й нерішучості справжніх господарів, забивають їм баки й навіть беруть віжки в свої руки. От і виникають потім у селі конфлікти між горлопанами і масою селян, котрі знають, як вирощувати хліб, а не проголошувати гасла. Але ж, зрештою, все має стати на свої місця, не може не стати, бо ніколи розум не відступить перед невіглаством.

Вовк обійшов церкву, за нею в садочку червонів залізний дах кам’яного будинку, й Петро впевнено попрямував туди. Перед будинком стояли вулики, й чоловік у сітці порядкував біля них. Почувши кроки, розпростався, зняв сітку, й Петро впізнав отця Леонтія. Вклонився йому здалеку й посміхнувся привітно. Священик помахав рукою, вказуючи на лавку біля криниці, знову натягнув сітку й нахилився над вуликом. Виймав соти, розглядав їх і ставив назад, а Петро дивився й думав: і чого ти, отче, лізеш не в свої справи? Ну, задурював би голови парафіянам, качав мед, косив сіно, а вечорами пив горілку, жив би собі напівправедно й не пхав свого святого носа, куди не слід, – міг би проіснувати ще кілька років безтурботно, поки селяни остаточно не збагнуть, що бога нема, й надають тобі по шиї. А так дуже скоро прийде до тебе міліція, відвезе до Житомира, станеш перед судом, а там уже видно буде– на скільки років відправлять тебе, святий отче, спокутувати гріхи…

Нарешті отець Леонтій поставив димар, зняв сітку й вмостився поруч Вовка.

– Радий бачити вас, прапорщику, в доброму здравії, – прогудів доброзичливо. – Далеко вас носило?

– Скажу, не повірите: аж до Парижа!

– Овва! – вигукнув священик. – У наші-то часи!

– Був у Варшаві й самому Парижі, – ствердив Вовк, – і зовсім не шкодую.

– Хто ж шкодуватиме? – здивувався отець Леонтій. – Париж – моя мрія, і вам, вважайте, пощастило. Успішно з’їздили?

– По-всякому…

– Гаразд, – не образився отець Леонтій, – не хочете казати, не треба, в душу не лізтиму. Але скажіть, як у Парижі?

– Вражаюче! – ні на секунду не завагався Вовк. – Електричне світло й магазини! Шарман…

Священик мрійливо прицмокнув язиком.

– А жаб жерли? – запитав нараз несподівано.

– Як можна?

– Можна, – заперечив, – і навіть треба. Якби я потрапив туди, нажерся б усього. Та добре, – посвітлішав очима, – ви з Житомира? Жабами не почастую, але щось знайдеться… Меланіє, – загукав, – і де ця клята жінка?

Меланін почастувала їх домашньою ковбасою у смальці, й Вовк, не кривлячи душею, вирішив: це значно смачніше за паризькі устриці, не кажучи вже про жаб. Та й хто їх справді їстиме? Он кумкають у ставку за церквою, аж у попівському домі чути, виловлюй сотнями й тисячами, але ж люди з голоду пухли, а жаб не їли.

А може, це й неправильно, подумав. Може, це просто сила традиції, усталеності, зрештою забобон, кажуть, китайці їдять навіть змій.

Наситившись, Вовк мовив безцеремонно:

– Поспішаю я, отче, то звеліть запрягати.

– Усі тепер поспішають, – відповів отець Леонтій безтурботно. – І набридла вже мені ця поспішливість. Підіть у церкву, помоліться господу богу, свічку поставте. За щасливе повернення, хіба велика ціна? Не чекав я на вас, прапорщику, й коня матиму тільки під вечір.

– Шкода, – засмутився Вовк, – бо волів би швидше здибатися з отаманом.

– Нікуди не дінеться від вас отаман… – Отець Леонтій поколупав сірником у зубах. – Сидить Длугопольський останнім часом тихо, бо червоні кавалеристи стали напосідати. Слава богу, тільки полк бердичівський, але ж, ходять чутки, скоро до червоних прийде підкріплення.

– Базікають, – заперечив Вовк, – більшовики самі такі чутки й розпускають. А під Коростенем у лісах армію нашу створено, чули?

– Та начувся, слава богу… – Позіхнув отець Леонтій. – Ви як хочете, а я перепочину…

Вовк полишив священика вдома, а сам подався до церкви. В ній було порожньо, пахло ладаном, і перед вівтарем горіли дві самотні тоненькі свічечки. Петро придбав точно таку ж і поставив свою поруч палаючих – тепер стала трійця, й Вовк не без іронії подивився на себе збоку. Ото б побачив Мальцев – реготу й розмов вистачило б на місяць…

Вийшовши з церкви, Вовк понишпорив попівським подвір’ям – нічого особливого не знайшов: звичайна садиба заможного селянина, й тільки в сараї стояла міцна й змащена бричка – впрягай коней, став кулемет, за кілька хвилин маєш тачанку. Обдивившись її, Вовк дійшов висновку, що у святого отця десь має бути й кулемет. Ось тобі й звичайний сільський парох, який полюбляє домашню ковбасу й мріє про Ейфелеву вежу – контра клята, й треба попередити волинських чекістів, щоб не спускали з нього очей, а при нагоді зробили обшук. Хоча, вирішив, тепер зарано: цей хитрий піп може унюхати щось: згорнеться, мов їжак, і виставить колючки – спробуй до нього присікатись. Цього пронозу треба спіймати на гарячому, аби були неспростовні докази, тоді не вивернеться.

Отець Леонтій вийшов на ганок, коли сонце повернуло на спадень – у розстебнутій на грудях сорочці, рожевий від сну й з припухлими повіками. Вовк нетерпляче посунув до нього, та священик солодко позіхнув, прикривши рота долонею, й зупинив його:

– Ти, прапоре, не поспішай, відчуває моя душа: нікуди тобі не доведеться їхати. Почекаємо до вечора, навіщо коня задурно ганяти?

– Щось у вас, отче, сім п’ятниць на тижні…

– Бо я розумний, юначе, і вмію розмірковувати. Позавчора Микита Чміль з Бердичева проскочив – раз. А для чого йому з Бердичева на Трощу через Високу Піч? Це все одно, що з нашого села до Києва через Вінницю. Друге: бачив я сьогодні на заутрені у храмі одного чоловіка – Зубченком зветься. Не підійшов до мене, нічим не виказав себе, а він у Длугопольського наче розвідником, то я гадаю – заскочив до Високої Печі роздивитися, чи нема, бува, небезпеки. Одне виходить: загін десь поблизу… Хочете, закладемось?

– То чому ж ви, отче, не розповіли все це мені за обідом?

– А ти, прапоре, міг би на мою логіку плюнути чи сумніву піддати. І коня б вимагав швидше. Я б тобі коня, звичайно, дістав, та сон би мій післяобідній гавкнув…

– Ну, отче, – у захопленні закотив очі Вовк, – ну й артист! Вам би до Києва у театр Соловцова!

– Я й до Соловцова можу, і в оперу… – самими очима посміхнувся отець Леонтій. Набрав у груди повітря і проспівав несподівано гучним і чистим басом: – О, дайте, дайте мені свободу!..

– У вас, отче, – розвів руки Вовк, – чого-чого, а свободи… Бджоли, сад, храм божий…

– Морально важко, – пояснив священик. – І зараз ми з тобою для зменшення моральної обтяжливості поп’ємо чаю і сядемо удвох грати в гусарський преферанс, бо третього партнера в нашому закуті не знайти.

– А я не вмію в преферанс.

– Ну, знаєш, щоб офіцер не грав у преферанс? Хоча, – безнадійно махнув рукою, – правильно кажуть: курка не птиця, прапорщик не офіцер.

– Обережніше, отче!

– На дуель викличеш? То мене не можна, я особа духовна. До того ж, врахуй, за тридцять кроків карту з нагана пробиваю.

– Ви – кладезь премудрості, – цілком серйозно мовив Вовк, бо справді тільки сьогодні остаточно збагнув, наскільки небезпечний цей на перший погляд недолугий сільський піп.

– То давай в дурня, – запропонував отець Леонтій. – У дурня гуляєш?

– У дурня кожен дурень може…

Отець Леонтій доброзичливо реготнув, вони сіли на відкритій веранді вбити час до вечора, а Меланін поставила самовар і принесла цілу миску меду в сотах – недарма ж святий отець обкурював сьогодні вулики.

Піп як у воду дивився. Вже смеркалося, Меланін запалила гасову лампу, а Петро почав нервувати, коли в саду почувся шелест, тінь сковзнула поміж яблунь, і до освітленого кола вийшов високий чоловік. Отець Леонтій обернувся до нього й помахав рукою.

– Заходь, Зубченко, ти сам чи з кумпанією?

Високий не відповів: заклав два пальця до рота й пронизливо свиснув.

– Виходить, з кумпанією, – констатував священик і підморгнув Вовкові: – А ти не вірив…

За цвинтарем почувся шум, гупання копит, іржання, а через хвилину сам отаман Длугопольський спішився біля попової садиби. Наказав Зубченкові:

– Візьми хлопців і пошуруй в селі. Якщо голову злапаєте, до стінки, а так без особливого бешкету. А ми із святим отцем погомонимо.

– Завжди радий… – збіг з ганку священик. Побачивши ще одного вершника, подав йому руку. – Завжди радий бачити і вас, Володимире Антоновичу. Та й для вас маю сюрприз, – обернувся до веранди, – прапорщик Вовк власною персоною.

– Невже? – Грунтенко зіскочив з коня. – Зачекалися вас, прапорщику, вже й не сподівалися…

– А я живий і здоровий, як бачите, і зробив усе, ще міг…

– Та бачимо, що живий-здоровий… – Грунтенко ступив до освітленого кола на веранді, зазирнув Петрові у вічі.– Які новини привіз, прапоре?

Але Вовк знав субординацію. Ступив крок убік, виструнчився перед Длугопольським.

– Пане отамане, – почав чітко, – дозвольте доповісти…

– Облиште, – зупинив його Длугопольський. – Давайте без казарми, прапорщику. – Опустився на вільний стілець, вказав Вовкові на місце поруч. – Сідай, Володимире Антоновичу, погомонимо без свідків.

– Ну? – тільки й запитав Грунтенко, втупившись у Вовка.