Текст книги "Останній заколот"
Автор книги: Ростислав Самбук
Жанры:
Прочие приключения
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 26 страниц)
11
Мальцев потинявся по Сінному базару, але нічого не купив. Власне, й купувати не було за що, до получки лишалося кілька днів і, як кажуть, його фінанси співали романси. Міг тільки дозволити собі сніданки та обіди в їдальні, мусив щільніше затягувати пасок, бо поставив перед собою мету: стягтися на справжній вовняний костюм. Мальцев уже уявляв себе в ньому – неймовірно розкішному, темно-сірому у ледь помітну золотисту смужечку. Колись він побачив такий костюм на недорізаному буржуєві, який виходив з молодесенькою мамзелею з шантану “Аполло”, що на розі Миколаївської та Мерінгівської. Коли б Мальцеву тоді сказали, що він мріятиме про такий костюм, лише б реготнув зневажливо, – і що робить життя з людьми, навіть такими відданими революції, як він, помічник оперуповноваженого Мальцев, точніше, не життя, а дівчата, і конкретно – сусідка по будинку Лідія Гришко! Вона мешкала на поверх нижче, й Мальцев підгадував так, аби щоденно зустрічатися з Лідою. Дівчина працювала друкаркою в губнаросвіті й бігла на дев’яту, Мальцев спускався сходами за п’ятнадцять до дев’ятої, між третім і четвертим поверхами пригальмовував чи зупинявся і, лише почувши грюкання дверей на четвертому поверсі й дріботіння закаблуків на сходах, рушав повільно й удавано недбало. Також недбало озирався, відчувши Лідине дихання за спиною, і вітався поблажливо:
– Привіт славним службовцям наросвіти!
Двічі чи тричі намагався довідатися у Ліди про успіхи її установи в ліквідації неписьменності, проте дівчина відповідала коротко й пробігала повз Мальцева. Одного разу Мальцев запропонував їй сходити в кіно, проте Ліда відмовилась і, як здалося Мальцеву, зневажливо подивилася на нього – так, що він відчув ніяковість за розтоптані парусинові туфлі й бавовняні, здуті на колінах штани. Ось тоді думка про шикарний костюм у смужку й зародилася в нього, він щоправда, ні з ким не ділився нею, справедливо вважаючи, що гострі на язик товариші з ДПУ засміють його, навіть затаврують за дрібнобуржуазні пережитки. Ще й порадять не заглядатися на міщаночку з губнаросвіти, на її стрункі ніжки у фельдиперсових панчішках.
До речі, де Ліда бере гроші на фельдиперсові? А якщо має залицяльника, котрий обдаровує її?
Думка про це була нестерпною, і Мальцев давав собі урочисту обіцянку покінчити із старорежимським пережитком – любов’ю, категорично забути Ліду у фельдиперсових панчішках, та надходив черговий ранок, і він з тривогою в серці прислухався до дріботіння закаблуків на сходах.
Мальцев постояв у рядах, де торгували з величезних каструль гарячим борщем і печенею, пахло неймовірно смачно, і Мальцев уже зовсім вирішив зменшити свій бюджет, але вчасно згадав Лідині ніжки й, проковтнувши слину, попрошкував до виходу з базару. Тут торгували просто з землі всіляким мотлохом – мідними водопровідними кранами, унітазами, дротом та інструментом, навіть картинами та фарфоровими статуетками, але покупців було мало, та й кому потрібна зараз картина навіть самого Ярошенка чи статуетка справжнього севрського фарфору, коли голод тільки-тільки почав відходити, відпустив свої залізні обійми, як вичитав Мальцев в одному з останніх номерів газети. І все ж, люди сподівалися на удачу, вперто демонструючи навіть купецьку шубу на єнотовій підкладці чи кришталеву люстру – вона лежала біля ніг древнього дідугана в пошарпаному, проте ще пристойному костюмі, і Мальцев подумав не без злостивості: колишній буржуй чи з царських чиновників, притиснули його й квартиру в Липках відібрали, от і продає лишки своїх розкошів. Ллє чи знайдеться на весь Київ хоч один бовдур, який придбає в нього старорежимський кришталь? Тепер всюди економія, на кімнату – одна лампочка в абажурі з газетного паперу…
Мальцев постояв трохи навпроти дідугана, спостерігаючи за його марними спробами привернути до люстри увагу покупців, хотів розпитати, хто й звідки, але старий був такий сумний і занудливий – чисто тобі облізлий і голодний кіт з підворітні, що плюнув і відійшов, радіючи, що Радянська влада притиснула й позбавила прав таких мерзенних типів.
За дідком притулився ще один суб’єкт – явно з колишніх: у темному костюмі й котелці. До того ж з вузенькими, нахабно закрученими вусиками. Типовий контрик, можливо, з офіцерів чи петлюрівців, певно, все ж з білогвардійців, бо петлюрівці носили вуса солідніші, під запорожців, а цей дженджик закрутив їх у офіцерському стилі.
Мальцев уже зовсім вирішив підійти до суб’єкта й перевірити в нього документи, однак вчасно помітив, що той не має руки: з-під піджака стирчала дерев’янка в чорній шкіряній рукавичці, а на ній, від рукавички аж до ліктя, висіли краватки. Десяток чи навіть більше краваток – смугастих, у горошок, картатих…
Погляд Мальцева затримався на смугастій, червоно-синій, вона переливалася перламутром – либонь, перед нею не встояли б і кілька Лід. Але Мальцев уявив зневажливу посмішку на конопатому обличчі оперуповноваженого ДПУ Сашка Земського і категорично відмовився від краватки. Справді, він, чекіст, помічник оперуповповаженого, а в краватці, точно як буржуй…
Мальцев спересердя плюнув, упіймав здивований погляд торгівця краватками і, одвернувшись, почав проштовхуватися з базару. Він вийшов на Сінну площу й всівся на лавці, підставивши обличчя сонцю. Якесь дивне почуття спокою опанувало ним. Але до кіпця розслабитися не міг. Наче цей спокій лише наснився йому. Увесь цей недільний день міг просидіти тут, на Сінній, читаючи газету, чи податися на Дніпро, перейти по Ланцюговому мосту на Слобідку, викупатися і позагорати. 1 не буде кур’єра від Колесникова з наказом негайно з’явитися до ВДПУ чи вирушити в складі оперативної групи кудись у Радомишль чи Козятин для ліквідації банди…
Сонце пестило обличчя, і дихалося легко, та все ж якийсь хробачок зачаївся під серцем, хробачок ще не з’ясованої тривоги, а може, просто він не звик байдикувати, й сонце, лавиця у сквері й дитяче галасування довкруж протипоказані йому? Певно, протипоказані, вирішив Мальцев через кілька хвилин і рішуче підвівся. Але куди йти і що робити? У гості не звик, та й нема до кого, а в кіно не було грошей. Може, справді, кудись на дніпрові схили? Однак там не краще, ніж тут, у сквері. Ну, птахів більше, цвірінькають і тріскочуть, тепер ще солов’ї співають, то й що? Он у них в особливому відділі помічник оперуповноваженого Брунько краще за солов’я заливається, його навіть на сцену запрошують – художній свист… То Брунька попросиш, і він пошанує тебе, посвистить, а солов’я спробуй дочекатися…
Мальцев заклав руки за спішу й непоспішливо рушив до Бульварно-Кудрявської. Зупинився біля стовпа, заклеєного клаптиками паперу. Яких тільки оголошень не було на ньому, і переважно – продаж. Продавалося, здасться, все, починаючи від будинку на Солом’янці й кінчаючи папугою, що вміє балакати. Мальцеву чомусь мало не до смерті схотілося мати папугу. Колись бачив у зоосаді – великого, червоно-зелено-синього, я розумними, проникливими очима. Папуга хитро подивився на Мальцева й раптом облаяв його:
“Дур-рак!”
Але Мальцев не образився. Хіба можна ображатися на нерозумного птаха, якого вчили розмовляти ще за проклятого царського режиму? Він підморгнув папузі, немов викликаючи на довірливу розмову, й птах справді відгукнувся на його бажання, сердито покопирсався дзьобом у пухнастому пір’ячку на грудях, настовбурчився і раптом загорлав:
“Ур-ра! Его императорскому величеству ур-ра!”
“У-у, контрик!” – замахнувся на нього Мальцев, хотів податися до завідуючого зоосадом, щоб той перевчив папугу чи ізолював від пролетарів, та по роздумі не пішов: на весь сад тільки двоє папуг, до африканських країн світова революція ще не докотилася і невідомо, коли ще трудящі Гани чи Конго зможуть відловити й надіслати їм вільних від класових пережитків папуг.
Мальцев згадав: хтось розповідав, що бачив у якогось відставного боцмана папугу з самої Південної Америки і що старий морський вовк навчив його матроської мови – особливо смачно той папуга матюкався і посилав гостей боцмана кудись подалі… Оце, подумав тоді Мальцев, ближче до пас, принаймні зрозуміліше й без усілякої контрреволюції…
А то: “Ура его императорскому величеству!” Поставити б до стінки, що б загорлав?
Згадка про папугу розсердила Мальцева, потім майнула думка: а може, це саме той боцман продає птаха и чи не піти подивитися? Про всяк випадок запам’ятав адресу. Певно, боцман, бо мешкає на Подолі, біля Поштової площі, за два кроки від річкового вокзалу.
Поруч з об’явою про папугу на аркуші білого, ще дореволюційного паперу було виведено каліграфічним почерком:
“Даю уроки латинської мови й гімнастики. Михайло Олексійович Павлюк. Гоголівська, 21, кв. 3”.
Мальцев подумав: ну й дивак, дав уроки латинської і гімнастики одночасно. На його глибоке переконання, латині могли вчити лише старі дурні, які звихнулися на Римі чи Греції, а для чого? Пролетарська влада відмінила латинь і правильно вчинила. Навіщо робітникам та селянам засмічувати голови різними цезарями та брутами, більше, правда, Мальцев нікого не знав, та про Цезаря чув: був той чимось на зразок царя, тобто їхнього Миколашки, й правильно, по-пролетарському вчинив Брут, прикінчивши його.
Однак чому цей вчитель-стариган навчає одночасно й гімнастики?
Мальцев знизав плечима й відійшов од стовпа. Попрошкував Бульварно-Кудрявською вниз до Євбазу. Там розраховував дочекатися трамвая й дістатися халупи на Брест-Литовському проспекті, де мешкала тітка Захарія. Либонь, наварила картоплі в мундирах, а він купить на Євбазі оселедця, можна смачно пообідати.
Проминувши наступний квартал, Мальцев помітив на стовпі знайомий вже аркуш паперу, списаний каліграфічним почерком: отже, невідомий стариган все ще енергійно закликав до фізичних вправ та до вивчення латині.
Мальцев відчув роздратування: ну, чого старий лізе не в свою справу? Раптом підозра ворухнулася в душі: латинь і гімнастика? Все ж якось вони не поєднуються, що може тут бути спільного?
Діставшись Гегелівської, Мальцев, вагаючись, постояв на розі й усе ж звернув праворуч. От і будинок, вказаний в об’яві. Двоповерховий, цегляний, зі старомодним ганком.
Мальцев вирахував, що третя квартира може бути на другому поверсі, й не помилився: на дверях, оббитих пошарпаною і порізаною чорною цератою, було пришпилено картонку, а на ній тим же каліграфічним почерком виведено: Михайло Олексійович Павлюк.
Дзвоника не було, і Мальцев постукав делікатно, пучками. Ніхто не відповів, тоді він погрюкав кулаком – нарешті за дверима почулося шарудіння, двері прочинилися, і в отвір визирнула молода й досить приваблива жінка.
– Я по оголошенню, – пояснив Мальцев, але жінка не відчинила, дивилася насторожено.
Мальцев нетерпляче переступив з ноги на ногу й мовив голосно ще раз:
– Щойно прочитав оголошення і хочу бачити Михайла Олексійовича Павлюка.
Обличчям жінки майнула тінь.
– Мишко, тебе! – погукала, проте двері не відчинила й не запросила Мальцева до передпокою.
Жінка відступила, і в отвір визирнув добре виголений, рожевощокий, з зализаним і нафіксатуареним волоссям чоловік у домашній, із шнурами куртці. Такі, на думку Мальцева, могли носити тільки недорізані буржуї, і це відразу сповнило його неприязню до рожевощокого і самовпевненого типа. А той огледів Мальцева уважно й запитав:
– Що шановний товариш хоче: вивчати латинь чи опановувати основи гімнастики?
Мальцев уловив у його тоні зневагу чи приховане презирство й заявив категорично:
– Нам, пролетарям, старорежимні мови до фені. Ми бажаємо брати уроки гімнастики.
Чоловік зобразив на обличчі сум.
– На жаль… – Певно, він розвів за дверима руки, та Мальцев лише здогадався про це, бо двері перед ним так і не відчинили. – На жаль, я вже набрав гімнастичну групу й приступив до занять. Звичайно, якщо шановний товариш навідається наприкінці літа…
– А латинь викладаєте також ви? – запитав Мальцев.
– Не схоже? – посміхнувся чоловік.
– Не схоже, – погодився Мальцев.
– Що вдієш, усталені поняття про філологів часто бувають оманливі, – сказав Павлюк пісно, та Мальцев міг закластися, що в його очах майнули пустотливі вогники. – Прошу вибачити, якщо не передумаєте, приходьте восени. – І він безцеремонно зачинив двері перед носом у Мальцева.
Мальцев покрутив головою і подріботів дерев’яними сходами вниз. Повертався Гоголівською до Бульварно-Кудрявської, і почуття невдоволення й навіть роздратування не полишали його. Перед очима стояли вродлива пещена жінка й відгодований хлюст з нахабними очима. Він явно знущався з Мальцева, однак чому? Адже зацікавлений в заробітку!
Раптом Мальцев зупинився, здогадавшись, що занепокоїло його. Навіть облаяв себе за недогадливість. Цей жевжик у шикарній куртці точно водив його за ніс. Адже об’яви на стовпах вивішено вчора чи найдавніше позавчора, папір зовсім свіжий, чорнило не вигоріло на сонці, а Павлюк брехав, що вже встиг набрати гімнастичну групу. Точно – брехня, до того ж, нахабна брехня! Чорта з два він набере групу за два – три дні, людям тепер не до гімнастики, був би хліб і до хліба. А цей тип угодований, самовдоволений, видно, наїжений, не те що бідний вчитель, який шукає приробітку…
Однак навіщо тоді оголошення?
Мальцев вирішив, що самому йому не розібратися в цих хитромудрощах, викинув з голови пронозу в куртці з його тілистою дівкою, але назавтра вранці після оперативної наради в Колосникова пригадав і розповів про все начальству. Дивно, але Колесников поставився до повідомлення з цікавістю. Подумав і запитав:
– А може, це якийсь умовний сигнал? Ця записка на стовпі? Ти прийшов, прочитав, дізнався адресу й пиляй собі на Гоголівську до Павлюка… А Павлюк тобі якісь зведення чи щось інше…
– Отож, – зрадів Мальцев, – точно так, бо пика в цього Павлюка явно підозріла, офіцерську нагадує. Типове ваше благородіє.
– Ну, ти не загинай, – посуворішав Колесников. – А моя пика тобі кого нагадує?
– У тебе пролетарська, товаришу Колесников, нормальне робітничо-селянське обличчя, слово честі. Ти от голишся вряди-годи, а від того нахаби ще й одеколоном тхнуло…
– Ну, ти легше, – образився Колесников. – Я, коли в вільна хвилина, голюся, одеколону, правда, немає, то й що? Я тобі не жінка, щоб пахнути!
– Це точно, – сказав Мальцев, – а я про що торочу? Одеколоном від того типа пахло, як від буржуя, пойняв?
– Отже, Павлюк? – перепитав Колесников. – На Гоголівській, двадцять один? Гаразд. Дізнаємось про громадянина Павлюка. А тобі за чекістську пильність спасибі.
Мальцев полишив кабінет з почуттям гордості: може, справді через випадкове оголошення вийдуть на контриків? Чи хоча б спекулянтів або якихось інших гадів? А хто вивів? Помічник оперуповноваженого Мальцев – завдяки гострому розумові й допитливості! І переведуть тебе, товаришу Мальцев, з помічників в уповноважені. Що ж, він не заперечуватиме. Не тому, що прагне вибитися в начальство, просто приємно, коли тебе відзначають… І треба буде якось тонко натякнути про підвищення цій гордячці Ліді. Оперуповноважений ДПУ – вважай, навіть у такому величезному місті, як Київ, оперуповноважених мало не по пальцях рахуватимеш, і нема рації тобі, красуне, відвертати свого гарного носика…
…Зачинивши двері, Павлюк обернувся до Тетяни Пилипівни.
– Ну як?
– Радіти б треба, – посміхнулася та легковажно. – Нарешті учень зголосився.
– А-а… – розпачливо махнув рукою Павлюк. – Чомусь це подобається мені цей візитер. Повинна прибути людина з Варшави чи навіть з Парижа, назвати пароль, а з’являється якийсь голодранець у косоворотці, шулявський пролетар з нахабними очима й бажає брати уроки гімнастики. Як хочеш, а мені це не подобається. Більше того, насторожує і навіть лякає.
– Не перебільшуй. За оголошенням завжди може хтось з’явитися, не злякало ж тебе, коли позавчора об’явився студент.
– То ж студент, йому справді треба зубрити латинь. А кому зараз потрібна гімнастика? Я б ще повірив, коли б з’явився непманівський синок чи сам підстаркуватий ожирілий непман, а у цього типа очі голодні й підозріливі, обсвердлив мене, мов буравчиком, хіба такому потрібна гімнастика? – Павлюк замислився і докінчив рішуче: – Сьогодні ввечері переїду на Печерськ. А ти після шостої зірвеш об’яви. Скільки наклеїла?
– Як було обумовлено: три. Біля базару та на Бульварно-Кудрявській. А коли ще хтось з’явиться?
– Поясниш; учитель захворів. Чи поїхав на село по продукти. Хіба мені тебе вчити, Тетяно?
– Шкода… – Жінка підвела на Павлюка очі. – У мене тобі було, здається, не так уже й погано…
– З болем у серці… – Павлюк притиснув долоню до серця. – Так, з болем у серці полишаю тебе, але, сподіваюсь, ненадовго. – Не брехав, бо господиня справді подобалася йому. І це ж треба, все було в ажурі: окрема пристойна квартира, розкішна жінка й не менш розкішне двоспальне ліжко; у Києві ще два тижні, лише потім підводою до Полонного, а далі – Варшава, й на тобі – все собаці під хвіст…
А може, він даремно перестрашився? Може, якийсь злодюжка скористався з зручної нагоди й прийшов обдивитися квартиру, котру потім хотів обчистити? Але ж навіть найтупіший злодій збагнув би: якщо вчитель зазиває учнів, справи кепські, й у нього навряд чи багато візьмеш…
Коротше: сигнал тривоги одержано, а ти – стріляний горобець, тобі з робітничо-селянською міліцією зустрічатися не випадає, то більше – з чекістами. Вони тебе розкусять за добу чи навіть швидше. Звідси мораль: до побачення і вам, шановна Тетяно Пилипівно, і вам, охоронці законів і порядку в Совдепії. Добре, що навіть Тетяна не знає його нової адреси на Печерську.
Але зовсім обривати контакти не можна: явка надійна, заснована самим Савинковим, і ще може знадобитися. Попередив:
– Можливо, Тетяно, сюди навідається вірна людина. Запитає, звичайно, про гімнастику чи латинь, а потім назве пароль: “У Лаврі сьогодні обідню служить отець Михайло”. А ти відповіси: “Не Михайло, а Тимофій”. Цього чоловіка влаштуєш у себе. А я в понеділки і п’ятниці посилатиму сюди свою людину. Через неї триматимемо зв’язок.
– Але ж я так звикла до тебе! – із сльозою в голосі заперечила Тетяна Пилипівна.
– Через місяць, – запевнив Павлюк. – Я повернусь рівно через місяць, якщо нічого не станеться. Тобі ніщо не загрожує, ти весь час у Києві, і у всіх на очах, за тебе чекісти не зачепляться, а в мене гріхів вистачає… Але я вірю в нашу щасливу зірку, Танюшо. Отже, через місяць…
12
Отець Леонтій косив сіно. Скинув підрясник, лишився в білих полотняних штанях і розстебнутій лляній сорочці, дихав рівно, хоч піт струмочками стікав по грудях.
Косячи, отець Леонтій забував про все: і про парафіян, і про свою обдерту церкву, і про знахабнілих сільських комсомольців, які минулого тижня поставили у клубі антирелігійну виставу, насмілилися навіть недостойно натякати на нього, священика, а він змушений був проковтнути цю образу.
Весь тиждень у отця Леонтія був поганий настрій, наступи холодної люті обривали серце, відпустило лише тепер, серед медвяних трав, під безхмарним небом, серед природи, сповненої істинно божої благодаті.
Кладучи рівні й довгі покоси пахучої трави, отець Леонтій усвідомлював, що ця насолода працею дісталася лому від пращурів, які, певно, косили ці луки ще за князя Володимира – так само, як він, у домотканих штанях і розстебнутих на зрошених потом грудях сорочках. Ходити воші в княжих дружинах проти половців і вирощували жито на відвойованих у ліса нивах, збирали мед у бортях і полювали турів, кохали дітей і спокійно вмирали, знаючи, що так буде вічно: темний ліс, медвяна трава й заспокійливе кумкання жаб у близькому болоті.
Отець Леонтій подумав: самий лише пряний запах зубрівки, либонь, кращий за всі аромати світу. Жадібно вдихнув повітря й зупинився, щоб направити косу. Залізо застогнало під бруском, завищало, скаржачись, – отець Леонтій обтер рукавом піт з чола, провів, граючись, наточеним лезом по траві, й вона лягла йому під ноги покірно і якось принижено, наче пройнята своєю ницістю перед людською всевладністю.
Отець Леонтій ступив крок, коса завищала, та він не відчув у руках ніякої ваги, наче коса літала сама собою, а він лише ступав слідом за нею.
Нараз отець Леонтій усвідомив, що саме зараз, на заквітчаному лузі, під безмежним небом з поодинокими хмаринками, він значно ближчий до бога, ніж у храмі, перед вівтарем, серед мальованих святих, ледь видних у мерехтливому світлі свічок.
Згадавши церкву, отець Леонтій зненацька відчув різкий запах ладану. Чомусь цей запах завжди асоціювався в нього зі смертю, а в потойбічне життя отець Леонтій не дуже вірив, як не вірив і в деякі християнські догми. У бога зирив, у те, що все в світі підпорядковане божественному розумові й має бути підвладне вічним канонам, усвідомлював і себе, як намісника бога, як справжнього пастиря людських душ, хай лише на невеличкому терені, поки що у двох селах, але справді тільки поки що: вірив у свою щасливу зірку і в те, що до голосу його колись прислухатимуться, як до одкровень пророків.
А чому б і ні?
Розуму йому не позичати, енергії також, от тільки б скинути червоних, які оголосили святу церкву дурманом, навіть слова які непотребні вигадали – “опіум для народу”…
Не розуміють, що на десяти заповідях християнства тримається всенький світ, що ці заповіді вигадав не бог, а самі люди, що заповіді є результатом людського буття і людського досвіду і що, зрештою, під якимось іншим соусом, але й більшовики змушені будуть згодом визнати, що в цих заповідях є сенс. І що біблія – одна з наймудріших книг у світі. Звичайно, є в пій протиріччя і навіть з точки зору суворої логіки нісенітниці, однак в яких книгах нема протиріч? Навіть у Льва Толстого, якого отець Леонтій, незважаючи на відлучення письменника від церкви, читав і шанував, багато таких протиріч, і більшовицький лідер Ленін наголосив на них у якійсь своїй праці.
Отець Леонтій раптом спіймав себе на тому, що з повагою подумав про більшовицького лідера, й розпачливо похитав головою. От до чого доводить одноманітна праця й божественна поліська природа! До благодушшя, до смирення й розслабленості, а часи нині такі, що про спокій не може бути й мови. Червону заразу треба косити, як цю траву, швидко й жорстоко, нехай падає і висихає, під корінь її, щоб і сліду не лишилося…
Однак, подумав отець Леонтій, на жаль, усе на світі лишає свій слід. От і червоні безбожники, якщо навіть зліквідувати їхню владу, полишать по собі слід, і з цим треба рахуватися.
Але чи варто саме сьогодні думати про це? Коли співає в небі жайворон і ніздрі забиває різкий запах свіжоскошеної трави?
Отець Леонтій махнув косою ще кілька разів, зупинився, спершись на держално, позорив очима по лугові, що червонів від іван-чаю, хазяйновито обтер вологе кісся травою і статечно попрямував до куреня під розлогою дичкою.
Ішов і відчував, якими пружними стали кроки і як грають м’язи – зовсім як у двадцятирічного молодика. Від усвідомлення цього на душі стало ще легше, захотілося заспівати – щось веселе й голосне, та отець Леонтій пригасив у собі це бажання й замуркотів під ніс притишено:
“Чорнії брови, карії очі…”
Він усівся на розстелене під грушею рядно з почуттям людини, що цілком виконала свій обов’язок, хоч косив лише годину чи трохи більше. Що ж, хоч не його це справа, так, забаганка, а все ж приємно згадати молодість, спіймати ту незбагненну й чудову мить, коли відчуваєш себе наодинці з природою, коли полишають тебе мирські турботи й по-справжньому розумієш свою безмежність не тільки на землі, а й у всесвіті.
Отець Леонтій простягнувся на рядні, підклавши під голову м’яку подушку, слухав, як дзвенять коси неподалік, як перемовляються косарі й форкає, відмахуючись від гедзів, гнідий мерин. Розкинув руки й застиг, здивований, бо, либонь, вперше збагнув, що саме такі миті є найкращими в житті й людина живе саме для того, щоб косити сіно й вирощувати хліб, а під час відпочинку вдихати запах зубрівки й чути в небі жайвороновий спів.
Але подумав також, що це в ньому подали голос селянські гени, а справжньому чоловікові негоже танути від лугових запахів. Його пращури не тільки косили сіно, точили коси, а нагострювали й мечі, рубали ними половців та монголів, і ніхто не знає, що краще: дрімати під грушею чи відчути азарт справжньої січі з ворогом…
І ще подумав отець Леонтій: є рядові бійці, які лише махають шаблями, чи ось такі затуркані косарі, як Степан Рячко, котрий зараз косить траву во благо отця і сина й святого духа, а точніше, для нього, отця Леонтія, а є і полководці, що народилися для того, аби керувати боєм, вказувати, кому й де косити чи як і від кого боронитися. Це вони одним помахом руки примушують рухатися тисячі й тисячі людей, як досвідчений чабан одним вигуком зупиняє чи спрямовує цілу отару.
І до таких, вищих духом, належить і він, поки що скромний парафіяльний священик отець Леонтій. Тільки від нього самого залежить, чи лежати йому під крислатою грушею, чи піднімати людей.
Отець Леонтій потягнувся, відганяючи дрімоту. Знав: шлях уже обрано й він просто кокетує салі з собою. Принаймні на найближчий час мета цілком зрозуміла і завдання визначені: докласти всіх зусиль, щоб розхитати й повалити совдепи. Бо саме від них найбільше зло. Більшовики відокремили церкву від держави, активно агітують людей не вірити в бога, вибивають грунт з-під ніг у нього, пароха й наставника віруючих, а цього простити не можна: війна, і війна нещадна!..
Отець Леонтій відігнав гедзя, який намагався порушити його спокій, витягнув годинника швейцарської фірми, придбаного що за благословенних часів, коли в Росії правив фактично священний синод. Клацнув кришкою, глянув на стрілки і одразу затурбувався: як швидко минув час, уже пів на восьму, і через півгодини в нього призначено зустріч. Нетерпляче потягнувся за підрясником, загукав:
– Степане, запрягай! Швидше, кажу, Степане!
Він одягнув засмальцьований у комірі підрясник, натягнув солом’яного бриля й поправив на грудях масивне срібне розп’яття. Степан уже запряг і запитально дивився на священика.
– Сам… – коротко розпорядився отець Леонтій і заліз у плетену з лози бідарку. Вмостився, поправив підрясник і наказав: – А ти докошуй.
Навіть не глянув на Степана, настільки був упевнений, що його розпорядження буде виконано, попустив віжки, й мерин з місця взяв риссю.
Отець Леонтій перетнув убрід мілку річечку з пологими піщаними берегами, проминув темні вільхові зарості й виїхав на заквітчаний луг, на краю якого починався рідкий дубовий гай. Дерева тут стояли окремішньо, лише де-не-де крони спліталися, та все ж сонячні промені пробивалися через них, гай видавався прозорим, веселим і, довершуючи його святковість, на якомусь з дубів заливалася іволга – її срібні переливи, здавалося, чіплялися за могутні дерева, утворюючи поміж ними невидимі гірлянди.
Але отець Леонтій не звертав уваги ні на гру сонячних променів у дубових кронах, ні на срібні рулади іволги: підігнав мерина й ледь помітною лісовою дорогою виїхав до порослого ліщиною байрака, який, поступово заглиблюючись, вів до справжнього листяного лісу. Тут отець Леонтій зупинив коїш, прив’язав його до дубочка й знову витягнув годинник. Невдоволено поморщився: було вже сім хвилин по восьмій, зустріч затримувалася, а цього отець Леонтій не любив – був людиною пунктуальною і дратувався, коли запізнювалися.
Проте сьогодні йому не довелося довго чекати: не встиг отець Леонтій розкласти під дубом килимок, як з гущавини долинуло коняче хропіння, і на галявину виїхали два вершники. Попереду старший, у картузі з лакованим козирком, не новому, але ще пристойному шевйотовому піджаку й темній сатиновій сорочці. Другий, молодший, був одягнутий значно бідніше: бавовняний зім’ятий піджак, така ж кепка й сорочка з потертим коміром. Він перший зістрибнув з коня, шанобливо допоміг злізти старшому, прив’язав коней неподалік од бідарки, лише потому зняв кепку й ввічливо вклонився отцю Леонтію.
– Прапорщик Вовк! – відрекомендувався.
Священик підняв руку й благословив прапорщика, Вовк поцілував руку, отець Леонтій хотів благословити й старого, але той дружньо поплескав його по плечу, даючи зрозуміти, що ця процедура не для нього, й мовив притишено, наче тут їх міг хтось підслухати:
– Оце, отче, та людина, про яку ми балакали. Наша людина, хоробра й віддана.
Священик зміряв Вовка уважним поглядом, наче справді міг зазирнути в душу й перевірити справедливість мовленого.
– Радий, – сказав, – навіть дуже радий, бо віддані люди тепер на вагу золота.
– Однак, – старший здивовано роззирнувся довкруж, – де ж ваші?..
– Поспішаєте, – самими губами посміхнувся отець Леонтій, – так просто справи не робляться. Невже ви гадали, що Грунтенко без належної перевірки сунеться сюди?
– Проте, святий отче, мене ви знаєте не один день, до того ж, мої зв’язки з поручиком Якубовичем…
Отець Леонтій застережливо підвів руку:
– Ви, Іване Івановичу, поза підозрою, але прапорщика, вибачте, бачу вперше…
– Я ж поручився за нього!
– Однаково, шановний. Сподіваюсь, прапорщику, ви не ображаєтесь на мене?
– Ні в якому разі, – щиро відгукнувся Вовк, – навпаки, мені це подобається. Сувора конспірація і найретельніша перевірка всіх без винятку – основа основ. Цупком і Козача рада не втрималися тільки тому, що чекістам удалося приспати пильність їхніх керівників.
– Отож… – схвалив отець Леонтій і заліз до бідарки. – Прошу їхати за мною.
Вони обминули байрак і глухим лісовим путівцем за годину дісталися невеличкого хутора: усього чотири чи п’ять хат, критих почорнілим гонтом, тихих і принишклих під кронами вікових дубів і лип, що підступали до самісіньких садиб. Здавалося, люди полишили хутір, не гавкнув навіть пес і на подвір’ях було порожньо, однак отець Леонтій упевнено зупинив бідарку біля останньої хати, зістрибнув на землю, і одразу з-за клуні нечутно вислизнули двоє з гвинтівками. Побачивши священика, не опустили зброю, один зупинився біля танку, а другий ступив кілька кроків, спрямувавши багнет просто в груди отця Леонтія.
– Хто такі? – позорив очима по вершниках і наказав загрозливо: – Злазьте з коней!
Прапорщик з Іваном Івановичем виконали наказ одразу, це сподобалося вартовому з гвинтівкою, він підійшов до них, обмацуючи уважним поглядом.
– Я священик з Високої Печі, – пояснив отець Леонтій, – і нас тут мають чекати.
– Та бачу, що не паламар, – не зовсім увічливо відповів вартовий і запитав: – Зброю маєте?
– Яка може бути зброя у духовної особи! – обурено вигукнув отець Леонтій, але це не справило враження на вартового. Хитро підморгнув і мовив:
– Бачили всяке… А у вас? – обернувся до вершників.
Іван Іванович похитав головою, а Вовк витягнув з внутрішньої кишені піджака наган, підважив на долоні й подав неохоче. Вартовий повеселішав і опустив гвинтівку.