Текст книги "Останній заколот"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 26 страниц)

– Ще не відчула, що таке гроші, – сказав упевнено. – В них влада, а влада – найголовніше.

– Помиляєтеся, тату. – Раптом Фрося наче вся засвітилася зсередини, жилка на шиї в неї запульсувала й вилиці загострилися. Іван Іванович помітив це й відчув, що дочка вперше в житті відштовхнула його, зробилася наче чужа. – Не влада найголовніше, а любов. Як жити без кохання?

– А ненависть? – Зненацька розлютився Тимченко. – Червоні, більшовики, голота, незаможники – всі вони стали нам напереп’ят, мені й тобі, дочко, забула, як ми тікали з Почуйок?

Фрося лише похитала головою: ні, вона не забула. Тоді, в ту страшну ніч, їй здавалося: не забуде ніколи, вік пам’ятатиме й люто ненавидітиме всіх, хто завдав їй болю і страждання. Та, виявляється, все минулося, й досить було приязної Сергієвої усмішки, щоб образа і ненависть полишили її.

– Ну й що? – сказала безжурно. – Життя, тату, бачите, яке світле, – обвела навколо себе руками, немов справді щойно усвідомила це: і терпкий запах горіхового листя, і червоні вогники тюльпанів попід хатою, і біло-рожевий цвіт якихось квіток, – і воно все ще попереду, чого ж його ненавидіти?

Іван Іванович відчув у грудях порожнечу. И не лише в грудях – та порожнеча утворилася ніби й довкола, мов насунули на нього прозорий ковпак, відгородили незримо від усього світу. Опустив руки, раптом знесилившись, проте одразу отямився, подумавши: дочка сприйме його слабкість за поразку, а мав боротися – за себе й за неї одночасно. Зітхнув і сказав розсудливо:

– Давай усе обміркуємо, дочко. Ну, закохається в тебе цей червоний, поберетеся. Почне доскіпуватися, звідки ти, як ми жили раніше й де. Про все брехати не зможеш. І кине він тебе, дізнавшись, що була за петлюрівським поручиком. Кине й зненавидить, та ще й донесе ДНУ. Мене заарештують, він тебе полишить, з чим зостанешся? Як житимеш?

Фрося збагнула: в батькових словах є частка правди. Запитала нерішуче:

– А ви, тату, не можете самі повинитися? Мовляв, мучать вас гріхи й хочете спокутувати…

– І це кажеш ти, рідна дочка? – вигукнув Іван Іванович. – Для тебе живу, для тебе все стягую, на твоє майбутнє сподіваюсь. А ти б сама батька в тюрму запроторила!

– Боровому трибунал дав три роки, – наче не почула Фрося, – а потім півстроку скинули.

– Ти хоч носитимеш мені передачі?

– Авжеж! – Фросі здалося, що батько вирішив скористатися з її поради, але, зазирнувши в його потемнілі від люті очі, усвідомила свою помилку. – Заспокойтеся, тату, – спробувала відступити, – чого так нервуєте?

– Не чекав такого від тебе!

– Усе владнається, тату. Хіба ви бажаєте мені лиха?

– За тебе всю кров віддам свою! – вирвалося в Івана Івановича. – І ще більше з червоних випущу!

Раптом Фрося заплакала. Стояла, стиснувши кулаки, сльози текли по щоках, вона не витирала їх, дивилася на батька сумно.

– Ну, – сказала, схлипуючи, – ну, віддали ви мене за Миколу, і я сама гадала – коханий, а на що обернулося? Так знайте ж, він у ставу дітей топив, і я сама його сільрадівцям виказала. Бо зайнялося тоді серце – й кохання згоріло.

Фрося гадала: батько розгнівається чи принаймні здивується, проте він сприйняв цю новину напрочуд спокійно.

– Той Якубович – відрізаний шмат. Але все, що було, не забувається. Усі землі навколо Почуйок мені належали, дім кам’яний збудував і цинковим залізом накрив, такого будинку, може, в цілому повіті нема, і все пішло собаці під хвіст, у мої роки життя доводиться починати спочатку, а для кого? Для тебе, дитино! – Очі в Івана Івановича зблиснули жовтими вогниками. – Гольдройз мене в компаньйони бере, млина відкупимо, гроші рікою потечуть!

– А навіщо? – наївно запитала Фрося.

– Я ж казав: у грошах сила! І влада у грошах, з грішми людина – людина, без них вклоняйся всім і догоджай. З грішми ми з тобою до Києва переїдемо, парокінним екіпажем по Хрещатику їздитимеш. А з цим, – зневажливо кивнув на сусідське подвір’я, – хіба що до Житомира дотягнеш, по глухих гарнізонах тинятимешся. Хіба це життя?

На секунду Фрося усвідомила, що батько каже правду, але згадала веселу Сергієву усмішку, видовжене обличчя з темними розумними очима її вирішила: краще з ним у Бердичеві, ніж з кимось іншим на Хрещатику – адже такого ще не бачила ніколи ні в Насташці, ні в Білій Церкві, навіть коли позаминулого року їздила з батьком до Києва.

– Ні, – мовила твердо, – від Сергія я не відступлюся!

3

Колесников витягнув з теки аркуш паперу й поклав на стіл.

– Читай, – наказав Вовкові. – Що ти думаєш з цього приводу?

“Голові Київського ДПУ Лівшицю, – прочитав Вовк. – Згідно з повідомленням нашої розвідки, з Варшави та Львова другий відділ Польської армії систематично одержує із штабу Київського військового округу секретну інформацію щодо дислокації військових частин на Україні, їхнього озброєння та боєздатності. За попередніми даними, у штабі округу діє добре законспірований шпигун “двуйки”, зв’язаний із залишками контрреволюційного підпілля. Необхідно вжити термінових та енергійних заходів щодо знешкодження ворожого агента, виявити його спільників та простежити канали зв’язку. Відповідальність за розробку й проведення операції покладається особисто на вас. Манцев”.

Вовк підвів очі на Колесникова.

– Овва! – вигукнув. – Можливо, ціле шпигунське кубло. Та ще й у військовому окрузі!

– Точно, кубло! – ствердив Колесников. – З відпрацьованою лінією зв’язку, бо інформація до “двуйки” надходить більш-менш регулярно. До того ж інформація суворо секретна, яка дуже цікавить польський генштаб. І ознайомив я тебе, Петре, з цією справою не випадково. Є вказівка залучити до операції тебе.

– Ну що ж, – сказав Вовк розважливо. – Але скажи мені, товаришу Колесников, чому саме мені випала ця честь? Ти ж знаєш, останнім часом я хворів і ще не зовсім у формі.

Колесников примружився, погладив долонею теку з паперами, наче звідти діставав аргументи, і відповів:

– Як хочеш розумій мої слова, а твоя хвороба, Петре, відіграла тут позитивну роль. З березня тебе не було в Києві. Так?

– Ну, так. Після того, як взяли Козачу раду, ганявся за бандою Трейка, дуже застудився, з запаленням легенів лежав в уманській лікарні.

– Ото й добре, – пожвавішав Колесников. – Ніхто тебе на Єлизаветинській не бачив і цілком ймовірно, що твої, так би мовити, давні спільники гадають, що прапорщика Петра Вовка заарештовано разом з іншими контриками. І ми цю версію не спростовуватимемо. Тебе могли справді заарештувати, але відбувся умовним покаранням чи втік. Або переховувався десь на хуторах чи на конспіративній квартирі в Києві, на яку чекісти так і не натрапили. А тепер намацуєш старі зв’язки, прагнеш зв’язати розірваний мотузок міцним вузлом.

– Хочете, щоб я знову став прапорщиком?

– Таке завдання, Петре.

– Однак у Києві я не знаю нікого з петлюрівців. Усіх, з ким зазнайомився, заарештовано в березні. А телеграма свідчить: шпигунське кубло саме в Києві, у військовому окрузі.

– Тут, – зітхнув Колесников. – Проте виходити на них треба кружним шляхом, здалеку, сам розумієш, вони по лезу ходять і знають, що чекає на них в разі провалу. Перш ніж допустити в своє коло, обмацають, обнюхають, навіть попробують на смак… Слід зробити так, щоб не ти на них, а вони на тебе вийшли, тобто нитку слід прясти акуратно і в той же час не зволікаючи – не можемо допустити, щоб наші військові таємниці й надалі ставали відомі ворогам.

– Не можемо, просто не маємо права на таке, – кивнув Вовк. – Однак нема певності, що вдасться зачепитися. Та й з чого починати?

– Поїдеш до Насташки, – запропонував Колесников, – там у тебе міцне підгрунтя. Звідти виходили на Якубовича і Восьмий повстанський район петлюрівців, там тебе знають і мусять довіряти. Я так гадаю: будь-яка київська контрреволюційна організація чи осередок мають шукати підтримки на селі. Без куркулів усі їхні програми й плани мертві. Не можу стверджувати, що саме в Таращі чи в Насташці є люди, котрі підтримують зв’язок з Києвом, може, зачепишся лише за якусь одну ланку ланцюга – й то успіх. А вже від цієї ланки, певно, вдасться дотягнутися до іншої…

– Ми тут плануємо, а насправді… Після розгрому Цупкому та Козачої ради куркульня сидить тихо. Та й мало не всі банди зліквідовані. Мабуть, згаю я тільки даремно час у Таращі й Насташці, а самі кажете – військові таємниці за кордон ідуть…

Колесников поблажливо посміхнувся.

– Гадаєш, тебе одного у цю справу запустили?

– Наївно було б думати так…

– Отож. Шукаємо підходи до шпигунів з різних боків, але тобі всього того знати не треба.

– Коли виїжджати? – запитав Вовк.

– Завтра. Зараз я надішлю сюди Сизова, відпрацюєте твою легенду. Як уникнув арешту, де переховувався, одне слово – щоб не викликати жодного сумніву. А ти тут розкошуй, – кивнув на диван, застелений грубою солдатською ковдрою. – Заздрю, і я б не відмовився поспати хвилин триста.

Петро справді простягнувся на дивані, сподіваючись скористатися з доброї поради, та сон не йшов. Згадував, як переслідували Трейка, – той крутився мов вуж, по хуторах, весь час вислизаючи з їхніх рук без бою. Нарешті вдалося оточити банду в хуторі над Роською, але бандити вчинили відчайдушний опір: притиснули їхній ескадрон до землі, відстрілюючись з двох кулеметів, і Трейкові з десятком бандитів пощастило прорвати оточення. У цьому бою Петро дістав кулю в стегно – ледь зачепила, фактично подряпина, але, лежачи на холодній землі, застудився і захворів.

Грюкнули двері – прийшов Сизов, співробітник оперативно-секретної частини. Зняв кашкета, повісив на цвях біля дверей, осудливо зиркнув на Вовка.

– Вилежуєшся? – запитав.

– Наказано відпочивати.

– Давай, – поблажливо погодився Сизов. – Завтра вже часу не матимеш. Я тут деякі папірці прихопив, зараз ми разом на них глянемо й виробимо правильну лінію – як обвести контриків навколо пальця, тобто задурити їм голову. А ввечері прийде товариш Колесников, з ним і погодимо.

А Колесников у цей час сидів у своєму маленькому темнуватому кабінеті й слухав чергового по ДПУ. Той стояв на порозі й доповідав:

– Прийшов якийсь громадянин Яновський. Каже, колишній полковник, як офіцер не зареєстрований, отже, переховувався від Радянської влади, а тепер надумався – здається. Хоче побалакати з начальством, заступника голови ДПУ товариша Горожанина викликали до губному, то я вирішив, що ви можете з цією контрою побалакати.

– Полковник? – пожвавішав Колесников. – Давай його сюди. Ти дивись, гад білий, скільки таївся!

– Ото і я гадаю: певно, недарма до нас з’явився.

– З’ясуємо, – пообіцяв Колесников.

Черговий повернувся за кілька хвилин. Пропустив до кабінету чоловіка в галіфе й начищених хромових чоботах, у білій сорочці без краватки й світлому піджаку з накладними кишенями.

Колесников здивовано зсунув брови: чекав побачити літнього й підтоптаного – усі білі полковники й генерали видавалися йому саме такими, а цьому молодикові було років тридцять п’ять, високий, підтягнутий, чисто виголений, й не видно переляку чи ж навіть ніяковості на його обличчі. Наче прийшов не в ДПУ каятися і спокутувати вину, а на побачення із добрим знайомим.

Колесников підвівся, розправив гімнастерку під пасом, обійшов стіл і зупинився за кілька кроків від полковника. Зиркнув на нього пронизливо, проте той не знітився, і це не сподобалося Колесникову. Однак він нічим не виказав свого подиву, вдивлявся пильно, і його неприязнь до цього “біляка” дедалі зростала. Певно, тому, що Яновський аж ніяк не відповідав образові білого офіцера, який встиг намалювати собі в уяві. Обличчя відкрите, волосся русяве, хвилясте, очі голубі й великі, ніс прямий і щоки здорового кольору. Чоловік у розквіті сил, мабуть, сильний і рішучий, очі, хоч і сині, а вольові, трохи вилицюватий, либонь, з домішком татарської крові, адже понад чотири століття ходила татарва по Україні…

Колесников простягнув руку й наказав владно:

– Документи!

Полковник дістав напери з внутрішньої кишені піджака, подав. Колесников повернувся за стіл, переглянув документи. Підвів очі на полковника, кивнув на стілець.

– Сідайте. Чому не зареєструвалися як білий офіцер?

– Але я в білій армії не служив, – заперечив полковник.

– Як так? – сторопів Колесников.

– З лютого тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року не служу, – пояснив Яновський. – Після більшовицької революції і підписання Брестського миру.

– Ну, досить казки розповідати, – насупився Колесников. – Врахуйте, ми перевіримо все, що ви наплетете, то раджу казати правду.

Полковник посміхнувся, Колесникову видалося, зневажливо, він відчув, що лють закипіла в ньому, ненависть і лють до цього вилощеного типа, хотів уже висловити все, що думає про таких контриків, та до кімнати зайшов Горожанин.

Колесников підвівся, але Горожанин помахав рукою і вмостився на стільці навпроти полковника. Мовив:

– Черговий доповів, що до нас з’явився колишній царський полковник Яновський. Ви? – втупився в полковника.

– Я! – Яновський підвівся. Тепер стояли вони вдвох з Колесниковим, а Горожанин сидів, вільно відкинувшись на гнуту спинку віденського стільця.

– Громадянин Яновський твердить, – сказав Колесников з іронією, – що не служив у білій армії і взагалі з вісімнадцятого року ніде не служив. Тобто не воював проти нас із зброєю. Чи не так?

– Точно, – відказав полковник, – не служив ні Денікіну, ні Петлюрі, у повстанських загонах також не перебував.

– Справжнісінький янгол!..

– Чекай, – зупинив Колесникова Горожанин і взяв зі столу документи Яновського. – Полковник інженерних військ? – запитав.

– Так точно.

– Сідайте, полковнику. І що ж ви робили чотири роки?

– Мешкав у сестри в Києві. Марія Данилівна Василенко, дружина професора Василенка.

– Знаю такого… – Спохмурнів Горожанин. – А вам відомо, громадянине Яновський, що колишні царські офіцери мали пройти обов’язкову реєстрацію?

– Відомо.

– І ви порушили це розпорядження!

– Виходить, так.

– Злякалися?

– Мені важко знайти інше пояснення.

– Чому ж? Воно напрошується саме собою. Вважали, що наша влада тимчасова, більшовики довго не протримаються, то для чого ж бруднити собі біографію цією реєстрацією? – Горожанин дивився на Яновського пронизливо, чекав, що зараз той почне викручуватися, хитрувати й брехати, але полковник відповів, не відвівши погляду:

– Чесно кажучи, й такі мотиви не виключаються. Особливо спочатку так здавалося, а потім усе пішло, так би мовити, за течією.

– Чому не пішли на службу до Денікіна? Адже, судячи з усього, Радянська влада вам не до смаку.

– Вибачте, але для таких тверджень у вас нема підстав.

– А те, що чотири роки просиділи в Києві фактично в підпіллі – це не підстава? – зірвався Колесников.

– Я не брав участі в протиурядовій діяльності, – одповів полковник твердо.

– І ніде не працювали? – примружився Горожанин.

– Ніде.

– На які ж кошти існували?

– Мав деякі заощадження.

– А тепер вони скінчилися, і ви вирішили повинитися, щоб хоч якось улаштуватися?

– Не можу цілком спростувати це ваше припущення. Але в основному керувався не такими мотивами.

– Якими ж?

Яновський розгублено погладив тильним боком долоні чисто виголену щоку, трохи подумав і сказав:

– Складна розмова починається. Я, щоправда, готувався до неї, та от не знаю, з чого й почати.

– Ви дворянин?

– Так.

– Поміщик?

– Батьки мали маєток, чотириста десятин у Чернігівській губернії.

– Поміщик, дворянин, – почав загинати пальці Горожанин, – царський полковник… До речі, рано дослужилися До полковника. Мали зв’язки в Петербурзі, високого покровителя?

– Уявіть, ні. Все брав власноруч, та ще… Просто мене помітив колись Брусилов. У ділі, коли наводили переправу через річку.

– Сапер?

– Мав честь очолювати інженерну службу в армії.

– І за освітою інженер?

– Скінчив Петербурзький політехнічний інститут. Потім ще набував знань у Берліні.

– У Берлін нездар не посилали, – протягнув Горожанин невизначено.

– Тішу себе надією, що до таких не належу.

– А зарозумілості вам не позичати, – вставив Колесников.

Горожанин зиркнув на нього несхвально.

– Отже, полковнику, – сказав, – на що сподіваєтесь ви, дворянин, у більшовиків?

Яновський блиснув на нього очима.

– Який я дворянин? Мої предки були селянами і орали землю. Одному з них пофортунило. Разом з Розумовським був помічений імператрицею Єлизаветою, потрапив до Петербурга, а там уже не знаю: чи дуже кланявся, чи справді мав здібності, але пожалували дворянство, то й одержав маєток у Чернігівській губернії, а його нащадки уявили, що справді вищі й достойніші за інших, хоч мали ще діда гречкосія. Однак рідко хто витримує спокусу владою чи суспільним становищем. Олексій Розумовський хлопчиком ходив босий і брат його Кирило бігав у драних штанях. А скінчили життя вельможами й гнобили своїх. Гнобили й зневажали. І звідки це в людини береться?

– Що хочете цим сказати?

– Що я не столбовий дворянин, рід якого ведеться десь аж із сивої давнини. Маю пам’ятати своїх пращурів і ще не навчився зневажати їх. Монархічні ідеї не всотані кров’ю, хоч, не кривитиму душею, вони не викликали в мене і особливої відрази. Просто плив за течією, сприймав чини й нагороди виключно як власні заслуги, зрештою, десь так воно й було, бо багато вчився, а потім працював, не шкодуючи себе.

– Дворянство твоє прокладало тобі шлях, – заперечив Колесников. – Я, гадаєш, не хотів би вчитися? А працював на баржі матросом – і точка.

– Революція відкрила ж вам дорогу, – відповів Яновський просто й без ворожості.

– А перед тобою опустила шлагбаум!

Горожанин застережливо підвів руку.

– Припиніть суперечку. – Подумав трохи й додав: – Заарештовувати вас, громадянине Яновський, не будемо. Бо самі повинилися. До речі, – запитав, – на техніці ж ви розумієтесь?

– Я військовий інженер і свого часу командував батальйоном броневиків.

– Тобто знаєте автомобілі?

– Досконало.

– Ну й добре, – пожвавішав Горожанин, – виконкому потрібний слюсар-механік. Підете?

Колесников зневажливо кивнув на крохмальні манжети полковникової сорочки.

– Куди йому? Там руки бруднити треба.

Яновський подивився на нього мало не весело, обернувся до Горожанина.

– Я приймаю вашу пропозицію, – відповів.

– Ви справді беретесь лагодити автомобілі? – не дуже-то й повірив Горожанин.

– Навряд чи хто в Києві краще за мене знає автомобільні мотори, – заявив Яновський. – Коли ставати до роботи?

– Завтра. – Горожанин узяв аркуш паперу, запитав: – Адреса? Де мешкаєте?

– Либонь, вам відома адреса професора Василенка, – не без іронічного підтексту відповів Яновський. – Однак про всяк випадок запишіть. Тарасівська, двадцять.

– Я зателефоную до виконкому, – сказав Горожанин. – Завтра звернетесь до товариша Шубравського.

– Якщо можна, не кажіть йому, хто я насправді.

Горожанин подивився на полковника з цікавістю.

– Добре, – пообіцяв.

Коли Яновський зачинив за собою двері, Колесников запитав здивовано:

– Не розумію тебе, товаришу Горожанин. Навіщо ти відпустив його? Адже Яновський – царський полковник, мало не чотири роки крився від нас, і отак, без перевірки, на всі чотири сторони…

– Не забувай, він сам прийшов сюди, так учинити йому було не дуже легко. Звичайно, перевіримо Яновського, доручи товаришеві Мальцеву, нехай сьогодні ж піде на Тарасівську. І щоб без галасу, накажи розпитати сусідів і працівників житлового відділу, тільки обережно, потихеньку. Але певен: з цим полковником – ажур. А що він полковник – дурниці. Скільки колишніх царських офіцерів на революцію працює, є й генерали. Тут, товаришу Колесников, гнучким слід бути, бо дров нарубати можемо багато.

– Ти бачив його руки? – не здався Колесников. – Без жодного мозоля.

– Мозолі – діло наживне, – посміхнувся Горожанин, – подивишся на нього через місяць… А автомобілі ремонтувати треба. Сьогодні на Брест-Литовському зупинилися – й ні туди, ні сюди. Соромно казати, кіньми потягнули автомобіль до гаража. А я від Євбазу аж на Єлизаветинську пішки.

Яновський вийшов з будинку ДПУ, все ще не вірячи, що його відпустили. Постояв на розі Катерининської і повернув до Марийського парку. Ішов і всміхався. Думав: усе складається якнайкраще. Добре, що до кабінету того першого чекіста зазирнув другий, у гімнастерці з портупеєю. Старший і розважливіший, мабуть, високе начальство, бо сказав: я подзвоню до виконкому й вас оформлять.

Ну ось і досяг того, що заслужив: Микола Прокопович як у воду дивився – тепер він лише колишній полковник, нинішній слюсар-механік, так би мовити, пролетар. А що, посміхнувся в душі, пролетар за теперішніх часів не так уже й погано – гегемон, робітничий клас, і мусить називати країну вже не Совдепією, а Радянською республікою.

Від цього зробилося трохи смішно, проте не гірко, адже справді доля вихлюпнула його пращурів з низів у дворяни, а тепер інша хвиля повернула все на круги свої. Хоча, осмикнув сам себе, його пращури ніколи не були аристократами. Так собі, середньої руки дворянчики, пнулися, щоправда, нагору, дід за Миколи Першого до статського радника дослужився, якоюсь губернською канцелярією завідував, ну й що? А він хоч і полковник, але за покликанням, фактично, механік – це ж треба, прийшов цей чекістський начальник, і все владналося, мов за помахом чарівної палички…

Як сприйме цю новину сестра? А її бундючний чоловік-професор?

Зрештою, вирішив Яновський, нехай думають будь-що, нехай відвертають свої напіваристократичні носи – дарма, головне – як поставиться до його метаморфози Наталка.

Яновський проминув Інститутську й вийшов на Олександрівську. Тут годину тому розпрощався з Наталею – надовго, бо не сподівався повернутися. І треба негайно поділитися з нею радістю: адже він вільна людина… І вони можуть думати про своє майбутнє.

Олег Данилович перетнув вулицю, і йому видалося, що поміж дерев Марийського парку майнула знайома рожева сукня – певно, примарилося, адже Наталя мала йти додому, якісь там домашні справи… Проте рожева сукня наближалася – Наталя бігла до нього, збуджена й стривожена.

– Передумав, милий? – запитала, схопивши за лікоть і зазираючи у вічі. – Не пішов?

– Ти чекала на мене?..

– Хотіла вже йти, та не змогла. Серце віщувало, що побачу тебе. Але що трапилося?

– Усе добре, люба.

– Не ходив?

– Чому ж, навіть розмовляв з якимсь високим депеушним начальником.

– І вони не заарештували тебе?

– Навпаки, влаштували на роботу.

Наталя не повірила, це він прочитав у її очах.

– На яких умовах тебе відпустили? – запитала.

– Відпустили, і все! – Раптом щасливо зареготав Яновський. Підхопив Наталю під пахви й навіть трохи підняв, мов дитину. – З завтрашнього дня я механік у виконкомівському гаражі, і всі наші неприємності позаду. – Яновський навмисне уникнув слова “слюсар”, говорячи про свою нову посаду, проте все одно дивився на Наталю очікувально: як сприйме новину?

Однак дівчина запитала просто:

– Тобі подобається бути механіком?

– Зараз про це можна тільки мріяти.

– Я радію разом з тобою.

– А як поставиться до цього Серафима Володимирівна?

– Мама вважає: маю вийти щонайменше за генерала.

– Полковника Яновського вона терпіла лише тому, що була переконана: перед ним могли відчинитися будь-які двері. Але ж тепер з ілюзіями покінчено.

– Тебе дуже хвилює мамина думка?

– Мені важливо, що гадаєш ти.

Наталя не відповіла – взяла Яновського під руку й притиснулася до нього. Вони проминули Марийський палац і спустилися до театру “Шато-де-Флер”. Кілька років він не діяв, тепер з’явилися афіші, що свідчили: на початку червня відкриється мюзик-хол – велика програма за участю провідних і молодих артистів. У кафе поруч вони поласували морозивом, і полковник Яновський вирішив, що життя не таке вже сіре й безпросвітне, яким уявлялося йому ще вранці.