Текст книги "Останній заколот"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 26 страниц)

Усе, крапка, годі про Наталю. Не треба й згадувати. Ось тільки цей ненависний і противний полковник…

Неясна думка майнула в Яковлєва. Проте чому неясна? Не обов’язково вбивати цього типа, для чого ризикувати йому чи Єдиневському? Адже Яновського можна знищити зовсім по-іншому, навпаки, хай живе, але як?..

Розчавити, розтерти, та ще й плюнути…

Яковлєв подивувався: як ця дуже проста думка раніше не прийшла йому в голову? Варто тільки написати донос, звичайний анонімний лист, скажімо, до профспілки гаража, де працює Яновський. Мовляв, куди ви дивитеся, рідні пролетарі, адже до ваших згуртованих, монолітних лав проліз ворог, золотопогонник, царський полковник. А для чого? Чому полковник натягнув машкару слюсаря? Тільки для того, щоб шкодити. Так, шкодити й не давати вам будувати нове світле соціалістичне суспільство, заважати наближенню світової революції.

Яковлєв повеселішав: так, треба бити словом, бо інколи слово б’є значно сильніше й точніше, ніж куля.

14

Вовк обминув велику залізничну станцію Попельню і через густий дубовий ліс в’їхав у село Жиловці. Село починалося відразу за лісом, і Петро, не злізаючи з коня, спокійно огледівся.

Третя хата від краю, за піщаною лісовою дорогою. Під солом’яною стріхою, а на подвір’ї, як і казав Грунтенко, криниця з журавлем. Тихо, нікого не видно, наче село у ці передвечірні години зовсім вимерло.

Прапорщик зліз з коня і підійшов до садиби. Хвіртка зарипіла, кінь вдоволено замотав головою, відчувши перепочинок, і лише тоді Вовк побачив біля ганку жінку в білій кофтині. Зупинилася, піднесла до очей долоню дашком, почала роздивлятися.

– Тут мешкає Михайло Середа? – запитав Вовк.

– Тут.

– Я від отця Леонтія. З Високої Печі.

– Зараз покличу, – відповіла жінка, як видалося Петрові, без особливого зацікавлення.

Вовк підвів коня майже до самого ганку, зняв кашкета і обтер піт з чола просто рукавом, почекав ще з хвилину, і тоді на ганок вийшов черевань у спідній сорочці, з обвислими довгими вусами. Він узявся обома руками за бильця, перехилився, розглядаючи Вовка маленькими, жвавими очима, запитав:

– Від отця Леонтія, кажеш? З Високої Печі? І що піп звелів переказати?

– Аби приготували віск для свічок.

– Приготую, – кивнув чоловік, і обличчя його розпливлося в солодкій посмішці. – Облиш коня, я сам розсідлаю, а ти заходь, бачу – натомився…

Петро й справді натомився, їхав мало не цілий день по спеці, хотілося пити, а ще більше – простягнутися просто на траві у затінку під клунею.

Черевань прудко, як на свою статуру, збіг з ганку, взяв у Петра повід.

– Йди, – осміхнувся ще раз, – там Вірка холодного хлібного квасу внесла з погреба, бачу, губи в тебе запеклися…

Вовк мимоволі ковтнув слину: нема нічого кращого у спеку, ніж холодний різкий хлібний квас – і смачно, і вливає в тіло бадьорість. Він підвівся крутими східцями на ганок – хата стояла на високому підмурку й виділялася з-поміж сусідських не тільки висотою, а й ошатністю: була чисто побілена, й дбайлива господиня обвела вікна синьою фарбою.

У напівтемних сінях Петра огорнув гіркий запах свіжоскошеного татарського зілля, їм встеляють долівку на зелені свята, свята вже давно відійшли, та дух зілля чомусь зберігся. Петро не встиг почудуватися з цього, як раптом ззаду на нього навалилися, викрутили руки, й перше, ніж він устиг оговтатися, скримцювали за спиною.

– Чого?.. – обурився Вовк. – Чого, мов навіжені, кидаєтесь на людей?! Не знаєте, хто я?

– Помовч!..

Петро відчув сильний удар поміж плечі, ледь не заточився, але втримався на ногах, і його заштовхнули до світлиці. Звичайної селянської світлиці з великою пічкою біля дверей і довгим дбайливо виструганим дубовим столом. На торці його сидів чоловік у чорній шкірянці, поруч лежав такий же шкіряний кашкет з червоною зіркою і стояли глиняний глечик та великий кухоль.

– Заходь, не бійся, – підвів на Вовка очі чоловік у шкірянці. Єхидно посміхнувся й додав: – От і зустрілися!..

Вовк полегшено зітхнув: спочатку йому здалося, що потрапив до рук звичайних карних злочинців чи просто вийшло якесь непорозуміння, а тут свій хлопець з ДПУ, треба з ним швидко порозумітися, щоправда, нема жодних документів, та, зрештою, для чого документи: поруч Попельня, там на станції телеграф, прямий зв’язок з губчека – і за якусь годину все з’ясується…

Вовк озирнувся на двох кремезних хлопців, що так спритно взяли його в сінях, – дивляться люто, та й як ще можуть дивитися: спіймали контру, бандита, який ішов від отамана на зв’язок аж до Києва, отже, птах важливий, з таким не панькаються…

Вовк посміхнувся їм приязно, хотів навіть підморгнути, але випадково перехопив погляд господині – очікувальний і якийсь начебто злостивий. А Грунтенко запевняв: явка в Жиловцях зовсім надійна, Михайло Середа та його жінка Параска – свої люди, отже, якщо чекісти влаштували тут засідку, то мусили налякати господарів, але тоді б Параска дивилася на нього принаймні співчутливо, боязко чи ще якось, проте не злостиво, чого їй злостивитись на свою людину? І чи випустили б чекісти Середу самого назустріч йому? Адже вийшов на подвір’я сам й ще наказав, аби жінка дістала холодного квасу…

Однак, чекісти могли якось схилити Середу на свій бік, адже селянство почало підтримувати більшовиків. Чому розгромили Тютюнника? Тому що не пішов за ним селянин. Селянин, а не куркуль, – зупинив себе Вовк, а Грунтенко казав, що Середа господар заможний, тобто куркуль, такого навряд чи переагітуєш…

Отже, щось тут не тримається купи…

Вовк ступив крок до столу й запитав, дивлячись просто у вічі чоловікові у шкірянці:

– На якій підставі кидаєтесь на людей?

Той зміряв Петра неусміхненими очима.

– Обшукати! – наказав хлопцям.

Ті швидко обмацали Петра, витягли з кишені папери, кисет з тютюном, годинник, поклали на стіл.

– Зброї нема, – доповів один.

– Це ще ні про що не говорить, – заперечив чоловік у шкірянці. Переглянув Вовкові документи, розгладив їх долонею на столі. – Типова липа, – сказав упевнено. – Як твоє справжнє прізвище?

– На якій підставі затримали мене? – твердо повторив Вовк. За якісь хвилини, поки його обшукували і вивчали документи, встиг виробити лінію поведінки. Однаково його доставлять у Попельню. То краще тут не казані нічого, а відкритися безпосередньо голові повітового ДПУ – адже мас секретну місію, і чим менше людей знатиме про неї, тим краще.

– Ти, контра паршива, ще ставитимеш мені запитання? – Чоловік у шкірянці, спершись долонями на стіл, почав повільно підводитися. Перегнувся до Петра, свердлячи його очима. – Тут запитую я, збагнув? До кого ти йшов і з яким завданням? Недарма ж піп з Високої Печі послав тебе сюди?!

Петро поворушив міцно зв’язаними руками. Навряд чи чекісти дозволили б собі таке. Ну, ще поки затримували, але тепер, переконавшись, що людина беззбройна, певно б, розв’язали. Крім того, існують настанови, згідно з якими до заарештованих слід ставитись ввічливо, а тут “контра паршива”…

А якщо засідка, майнула думка, і його елементарно перевіряють? Адже Грунтенко з попом не такі вже й дурні, послані з важливим завданням аж до Києва – це не по-їхньому.

Вовк похитав головою і мовив:

– Розв’яжіть мені руки! Поки не розв’яжете, не скажу ані слова!

– Ти дивись, – щиро здивувався хлопець у нього за спиною, – а воно ще й нахабне!..

– Облиш, Славко, – наказав чоловік у шкірянці. Трохи подумав і вирішив: – Так тому й бути, я сьогодні чомусь добрий. Розв’яжіть його, хлопці.

– Я б його, контрика, просто до стінки, – не погодився Славко, але руки Вовкові все ж розв’язав.

– Можеш сісти, – вказав чоловік у шкірянці на табурет. – Я оперуповноважений Попельнянською ДПУ Онищенко. Тепер можу сказати тобі відверто: громадянин Середа та його дружина Параска Гнатівна звернулися до ДПУ з повідомленням, що банда Таргана, а тепер Длугопольського, саме через них підтримує зв’язок з Києвом та Житомиром. Радянська влада простила їм цей злочин, а ми сидимо тут, щоб отих жевжиків, яких надсилатиме сюди Длугопольський, хапати за вухо. Просто за вухо – й на сонечко… – Зареготав знущально.

– Ні, – одповів Вовк, не відводячи очей. – Ви мене з кимось плутаєте. Я справді з рекомендацією від отця Леонтія з Високої Печі, вія сказав, що Середа допоможе мені скуповувати худобу. Вам це дуже легко перевірити. Ми з громадянином Тимченком поставляємо худобу для ресторанів Бердичева. А ще отець Леонтій загадував Середі дістати воску для церкви.

– Де Бердичів, а де Попельня? – Похмуро посміхнувся чоловік, який назвався оперуповноваженим Онищенком.

– Ну й що? – упевнено заперечив Вовк. – Комерція всюди лишається комерцією.

– Досить, – підвищив голос Онищенко, – гарно брешеш, гнидо, але не на такого натрапив. Я тебе наскрізь бачу й питаю востаннє: казатимеш правду?

– А я що кажу? – удав здивування Вовк.

– Доведеться освіжити твою пам’ять, – зловтішно мовив Онищенко. – Давайте, хлопці, допоможіть йому, якщо він такий нетямущий!..

Раптом Петро відчув, що втрачає рівновагу: хтось ззаду спритним ударом ноги вибив з-під нього табурет. Вовк спробував скочити на ноги, та сильний удар знову повалив його на підлогу. Потім Славко вцілив йому носком чобота у груди, другий хлопець піддав ззаду, воші били його сильно й боляче, але Петро відзначив – берегли обличчя, і це ще раз переконало його в правильності свого висновку: поки зійдуть синці, мине час, а час не терпить – банді Длугопольського потрібен зв’язок з Києвом, а через нього і з Центральним штабом.

Нарешті припинили бити, підняли за комір і поставили на ноги. Чоловік у шкірянці підійшов упритул, ухопив Вовка за підборіддя, закинув йому голову назад. Утупився в нього безжалісними очима, запптавг

– Будеш зізнаватися? Бо зараз рішимо.

– У чому зізнаватися, товаришу комісаре? – скривився Петро. Нараз подумав: звичайний непман-заготівельник давно б принижувався і канючив, може, зіграти цю роль? Аби тільки не переграти, аби й крихти сумніву не зародилося в цього бандита. Запитав сльозливо: – Скажіть, товаришу комісаре, у чому зізнаватися, бо й справді гаплик…

– У тому, що ти контра і йдеш від бандитського загону з якимось завданням. Від якої банди й що тобі доручили?

– Товаришу комісаре, ви приймаєте мене за когось іншого. Їй-бо!

Чоловік у шкірянці раптом дав Вовкові два гучних ляпаси. Загорлав несамовито:

– Свиня! Ти брудна й смердюча свиня, бандит недобитий, а з такими негідниками в нас одна розмова: до стінки!

– Але ж я справді працюю на непманів Гольдройза і Тимченка з Бердичева. Радянська влада дозволяє, є закон…

– Я тобі дам закон. Нема у нас для контри законів, ви всі поза законом!

“Точно, – похвалив себе Вовк, – який я молодець, що відразу відчув пастку. Ну який же чекіст так поводитиметься?”

А чоловік у шкірянці відступив на крок, потягнувся до дерев’яної кобури маузера.

– Востаннє питаю, – просичав, – хто тебе послав і куди? Даю ще півхвилини, а потім… – виразно поплескав по кобурі. – На місці!..

– Не маєте права! Я вимагаю суду!

– Тут тобі і суд, і я замість прокурора. Пойняв?

– Незаконно!

– Рахую до трьох: раз…

– Ви справді помиляєтесь!

Чоловік у шкірянці потягнувся ще раз до маузера, але передумав і махнув рукою хлопцям:

– Виведіть і там… Біля клуні…

Вовк рвонувся.

– Ви відповідатимете за це!

– Відповімо… – байдуже відказав чоловік у шкірянці. А хлопці знову викрутили Петрові руки за спину, зв’язав й підштовхнули його до дверей.

Під ганком стояв черевань і з цікавістю дивився на Вовка.

– Середо! – удав, що мало не плаче Петро. – Скажіть їм, що я справді до вас по ділу. За худобою і по віск…

Господар примружився, і хитрі очі його заховалися під бровами.

– Нічого не знаю, – одповів хрипко. – Набрид мені ваш отаман, я і звернувся до рідної влади. До Чеки тобто, і вона виловлює різних недобитих бандитів…

– Сам ти бандит недобитий! – люто вибухнув Вовк. – Дочекаєшся: отаман повісить тебе на твоїй же груші!

– Ану! – замахнувся Середа. – Ходять тут всякі… Вороги рідної червоної держави!..

Хтось із хлопців ударив Вовка у потилицю, той не втримався і скотився по східцях ганку. Почав підводитися л побачив, що Славко подає господареві гвинтівку.

– Доведи, що добровільно прийшов до нас! – зареготав. – Пристрели цю контру – й спокутуєш вину!

Середа взяв гвинтівку, злостиво посміхнувся і потав повільно підводити.

“А якщо, – подумав Вовк, – а якщо я помиляюсь і це справді мої останні секунди?”

Ствол гвинтівки вперся йому в очі – Петро випростався й ступив йому назустріч, та двері хати голосно хряпнули, мов постріл. Вовк перевів туди погляд і побачив чоловіка в шкірянці. Той владно підняв руку.

– Досить… – сказав розважливо. – Розв’яжіть його, хлопці.

“Ну от, спектакль закінчено”, – подумав Вовк і відчув таку знемогу, що мимоволі опустився долу. Проте мав дограти свого роль до кіпця.

– Не розумію… – пробелькотів, – я нічого не розумію…

Чоловік скинув з себе шкірянку, повісив її на бильце ганку.

– Прапорщику Вовк, – сказав, посміхнувшись, – ти витримав перевірку.

– Який я вам прапорщик? – удавано обурився Петро. – Я ж сказав: працюю на Гольдройза…

– Годі! – зупинив його рішучим жестом чоловік. – Ти такий же непман, як я чекіст Онищенко. – Збіг східцями, сам розв’язав Петрові руки. – Йди, прапоре, – вказав на двері, – там на тебе чекають…

За столом, на тому самому місці, де сидів самозванець-чекіст, тепер розташувався Грунтенко. Підвівся, вибачально розвів руки:

– Сподіваюсь, ви не дуже ображатиметесь на нас? – зазирнув Петрові у вічі.

– Мені ледь не поламали ребра! – обурився Вовк.

– Якщо б хлопці тільки полоскотали вас, ви б одразу все зрозуміли. А так знатимете, що на вас чекає в ДПУ.

– Я й без вас здогадувався, – похмуро пробелькотів Вовк.

Грунтенко подав йому руку.

– Цупком і Козача рада прогоріли на тому, що забули про пильність.

– Але ж у вас методи… – Петро потер зап’ястя.

– Однак тепер ми знаємо, що ви – вірна людина. Й можемо справді довіритися вам.

“Отож, – усміхнувся про себе Вовк, – заради цього я готовий стати до стінки. Під ваші бандитські кулі!”

– Отже, до діла, – вів далі Грунтенко. – Переночуєте у Жиловцях, тут, у Середи…

– Хай йому грець… – Мерзлякувато знизав плечима Вовк. – Я вже думав, що настала моя остання хвилина. Як хочете, а одержати кулю від такого… – затнувся, шукаючи слова, – опецька…

– Гарний чоловік, вірний і чуйний, – заперечив Грунтенко. – З його допомогою ми виявили шпигуна, якого червоні намагалися заслати до нашого загону.

– Розколовся?

– Не до кінця. Але поводився вельми підозріло, остаточної певності в нас не було, от і довелося розстріляти.

– Тут, у селі? – не повірив Вовк. – До речі, це ваш недогляд: депеушішки не розстрілюватимуть отак серед білого дня на очах у людей.

Грунтенко погодився:

– Маєте рацію. Перебір є, але ж ви не думали про це? Та й хто думає про це в останні свої секунди?

– Я гадав, що умру достойно, – з пафосом відповів Вовк. – Зрештою, це мав іншого виходу: все одно депеушники докопалися б до мого минулого…

– Це зобов’язує вас бути вдвічі обережнішим, – зауважив Грунтенко. – Ми довіряємо вам, прапорщику, наше майбутнє, і я не дуже перебільшую, кажучи так. Переночуєте тут, а завтра вранці Середа довезе вас до Попельні й посадить на Козятинський поїзд. У Києві перевірите, чи нема “хвоста”, і на Гоголівську, двадцять один. Там у третій квартирі мешкає, як мені казали, досить симпатична особа – Тетяна Пилипівна Шарій. Скажете: ви по об’яві й хочете вивчати латинь, а потім назвете пароль: “У Лаврі сьогодні обідню служить отець Михайло”. Вона заперечить: “Не Михайло, а Тимофій”. Ця Тетяна Пилипівна й одведе вас до потрібних людей. Ваше головне завдання: налагодити контакти з Польщею. Канал зв’язку має працювати безперебійно, його започаткував сам Савинков. Щоправда, доведеться платити – і Тетяні Пилипівні, і взагалі будуть витрати. Ось тут, – подав гаманець, – вистачить на все з гаком. Не обмежуйте себе, гроші маємо. Бажано, щоб ви самі, прапорщику, поїхали за кордон і доповіли у Центральному штабі про наші справи. Крім того, передасте підготовлену нами інформацію – нею цікавиться не тільки Центральний штаб, а й польська військова розвідка. Повідомте Симона Васильовича чи генерал-хорунжого Тютюнника, що загін Длугопольського діє. Юрій Йосипович знає і мене, і Длугопольського. Ми плануємо поширити свій вплив на все Полісся. Й восени чи наприкінці літа влаштувати напад на Коростень чи якесь інше місто. Можливо, на… – затнувся, – втім, про це говорити передчасно. Головне: нам потрібно одержати згоду Центрального штабу, скоординувати дії, аби акція збіглася з новим вторгненням генерал-хорунжого. Полісся спалахне, повстане проти червоних, а Париж обіцяв, що в такому разі допоможе. Ви розумієте, прапорщику, що залежить від вас?

– Дуже добре розумію! – відповів Вовк.

15

Зранку Фрося варила обід. На перше борщ з пампушками, на друге – вареники з сиром, борщ Фрося варила смачний: батько завжди з’їдав цілу миску та й ще просив. досипати. А вареники з сиром несмачними взагалі не бувають. Тут усе залежить від того, як розкачати тісто. Зумієш зробити його тонким, щоб світилося проти сонця, – вареники вийдуть просто царськими, розкатаєш трохи товстіше – також невелика біда, чоловіки залюбки проковтнуть і такі; смак вареників може визначити пише справжня господиня, а Фрося вважала себе вже справжньою. Мала пуд гарного борошна – з сильної пшениці й дрібно змолотого, – таке тісто можна качати до прозорості, не порветься, коли варитиметься. Та й сметану батько привіз густу, ложка стоїть у глечику. З такою вареник сам стрибає до рота.

Борщ вийшов смачний і запашний, Фрося зварила його на свинячих реберцях та ще й затовкла старим салом з часником – пахло на весь дім, і шкода, що, крім самої Фросі, ніхто не міг насолодитися цим ароматом.

Фрося готувала обід з задоволенням, іноді зиркаючи на годинника. Не тому, що запізнювалась, часу було досхочу, та не могла не квапитися, наче її погляди на годинник мали підганяти стрілки, а вони таки йшли повільно, й Фрося спересердя скаржилася богові на невмолимість часу. Хоча знала: тепер богові молитися не можна, бога нема, Сергій заявив це твердо. Вони не вінчалися в церкві, на їхньому весіллі грав оркестр і танцювали червоно-армійці з бердичівськими дівчатами, потім подали пляшки з морсом та сиропом. Сергій сам не пив горілки й не дозволяв іншим, він витримав півгодинну суперечку з Іваном Івановичем, який хотів, аби Фросине весілля було не гірше, ніж у всіх, – з горілкою та вином і столами з наїдками. Однак Сергій заперечив: він не збирається потурати нездоровим смакам, застілля – пережиток минулого, й не можна заставляти столи наїдками, коли в країні ще багато голодних.

Іван Іванович у душі плював на всіх голодних світу, був переконаний, що голодують тільки ледарі, які не вміють працювати або не мають голови на плечах, але сперечатися з червоним полковником не став, хоч, якщо розібратися, ще зовсім зелене хлопчисько – якихось двадцять шість років…

Іван Іванович мовчав і солодко усміхався зятеві, хоча й поклявся, де тільки зможе, шкодити йому. Але ж ну-віть Фросі не обмовився ні словом. Тепер з розпачем згадував Якубовича, з тим хоч робили спільну справу, з поручиком міг побалакати відверто, випити чарку, а про що балакати з червоним командиром? Про світову революцію? Таж ніколи не буде тої революції, вам би утриматися хоч тут – лише за непу трохи оклигали, а хто вам робить цей неп? Він, Іван Іванович Тимченко з Гольдройзом, ось і виходить: тільки завдяки їхнім зусиллям в країні почали наводити порядок. І існуватиме цей порядок, поки вони хочуть…

Іван Іванович не міг вивершити до кінця свою філософсько-економічну систему, але знав: треба уривати, де тільки можна, крім того, не складати до скрині гроші, особливо паперові. Золото – інша річ…

Он за золоту згарду, яка лежить у нього в схованці, тепер можна придбати біс його зна що, а як прогоріли ті, хто набивав мішки найсталішими царськими асигнаціями!..

Перед весіллям у Івана Івановича відбулася довга а серйозна розмова з дочкою. Фрося хотіла піти до Сергія, кинути дім і батька, боялася, що чоловік якось дізнається і про Почуйки, і про нинішню батькову комерцію. А так – пішла й відгородилася від минулого, почала нове життя.

Але ж, переконав її Іван Іванович, можна влаштуватися так, аби й вовки були ситі, й вівці цілі. Навіщо Сергієві знати, що він у спілці з Гольдройзом? Про це взагалі відомо лише кільком особам, офіційно він заготівельник райфілії, одержує там платню залежно від закупленої худоби. Отже, постачає м’ясо Радянській державі, тобто і червоноармійцям, за що Радянська влада разом з її доблесними охоронцями повинні йому дякувати.

По-друге, вони, селяни з Уманського повіту, після смерті матері спродали хату й придбали будинок у Бердичеві. Тобто Фрося за походженням селянка-незаможниця, що тепер дуже цінується.

Зрештою, чого досягне вона, перейшовши до чоловіки? Тулитимуться в кімнатці, яку він знімає, згодом, можливо, дадуть їм пристойніше помешкання, але спробуй проіснувати на зарплатню навіть командира полку! На харчування ледь вистачить, а Фрося звикла не обмежувати свої потреби, не рахувати копійки від зарплати до зарплати, у неї комора завжди ломилася від солінь та копчених окостів, не кажучи вже про сало, крупи та борошно.

Усе це Фрося знала й сама, без батькових напучувань, та не могла позбутися душевної тривоги, боялася, що батько словом чи навіть поглядом викаже себе, бо характер має крутий і не зможе в усьому підтакувати Сергієві. Тому й поставила умову: будинок ділять навпіл, у них своя половина й свій окремішній вихід. Обідати батько може в них, зрештою, не так це часто буває, раз чи двічі на тиждень – вовка ноги годують, й заготівельники днюють і ночують по селах.

Іван Іванович скреготнув зубами та погодився. Не мав іншого виходу, але вирішив, що це ненадовго: скоро почне все розвалюватися, влада обов’язково поміняється, а там подивимось… Якщо зять поведеться розумно, можна й пригріти, якщо ж виявиться бовдуром – не шкода, Длугопольський з Грунтенком з задоволенням поставлять його перед чотою своїх вояків…

Але Фрося не знала про такі далекоглядні батькові плани, їй здавалося, що тільки тепер почала жити, дивувалася, як могла існувати без Сергія: він уособлював усе – і чоловіка, і владу, і бога, нарешті, а чим не бог – високий, статуристий, вродливий, розумний і добрий, а головне, закоханий у неї, це вона знала точно, зазираючи чоловікові щоранку у вічі.

Борщ устиг трохи настоятися, коли на ганку почулися тверді Сергієві кроки. Фрося зиркнула в люстерко й закинула косу на груди: чоловікові подобалося її довге й густе волосся, він занурював у нього обличчя, і тоді Фрося була певна, що Сергій забув і про свій кавполк, і про отаманів, і про фураж для коней, і про нараду червоних командирів, на яку має днями поїхати до Житомира. У такі хвилини він існував тільки для неї, а вона для нього, і Фрося була переконана: так буде вічно.

Сергій скинув у передпокої пас з шаблею та наганом і зазирнув на кухню, жадібно втягуючи аромат борщу.

– Зголоднів? – аж засвітилася Фрося. – Зараз я тебе нагодую так, як не годував ніхто у світі.

– Ну, це не так важко зробити, – посміхнувся Сергій. – Не розніжений.

Справді, все його попереднє життя пройшло в нестатках. Батько працював на цегельні в Києві, загинув відразу в чотирнадцятому році, мати померла ще раніше, Сергія взяла на виховання тітка, проте руки до нього не доходили – він пішов учнем слюсаря до залізничного депо, і цей крок визначив усе його подальше життя. У депо діяв сильний більшовицький осередок, хлопець пристав до нього, спочатку розклеював антивоєнні листівки, потім був членом робітничої боївки, після Жовтневої революції разом з робітниками виступив проти Центральної ради, пішов до Червоної Армії. Командував чотою, потім ротою, у війні з білополяками вів у бій ескадрон, виявив неабияку хоробрість, його нагородили орденом Червоного Прапора й призначили командиром кавполку. Командир полку в двадцять п’ять років – та всі сприйняли це як належне: революцію робили й захищали молоді.

Фрося насипала повну миску борщу, підклавши в неї реберець, сіла навпроти Сергія, сперлася на стіл ліктями, дивилася, як береться до їжі.

– А ти?.. – запитав Сергій.

– Не голодна, – відповіла коротко, бо й справді їсти не хотілося, одержувала насолоду, спостерігаючи, як чоловік сьорбає гарячий пахучий борщ. Зголоднів і нетерпеливився, обпікається, та сьорбає, усі чоловіки такі нетерплячі, їм треба все швидко, аби все минало в круговерті, й нема часу зупинитися, огледітися, уважно подивитися на кохану дружину. Ну, подумки попросила Фрося, зупинись і поглянь на мене, ну, втратиш якусь хвилину, але ж побачиш, як я кохаю тебе…

Проте Сергій не підвів очей, узяв пампушку й відкусив одразу половину, лише потому подивився на Фросю, либонь, побачив щось у її очах, бо похитав головою й запитав:

– Чого так дивишся?

– Я люблю тебе! – аж просяяла Фрося,

– І я…

– Ти їж, – попросила Фрося, – їж, коханий, а я дивитимуся…

Сергій посьорбав ще та відклав ложку.

– Є розмова, – сказав.

– Поїси, тоді погомонимо, – Фрося підсунула йому миску з пампушками, й Сергій знову взявся за ложку.

Потім він умегелив повну тарілку вареників, ще теплих, щойно зварених, від них густа сметана ставала рідкою, і Сергій набирав її столовою ложкою. Наситившись, акуратно підібрав сметану з тарілки й сказав:

– Негоже тобі, Фросю, сидіти вдома.

– Це чому ж? – здивувалася. – На мені ж і город, і хата, та й хто тобі борщі варитиме?

– Я не тому, що сидиш без діла, – зніяковів Сергій, – ти в мене роботяща, й ніхто не дорікне тобі. Але ж усе життя на городі не просидиш. Учитися тобі треба, я так вважаю.

– Та школу ж закінчила.

– Школу… – закопилив губу Сергій. – Церковнопарафіяльну, ледь писати навчилася, а нам тепер усе слід знати. Навчитися, як жити!

– А як? – здивувалася Фрося. – Як усі живуть. Ось ти додому приходиш, а на тебе обід чекає, хіба погано?

– Мені добре, – ствердив Сергій, – проте не хочу, щоб ти життя на обіди поклала. Розумієш, влада наша, ну, як тобі сказати, хоче, щоб усі її громадяни, тобто ми з тобою, яких життя обходило, зробилися іншими. От я командую полком, і кажуть, добре, бачиш, бандити від нас тікають, однак усе самотужки опановую, навмання, а іноді особистим прикладом бійцям показую, і начштабу в мене не дуже грамотний, життя подекуди нам такі ребуси ставить, що ледь розв’язуємо. Так от, приїздив до пас з округу чоловік, високий чин, значить, і сказав, що мене заберуть вчитися. Не зараз, – упіймав тривожний Фросин погляд, – а коли банди розкрутимо, тобто познищуємо отаманів і заспокоїмо Полісся. Досить їм по хуторах та лісах бігати, крапка, і все. Як мух пристукнемо! – Сергій навіть ляснув долонею по столу, показуючи, як вони покінчать з отаманами. – А я от що надумав: мене на навчання заберуть, то чому б і тобі не поїхати? Тобто не хочу тебе саму лишати.

– І я не хочу сама, – відповіла Фрося твердо. – Куди ти, туди і я.

– Мабуть, до Москви.

– До Москви? – жахнулася Фрося. – То я ж не вмію по-кацапському.

– Навчишся, – заспокоїв Сергій, – і я не вмів, та б армії за рік навчився.

– Лячно. Москва, кажуть, більша за Київ, а в Києві я була, там заблукати можна.

– Люди живуть.

– Живуть, – легко погодилася Фрося. Подумала: а й правда, краще в Москві, а потім ще кудись, далі від батькових справ та остогидлого минулого. Сказала: – Я й до Москви з тобою поїду, та й всюди… І вчитися буду.

– Спочатку в школі, а потім в інститут підеш. Про ІНО чула? Інститут народної освіти. Учителькою станеш.

– Учителькою? – не повірила Фрося й щасливо засміялася. Уявила себе вчителькою: стоїть у класі перед дітьми, у довгій спідниці й білій кофті з високим коміром, зачіска також висока, й вся вона якась видовжена й сувора, але суворою тільки видається, бо хіба можна бути суворою з дітьми?

Нараз тривожна думка майнула у Фросі, вона пересіла до чоловіка, зазирнула йому у вічі й запитала, почервонівши, як недосвідчене дівча:

– А якщо у нас?.. Ну, діти?..

– Ну й що, – заспокоїв. – Будуть, у всіх бувають, і всі якось влаштовуються. У нашого комеска Жигарьова аж двоє хлопчаків, а його Маруська школу кінчає…

– Маруся Жигарьова? – Фрося згадала низеньку й не дуже вродливу жіночку, яка була в них на весіллі, й не повірила: – Вчиться?

– А чому б їй не вчитися?

– А з дітьми як?

– Крутяться вони з Жигарьовим… – невизначено пояснив Сергій.

– Мені б не хотілося, аби ти ще з дітьми крутився, – визнала Фрося. – З дітьми – то жіноча справа.

– Революція дала жінці всі права.

– Може, й дала, та негоже тобі з пелюшками порань ся. Сама якось…

– До пелюшок нам з тобою ще далеко, – безжурно мовив Сергій.

Фрося згідливо кивнула. На мить стрельнуло в серце, згадала свою мертву дитину, та відразу відігнала спогад: певне, цього й не було, так, не було в неї минувшини, й життя почалося тільки зараз – зовсім нове, цікаве й незвідане. Проте, наче спростовуючи це, грюкнули вхідні двері – повернувся батько і за звичкою пройшов не на свою половину, а просто до них. Зупинився на порозі, побачив дочку поруч з чоловіком, залишки обіду її мовив замість привітання:

– А мене нагодуєте?

– Ви у нас завжди бажаний гість, – підвівся Сергій і подав руку батькові. Він або не помітив тестевої неввічливості, або навмисне не звернув на неї уваги – підсвідомо відчував неприязнь Івана Івановича, та намагався зрозуміти його: усе життя віддав єдиній дочці, а тут з’являється якийсь молодик і забирає… Зрештою, ситуація нормальна й мільйони разів повторювана, треба притертися одному до одного, а краще справді податися кудись світ за очі, у ту ж Москву на курси червоних командирів.

– Сідайте, – заклопоталася Фрося. – Я вам борщу насиплю, а є ще вареники з сиром…

Іванові Івановичу зробилося прикро: раніше дочка варила борщ тільки для нього, а тепер реберця мегелить чужа й ненависна людина – його борщ, його дочка, до чого тут ще хтось?..

Але примусив себе навіть осміхнутися і пішов мити руки.

Фрося посадила батька навпроти Сергія, сама вмостилася між ними, наче підкреслюючи, що ділить себе між цими такими несхожими чоловіками.

– Як справи? – ввічливо поцікавився Сергій, і це дало можливість тестеві почати розмову, як задумав.

– Справи не вельми, – відповів між двома ковтками борщу, – сьогодні на селі ви господарі, завтра отаман наскочить, а наше діло вимагає спокою і сталості. Селянин і від вас, і від отамана худобу ховає, бо навчений…

– Тут ви не праві, – заперечив Сергій, – навіщо від пас ховати? Сплатив податок, маєш документ – вільно дихай…

– А він уже надихався! – не втримався від ущипливої репліки Іван Іванович. – Коли продзагони швендяли…