Текст книги "Останній заколот"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 26 страниц)

10

Микола Прокопович порадився з дружиною, і вони вирішили провести зустріч з Вакаром за чашкою чаю. По-перше, це надавало розмові інтимності. По-друге, якщо хтось донесе, завжди є виправдання: почаювали з давніми знайомими – хіба це заборонено? То більше, що особливих витрат чайний стіл не вимагав: трохи цукру, варення, печиво – за нинішніх обставин цілком пристойно. Головне – начищений до блиску самовар і сервіз севрського фарфору.

Домовилися зібратися о п’ятій, після обіду. Марія Данилівна застелила стіл накрохмаленою і бездоганно випрасуваною скатертиною, самовар сяяв у кіпці столу, як сонце, і здавалося, що сонце справді завітало до цієї великої кімнати, обставленої трохи старомодними, але добротними меблями з мореного дуба.

Микола Прокопович одягнув сірий костюм з м’якої вовни і сіру краватку в дрібні горошини – це трохи скрадало вік і надавало деякої легковажності. Таким він дозволяв собі бути в дружніх компаніях, серед однодумців, коли розслаблювався, не контролював кожне слово, що було зовсім необхідно в аудиторії чи навіть у професорській кімнаті – туди Микола Прокопович з’являвся в строгих темних костюмах й навіть рідко коли посміхався.

Першим з’явився колега – професор Вищого інституту народної освіти Павло Петрович Смирнов. Як завжди, рвучкий і нестриманий, у вельветовій куртці й без краватки, не професор – анархіст. Очі блищать і жестикулює, наче хоче наголосити, що кожне мовлене ним слово вагоме й сповнене незвичного змісту. Чомусь Миколі Прокоповичу здалося, що Павло Петрович, як і належить справжньому анархістові, у паузі між своїми тирадами вихопить з кишені пістолет і розстріляє співрозмовника, а потім ввічливо вибачиться за звершене.

Але все ж професору сорок один рік і, кажуть, вміє таки привернути увагу – студенти бігають на його лекції.

Микола Прокопович зустрів Смирнова на порозі й приготувався витримати словесний залп, та знову задзеленчав дзвоник – судячи з перебільшено радісних вигуків Марії Данилівни, прийшли Костя з Надією, і Микола Прокопович, подарувавши Смирнову лише люб’язну посмішку, ступив до передпокою.

Братова дружина подобалася йому, він іноді ловив себе навіть на недозволених думках, Надя здогадувалася про це, бо зрідка, коли ні Костя, ні Марія Данилівна не могли побачити, пускала йому очима бісики, і Микола Прокопович червонів, як гімназист шостого класу.

Надя полюбляла яскраві й відкриті сукні, що підкреслювали її принади, проте сьогодні одягнула темну блузку з коміром під самісіньке підборіддя. Й Микола Прокопович раптом подумав: усе, що братова сховала під кофтиною, окреслилося вдвічі виразніше.

Надя підставила Миколі Прокоповичу свіжу рожеву щічку, й він цмокнув її не без приємності. Однак, на жаль, не зміг приділити братовій більше уваги, бо Костя підвів високого, худого, вузькоплечого й чорнявого чоловіка.

– Леонтій Едмундович Чолганський, мій давній знайомий, мабуть, ти чув про нього…

– Чув, звичайно, чув… – Люб’язно посміхнувся Микола Прокопович, подумавши: скільки таких адвокатів середньої руки кружляло колись у Києві…

– Ви не заперечували, коли Дума обирала мене головою сирітського суду, – сказав Чолганський, і Микола Прокопович згадав: попередній голова прокрався, власне, вони прокрадалися всі, певне, не був винятком і цей Чолганський. Що вдієш: сама система стимулювала хабарі й крадіжки, й недарма їхня кадетська фракція в Державній Думі намагалася ввести хоча б умовний контроль за діяльністю царських чиновників.

“Не прислухалися, – подумав раптом Микола Прокопович, – генеральськими та камергерськими мундирами пишалися, в Державній раді засідали ваші високопревосходительства, на кадетів, як на лютих псів, озиралися, тепер би кланялися і перші руку подавали, а слід було самим на думську демократію орієнтуватися – не було б ні революцій, ні громадянських війн, ні розстрілів, у крайньому разі, позбавилися б розшитих золотом мундирів, але сиділи б у своїх маєтках, їздили б в екіпажах, запряжених орловськими рисаками, чи навіть у модних нині автомобілях”.

Нараз Микола Прокопович із сумом згадав свій автомобіль, у якому він як товариш міністра роз’їжджав у Петрограді – і треба ж, поставили не на ту конячину, знаття б – по шиї Керенському, базікало нещасний, демагог клятий, запевняв, що державне кермо в надійних руках…

Спогади засмутили Миколу Прокоповича, й він мало не прогавив прибуття Чебакова з Вакаром. Тим паче, що прийшли вони непомітно – дзвоник тенькнув обережно й невпевнено, наче за дверима стояли не закордонний емісар партії кадетів і колишній київський прокурор, а двірник чи навіть жебрак. Проте, побачивши у дверях Вакара, Микола Прокопович одразу оговтався, широко розкинув руки, демонструючи і приязнь, і повагу, і слов’янську широту Душі.

– Боже мій, – вигукнув голосно й щиро, – кого ми бачимо! Машенько, зустрічай дорогих гостей, і це ж треба – з самого Парижа на нашу Тарасівську!

Марія Данилівна подала руку Вакарові дещо маніжно й посміхнулася запобігливо, немов пробачаючись за провінційну сірість, але мовила багатозначно, натякаючи, що життя жахливе й несправедливе до них:

– Сподіваюсь, ви пробачите нашу невлаштованість… Бо самі розумієте!..

Вакар відповів, торкнувшись губами пальців господині:

– На чужині теж не з медом…

Марія Данилівна округлила очі й вигукнула:

– Усе змішалося в нас! Але найбільше доводиться страждати від відсутності справжнього товариства. Ви уявляєте, доводиться спілкуватися з товаришами… Двірник, який на свята приходив на кухню і одержував чарку, сьогодні вранці каже: “Товаришко Василенко, вам доведеться по вівторках прибирати чорні сходи…”

– Жахливо! – погодився Вакар. – І якщо так піде далі… – він не договорив і лише безнадійно махнув рукою.

– Прошу, – мало не проспівала Марія Данилівна, пропускаючи гостей до вітальні. Вина заспокоїлася, збагнувши, що Вакар не засудить її за чай з домашнім печивом, і заклопоталася біля столу, розставляючи чашки.

Микола Прокопович на правах господаря зайняв чільне місце в кінці столу, посадивши праворуч від себе Бакара з Чебаковим. Далі примостився Костянтин Прокопович, а за ним, біля самовара, Надя. Навпроти сіли Смирнов, Чолганський і Марія Данилівна – вони з Надею почали наливати чай.

Микола Прокопович обвів присутніх поглядом, мов сфотографував. Подумки дав оцінку кожному: ну, Костя з Надією – свої люди. Далі – Чебаков. Лисий, череп навіть виблискує, чоло високе, вилицюватий, брови кошлаті, очі темні й жорсткі. Справді, прокурор, такий без жалю пошле тебе на каторгу і одразу забуде.

Вакар – на півголови нижчий від Чебакова, волосся напомаджене й гладко зачесане, й пахне від Миколи Платоновича непоганим одеколоном. Ніс довгий, такі називають чомусь шнобелями.

“А може, єврей? – майнула думка. – Прізвище підозріле й шнобель, проте перебував у Петербурзькому комітеті партії кадетів, а туди євреєві пробитися було важкувато. Це у більшовиків з меншовиками вони на перших ролях, а кадети все ж шанувалися… Хоча в останні роки перед революцією у Петрограді робилося чортзна-що…”

Навпроти Бакара Смирнов. З цим усе ясно, в принципі вони з Павлом Петровичем одного поля ягоди, та й Чолганський як на долоні. Але ж – адвокат, звик продаватися якнайдорожче, та хіба це такий вже великий гріх? Якщо розібратися, кожен із смертних такий, кожен хоче смачно поїсти й попестити такі груди, як у Наді, а за це ж треба платити… І кожен заробляє гроші стосовно своїх знань, здібностей і навіть нахабства…

Подумавши про нахабство, Микола Прокопович ураз заспокоївся: так, від цього Чолганського за версту тхне нахабством, і це визначає його сутність. З такими типами йому доводилося зустрічатися досить часто, й він виробив лінію поведінки з ними: іноді можна трохи й попустити, але краще триматися на віддалі, як начальник з підлеглим…

Вакар, відсьорбнувши чай, обдарував господаря посмішкою, подумавши: здається, цей професор Василенко саме такий, як його охарактеризували в Парижі. Карташов, член ЦК партії кадетів, ще до революції кілька разів зустрічався з Василенком і попереджував: зірок з неба не хапає, проте чіпкий у суто житейських питаннях, вміє потрапити в течію.

Далі – прокурор Чебаков. У цього, мабуть, усе розставлене по поличках. Людина надійна, не продасть. Далі професор Смирнов, здається, небезталанний, либонь, найцікавіший в усій цій компанії, бо Чолганський також не дуже симпатичний – типовий проноза, правильно казав про нього Чебаков: людина без принципів.

Проте чи так це вже погано? Та й кому потрібні принципи в їхні сповнені неспокою і зневіри часи? Хіба вони потрібні в боротьбі з більшовиками? Усе гарно в цій боротьбі, і будь ти хоч чортом, хоч янголом, байдуже, і нехай сам янгол ляже за кулемет і строчить по червоному війську…

Зримо уявивши таку неймовірну картину – янгол в білосніжному хітоні, склавши крила, лежить за “максимом”, – Микола Платонович посміхнувся і, ще раз відсьорбнувши чаю, мовив:

– Панове, ми зібралися тут, на квартирі відомого, з європейським ім’ям, вченого Миколи Прокоповича Василенка та його чарівної дружини для того, щоб обговорити актуальні питання нашого існування і боротьби проти більшовицької узурпації влади. Я представляю тут новий, утворений у Парижі Центр дії – так, панове, називається наша організація, яка об’єднала й згуртувала визначних діячів різних партій. Ядро Центру дії складають кадети, але до нашої програми та ідей з розумінням поставилися відомі діячі інших партій, починаючи з октябристів і кінчаючи есерами. А сьогодні на нашому засіданні присутній брат шановного господаря Костянтин Прокопович Василенко – соціал-демократ, і це зайвий раз свідчить про широкий фронт, який утворився останнім часом з представників усіх партій для боротьби з більшовиками та створеної ними Совдепії. Спочатку, панове, я хочу трохи зупинитися на загальному міжнародному становищі, що складається не на користь більшовиків. Тільки усвідомивши силу країн Антанти та їхню позицію щодо червоної Росії, можна побачити і перспективи нашої діяльності, бо самі ми, на жаль, не являємо зараз сили, котра змогла б подолати опір російського народу, який повірив демагогічним гаслам більшовиків і пішов за ними.

Микола Платонович зробив паузу, обвів присутніх уважним поглядом, намагаючись оцінити враження від своїх перших слів.

– Так от, пайове, міжнародне становище на нинішньому етапі складається цілком на нашу користь, і ми маємо скористатися з цього!

Костянтин Прокопович, почувши ці слова, іронічно гмикнув. Злість підступила йому до горла, та опанував себе й нічим не виказав справжніх почуттів – слухав Вакара й думав: от до чого дійшли пани кадети… Балакуни кляті, демагоги паршиві. Тепер вони готові прийняти будь-які програми й гасла, аби остаточно не потонути, а де були раніше? Пішли б за меншовиками, утворили б з ними блок – не відбувся б Жовтень. Ну, сиділи б, можливо, в опозиції, бо тільки меншовики могли б сформувати боєздатний уряд, але сиділи б тут, у Петрограді, Москві та Києві, а не в еміграції, керувалися б законами, прийнятими Установчими зборами, бо закони в демократичній державі можна тлумачити, зрештою, хто як хоче…

І був би він, Костянтин Прокопович Василенко, соціал-демократ і меншовик, не менше, ніж міністром України, звичайно, не самостійної України, як вимагали політики петлюрівської орієнтації, а у складі федерації, цілого конгломерату численних національностей Росії.

Костянтин Прокопович подивився на Чебакова, прочитав у прокурорському погляді відверту неприязнь. А Чебаков і не думав критися із своєю неприязню, він примусив себе прийти на це зібрання недолугих інтелігентів, як подумки називав кадетів, із суто тактичних міркувань. Він, Сергій Михайлович Чебаков, раніше не тільки не входив до жодної партії, а взагалі не визнавав ніяких партій, починаючи від октябристів і кінчаючи соціал-демократами та лівими есерами. Був чиновником, служив вірою і правдою режимові, на вершині якого стояв монарх. І це цілком улаштовувало Сергія Михайловича, бо мав певне становище й перспективи для просування по службі: почав судовим слідчим, п’ять років тягнув це ярмо й дослужився до товариша прокурора Києва. Після лютневої революції одержав по телеграфу наказ, підписаний міністром юстиції Керенським: зайняти посаду прокурора Київської судової палати. Залишався на цій посаді деякий час і за Центральної ради, потім Гетьманський уряд перевів його в Державний сенат. Тільки Петлюра звільнив Чебакова, залишивши без чинів і посад, і Сергій Михайлович й досі з лютою ненавистю згадував петлюрівщину. Хами й бидло, національного їм схотілося, росіяни їх не влаштовували – ну й що? Тепер сидять жебраками за кордоном і облизуються…

На щастя, Петлюрі не вдалося довго протриматися в Києві: прийшла доблесна Добровольча армія, про Чебакова Згадали й знову призначили прокурором судової палати. Потім кляті червоні розгромили Денікіна, і йому, відомому діячеві, довелося ховатися, тікати в Одеську губернію, влаштуватися діловодом епідеміологічного загону по боротьбі з тифом. Слава богу, після ліквідації загону вдалося, використавши нові довідки про сумлінну службу, влаштуватися знову в Києві, одержати посаду завідуючого відділом по денаціоналізації дрібного майна.

Чебаков люто стиснув кулаки, подумавши про своє теперішнє приниження. Дурні, останні дурні – і він, і колишній київський генерал-губернатор, і навіть сам їхня величність Микола II, панькалися з кадетами, думами, соціал-демократами… їх би всіх у холодні сибірські простори, мало стріляли й зовсім мало вішали, треба було подвоїти, потроїти кількість шибениць і в’язниць, оголосити терор, надзвичайне становище, все, що завгодно, аби зберегти монархію.

Чебаков не втримався і голосно кахикнув. Вакар здивовано зиркнув на нього, на мить затнувся, невдоволено поморщився.

– Отже, – вів далі, – на жаль, ставлення країн Антанти до Росії, нашої багатостраждальної матінки, зараз в основному хижацько, уряди багатьох країн дивляться на Росію як на можливу легку здобич, і цим визначається їхня політика й до емігрантських кіл…

Смирнов подав порожню чашку Марії Данилівні, й вона налила йому знову по вінця.

“А як ви гадали, – думав Смирнов, розмішуючи ложечкою цукор. – Закон історії: кожна сильна держава намагається підім’яти слабкішу. А Росія – масний шматок, найбільша країна в світі, кому не захочеться відкусити од такого пирога? І всі ми погодимося з цим: і ви, шановний пане Вакар, якщо візьмете владу, самі торгуватимете Россією. І я торгуватиму, – признався сам собі, – і я хочу, щоб прийшли до нас французи чи англійці, нехай навіть німці, ми відріжемо їм найкращі шматки, віддамо маєтки з наймаснішим українським чорноземом, укладемо концесії на найвигідніших для них умовах, піднесемо на блюдечку Баку й донецьке вугілля, тільки б вигнали більшовиків – комісарів у шкірянках, командирів з червоними та синіми “разговорами” на грудях, чекістів, аби знову загнуздали пролетарів та незаможніх, аби знову я переселився з Веронікою до шестикімнатної професорської квартири й двірник не дивився нахабно, а за квартал знімав кашкета”.

Але про що каже Вакар?

– На жаль, найдійовішою частиною російської еміграції є монархічні угрупування. Основу їх становлять колишні петербурзькі аристократи, титуловані дворяни, а також біле офіцерство, що емігрувало після поразки в Криму та на Далекому Сході. Центр дії, я і мої колеги Карташов, Чайковський, Демидов та інші, не поділяємо програми монархістів, і майбутня Росія уявляється нам як країна демократична. Росія нинішня, тобто Совдепія, сучасний суспільний уклад – лише проміжний етап у державному будівництві країни. Майбутній лад має бути обов’язково республікансько-демократичним.

Вакар побачив, як беззвучно, самими пальцями, поаплодував йому Чолганський. Здається, він недооцінив цього адвоката, вважаючи таким собі провінційним Плевако, котрий сам розчулюється од власних промов. А от зміг оцінити й іншого – отже, вслухається, аналізує, схвалює. Треба запам’ятати це прізвище – Чолганський – і коли вони візьмуть владу, запропонувати посаду в уряді.

А Чолганський, дивлячись на Бакара опуклими водянистими очима, розмірковував:

“Цей закордонний тип проголошує загальновідомі істини, та й суто ораторські прийоми його банальні: перепади від шепотіння до вигуків… Але про всяк випадок треба поаплодувати, це дуже легко, тільки поплескати пальцями, проте Вакар може звернути увагу на цей вияв визнання і колись згадати: у Києві є людина, котра за важких обставин підпілля й червоного терору пішла за ним”.

Вакар на секунду замовк, обвів усіх уважним поглядом, поправив краватку й мовив вагомо:

– Отже, панове, Центр дії, який я маю честь представляти, враховуючи нинішню політичну та економічну кон’юнктуру, вважає, що Росія перебуває напередодні кризи, державного перевороту. Однак врахуйте: цей переворот може відбутися несподівано, що викличе політичну катастрофу. І от, щоб запобігти цій катастрофі, громадські сили мають підготуватися до перевороту і вчасно взяти владу в свої руки!

Вакар замовк, і в кімнаті запанувала мертва тиша. Нарешті Микола Прокопович порушив її:

– Браво!

Чоловіки заворушилися на стільцях, обмінюючись пожвавленими поглядами: слова Вакара впали на благодатний грунт, усі давно чекали кризи, повалення більшовиків, іноземної інтервенції, будь-чого, аби зникли ненависні комісари, робітники повернулися до своїх підвалів, а вона очолили в благословенному Києві уряд і самі спрямовували й визначали долю народу. Але отак-от: скоро криза, й влада сама перейде до їхніх рук!

– Мені дуже приємно, – сказав Вакар, – що широкі громадські кола тут, – обвів рукою присутніх, – у Совдепії, поділяють точку зору Центру дії. Це є запорука успіху нашої справи, панове. Але хотілося б провентилювати з вами й таке делікатне питання: як прогресивна громадськість Совдепії розцінить допомогу ззовні?

– Хочете сказати, інтервенцію? – шкіра на лискучому черепі Чебакова пішла зморшками, і Вакар пошкодував: мабуть, це питання ще не можна ставити руба… Однак Чебаков теж пішов напрямки: – Я особисто і всі патріоти Росії, гадаю, вітатимуть війська Антанти в Києві та Москві. Європа простягне нам руку допомоги – що може бути кращого!

Хоч як дивно, але першим підтримав його Василенко-молодший: підхопився і зааплодував голосно, як клакер у театрі.

– Я зрозумів, що шановне панство не заперечує проти іноземної допомоги? – перепитав Вакар. – Це дуже важливо, бо цей аспект цікавить зокрема французький уряд, і від його позитивного вирішення залежить ступінь підтримки Центру дії в Парижі.

Микола Прокопович набурмосився.

– Але ж ми знаємо їхні апетити, – пробуркотів. – Усе має бути попередньо обумовлене.

– За все треба платити… – Розвів руки Вакар. – Не мені це пояснювати вам, панове.

– Так, – підтримав його Чолганський, – за врятування Росії можна заплатити будь-яку ціну.

Микола Прокопович посовався на стільці, та заперечувати не став. Зрештою, все правильно, та й платити доведеться не з власної кишені. Ця думка остаточно заспокоїла Василенка-старшого, й він мовив вагомо:

– Не заперечую!

Вакар задоволено потер руки. Взагалі, руки в нього весь час рухалися, як у диригента, допомагали мислити, відтворювали хід думок. От і зараз Микола Платонович підвів вказівного пальця, закликаючи до уваги, й мовив:

– Нам слід, панове, обміркувати й таку важливу проблему, як створення друкованого органу організації. На одному з перших засідань в Центрі дії висловлювалася думка про випуск журналу в Москві, але… Самі уявляєте, що таке нелегальне видання: приміщення, шрифти, верстати, я вже не кажу про добір абсолютно надійних поліграфістів… Крім того, московська організація Центру дії ще тільки в стадії створення, до речі, цими днями я їду туди, щоб налагодити справу. Отже, ми відмовилися від видання журналу в Совдепії і прийняли рішення випускати його в Парижі.

– Слушна думка, – сказав Смирнов. – Але чи вистачить у вас матеріалу, щоб журнал став бойовим?

– Сподіваємось на вас, панове. І зокрема на ваш літературний талант, Павле Петровичу. Журнал має носити пропагандистський характер і висвітлювати всі аспекти російської дійсності. Основні статті мусять бути написані тут, саме вами, панове, з залученням вагомого ілюстративного матеріалу. Тобто слід бити більшовиків місцевими фактами.

Микола Прокопович поморщився і зауважив:

– Ну гаразд, напишу я статно, а як переправити до Парижа? Звичайною поштою небезпечно, на кордоні листи можуть перлюструватися, крім того, поки лист дійде… Втрачається оперативність…

– Це питання продумане нами, – заперечив Вакар. – Існує відлагоджена система зв’язку між Києвом та Парижем, яка дісталася нам у спадок від такого геніального конспіратора, як Борис Савинков. У Києві мешкає повноважний представник Центру дії, він суворо законспірований. З ним підтримуватиме зв’язок лише один з Київської групи, той, кого ми сьогодні оберемо головою вашої організації.

– Згоден, – кивнув Василенко-молодший. – Ми, соціал-демократи, колись потерпали від порушення правил конспірації. Добродій Чебаков може засвідчити це, чи не так, Сергію Михайловичу? Тобто ми самі своєю неорганізованістю та легковажністю полегшували діяльність охранки, а тепер маємо такого серйозного супротивника, як ЧК, чи ДПУ по-нинішньому. Однак справа не в назві: хрін від редьки не солодший.

Чебаков кивнув.

– Маю повідомити шановне товариство, – вів далі Вакар, – що кілька днів його перебування в Києві не минули марно. Проведено переговори про організацію груп Центру дії ще з вельми поважними особами, а також з нашими молодшими колегами. Небезуспішні переговори, принаймні, вже зараз можна сказати про створення молодіжного осередку. До того ж, досить впливового й компетентного. І прошу всіх присутніх, звичайно, в міру можливостей кожного, залучати до діяльності Центру дії надійних і відданих нашій справі людей. Хочу наголосити: ідеї Центру дії мусять знайти широкий відгук у серцях прогресивно настроєної інтелігенції і, принаймні, посіяти сумнів у душах тих, хто схиляється до совдепів.

– Вашими б вустами та мед пити, – сказав Чолганський. – Але як журнал потраплятиме до цих прогресивно настроєних інтелігентів? До речі, як він називатиметься?

– Розповсюдження журналу стане однією з найважливіших акцій молодіжної групи, – пояснив Вакар. – А назву друкованого органу визначати вам, панове. Ви – фундатори журналу, ви – його майбутня автура. Прошу, хто має пропозиції?

Запала тиша.

– Чаю… – попросив Микола Прокопович. – Надійко, налийте мені чаю.

Надя взяла чашку, почала наливати.

– Журнал виходитиме російською мовою? – запитав Чолганський.

– Звичайно, він розрахований також на московську та пітерську інтелігенцію.

– А якщо назвати його “Отчизна”? – запропонував Смирнов. – Широко й вражаюче!

– Яка “Отчизна”? – заперечив Микола Прокопович. – Більшовики зараз горлають про радянську вітчизну… Ні, панове, давайте назвемо наш орган “Новью”, коротко й сердито, принаймні, у цьому слові є наша орієнтація. Так би мовити, чекання соціальних змін.

– Згоден, – підтримав Вакар.

– Не заперечую, – погодився Смирнов, хоча й не дуже охоче: неприємно, коли твоя пропозиція не проходить.

– Отже, “Новь”! – рука Вакара піднеслася і впала різко й рішуче, як у аукціоніста, що продав товар. – Залишається обрати голову групи, точніше, координатора дій. Пропоную Сергія Михайловича Чебакова, він має досвід організаторської роботи – йому й карти в руки.

– Хай буде так, – перший погодився Василенко-старший, хоч і відчув укол ревнощів. Проте швидко прикинув: зараз йому головування ні до чого, воно додасть обов’язків та відповідальності, доведеться контактуватися з людьми Бакара, брати участь в організації лінії зв’язку. “Тут і з депеушниками можна зустрітися, – подумав, – а це, звичайно, ох як небажано!” – Так, не заперечую, – сказав, – кращої кандидатури не бачу.

– Нема іншої пропозиції? – все ж трохи погрався в демократію Вакар. – Отже, панове, матеріали й статті до “Нові” передаватимете через Сергія Михайловича, вся Інформація до вас потраплятиме також через нього. І буде він для всіх нас не Чебаковим, а Сергеевим, прошу забути його справжнє прізвище. Ваша організація абревіатурно називатиметься КОЦД, тобто Київський обласний Центр дії. Підписувати ж усі матеріали, що йтимуть в Києва до Парижа, слід іменем “Катя”.

– Маємо розв’язати, панове, ще одне питання, – подав голос Чебаков. – З’ясувати для себе й поставити остаточно крапки над “і”. Бо живемо не в Москві і не в Тверській губернії, а в Києві, і це питання обов’язково виникне, хочете чи не хочете цього: наша програма відносно Малоросії, чи, вибачте, України. І наше ставлення до самостійників-петлюрівців та всіх інших. Шановний наш господар був навіть міністром у Скоропадського, от і хотілося б знати його точку зору.

Микола Прокопович насупився: цей колишній царський прокурор надто прямолінійний, нема в нього гнучкості, яка притаманна справжньому політикові, нащо згадувати гетьманщину? Невже не зрозуміло: кожен антибільшовицький уряд має право на існування, і він у принципі не заперечував би проти самостійної України з центром у Києві. Проте якщо вдасться повалити більшовиків у глобальному масштабі, чому не сісти в Москві чи навіть у Петрограді? Приємніше й масштабніше: так би мовити, на неозорих просторах від Балтики аж до Тихого океану. На секунду аж перехопило подих: величезна держава, котру так скрупульозно збирали царі,– і уся під ним, Василенком, і його прізвище буде навічно вписане в скрижалі історії!

Микола Прокопович багатозначно постукав пучками по столу.

– Федерація!.. Я бачу майбутню Росію як федерацію, До якої увійдуть Україна з Білорусією. На рівних. Решта, Грузія чи Вірменія, ще Середня Азія з її національним конгломератом, решта – вторинне й має бути підпорядковане головному ядру слов’янства!

Мовивши таке, подумав: “А далі побачимо. Далі – як бог дасть. Вдасться взяти владу в Росії – чудово, але ж є ще карташови з чайковськими, різні родзянки та врангелі, горло перегризуть, та, зрештою, все можливо: у нього зуби теж міцні, а сприту й розуму вистачить… Можна завжди повернути на сто вісімдесят градусів, залучити тих же петлюрівців, зіграти на почуттях самостійників, послати під три чорти родзянків з карташовими – він був і лишається українцем і завжди рішуче вимагав вільної України. Самостійної та незалежної! “Геть кацапів з України!” – таке гасло невмируще.

– Заперечень нема? – запитав Вакар. – У першому номері “Нови” ми спробуємо викласти програму Центру дії, зокрема, з національного питання. А тепер дозвольте подякувати нашим чарівним господиням за гостину, – обігнув стіл, першій поцілував руку Наді, затримавши її пухку долоню.

А Марія Данилівна, подаючи Вакарові руку, думала:

“Наступного разу, може, зберуться тут же, у них, вже після повалення більшовиків. Яким світлим буде це свято! Як усі великодні разом узяті, й слід буде замовити урочистий молебень, аби бамкали всі дзвони Володимирського собору, ні, всіх київських церков і соборів – благовіст на всю Україну!”