Текст книги "Останній заколот"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 26 страниц)

– Були інші обставини.

– Це ти не мені пояснюй, це ти в селі розповідай… А справжній господар вважає: про всяк випадок ховати треба від усіх. І від нас, заготівельників, виходить. Хоч ми й готівкою платимо. Й немалі гроші.

– Скоро! – пообіцяв Сергій. – Скоро все налагодиться. Розженемо отаманів, нове життя почнеться.

– Так я вам і повірив, – недобре зблиснув очима Іван Іванович. – Люди подейкують: недавно якийсь отаман поїзд зупинив і багато грошей узяв…

– Було таке, – спохмурнів Сергій. – Прогавили Таргана, от і сталося… Але ж вбили отамана, червоноармійці знищили гада, про таке чули?

– На місці Таргана інший з’явиться…

– Уже з’явився. Банду очолив якийсь Длугопольський, з Тютюнникових недобитків.

“Не якийсь Длугопольський, а офіцер, і не банда, а загін – скоро вони заллють тобі сала за шкуру”, – подумав Іван Іванович не без задоволення.

– Чув я таке прізвище, – сказав, – а ще чув, що той Длугопольський по наших повітах гуляє, і ще один отаман з’явився на Поліссі, як ти кажеш, з Тютюнникових недобитків. Приміром, об’єднаються ці два отамани – от тобі вже й сила!

– Небажано… – похитав головою Сергій. – Вельми небажано, ми ці банди повинні ганяти з хутора на хутір, виловлювати й знищувати. Проте зв’язок поганий. Телефонів по селах нема, а отамани всюди своїх людей мають. Ми, скажімо, довідались, що Длугопольський в Іванополі ночував, ескадрон по тривозі туди вирушив, а отамана хтось попередив, і він з Іванополя до Чуднова чи Любара перебіг…

– Важко… – погодився Іван Іванович і нахилився над мискою, аби зять не помітив задоволеної посмішки в нього на губах. – А я чув, Длугопольський під Рогачевим обертається.

– Від кого? – насторожився Сергій.

– У Понинці купив двох бичків, а господар саме з Рогачева вернувся, то казав, що перестрів хлопців тамтого отамана на шляху до Баранівки. – Іван Іванович відірвався від борщу, зустрів здивовано-запитливий Фроепн погляд і повторив упевнено: – Так і сказав: біля Баранівки, і загін ішов саме туди.

– Банда… – автоматично поправив його Сергій. – Цікаве повідомлення, і велике вам спасибі. – Стрімко підвівся. – Не можна гаяти ані хвилини, ми сподівалися перехопити їх біля Краснопілля, а бач, куди повернула…

Фрося подивилася на батька з жахом, хотіла щось сказати, але той поклав їй руку на плече, відгородив від чоловіка.

– Може, й перехопите, – сказав, – якщо квапитиметесь.

Сергій уже натягав кашкета. На мить затримався на порозі, всміхнувся Фросі й зник.

– Що ви вчинили, тату? – повернулася до батька Фрося.

– Навів червоних кіннотників на слід бандитів, – відповів незворушно, й тільки іронічні вогники зблиснули в його очах.

– Неправда! Ви кажете неправду!

– Ось уже й ти, дочко, звинувачуєш мене в брехні. А може, мені той селянин з Понинки збрехав?

Фрося подивилася на батька уважно.

– Ви ж розумні, тату, – сказала. – І я не дурна. То давайте домовимось: ви у Сергієві справи не лізьте, бо погано скінчиться…

– Викажеш рідного батька?

– Не доводьте до того.

– І це дочка! – з пафосом вигукнув Іван Іванович. – Для якої поклав усе життя!

– Я люблю вас, тату, – ствердила Фрося, – але Сергія вам не віддам!

“Віддаси… – злостиво подумав Іван Іванович, – ще й як віддаси… Усі ви спочатку приндитесь, але ж кохання минає, а життя жорстоке, й рідко хто може виборсатися з болота…”

Він нічого не відповів, лише скрушно похитав головою і пішов на свою половину. Постояв перед дзеркалом, приміряючи нового кашкета, зітхнув і одягнув старого, з плямами й пропітнілою підкладкою, – полюбляв старі речі, звикав до них і міняв лише в крайньому разі. Старі речі – як і старе життя, подумав, а в тому старому житті почувався справжнім чоловіком. Усе було як на долоні: б гроші – людина, нема – комаха, й кожен може розчавити тебе безжалісно. А тепер крутись, як вуж, між червоними й своїми, бач, рідна дочка вже проти йде – край світу…

Невже справді край світу?

І це Фрося, якій він ніколи ні в чому не відмовляв, якій купив золоту згарду! Та згарда лежить у нього в скрині: дочка побоялася взяти її – раптом потрапить на очі чоловікові, почнуться розпитування, підозри…

Ось так, міркував Іван Іванович, до чого докотилися! Раніше жінка могла вийти на люди в золотому намисті, усі б дивилися на неї і роззявляли роти, а тепер зась, тримай прикраси в скрині, якщо не хочеш сварки з червоним командиром. Але, подумав також, золото є золото, золотом і лишиться. Настануть часи, коли все повернеться на круги своя. Он в їхньому ресторані вже з’являються непманші з золотими обручками і діамантовими сережками, а жінка завжди лишається жінкою, не все одно, чия ти дружина – непмана чи командира полку, жінці хочеться показати себе…

Подумавши так, Іван Іванович натягнув усе ж нового кашкета й подався до Гольдройза.

– Ви сьогодні як молодий півник, – зустрів його Йона Янкелевич.

– Облиште, – зупинив його Іван Іванович. – Сава тут?

– Тут.

– Слава богу. Скажіть йому, щоб сідлав коня.

– Щось важливе?

– Покличте його.

Гольдройз визирнув у вікно, гукнув:

– Саво, ходь сюди!

Сава з’явився одразу. Працював у Гольдройза прикажчиком ще до революції, й на нього можна було покластися. Став у дверях, дивився очікувально, та без запобігливості. Іван Іванович підійшов до нього впритул, мовив притишено, наче хтось міг підслухати його:

– Скачи, Саво, до Високої Печі. Знайдеш священика отця Леонтія. Хай передасть кому треба: червона кіннота принаймні два – три дні крутитиметься близько Рогачева та Барапівки.

– Угу… – збагнув Сава. – Усе?

– Скажеш, повідомлення надійне, можуть не сумніватися.

– У вас усе надійне, – згодився Сава.

– То не барися. І коня візьми доброго.

16

– Товариші, – сказав голова профспілки, – я зібрав вас для того, щоб прочитати листа, який надійшов сьогодні вранці.

– Давай, товаришу Синиця, – добродушно погодьтеся Грицько. – Шуруй… Ще якийсь циркуляр послухаємо…

– Не циркуляр, товаришу Сенчику, а лист без підпису, – пояснив голова.

– Для чого ж читати? – здивувався Грицько.

– Бо пишуть про нашого завгара.

– Виходить, Даниловича?

– Виходить, так…

Вони сиділи в червоному кутку – троє членів комітету профспілки. Голова – кремезний чоловік за сорок років, першокласний шофер, який пройшов нелегкий шлях фронтового водія ще з чотирнадцятого року. Потім возив самого командарма Тухачевського, рік тому демобілізувався і тепер працював шофером голови губвиконкому Яна. Водій вантажівки Григорій Сенчик і комірниця Віра Кирилівна Дороговказ. Усі в гаражі чомусь називали її Орієнтирною – певне, тому, що Віра Кирилівна полюбляла виступати на всіх без винятку зборах і напучувала товаришів по роботі, мало не кожному ставила завдання, тобто орієнтири.

– І що ж пишуть про Даниловича? – поцікавився Грицько. – Хвалять чи лають? Бо як на мене, товариша Яновського недарма висунули на посаду завгара: головатий, у моторах петрає, та й взагалі…

– Помовч, – обірвав його Синиця, – бо справа, здається, не така вже й проста…

– Виходить, критикують, – здогадався Грицько. – Ну й хай критикують, а все одно краще за Даниловича у нас на машинах ніхто не розуміється.

– Читай… – Дороговказ посовалася на стільці, зручніше вмощуючись.

Синиця дістав з внутрішньої кишені піджака аркуш паперу, поклав на стіл, розгладив долонею.

– Отже, читаю: “Рідним пролетарям, товаришам з гаража. Куди ви дивитесь і з ким обіймаєтесь? З контрою і пристосуванцем. Бо ваш завгар Яновський, якого недавно висунули на цю відповідальну посаду, насправді білий полковник і дворянин. Він, як вуж, проліз до ваших згуртованих пролетарських лав, аби шкодити зсередини й віддаляти на невизначений строк світову революцію. А те, що Яновський полковник, я знаю достеменно. Як же йому вдалося обдурити наші пильні радянські органи, як вдалося заморочити голови вам, дорогі товариші по робітничому класу?! Викиньте його з наших лав! Геть пристосуванців! Ваш брат пролетар”.

Синиця поклав папірець на стіл і обвів усіх уважні;м поглядом. Грицько роззявив рота, а Віра Кирилівна міцна стиснула губи – вони в неї побіліли й стали зовсім вузькі.

– Брехня, – нарешті оговтався Грицько, – чиста брехня, хтось хоче звести наклеп на Даниловича. Скажете таке: білий полковник… Та він мені мотора власноручно перебрав – працює й не чхає, їй-бо, як годинник…

– Облиш! – суворо обірвала його Дороговказ. – Помовч, бо справа тут непроста. Чуєш, пише брат по класу, а пролетар не може помилятися, він буржуя, тим паче білого полковника, нутром відчуває.

– Чому ж я не відчуваю? – резонно заперечив Грицько.

– А звідки відомо, що ти справжній пролетар? Хто твої батьки? Гадаєш, не знаємо?

– Ну, – аж підскочив на стільці Грицько, – ну й що з того, що мій батько був телеграфістом? Але ж він більшовицькі телеграми передавав і його денікінці розстріляли!

– Спокійно, – закликав їх до порядку Синиця. – Я познайомив вас з листом, якого одержав сьогодні. Лист, бачите, важливий, і повинні розібратися…

– Виходить, і ти віриш йому? – здивувався Грицько.

– Вірю не вірю, а розібратися мусимо. Тому я і запросив на наше засідання товариша Сперкача – з відділу кадрів губвиконкому. Зараз він прийде й попитаємо в нього…

– Я так вважаю, – рубонув долонею повітря Грицько, – товариша Яновського до нас даремно не послали б. Чув я, пій на фронті броньовик водив, виходить, наш брательник, а ви тут хвілософію розводите!

– Гарячкуєте, товаришу Сенчик, – суворо зиркнула на нього Віра Кирилівна. – А партія вчить нас…

– Ти мені орієнтири зараз почнеш ставити!.. – вибухнув Грицько. – Сам знаю, чого мене вчить партія, без твоєї підказки!

Він не встиг докінчити, бо до кімнати зазирнув чоловік з картонною течкою під пахвою.

– Заходьте, товаришу Сперкач, – пожвавішав Синиця, – з нетерпінням чекаємо на вас.

Кадровик всівся поруч Синиці, поклав течку на коліна, запитав:

– Отже, ви одержали листа на товариша Яновського… – Швидко розв’язав шворки на течці, дістав звідти аркуш, списаний фіолетовим чорнилом. – І ми одержали, певне, такого ж листа… – Присунув до себе листа, що лежав на столі перед Синицею, проглянув його. – Тільки у вас адресований “рідним пролетарям, товаришам з гаража”, а тут, – тицьнув пальцем у свій папірець, – “заслуженим і відповідальним керівникам губвиконкому”. А зміст листа майже однаковий, з невеличкими словесними відхиленнями.

– І як ви ставитеся до листа? – запитала Дороговказ.

– Нічого нового ми не дізналися.

– Хочете сказати, що вам відоме контрреволюційне минуле Яновського?

– Давайте краще запросимо сюди самого товариша Яновського, – кадровик зробив наголос на слові “товариша”. – Послухаємо його.

– Згоден, – подав голос Синиця. Він визирнув у вікно, погукав: – Семене, слухай, Семене, збігай до комори, поклич Даниловича, нехай до червоного кутка завітає.

– Нащо його слухати? – обурилася Дороговказ. Перехилилася через стіл до кадровика: – Я так зрозуміла: ви не спростовуєте листа… Отож, Яновський справді приховав своє минуле й проліз до пролетарського колективу! А запитати б: з якою метою?

– От зараз і запитаєте, – спокійно відповів той.

– І ви кажете це так байдуже!..

Синиця заспокійливо підвів руку, Віра Кирилівна знову почала соватися на стільці, вона почервоніла й навіть очі в неї зробилися червоні – видно, стримувалася з останніх сил. Пауза затягувалася: кадровик удавано байдуже смикав шворки на течці, а Синиця сів на підвіконня й барабанив пальцями по колінах. І цієї хвилини до кімнати зазирнув Яновський. Став біля дверей, обтираючи ганчіркою брудні руки, – видно, його щойно відірвали від роботи, бо обвів усіх якимось відсутнім поглядом і запитав:

– Щось термінове? Бо маю… – Знову позорив по кімнаті очима, побачив розпашілу від обурення Дороговказ, кадровика з текою, видно, до нього почало доходити, що викликали його сюди недаремно: очі напружилися, і він міцно стиснув пальцями ганчірку. – Я вас слухаю, – сказав і підсунув собі вільний стілець,

– Ні! – люто вигукнула жінка. – Це ми вас хочемо послухати! І не прикидайтеся ягнятком!

Олег Данилович знову обвів присутніх потемнілими очима: тепер точно знав, чому його викликали сюди. Та все ж запитав:

– Що трапилося? І прошу не розмовляти зі мною таким тоном.

– Що трапилося? – Віра Кирилівна схопила зі столу папірця. – Ось читай і не придурюйся!..

Яновському вистачило кількох секунд, щоб прочитати листа. На мить заплющив очі. Ось і настав час розплати… За все попереднє життя, за пращурів, за діда, який програв у карти помістя, взагалі – за все… Поклав папірця на місце й мовив твердо.

– Те, що мав чин полковника царської армії, правда. Решта – наклеп.

Грицько повернувся до нього так стрімко, що мало не впав зі стільця.

– Ви були полковником, Даниловичу? – не повірив. – Біляком?

– Я був полковником царської армії, – заперечив Японський, – а у білих не служив.

– Не все одно! – вигукнула Дороговказ. – Але ж ти приховав своє дворянське минуле, щоб пролізти до нашого колективу?

– Я нічого не приховував, – похитав головою Олег Данилович, – і товариш Сперкач може це підтвердити.

– Так, ми знали, що товариш Яновський служив у чині полковника, – кивнув той. – Був начальником інженерної служби армії.

– А казав, що броньовики водив… – зненацька вихопилося в Грицька.

– Водив, – ствердив Яновський. – Перед війною і в чотирнадцятому році командував броньовим батальйоном, ось і доводилося водити…

– А я гадав: свій брат – шофер.

– Можна сказати, що й шофер, – зауважив Олег Данилович. Твердий клубок підступив йому до горла, утруднював дихання, він зробив спробу проковтнути його, та клубок не зникав, і Яновський, збліднувши, мовив мало не пошепки: – Я тут весь перед вами, і робив як міг… А те, що завгаром висунули, не моя вина, це Шубравський вигадав, а губвиконком згодився.

– Правда? – обернувся до кадровика Синиця.

– Чиста правда, – ствердив той. – Товариш Яновський заперечував, та питання було погоджене з самим головою губвиконкому.

– А нас запитали? – раптом утрутилася Дороговказ. – Нас, робітничий колектив? Може, ми не хочемо під контрою ходити, білогвардійцем клятим!

– Товариш Яновський у білій армії не служив, – заперечив Сперкач, – ми перевірили це. Крім того, на роботу в гараж його послав сам заступник голови ДПУ товариш Горожанин.

– Я так і знала – й чекістам голову задурив!

– Ти, товаришко Дороговказ, помовч! – нараз підвищив голос Синиця. – Давайте розбиратися: є претензії до Даниловича по роботі чи нема? Те, що полковником був, інша річ. Я так зрозумів, – перехилився до Сперкача, – він у Денікіна та Колчака не служив і в наших братів не стріляв, так?

– Точно. І ще хочу додати: є вказівка використовувати колишніх спеціалістів, тобто царських. Он товариш Тухачевський також царським офіцером був, а тепер наш червоний командарм. І колишній царський генерал Василь Рапцов тепер у військовому окрузі служить начальником мобілізаційного штабу. Якщо царські спеціаліста відреклися від свого минулого й хочуть чесно працювати, ми за. Ось така лінія тепер вийшла.

– Знаємо, що вони хочуть… В разі чого ніж у спину. Горбатого могила виправить! – не здавалася Дороговказ.

– Кажу: помовч! – Стукнув кулаком по столу Синиця. – Ще раз питаю: до товариша Яновського претензії по роботі є?

– Полковник… – зареготав Грицько. – Та який він до біса полковник? Я в окопах устиг належатися, то полковники від нас були аж ген!.. А Данилович свій, він мені машину так відрегулював, що тягне, як звір. А ви кажете, полковник…

– А у вас, Віро Кирилівно, є претензії до завгара?

Дороговказ здивовано витягла шию:

– І ти ще питаєш про претензії? Може, й не маю… Але нутром відчуваю: не наш він.

– І давно це ти стала відчувати?

– Я, товаришу Синиця, за свої слова відповідаю. І тобі слід добре подумати, перш ніж виправдовувати цього полковника.

– Звідки взяла, що виправдовую?

– А в мене класове чуття є…

– Ну, пішло-поїхало! – вигукнув Грицько. – Зараз орієнтири ставитиме… А я за Даниловича. Працює добре, шофери поручаться за нього.

– Чого за всіх розписуєшся? – заклекотіла гнівом Дороговказ. – Він вам, солдатам, пики на фронті чистив, а їй й зараз перед ним стелешся!

Грицько підвів на Яновського враз помертвілий погляд.

– А справді, – пробубонів, – у нас був поручик Думанський, то в нього руки просто свербіли, але, – посвітлішав, – ви мені таке не кажіть. Ну як може Данилович?.. Не може він, бо ніяк не може, і я це знаю.

– Отже, – запитав Синиця, – у тебе, Грицю, нема претензій до завгара?

– Виходить, нема.

– А у вас товаришко Дороговказ?

– Гнати його поганою мітлою!

– А претензії?

– Ти на мене не тисни, товаришу Синиця, Я в тебе питаю, де твоя пролетарська свідомість?

– Ти з себе, товаришко Дороговказ, пролетарку не роби, – рівно зауважив Синиця. – Хто позаминулого року ларьок на Євбазі тримав? Обрали тебе до місцевкому, то й дякуй колективові, що ми до тебе претензій не маємо, працюєш ти добре, а от своїм класовим чуттям не хвалися!

– Мій батько працював на “Арсеналі”…

– Яке це має відношення до Яновського?

– Все одно рота мені не затулите!

– Отже, претензій у тебе до завгара нема?

– Я проти нього. Вимагаю прийняти резолюцію і передати її у губвиконком: профспілка виявляє політичне недовір’я колишньому царському полковнику Яновському й вимагає відсторонити його від обов’язків завгара.

– Я проти, – сказав Грицько.

– І я також, – підтримав його Синиця. – Наше засідання закінчене. Всі можуть бути вільні.

– Хвилинку, – підвівся Олег Данилович. – Я хочу внести деяку ясність. Мене цілком влаштовує робота слюсаря або механіка. Я і прийшов до гаража, аби ремонтувати машини. – Перехопив теплий погляд Грицька, зупинив очі на Синиці: той дивився на нього спокійно – ні засудження, ні доброзичливості не прочитав на його обличчі.

Раптом Синиця підвівся, підійшов до Яновського мало не впритул, мовив:

– Ми тобі, Даниловичу, віримо. Але врахуй, працювати тобі зараз буде важче: на тебе всі іншими очима дивитимуться. Принаймні спочатку, поки не обітрешся.

– Догадуюсь.

– А якщо догадуєшся, зарубай на носі: ми тебе до своєї компанії поки що не прийняли. Проти тебе не заперечуємо, але ж до твого дому я не піду. Поки, – пом’якшив удар, – поки не доведеш, що зовсім свій.

– Дворянства це можете простити? – не втримався Олег Данилович. Йому нараз зробилося гірко: хіба винен, що народився в дворянській родині?

– І це важить.

– Але ж, наскільки мені відомо, Ленін також із дворян.

Обличчя в Синиці посуворішало, стиснув кулак, наче збирався вдарити.

– Ти Ілліча не торкайся! Ілліч з нами весь час, він нас і підняв на революцію. Проти свого ж класу.

Але Яновський вже збагнув, що припустився помилки.

– Так, – згодився, – хто-хто, а Ленін завжди був з робітниками.

Олег Данилович пішов до дверей, та Сперкач зупинив його. Сказав тоном, що не викликав заперечення:

– Товариш Яновський, вас призначено завідуючим гаража й ніхто не збирається скасовувати це розпорядження. – Перевів погляд на Дороговказ і додав: – Накази товариша Яновського обов’язкові для всіх працівників. У губвиконкомі йому довіряють, і сам товариш Ян просив передати вам це.

– Я лишаюся при своїй думці, – заявила Дороговказ.

– Думати вам ніхто заборонити не може, та накази завгара маєте виконувати. – Кадровик замислився на мить і попросив Синицю: – Ти, Карпе Сидоровичу, поясни людям ситуацію. В колективі різні чутки підуть, то склич збори й розкажи, що до чого…

– Доведеться, – погодився той.

Грицько визирнув з-за плеча Синиці, й цікавість світилася в його очах.

– А я ніяк не повірю, що ти, Даниловичу, полковник. Бачив я їх, звичайно, здалеку, однак щоб полковник руки собі замастив… – Захоплено покрутив головою і резюмував: – Не сумнівайся, Даниловичу, ми тебе підтримаємо, бо знаємо: чужим духом від тебе не тхне і працювати з тобою – саме задоволення.

Ці слова хоч трохи повернули Яновському душевну рівновагу, але вийшов з червоного кутка з відчуттям засудженого до страти й тільки випадково помилуваного. Знав: це відчуття довго не полишатиме його, але розумів також, що це розплата за мало не двохсотрічні привілеї його пращурів. Вони не мучили себе цими проклятими проблемами, брали від життя все, що могли, а от він, Олег Данилович Яновський, останній з дворян Яновських, мав взяти на себе всі їхні гріхи й спробувати спокутувати їх.

Важкий тягар, але треба зібратися з силами.

17

Вовк сидів у конспіративній квартирі на Подолі, слухав, як Колесников розмовляє по телефону, й давно втрачене почуття спокою і якогось хатнього затишку огортало його. Справді, де його останнім часом тільки не носило: Біла Церква й Тараща, поручик Якубович і Козача рада, Полісся, зустріч з Грунтенком, засідка в Жиловцях… Ще й досі ниють ребра від бандитських чобіт…

А тут звичайна кімната, стіл, завалений паперами, канапа, вкрита вовняною ковдрою, те саме, що було рік тому, коли лише вимальовувалося його проникнення до петлюрівського підпілля. А зараз навколо свої, не треба критися, зважувати кожне слово, навіть думками підроблятися під якогось Борового чи Грунтенка…

Нарешті Колесников поклав трубку, втупився у Вовка, покліпав очима, пригадуючи, на чому зупинилися, і сказав:

– Сьогодні ж, Петре, зв’яжемося з Волинським ДПУ і передамо все, що ти дізнався про банду Длугопольського. Цікаво й навіть дуже цікаво. За інформацію, яку тобі наказали передати за кордон, спасибі. Замість неї підготуємо іншу, вони аж руки від задоволення потиратимуть і не знатимуть, що все це липа. Одержиш матеріали через день – два.

– Грунтенко сподівається, що складена ними доповідна допоможе мені встановити тісніші контакти з “двуйкою”.

– Не зрозуміло мені, на що цей Грунтенко з Длугопольським розраховують? У Тютюнника було набагато більше сил, а ми з ним за тиждень упоралися.

– Лють і ненависть… – роздумливо мовив Вовк. – Ненависть до нас, товаришу Колесников, я б сказав, звіряча ненависть. Та й вони самі перетворилися на звірів – вовки, які ховаються по поліських нетрях.

– Таргана ще якось можна було зрозуміти, – вів далі Колесников. – Звичайний грабіжник, йому б нахапати більше, а потім – у підпілля, проживати награбоване. А ці, бач, петлюрівські ідеї проголошують, мовляв, за народні інтереси, теж мені знайшлися рятівники селянства!..

– Грунтенко, – згадав Вовк, – коли мене вранці відвозили до Попельні, дуже поспішав. Прискакав якийсь їхній вояк, і кінь під ним був весь у милі. Виходить, їхав швидко й здалеку. Грунтенко одразу заметушився й наказав сідлати коней. А я – до станції, там близько, й пішки можна було, однак довезли кіньми до самого поїзда.

– На Гоголівську підеш завтра, – вирішив Колесников. – Про цю явку нам уже відомо – Мальцев на неї випадково натрапив. Слава богу, не розворушили це кубло, щоправда, й жодних доказів не мали, обмежилися спостереженням, – Колесников відшукав у столі тоненьку картонну течку, погортав сторінки. – Ось донесення: живе на Гоголівській у тій самій квартирі Тетяна Пилипівна Шарій, громадянка невстановленого роду занять, знімав в неї кімнату, як свідчать сусіди, якийсь учитель: пропонував, згідно з об’явами, розвішаними в районі Сінного базару, уроки латині та гімнастики. Після випадкового візиту Мальцева зник. Я так вважаю: запідозрили вони Мальцева і вирішили остерігатися. Коротше, розбиратися тобі, Петре, з цією Гоголівською. Чує моє серце, Шарій – звичайна зв’язкова, але може вивести тебе на ціле кубло. Грунтенко вихід на Польщу шукає недарма, сподіваються отамани на закордонну підтримку. Щоб розпалити тут вогнище, а там втрутиться Антанта, Європа навалитеся на Радянську республіку… – Колесников обійшов стіл, поклав Вовкові руку на плече. – А зараз, Петре, відпочивай. Квартиру на Бутишевому пам’ятаєш?

– Хіба можна забути? Ми там з Морозом самого Бесарабенка брали.

– Давай туди, тут пішки недалеко. Зв’язок – лише в крайньому разі. І перевіряйся частіше.

Вовк прийшов на Гоголівську вранці, коли господарки з кошиками тільки ще тягнулися з базару. Не зупиняючись, проминув двадцять перший будинок, югнув за ріг і одразу повернув назад – упевнився, що ніхто за ним не стежить. Піднявся на другий поверх цегляного неоковирного будинку, постояв, роздивляючись. Дві квартири – одна відразу на сходовому майданчику, друга – трохи далі, через маленький коридорчик. Дзвоника до потрібної квартири нема, двері пошарпані, оббиті порізаною чорною цератою, під самими дверима підметено, але далі підлога засмічена, видно, господиня провела якусь умовну рису на майданчику й прибирала тільки свою територію.

Вовк знайшов місце на дверях, де з-під церати виглядало дерево, постукав делікатно, як і належить прохачеві. Гадав, що Тетяну Пилипівну доведеться будити й приготувався стукати ще, та мало не одразу почув кроки, двері зарипіли, і на майданчик визирнула жінка. Петро не розібрав – молода чи стара, побачив лише очі – великі, темні – й запитав:

– Я по об’яві, хотів би навчатися латині.

– На жаль… – Почала жінка, та Петро, не зводячи погляду з її очей, присунувся до дверей і мовив притишено:

– Чули, у Лаврі сьогодні обідню служить отець Михайло…

Раптом очі зникли, Вовкові здалося, що жінка злякалася й метнулася од дверей, проте вона просто прикрила очі віями, а коли розплющила їх, то очі набрали зовсім іншого виразу: посвітлішали й посміхалися.

– Не Михайло, а Тимофій, – відповіла самими губами й зняла ланцюжок.

Передпокій у квартирі зовсім не відповідав стилю будинку. Був ухожений, підлогу встеляла яскрава килимова доріжка, на стіні висіло велике дзеркало в бронзовій рамі, а під ним стояла тумбочка з вазою, в ній квіти.

Жінка відступила від дверей, звільняючи прохід, і лише тепер Вовк зміг розгледіти її. Років за тридцять, гладка, вродлива, хоч зморшки де-не-де й залягли вже на обличчі. Дивиться насторожено й розглядає його уважно.

– Тетяна Пилипівна? – запитав.

– До ваших послуг… – Жінка не відвела від нього очікувального погляду, але Вовк не визнав за можливе пояснити, звідки він і від кого. Понишпорив очима по передпокою й мовив:

– А у вас непогано.

– Хто вам назвав моє ім’я? – запитала господиня нетерпляче.

– Той, хто дав пароль.

– Резонно. І все ж?..

– Прізвище Грунтенко вам нічого не каже?

– Уперше чую.

– Шкода, бо саме він назвав вашу адресу й дав пароль.

– Що за один?

– Позавчора ми зустрілися з ним на Житомирщині. Грунтенко з Длугопольським очолюють один з найбільших повстанських загонів на Поліссі.

Риси обличчя в Тетяни Пилипівни пом’якшали, вона посміхнулася приязно й висловила здогад:

– Грунтенко з Длугопольським прийшли на Полісся минулої осені з генерал-хорунжим Тютюнником?

– Звідки знаєте?

– Бо тільки Юрій Йосипович та його найдовіреніші люди знали про моє існування.

– Бачите, усе сходиться. – Петро збагнув, що йому повірили, й відрекомендувався: – Прапорщик Петро Вовк.

– Як мене звуть, знаєте… – Господиня зміряла його оцінюючим поглядом, видно, Вовк справив непогане враження, бо мовила, пустивши йому ледь помітних бісиків з очей: – Звіть мене просто Танею.

– Ніколи не гадав, що побачу на Гоголівській таку чарівну істоту, – заявив Петро, відчувши, що саме цей тон аніскілечки не шокуватиме господиню. – Здичавіли ми в поліських лісах, а тут… – широким жестом обвів передпокій з дзеркалом і квітами, поцілував руку господині, – а тут – як у кращих домах Парижа…

– О-о, прапорщику, як би мені хотілося зараз коли б не в Париж, то хоча б до Варшави! – вигукнула господиня.

– Я завжди вважав паш Київ кращим за Варшаву, – щиро заперечив Вовк.

– Не те… – зітхнула Тетяна Пилипівна, – Тепер місто зовсім не те… Запаскуджене…

– А мені видалося пристойним: навіть вулиці підметені.

– Нема колишнього шарму. Ще недавно вийдеш на Бібіковський бульвар чи на Хрещатик – шикарна публіка, дами в туалетах… А магазини? Ну, зараз дещо трохи з’явилося, але все ж жебрацтво… Колись лише на Хрещатику було кілька ювелірних! Вам не доводилося, прапорщику, купувати щось у Сіртакі?

– Уперше чую.

– Відомий ювелір, і колись… – Спогади затуманили господинине обличчя. – Так, колись від Сіртакі мені прислали перстень із смарагдом… Боже мій, цей перстень довелося проїсти під час більшовицької розрухи – жах, як ви вважаєте, прапорщику?

Вовк вважав, що Радянська влада ще мало притиснула господарку квартири на Гоголівській. Встиг зазирнути до вітальні, побачив квітчастий килим на підлозі, гарні меблі, фарфор на буфетних полицях – ні, не все ще проїла Тетяна Пилипівна, видно, добре підгодовують її з-за кордону, а також місцеві недобитки.

– Жах, – ствердив, – тим більше, що той перстень подарував вам, певно, чоловік…

– Який був мужчина! Тепер таких нема… Він збудував мені дачу над річкою… над Ірпенем, просто так, мені захотілося – і збудував. Потім її відібрали совдепи, а колись ми з Чоколовим пили там найкраще французьке шампанське…

– Чоколов – власник цегелень? – уточнив Вовк.

– Такі чоловіки трапляються рідко… – невизначено одповіла Тетяна Пилипівна. Знову зітхнула, зиркнула на Вовка, видно, вирішила, що передала куті меду, й трохи поправилась: – Правда, тепер зовсім інші масштаби…

– Будемо сподіватися на краще! – оптимістично вигукнув Вовк.

– Усе повернеться на круги своя, – упевнено зауважила господиня. Ще раз оглянула Вовка й заметушилася: – Ви з дороги, йдіть до ванни, а я зготую сніданок. До речі, у ванні є бритва, в колонці – гаряча вода, я ще не позбулася звички приймати душ. Є навіть одеколон – все для дорогих гостей… – І вона обдарувала Вовка ще одним грайливим поглядом, стверджуючи, що гість він справді дорогий і що деякі його бажання й навіть забаганки можуть бути виконані.

Петро з задоволенням поголився і вийшов на кухню, де вже апетитно пахло підсмаженим м’ясом. Тетяна Пилипівна накрила стіл лляною білою скатертиною, влаштувалася навпроти Вовка, поклавши йому на тарілку добрячий шматок шинки з яєчнею.

– Мужчин треба добре годувати, – мовила так, наче відкривала велику істину, – вони від цього добрішають і стають… – затнулася і подивилася на Петра проникливо, – слухнянішими…

І знову Петро пропустив цей натяк повз вуха. Акуратно, намагаючись демонструвати гарні манери й не виказувати голоду, з’їв яєчню, випив чашку чаю, обтер губи серветкою, вдячно усміхнувся Тетяні Пилипівні й мовив:

– Даючи мені пароль, пан Грунтенко наголошував, що ви можете зв’язати мене з вельми впливовими особами. Враховуючи те, що ситуація на Поліссі складна, а час не терпить…

Тетяна Пилипівна підняла на нього навдивовижу чисті голубі очі, і Петро збагнув, чим саме вона могла зачаровувати навіть бувалих мільйонерів.

– Звичайно, – пообіцяла, – вже сьогодні спробую знайти потрібну вам людину. Але, сподіваюсь, ви розумієте: жінка я самотня, а тягар витрат іноді такий важкий…

Це був більш ніж прозорий натяк – Петро дістав з гаманця заздалегідь приготовану суму й поклав на стіл.