Текст книги "Останній заколот"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 26 страниц)

28

Навколо села виставили посилену охорону, й ще два верхових пікети контролювали підходи до нього. У Трощі зібралася велика нарада: до отамана Длугопольського приїхали сам командувач Повстанською Волинською армією Панас Григорович Петрик, його найближчий помічник і начальник штабу Лукаш-Костюшко та старшина з особливих доручень Пилип Михневич. Для зустрічі високих гостей отаман Длугопольський вишикував на церковному майдані чоту, яка тричі дружно гаркнула “слава” й відсалютувала залпом з гвинтівок, а потім у церкві місцевий священик відслужив урочистий молебень.

Панас Петрик стояв попереду всіх перед вівтарем – в офіцерському френчі, перехрещеному ременями, високий, стрункий, білявий красень з великими очима, тонким носом і густими, акуратно підстриженими вусами. Широко хрестився, і очі в нього світилися справжньою вірою. Урочиста зустріч, гвинтівочний залп, мерехтливе світло свічок, запах ладану, спів диякона – все це вселяло в нього впевненість і віру в те, що їхня справа справедлива, що нарешті вона починає набирати масштабності не на словах, як відчував дотепер, а на ділі, і що сьогодні зроблено вирішальний крок до перемоги.

Петрик ступив півкроку назад до Длугопольського, міцно й вдячно потиснув йому лікоть і прошепотів:

– Дякую і ніколи не забуду…

Длугопольський ледь помітно кивнув, і Петрик збагнув, що відтепер матиме справжнього спільника.

Незважаючи на нечекану пишноту зустрічі, Петрик усе ж відчував отаманову холоднувату відчуженість і розумів причину її. Кому хочеться добровільно, навіть в ім’я великої справи йти під начало іншого й виконувати чиїсь накази? Тут, у Трощі, сам собі хазяїн і слухаються тільки тебе, а віднині власноручно патягаеш на себе ярмо, та ще й можеш чекати, що тебе підганятимуть…

А чи пішов би він сам під руку Длугопольського, зненацька подумав Петрик. Відразу відчув внутрішній супротив, та все ж вирішив: пішов би. Об’єднання необхідне, тільки в цьому випадку вони становитимуть реальну силу й матимуть шанс підняти повстання, сколихнути селянську масу, й заради цієї священної мети можна пожертвувати власними амбіціями.

Молебень закінчився, й Петрик перший попрямував до виходу. На це мав право: у Трощі він гість, а добре вихований господар завжди поступається дорогою гостеві.

На паперті та навколо неї стояли озброєні козаки, вони знову загорлали “слава”, тепер не так дружно, однак все одно це було приємно, і Петрик, натягнувши офіцерського кашкета, відкозиряв їм. Озирнувся до Длугопольського й запитав жартома:

– А як дивиться на все це голова сільради?

– Він – наша людина й сьогодні, аби не заважати й не ставити себе та нас у незручне становище, поїхав по хуторах.

– Тоді до діла?

– Воно не терпить, – погодився Длугопольський, бо й справді кортіло послухати, з якими саме пропозиціями приїхав до нього цей колишній інженер-залізничник, що став командувачем так званої армії.

У яблуневому саду стояв довгий стіл, на ньому карафки з квасом і склянки, більш нічого, урочистий обід планувався після прийняття угоди. Петрик сів не на чолі столу, а посеред нього, вказавши на стілець праворуч Костюшкові. Ліворуч зайняв місце Михневич, а навпроти них розташувалися Длугопольський, Грунтенко та Петро Вовк.

– Ми раді бачити таке шановне товариство, – почав Грунтенко, – вважаємо цей день багатообіцяючим і помітним в нашому національному зрушенні. – Він сплів пальці, сильно стиснув їх і вів далі: – Єднання завжди корисне, а в нашому становищі – особливо, історія нас вчить цього. Мені видається: саме сьогодні маємо такий історичний день, і дай боже, аби я не помилився. Велика честь приймати таких шановних гостей, як командувач Повстанською Волинською армією та його найближчі помічники. – Він трохи підвівся і вклонився Петрикові. Сказав: – То слухаємо вас, панове.

– Так, уважно слухаємо, – ствердив Длугопольський, ображений тим, що його відсунули на другий план. Визнав за можливе пояснити: – Володимир Антонович Грунтенко обіймає у нас, так би мовити, посаду головного ідеологічного провідника, а прапорщик Вовк, – кивнув на Петра, – начальник розвідки. Прапорщик щойно повернувся, – бундючні нотки з’явилися в його голосі, – з Парижа та Варшави, де мав контакти з вельми впливовими особами, які активно борються з совдепами. Мав зустріч також з полковником Ступницьким – сподіваюсь, панове, вам знайоме це прізвище?

– Начальник організаційного відділу Центрального штабу? – уточнив Петрик.

– Саме з ним, але про це трохи згодом. Чекаємо вашого слова, Панасе Григоровичу.

Петрик підвівся. Стояв над столом, спершись на нього пучками, дивився на червоні яблука, що обтяжували дерева, й думав про вічність природи та благодатність її плодів, про мінливе людство – завжди недозволене й шукаюче, про бога, який створив усе це і якому вони щойно возносили молитву. Думка про бога надала йому впевненості – почав твердо, аніскілечки не сумніваючись у правоті своїх суджень:

– Ми – частина народу, багатостраждального й великого, який, на жаль, проспав свій зоряний час. Наш великий Богдан підняв народ на священний герць, гетьман і зрадив свій народ, не повіривши в його сили. Він виявився слабодухим, він уклав угоду в Переяславі, покликавши на допомогу старшого брата. Цей брат приніс на Україну свої порядки, можливо, проти деяких з них і важко заперечити, та царі накинули на нас ярмо, зліквідували Січ та залишки самостійності, закріпачили народ.

“Так, – подумав Вовк, – політика царату й справді була ганебною, та для чого взагалі кидати тінь на брата? А справжнім братом був той же знедолений російський мужик”.

А Петрик казав далі:

– Вибачте, панове, за довгий історичний екскурс, самі все це знаєте, та я дивлюсь зараз на ці червоні яблука, на бані простої сільської церкви, на вас, мої великі побратими, на нашу чудову землю від Карпат до Чорного моря, і щось велике й тепле пробуджується в душі, немов летиш, як писав Тарас Григорович, над українською землею і проймаєшся її просторами та величчю. Прийшла нарешті і на Україну революція, вона повалила ненависний царат, і навіть Ленін проголосив рівність народів. Ми й стали вільні, ми створили свій уряд, ми ясно сказали, як хочемо жити. А більшовики, задуривши голову народу, оголосили Радянську владу, створили й на Україні Совдепію. Та український народ не прийняв її, народ хоче, аби москалі пішли геть з нашої землі. Зрештою, всіх уже не виженеш, але нехай лишаються тільки ті, хто сприйме наші порядки й присягне на вірність Україні. Цю велику мету – вигнати більшовиків і москалів з України – ставили перед собою наші визначні провідники Симон Петлюра та Юрій Тютюнник. Разом з генерал-хорунжим Тютюнником ми рік тому перейшли кордон і намагалися поновити національну владу на Україні. На жаль, не вийшло, десь припустилися помилки, програли. Проте, і я глибоко переконаний в цьому, програли тимчасово, у нас усе попереду, і найкращий доказ цього – наше з вами сьогоднішнє зібрання. З краплі починається море, а в нас, панове, не крапля, а добре озброєні й дисципліновані військові загони. Якщо ми дійдемо сьогодні згоди й приймемо рішення про об’єднання, Повстанська Волинська армія значно зміцніє, народ побачить це, бо народ усе бачить і не може помилитися, кращі сини його прийдуть до нас, а з народом ми непереможні.

Длугопольський, скориставшись паузою в промові Петрика, сказав голосно:

– Я цілком згодний з вами, Панасе Григоровичу, і підтримую вас. – Очі в нього світилися так само, як у Петрика, неземним світлом. – Ми – остання надія українського народу, яскравий смолоскип, від якого запалав вогнище повстання. Маємо чесно подивитися правді у вічі й визнати: наша справа смертельно небезпечна, попереду лише смерть чи перемога, гадаю, більше шансів загинути, проте з радістю йду на це, на смерть в ім’я народу, бо нема більшого щастя, ніж умерти за свій народ!

Грунтенко прикрив очі повіками, спостерігаючи за присутніми з вузьких щілинок, аби по очах не здогадалися про його справжні почуття.

“Нерозумні ідеалісти цей Петрик і той Длугопольський, щоправда, не можна не поважати їх. Сміливі, гарячі, віддані, однак для чого це все? Ну, загинуть десь у бою з червоними, обов’язково загинуть, і не лишиться про них навіть згадки в народі, бо хто пам’ятає переможених? На переможених плюють, їхні могили переорюють, їх паплюжать де тільки можна, і, зрештою, це правильно. Бо переможець – сильніший, а право сильного завжди рухало світом, слабкіші зникали, іноді не полишивши навіть сліду. Де ті половці чи печеніги? Прийшли монголи й стерли їх з лиця землі. А потім перемогли й монголів – де ця велика нація, що підім’яла під себе півземлі? Так буде і з Україною, – визнав з болем у серці, – бо її перемогли, і ще царі накинули на неї міцну вуздечку. Отже, треба тікати – й тікати не зволікаючи, за найпершої зручної нагоди”.

Грунтенко посовався на стільці й сказав, дивлячись на Петрика усміхнено:

– Мені приємно чути такі проникливі й близькі моєму серцю слова. Ми всі, панове, покликані звеличити свій народ, розбити на ньому кайдани, вивести Україну на широкі європейські простори як самостійну державу. Але я хотів би почути від вас, Панасе Григоровичу, які саме конкретні кроки збираєтеся зробити, яку дасте програму народові й до чого закликатимете його?

І знову Петрик подивився на достигаючі яблука, облизав пошерхлі від хвилювання губи і якось прохально зиркнув на Костюшка.

– Про програму краще скаже начальник штабу, – пояснив, – шановний Лукаш Омелянович. Він довгий час був сільським старостою, сам хлібороб і знає, що потрібно селянам. Скажіть слово, добродію, – поплескав його по плечі.

Костюшко підвівся, постояв мовчки з хвилину – кремезний, сивовусий, людина, яка знає собі ціну. Був одягнутий у дорогий чесучевий піджак і смугасту сорочку з розстебнутим горішнім гудзиком. Сиве волосся куйовдилося на вітрі, він пригладив його долонею і мовив густим голосом:

– От що скажу. Землю поділити всім порівну. Наче справедливо. А навіщо? Земля існує для того, щоб родити, а для цього до неї руки треба прикласти. – Рубонув у повітрі долонею, справді мозолястою, звиклою до роботи. – Я і сам працював, не лінувався, й інших примушував. Тоді земля віддячувала врожаєм. Тепер, кажу, наділили всім рівно. Однак є ледарі, а є й роботящі. Ледар землю не примусить родити, він її загубить, але ніколи не зізнається в цьому. Всі в нього будуть винні, а найперші справжні господарі. Бо їхнє поле – поруч і чомусь колоситься пшеницею, і сусід живе гарно. Заздрість роз’ятрюватиме ледареві душу, і піде він знову на того сусіда – робити революцію і віднімати, бо завжди легше віднімати, ніж самому орати. От я й кажу: несправедливо, коли землю всім порівну. Ти дай можливість мені в того нероби й гультяя землю забрати – звичайно, я заплачу за неї, але ж він ті гроші неодмінно проп’є. І прийде до мене. І вклониться. А я його тепер примушу на тій же землі працювати, тепер він нікуди не дінеться, бо інакше з голоду здохне, а він жінкою і дітьми встиг обзавестися, їх також годувати треба – от і гни свого незаможницького горба, аби земля родила. Й родитиме, це я вам кажу точно. А для держави важливо, аби родила. Хліб однаково державі лишиться, а вона, наша Україна, хлібом багата й іншим країнам його продаватиме. От і виходить така субстанція: усім добре, державі добре, її провідникам добре й селянам добре. Ну, босоті, може, не зовсім, проте хто тобі винен? Навіть більшовики кажуть: хто не працює, той не їсть. Правильно балакаю?

– Навіть дуже, – схвалив Грунтенко, – отже, програма нашого зрушення: приватна власність на землю й свобода торгівлі?

– Виходить, так.

– Кажуть: кожен солдат хоче стати генералом. А кожен селянин – багатим і незалежним.

– Говоріть уже прямо: середняк прагне до куркульства. Це – якщо совдепівською мовою. А простіше: за збагачення селянства.

– Тут я з вами цілком згодний, – заявив Петрик. – З цим гаслом ми й підемо до нашого українського селянина, й він зрозуміє нас. А збагнувши що до чого, підтримає. Усіма силами, навіть збройно. Ось воно й повстання, на котре так розраховуємо.

Длугопольський подав через стіл Петрикові руку. Мовив урочисто, паче присягався:

– В ім’я цієї великої мети ми даємо згоду на підпорядкування нашого загону Повстанській Волинській армії.

– Слава мужнім воїнам України! – вигукнув Петрик, щасливо посміхнувшись. – Чомусь я був певен, що ви приймете саме таке рішення.

– Бо маємо кебету в голові, – миролюбно сказав Длугопольський. – Але ж тепер, Панасе Григоровичу, поінформуйте нас про найближчі та далекі плани. – Підвівся і виструнчився. – До речі, віднині можете наказувати, ви командувач і над нами – всі ваші розпорядження для мого загону обов’язкові.

Петрик провів долонею по обличчю, немов знімаючи з нього дотеперішню урочистість, і мовив діловим тоном:

– Маю поінформувати шановне товариство, що в Житомирі існує велика підпільна група, яка схвалює пашу платформу й підтримує з Повстанською Волинською армією щільні контакти. Називається вона “Комітетом звільнення рідного краю” і об’єднує як житомирську інтелігенцію, так і прогресивно настроєне міщанство. Більше того, до групи увійшли окремі представники так званого робітничого класу – маю на увазі друкарських робітників, котрі допомагають випускати листівки та прокламації. Хочемо створити й підпільну газету, але це питання, певно, маєте вже розв’язати ви, Володимире Антоновичу, – звернувся до Грунтенка.

– Звичайно, ця акція сколихнула б маси, – погодився той, знаючи, що не поворухне й пальцем, аби сприяти цій авантюрі.

– Комітет звільнення рідного краю, – вів далі Петрик, – організація жива й дійова, вона поставляє нам оперативні матеріали про пересування військ Житомирського гарнізону, інформацію про заходи губернських установ.

“Треба знайти спосіб негайно повідомити Голишева, – подумав Вовк. – Під боком Волинського ДПУ – ціла організація, а вони там вуха порозвішували…”

– План дій у нас такий, – сказав Петрик, – виносимо його на обговорення і спільне затвердження. Найближче завдання: силами загонів улаштовувати диверсії місцевого значення, тобто наскоки на села, експропріації банків та поштових поїздів, агітація серед населення проти більшовицького засилля. Селяни повинні знати: ми помстимося кожному, хто активно сприяє утвердженню Радянської влади.

– Слушно, – вигукнув Длугопольський, – цілком слушно, і ми голосуємо за це обома руками.

– Ваш загін, Миколо Костянтиновичу, через тиждень, найпізніше через десять днів мусить вирушити на північ у район Коростеня, аби осісти у визначеному нами спільно місці. Раджу пересуватися вздовж річки Ірші й вийти на Чоповичі – там досить великий лісовий масив, де можна вільно маневрувати. У Чоповичах одержите явку – через надійну людину зв’яжетесь безпосередньо зі мною.

– Усе виконаємо, – пообіцяв Длугопольський. – Чоповичі я знаю: велике село й багате.

– Штаб ПВА, – повідомив Петрик, і в голосі його зазвучав метал, – прийняв рішення почати повстання восени цього року, пов’язавши його з продподатковою компанією та призовом новобранців до Червоної Армії. Самі розумієте, ці компанії не можуть викликати ентузіазму в населення, навпаки, кому хочеться задурно здавати совдепам зерно, м’ясо, вовну? І відправляти молодь на службу? Само собою виникне незадоволення, і ми виступимо за найсприятливіших умов. Вважаємо, що найкращим сигналом до повстання буде знищення того самого містечка Базар під Овручем, де було розбито корпус генерал-хорунжого Тютюнника. Ми піднімемо народ, і він сам піде на це містечко, аби помститися за тих, хто героїчно загинув у боротьбі за вільну Україну. Операцію уже розплановано в деталях. Дванадцятеро наших вірних людей в ніч на восьме жовтня одночасно підпалять будинки мешканців та совдепівські установи. А курінь помсти на чолі з твердим і хоробрим, я не боюсь сказати саме такі слова, бійцем за народну справу Іваном Закусилом нещадно знищуватиме всіх, хто тікатиме з палаючого містечка. За цим сигналом повстанські загони ПВА перейдуть У наступ, поширюючи бойові дії в напрямі Києва та до польського кордону.

Гнів підступив до серця Петра Вовка. Ось тобі й бійці за народну справу, які знищуватимуть мирне населення містечка, тільки тому, що під ним було розгромлено Тютюнника! Він мимоволі стиснув кулаки й поворушився, це не пройшло повз Петрикову увагу – запитав:

– Маєте заперечення?

– Ні, просто хотів повідомити про переговори в Центральному штабі з полковником Ступницьким.

Петрик зітхнув і сів. Риси обличчя з нього пом’якшали– втома проступила на ньому. І мовив утомлено:

– Ми не покладаємо великих надій на підтримку Центрального штабу. Вони там усі заполітикувалися й більше дбають про себе, ніж про свій народ.

“Зрештою, маєш рацію”, – схвалив подумки Вовк і сказав:

– Я вже повідомляв отамана Длугопольського, що закордонна підтримка реальна тільки за умови захоплення повстанцями великого населеного пункту, скажімо, Житомира, й створення в ньому народного уряду.

– Завдання не таке вже й важке, – ані на мить не замислився Петрик. – Житомир ми захопимо через два – три дні після збройного виступу.

“Авантюрист, – вирішив Вовк, – до того ж авантюрист небезпечний, бо справді вірить в успіх повстання”.

– Я переконаний, що так воно й станеться, – сказав, – має статися, бо надто багато невдач на нашому шляху.

– Смуга невдач закінчилася, – підтримав його Длугопольський, – ми вступаємо в новий етап боротьби, який віщує удачу. – Він підвівся, обвів усіх просвітленим поглядом. – Від нас, – сказав упевнено, – саме від нас, від нашого хисту, впертості, розуму й мужності залежить майбутнє цілого народу, й ми свято виконаємо свій обов’язок.

29

Перший номер “Нови” вирішили відзначити чаюванням знову на квартирі Василенка-старшого. Зібралися в тому ж складі, не прийшов лише Чолганський, який виїхав у службове відрядження, але замість нього запросили Толпигу. Борис Миколайович відчував себе справжнім іменинником, адже журнал з його статтею вже поширювався в Києві й мав певний розголос серед інтелігенції.

Марія Данилівна клопоталася на кухні біля самовара, а чоловіки розташувалися в професорському кабінеті навколо журнального столика, де стояла велика бронзова попільниця й височів стос свіженьких, щойно з Парижа, журналів. Лише Толпига нервово походжав по кабінету, усім своїм виглядом виказуючи заклопотаність – йому вже замовили другу статтю, вона була майже готова, й Борис Миколайович відчував себе якщо і не першим серед перших, то принаймні рівним із Смирновим та Василенком-старшим – визначними київськими інтелектуалами.

Микола Прокопович закурив цигарку, струсив попіл і запитав:

– Як гадаєте, панове, на Єлизаветинській вже одержали “Новь”?

– Там сидять наші найзацікавленіші читачі, – сказав Чебаков. – Гадаю, їхні агенти вже нишпорять по місту.

Костянтин Прокопович узяв тонкий і не дуже гарно виданий журнал, ніжно погладив долонею по обкладинці з грубого паперу, мовив:

– Сьогодні ми розберемо останні примірники. Поширювати треба обережно, найперше – серед молоді.

Смирнов кивнув.

– У мене є кілька відданих студентів, – сказав. – Я скористаюсь їхніми послугами.

– Сподіваєтесь, що студенти після прочитання журналу вийдуть на вулиці? – не без єхидства запитав Чебаков. – Стаття Бориса Миколайовича гарна й запальна, та навряд чи матиме такий ефект.

– Завоювання молоді – одне з наших основних завдань, – сказав Смирнов. – І я не бачу нічого поганого, якщо вони вийдуть на вулицю з нашими гаслами. Принаймні маємо прагнути цього.

– Маємо, – погодився Чебаков. – Академічна група Центру дії вже одержала відповідні вказівки.

– Є вже така група? – здивовано зметнув брови Василенко-молодший.

– І досить міцна.

– Браво!

Толпига зупинився посеред кабінету. Перед очима постала Велика Володимирська перед червоною спорудою університету, ущент запруджена молоддю. Побачив збуджені, розчервонілі, гнівні юнацькі обличчя, вродливих і ніжних, але також розгніваних курсисток, які підводять затиснуті в кулаках журнали із його статтею… І як потім багатотисячна демонстрація рушає Бібіковським бульваром, а потім суне Хрещатиком до думи, як розгніваний народ виганяє з неї більшовиків…

Невже можливий такий тріумф?..

Раптом подумав: справді, усе в світі йде від особистого. Мені погано – погане й суспільство, мені добре – отже, не так уже й погано довкруж. Якщо б більшовики визнали його талант, можливо, друкувався б Толпига в “Пролетарській правді”, ганьбив контрреволюцію, викривав ворогів Совдепії, таких, як Чебаков і професор Василенко…

Борис Миколайович заплющив очі. Певне, написати саме таку статтю йому було б легше, ніж чергову для “Нови”. І фарби знайшлися б яскравіші, і на іронію можна було б не поскупитися, та й взагалі краще писати про людей, яких бачиш наскрізь, ніж оперувати абстрактними поняттями.

Борис Миколайович подумав трохи, поторгав пальцем верхню губу й мовив:

– Ставлю на обговорення шановного товариства одну з тез наступної статті: совдепи не терплять опозиції. її терпів навіть царат, думи, хоч і розганялися, та все ж існували, а більшовики зліквідували фракції навіть у своїй партії. До чого це призведе?

– Хаос! – авторитетно заявив Василенко-молодший. – А як наслідок – безмірне захвалювання окремих осіб, й вони відчують себе богами, оточать себе підлабузниками й сірістю, а сірості завжди більше…

– Про свою країну завжди слід писати з любов’ю! – з пафосом виголосив Толпига. – Але чому в мене з пера бризкає ненависть? Невже я не люблю свою Україну?

– Свою, – вагомо підкреслив Микола Прокопович. – Свою Україну, а не більшовицьку.

– Але ж країна – це не тільки поля й ліси. Народ!

– Народ… – ствердив Костянтин Прокопович. – Я за наш народ душу віддам, тільки чого він такий інертний? Чи ми такі дурні та недолугі, що не можемо розворушити його?

– Народ просто ще не дозрів до революції, – сказав Чебаков. – Запаморочилося в голові, почав трощити направо й наліво, а потім потрапив до більшовицьких тенет…

– Бо вони вчасно викинули гасла, які імпонували народові, – подав голос Смирнов. – І це свідчить про гнучкий розум їхнього лідера.

– Ви за Леніна? – здивувався Чебаков.

– Якщо б так, не сидів би з вами.

– А мені здалося…

– Здалося!.. Нам багато що здається. Поки ми сперечалися й топили один одного, есери – кадетів, а соціалісти – анархістів, більшовики вийшли на вулиці й завоювали пролетаріат.

– Україна – селянська, – заявив Микола Прокопович, – і український селянин мав скрутити пролетарям м’язи. Як ви дивитеся, Борисе Миколайовичу, – обернувся до Толпиги, – чи не варто наголосити на цьому в наступній статті? Пояснити селянству, хто його справжній ворог!

– Так-так-так… – тільки й відповів Толпига не без багатозначності. – Революція принесла Росії не тільки правду, а й піну, от на чому слід зіграти. І ця каламутна піна – більшовицьке засилля!

– Бравіссімо! – вигукнув Василенко-молодший. – Мовлено точно й водночас образно. Ви будете редактором нашого майбутнього центрального органу.

– Гадаєте, відмовлюсь? Ні в якому разі. Я сам прийду до керівництва нової держави з вимогою: дайте мені журнал чи газету!

– Хто ж вам відмовить?

– Конкуренти знайдуться.

– О-о!.. – покрутив над головою вказівним пальцем Микола Прокопович. – Кожен приписуватиме собі безліч заслуг!

– Першість належатиме бійцям, котрі, ризикуючи життям, прокладали шлях до перевороту, – заявив Василенко-молодший.

– А тому, панове, я закликаю вас до граничної обережності, – сухо мовив Чебаков. – Якщо виникнуть ускладнення – нічого не знаю, моя хата скраю… Доказів проти нас нема, хіба що журнали… – поплескав долонею по стосу “Нови”. – Але ж тут викрутитися легко: хтось підсунув…

До кабінету зазирнула Марія Данилівна:

– Самовар готовий… Припиняйте ваші дискусії…

– Вони тільки починаються… – Обвів усіх очима Толпига і перший посунув до вітальні, звідки долинав аромат добре завареного чаю.