Текст книги "Останній заколот"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 26 страниц)

– Проходьте, – вказав на ганок, – вас уже чекають.

У чисто прибраній кімнаті за довгим столом, збитим із дбайливо виструганих дощок, сидів чоловік у військовій гімнастерці з портупеєю. Побачивши отця Леонтія, він обійшов стіл і потиснув священикові руку. Потім поздоровкався з Іваном Івановичем, зміряв поглядом Вовка, та не сказав нічого – підсунув стільця і вмостився на ньому, наче прапорщик мало цікавив його.

Вовк також присунув собі стілець, сів, вільно поклавши ногу на ногу і демонструючи цілковиту незалежність. Це не дуже сподобалося чоловікові в гімнастерці, бо зсунув брови й запитав:

– То як справи?

Це запитання не стосувалося нікого конкретно, та ініціативу взяв на себе отець Леонтій:

– Справи наші втішними поки що назвати важко. І ви, Володимире Антоновичу, знаєте це не гірше за пас. Тут усі свої, тому й говоритиму відверто. Починаємо фактично на порожньому місці, вкотре вже починаємо, панове, і не можемо не враховувати, що всі попередні спроби виявились невдалими. Цей факт прикрий, але він свідчить також про те, що нині за визвольну справу взялися люди загартовані, досвідчені та ідейні, я б сказав, еліта, яка не зневірилася, а навчилася на поразках. Набралася досвіду й люті, так, люті й ненависті до більшовиків, які спаскудили наше життя. Можливо, це наш останній шанс, може, я помиляюсь і наше зрушення також не дасть сподіваного успіху, ми загинемо у смертельному двобої, – отець Леонтій випростався, наче казав проповідь парафіянам, очі в нього спалахнули й голос зазвучав, мов церковний дзвін, – але я не бачу іншого виходу: перемога або смерть, відступати нема куди, бо сам факт відступу означає смерть, трохи, може, повільнішу, ніж у бою, та все ж неминучу.

Грунтенко не зводив з отця Леонтія очей, і вони зблискували іронічно.

– Не треба бути таким категоричним, отче, – обірвав нарешті священика. – Я ще хочу жити, та й шановне панство, якщо не помиляюсь, також не поспішає туди… Однак маєте рацію, ризик великий, і тільки справді відважні люди стають до наших лав. – Сказавши це, подивився на Вовка, й прапорщик зрозумів його.

– Здасться, я тут єдиний, кого ви бачите вперше, – подав голос Петро, – Проте сподіваюсь, що деяку інформацію про мене ви вже зібрали.

– Інакше не мав би честі розмовляти з вами, – погодився Грунтенко.

– Отже, знаєте, що я обіймав посаду заступника начальника центроштабу Козачої ради.

– Уточнюю: не знаю, а чув…

Вовк дістав шматок полотна.

– Прошу ознайомитися.

Грунтенко підніс полотнянку до очей, уважно вивчив її.

– Документ справжній. І нам відомо, що вам, прапорщику, випадково вдалося уникнути арешту. Але саме ця випадковість і насторожує мене…

Вовк розвів руки.

– На жаль, маю лише довідку, видану червоними.

– Можна з нею ознайомитися?

– Прошу.

– Довідка уманської лікарні?

– Так.

– Хворіли на тиф?

– Там сказано. Ледь видряпався.

– А як потрапили в Умань? Адже, як мені відомо, діяли в районі Таращі.

– Я захворів саме тоді, коли почалися арешти. У домі Борового, – збрехав Вовк, знаючи, що найближчим часом перевірити це буде важко. – Перед тим був у Києві – готували до повстання й терору підпільні осередки. Саме з Києва її відрядили мене по зброю до Таращі, а тут хвороба. Боровий, точніше його дочка та жінка, встигли попередити Івана Івановича, – кивнув на Тимченка, – я ж випадково затримався на одному з хуторів, а потім мене з фальшивими документами переправили в Умань…

– А тепер ви знову хочете воювати з більшовиками? Не обпеклися?

– Дивне запитання, Володимире Антоновичу. – Вовк вирішив піти у наступ. – Вибачте, але я трохи знаю про вас, звичайно, не все, та вісті не лежать на місці. Принаймні, що потрапили сюди з генерал-хорунжим Тютюнником. Волів би запитати те ж саме і у вас, бо виправдатися вже буде важче.

– Так, – роздумливо відповів Грунтенко, – рейд генерал-хорунжого виявився невдалим.

– І скількох з вас тоді порубала червона кіннота? – не вгамовувався Вовк.

– Це була трагічна помилка, – визнав Грунтенко. – І ми намагатимемося не повторити її.

– Як саме?

– По-перше, ми пробуємо падати неорганізованому рухові опору ідейного спрямування. На базі банди Таргана вдалося утворити загін, який визнав платформу УНР. Крім того, хочемо консолідувати сили, залучити нових бійців і об’єднатися з іншими повстанцями Полісся. Намацати зв’язки з Києвом. Більшовики задоволені, що ліквідували Цупком і Козачу раду, проте нам достеменно відомо, що повністю знищити київське підпілля їм не вдалося: серед інтелігенції там ще міцні антисовдепівські настрої. Коротше, якщо все це з’єднати, вимальовується не така вже й невтішна картина.

– Якби уявляв її іншою, не шукав би зв’язків з вами, – погодився Вовк. – Тепер кожен багнет має бути на обліку.

– Радий, що знайшли спільну точку зору.

– То що накажете, пане отамане? Я – офіцер, і звик викопувати накази.

– Не сподівався на іншу відповідь. – Грунтенко замислився на мить. – Загін у нас, прапорщику, поки що не дуже великий – сотня бійців, проте дати вам чоту чи відділення зможемо. Та чи варто? Покладемо на вас інші обов’язки: поїдете до Києва – треба поновити контакти з рештками антибільшовицького підпілля, а через нього спробуємо встановити зв’язок з Центральним штабом. Вихід на закордонні антисовдепівські центри – сьогодні найголовніше. А ви, наскільки я розумію, зможете знайти в Києві потрібних людей.

Вовк кивнув. З одного боку, план Грунтенка ніби й влаштовував його, та не буде ж він справді зв’язувати петлюрівський загін з тими, хто зачаївся в Києві. Його завдання – вийти на шпигунське кубло, а цей тютюнників посіпака, певно, не має зв’язку з націоналістичними верховодами й навряд чи допоможе йому виявити шпигунів. Однак, якщо вдасться ліквідувати банду, це також непогано. Тому й мовив після роздуму:

– Самі знаєте, київські осередки Козачої ради розгромлені. Вірних людей я там навряд чи знайду. Л якщо й надибаю, не обійдеться без довгої перевірки. Чи варто, враховуючи все це, посилати мене до Києва?

– Не гарячкуйте, прапорщику. Ви матимете в Києві явку, до того ж надійну, канал зв’язку з закордоном, започаткований ще Савинковим – сподіваюсь, ви чули, що Борис Вікторович був майстром таких справ?

– Звідки ж? Я не шпигун, а офіцер, і, якщо відверто, усі ці секретні фіглі-міглі мені бридкі.

– Віддаєте перевагу конкретним діям? – Глипнув на нього очима Грунтенко. – Персонально рубати й стріляти?

– Я три роки просидів у мокрих окопах, а там було не до сентиментів.

– Доведеться перекваліфікуватися, прапорщику. Невже не збагнули: завдання у вас почесне й важливе, варте цілої бойової операції. До того ж, дуже небезпечне. Ми зупинилися на вашій кандидатурі ще й тому, що більшовики, як правило, гуманно ставляться до хворих та поранених. Ви зі своїми документами про тиф викликатимете співчуття.

– Співчуття співчуттям, але не маю грошей, – пробуркотів Вовк, – сиджу на мілизні.

– Нехай це вас не турбує. Що-що, а гроші маємо.

“Звичайно, пограбували поштовий вагон”, – майнуло У Вовка. Запитав, удаючи наївність:

– Спадок генерал-хорунжого?

Грунтенко посуворішав:

– На жаль, Котовському вдалося розгромити й наші тили. Але гроші є. Отже, завтра одержите паролі і явки. Ви щось хочете сказати нам, отче? – перехопив виразний погляд священика.

– Так, знаєте… – знітився той. – Якщо ви вже забалакали про гроші… Хотів би… – Замовк збентежено.

– Кажіть уже…

– Справа делікатна, краще віч-на-віч…

Вовк підвівся:

– Прошу… – І вийшов з кімнати.

Отець Леонтій сердито зблиснув очима:

– Бачимо цього прапорщика вперше, – сказав роздратовано. – А ви отак, нічтоже сумняшеся, довіряєте йому одну з найважливіших і найтаємніших справ!

– Його рекомендував Тимченко! Ви берете на себе відповідальність, Іване Івановичу?

– Звичайно.

– Ну от, бачите…

– Згоден, і все ж…

– Розумію і вас, отче, та ми з Длугопольським вирішили… – Грунтенко нахилився до вуха священика й зашепотів, не звертаючи уваги на Тимченка.

Зморшки на обличчі отця Леонтія розгладилися.

– Ну, якщо вже так… – сказав задоволено. – Вибачте нам, Іване Івановичу, та в нашому ділі бувають таємниці…

– А-а… – Ображено махнув рукою той. – Може, ви й маєте рацію. Але, врахуйте, скоро я зможу повідомляти загін про маневри бердичівського кавполку.

– Ви? – Витріщив очі Грунтенко.

Тимченко посуворішав.

– Моя дочка Фрося виходить заміж за Вариводу. Чули про такого?

– Комполку? У Бердичеві? Чудово!

– Кому чудово, а кому й не дуже. Дівка втратила голову… Якби хоч з розрахунку, а то справді кохання.

– Наче ви у молодості не закохувалися.

– Мені батько показав дівку й сказав: ото твоя наречена. Я і досі не шкодую…

– Мудрий був чоловік, але й дочка ваша не дурніша. А вам у цій ситуації слід би повестися з розумом.

– Масте рацію, проте нічого не можу з собою зробити. Одча згадка про цього червоного…

– Ненавидите? – Задоволено примружився Грунтенко. – Це гарно, добродію, та з ненавистю в наші часи слід коптися. Слід бути мудрим і вертким, як змій, тільки тоді ми виграємо. А кохання, самі знаєте, перегорить, ось тоді ви й надолужите своє. До речі, червоний полковник знає про ваті стосунки з Гольдройзом?

– Фрося, хоч і закохана, та розумна. Вона вимагає, аби я вийшов з товариства.

– І правильно вимагає.

– Хочете сказати?..

– Здається, Іване Івановичу, в Бердичеві ви почали з рядового заготівельника райфілії?..

– От що, – відповів Тимченко, – ви, шановний, хоч і масте різні там закордонні полотнянки та мандати, у моє життя не пхайтеся. Зараз скажете, щоб я сидів тихо, шпигував за зятем. І полишив свої справи! Не вийде! – помахав пальцем мало не перед носом у Грунтенка. – Погано ви знаєте Тимченка.

– Але ми могли б платити за інформацію… До того ж, золотом.

– І так заплатите, – відрубав Іван Іванович. – Нікуди не дінетесь. А в мої справи носа не суньте, бо таких, як оце ви…

Очі в Грунтенка люто зблиснули.

– Натякаєте, що купували й купуватимете?

– А чому б і ні? Знаєте, для чого існує армія? Щоб охороняти й захищати наші інтереси. Якщо не чули, почитайте більшовицькі газети. Вони про це пишуть відкрито.

– Поки що саме ми збираємось вам платити…

– Бо існуєте за рахунок експропріацій, а точніше… – Тимченко не договорив.

– Хочете сказати, грабунків?

– Слова… – Покривився Іван Іванович. – Суть не в словах. Хоча вміло сказане слово іноді важить більше, ніж ваш наліт на село. До речі, треба бути гнучкішими. Загін Таргана, добродію, це ж банда, яка грабувала, що потрапить під руки. Ви знаєте, що про вас говорять у селах? Не можна так, шановний. Селяни ж підуть проти вас.

– Однак, сподіваюсь, ви не хочете, щоб ми з Длугопольським сіли за стіл переговорів з головами сільрад?

– Ні, не хочу. Вони – наші вороги, а з ворогами розмова одна. Але у всьому повинен бути порядок. Треба створити суди. Назвіть їх, добродію, трибуналами чи народними засіданнями – карати слід іменем народу, не бешкетувати, дівок по кутках не псувати, чи не так, отче? – озирнувся на священика.

Отець Леонтій підвів стиснутого й справді вражаючого кулака, прогудів басом, підробляючись під диякона:

– Господі Іісусе Христе, ти спас вора на кресте. Тебе предстоіт другое горе: спасті крест на воре! Отакої, – додав. – Панькатися з червоними?.. Навіть бог зараз не хоче милосердя.

– І ви туди ж… – презирливо закопилив губи Іван Іванович. – Ви, людський пастир! Зрозумійте ж, панове: поки що маємо загравати з людьми, обіцяти все, що завгодно. Візьмемо владу – погомонимо по-іншому. Ось тоді, вельмишановний Володимире Антоновичу, і знадобиться тверда рука військових, аби загнуздати цей народ. Тоді й покараєте, кого захочете.

– Карателем ніколи не був і не буду! – спалахнув Грунтенко.

– А хто ви зараз? – На Тимченкових вустах з’явилася іронічна посмішка. – Чого цуратися цього слова? Навіть більшовики свою Чеку називають каральним мечем революції.

– От і домовилися, панове! – безапеляційно заявив отець Леонтій. – Здається, з усіх питань. Щиро радий, що все так владналося. А тепер кличте прапорщика, бо трапеза в господарів готова… – втягнув ніздрями повітря. – І, здається, смачна трапеза, смаженим поросям пахне. А під порося… – Потер руки.

– Увільніть, – заперечив Грунтенко, – на мене прошу не зважати. Не ображайтеся, панове, та не п’ю. І взагалі, про отаманські пиятики і так багато гомонять, а, ви самі казали, треба міняти тактику.

– Вольному воля… – махнув рукою отець Леонтій. – Ми з добродієм Тимченком ще не отамани, й нам за успіх справи по чарці не завадить. – Розчинив двері й погукав: – Прапорщику Вовк, прошу до нашого гурту!

13

Був день зарплати, і Олег Данилович вирішив пошикувати: купив у кондитерській на Хрещатику півдюжини тістечок із справжнім кремом, зробленим, як запевняла реклама, за дореволюційними рецептами. Продавець У кондитерській посміхнувся Яновському сонячно й висловив надію, що той стане постійним покупцем. Таких тістечок, запевнив, нема у всьому Києві, і до революції по них приїжджав лакей самої імператриці Марії Федорівни.

Олег Данилович не дуже повірив улесливому непманові, хоча, вирішив, посилання на імператрицю Марію Федорівну надасть тістечкам особливого смаку для тещі. Уявив, як та розчервоніється від щастя, можливо, змінить гнів на милість, і вечірній час пройде без натяків на пролетарські звички, які неминуче з’являються навіть у дворян, котрі порвали зі своїм оточенням.

Сьогодні Наталя не зустрічала Олега Даниловича – влаштувалася викладачкою на курси іноземних мов й поверталася додому лише о дев’ятій вечора. Вона була захоплена своєю роботою, навіть не сподівалася, що стільки людей виявить бажання вивчати французьку та англійську мови.

Серафима Володимирівна, почувши про таке, презирливо скривила губи: це ж треба, робітники й селяни почнуть розмовляти французькою… Нонсенс… Та хіба зможе якийсь Ванько з Деміївки опанувати паризький прононс? Можна припустити: вивчить з гріхом навпіл німецьку, грубу й важку мову ковбасників, але ж легку, сповнену ніжності й напівтонів французьку?.. Ні й ще раз ні! Ця мова – лише для вибраних, випещених, інтелігентних…

Олег Данилович спробував зауважити, що паризькі комунари також розмовляли французькою, але Серафима Володимирівна тільки зміряла його зневажливим поглядом: невже не зрозуміло, російською також розмовляють і вона, вдова людини, близької до колишнього київського генерал-губернатора, і мужик з-під Рязані чп Калуги, але ж то дві зовсім різні мови, й тільки невігласи можуть заперечувати це.

Олег Данилович не заперечував. Та і як можна заперечувати істину: чотириста чи в крайньому разі п’ятсот слів, якими користувалася теща, й справді глибоке й бурхливе словесне море рязанських мужиків…

Втім, Серафима Володимирівна матиме сьогодні насолоду не тільки від тістечок із сумнівною непманівською рекламою, Адже Олег Данилович одержав пропозицію, яка, мабуть, поки що задовольнить тещині амбіції. Пропозицію, сказати прямо, зовсім неочікувану. Навіть тепер, проминувши кам’яних левів, що охороняли якийсь новостворений музей, Олег Данилович здивовано покрутив головою, пригадавши сьогоднішню розмову з Шубравським.

Вранці він регулював мотор вантажівки, котра мала терміново виїхати в Бровари, і йому в потилицю нетерпляче дихав шофер – уже натякнув, що кожна хвилина до рога й сам голова губвиконкому товариш Ян узяв на контроль цей рейс. Олегові Даниловичу хотілося відповісти, що нехай тоді товариш Ян і ремонтує вкрай зношені карбюратори – ця машина, либонь, возила ще боєзапас десь на фронті під Брестом чи Львовом, а карбюратор той же… І взагалі, давно вже час оновлювати автопарк: машини бігають не на бензині, а на ентузіазмі, ну, й трохи завдяки його, Олега Даниловича, інтуїції. Проте скоро й цієї інтуїції буде замало, й тоді…

Однак Олег Данилович не висловив, що станеться тоді, певне, й тоді доведеться якось викручуватися, він взагалі нічого не сказав шоферові, працював швидко, зібрано, і десь через півгодини вантажівка завелася.

Шофер, забувши подякувати, помчав на Бровари, а Олег Данилович присів на табурет, обтер замащені руки й вирішив трохи відпочити, та у бокс зазирнув Шубравський і покликав Яновського.

Завгар влаштувався на лавці біля бочки з водою, закурив, випустив дим ніздрями й мовив:

– Є така думка, Даниловичу: довірити тобі гараж. Бо я одержав призначення на “Ленінську кузню”.

– Мене завгаром? – щиро здивувався Яновський. – Ви хочете сказати: на ваше місце?

– Точно, – задоволено всміхнувся Шубравський. – Бо кращої кандидатури нема. Я сам рекомендував тебе голові виконкому.

– Товаришеві Яну? – запитав Яновський, відчувши, що безглуздіше запитання важко вигадати. Та одразу збагнув, що вирвалося воно у нього невипадково: голова губвиконкому мав знати, що в гаражі, нехай простим слюсарем, працює колишній царський полковник. – І як він поставився до цього?

– Дуже просто: згодився.

– І не розпитував про мене?

– Чому ж, попитав, і я дав тобі, Даниловичу, найкращу характеристику.

– Однак і ти не все знаєш про мене…

– Кінчай, Даниловичу, у пас у гаражі до тебе запитань нема. Тобі довіряти можна, надійний ти чоловік, і я це сказав товаришеві Яну. Поручився за тебе.

Яновський відчув, що очі в нього мимоволі зволожилися. Одвернувся, аби Шубравський не помітив, й мовив підкреслено сухо:

– Дякую, тільки я не згоден.

– Як так? – здивувався Шубравський. – Ти єдиний, хто наведе в гаражі порядок.

– Мені в механіках краще.

– Кинь, що завгар, що механік – однаково. Ну, обов’язків у завгара трохи більше – кого й куди з шоферів послати, ну, звіти писати, та що звіти, мужик ти грамотний, бачу, грамотніший за мене, а мене ось у червоні директори висувають, так що й ти справишся…

Олег Данилович тоді припинив розмову, але під час обідньої перерви, коли в конторі нікого не було, подзвонив у губчека Горожанину.

– На дроті Яновський, – доповів.

– Слухаю вас, Олегу Даниловичу.

– Запам’ятали, як мене звуть? – здивувався Яновський.

– На пам’ять не скаржусь. Щось трапилося?

– Мене, товаришу Горожанин, вирішили висунути у завгари. То я хотів…

– Висувають, отже заслужили, – сухо обірвав його Горожанин, і Олегові Даниловичу чомусь здалося, що той уже знає про це.

– Проте з моїм минулим?..

– У нас служать не тільки царські полковники, а й генерали. І непогано служать.

– І ви вважаєте?..

– Вирішувати належить вам. – Горожанин поклав трубку.

Перед кінцем робочого дня Яновського викликали у виконком. Прийняв його неусміхнений і навіть суворий працівник відділу кадрів, який назвався Яковом Гнатовичем Сперкачем. Він розмовляв з Яновським лише кілька хвилин, але дивився так. немов зазирав у душу. Наприкінці, коли Олег Данилович почав розмову про своє минуле, застережливо підвів руку й пояснив: їм усе відомо, й рішення про призначення Яновського погоджене у найвищих інстанціях.

Олег Данилович перетнув Олександрівську й зайшов До парку. Посидів на лавці: вертатися додому під крильце рідної тещі не хотілося, але треба було переодягнутися й помитися. Зітхнув і почав підніматися крутою парковою алеєю, що йшла паралельно Олександрівській. Було спекотно – прошкував повільно, обмірковуючи ситуацію, що склалася. У глибині душі розумів, що призначення завгаром усе ж полоскотано йому самолюбство, хоч, зрештою, аніскілечки не образився б, коли б замість Шубравського призначили когось іншого. Чесно кажучи, не сподівався на таку пропозицію, хоча, звичайно, і знань, і досвіду, і енергії йому б вистачило не тільки для гаража Виходить, у совдепівських керівників є кебета: розуміються на людях і хочуть якомога краще використати їх. Але ж і йому слід тепер працювати ще енергійніше, аби у виконкомі зрозуміли, що не помилились. Проте що означає – енергійніше? Щоб автомобілі менше псувалися й більше їздили. Л досягти цього щодень буде важче – техніка зношується, запчастин нема, кваліфікованих механіків також…

Подумавши про це, Олег Данилович згадав: здається, десь на Подолі живе Гаврило Кулагін, механік роти броньовиків їхньої армії. Чудовий спеціаліст, мабуть, робить запальнички, щоб проіснувати, і слід його знайти. Але як знайти? Либонь, адресного бюро ще нема, отже, треба звернутися до того ж неусміхненого працівника з відділу кадрів. Певно, Кулагіна можна знайти також через Семенка. Прапорщик Семенко теж служив у їхній армії і товаришував з Кулагіним. Семенкові розтрощило правицю, тепер він торгує пивом та цигарками у ларку біля Євбазу, колись Олег Данилович випадково надибав його, і Семенко запрошував до свого кубла – чим-чим, а пивом поласувати в нього завжди можна…

Олег Данилович так заглибився в свої думки, що не помітив: уже досить тривалий час поруч іде якийсь чоловік. Нарешті скосив очі й побачив: молодик років двадцяти п’яти – двадцяти семи, червонощокий, у білій сорочці, заправленій у бездоганно випрасувані сірі вовняні штани.

Молодик випередив Яновського на крок, обернувся до нього й запитав:

– Пан Яновський, якщо не помиляюсь?

– Не помиляєтесь, – відповів Олег Данилович стримано: не мав бажання починати розмову з незнайомцем. Проте який же незнайомець, коли знає його прізвище? І Олег Данилович додав привітніше: – Чим можу служити?

– Хотів би затримати вас на кілька хвилин, – молодик вказав на лавицю обіч алеї. – Коли, звичайно, маєте час…

Олег Данилович кивнув, згоджуючись, і вони всілися, точніше, молодик не сів, а примостився боком до Яновського.

– Дозвольте відрекомендуватися, – мовив якось боязко, паче студент прийшов здавати екзамен суворому професорові. – Олексій Васильович Яковлєв.

“Яковлєв? – подумав Яновський, але не пригадав. – Яковлєв? – подумки повторив ще раз і нарешті зрозумів: – Олекса… Олекса Яковлєв, той самий юнак, що був закоханий у Наталю і про якого з таким ентузіазмом розповідала Серафима Володимирівна”.

Кров прилила до обличчя, проте Олег Данилович не виказав хвилювання, спокійно підвів очі на Яковлєва й мовив:

– Наталя мені казала про вас.

– Тим краще, тим краще, – заметушився той. – І що ж вам сказала Наталя?

– Що ви були її нареченим. – Олег Данилович зробив паузу. – І ще вона сказала, що кохала вас.

– Оті.. От!.. – вигукнув Яковлєв. – І раптом у наше життя вриваєтеся ви, насмілюсь сказати, задурили голову недосвідченій дівчині… Аякже, полковник, молодий, та вже полковник, і всякі там красиві слова, подарунки… Ви нечесним шляхом відібрали в мене наречену, розбили наше кохання!

Олег Данилович зібрав усю силу волі, щоб не вибухнути.

– А що вам сказала Наталя? – запитав сухо.

– Я знаю: вона вийшла за вас заміж і сказала – люблячи… Але чи може бути справжнім кохання зовсім наївної дівчини до вас? Адже ви аж на десять років старший! Ви обманули Наталю, вам вдалося якось причарувати її, але мине час, і вона зрозуміє, що помилилася, помилилася жорстоко, настане трагедія, хіба вам не шкода Наталі?

Олег Данилович уловив нездоровий блиск у очах Яковлєва й нараз подумав: може, несповна розуму? Чи й справді так закоханий, що втратив голову? Може, якась частка істини є в його словах, але згадав, як розповідала йому Наталя про зустрічі з Олексою, розповіла все, не криючись, – підвів руку, зупиняючи Яковлєва, й запитав:

– А ви пробували сказати все це самій Наталі?

Обличчя в Яковлєва одразу потвердішало й зробилося лютим. Він відсунувся від Олега Даниловича – тепер сидів упевнено, раптом різко повернувся, немов хотів схопити Яновського за груди чи вдарити, та скам’янів, навіть зблід, потім підвів вказівного пальця правиці й Дещо театрально тицьнув ним в Олега Даниловича.

– Так, – вигукнув, – я намагався переконати Наталю, розкрити їй очі на ваші справжні наміри, та вона засліплена! Засліплена вами, вашими заслугами, регаліями, ви, досвідчений ловелас, зуміли втертися їй у довір’я.

– І які ж мої справжні наміри? – Олег Данилович устиг повністю опанувати себе, йому зробилося навіть трохи смішно.

– Ви кинете Наталю через місяць – два, насолодившись юністю та незайманістю!

– От що! – посуворішав Яновський. – Хто дав вам право розмовляти зі мною таким тоном? Так, я старший за Наталю, але вона сама вибрала мене, і, врахуйте, я люблю свою дружину й не дозволю нікому, і вам в тому числі, втручатися в наше життя. До речі, тепер я ніякий не полковник, а слюсар-механік, і аніскілечки не принижений цим. Наскільки мені відомо, Наталя також. Отож, вважаю подальшу розмову небажаною… – Почав підводитися, та Яковлєв зупинив його рішучим жестом:

– Я знав, що ви – проноза, полковнику, – вигукнув люто, – але щоб таке!.. Ви, дворянин і офіцер, зганьбили не тільки себе, а й весь офіцерський корпус! Ви перейшли на бік червоних, плазуючи перед ними… Слюсар! – зареготав раптом мало не істерично. – Пролетар з полковницькими погонами… Чи не здається вам, що це підло, добродію?

– Ні, не здається. – Олегу Даниловичу стало весело. – Дозвольте тільки запитати, де саме служили ви? І хто саме писав п’єси для більшовицького театру “Червоний факел”? Вибачте, я аніскілечки не засуджував би вас, аби ви самі не дали мені привід. От я працюю в гаражі й роблю все як можу, намагаюсь працювати добре, а ви вважаєте це порушенням честі й підлістю. А як розцінювати вашу позицію: писали п’єси з наперед визначеною ідеєю для червоного театру, не вірячи в цю ідею, навпаки, ненавидячи її. Тобто брехали, вибачте, однак я називаю речі своїми іменами. І хто ж діяв підло? Я чи ви?

– Не рівняйте нас! – обурився Яковлєв. – Я удаю, що служу більшовикам, а ви справді працюєте на них. Ви, який колись присягав царю і зрікся присяги!

– А ви демагог, – сказав Олег Данилович і здивувався, що такого чоловіка могла любити Наталя. Але одразу ж знайшов для неї виправдання: розлюбила…

Яковлєв почервонів так, що кров мало не бризнула з його повних щік.

– Ви ще пошкодуєте! – Стрімко підвівся і пішов алеєю, не озираючись.

Олег Данилович посидів ще трохи. Роздратування, яко викликала ця скороминуща й до деякої міри безглузда розмова, поступово вляглося, проте неприємний осад лишився, і він попрямував додому, вирішивши не розповідати про Яковлєва Наталі: жінки легко ранимі, то для чого я? їм ускладнювати й так непросте життя?

Яковлєв проминув Марийський палац, сів на лавицю й глибоко зітхнув, знімаючи нервове напруження. Поморщився й пошепки вилаявся: так не можна – повівся, як хлопчина, емоції переважили, ще б трохи – й міг би побитися з цим Яновським.

Зрештою, було б з-за чого, битися: просто уражене самолюбство, ніякого великого кохання до Наталі, що він його демонстрував допіру, вже давно нема. Звичайно, було колись юнацьке почуття, ну, присягався у вічнім коханні, проте в кого не було цього? Не можна вибухати через якесь вродливе дівчисько, що вийшло заміж за іншого. Скільки було в нього у “Червоному факелі” вродливіших дівчат, які прагнули одержати головні ролі!..

Отже, вирішив, він не мас права дозволяти собі такі ексцеси, особливо тепер, коли очолив хоча й не дуже велику, та все ж авторитетну групу по боротьбі з совдепами. Витримка й ще раз витримка…

Олекса спробував дихати рівно, й це йому вдалося, але знову згадав примружені іронічні очі полковника, її лють закипіла в ньому. Можна давати: найурочистіші обіцянки тримати себе в руках, однак терпіти приниження?!

Яковлєв потер пучками скроні, знову спробував заспокоїтись, та нараз збагнув, що ці наступи люті переслідуватимуть його завжди, і єдиний вихід – помститися. Ясно: полковник Яновський зрадник, а зрадників знищують. Та чи зможе він справді знищити його?

Яковлєв подумав: найкраще було б перестріти цього вискочня десь у безлюдному місці, на Аскольдовій могилі чи на дніпрових схилах біля Лаври, вихопити пістолет і побачити переляк на самовпевпеній пиці, потім всадити йому в серце кулю, ні, для гарантії дві кулі, схилитися над тілом, копнути носком черевика в груди – так робив у “Червоному факелі” актор Шамардін, бездарний актор, який чомусь подобався глядачам…

Проте, вирішив Яковлєв, для чого вбивати самому? Самому небезпечно, треба доручити акцію Єдиневському, той військовий, служить у Київському округу, йому й карти в руки.

Проте Єдиневський не може ризикувати, він постачає Центр дії важливими військовими документами, котрим, певно, нема ціни, і за які, казав Вакар, польська та французька розвідки заплатять чималі гроші.

Яковлєв згадав Вакара і одразу забув про Яновського. У серце вжалила заздрість, ні, мабуть, не заздрість, бо він ніколи не заздрив Миколі, навпаки, коли вони ще вчилися в одній гімназії, дивився на Бакара згори вниз, та й взагалі, яке могло бути порівняння? Він уже тоді почав писати п’єси, вчитель словесності хвалив, гімназистки надсилали йому любовні записки, а Микола Вакар, низенький, непоказний, довгоносий і миршавий, навіть не потрапив до його гімназійного оточення…

То чого заздрити?

Не заздрість, а ревнощі, нарешті збагнув Яковлєв. Справді, цей гостроносий Вакар живе в самому Парижі, приїхав звідти, аби створити в Києві цілу підпільну організацію, натякав, що залучив до неї навіть відомих професорів – і це ж треба, таке недолуге, а зумів підім’яти під себе навіть професуру.

Проте що ж тут дивного, одразу позадкував Яковлєв. Багато професорів зараз настроєні проти більшовиків, їм дай не тільки Бакара, а й ще миршавішого, підуть за будь-яким, а Колюня Вакар зробився Миколою Платоновичем. За ним стоїть сам могутній Карташов з компанією – кадети…

А кадети – це партія, звичайно, партія пошарпана, але зуміла зберегти центр у Парижі, поновлює свої організації в Совдепії, щоправда, під іншими гаслами, та кадетський присмак все ж відчувається у всьому.

Це пусте, що Вакар рекламує Центр дії як організацію міжпартійну, – візьмуть владу, тут усе й проявиться, як на лакмусовому папірці, нікуди вони не подінуться від кадетської програми.

Але хто сказав, що вона неприйнятна?

Чудові ідеї, далекоглядні гасла, й тільки запеклі соціалісти й відірвані від життя ідеалісти заперечували їх. Тепер схаменулися, тепер кадети навіть для меншовиків чи лівих есерів свої, тепер збагнули, що кадети – мрія, цукор, мармелад чи навіть халва, їж і облизуйся…

Вакар казав, що зв’язку з кадетами шукає сам Петлюра, який колись не терпів і духу кадетського.

Згадавши про Бакара та київську академічну групу Центру дії, яку йому доручили очолити, Яковлєв остаточно опанував себе. Справді, розгарячився, як хлопчисько, царський полковник став йому напереп’ят, дівчину відбив, ну й біс з ним, з полковником, а також з дівчиськом. Гарна, щоправда, якась витончена, не те що акторки; ті, певно, ефектніші, до того ж, багато чому навчені, проте мало не всі однакові, та й ще вимагають платню – усім давай тільки головні ролі, і всі геніальні, хоч, зрештою, крім вродливого обличчя, нічого не мають.

І все ж треба сьогодні ж знайти Лялю, вирішив. У Лялі, крім личка, ще й інші принади, і дівчина добре розумів це. Для неї сам Олекса Яковлєв не постать, вона посміхалася йому, коли писав п’єси, а тепер, певно, залізла в ліжко до якогось головрежа чи, вірогідніше, череватого непмана. Але Лялі треба сказати, що майже готова нова п’єса з головною роллю для неї. Ляля не зможе не оцінити це, і принаймні кілька ночей знайде й для нього.