Текст книги "Останній заколот"
Автор книги: Ростислав Самбук
Жанры:
Прочие приключения
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 26 страниц)
Ростислав Самбук
ОСТАННІЙ ЗАКОЛОТ
1
Солодко пахло каштановим цвітом. Микола Прокопович постояв на балконі, жадібно вдихаючи вранішнє свіже повітря, зримо уявив, як течуть каштанові пахощі вниз по Тарасівській, заплющив очі й підставив обличчя теплим сонячним променям. Зрештою, як мало потрібно людині – дерева в цвіту й небесна блакить…
Микола Прокопович зітхнув і повернувся до кімнати, де Марія Данилівна вже накрила стіл. Як завжди, білосніжна скатертина й три прибори – тарілки й чашки тонкого фарфору, їсти й пити – сама насолода, навіть коли сніданок був суто символічним: скибка чорного хліба з повидлом і морквяний чай.
Але часи невлаштованості й нестатків, здається, минули: сьогодні на сніданок свіжі булочки, теплі зварені некруто яйця та вівсяна каша на молоці. Микола Прокопович із вдячністю попестив дружину по щоці. Диво, а не дружина. Під п’ятдесят, а ще зберегла рештки молодості, сині очі не вблякли, лише тонке й ледь помітне павутиння зморщок пролягло між куточками очей та скронями і зрадливо натякає на вік; ледь торкаючись пучками, Микола Прокопович розгладив це павутиння, і дружина вдячно притиснулася щокою до його долоні.
Масивний стінний годинник почав вибивати дев’яту годину, рипнули двері, Микола Прокопович і не озирнувся: адже по Олегові можна перевіряти час – сама пунктуальність.
– Їжте, я зараз… – Марія Данилівна розправила бганку на скатертині й подалася на кухню, а Микола Прокопович подумав, що тепер нарешті треба підшукати служницю: кохана дружина не створена для кухні, ціле життя вони тримали куховарку й покоївку, нині доведеться обмежитися однією покоївкою, тим наче, що простору шестикімнатну квартиру на Великій Володимирській довелося поміняти на значно скромнішу, трикімнатну – боже мій, до чого довели цю нещасну країну більшовики!
Микола Прокопович поправив краватку й присунув до себе тарілку з яйцями. Підвів очі на Олега й нарешті усміхнувся йому. Не можна сказати, що він погано ставився до брата дружини – все ж таки родич, до того ж людина вихована й чемна, не набридає зайвими розмовами й не лізе в душу, за три роки спільного життя вони ні разу не посварилися, проте Микола Прокопович останнім часом ніяк не міг подолати якоїсь підсвідомої неприязні до Олега. Так само привітно посміхався йому й за вечірнім чаєм, намагався підтримувати легку розмову, але відчував при цьому якщо не роздратування, то внутрішній спротив. Як людина інтелігентна, нічим не виказував цього, проте іноді щось прохоплювалося – чи трохи різка фраза, чи то зайва запальність у суперечці. Микола Прокопович ловив здивований погляд дружини, і в нього завжди вистачало такту, аби відразу погасити напруженість, перевести все на жарт або навіть з гідністю відступити.
Олег – бездоганно поголений, у білосніжній сорочці (полковник царської армії, а прав сорочки сам, і Микола Прокопович, на превелике своє здивування, колись відзначив, що це аж ніяк не принижувало його гідності) – акуратно відкраяв собі шматок булки, розбив яйце з тупого боку. Микола Прокопович вкотре вже спостерігав цю жахливу звичку – вихована людина починав їсти яйце з гострого боку, трохи очистивши його і вибираючи ложечкою. Певне, Олег цього не знає: очистив яйце мало не зовсім і відкусив одразу половину, так їдять круті яйця селяни чи комісари, однак з тих що візьмеш, у кого могли навчитися вишуканих манер, ще вчора мало не личаками щі хлебтали, а тепер наркоми навіть по закордонах роз’їжджають…
Дивно, але сама тільки думка про народних комісарів, котрі узурпували владу й вільно їздять на різні міжнародні конференції і навіть у Париж, примирила Миколу Прокоповича з Олегом і пригасила роздратування, біс з ним, нехай б’є яйця з тупого боку чи навіть ковтає їх із шкаралупою, однаково своя людина, яка і зрозуміє тебе, і підтримає у важку хвилину.
Наче вгадавши потаємні думки Миколи Прокоповича, Олег запитав:
– Чимось стривожені? Неприємності?
Микола Прокопович хотів відповісти, що тепер усе життя – суцільна неприємність, але утримався, бо Марія Данилівна принесла паруючу запашну кашу, та й хіба молена гудити життя, коли дружина усміхається тобі, а на вулицях цвітуть каштани? Проте не міг уникнути ущипливої репліки:
– Які можуть бути неприємності? Просуваємося під керівництвом совдепів до світлого комуністичного майбуття і невдовзі запалимо вогонь світової революції.
Олег Данилович повільно помішав кашу мельхіоровою ложкою, надібрав скраю, де остигла, підважив ложку, наче виловив найцінніший скарб, і одказав цілком серйозно:
– А таки просуваються, це важко заперечити.
– Через неп, – поблажливо посміхнувся Микола Прокопович, – ось що таке приватна ініціатива, людина й чорта за роги візьме, коли їй це вигідно й потрібно. Більшовики породили неп, і він їх уб’є, знищить, як величезна морська хвиля, що трощить усе, навіть камінь.
– Ви справді вірите в це? – запитав Олег. – По-моєму, більшовики прийшли надовго, якщо не назавжди.
– Що? – Микола Прокопович гнівно відсунув тарілку. Слова Олега не лише здивували його, а й глибоко вразили. – Кепські жарти, полковнику!
– Облиште, який я полковник… Усе минулося…
– Це кажете ви – дворянин і офіцер?! Ну, добре, я з різночинців, начебто одного поля ягода з комісарами, й то не примирився з ними.
– Але ж і втратили багато: бути товаришем міністра Тимчасового уряду, потім міністром у Скоропадського – хто тоді не знав професора Василенка!
– А тепер рядовий викладач цього… як він називається, не можу запам’ятати ті абревіатури, здається, КІНГа?
– Інститут народного господарства, – докинула Марія Данилівна. – Все ж якесь певне її солідне становище, і дай боже, аби комісари забули, що Микола був колись міністром.
– Він сам ніколи цього не забуде, – заперечив Олег, – і уколи честолюбства дошкулятимуть ціле життя.
Микола Прокопович поблажливо викривив губи: невже не ясно, що вся ця система, насильно утверджена більшовиками, неодмінно колись полетить шкереберть, а кого тоді покличуть керувати державою? Як не міг обійтися без нього сам Олександр Федорович Керенський, так не обійдуться і прийдешні, хоч би хто взяв владу – кадети чи народні соціалісти, зрештою, хай навіть петлюрівці, – професор Василенко знадобиться всім.
Але Микола Прокопович не сказав цього, очі в нього потемнішали, він глянув на полковника згори вниз, як на надокучливою прохача в колишній міністерській приймальні.
– Ніхто не знає, що чекає нас попереду, – мовив пророче й з притиском, буцім справді відкривав Америку. – Чи можемо ми зазирнути хоча б у завтрашній день?
– Я можу, – несподівано легко сказав Олег. – Завтра чи, може, сьогодні я піду до губчека, чи ДПУ по-нинішньому, й здамся їм.
Марія Данилівна сплеснула руками й подивилася братові у вічі, намагаючись збагнути, чи не жартує, а Микола Прокопович запитав саркастично:
– І довго ви виношували цю геніальну ідею?
– Досить тривалий час, – одповів Олег Данилович спокійно й навіть сухо. – Невже ви гадаєте, що я змирився з роллю вашого нахлібника?
– Що ти кажеш, Олежку! – раптом вигукнула Марія Данилівна розпачливо.
– Хіба ж це не правда?
Микола Прокопович витер серветкою і без того сухі губи.
– Вельмишановний Олегу Даниловичу, – почав мало не патетично, – ви ображаєте нас з дружиною, і я б попросив…
– Облиште, – заперечив полковник, – у вас нема маєтку і ви не купець першої гільдії, або по-нинішньому непман. Навіть на професорську зарплату зараз не дуже й розженешся! Хіба я не бачу, як Машуня ледь зводить кінці з кінцями?
Марія Данилівна заперечливо замахала руками, та полковник вів далі твердо:
– Ми дорослі люди й маємо дивитися правді у вічі. Поки в мене були кошти, якось не зазирав уперед, а бути дармоїдом для мене нестерпно.
– Однак ви не зареєструвались, як колишній офіцер!
– Відсиджу, скільки належить. Багато не дадуть: у білій армії не служив і в заколотах участі не брав.
– Так вони й розбиратимуться…
– Чи пан, чи пропав – двічі не вмирати.
– Не пущу! – схопила брата за руку Марія Данилівна, однак той легко вивільнився і підвівся. Обвів рукою простору й гарно вмебльовану вітальню.
– Парадокс, та я почав пліснявіти в цій сонячній оселі.
Микола Прокопович гнівно зсунув брови й зауважив:
– Не гарячкуйте, мій дорогий, дослужилися до полковника, а офіцерської витримки так і не навчилися.
– Який я офіцер? Інженер в полковницькому мундирі…
– Сподіваєтесь, більшовики оцінять ваші інженерні таланти? Та в них же розруха, заводи стоять, і це один з вирішальних наших козирів. Повірте, Совдепія доживає останні місяці, моє політичне чуття підказує це.
– На що ж ви розраховуєте? Генерал Врангель навряд чи знову зважиться на інтервенцію, а іншої реальної сили, здатної повалити більшовиків, я не бачу.
– Революція! – з пафосом вигукнув Василенко. – Вона назріває зсередини, хіба не відчуваєте? Більшовики чіпляються за владу з останніх сил, вигадують різні непи, аби хоч трохи відстрочити свій кінець, але антибільшовицький переворот неминучий, і тоді знадобляться такі люди, як ви, полковнику. Не петлюрівці з їхніми абсурдними гаслами незалежності й не денікінці, у яких руки в крові, а помірковані військові й політики, котрі дадуть народові давно очікувану демократію.
– Дивуюсь я вам, Миколо Прокоповичу, – заперечив Олег Данилович, – ви шукаєте підтримки в мене, царського полковника, але ж до революції вас самого піддавали остракізму, навіть заарештовували вас з братом, хоч і належали ви з ним до діаметрально протилежних за переконаннями партій. Ви, здається, до кадетів, а Костянтин Прокопович був соціал-демократ…
– Меншовик, – уточнив Василенко.
– Я погано розуміюся на політичних відтінках партій.
– Однак більшовиків уже встигли розкусити?
– Принаймні збагнув, чого вони прагнуть.
– Чого ж?
– Сильної і безкомпромісної влади пролетаріату.
– Вас це влаштовує?
– Ще не дозрів до категоричної відповіді.
– Нічого, візьмуть за барки – швидко дозрієте. А нас ця влада не влаштовує, як не влаштовує і кінцева мета більшовизму. Насмілюсь твердити, не тільки мою партію, а всі партії Росії. Розумієте, всі, починаючи від октябристів і кінчаючи меншовиками, навіть лівими есерами, всі ми зараз в одному блоці. На жаль, пізно дійшли до цього. Якби Керенський мав більше кебети й міг ударити кулаком по столу, все було б зовсім по-іншому, ми прийшли б до демократії без бунтів і громадянської війни, наслідки яких ще й досі терзають багатостраждальну Росію.
Олег Данилович подивився на Василенка з цікавістю і подумав: професорський пафос, якого набув з роками, незнищенний і виявляється у всьому. Певно, на кафедрі Микола Прокопович неповторний: у міру розкуйовджений, із зсунутою на бік смугастою краваткою й палаючими очима…
А вдуматися: проголошує банальні істини, заяложені ідеї – він інтерпретатор, можливо, інтерпретатор здібний, але ж ніколи не мав власних оригінальних думок та ідей, що, зрештою, і відрізняє його від справжнього вченого.
– На тому тижні я зустрів на Хрещатику Василя Семеновича Левицького, – сказав Олег Данилович, – мусите знати його: служив у департаменті освіти. Був він у Москві й бачився з давніми приятелями. Розповідають: граф Бобринський працює в Парижі таксистом, а генерал Воронов, мій колишній командир дивізії, став кравцем. Пішов у офіціанти, а потім вивчився на кравця, кажуть, непоганий майстер і заробляє добре. Йому б і раніше годилося бути кравцем, а він – столбовий дворянин, закінчив Пажеський корпус, та й ще в Петербурзі руку мав, у генерали за вуха витягли, дивізію дали, а він половину її поклав у Пінських болотах.
– Іронія долі, – стримано докинув Микола Прокопович.
– Яка там іронія! – спалахнув Олег Данилович. – Просто дорвалися до корита, пхалися один перед одного – звання й чини, голуба кров! Хіба ви самі не виступали проти цього в Думі?
– Граф Бобринський – простий шофер! – округлила очі Марія Данилівна. – Жахливо!
– Світ від цього не змінився й каштановий цвіт не осипався. Невідомо, хто корисніший: полковник у білих рукавичках чи простий слюсар? Принаймні – і червоні довели це – слюсарі можуть командувати цілими дивізіями, а от не кожний полковник зуміє полагодити звичайний замок.
Микола Прокопович зиркнув на бездоганно відполіровані нігті Олега Даниловича й мовив не без єхидства:
– Тому, хто звик щоранку голитися й доглядати свої нігті, навряд чи сподобається шурувати вугілля в паровозній топці.
– Звичайно, ми раби своїх звичок. Згоден: важко відмовлятися від усталеного й нажитого, та що вдієш – треба.
– Самі кладете голову на гільйотину?
Марія Данилівна зазирнула братові у вічі.
– Це – спалах! – заявила безапеляційно. – Спалах емоцій. Ти заспокойся, Олег. Сьогодні підемо на Володимирську гірку, забув, що обіцяв мені?
– Й дивитимемось на Дніпрові простори – Чернігівську губернію нашу рідну, де під Бобровицею колись мали маєток. Так собі, поганенький, лише чотириста десятин, жебраки порівняно з Терещенком, але ж поміщики і ви, шановний Миколо Прокоповичу, полюбляли приїжджати туди з дружиною, хоча й виголошували промови проти поміщицького свавілля.
– Сьогодні ви не в настрої, – образився Микола Прокопович. – Навіть більшовики за розподіл праці та різну платню за неї. А я все своє життя працював, не шкодуючи сил.
– Старигани в розшитих золотом мундирах, члени Державної ради, певно, також уважали, що працюють, не шкодуючи сил, на благо Росії.
– Дозвольте, – спалахнув Микола Прокопович, – це не-достойний натяк!..
– Вибачте, я не хотів порівнювати вас з придворними балабончиками. Ллє ж ви звикли до достатку, служниці, візників і ситих обідів. А токар Семен, що живе в підвалі, працює не менше за вас, а недоїдає.
– Пхи, Олежку, – закопилила губу Марія Данилівна, – таких, як Микола, в Києві можна по пальцях перерахувати, а простих робітників… Ти висловлюєшся, як комісар на мітингу.
– До речі, комісари на мітингах не проголошують дурниць – інакше б їх не слухали.
– Здається, полковнику, сьогодні ви встали з лівої ноги, – підвівся Микола Прокопович, не приховуючи, що ця розмова дратує його.
Полковник хотів щось сказати, та Марія Данилівна подивилася на нього прохально, й він лише безнадійно махнув рукою.
2
Фрося поралася на городі, зрідка позираючи на сусідський будинок. Садиби розділяла вузька смужка невисоких порічкових кущів, і все, що відбувалося на обійсті поруч, впадало в око. Батько давно вже збирався поставити дерев’яний паркан, та руки не доходили: їздив по навколишніх селах, скуповуючи в селян худобу, й перепродував Йоні Гольдройзу – колишньому купцеві першої гільдії, нині власникові ресторану в Бердичеві. Нарешті справдилися Тимченкові мрії: неп відкрив нові можливості, певно ж, не такі, як колись, але й Гольдройз мав до революції ресторан і магазин у Житомирі та, подейкували, торгував навіть з іноземцями, Берліном чи Парижем, а тепер сидить у Бердичеві й задоволений. Щоправда, казав Іванові Івановичу, ідо веде переговори про організацію на паях якогось акціонерного товариства в Києві, запрошував до компанії і Тимченка, однак Іван Іванович поки що утримався – дай боже, щоб чекісти, або депеушники, як їх називають тепер, хоч трохи забули про Козачу раду та його участь в її діяльності…
І треба ж так уклепатися: старий вовк, сивий і досвідчений, сам їздив по селах, вів розмови, умовляв, переконував, складав списки, щиро вірив, що піднімуться весною і повалять совдепи, видав навіть Фросю за петлюрівського офіцера, метушився, мов хлопчисько, а спитати б, навіщо? Де Козача рада й сотники та полковники, не кажучи вже про головного отамана Петлюру? Дяка богу, сам ледве втік, інших розстріляно чи посаджено у в’язниці, а він – тьху, тьху! – придбав у Бердичеві кам’яний будиночок з садком і юродом, та й їхнє товариство з Гольдройзом міцніє та розширюється. Бо кожен після розрухи й голоду прагне красивого життя – випити й закусити в ресторані з дзеркалами, хоч інколи, бодай раз на місяць, посидіти в залі за столиком, побачити ввічливого офіціанта, послухати музику – одне слово, почуватися якщо й не паном, то підпанком. Десь у райфілії чи якійсь іншій радянській конторі гнеш спину перед завідуючим чи комісаром, а тут, у Йони Гольдройза, сам собі комісар, і офіціанти схиляються перед тобою.
Іван Іванович вийшов на ганок у самій спідній сорочці, підставив груди теплому травневому сонцю, витягнув срібного годинника, клацнув кришкою. За півгодини зустріч з Гольдройзом, вони визначать, скільки свіжини потрібно на наступний тиждень, скільки слід закоптити, які ковбаси приготувати. А потім мусять їхати по селах, десять бичків закуплено лише в Семенівці, а вчора Івану Івановичу донесли, що туди приїжджали якісь чоловіки з Хмельника, Конкуренти кляті, отак і псують селян, піднімають ціни.
Тимченко гнівно пограв жовнами: ну чого пхатися в сусідній повіт? До речі, слід обговорити з Гольдройзом і цю проблему, нехай старий поїде до Хмельника, в нього всюди зв’язки та знайомі, треба досягти угоди з тамтими непманами, розподілити, кому куди подаватися; звичайно, комерція тепер вільна й вирвати шматок у конкурента сам бог велить, проте не так вже нахабно, як оце в Семенівці.
Іван Іванович пошкрябав груди й посміхнувся Фросі. Золото – не дочка, ні в кого нема такої красуні, як його кохана доня, до того ж розумниці, та ще й працьовитої. Ніхто її не підганяє, ніхто зранку не будить, а вона, тільки розвидниться, вже на грядках чи ще якусь роботу знайде, все в неї висапане, зеленіє і радіє сонцю, он троянди попід ганком вже викинули пуп’янки, скоро зацвітуть, тішачи око.
Фрося, угледівши батька, кинула сапку й піднялася на ганок, підставивши щоку для поцілунку.
– Я тобі яєчні насмажу з картоплею, – сказала, – і молока гарячого дам, вистачить?
Іван Іванович лише кивнув лагідно, й Фрося побігла до літньої кухні. Нарізала сала – батько полюбляв яєчню з салом, щоб великими шматками й добре підсмажене, – розбила аж півдесятка яєць, апетит у нього нівроку, нехай їсть, невідомо, коли обідатиме, можливо, до вечора доведеться перебиватися сяк-так.
Сало зашкварчало на гарячій пательні, Фрося дрібно порізала картоплю, перегортала ножем, аби не підгоріла й рівномірно підсмажилася, бачила, як батько натягує чоботи, непоспішливо й статечно, й нараз згадала ту жахливу ніч, коли тікали з Почуйок. Перехрестилася дрібно, крадькома від батька, дякуючи богові за спасіння – адже є бог на світі, здається, тільки батькові й вдалося врятуватися. Миколу розстріляно, інших трибунал засудив на різні строки ув’язнення – їхнє щастя, що тої ночі була страшенна віхола й чекісти забарилися в Насташці, дісталися Почуйок лише вранці, а вірна людина від Борового примчала раніше – попередила… Вони з батьком покидали в сани найнеобхідніше, запрягли двійко ситих коней і, обминувши Білу Церкву, подалися на захід. Тут, у Бердичеві, жила батькова сестра, вона й знайшла їм оцю кам’яницю, батько ходив навколо неї і завзято торгувався, хоча й казав: продають мало не за безцінь. Дяка богові, голова міської ради добре знав тітку Горпину й швидко, не заглиблюючись у суть справи, оформив купівлю.
Фрося з жахом згадувала ту темну, морозну, вітряну ніч, коли батько гнав коней, обминаючи села – всюди ввижалися чекістські засідки, – й трохи заспокоїлися лише вранці під Фастовом: там переднювали в знайомого селянина; добре, коли скрізь є знайомі, до того ж село віддалене, лісове, міліція до нього рідко коли потикається…
Далі до Бердичева їхали вже спокійно, та все ж перша жахлива ніч, мабуть, далася взнаки: невдовзі у Фросі почалися перейми й народилася мертва дівчинка. Фрося поплакала трохи, проте швидко заспокоїлася, либонь, не тому, що кохання давно перегоріло й лише інколи згадувала Миколу Якубовича, вона й не побачила тої істоти, не відчула доччиного тепла, тітка Горпина поховала немовля біля церкви, і Фрося іноді з гіркотою думала, що її навіть не тягне на доччину могилку. Все, пов’язане з Якубовичем: і перше освідчення під грушею, і вінчання в насташківській церкві, і образа та гнів, коли писала на нього листа, виказуючи сільрадівцям, – усе видавалося давнім і не вартим уваги. Перегоріло, минулося і забулося – відкраяний шмат…
Фрося мимоволі зиркнула на сусіднє подвір’я й зашарілася. Скоса глянула на батька, чи не помітив її збентеження, та Іван Іванович, узувшись, зосереджено солив великий кусень чорного хліба – завжди починав сніданок саме з цього, вважаючи, що саме чорний хліб та сіль додають чоловікові сили й снаги: недарма ж у людей звичай – зустрічати дорогих гостей хлібом-сіллю. Пращури були не дурніші за нинішнє покоління й знали, що роблять.
Батько вже доїв яєчню і випив молоко, а за порічковими кущами ніхто не з’являвся, і Фрося затривожилася: невже прогавила?
Від воріт почулося форкання коней, батько, прихопивши брезентовика, хоч небо й не віщувало негоди, подався до хвіртки, й Фрося пішла проводжати його. Приїхав сам Гольдройз, сидів у ресорній прольотці, відкинувшись на спинку й спираючись на затиснутий поміж лакованих чобіт ціпок із срібною головкою, зовсім як старорежимний пан чи багатий купець, але ж він як був купцем, так купцем і лишився, змінилася тільки назва – непман, а втім, яке це має значення, тож Іван Іванович ще біля хвіртки шанобливо скинув кашкета, хоч у душі й зневажав Гольдройза, вважаючи паршивим євреєм.
Гольдройз поворушився у прольотці, й ресори під його вагою одразу заграли й зарипіли. Не повертаючи голови, ледь кивнув на вільне місце поруч себе й запросив:
– Сідай швидше, Ванько Ванькович, бо поспішаю.
Тимченко посміхнувся догідливо, хоч Гольдройзова зверхність і огидна звичка називати його Ваньком Ваньковичем дратували до краю. Нічого, подумав, здається, ще не все втрачено, люди подейкують, неп розхитає совдепи, прийде якась нова влада, а від демократії до вільної України – один крок, і настане черга Гольдройзові посміхатися йому, Тимченкові. Отоді й пригадає Ванька Ваньковича цьому пихатому жидові.
Іван Іванович протиснувся у прольотку боком, намагаючись не зачепити Гольдройза – усьому свій час, і лише терплячий досягає жаданого.
Коні одразу пішли риссю, Фрося подивилася вслід батькові, постояла трохи біля хвіртки, та згадала про сусідську садибу, поправила квітчасту кофтину на грудях і подалася на город. Мала полоти моркву попід сараєм, та зупинилася біля самої межі й почала обкопувати порічки, хоча землю біля них уже було розпушено. Працювала, а куточками очей стежила за ганком. Нарешті побачила його, серце тенькнуло, проте Фрося нічим не виказала хвилювання, навіть нахилилася до куща, удаючи, що нікого не помітила. А він затримався на високому ганку роззираючись, мабуть, побачив квітчасту Фросину кофтину серед порічкових кущів, бо збіг, голосно гупаючи чоботами, по дерев’яних сходах і зупинився за кілька кроків від неї. Лише тоді Фрося розігнулася, примружилася проти сонця і усміхнулася, буцім тільки-но угледівши його.
А він стояв зовсім близько, також усміхнений, ставний, високочолий і русявий, у гімнастерці з нашитими на грудях синіми “разговорами”, як повідомила сусідка, командир кавалерійського полку, тобто полковник по-старому.
Але хіба такі молоді можуть бути полковниками?
Фрося, звичайно, не повірила сусідці – тітка Мар’яна, хоч і проноза, хоч, здається, ніщо не вбережеться від її злостивих очей, певно, не розуміється на військових званнях та чинах, але хіба так то вже важливо, командир полку чи роти, головне – вродливий, привітний і очі світяться, либонь, так само світилися очі в Якубовича, коли освідчувався їй під грушею в Почуйках. Та, може, того поручика й не було в її житті, а цей стоїть за порічками й дивиться світло та лагідно.
Фрося мимоволі знов усміхнулася і побачила, як заіскрилися в нього очі.
– Оце вже вкотре бачу вас, а не знаю навіть, як звуть, – сказав, і ці слова прозвучали, мов музика.
– Фросею.
– А мене Сергієм.
Він ступив уперед і, мабуть, хотів подати руку, та збагнув, що не дотягнеться через кущі, і зупинився на півдорозі. Тоді Фрося рішуче розсунула порічки й вийшла до нього, стала за крок, та побоялася зустрітися з ним очима, дивилася лише на сині “разговори”, нашиті на гімнастерці, й не бачила нічого, крім них. Раптом подумала: саме ці “разговори” і мають роз’єднувати їх, адже він червоний командир, а вона ж наче проти всіх червоних, її батько весь час боровся з ними. Проте чомусь не відчуває ворожості до цього молодика, навпаки, він подобається їй, очікувала ж на нього з самісінького ранку, й зараз серце б’ється присилено.
Фрося нарешті підвела очі й подала руку.
– Сергій? – запитала. – А по батькові?
– Просто Сергій.
– Як можна?..
Він усміхнувся, здається, поблажливо, а може, це тільки видалося їй, бо потиснув Фросину руку міцно й затримав у своїй великій долоні, але Фрося не віднімала – застигла, вглядаючись в Сергієве обличчя, раптом відчула, як кров шугонула їй до щік, забрала руку, навіть заховала її за спину.
– А ви весь час на городі, – мовив Сергій, і Фрося знітилася, немовби її спіймали на чомусь негарному. Відступила й запитала виклично:
– Хіба погано?
Сергій відчув її внутрішній раптовий спротив і поспішив застерегтися:
– Чому ж погано? Всяка робота корисна, чи не так?
– Мені подобається працювати на землі. Бачиш, як прокльовується рослина, витягується… А потім зацвітає.
– Нема нічого кращого за квіти. – Сергій трохи повагався і додав зніяковіло: – І ви, Фросю, як квітка.
Замовк, немов осікся, мабуть, гадав, що Фрося заперечуватиме це його категоричне твердження, але вона глянула на нього сяючими очима, наче вимагала провадити далі, й Сергій раптом засоромився і перевів розмову на інше.
– А що ви робите ввечері? – запитав.
Фрося перекинула на груди косу й, знітившись, почала перебирати її. Збагнула: це запитання поставлене недаремно, воно одночасно мало відтінок запрошення, отож знизала невизначено плечима й пояснила:
– А нічого.
– У нас у клубі сьогодні концерт. Підете зі мною?
Фросі хотілося одказати, що з ним пішла б світ за очі, але ж одразу не могла так відповісти. Запитала:
– Це клуб за базаром?
– Так.
– Але ж червоноармійський, хіба мене пустять?.
– Звичайно,
– То хочете, щоб я пішла з вами?
– Запрошую.
– Ну, що ж…
Сергій усміхнувся радісно.
– Я зайду за вами о сьомій.
– Добре.
Фрося відступила зі стежки, даючи дорогу, він проминув її, обдарувавши ще раз усмішкою, й зник, а вона все ще стояла, термосячи косу, й дивилася на хвіртку, сподіваючись, може, забув щось чи просто повернеться, аби зайвий раз глянути на неї.
Але не повернувся. Фрося сердито розсунула кущі, сапати розхотілося, пішла до своєї кімнати й сіла перед дзеркалом. Дивилася на себе й думала, що, певно, останнім часом погіршала й не достойна такого ставного й вродливого. Потім розплела косу, волосся розсипалося по плечах, вона сумно посміхнулася сама собі й раптом усвідомила, що не така вона вже й погана – сам зупинився і дивився приязно, їй навіть здалося, закохано. Так, вона ще нівроку, й пусте, що була заміжня, хто знає про це, крім тітки Горпини, але ж тітку можна попередити й вона не скаже нікому.
На мить Фрося подумала: либонь, не дуже гарно таїтися від такого відкритого і, мабуть, порядного чоловіка, не личить обманювати його, але цей докір сумління як з’явився, так і зник одразу: ніякий це не обман, просто в неї буде своя маленька таємниця від Сергія, а в кого з жінок їх нема?
Та й чоловіки не святі. Цей Сергій, певно, вже бавився не з одною дівчиною – цілував і милувався. Лише від думки про це Фросі зробилося моторошно, вона уявила, як обіймає Сергій дівчину, чомусь схожу на насташківську Зіну, і гнів заполонив її. Подумала: виходить, ти, Фросю, справді закохалася – з першого погляду й відчайдушно, до того ж у червоного командира, більшовика…
І знов відчула: думка про це не засмутила її – нехай буде червоний, нехай хоч сам чорт, тільки б схожий на Сергія. Таж, поспішила запевнити себе, хіба може диявол так щиро усміхатися й випромінювати таке світло з очей?
Хоча насташківський отець Амбросій твердив, що диявол тому і називається дияволом, що може прибирати будь-яку подобу, влізти в душу людини, наслати на неї лихо, затьмарити розум. І ще отець Амбросій натякав, що все червоне, збільшовизоване – від диявола.
Невже й Сергій?..
Але такі припущення чомусь не лягали тягарем на серце – адже такому дияволу можна віддати всю себе, чого ж лякатись, коли самий його погляд зігріває і сповнює душу радістю та щастям.
А хіба радість і щастя можуть бути від диявола?
Під вечір приїхав батько. Він відмовився від обіду, пояснивши, що трапезував у Семенівці, від нього тхнуло самогоном і мав гарний настрій, як завжди після доброї чарки. Скинув піджак і чоботи, простягнувся під горіхом, збираючись подрімати, але, угледівши, як чепуриться Фрося, запитав:
– До тітки?
Фрося вирішила не критися: однаково побачить її з Сергієм, тож повідомила:
– На концерт до червоноармійського клубу.
– Куди-куди? – Аж підвівся Іван Іванович.
– До клубу, кажу.
– Хіба пустять?
– А мене запросили.
– Хто?
Фрося кивнула на сусідську садибу.
– Сергій.
– Що за один? Чи не той червоний охвіцер?
– А хоч би й він!
– Збожеволіла?! – Випростався Іван Іванович.
Фрося зупинилася навпроти батька, подивилася йому просто у вічі й ніби видихнула:
– Скажете: червоний, і вони всі нас ненавидять?
– Хіба не так?
Фрося засміялася враз полегшено.
– Таж вони тепер мало не всі червоні! А я Сергія кохаю!
– Не смій і думати таке!
– Не можу, тату, кохаю, і все. Пальцем поманить – піду…
– Доню, ти ж завжди була розсудлива!
– А тепер втратила розум?
– Певно, так.
– Ні, тату, ви ж знаєте мене, справді кохаю.
– Ти ж самими поцілунками не задовольнишся, давай правду одне одному казати – не дівча вже. Та й він не схоче тільки у вічі тобі дивитися. Припустимо, освідчиться тобі, візьме заміж, а я непман, тобто класово ворожий елемент для нього, це тепер він гадає, що я заготівельник райфілії, але ж колись неодмінно дізнається, чим насправді займаюсь.
– А ви, тату, облиште це, – раптом вирішила Фрося. – Кидайте справи з Гольдройзом, вам і платні заготівельника цілком вистачить.
– Тепер точно упевнився – збожеволіла! – Зсунув брови Іван Іванович. – Люди навколо такі справи роблять, а я щоб сидів удома, склавши руки?
– То й робіть свої справи, – відчайдушно кинула Фрося, – а я піду до Сергія.
– Не бути цьому! – гнівно зблиснув очима Іван Іванович.
– Хіба не знаєте мене, тату? – Фросі нараз зробилося легко, наче скинула з плечей важкий тягар, що гнітив її. – Мені ж нічого не треба – ні грошей, ні вашого золота.
Іван Іванович згадав, як легко віддала Фрося золоту згарду слідчому таращанської міліції Форняку лише за обіцянку випустити на волю поручика Якубовича, й зітхнув скрушно.