Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 27 страниц)

Я ніколи не дізнаюсь, чи показував містер Денмен свого альбома Беллерсові і чи спромігся Беллерс по стертому штампу розібрати назву містечка, але тепер це вже не мало значення. Я теж тепер знав те, що знав Беллерс. Я здобув те, задля чого приїхав до Столбрідж-ле-Картью, і моя зацікавленість марками враз безсоромно вивітрилась. Я негайно розпрощався із здивованим Денменом і, наказавши запрягати коня, взявся вивчати розклад руху поїздів та пароплавів.

РОЗДІЛ XXI
ВІЧ-НА-ВІЧ

І ось, неждано-негадано, я – в Барбізоні. Було близько другої пополудні, коли вулиці зовсім безлюдні: всі художники-трударі, пишуть десь етюди, всі нероби подалися на прогулянку в ліс чи на луки. Криві бруковані вулички тонули в тиші, готель теж наче вимер. Тим приємніше було зустріти в їдальні одного з моїх давніх приятелів. Судячи з його міського костюма, він збирався виїздити з Барбізона. І справді: поряд із ним стояла валіза.

– Невже Стенніс?! – зраділо вигукнув я. – Кого-кого, а тебе аж ніяк не сподівався тут зустріти!

– Ще трохи, і ми не зустрілися б, – відповів він і заговорив віршами: – «Цар Пандіон помер, його прибічники в могилі». Так-так, нам тут місця нема, ми – прибульці з античності…

– «Були у мене друзі, товариші були», – процитував я у відповідь. Ми обидва були схвильовані до глибини душі: адже після стількох років несподівано зустрілися там, де колись так весело минала наша юність, тепер давня і прекрасна.

– Ти вгадав мої думки! – мовив мій приятель. – «Все сплинуло, усі в минуле відійшли…» Я тут пробув тиждень, і єдиною живою істотою, що впізнала мене, був Фараон. Ну й, звісно, родина Сірон та вічно молодий Бодмер.

– І ніхто не вцілів?

– З нашої геологічної епохи? Жоден! Це просто якісь античні руїни, а не Барбізон!

– І що за кочівники розбивають свої шатра серед цих руїн?

– Молодь, Додде, молодь. Квітуча, самовпевнена молодь. Це хуліганські зграї! І подумати лишень – ми ж, самі були колись такими! Як тільки Сірон не вигнав нас геть зі свого закладу!

– То, мабуть, ми були не такі вже й погані, – спробував я заперечити.

– Либонь, і так, – відповів Стенніс. – Тепер тут є ще один англієць, що може порятувати тебе від нудьги.

Ці слова нагадали мені про мету, задля якої я сюди приїхав і про яку ця випадкова зустріч змусила мене забути.

– І хто ж він? – спитав я. – Розкажи.

– Рятівник від нудьги? Ну, він дуже симпатичний добродій. Досить неговіркий, нуднуватий і ввічливий, проте дуже й дуже приємний. До того ж, він – щирий британець, простодушний брит. Боюсь, це трохи лоскотатиме твої заокеанські нерви. Хоча, з другого боку, ви повинні зійтися відразу. Він великий прихильник однієї з (пробач мені) найнеприємніших рис вашої великої республіки: він виписує й уважно перечитує купу американських газет. Я вже казав, що він чоловік простодушний.

– А які саме газети?

– Ті, що виходять у Сан-Франціско. Двічі на тиждень він отримує чималу пачку й перечитує, як Біблію. Це одне з його уподобань. Друга його вада – несусвітне багатство. Він найняв колишню майстерню Массона – пам'ятаєш, на розі? – розкішно умеблював її й живе там, утішаючись витонченими винами та мистецькими творами. Коли сучасні молодики вирушають у «Печеру розбійників» на пунш – адже ці огидні мавпи роблять усе те, що робили й ми (раніше я ніколи не помічав, наскільки по-рабському людина кориться традиціям), – так ось, коли вони рушають у «Печеру розбійників», Медден привозить їм туди кошик шампанського. Якось я сказав, що цього не варто робити, бо пунш – гарніший напій, але він відповів, що ці молодики віддають перевагу шампанському, і, мабуть, саме так воно і є. Він дуже добрий, дуже меланхолійний і досить безпорадний. О, мало не забув! Він малює. Він ніколи не вчився живопису, а йому вже давно минуло тридцять, і він малює картини.

– І як? – спитав я.

– Непогано, я б сказав, – відповів Стенніс. – Оце й дратує. Можеш пересвідчитись сам. Ось одна з них.

Я озирнувся. Я добре пам'ятав цю кімнату: столи, розставлені літерою «П», старий буфет, розбитий рояль, картини на стінах… Були тут відомі мені «Ромео і Джульєтта», «Вид Антверпена з річки», «Кораблі в замерзлій гавані», величезний мисливець, що сурмить у величезний ріг. Висіло й кілька невідомих мені картин – дарунки нових поколінь художників, – не гірших, але й не кращих. На одну з них і показав Стенніс. Картина була виконана дуже нерівно й грубо, переважно мастикіном, деякі місця привертали увагу вдалим колоритом, інші були виконані недбало й нецікаво. Однак мою увагу привернув сам пейзаж, а не його виконання. На першому плані тяглася смуга чагарників та піску, всіяного уламками дерева, а за нею вигравала кольорами широка лагуна, оточена білим кільцем прибою. Ще далі синів пруг океану. На небі не було ані хмаринки, і я ніби відчув гуркіт важких хвиль, що розбиваються на рифах, – переді мною був острів Мідуей, зображений з того самого місця, де я вперше ступив на нього з капітаном і де сідав у шлюпку в день нашого відплиття! Якусь хвилину я роздивлявся картину, аж раптом помітив щось невиразне на небокраї. Придивившись, я зрозумів, що то димок пароплава.

– Так, – мовив я, повертаючись до Стенніса, – тут щось є. А яка це місцевість?

– Так собі, фантазія, – відповів той. – Саме це мені й подобається. У більшості сучасних молодих художників фантазії не більше, ніж у слимака.

– Ти кажеш, його прізвище Медден? – розпитував я далі.

– Так, Медден.

– А він багато подорожував?

– Цього я не знаю. Про себе він майже не розповідає, все більше мовчить, покурює, посміюється, коли хто жартує, часом жартує й сам… Але його не назвеш цікавим співрозмовником – він просто приємний чолов'яга… Ні, – докинув Стенніс, – він тобі все-таки не сподобається, Додде. За вином ти полюбляєш добру бесіду, а він – нестерпно нудний.

– У нього великі русяві баки, як моржові бивні? – спитав я, пригадуючи фото Годдедааля.

– Звичайно, ні! Звідки ти взяв?

– А він часто пише листи? – провадив я.

– Не знаю… Що це з тобою? Чому це ти так зацікавився ним?

– Річ у тому, що я, здається, знаю цього чоловіка. Здається, він саме той, кого я шукаю, – мій брат, з яким я давно втратив зв'язки…

– Але ви не близнюки, я гадаю? – засміявся Стенніс. Тут до готелю під'їхав екіпаж, замовлений Стеннісом, і ми попрощалися.

До обіду я бродив полями. Мені хотілось побути на самоті, наодинці з новими почуттями, що опанували мене. Незабаром я мав зустрітися з чоловіком, голос якого, я колись чув і який протягом стількох днів переповнював моє життя нетерпінням і тривогою, змушуючи і вночі думати про нього. Тепер я стукався в його двері, і ми мали ось-ось зустрітися віч-на-віч. Нарешті я дізнаюсь про таємницю підміни корабельної команди.

Сонце хилилося все нижче над полями, і з кожною хвилиною, що наближувала нашу зустріч, я все більше втрачав мужність. Мене почали випереджувати втомлені селяни, що поверталися з полів. Коли я ввійшов до обіднього залу, він був яскраво освітлений, всі постояльці сиділи за столами, вже подали суп, усі невимушено перемовлялись. Я зайняв єдине вільне місце і незабаром збагнув, що напроти мене сидить Медден. Це був високий, ставний чоловік, у його темному волоссі де-не-де поблискувала сивина. Карі очі світилися добротою, щира усмішка відкривала гарні зуби. Одяг, старанно доглянуті руки, голос та манери видавали в ньому справжнього англійця, помітно вирізняючи з усього товариства, що зібралося за столом. Незважаючи на це, він, очевидно, почував себе тут як удома, і молодь, що гучно гомоніла довкола, явно симпатизувала йому. Його дивний сріблястий сміх звучав нервово навіть тоді, коли він сміявся щиро, і не в'язався з високою постаттю та мужнім, печальним обличчям. Протягом усього обіду цей неголосний сміх звучав постійно, мов дзвін трикутника в якомусь творі найсучаснішого французького композитора. Медден підтримував загальні веселощі не стільки власними жартами, скільки поведінкою. Видно було, що він приєднується до їхніх веселих бесід не тому, що в нього гарний настрій, а тому, що він людина доброї, чутливої душі і не звик заважати веселощам інших. Такий усміхнений смуток та вміння поводитись у товаристві ненав'язливо я помічав у старих відставних служак.

Я боявся поглянути на нього, щоб мій погляд не виказав мого невтримного хвилювання; та сталося так, що не встигли прибрати зі столу суп, як ми познайомилися дуже природно, безпосередньо. Я ковтнув «Шато Сірон» – вина, смак якого давно забув, – і, не втримавшись, вигукнув (звісно, по-англійському):

– Яка погань!

– Так-так, страхіття, – обізвався Медден і додав: – Дозвольте, я наллю вам свого. Його тут називають «шамбертен», хоча це зовсім не шамбертен, але пити його можна, чого не скажеш про всі інші вина, які тут подають.

Я не перечив – я був радий будь-якому приводові зав'язати з ним знайомство.

– Ваше прізвище, здається, Медден? – спитав я. – Мені розказав про вас мій давній приятель Стенніс, я ще встиг зустрітися з ним сьогодні вранці.

– Дуже прикро, що він поїхав, – зауважив Медден. – Серед цих парубійків я відчуваю себе справжнім дідом.

– Моє прізвище Додд, – відрекомендувався я.

– Я знаю, – відповів він. – Мені сказала мадам Сірон.

– Яз Сан-Франціско, колишній компаньйон фірми «Пінкертон і Додд».

– Квартал Монтана, якщо не помиляюсь?

– Саме так.

Ми не дивились один на одного, але я помітив, що він нервово качає кульки з хліба.

– Мені подобається оця ваша картина, – сказав я. – Передній план важкуватий, але лагуна виписана прегарно.

– Кому ж це знати, як не вам, – погодився він.

– Так, я дещо розумію у… цій картині, – ухильно мовив я.

Запала довга мовчанка.

– Ви, здається, знаєте людину на прізвище Беллерс, чи не так? – озвався нарешті Медден.

– О! – вигукнув я. – То ви дістали листа від доктора Бркварта?

– Сьогодні вранці, – відповів він.

– Ну, з Беллерсом поспішати нікуди, – сказав я. – Це досить довга історія і досить безглузда, однак, гадаю я, нам є про що поговорити. Але чи не краще зачекати, поки ми залишимось на самоті?

– Я згоден, – відповів Медден. – Хоч і не всі молодики розуміють англійську, проте нам буде зручніше у мене в майстерні. За ваше здоров'я, Додде!

Отак незвично й несподівано познайомився я з Картью в товаристві тридцяти з лишком студентів-художників та напудрених панночок у халатах; велетень Сірон передавав тарілки над нашими головами, а його галасливі сини підносили нові страви.

– Ще одне запитання, – сказав я. – Ви впізнали мій голос?

– Ваш голос? – здивувався він. – А як я можу його впізнати? Я ніколи не чув його, адже ми з вами досі не зустрічались.

– І все ж до цієї нашої зустрічі ми з вами один раз розмовляли. Я поставив вам запитання, на яке ви не відповіли і яке з того часу я не раз ставив самому собі, маючи на це дуже вагомі причини.

Картью раптом зблід.

– О боже! То це ви тоді телефонували? – вигукнув він.

Я кивнув головою.

– Так-так… – суворо мовив він. – Тільки дуже великодушна людина здатна вибачити вам. Скільки ночей я не спав! Ті слова, почуті з трубки, відтоді свистять мені в вухах, як вітер в замковій шпарині. «Хто це був? Що це могло означати?» Мені здається, вони завдали мені більше страждань, ніж… – Він замовк і похмуро глянув на мене. – Хоча мене мало б непокоїти зовсім інше, – додав він і неквапливо допив вино.

– Очевидно, нас обох прирекла доля зводити з розуму один одного загадками, – відказав я. – Мені часом здавалося, що у мене ось-ось голова розколеться…

Картью засміявся своїм дивним смішком.

– Однак є люди, для яких ця справа ще таємничіша, – зауважив він. – Вони взагалі нічого не зрозуміли.

– Це ви про кого? – здивовано спитав я.

– Про судновласників, – відповів він.

– Ай справді! – погодився я. – А я про це й не подумав. Як же вони це пояснили?

– А ніяк, – відповів Картью. – Все, що трапилось, – непоясненне. Судновласники були небагаті, й вони об'єдналися в невеликий синдикат. Один із них тепер їздить у кареті, і про нього кажуть, що йому пальця в рот не клади, – він іще стане фінансовим верховодою. Другий на отриманий прибуток купив невеличку віллу. Але вони обидва геть спантеличені, а зустрічаючись, бояться глянути один одному в очі, як авгури.

Коли ми пообідали, Картью повів мене через вулицю до себе. Колишню майстерню Массона не можна було впізнати. На стінах висіли гобелени, кілька гарних гравюр, а також пречудові полотна пензля Руссо, Уїстлера, розкішний Кром, і навіть, як поклявся господар (я вірю йому), оригінал Тіціана. В кімнаті стояли зручні англійські крісла, кілька американських гойдалок і вишуканий письмовий стіл. На підносі стояли пляшки спиртного та содова вода, а у кутку за ледь піднятою портьєрою, я помітив складане ліжко та чималу ванну. Така кімната в селі Барбізоні вражала приїжджого не менше, ніж дива печери графа Монте-Крісто.

– Ну, – мовив Картью, – тут нас «ніхто не потурбує. Сідайте і, коли ваша ласка, розкажіть вашу історію.

Я виконав його прохання, почавши з того дня, коли Джім показав мені повідомлення в газеті «Дейлі Оксідентал», а закінчив епізодами з моряками та поштовим штемпелем Шайї.

Оповідь моя тривала довго, а Картью ще й перепиняв мене, розпитуючи про подробиці. Тож коли я закінчив, великий старовинний годинник в кутку вибив північ.

– А тепер, – сказав Картью, – настала й моя черга розповісти вам свою історію, хоча це й нелегко, бо вона огидна. А надто – мені. Ви здивуєтесь, як я ще здатен спати. Я вже розповідав її якось, містере Додд.

– Пані Енн? – спитав я.

– Ви вгадали, – відповів він. – І, правду кажучи, поклявся більше нікому її не розказувати. Але вам відмовити не можна. Ви за неї заплатили дуже багато, і я гадаю, що вона вас не розчарує.

По тій мові Картью почав свою оповідь, а коли він закінчив, за вікнами вже світало, в селі співали півні, і гурти лісорубів прямували до навколишніх дібров.

РОЗДІЛ XXII
УТРИМАНЕЦЬ

Сінглтон Картью, Норрісів батько, був міцний тілом, але слабкий духом чоловік, вразливий, як музикант, дурноверхий, як баран, сумлінний, як дворовий пес. Своє становище він сприймає винятково серйозно: просторі кімнати й мовчазно-поштиві слуги видавались йому приналежністю релігійного ритуалу, в якому він посідав місце смертного бога. Як усі дурні люди, він не терпів дурості в інших і, як усі марнославці, дуже боявся, щоб його марнославства не помітили. Ці риси його вдачі й спричинили те, що Норріс постійно дратував його. Він вважав свого сина дурнем і мав підозру, що той такої ж думки про нього. Історія їхніх взаємин дуже проста: вони зустрічались рідко і сварилися часто. А для його матері, енергійної і честолюбної жінки, що вже встигла розчаруватися в своєму чоловікові та старшому синові, Норріс був лише новим розчаруванням.

А тим часом із вадами молодого Картью можна було б миритись. Він ріс сором'язливим, злагідливим, млявим, був безініціативний та нечестолюбний. Ніяка діяльність не приваблювала його, на життя він дивився як на чудну, але нецікаву виставу, не виявляючи найменшого бажання взяти в ній участь. Він скептично спостерігав, як його батько бундючно товче воду в ступі, мати завзято робить із мух слонів, а брат у поті чола віддається сумнівним розвагам. Картью дійшов думки, що його рідні витрачають своє життя на дурниці. Він рано розчарувався в житті, і кар'єра його зовсім не хвилювала, а можливість виділитися в суспільстві здавалась марнославством. Він полюбляв бувати на повітрі, знайомитися з першим-ліпшим подорожнім, аби лиш розвіяти нудьгу самотності. А ще його вабив живопис. Прекрасні твори мистецтва оточували його з дитинства, і неповторні фарби тих полотен запали йому в душу назавжди. Картинна галерея Столбріджа свідчила, що предки Норріса кохалися в мистецтві, але він був перший у роду, хто взяв у руки пензель. З юності він мріяв стати художником, з роками це бажання міцніло, але рідня була проти, і він поступився без боротьби.

Коли настав час їхати вчитися в Оксфорд, Норріс спробував відмовитись. Він запевняв, що не має нахилу до наук, що не витримає іспиту, що він хоче бути лише художником.

Ці слова так приголомшили батька, що Норріс поспішив заспокоїти його і знов поступився. «Адже це було не так уже й важливо, – сказав він, – а мені було соромно дратувати старого».

І ось він покірно подався до немилого Оксфорда і незабаром став героєм у певному колі. Він був активний та спритний, але не в навчанні, а в розвагах. Проте меланхолійна відчуженість вирізняла його й серед нероб. Прийшла популярність. Старшокурсники намагались наслідувати повну відсутність будь-якого старання та страху, що була у нього цілком природна. Вони сприймали поведінку Норріса як своєрідний байронізм, хіба що стриманіший.

«Мені все байдуже» – такий був його девіз, він дотримувався його і в стосунках з професорами; і хоча він завжди був ввічливий, його цілковита байдужість справляла враження безсоромного нахабства і навіть зухвальства. Врешті після чергового легковажного вчинку (легковажність була для нього така ж природна, як меланхолія) його вигнали з другого курсу.

В роду Картью такого ще не траплялося, і Норрісів батько не думав дивитись на це крізь пальці. Він давно вже звик пророчити своєму другому синові ганьбу і неславу. Ця звичка навіть підтримувала його в житті. Як батько, він, безперечно, вболівав за сина, та не менш безперечно, що, як провісник усього лиха, він сам почав вірити в свої пророцтва. Вони стали для старого Сінглтона таємним джерелом розради, лише ними він і жив на цьому світі. Він раз у раз повторював: «Я ж казав!» – І вже не сумнівався, що його син скінчить життя у в'язниці або на шибениці. Невеликі борги, яких Норріс наробив в університеті, у батькових очах перетворилися на нечуване марнотратство, що загрожувало сім'ї цілковитим зубожінням.

– По-моєму, це несправедливо, сер, – сказав Норріс. – Я пішов в університет за вашою порадою. Прикро, що мене виключили, і ваше право ганити мене за це, але докоряти мені боргами ви не маєте права.

Легко уявити, яке враження справили ці слова на досить дурну людину, що, до того ж, мала деякі підстави для гніву. Сінглтон мало не захлинувся від люті. Вислухавши сина, Норріс сказав:

– Ну ось що, батьку. Мені все це набридло. Краще дозвольте мені взятись за живопис. Це єдине, що мене, врешті, трохи цікавить. Нічого іншого я однаково не робитиму.

– Ти з головою потонув у розпусті та ганьбі, добродію! – вереснув батько. – Але я гадаю, у тебе ще стане сорому не повторювати більше таких непристойних слів!

Норріс скорився; одначе, «непристойні слова» були висказані й батько не міг їх забути. Послав його за кордон – вивчати іноземні мови. Це обійшлось йому недешево, а крім того, Норріс знову напозичався, а потім байдуже вислухав на цей раз цілком справедливі батькові докори: адже батькові довелося повертати позичене. В оксфордській історії батько був несправедливий, і Норріс з упертістю та зловтіхою, несподіваними для такої злагідливої і слабовольної людини, не вважав за потрібне обмежувати себе в будь-яких витратах. Він, не задумуючись, сіяв грішми, дозволяв своїм слугам оббирати себе, а коли заплутувався в боргах, сповіщав про них батька так спокійно і незворушно, що той скаженів.

Кінець кінцем батько виділив йому певний капітал. Улаштував його на дипломатичну службу і заявив, щоб на допомогу Норріс більше не розраховував.

Та коли Норрісові виповнилось двадцять п'ять років, він уже витратив весь свій капітал, надбав чимало боргів і врешті, як чимало меланхолійних, слабовольних людей, приохотився до азартних ігор. Один австрійський полковник (той самий, що згодом повісився в Монте-Карло) дав йому урок – за двадцять дві години Норріс утратив усе, що мав, і знов уліз у борги. Старший Сінглтон іще раз викупив честь свого роду – цього разу справді за значну суму, але тепер поставив Норрісові куди суворіші умови. Він запропонував синові поїхати в Новий Південний Уельс і доручив одному сіднейському нотаріусові виплачувати йому триста фунтів на рік, поквартально. Писати батькові йому заборонялось. Якщо в день виплати він не з'явиться до нотаріуса по гроші, його вважатимуть покійником, отже, грошей більше не пересилатимуть. Якщо він насмілиться повернутися до Європи, в усіх найбільших газетах з'явиться оголошення, що сім'я його зрікається.

Батька найбільше дратували незмінна ввічливість, безмовна покірливість сина, той спокій, що не покидав Hop-pica під час найбурхливіших сімейних бур. Він звик до прикрощів, і коли вони верталися, зустрічав їх байдуже, бо й сам передбачав їх, і казав собі: «Так я і знав…» Витримавши всі громи, він байдуже, мов людина, якої не стосуються всі ці справи, взяв гроші і зробив усе, що від нього вимагалось: сів на судно і відбув у Сідней. Є люди, які і в двадцять п'ять років ще діти. Таким був Норріс. Через вісімнадцять днів по приїзді в Австралію він розтринькав усі гроші, на які мав жити три місяці, і з легковірною надією на можливості, що відкриваються перед прибульцем у молодій країні, почав обходити контори, пропонуючи свої послуги. Скрізь йому відмовляли, і врешті він вимушений був звільнити найняту квартиру. Так у своєму елегантному літньому костюмі він опинився на вулиці, в юрбі вуличних волоцюг-жебраків.

Тоді він вирішив звернутись по допомогу до нотаріуса, який виплачував йому утримання.

– Прошу вас запам'ятати, що я не маю зайвого часу, – сказав нотаріус. – Будь ласка, не треба розповідати мені, в якій ви опинилися безвиході. Людей, що живуть на утриманні своїх батьків, я знаю чимало. Щодо них у мене своя система. Зараз я дам вам один соверен. Ось він. Щоразу, коли ви приходитимете, мій клерк видаватиме вам авансом один шилінг. По суботах, оскільки моя контора в неділю зачинена, він видаватиме вам два шилінги. Мої умови такі: ви не звертатиметесь до мене особисто, а тільки до мого клерка, ви приходитимете сюди тверезим, ви негайно йтимете звідси, як тільки отримаєте шилінг і розпишетесь. На все добре.

– Я гадаю, треба подякувати вам, – сказав Картью. – Я в такій безвиході, що не можу відмовитись навіть від цієї жебрацької допомоги.

– Жебрацької? – усміхнувся нотаріус. – У нашому місті людину з шилінгом у кишені жебраком не називають. У мене на руках є ще один такий молодик, то він ось уже шість років без просипу п'є на таку саму допомогу.

І нотаріус знов узявся гортати свої папери. І ще довго потім його усміхнене обличчя стояло перед очима Картью. «Та трихвилинна розмова, – пояснив він, – навчила мене більше, ніж усі мої колишні науки. Це було саме життя. І мені подумалось: та невже, сто чортів, я докотився до того, що заздрю цій викопній мумії?»

Протягом наступних трьох тижнів Норріс, неголений і схудлий, щодня з'являвся в конторі нотаріуса, як тільки виб'є десяту годину ранку. Вночі він спав на парковій лаві, а вдень лежав на траві під розлогою сосною в товаристві, що було, мабуть, найнижчим дном на всій землі, – в гурті сіднейських босяків. Вранці його будили промені сонця, що вставало за маяком. Він підводився і спостерігав, як міниться небо на сході, дивився на згаслий маяк та свіже вранішнє місто, дивився на гавань, що прокидалася, на мереживо щогл та кранів. Його товариші – нічліжани, брудні та перемерзлі, – не поспішали покинути нагріті на траві чи лавках місця, а Картью бродив поміж сонних і проклинав свою колишню дурість. Вдень у парку з'являлися няньки з дітлахами, затягнені в корсети дівчата, ошатно вдягнені, веселі молодики, а Картью та вся інша «шушваль» (це був його власний гіркий вислів) похмуро позирали на них. День минав, наставала ніч, зелена гущавина парку знову де сяяла ліхтарями, а де – поринала в суцільну темінь, і в ній знову гуртувалися нічліжани, бездомні чоловіки й жінки. Часом чулися волання про допомогу, а потім – тупіт ніг утікача. «Ви можете не повірити, – сказав Картью, – але я дійшов до такого стану, коли мені все було байдуже. Якось мене розбудив крик жінки, що волала «рятуйте!», а я лише перекинувся на другий бік… Так, дивне місце той парк, де вдень прогулюються пишно вбрані пані зі своїми дітками, а вночі, як у лісі, грабують запізнілих перехожих, хоча довкола палають вогні великого міста і чути гуркіт екіпажів, у яких повертаються додому члени уряду чи гості якогось мілорда!»

Єдиною розвагою Норріса було нав'язуватись у знайомці першому-ліпшому бездомному босякові. Йому довелось вислухати чимало нецікавих історій, чимало історій дивних і чимало страшних. Врешті він і сам потрапив в історію, завдяки якій вирвався з того парку. Саме пішли сильні дощі, це змусило його витрачати щодня чотири пенси на місце в нічліжці, позбавивши себе сніданку. Якось уранці, голодний і мокрий, сидів він на лавці біля входу в парк; коли це його увагу привернуло собаче вищання. Озирнувшись, він побачив, що неподалік, на траві, кілька безробітних волоцюг розважаються, знущаючись із пса. І серце Норріса, що стало байдужим до волань людей, котрі потрапили в біду, не витримало страждань безсловесної тварини. Він накинувся на бешкетників, розштовхав їх, схопив собаку й став спиною до лаврового дерева, готовий захищатись. Їх було шестеро, тих негідників, але, як часто трапляється, жорстокість поєднувалася в них з боягузтвом, – тож вони лише вилаяли його й пішли собі геть.

Сміливий вчинок Норріса помітили. Поблизу, на лавці, сидів безробітний продавець, веселий рудий чоловічок на прізвище Гемстед. Сам він не ризикнув втрутитись, бо його обачність явно гасила пориви сміливості, але він квапився привітати Картью і попередити його, що іншим разом така відчайдушність може закінчитись для нього зле.

– У цьому парку трапляються такі типи, що з ними краще не зв'язуватись, – зауважив він з тією простецькою австралійською вимовою, яку (так твердить містер Фрауд) усім нам треба наслідувати якнайстаранніше.

– Ну, я й сам не кращий за них, – відповів Картью.

Гемстед засміявся і заперечив, що справжнього джентльмена видно відразу.

– І все ж я лише один з безробітних, – сказав Картью, вмощуючись на лавці поруч з новим знайомим, як уже звик робити у цьому парку.

– Я й сам без місця, – сказав Гемстед.

– Все одно мені далеко до вас, – зауважив Картью. – Моя біда в тім, що в мене місця ніколи й не було.

– Мабуть, нічого й робити не вмієте? – здогадався Гемстед.

– Я вмію витрачати гроші, – відповів Картью, – трохи знаюся на конях, трохи тямлю в морському ділі. Але я не член профспілки, а то мене, мабуть, узяли б кудись.

– А в кінну поліцію ви пробували влаштуватись?

– Пробував, але нічого не вийшло. Не пройшов медкомісію.

– Ну, а що б ви сказали про залізницю? – спитав Гемстед.

– А що б ви сказали? – своєю чергою спитав Картью.

– Ні-ні, це не для мене. Я не збираюсь братися за чорну роботу, – гордовито відповів колишній продавець. – Але якщо ви не дуже перебірливі, то там, я певен, можна влаштуватись.

– То скажіть, урешті, куди треба піти? – вигукнув Картью.

Дощі не вщухали, вода розмивала дороги, і на залізницях потрібні були робочі руки, про що безперестану сповіщали газети, але деякі «безробітні» воліли просити милостиню чи грабувати, тому землекоп, навіть зовсім недосвідчений, міг добре заробити. Того ж вечора, після стомливої поїздки, зробивши пересадку (дорогу розмило), Норріс опинився на брудній зруйнованій колії за Південним Кліфтоном і вперше в житті скуштував фізичної праці.

Дощі періщили кілька тижнів. Цілий схил гори сповз у море – лавина глини, каміння й вирваних з корінням дерев засипала скелі, пляжі й навіть прибережні рифи. Зсув зносив цілі будинки і розбивав їх, як горіхи; з сусідніх будинків, яким загрожувала така сама доля, мешканці вибували, й оселі стояли замкнені, покинуті, нетоплені. Вдень і вночі в таборі землекопів палали вогнища, вдень і вночі змученим землекопам готували гарячу каву, вдень і вночі інженер дільниці обходив роботи, підбадьорюючи своїх робітників, вдень і вночі стукотів телеграф, повідомляючи страшні новини та запитуючи про становище на дільниці. По колії, що йшла схилами гір, зрідка проходили поїзди; вони рухались повільно, часто давали гудки, зупиняючись перед небезпечними місцями, немов живі істоти, які відчувають, що їм загрожує загибель. Начальник дільниці перевіряв роботу і захриплим голосом кричав машиністові, що можна рушати. Землекопи відходили вбік і, затамувавши дух, стежили, як поїзд повільно повзе мимо, а коли поїзд минав небезпечне місце, коротко вигукували «ура» і дивились, як він набирає швидкість і, блимаючи вогнями, даленіє у осонні, що раптом випадало між зливами, або в густіючих дощових сутінках.

Один випадок Картью запам'ятав на все життя. З моря віяв сильний вітер, за п'ятсот футів від насипу величезні вали били в урвисте підніжжя гори. Неподалік від берега невеликий вітрильник подавав сигнали біди – там хтось стріляв з мисливської рушниці, начеб у такий час можна було чекати допомоги. Але тут Картью відвернувся, бо саме розлігся пронизливий гудок, і з дощу виринув паровоз, над яким здіймався велетенський стовп диму. Інженер зблід, але подав машиністові сигнал. Поїзд поповз черепашок) ходою, а вся гора здригалася і, здавалось, хилилася до моря; землекопи інстинктивно вчепилися в дерева та чагарі – марна осторога, така ж марна, як і постріли нещасних моряків унизу. Але й цього разу страхи не справдились, поїзд пройшов щасливо, і Норріс, перевівши дух, згадав про вітрильник і поглянув униз. Судно вже зникло під хвилями….

Так, у тяжкій і небезпечній праці, минали дні і ночі.

Картью змучився від безсоння, від постійного вживання кави, а його руки, розм'якшені сирістю, були натерті до крові; та водночас він почував себе незвично спокійним і здоровим, як ніколи. Життя на відкритому повітрі, фізична праця, постійна необхідність» заробляти на існування виявились чудовими ліками від скептицизму. Він добре знав свою єдину мету: зробити все, щоб поїзд пройшов цією дільницею без аварії, і не лишалося часу, щоб питати, Навіщо це потрібне. Картью – гультяй, марнотратник, безвольний дилетант – незабаром заслужив похвалу і підвищення. Особливо нахваляв його інженер, ставлячи за приклад іншим. Норріс чув, як той сказав комусь: «Є у мене новачок, молодий дженджик, але хлопець свій, він один вартий двох». Ці слова прозвучали зневаженому рідним батьком Норрісові, як музика, і відтоді тяжка плебейська праця не просто була йому по душі – він нею пишався.

Робота була саме в розпалі, коли Норріс згадав, що незабаром день отримання грошей у нотаріуса. На той час Норріса вже зробили старшим: він вирішував, коли зупиняти, а коли пропускати поїзди на небезпечному укосі поблизу Норт-Кліфтона. Ця відповідальність водночас і лякала його, і подобалась йому. Думка про сімдесят п'ять фунтів, які він незабаром мав отримати в конторі нотаріуса, і про те, що того дня він мав бути в Сіднеї, хвилювала і тривожила його. Нарешті Картью вирішив зробити так: вибравши вільну хвилину, пішов у кліфтонський готель, замовив пляшку пива, попросив принести аркуш паперу і написав нотаріусові, що він знайшов добру роботу, яку може втратити, коли поїде в Сідней, і попросив вважати цей лист доказом його присутності в Новому Південному Уельсі, аби він мав змогу отримати гроші в день наступної виплати. Незабаром надійшла відповідь – не лише позитивна, а й дружня. «Хоч ваше прохання й суперечить отриманим мною інструкціям, – писав нотаріус, – я згоден узяти на себе відповідальність і вчинити згідно з вашим проханням. Мушу зізнатись, що ваша поведінка мене приємно розчарувала. Мій досвід свідчить, що від джентльмена у вашому стані навряд чи можна очікувати чогось доброго».