Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ XVI,
У ЯКОМУ Я СТАЮ КОНТРАБАНДИСТОМ, А КАПІТАН УПРАВЛЯЄТЬСЯ В КАЗУЇСТИЦІ

Останньої ночі, проведеної в лагуні острова Мідуей, я майже не спав, тож уранці, коли зі сходом сонця судно почало зніматися з якоря і звичний шум долинув до мене з палуби, я ще лежав, сповитий тяжкою дрімотою. Коли я врешті піднявся нагору, шхуна вже випливала з вузького проходу на простір чистого моря. Майже під самим бортом з оглушливим ревом розгортався сувій білого буруна, а за кормою я побачив клубовиння диму, що здіймалося над кістяком брига. Дим стелився далеко в підвітряний бік, язики полум'я, вириваючися з люків, вже лизали небо, і морське птаство злякано розліталося геть над усією лагуною. Що далі ми відпливали, то дужче розгорялася пожежа на «Летючому шквалі», і коли острів Мідуей зник за небопругом, ми ще довго бачили стовп диму, наче десь далеко димів пароплав. Потім і він пропав з очей, і «Нора Крейн» знову лишилася в пустельному світі хмар та води, одноманітність якого була порушена лише через одинадцять днів, коли на обрії постали суворі гори Оаху.

Звідтоді я не раз мав нагоду потішитися з того, що перед відплиттям ми знищили останки «Летючого шквалу», інакше вони могли б виповісти предивну історію. І не раз я замислювався над тим дивним збігом, що останнім моїм враженням од того проклятого корабля був стовп диму на обрії; адже стовп диму кілька разів відіграв не останню роль у всій цій історії, заманивши деяких її учасників назустріч долі, якої вони не сподівалися, і сповнивши душі інших невимовним жахом. Але дим, який бачили ми, був останнім у цій історії, і коли він розсіявся, таємниця брига стала таємницею єдиної людини.

Оаху, головний острів Гавайського архіпелагу, ми побачили на світанку, коли перші промені сонця осяяли океан. Ми пішли понад берегом, тримаючись якнайближче до нього. Віяв свіжий бриз, небо було безхмарне, і ніщо не заважало нам оглядати безплідні гірські схили та низькорослі кокосові пальми цього досить невеселого острова. Близько четвертої години ми обійшли мис Вайманоло, що прикривав із заходу чималу бухту Гонолулу, хвилин двадцять красувалися на очах усього міста, а потім знову повернулись на підвітряний бік Вайманоло, де й лягли в дрейф аж до вечора.

Коли стемніло, ми знову обійшли мис і якнайобережніше попливли до гирла Перл Лох, де, як ми домовились із Джімом, я мав зустрітися з контрабандистами. На щастя, ніч була темна, а море спокійне. Згідно з інструкціями судно загасило вогні, вивісивши лише червоні ліхтарі на кат-балках майже при самій воді. На бушприті ми виставили дозорця, другий видобувся на салінг, а решта команди з'юрмилася на носі, пильнуючи або друзів, або ворогів. Наставала вирішальна хвилина всієї нашої операції; ми ризикували власною свободою та репутацією – і все задля суми, такої мізерної для людини, що їй загрожувало таке банкрутство, як мені, аж я ледве стримувався від гіркого сміху. Але вистава була підготована, ми мали зіграти її до кінця.

Деякий час ми бачили тільки темні обриси гір, відблиски смолоскипів, при світлі яких острів'яни ловили при березі рибу, та скупчення яскравих вогнів, по якому далеко в морі можна пізнати місто Гонолулу. Незабаром між нами й берегом заблищала яскраво-червона зірочка й почала повільно наближатися. Це був умовний сигнал, і ми поквапилися опустити білий ліхтар на кормі, загасити обидва червоні і стишити хід. Яскраво-червона зірочка чимраз ближчала, почувся плюскіт весел та людські голоси, і нарешті з невидимого човна гукнули:

– Це містер Додд?

– Так, – відповів я. – Джім Пінкертон з вами?

– Ні, сер, – долинуло у відповідь, – але з нами його довірений на прізвище Спіді.

– Я тут, містере Додд, – почувся голос самого Спіді, – я привіз вам листи.

– Гаразд! – відповів я. – Піднімайтесь на борт, панове, та не забудьте мою кореспонденцію.

До шхуни підійшов вельбот, і по трапу піднялися троє: мій давній знайомий по Сан-Франціско, біржовий ділок Спіді, зморшкуватий дідок на прізвище Шарп і рум'яний товстун із печаттю розпусти та пияцтва на обличчі, прізвище якого було Фаулер. Ці двоє, як я довідався згодом, часто працювали разом. Шарп давав капітал, а Фаулер, відома на островах впливова особа, вкладав у діло свою енергію, невідпорність, а також особисті зв'язки, що без них у таких випадках не обійтися. Обох, а особливо Фаулера, зманювала ще й романтична сторона операцій, і того ж вечора я відчув до Фаулера особливу симпатію. Однак у ті перші хвилини мені було не до нових знайомих, бо перше ніж Спіді добув листи, мене сповістили про велике лихо, що спіткало нас.

– Ми принесли вам неприємну новину, містере Додд, – сказав Фаулер. – Ваша фірма збанкрутувала.

– Як! Уже? – вигукнув я.

– Ще й дивно, як Пінкертон протримався так довго, – почув я у відповідь. – Купівля брига вичерпала весь ваш кредит. Хоч ваша фірма й вела великі операції, але її капітали були надто малі, тож коли становище загострилось, ви вже були приречені. Шнкертон прогорів, кредитори отримали по сім центів за долар, газети про це написали, але не дуже на вас нападалися, – мабуть, у Джіма в тих колах є зв'язки. Та біда в тому, що про вашу купівлю «Летючого шквалу» стало широко відомо тут, у Гонолулу. Тож чим швидше ми заберемо товар і відлічимо долари, тим буде краще для нас усіх.

– Панове, – сказав я. – Гадаю, ви пробачите мені. Мій друг капітан пригостить вас шампанським, щоб вам було веселіше чекати, бо я не можу ні про що говорити, поки не прочитаю цих листів.

Вони почали були заперечувати, – і справді, будь-яке зволікання таїло небезпеку, – але моя біда була настільки явна, що їхні душі зм'якшились, і незабаром я, лишившися на палубі один, при світлі ліхтаря, поставленого біля поруччя, перечитував сумні листи.

«Мій любий Лаудене! – починався перший. – Цей лист передасть тобі твій друг Спіді, з яким ти продавав акції копалень Катамаунта. Його непідкупність і чесність, його щира прихильність до тебе забезпечують йому роль найбільш підходящого агента в Гонолулу, бо там нам доведеться мати справу з досвідченими людьми. Там орудує Біллі Фаулер (ти, гадаю, чув про нього. Він політик і може домовитися з митниками). Для мене настають тяжкі часи тут, у Сан-Франціско, але я сповнений сили та бадьорості. Зі мною Меймі, а мій компаньйон під усіма вітрилами мчить через моря до нашого скарбу, схованого на борту брига, і я відчуваю, що здатен жонглювати єгипетськими пірамідами, як фокусник алюмінієвими кулями. Я можу лише побажати тобі, мій Лаудене, щоб ти відчував таке ж піднесення, як я! Мені здається, що я не ходжу, а літаю! І завжди й скрізь я відчуваю підтримку моєї чудової Меймі. Вона дала мені крила. Я б'ю всі рекорди.

Твій вірний компаньйон

Джім Пінкертон».

Другий лист був написаний у зовсім іншому тоні:

«Любий Лаудене!

Як мені підготувати тебе до жахливої звістки? Я боюсь, що ти її не переживеш. Доля не пощадила нас: сьогодні, об одинадцятій годині сорок п'ять хвилин наша фірма збанкрутувала. Причиною став вексель Бредлі на двісті доларів, і тепер наш дефіцит – двісті п'ятдесят тисяч доларів. Яка ганьба! Яке нещастя! А ти ж відбув усього лиш три тижні тому! Лаудене, не нарікай на свого компаньйона. Якби це було в людській спромозі, я будь-що знайшов би раду, але ж усе розвалювалось – хоч і повільно, але безповоротно. Ця клята справа танула спроквола, і вексель Бредлі завдав їй останнього удару. Я виплачу борги – гадаю, це ще в моїх силах. Кредитори накинулись на мене всі разом, як меломани на виставу з Аделіною Патті [92]92
  Патті, Аделіна (1843–1919) – славнозвісна італійська оперна співачка.


[Закрыть]. Я ще не знаю точно, який капітал ми маємо, бо наша фірма вела дуже численні операції, проте я працюю вдень і вночі й маю надію, що сума набереться чимала. Якщо наш бриг принесе хоча б половину того, на що ми розраховуємо, останнє слово залишиться за нами. Я сповнений сил і завзяття, як завжди, і ніщо не може зламати мій дух. Меймі – моя незмінна опора. У мене таке відчуття, що банкрутство вдарило лише по мені, не торкнувшись ні тебе, ні її. Поспішай, Лаудене. Це все, що вимагається від тебе.

Завжди твій

Дж. Пінкертон».

Третій лист був просто сумний.

«Мій нещасний Лаудене! Я щодня засиджуюсь за північ, намагаючись привести до ладу наші справи. Ти й гадки не маєш, які вони складні та заплутані. Дуглас Б. Лонгхерст сказав з усмішкою, що він не звик покривати нечесні прийоми. І я не можу заперечити, що деякі наші справи скидаються на спекуляції. Боронь боже, щоб тобі, людині такої витонченої та чутливої натури, будь-коли довелося мати справу з судовими виконавцями. В серцях цих людей нема й тіні людських почуттів. Та мені було б куди легше пережити все це, якби не галас, здійнятий газетами. Як часто, Лаудене, пригадую я твої справедливі нарікання на нашу пресу! Один журналіст надрукував інтерв'ю зі мною, безсоромно спотворивши все, що я казав, ще й додав глузливий коментар. Твоє серце закипіло б обуренням – такий він був жорстокий. Я не написав би так навіть про найпідлішого шахрая, якби з ним трапилося нещастя, подібне до мого! Меймі тільки ахнула, вперше за весь час вона не витримала. Як напрочуд слушно зауважив ти тоді в Парижі, що не треба торкатися особистої зовнішності! Цей підлий газетяр написав…»

Далі йшли слова, старанно закреслені, після чого мій нещасний друг перейшов на іншу тему:

«Мені тяжко писати про стан наших справ. У нас немає жодного активу. Навіть «Тринадцять зірочок» не мають зараз збуту, хоча кращого продукту в цьому місті годі й знайти. Після купівлі «Летючого шквалу» прокляття лягло на все, за що ми беремось. І яка ж від нього користь? Либонь, жоден потерпілий корабель не покрив би нашого дефіциту. Мені не йде з голови думка, що ти в усьому звинувачуєш мене. Я ж пам'ятаю, як я не слухав твоїх умовлянь. О Лаудене, пожалій свого нещасного компаньйона! Усі ці нечисті справи мене доконають. При думці про те, як ти мене осуджуєш, я здригаюся, мов під пильним оком божим. А ще мене пригнічує, що не всі мої книги в порядку, і я не знаю, щoб мені робити, наче зійшов з глузду. Лаудене, як будуть неприємності, я зроблю все можливе, аби вигородити тебе. Я вже заявив судовим виконавцям, що ти зовсім не розумієшся на справах і ніколи не торкався до наших книг. Гадаю, Лаудене, що я вчинив правильно. Я розумію – це була вільність із мого боку. Я розумію – ти маєш повне право оскаржити мою заяву. Але якби ти тільки чув, щoб вони казали! Я ж, май на увазі, ніколи не порушував законів! Навіть ти зі своєю вимогливістю й педантичністю не міг би ні до чого присікатись, якби все пішло на лад. Адже купівля «Летючого шквалу» була нашою найбільшою операцією, а запропонував її ти. Меймі каже, що ніколи не змогла б глянути тобі в очі, якби це я запропонував купити брига. Вона така совісна!

Твій невтішний Джім».

Останній лист був без будь-якого звертання:

«Настав кінець моїй діловій кар'єрі. Я здаюсь, у мене більше нема снаги. Мабуть, мені варто втішитись, бо суд уже позаду. Не знаю, як я його витримав, не пам'ятаю нічого. Коли наша операція завершиться щасливо – я маю на увазі бриг, – ми поїдемо в Європу й житимемо на проценти з капіталу. Працювати я більше не зможу. Я здригаюсь, коли до мене звертаються. Раніше я завжди мав надію, я працював і працював, не покладаючи рук, – та до чого все це привело? Я хочу лежати в саду, читаючи Шекспіра й Е. Роу. Не май мене за боягуза, Лаудене, я хворий – тільки й того. Мені треба відпочити. Все життя я трудився скільки сили, не шкодуючи себе, кожен зароблений долар я карбував із власного мозку. Я ніколи не чинив підлоти, я завжди був порядний, я завжди подавав жебракам. То невже я не заробив права на відпочинок? Мені треба відпочити бодай рік, інакше я просто впаду на вулиці й помру від перевтоми. Повір мені – це правда. Коли ти хоч що-небудь знайшов, довірся Спіді, і постарайся, щоб кредитори не пронюхали про твою знахідку. Я допоміг тобі, як ти вплутався в біду, – допоможи ж тепер ти мені. Не обманюй себе – ти допоможеш мені зараз, бо потім буде пізно. Я став клерком і не годен навіть рахувати. Меймі працює друкаркою на біржі в нижньому місті. Для мене в житті нічого не лишилось. Я розумію – тобі неприємно буде зробити те, про що я прошу. Але пам'ятай: це життя або смерть Джіма Пінкертона.

P. S. Ми виплатили по сім центів за долар. Яке падіння! А втім, тепер нічим тут не зарадиш, я не буду скиглити. Незважаючи на все, Лаудене, я хочу жити. Я відмовляюсь від честолюбних прагнень, я просто хочу жити. Все-таки в житті ще лишилося мені чимало радощів. Поганий з мене вийшов клерк. Був би знову на коні, я не тримав би в себе такого працівника й півгодини, але назад мені нема вороття. Ти – моя остання надія. То допоможи ж

Джімові Пінкертону».

Після цього постскриптуму був іще один, сповнений таких самих жалощів та велемовних заклинань, а крім того, до листа додавалась довідка лікаря, досить похмура. Я не буду наводити її. Мені не годиться оповідати докладно про всі неприємності, які випали на долю Джіма, що на довершення всього впав у відчай і захворів. Яке враження все це справило на мене, здогадатися неважко. Прочитавши всі листи, я спрагло вдихнув свіжого повітря і втупився в яскраві вогні Гонолулу. На якусь мить мені здалося, що це повний крах, та незабаром я відчув раптовий приплив енергії. На Джіма надії більше не було, я мав усе вирішувати самостійно й діяти на свій власний розсуд.

Та одна річ – сказати, й зовсім інша – зробити. Мене переповнював майже материнський жаль до мого нещасного друга, його відчай гнітив мене. Я пригадував, який він був діяльний та непогамовний, і з болем усвідомлював, як перемололо його нещастя; тож я не мав сили відмовити йому, але не мав як виконати його прохання. Спогад про мого батька, що так само несподівано збанкрутував, хоч напередодні мав не менш нежданий успіх; страх перед законом, що аж обвіяв мене тюремним холодом та задзвенів у вухах кайданами, – все це штовхало мене в один бік, а вмовляння мого друга – в інший. Та навіть у ті хвилини вагань я твердо знав: раз обравши шлях, я піду ним до кінця.

Тоді я згадав, що мав на борту друга, і, спустившись в каюту, сказав гостям:

– Панове! Я прошу у вас ще кілька хвилин, хоч, боюсь, вони видадуться вам довгими, бо я позбавлю вас співрозмовника. Мені конче треба поговорити з капітаном Нейрсом.

Обидва контрабандисти миттю скочили зі своїх стільців, заявивши, що справа не жде, вони вже досить ризикували, і коли я не візьмуся до неї негайно, вони повернуться на берег.

– Як хочете, панове, – не перечив я, – тим паче, що я вас розумію. Я ще не певен, чи зможу запропонувати вам саме те, що вас цікавить. А якщо й запропоную, то перш за все треба вирішити чимало питань, однак дозвольте запевнити: не в моєму звичаї діяти під дулом пістолета.

– О, містере Додд, повірте, ми не маємо наміру силувати вас! – сказав Фаулер. – Але зважте й на наше становище – воно справді небезпечне. Адже не лише ми бачили вашу шхуну, коли вона обходила Вайманоло.

– Містере Фаулер, але ж і я сам народився не вчора, – зауважив я. – І я хотів би все-таки висловити свою думку. Можливо, я помиляюсь, але ви не переконаєте мене. Якби митники мали намір заскочити нас, вони вже були б тут. Іншими словами, хтось використовує свій вплив, і гадаю, я не помилюсь, коли скажу, що ім'я цього благодійника – Фаулер.

Вони обидва голосно розсміялись, і коли я поставив на стіл ще одну пляшку шампанського, подарованого Лонгхерстом Джімові, гості без заперечень відпустили мене з капітаном на палубу.

Я простяг Нейрсові листи, і він швидко їх переглянув.

– А тепер, капітане, – сказав я, – мене цікавить ваша думка: що все це означає?

– Листи підказують, – відповів капітан, – що вам треба повністю покластися на Спіді, – віддати йому всю виручку, а самому тримати язик за зубами. Було б добре, якби ви й мені не показували цих листів, – невесело сказав він. – Гроші з брига плюс виторг за опій складуть чималу суму, і втаїти її…

– Себто, якщо я на це зважуся.

– Саме так. Якщо ви на це зважитесь.

– А які є за і проти?

– По-перше, тюрма. Та навіть якщо ви уникнете її, на душі вам лежатиме камінь. Сума досить значна, й це може накликати чималі прикрощі, та все ж це не настільки великі гроші, щоб бути підставою для виправдання. Людина, що продає своє сумління менше, ніж за шестизначну цифру, падає у власних очах. Принаймні так вважаю я. Заради мільйона ще можна б ризикнути. Та й то – після цього спокійно не спатимеш… А тут іще й цей Спіді! Ви його добре знаєте?

– Та так… – здвигнув я плечима.

– Ну, то він може накивати п'ятами, прихопивши з собою весь капітал, – провадив Нейрс, – а якщо й ні, то вам, либонь, доведеться поїти й годувати його, поки й вашого віку. Для мене це було б занадто. Звісно, вам треба думати й про містера Пінкертона: адже він завжди був вашим добрим другом, він вам допомагав, як міг, еге ж?

– Саме так! – вигукнув я. – Мені важко навіть пояснити вам, в якому я боргу перед ним.

– Оце вже важливо, – мовив капітан. – Якби йшлося тільки про гроші, я сказав би, що це не та сума; проте доводиться поступатися своїми принципами, коли справа стосується друзів – достойних друзів, маю на увазі. Ваш Пінкертон зараз хворий і переляканий на смерть – довідка лікаря не залишає щодо цього жодних сумнівів. Тож уявіть собі, що буде з вами, на разі він помре! Тоді вся відповідальність за втаєну суму впаде на вас. Вам треба певно усвідомити ситуацію, в якій ви опинилися, а вона зводиться ось до чого: «Мій друг Пінкертон може потрапити на той світ, а я можу потрапити в тюрму. Чого я боюсь менше?»

– Не зовсім так, – заперечив я. – Доводиться вибирати між тим, що чесно й що нечесно.

– Не знаю, не знаю, – відповів Нейрс. – Мені здається, ви так не думали, коли бралися за контрабанду опію…

– Маєте слушність, – погодився я, – хоч мені й соромно зізнатись у цьому.

– А проте, – вів далі Нейрс, – ви на відчай душі кинулися в контрабанду опію, і я хоч-не-хоч вислухав чимало нарікань, коли цього товару виявилось без лишку. Чи, може, ви діяли за вказівкою компаньйона? Може, він не бачить великої різниці між утаюванням капіталу й контрабандою?

– Ви вгадали: так воно й є! – вигукнув я. – Та я й сам, хоч і відчуваю різницю, не годен пояснити, в чому вона.

– Це звичайна річ, – повчально мовив Нейрс. – Що кому до вподоби. Але подумайте ось про що: як усе це сприйме ваш друг? Ви відмовляєте йому в послузі, а самі опиняєтесь на коні; ви розчаровуєте його, та ще й мало не намилюєте йому шию. Це вже занадто. Повірте, містере Додд, ніяка дружба такого не витримає. Вам треба або стати на точку зору вашого друга, або ж розірвати із ним стосунки й діяти самостійно.

– Не вірю! – вигукнув я. – Ви не знаєте Джіма!

– Що ж, повірите, – відповів Нейрс. – І ще одне: Пінкертон певен, що ви виручили чималу суму, і в ній – його життя і здоров'я. Та коли поділити цю суму між усіма вашими кредиторами, кожному припаде дріб'язок – хіба що на трамвай… За такі гроші вам і спасибі не скажуть. Адже всі знають, на які витрати ви пішли, щоб добути право обнишпорити цей бриг. І ось, домігшись свого, ви повертаєтесь у Сан-Франціско й виплачуєте своїм кредиторам десять тисяч… нехай навіть двадцять. До того ж вам доведеться відверто зізнатися, що частина цієї суми виручена за контрабанду. А Біллі Фаулер, майте на увазі, ніякої розписки вам не дасть! Тепер погляньте на все це збоку – і ясно, як божий день, що вас запідозрять в утаюванні грошей. Ці десять тисяч – подачка, і всі будуть чудуватися з вашого нахабства. Отже, містере Додд, ваша репутація підмочена остаточно, і тут уже нічим не зарадиш.

– Мабуть, ви мені не повірите, – сказав я, – але я відчуваю неабияку полегкість.

– Ну, тоді ви зроблені на інший копил, ніж я, – відповів Нейрс. – І якщо вже мова зайшла про мене, подумайте про моє становище. Я не завдам вам прикрощів, у вас рясно власних; коли моєму другові загрожує лихо, я заплющу очі й зроблю те, про що він мене просить, але водночас мої судновласники – теж ваші кредитори, а я – їхній представник! Тож мені доведеться дивитися в інший бік, поки утаєна від них сума плистиме на берег у кишенях містера Спіді. Я ніколи не зробив би цього заради містера Джеймса Дж. Блейна, але я залюбки зроблю це для вас, містере Додд, і мені жаль, що я не в змозі зробити для вас щось вагоміше.

– Дякую, капітане, – сказав я, – однак моя воля тверда – я вибираю чесний шлях.

– Гадаю, не моє становище штовхає вас на це? – спитав капітан.

– І воно теж. Сподіваюсь, я не боягуз. Сподіваюсь, задля Джіма я наважився б украсти, але ж тут ідеться й про вас, і про Спіді, і ще про декого, і тут уже я не можу врятувати Джіма. Коли ми повернемось у Фріско, я працюватиму на нього, звісно… Може, цього буде недостатньо і він усе-таки помре, а мене замучить сумління, проте іншого шляху нема – я зробив усе, що міг.

– Либонь, ви чините й правильно, – сказав Нейрс. – Але, хоч повісьте мене, я не знаю, чи так воно. Та для мене це, звісно, краще. І подумайте: чи не попросити вам гостей покинути судно ні з чим? Нема сенсу ризикувати заради кредиторів.

– Думка вже не про них, – відповів я, – хоча я й затримав їх так довго, що мені не стає духу показати їм на двері.

І справді, лише ця причина й спонукала мене укласти угоду, яка була мені вже зайва. Проте ця операція виявилась такою кумедною, що я почував себе віддяченим сповна. Фаулер і Шарп були дуже хитрі, спритні гендлярі. Вони чомусь виказали мені пошану, як людині свого кола, і перше ніж ми покінчили з торгами, встигли перейнятись найглибшою повагою до мене. Я заслужив її не якимись несусвітніми хитрощами, а лише тим, що казав щиру правду і не приховував певної байдужості до наслідків наших переговорів. Навряд чи я мав дипломатичний хист – свій успіх я завдячував відвертості, а зовсім не словесній вправності. Бо ж відвертість не має нічого спільного з дипломатією, а моя байдужість до наслідків не була дипломатичним ходом. Та коли я, приміром, признався, що у мене всього-на-всього двісті сорок фунтів опію, мої контрабандисти обмінялися багатозначними поглядами, які мовби промовляли: «Ось гідний нас суперник!», – а коли я недбало призначив п'ятдесят п'ять доларів за фунт у відповідь на запропоновані ними двадцять, докинувши, що «мені все це байдуже, панове, хоч беріть, хоч не беріть, але в будь-якому разі випийте ще шампанського», – я із задоволенням помітив, як Шарп штовхнув Фаулера ліктем, і той ковтнув усмішку й, замість схвального «За ваше здоров'я!», пробурмотів: «Ні-ні, годі, дякуємо, містере Додд!» Навіть більше: коли дійшли згоди, коли наші гості придбали опій по п'ятдесят доларів за фунт (досить вигідний варіант для моїх кредиторів) і відчалили в своєму вельботі, я мав утіху почути дуже приємну похвалу (вони, мабуть, не знали, що по тихій воді звук розлунюється досить далеко):

– Цьому Доддові пальця в рот не клади, – мовив Шарп.

У відповідь пролунав басовитий голос Фаулера: – Бог свідок – я так і не розкусив цього спритника.

І ось ми знову лишилися самі на «Норі Крейн». І знову мене обступили події того вечора, і відчайдушні заклинання Пінкертона, і тяжкі сумніви в справедливості мого жорстокого рішення. Коли вірити тій писанині, що мені доводилось читати, свідомість власної доброчесності мала б стати мені надійною підтримкою. Аж ні! Мені гризла душу думка, що я пожертвував своїм хворим другом, злякавшись тюрми та публічної ганьби, а розуміння власної малодушності ще нікого не підтримувало в лиху годину.