Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 27 страниц)

Якось я сидів у кутку великої зали, що сяяла склом і дзеркалами; я обідав, поглядаючи на зображення натурниці, виконане пензлем місцевого таланта. Раптом почувся тупіт ніг і гучний гомін, двері розчахнулися, і до зали, наче штормова хвиля, ринув натовп. Це були здебільшого матроси, всі вкрай збуджені; вони юрмились довкола кількох чоловік, щось безладно вигукуючи, як діти в Англії юрмляться довкола балагану з ляльковими Панчем та Джуді [71]71
  Панч і Джуді – головні герої традиційного вуличного лялькового театру в Англії.


[Закрыть]. По шинку пішов підліт, що це капітан Трент і його матроси, вцілілі після катастрофи англійського брига «Летючий шквал»; їх підібрав англійський військовий корабель на атолі Мідуей. До Сан-Франціско вони прибули вранці і прийшли сюди підкріпитись після того, як зробили заяву властям. Я пильно оглянув їх. Четверо засмаглих моряків зі склянками в руках стояли біля стойки, оточені натовпом цікавих, що засипали їх питаннями. Один, із них, гаваєць, був коком, як мені сказали; другий тримав клітку з канаркою (пташка час від часу заливалась дзвінким щебетом); у третього ліва рука висіла в черезплічнику, й він, на вигляд досить вихований, був помітно блідий, мов людина, яка щойно зазнала тяжкого поранення; у капітана – рум'яного блакитноокого здорованя років сорока п'яти – була забинтована права рука. Ці гості зацікавили мене. Особливо здивувало мене те, що вони – капітан, кок і двоє матросів – разом гуляють вулицями, разом заходять до шинків. Я дістав альбом і почав малювати портрети чотирьох урятованих моряків. В натовпі це помітили, кілька чоловік відступили набік, і я мав змогу добре роздивитися обличчя й манери капітана Трента, хоча сам він цього й не підозрював.

Віскі розв'язало капітанові язик, і він, заохочений палкими проханнями, почав переповідати історію їхніх злигоднів. До мене долітали тільки окремі фрази про те, як він «ішов правим галсом», як «раптом сильно дмухнуло з норд-норд-весту», і як «отут бриг і сів на мілину».

Час від часу капітан звертався до котрогось із матросів: «Так було, Джеку?», – і той відповідав: «Так воно й було, капітане Трент». Наприкінці оповіді він викликав особливу палку симпатію слухачів, вигукнувши: «К бісу оті карти, що їх нам Адміралтейство дає!» Слухачі закивали головами, залунали схвальні вигуки, і я зрозумів, що вони вважають капітана Трента першорядним моряком і справжнім джентльменом. Я саме закінчив малювати цю четвірку, а також канарку (всі вони, особливо пташка, вийшли дуже схожі), згорнув альбом і неквапом вийшов із шинку.

Я тоді й гадки не мав, що покидаю першу сцену першої дії своєї життєвої драми. Проте все побачене, а надто капітанове обличчя, довго жило в моїй пам'яті. Я не вважаю себе ясновидцем, але, в усякому разі, людина я спостережлива і, зокрема, вмію розгледіти жах на людському обличчі. Капітан Трент з англійського брига «Летючий шквал» був дуже велемовний, дуже гострий на язик, дуже відвертий, але в його блакитних очах я помітив холодну настороженість, а в рисах обличчя прозирав страх. Може, він боявся, що його позбавлять капітанських прав? Гадаю, що ні – його рука не тремтіла б так явно, коли він брав склянку з віскі. Можливо, він і досі переживав катастрофу свого судна? Я згадав, як один із моїх друзів, уцілівши після катастрофи поїзда, ще протягом місяця мимоволі здригався. І я переконував себе, що капітан «Летючого шквалу» переживає щось подібне, хоча на нервову людину він не скидався.

РОЗДІЛ IX
КАТАСТРОФА «ЛЕТЮЧОГО ШКВАЛУ»

Наступного ранку, коли я прокинувся, Пінкертон уже сидів за столом, уважно читаючи «Дейлі Оксідентал». Це була газета (не знаю, чи існує вона нині), зовсім не схожа на інші періодичні видання Далекого Заходу. Коли всі газети в статтях та найменших дописах рясніли крикливими заголовками, найвищими ступенями прикметників, сумнівними красивостями, недоречними цитатами і фальшивим перебільшенням, дешевим бездушним пафосом уже згаданого мною Гаррі Міллера, то зі сторінок «Дейлі Оксідентал» поставав серйозний, розсудливий видавець-джентльмен, єдиною метою якого було повідомляти точні факти. Мене газета приваблювала саме цим, а Пінкертон дуже цінував її за виняткову обізнаність у ділових питаннях.

– Лаудене, – звернувся він до мене, відвівши очі від газети, – ти часом дорікаєш мені, що я хапаюсь відразу за десятки справ; але я вважаю, що, побачивши долар, який валяється під ногами, його треба підібрати. А щойно я спіткнувся об цілу купу доларів, яка валяється на кораловому рифі посеред Тихого океану.

– Джіме, друже мій, опам'ятайся! – вигукнув я. – Адже в наших руках Діп'ю-Сіті, один із благословенних центрів нашого штату! Адже в наших руках…

– Ні, ти тільки послухай, – урвав мене Джім. – Стаття написана кепсько, репортерам цієї газети взагалі не вистачає вогню, але факти, я думаю, сумніву не підлягають.

І він почав читати:

– «Катастрофа англійського брига «Летючий шквал». Учора в Сан-Франціско прибув англійський військовий корабель «Буря». На його борту були капітан Трент і четверо матросів з англійського брига «Летючий шквал», які після корабельної катастрофи дванадцятого лютого вибрались на берег атолу Мідуей, де їх, на щастя, виявили наступного ж дня. «Летючий шквал», бриг водотоннажністю в двісті тонн, був приписаний до Лондонського порту і вже років зо два плавав як трамп. Капітан Трент вийшов із Гонконга восьмого грудня, тримаючи курс на Сан-Франціско, із застрахованим вантажем рису, а також чаю, шовку й китайської галантереї на загальну суму десять тисяч доларів. Згідно з вахтовим журналом стояла гарна погода: віяв легкий вітер; часом наставав штиль і лише зрідка налітали шквали. На двадцять восьмому градусі північної широти і сто сімдесят сьомому градусі західної довготи, оскільки запаси води на борту зіпсувались, капітан Трент взяв курс на атол Мідуей, керуючись неправильними відомостями «Довідника по північній частині Тихого океану» про те, що на цьому атолі розташована вугільна станція. Виявилось, що це всього-на-всього піщана мілина, оточена кораловим рифом, майже скрізь – підводним. На атолі було багато птаства, а в лагуні – доброї риби, але зовсім не було дров, а вода, до якої докопались потерпілі, була солонувата. Капітан Трент знайшов добру якірну стоянку біля північного краю обмілини, де глибина сягала п'ятнадцяти морських сажнів [72]72
  Морський сажень дорівнює шести футам, тобто 182 см.


[Закрыть], а дно було піщане з латками коралів.

Тут його сім днів тримав штиль; матроси почали слабувати, бо питна вода зіпсувалася. Аж увечері дванадцятого лютого з норд-норд-осту повіяв слабкий поривчастий вітер. Хоча вже сутеніло, капітан Трент негайно знявся з якоря і спробував вийти в море. Коли судно підпливло до вузького проходу між рифами, зненацька настало затишшя, потім налетів шквал з норду, а тоді навіть норд-норд-вест і викинув бриг на піщану мілину приблизно о сімнадцятій сорок. Джон Воллен, родом з Фінляндії, і швед Чарлз Голдорсен потонули, коли спускали шлюпку, бо не вміли плавати, а вже споночіло, і в гуркоті прибою танули всі звуки. В цей же час матросові Джонові Брауну фалом [73]73
  Фал (гол.) – трос або канат для піднімання вітрил, сигналів, прапорів тощо.


[Закрыть]перебило руку. Капітан Трент повідомив репортерові «бксідентала», що бриг урізався носом, на його думку, в кораловий риф, а потім перевалився через цю перешкоду і тепер лежить на піску, зарившись форштевнем і накренившись на правий борт. Перше зіткнення, мабуть, ушкодило судно, бо в носовій частині почалася теча. Рис, певне, увесь пропав, але найцінніший вантаж, на щастя, лежав на кормі. Капітан Трент уже споряджав свого баркаса для плавання відкритим морем, коли завдяки щасливому збігу обставин «Буря», що за наказом Адміралтейства обходила острови в пошуках можливих жертв корабельних катастроф, звільнила мужнього капітана від ще однієї небезпечної справи. Нема потреби розповідати, яку щиру вдячність висловлюють капітан і матроси нещасливого судна за дбайливість, виявлену екіпажем військового корабля. Друкуємо список тих, хто врятувався: Джекоб Трент, капітан з Гулля, Англія; Еліас Годдедааль, помічник капітана, уродженець Крістіансанда, Швеція; А Він, кок, уродженець Сани, Китай; Джон Браун, уродженець Глазго, Шотландія; Джон Гарді, уродженець Лондона, Англія. «Летючий шквал» збудований десять років тому, сьогодні вранці, згідно з інструкцією агентства Ллойда, буде проданий у нинішньому своєму стані з аукціону на користь власників судна. Аукціон відбудеться в приміщенні Торгової біржі о десятій годині.

Додаткові відомості.

Згодом репортер «Оксідентала» розшукав у готелі «Палас» лейтенанта Себрайта, старшого офіцера військового корабля «Буря». Хоробрий офіцер поспішав, проте він підтвердив повідомлення капітана Трента до найменшої подробиці. Він додав, що «Летючий шквал» лежить дуже міцно, і якщо тільки на нього не налетить сильний ураган з норд-весту, – а це малоймовірно, – то він може пролежати до наступної зими».

– Ти ніколи не навчишся розбиратися в літературі, – сказав я, коли Джім дочитав статтю. – Це написано вправно, правдиво, просто і ясно. Я помітив лише одну-єдину помилку: кок не китаєць, а канак і, я певен, з Гавайських островів.

– Звідки ти знаєш? – здивувався Джім.

– Я бачив їх учора ввечері в шинку, – відповів я, – і навіть чув усю історію – звичайно випадково – з уст капітана Трента, що дуже нервувався і страшенно хотів випити…

– Це суті справи не стосується, – не дослухавши мене, мовив Пінкертон. – Мене цікавить, що ти скажеш про ці долари, які валяються на рифі?

– А воно окупиться? – спитав я.

– Аякже! – вигукнув Пінкертон. – Хіба ти не чув? Цей англійський офіцер сказав, що бриг лежить надійно. А хіба ти не чув, що вантаж оцінюється в десять тисяч доларів? Тепер не сезон, безробітних шхун багато, і я можу зафрахтувати будь-яку з них не дорожче, як за двісті п'ятдесят доларів на місяць. А що ми виграємо? Та ми ж візьмемо триста процентів чистого прибутку!

– Ти забуваєш про те, – заперечив я, – що рис пропав. Адже так сказав сам капітан.

– Так, я це врахував, – погодився Джім. – Рис – взагалі неходовий товар, і його беруть більше як баласт. Мене цікавлять чай і шовки. Треба лише вияснити, скільки їх навантажили, а для цього треба погортати документацію судна. Я зателефонував до контори Ллойда й домовився, що капітан буде там за годину, і тоді я знатиму про бриг усе – начеб я сам будував його. Крім того, ти навіть не уявляєш, що можна зняти з потерпілого корабля: мідь, свинець, якорі, такелаж, якірні ланцюги, навіть посуд!

– По-моєму, ти забув про одну дрібницю, – сказав я. – Перш ніж ти почнеш знімати посуд із потерпілого судна, тобі треба його купити. А скільки це коштуватиме?

– Сто доларів!

– Чому це ти гадаєш, що саме сто доларів?

– Я не гадаю – я знаю, – відповів Комерційний Геній. – Друже мій, можливо, я профан у літературі, а ось ти – повний невіглас у ділових питаннях. Яким чином, по-твоєму, я купив «Джеймса Муді» за двісті п'ятдесят доларів, коли самі лише шлюпки на ньому коштували в чотири рази дорожче? Моє ім'я було першим у списку! Цього разу воно теж стоїть першим. Цифру називаю я, і я назву невелику, бо місце катастрофи звідси дуже далеко. Та хоч би яку цифру я назвав – це й буде ціна.

– Усе це звучить дуже таємниче, – мовив я недовірливо. – Може, аукціон відбуватиметься в якомусь підземному склепі? Чи має право перший-ліпший громадянин міста – хоча б, приміром, я – прийти на цей аукціон?

– Ну що ти, все робиться відкрито і чесно! – обурено вигукнув Джім. – Прийти може будь-хто, але ніхто не стане набавляти запропоновану нами ціну, а якщо й знайдеться такий сміливець, він скінчить погано. Усе в наших руках, ми об'єднані в синдикат, тож маємо змогу підняти ціну до цифри, недосяжної для чужаків: наш синдикат має капітал у два мільйони, і ми не зупинимось ні перед чим. І навіть якщо хтось насмілиться перехопити нашу покупку, то повір мені, Лаудене: він гадатиме, що все місто збожеволіло, бо він не зможе укласти жодної угоди. Все, чого він потребуватиме – шхуни, водолази, матроси, – враз підскочить у ціні, тож не з його кишенею можна буде їх найняти.

– Як же ти потрапив у цей синдикат? – здивувався я. – Ти свого часу був для нього чужою людиною…

– А я поринув у цю справу, Лаудене, і почав її докладно вивчати. Я захопився, бо справа виявилась досить романтичною; згодом я зрозумів, що вона обіцяє чималий зиск. Незабаром я вже міг тут будь-кому дати кілька очок уперед. Ніхто не знав, що я примірююсь до потерпілих кораблів; аж якось уранці я заявився в барліг самого Дугласа Б. Лонгхерста, виклав йому всі факти й цифри і поставив питання руба: «Берете мене в синдикат чи мені створювати власний?» Він попросив на роздуми півгодини, а коли я повернувся, сказав: «Пінку, я записав тебе». Коли моє прізвище опинилось у списку першим, я добре заробив, купивши «Муді». І ось тепер хочу купити «Летючий шквал»!

Тут Пінкертон, поглянувши на годинника, скрикнув, поспіхом призначив мені зустріч біля дверей Торгової біржі й подався до контори страхового агента, аби переглянути документи та поговорити з капітаном.

Я неквапливо курив сигарету, розмірковував над тим, що сказав Пінкертон, і нарешті вирішив, що з усіх способів добування доларів купівля розбитих кораблів збуджує мою уяву найдужче. Навіть коли я йшов на біржу такими знайомими гамірними вулицями Сан-Франціско, мене переслідувало видиво корабля, який лежить на далекому острові під палючим сонцем, а над ним весь час кружляє хмара морського птаства. Вже тоді це видиво незборимо вабило мене. Якщо навіть не я сам, то, в усякому разі, моя довірена людина вирушить у подорож до цієї латки землі, загубленої серед неозорого океану, і спуститься в покинуту каюту.

Пінкертон зустрів мене точно в призначений час; його вуста були міцно стулені, і тримався він незвично прямо, як людина, що дійшла важливого рішення.

– Ну? – спитав я.

– Ну, – відповів Пінкертон, – могло бути краще, але могло бути й гірше. Цей капітан Трент винятково чесний і щирий чоловік – один на тисячу. Дізнавшись, що я цікавлюся кораблем, він сказав мені, що рис пропав майже весь. За його розрахунками, в кращому разі могло вціліти лантухів тридцять. Але документи мене звеселили. Шовк, чай і горіхова олія оцінюються в п'ять тисяч доларів; вони були складені над ахтерпіком [74]74
  Ахтерпік (гол.) – крайній кормовий відсік на судні.


[Закрыть], то мають зберегтися так, наче лежали у нас на Керні-стріт. Рік тому на бриг поставили нову мідну обшивку. На ньому десь із півтораста сажнів якірних ланцюгів. Це, звісно, не золота жила, але справа прибуткова, і ми за неї візьмемось.

Вже було близько десятої години, і ми негайно пішли до зали, де відбувалися аукціони. «Летючий шквал», яким так пильно цікавились ми з Пінкертоном, не привернув широкої уваги бізнесменів. Біля зали стояло не більше двох десятків завсідників, здебільша високих міцних молодиків, типових уродженців Далекого Заходу, одягнених, з точки зору людини невибагливих смаків, надто вишукано. Поводились вони підкреслено по-панібратському: голосно билися об заклад; раз у раз кликали один одного на прізвиська. Ці «хлопці», як вони називали себе, пустували зовсім по-хлоп'ячому і, здавалося, прийшли сюди розважатись, а не для діла. Осторонь стояв чоловік, зовсім не схожий на цих веселих молодиків – то був уже знайомий мені капітан Трент, що, як і належить справжньому капітанові, прийшов довідатись, яка ж доля випаде його судну. Цього разу він був у новому чорному костюмі, купленому в крамниці готового одягу, бо сидів той костюм досить незграбно; з верхньої лівої кишені виглядав кінчик шовкового носовичка; нижня права кишеня була набита паперами. Щойно Пінкертон назвав його чесним і щирим. Я ще раз пильно поглянув на Трента: чи не вловлю свідчення цього в його обличчі? Капітанове широке червоне обличчя було збуджене. Здавалося, цим чоловіком володіє тривога. Не помічаючи, що я стежу за ним, він утупився в підлогу й заламував пальці, а потім раптом швидко й злякано позирав на людей, що проминали його.

Я не міг відвести погляду від капітана, аж поки не почався аукціон.

Аукціоніст нашвидку проторохтів обов'язкові вступні фрази, не звертаючи уваги на жарти «хлопців»; потім запала тиша, і дві-три хвилини він виспівував солов'єм: чудовий бриг, нова мідна обшивка, сучасні механізми, три розкішні шлюпки, дуже цінний вантаж – чи можна уявити надійнішу операцію? Так, панове, він буде відвертим, він назве цифри, він не боїться (ти ба, який сміливий аукціоніст) визначити можливий прибуток у цифрах; на його думку, взявши до відома те і се, одне і друге, покупець може розраховувати на чистий прибуток, рівний загальній ціні вантажу. Іншими словами, джентльмени, – це десять тисяч доларів.

Щойно аукціоніст повідомив свої скромні розрахунки, під склепінням залу завдяки котромусь із глядачів, знайомому з мистецтвом черевомовлення [75]75
  Черевомовлення – мовлення, при якому не ворушаться губи, через що звуки линуть ніби з живота.


[Закрыть], пролунало: «Ку-ку-рі-ку-у!». Всі зареготали, засміявся й аукціоніст.

– Отже, панове, що ж ми запропонуємо? – сказав він, виразисто поглядаючи на Пінкертона. – Що ж ми запропонуємо при такій чудовій нагоді?

– Сто доларів, – сказав Пінкертон.

– Містер Пінкертон пропонує сто доларів, – підхопив аукціоніст, – сто доларів. Хто дає більше? Сто доларів, лише сто доларів…

Аукціоніст усе повторював цю суму байдужим голосом, а я зі змішаним почуттям прихильності й подиву дивився на обличчя капітана Трента, що виказувало всі почуття. Аж тут усі здригнулися: з натовпу почувся різкий голос:

– І п'ятдесят!..

Пінкертон, аукціоніст і «хлопці», теж посвячені в таємницю існування синдикату, від несподіванки враз порозкривали роти.

– Перепрошую, – сказав аукціоніст, – хтось додає?

– І п'ятдесят! – повторив той самий голос. Він належав невисокому, дуже скромно вдягненому чоловікові. Чоловік цей був неприємний на вигляд, із землистим, вкритим плямами лицем; голос його часто міняв висоту, уриваючись на високій ноті. Він весь посіпувався, наче хворий на хворобу Святого Вітта. Тримався він хоч і непевно, але з підкресленим викликом, наче був вельми гордий із того, що прийшов сюди і бере участь в аукціоні – але водночас боявся, що його спровадять. Я ніколи ще не бачив більш нікчемного типа – і мені враз пригадалися герої Бальзака, суспільне дно його «Come'die Humaine» [76]76
  «Людська комедія» – багатотомна (97 романів) епопея великого французького письменника Оноре де Бальзака, в якій він змалював і викрив сучасне йому буржуазне суспільство.


[Закрыть].

Пінкертон зміряв несподіваного суперника неприязним поглядом, вирвав аркуш із записника, щось написав на ньому олівцем, поманив до себе посильного і прошепотів: «Лонгхерстові!» Хлопчина мерщій кинувся виконувати доручення, а Пінкертон мовив до аукціоніста:

– Двісті доларів!

– І п'ятдесят, – одразу докинув суперник.

– Справа пожвавлюється, – шепнув я Пінкертонові.

– Так, цей крутій задумав щось нечисте, – теж пошепки відповів він. – Що ж, доведеться провчити нахабу. Зачекай, поки я перемовлюся з Лонгхерстом. Три сотні! – додав Пінкертон голосно.

– І п'ятдесят, – віддалося луною.

Я глянув на капітана Трента. Його обличчя ще дужче почервоніло, його новий сюртук був розстебнутий, шовковий носовичок уже змокрів, а ясні блакитні очі оскляніли від хвилювання. Ним усе ще володіла тривога, але тепер, здалося мені, він уздрів проблиск надії.

– Джіме, – шепнув я, – поглянь на Трента! Ставлю в заклад що завгодно – він чекав цього.

– Авжеж, – згодився Пінкертон. – Тут відбувається щось негідне. – І він знову набавив ціну.

Цифра підскочила майже до тисячі, коли я помітив хвилювання серед присутніх і, озирнувшись, побачив дуже високого вродливого чоловіка, що неквапом підійшов до нас і недбало зробив знак аукціоністові.

– Хвилинку, містере Борден, – мовив він ґречно і повернувся до Джіма. – Ну, Пінку, скільки ви дали востаннє?

Пінкертон сказав цифру.

– Я назвав цю суму на власний страх і ризик, містере Лонгхерст, – додав він, почервонівши. – Я вирішив, так буде краще.

– І добре зробили, – сказав містер Лонгхерст, ласкаво поплескавши Пінкертона по плечу, як утішений племінником дядечко. – Тепер ви можете виходити з гри, ми беремо всю справу на себе. Підвищуйте суму до п'яти тисяч; якщо він іще додасть, то хай собі й купує на здоров'я.

– А хто він? – спитав Пінкертон. – Це ж якийсь покидьок.

– Я послав Біллі – він довідається.

Тут до Лонгхерста підійшов вишукано вбраний молодик і вручив йому записку. Вона пішла по руках, і, коли настала моя черга, я прочитав: «Гаррі Д. Беллерс, адвокат, захищав Клару Іорден, двічі був під загрозою позбавлення свого звання».

– Оце так! – вигукнув Лонгхерст. – Хто міг довіритись цьому брудному крутієві? В усякому разі, це не грошовитий чоловік. Тож ви спробуйте нагнати ціну, Пінку. На вашому місці я вчинив би саме так. Ну, бувайте!.. А, ваш партнер – містер Додд? Радий нагоді познайомитися з вами, сер.

І великий ділок покинув залу.

– Ну, що ти скажеш про нашого Дугласа? – пошепки мовив Пінкертон, провівши його шанобливим поглядом. – Найбездоганніший джентльмен – з голови до ніг, – а культурою натоптаний ущерть!

Протягом усієї розмови зала мовчала: і аукціоніст, і глядачі, і навіть Беллерс – усі дуже добре розуміли, що справу цю веде містер Лонгхерст, а Пінкертон – усього лиш його рупор. Але тепер, коли олімпійський бог покинув залу, містер Борден спитав суворим тоном:

– Ну то що, містере Пінкертон, ви набавляєте? Пінкертон, вирішивши ошелешити супротивника, відповів:

– Дві тисячі доларів! Беллерс і бровою не повів.

– І п'ятдесят, – мовив він.

Натовп завирував; капітан Трент зблід і гарячково ковтнув слину.

– Давай, давай, Джіме! – шепнув я. – Трент здав.

– Три тисячі, – сказав Джім.

– І п'ятдесят, – докинув Беллерс.

Пінкертон почав набавляти по сотні, та Беллерс не відступався – знай набавляв по п'ятдесят.

Тим часом я зробив два висновки.

По-перше, Беллерс додав понад три тисячі з гоноровитою усмішкою – з усього видно було, що цей виплодок має справжню насолоду від своєї ролі і впевнений у повному успіхові. По-друге, коли Джім назвав три тисячі, Трент знову зблід; коли ж він почув відповідь Беллерса, обличчя його проясніло. Це здалося мені загадковим: без сумніву, вони обоє були зв'язані якимись спільними інтересами, проте водночас один не знав намірів другого. Але й це ще не все. Трохи згодом я ненароком зустрівся поглядом з капітаном Трентом, і той миттю, ледь помітно зніяковівши, відвів убік свої збуджені, блискучі очі. Йому хотілося приховати свою зацікавленість! Сам Джім сказав, що тут справа нечиста. Ми розуміли: кожен з цих двох людей, що були в таких непростих взаєминах, здатен запропонувати найнеймовірнішу суму, аби лиш купити розбитий корабель.

Невже вантаж цього брига коштує більше, ніж ми вважали? Мене раптом мов жаром обсипало. Ставки вже наближались до п'яти тисяч – межі, вказаної Пінкертонові Лонгхерстом. Ще хвилина – і буде пізно. І я, натхнений марнославною впевненістю в тому, що можу розгадувати людську психологію, прийняв єдине в своєму житті божевільне рішення. Вирвавши аркуш з альбому, я написав: «Якщо бажаєш набавляти далі, я згоден іти на весь свій капітал».

Джім прочитав, розгублено глипнув на мене, але за мить його очі заблищали і, повернувшись до аукціонера, він вигукнув:

– П'ять тисяч сто доларів!

– І п'ятдесят, – незворушно докинув Беллерс.

Пінкертон написав: «Що б це могло означати?» Я надряпав у відповідь: «Не уявляю. Але справа нечиста. Беллерс дійде до десяти тисяч, от побачиш».

І Беллерс дійшов до десяти тисяч! Та ми дали більше…

Вже давно по біржі пішла чутка, що аукціон перетворився на справжню генеральну битву, і тепер зала була повна людей, що стежили за нами широко розплющеними очима. Коли Пінкертон запропонував десять тисяч доларів (тобто більше, ніж коштував би весь вантаж, навіть якби він, цілий і неушкоджений, був уже в Сан-Франціско), а Беллерс, дурнувато всміхаючись на весь рот, бо йому дуже подобалось бути в центрі уваги, знову вискнув: «І п'ятдесят…», – зала завирувала.

– Десять тисяч сто, – сказав Джім, і раптом вираз його обличчя змінився; я збагнув, що він розгадав (чи подумав, що розгадав) таємницю корабля. Коли він нашвидку писав мені нове послання, рука його стрибала, як у телеграфіста.

«Контрабанда з Китаю», – прочитав я; далі стояло великими, розмашистими літерами, з закарлючкою на весь аркуш: «Опій!»

Ну звісно ж, подумав я, саме в цьому й суть! Я знав: майже кожен корабель, що йде з Китаю, везе у хитрих криївках – десь у переділках чи бімсах – контрабандний вантаж цієї дорогої отрути. Безперечно, такий скарб схований і на «Летючому шквалі». Скільки ж він коштує? Цього ми не відали і вели свою гру навмання, – але Трент знав, і Беллерс теж! І ми могли стежити за ними й приймати рішення.

Ми з Пінкертоном наче збожеволіли. Очі Джіма палали вогнем. Я тремтів усім тілом. Якби тієї хвилини, коли ми торгувались на п'ятнадцятій тисячі, до зали ввійшла свіжа людина, її симпатії, певно, були б на боці Беллерса.

Ми вже перейшли за п'ятнадцять тисяч, і люди довкола нас то заклякали, затамовуючи подих, то починали збуджено шепотітися.

Ми вже набавили до сімнадцяти тисяч, коли Дуглас Б. Лонгхерст, проштовхнувшись крізь натовп і ставши напроти нас, енергійно закивав Джімові. Той послав йому коротку записку: «Справа моя!» Великий бізнесмен прочитав, застережливо насварився на Джіма пальцем і вийшов, як здалося мені, засмучений.

Хоча для містера Лонгхерста Беллерс був невідомою особою, цей темний крутій добре знав боса нашого синдикату. Коли той увійшов до зали, погляд Беллерса сповнився надії, а коли Лонгхерст пішов і торг почався знову, на обличчі Беллерса відбився неприхований подив та розчарування. «Отакої! – певно, подумав він. – Виходить, я маю справу не з синдикатом?»

І Беллерс рішив різко набавити ціну.

– Вісімнадцять тисяч! – вигукнув він.

– І п'ятдесят, – відповів Джім, перехопивши зброю супротивника.

Двадцять тисяч, – провадив Беллерс.

– І п'ятдесят, – докинув Джім, нервово всміхаючись.

Наче змовившись, вони повернулись до попередніх цифр, тільки тепер сотні називав Беллерс, а п'ятдесят набавляв Джім. Я чув, як у натовпі шепотіли: «Опій…» Отже, багато хто здогадався про скарб, схований на «Шквалі». Більше того: судячи з поглядів, спрямованих на нас, присутні гадали, що ми знали це заздалегідь із певного джерела. І тоді мій сусіда, середнього віку гладун з усміхненими очима, з ледь помітною сивиною і приємним обличчям, несподівано прилучився до гри. Він підняв ціну брига, чотири рази запропонувавши по тисячі, потім замовк, знову перетворившись на звичайного глядача.

Після марного втручання містера Лонгхерста Беллерс помітно захвилювався, а коли з'явився третій претендент, він, своєю чергою, взявся дряпати записку. Я, звісно, вирішив, що Беллерс пише Трентові, проте коли він озирнув натовп, то, на мій невимовний подив, наче й не помітив капітана.

– Посильний, посильний! – почув я його вигук. – Покличте мені посильного.

Його прохання хтось виконав, але не капітан Трент.

«Він потребує інструкцій», – написав я Пінкертонові. «Кінчається його сума, – відповів той. – По-моєму, саме час зробити ривок. Згода?»

Я кивнув головою.

– Тридцять тисяч? – оголосив Пінкертон, набавивши відразу три тисячі доларів..

Беллерс завагався, а потім з несподіваною рішучістю мовив:

– Тридцять п'ять тисяч!

– Сорок тисяч!

Запала тривала тиша. Беллерс вочевидь розгубився; лише в останню мить, коли молоток аукціоніста опускався втретє, він вигукнув:

– Сорок тисяч і п'ять доларів!

Ми з Пінкертоном обмінялись промовистими поглядами. Ми зрозуміли: Беллерс підняв ціну надто швидко, а тепер утямив свою помилку й намагається виграти час, аби протягти торг, поки повернеться посильний.

– Сорок п'ять тисяч доларів, – сказав Пінкертон, і голос його забринів від напруги.

– Сорок п'ять тисяч і п'ять доларів, – мовив Беллерс.

– П'ятдесят тисяч! – вигукнув Пінкертон.

– Я перепрошую, містере Пінкертон, ви щось сказали? Повторіть, будь ласка, – попросив аукціоніст.

– Мені… мені важко говорити, – прохрипів Джім. – Я сказав – п'ятдесят тисяч, містере Борден.

Беллерс звернувся до аукціоніста:

– Прошу дати мені дві хвилини на телефонну розмову. Я представляю особу, якій щойно послав записку.

– Це мені байдуже, – різко урвав його аукціоніст. – Мені треба продати цей корабель. Ви щось набавляєте понад п'ятдесят тисяч?

– Я вже мав честь повідомити вас, сер, – заперечив Беллерс, марне силкуючись надати собі виразу гідності, – що мій довірник назвав мені найвищу суму в п'ятдесят тисяч доларів, та якщо ви дозволите витратити всього дві хвилини на телефонну розмову…

– Дурниці! – вигукнув аукціоніст. – Якщо ви не набавляєте, я продаю корабель містерові Пінкертону.

– Стережіться! – голос Беллерса пролунав несподівано пронизливо. – Спершу подумайте, що ви робите! Ви зобов'язані діяти в інтересах судновласників кінець кінцем, а не містера Дугласа Лонгхерста! Проте ви вже затримували торг, аби цей добродій порадився зі своїми спільниками. Це порушення правил!

– Але ж ви тоді нічого не сказали, – відповів аукціоніст, знітившись. – Протест треба було оголосити відразу ж.

– Я тут не для того, щоб вести аукціон, – відповів Беллерс. – Мені за це не платять.

– Ну, а мені платять саме за це! – знову відрубав аукціоніст і знову почав виспівувати: – П'ятдесят тисяч доларів! Хто більше? Хто більше, панове? Бриг «Летючий шквал», що зазнав катастрофи, продається за п'ятдесят тисяч… Продається… продається… проданий!

– О господи, Джіме! А ми маємо такі гроші? – вигукнув я, з останнім ударом молотка наче прокинувшись після сну.

– Доведеться позичити, – відповів Пінкертон, блідий, як полотно. – Нам буде з біса важко, Лаудене. Кредиту, мабуть, вистачить, але мені доведеться добре побігати. Випиши мені чек на свій капітал. За годину зустрінемось у редакції «Оксідентала».

Я виписав чек і, чесно кажучи, сам не впізнав свого підпису. Пінкертон миттю щез. Трент пішов іще раніше. Тільки Беллерс і досі сперечався з аукціоністом, а коли я попрямував до виходу, то наскочив – на кого б ви думали? – на хлопця-посильного…

Всього кілька хвилин вирішили долю «Летючого шквалу» – він дістався нам.