Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ XV
ВАНТАЖ «ЛЕТЮЧОГО ШКВАЛУ»

В роки юності я був щиро відданий ідеалам свого покоління. Міський житель, я кохався в комфорті, я був рабом усього того, що ми звемо цивілізацією, побожно схилявся перед образотворчим мистецтвом, постійно навідував ресторани. Був у мене тоді приятель, не художник, хоч він і був членом нашого вузького кола, де йому симпатизували за хоробрість, короткі, до колін, бриджі та влучне слівце. Якось він, оглянувши довге ресторанне меню й кругленьке черевце одного з французів-гурманів, що їх я, як по правді, трохи наслідував, затаврував мене прізвиськом «нагромаджувача ресторанного жиру». І він, либонь, мав слушність. Коли б у моєму житті нічого не змінилося, тепер я зовнішністю нагадував би тлустенького бичка і мислив би, як звичайнісінький буржуа – себто як пересічний художник, що не цікавиться нічим, опріч свого мистецтва. І я вважаю – над входом до кожної художньої школи треба написати золотими літерами слова Пінкертона: «Не розумію, чому ти не хочеш узятися за щось інше». Люди не народжуються млявими та байдужими, вони стають такими, коли їх поглинає якась однобока діяльність. Ще гірше, коли сама робота такої людини позбавляє її руху, коли її життя плине спокійно, без перемін. Тоді м'язи, не дістаючи навантаження, слабнуть, а вся зовнішність неймовірно спотворюється завдяки надлишкові харчування, самозаспокоєнню та теплому помешканню. Мене завжди дивувала самовпевненість тих добродіїв, які, не здобувши найменшого уявлення про все розмаїття й повноту життя, дозволяють собі змальовувати його та висловлювати безапеляційні думки.

Ті, хто працює в студіях та кабінетах, можуть створювати прегарні картини й захопливі романи. Проте не їхнє діло висловлювати судження про призначення людини – вони-бо про це нічого не відають. Їхнє власне життя – потворний наслідок певних обставин, що в мінливостях буття приречені на забуття і зникнення. А віковічне життя людське – це фізична робота під сонцем і дощами; таке воно є від сотворіння світу.

Коли б я міг, то взяв би з собою на острів Мідуей усіх письменників та художників – аби вони звідали все те, що довелося звідати мені: без кінця дні розчарувань, спеки та тяжкої праці, без кінця ночі, коли болить усе тіло, ниють усі суглоби, і ти, виснажений втомою, западаєш у глибокий сон. Я хотів би, щоб вони пройнялися самими обставинами моїх пошуків – почули грубувату мову моїх товаришів, побачили їхні обвітрені обличчя та залиту сліпучим сонячним промінням палубу, спустилися в задушливі сутінки трюму, почули пронизливі крики незліченних морських птахів, а головне, звідали б це жорстоке почуття відрізаності від усього світу, від усього сучасного життя. На острові ми жили в іншому сторіччі, тут день починався не з ранкових газет, а зі сходу сонця, і держави та імперії, релігії та війни, народи та мистецтво мовби і не існували, як у доісторичні часи. Саме в таких умовах, я вважаю, і слід пожити всім моїх колегам та сучасникам, зневаживши всі традиційні уявлення та повністю віддавшись владі єдиної мети під недремним поглядом єдиного небесного ока.

Варто розказати іще кілька подробиць про нашу роботу. Носове приміщення захаращували товари суднової крамнички, весь трюм був завалений рисом, комірчина над ахтерпіком – чаєм та шовками. Усе це ми мали видобути, але все це було лише початком. В трюмі було безліч приміщень; деякі призначалися, мабуть, для якихось особливих вантажів, бо вони були обшиті ще й дюймовими дошками, а поміж бімсами стояли допоміжні переділки. Десь тут, а можливо, в каютах чи навіть у самих бортах судна таїлася схованка. Тому нам довелося зірвати мало не всю внутрішню обшивку брига і простукати все інше так, як лікар вистукує груди хворого на сухоти. І коли нам чувся глухий звук, ми бралися за сокири і врубувались у дерево. Це була тяжка й неприємна робота, бо з-під сокир летіли хмари сухої трухлявини. З кожним днем все дужче оголювався скелет «Летючого шквалу», все нові бруси ми обстукували та розколювали на тріски, все нові дошки обдирали з бортів та викидали геть, – але наставав вечір, а ми були все так само далеко від мети в своїх ревних руїнницьких зусиллях.

Прикрощі не пригасили моєї енергії, але я почав занепадати духом, і навіть Нейрс став мовчазний і понурий. Увечері, попоївши, ми майже не розмовляли; я клював носом над якоюсь книжкою, а Нейрс вперто свердлив мушлі. Хтось сторонній міг би подумати, що ми посварилися, та насправді в ці хвилини гартувалася наша дружба.

Коли ми. лише починали роботу на «Летючому шквалу, мене вразила готовність, з якою матроси виконували будь-який наказ капітана. Не скажу, що капітан їм подобався, але вони, безперечно, захоплювались ним. Сухе схвалення з його вуст ними цінувалося вище моїх лестощів чи мого півдолара. А коли Нейрс забував про свою звичку всіх ганити і шпетити, довкола закипало веселе заповзяття, і тоді мені здавалося, що його теорія капітанської поведінки, хоч він і перебирав міру, має під собою певний грунт. Але з часом ні страх перед капітаном, ані захоплення ним уже не допомагали нам. Матроси стомилися від безнадійних, безплідних пошуків та виснажливої праці. Вони почали нарікати, працювали абияк. Покарання не забарилися, але вони лише посилили невдоволення. Що не день гірше викоцували матроси доручену їм справу, і в тісних каютах брига ми майже фізично відчували їхню неприязнь.

Попри всю нашу обережність, матроси дуже добре знали, щoб ми шукаємо, а крім того, дехто завважив і ті дивні речі, які так вразили капітана й мене. Я чув кілька разів, як матроси обговорювали вдачу капітана Трента й вислювлювали найрізноманітніші думки щодо того, де сховано опій, – оскільки вони підслухали наші розмови, я визнав за можливе відплатити їм тією ж монетою. Тепер я знав настрій матросів і знав також, наскільки вони обізнані з таємницею «Летючого шквалу». Якось, почувши таку досить бурхливу розмову матросів, що свідчила про їхнє невдоволення, я несподівано для самого себе придумав план – як на мене, досить вдалий. Гарненько обміркувавши його вночі, наступного ранку я поділився ним з капітаном.

– А чи не спробувати мені підняти дух команди, запропонувавши винагороду? – спитав я.

– Коли ви вважаєте, що досі вони чесно відпрацьовували вашу платню – ви помиляєтесь, – відповів Нейрс, – проте інших людей у нас нема, а ви – суперкарго.

Ці слова з уст такої людини, як капітан, означали повну згоду.

Команду викликали на ют. Капітан був похмурий. Всі чекали, що він оголосить нечувано суворе покарання за якісь нові провини.

– Гей, ви! – кинув він через плече, міряючи палубу сягнистим кроком. – Містер Додд хоче видати нагороду першому, хто знайде на борту брига опій. Осла можна примусити бігти двома способами: дати йому моркви або надавати стусанів. Обидва способи, я гадаю, підходящі. Містер Додд вирішив спробувати моркву. Ось що, діти мої, – з цими словами капітан заклав руки за спину і вперше поглянув на матросів, – коли через п'ять днів опій не знайдеться, приходьте до мене по стусани.

Він кивнув мені, і я в свою чергу звернувся до матросів:

– Ось мої умови, – сказав я. – На цю справу я кладу сто п'ятдесят доларів. Якщо хтось знайде опій, він отримає всі сто п'ятдесят. Якщо хтось наведе нас на слід, він отримав сто двадцять п'ять, а решта двадцять п'ять підуть тому, хто перший знайде сам опій. Ми назвемо цю винагороду Призом Пінкертона, капітане, – закінчив я весело.

– Тоді краще назвімо її Великим Об'єднаним Призом! – вигукнув Нейрс. – Хлопці, я додаю до цієї суми ще сто доларів від себе! Американською золотою монетою!

– Дякую вам, капітане! – сказав я. – Ви дуже щедрі.

– Не варт подяки, – відповів Нейрс.

Обіцянка винагороди подіяла відразу. Не встигли матроси гідно оцінити запропоновану суму та обміркувати можливу вигоду, як із юрби вийшов китаєць-кок, звертаючи на себе увагу граційним жестом руки та вибачливою усмішкою.

– Капітане, – сказав він, – я два роки служив на американському флоті, а потім шість років був офіціантом на поштовому судні. Я багато чого бачив!

– Ого! Ти справді багато бачив! – вигукнув Нейрс і додав, звертаючись до мене: – Мабуть, він бачив, як ховали опій на поштовому судні… Чого ж досі мовчав?

Гадав, що таки дійде до винагороди, – з гідністю відповів кок.

Ну гаразд, – сказав капітан, – але ж винагороду ми пообіцяли, ти чув про це. То кажи! Якщо ти розгадаєш, гроші твої. Ясно?

– Я довго думав, капітане, – відповів китаєць. – Тут багато маленьких мішків з рисом, дуже багато мішків з рисом, шість тисяч маленьких мішків з рисом… Я довго думав, капітане: може, там також багато опію?..

– Ну, містере Додд, а що ви гадаєте? – спитав капітан. – Можливо, він має слушність, а можливо, й помиляється. Найімовірніше, він має слушність, бо де ж іще ця погань може бути, але, з іншого боку, якщо він помиляється, ми марно знищимо півтори сотні тонн доброго рису. Тут варто подумати.

– Думати нема про що, – заперечив я. – Не забувайте суті: рис – дурниці; він нас ані збагатить, ані розорить.

– Іншої відповіді я від вас і не чекав!

І ми в ту ж хвилину сіли в шлюпку й попливли до брига, щоб перевірити наші міркування.,

Трюм був майже порожній. Лантухи з рисом (чотири десятки їх важили тонну), складені на палубі, зайняли весь шкафут і бак. Ми мали розпороти та обнишпорити шість тисяч мішків, тобто знищити сто п'ятдесят тонн цінного харчового продукту! Обставини цієї незвичайної роботи повністю відповідали її незвичайній меті. Всі ми, озброївшись ножами, накинулись на відведений кожному стос лантухів. Розпоровши мішок, ми нишпорили в ньому, а потім висипали рис на палубу. Незабаром довкола нас піднялися білі купи, що весь час росли, обсипалися і врешті почали заповнювати всі виїмки та сипатися в море через шпігати. Над бригом, що перетворився на велетенське зерносховище, хмарою кружляли морські птахи, дивуючи нас зухвалістю. Побачивши стільки їжі, вони знахабніли і з гучними криками падали просто поміж нас, черкали нас крильми, вихоплювали зерно просто з рук. Матроси, подряпані до крові кігтями птахів, розлючено відбивалися від них ножами, а потім знову порпалися в мішках, байдужі до поранених пернатих, які вмирали під ногами. Дивна це була картина: хмари птахів, які ширяли над палубою, час від часу падаючи на білі купи рису з плямами крові, що їх залишали мертві чайки; струмені рису, які сипалися в море з усіх шпігатів; люди, охоплені золотою гарячкою, то схиляються над мішками, то одбиваються від птахів, щось голосно вигукуючи; а над усім цим – величезне павутиння такелажу і тихоокеанське небо, з якого ллється сонячне проміння. Матроси працювали, сподіваючись отримати якихось п'ятдесят доларів, а я – п'ятдесят тисяч. Не дивно, що ми не жаліли ні птахів, ні рису.

Близько десятої години ранку пролунав голосний вигук. Нейрс, щойно розпоровши чергового лантуха, витрусив з нього разом з рисом загорнуту в папір бляшанку.

– Що я казав?! – вигукнув він.

І тут же скрикнули всі матроси: не усвідомивши власного розчарування, зрадівши успіхові пошуків, вони всі разом тричі видихнули «Ура!», що сполошило чайок. За мить всі ми з'юрмилися довкола капітана і тремтячими руками почали нишпорити в мішку. Ми видобували звідти бляшанку за бляшанкою – всього їх знайшлося шість, загорнутих, як уже я згадав, у папір з китайськими ієрогліфами.

Нейрс обернувся до мене й потис мою руку.

– Я вже гадав, що нам ніколи не дочекатися цього дня, – сказав він. – Вітаю вас, містере Додд, з успіхом.

Тон його глибоко схвилював мене, а коли Джонсон та матроси теж почали вітати мене й тиснути руку, сльози підступили мені до очей.

– В кожній бляшанці більше, ніж два фунти, – мовив Нейрс, зважуючи одну бляшанку в руці. – Отже, двісті п'ятдесят доларів на лантух. До праці, хлопці! Ще до вечора ми зробимо містера Додда мільйонером!

Дивно було спостерігати, як завзято розпорювали ми лантухи. І хоч матроси вже не очікували винагороди, проте розуміння того, що працюють вони не марно, сповнювало їх некорисливим завзяттям. Ми розпорювали та висипали лантух за лантухом, ми вже стояли в рисі по коліна, піт заливав нам очі, а руки нили нестерпно, – і все ж наш запал не згасав.

Настав час обіду. Ми були занадто перевтомлені, щоб їсти, і так захрипли, що не могли розмовляти. І все ж, нашвидку попоївши, ми знову зарилися в рис. Коли запав вечір, всі лантухи були розпороті, і ми стали перед ще однією разючою таємницею.

З усіх загадок «Летючого шквалу» ця виявилась най-непояснимішою. З шести тисяч лантухів контрабанду таїли тільки двадцять; в кожному було десь по дванадцять фунтів опію – разом двісті сорок фунтів. У Сан-Франціско опій коштував трохи дорожче двадцяти доларів за фунт, хоча в Гонолулу, де торгувати ним заборонялося, за той самий фунт можна було взяти сорок доларів.

Отже, за найвищими цінами Гонолулу, вартість опію на борту «Летючого шквалу» не сягала й десяти тисяч доларів, а за цінами Сан-Франціско – навіть п'яти. Ми з Джімом заплатили за бриг п'ятдесят тисяч. А Беллерс ладен був торгуватися й далі! Ці підрахунки ошелешили мене.

Щоправда, у нас ще була надія відшукати другу схованку; лише ця надія й рятувала мене від остаточного розпачу.

Либонь, жодне судно ще не обшукували так пильно. Оглянули кожен брус, випробували всі засоби. День за днем, у дедалі більшому відчаї, ми крушили все підряд, підбадьорюючи матросів обіцянками та подарунками. Вечір за вечором я і Нейрс сиділи разом у тісній каюті, марно намагаючись збагнути, чи ми чогось не прогавили. Я ладен був поклястися власною головою, що на судні не лишилося нічого цінного, крім дерев'яного корпусу та мідних цвяхів.

Не було жодного сумніву, що ми вилетіли в трубу, заплативши п'ятдесят тисяч доларів, зафрахтувавши шхуну та згодившись на жахливі проценти в надії, що нам пощастить отримати п'ятнадцять процентів чистого прибутку. Ми не лише збанкрутували – ми пошилися в дурні і тепер мали стати загальним посміховиськом. Гадаю, я зумів зберегти зовнішній спокій. Власне, я вже був готовий до такого висновку, бо втратив надію ще того дня, коли ми знайшли опій у рисі. Проте думки про Джіма і Меймі ятрили мені душу, і я замкнувся в собі, уникаючи розмов та спілкування.

Саме такий настрій давив на мене, коли капітан запропонував поїхати на острів. Я зрозумів: він хоче поговорити зі мною, – і хоч боявся, що він почне висловлювати співчуття, ради не було. Я погодився.

Кілька хвилин ми мовчки йшли понад берегом. Сонце пекло немилосердно. Від золотих пісків та сліпучо-сяйної лагуни боліли очі. Крики птахів та далекий рев прибою зливалися в одну первісно-варварську симфонію.

– Гадаю, мені не треба пояснювати вам, що шукати більше нічого? – спитав Нейрс.

– Так, – мовив я.

– Я вирішив завтра виходити в море, – провадив він.

– Це найкраще, що ви можете зробити, – відповів я.

– Курс на Гонолулу? – спитав він.

– Авжеж, зробимо все, як планували! – вигукнув я. – Саме Гонолулу!

Ми замовкли. Трохи згодом Нейрс кашлянув і обізвався знову:

– Ми з вами досить міцно здружилися, містере Додд. Ми пройшли крізь випробування, в яких вивіряється людина. Нам довелося працювати в найтяжчих умовах, нас переслідували невдачі, і ми так нічого й не досягли. І за весь цей час ми жодного разу не посварились. Я кажу це не для того, щоб похвалити себе, – це мій обов'язок, за це мені платять, це моя робота, для цього я вийшов у море. А ось ви – річ інша: для вас усе це було новиною, і мені сподобалось, як стійко ви зустрічали невдачі, як день у день трудилися разом з нами. Ви перебороли своє розчарування, а ми ж добре розуміємо, що нерви ваші напружені до краю. Дозвольте сказати вам, містере Додд, що в усій цій справі ви показали себе людиною сильною і мужньою і що після цього всі вас поважають, усі захоплені вами. А ще скажу вам, що я взяв цю справу так само близько до серця, як і ви, і мені теж клубок підступав до горла, коли я думаю, що ви вхопили облизня. Якби я хоч трохи надіявся, що очікування врятує нас, я лишився б на цьому острові, аж поки ми всі сконали б голодною смертю.

Я спробував був подякувати Нейрсові за ці щирі слова, але він не дав мені й рота розтулити.

– Я запросив вас на берег не для того, щоб усолоджувати компліментами, – провадив Нейрс. – Тепер ми розуміємо один одного, і в цьому суть. Гадаю, ви довіряєте мені. Я давно хотів поговорити про куди важливішу справу, і час настав: що ми будемо робити з «Летючим шквалом» та дешевим романом його суднового журналу?

– Правду кажучи, я про це не думав, – відповів я. – Але навряд чи я заспокоюсь, і якщо цей самозваний капітан Трент іще ходить по землі, я знайду його будь-що.

– Для цього вам досить лише розголосити всю історію, – сказав Нейрс. – Вона матиме великий успіх. Не щодня репортерам щастить вивудити таку новину. І я скажу вам, щoб станеться далі, містере Додд. Її передадуть по телеграфу, її надрукують на перших шпальтах під жирними заголовками, вона зчинить бучу, власті дадуть спростування, і вона влучить у самозваного капітана Трента в якомусь мексіканському барі і вразить самозваного Годдедааля у нетрищах портового міста на Балтиці, і сягне Харді та Брауна в якомусь матроському ресторанчику в Грінку. Ви, певна річ, можете влаштувати такий Судний День. Питання лише в тому, чи бажаєте цього ви самі.

– Ну, – відповів я, – я твердо знаю, що не бажаю єдиного: не бажаю виставляти на загальне посміховисько себе і Пінкертона. Адже ми такі доброчесні, що нас зманює контрабандний опій, ми такі розумники, що платимо п'ятдесят тисяч доларів за кота в мішку…

– Авжеж, ця історія може зашкодити вашим діловим інтересам, – притакнув капітан, – і мені приємно, що ви це розумієте, бо я не схильний здіймати галас. Звісно, справа тут нечиста, проте, якби ми вийшли на слід, проводирі цієї зграї спокійнісінько ушилися б зі здобиччю в саквояжах, а ми схопили б за комір лише кілька нещасних матросиків, які нічого до пуття і не відають. Ви знаєте, що я невисокої думки про якогось рядового Джека з торговельного флоту, але ж йому, бідоласі, доводиться лише виконувати накази, і якщо ви спробуєте здійняти бучу – десять проти одного, що відповість за все саме такий безвинний простак. Інша річ, якби ми точно знали, що тут сталося. Але ж ми нічого не знаємо, справа темна, а коли так, то краще не дражнити собак.

– Ви кажете так, ніби це залежить тільки від нас, – заперечив я.

– А від кого ж?

– Ви забули про матросів. їм відомо чимало, і ви не змусите їх мовчати.

– Не змушу? – перепитав Нейрс. – Ручуся своїм капітанським званням, що зможу! Коли вони зійдуть на берег, їм буде море по коліна; під вечір вони зовсім повпиваються, а вранці всі опиняться на різних кораблях і попливуть у різні сторони. Я, звісно, не змушу їх мовчати, та все ж розповідатимуть вони поодинці. Якби говорила вся команда разом, до неї могли б і прислухатись, а до базікання одного матроса хто там буде прислухатися? І, врешті, перше ніж вони почнуть розповідати, мине не менше півроку; якщо ж нам поталанить і вони попадуть на китобійні судна, то й три роки пройде. А на той час, містере Додд, багато води спливе.

– Коли я не помиляюсь, це зветься «зашанхаїти»? – зауважив я. – А я гадав, що такий насильний вербунок трапляється тільки в дешевих романах…

– О, дешевим романам теж можна вірити, – заперечив капітан. – Вони не брешуть, ті дешеві романи, тільки там одночасно відбувається куди більше подій, ніж у справжньому житті, й перекручується все, що стосується судноводіння.

– То ви вважаєте, що ми можемо приховати цю справу? – замислено спитав я.

– Є ще одна особа, яка може розбовкати, – відповів капітан. – Хоча їй, мабуть, сказати вже нічого.

– Хто ж це?

– Оця стара посудина, – капітан показав на бриг. – Я розумію, що на ній нічого не лишилося. Ну, а якщо все-таки хтось інший потрапить на цей забутий богом та людьми острів, і не промине цей обідраний нами бриг, і наскочить на те, чого ми не помітили і з чого можна зрозуміти всю історію? Згоден, що це неймовірно, проте неймовірні речі чомусь трапляються досить часто. Ви можете ще спитати, чому мені раптом стало жаль цієї зграї дурисвітів? Вони розорили вас і містера Пінкертона, вони своїми загадками змусили мене посивіти, вони, безперечно, вплутані в якусь темну історію, – і це все, що я знаю про них. І ви теж. Так, це все, що про них відомо. Цього дуже мало, тим паче, що напевне ми не знаємо нічого. Ця справа така заплутана, що невідомо, до чого призведе наше втручання і хто від нього постраждає. Тож я й прошу дозволити мені покінчити з цією посудиною на свій лад.

– Авжеж… Робіть із нею що хочете, – байдужливо відповів я, бо мені саме набігла в голову нова думка, і я вигукнув – Капітане! Ви помиляєтесь! Ми не можемо все це затерти. Ви забули про одну річ.

– Про яку ж?

– Самозваний капітан Трент, самозваний Годдедааль, самозвана команда – всі вони подалися на батьківщину. Якщо ми маємо слушність, ніхто з них додому не потрапить. Невже ви вважаєте, що цей факт залишиться непоміченим?

– Це ж моряки, – заперечив капітан, – усього лиш моряки. Та якби вони були хоч з одного міста, я такого не казав би. Але ж один з Гулля, другий зі Швеції, третій з Клайду, четвертий з Темзи. Ну, то й що буде в кожному окремому місці? А нічого особливого. Просто ще один моряк пропав безвісти: помер од перепою, чи втонув, чи покинули його в якомусь далекому порту – це з матросами часто трапляється.

В його словах і в тоні бриніла гіркота, і це дуже вразило мене.

– І саме про це ми забули! – вигукнув я, скочивши на ноги (бо ми певний час сиділи на землі). – Неймовірно! Не знаю, не знаю, як я тепер повернуся до Джіма!..

– Ну гаразд, – сказав Нейрс, виявляючи несподівану тактовність. – Мені треба на шхуну. Джонсон і матроси вже порядкують з вітрилами, перед виходом у море треба всьому дати лад. Може, ви бажаєте поки що побути тут, на цьому пташиному дворі? Перед вечерею я пришлю по вас шлюпку.

Я радо погодився. Мені хотілося побути на самоті, й мене не лякала навіть можливість сонячного удару чи ушкодження очей від нестерпного блиску лагуни. Я вже не пригадую, про що я думав на тому триклятому острові – про Джіма, про Меймі, про наші пропащі гроші, про свої втрачені надії, про безрадісне майбуття, що обіцяло мені лише повернення до нецікавої одноманітної роботи, безрадісної та безславної, від якої мене звільнить тільки смерть. В усякому разі, я так поринув у сумні роздуми, що не звертав уваги на те, куди простую. Чи то випадок, а чи те неясне відчуття, яке керує нами, коли розум байдуже спить, – щось та вивело мене туди, де майже не гніздилося птаство. Несвідомо для себе я опинився на найвищому горбі острівця. І там мене повернуло до дійсності ще одне, останнє відкриття.

З того місця, де я стояв, відслонявся широкий краєвид на лагуну, на запінений риф, на далекий небокрай. Чітко виднілися сусідній острівець, бриг, шлюпка, що вже прямувала до мого острова, і сама «Нора Крейн» – сонце вже сідало, майже торкаючись морського обширу, і над камбузом шхуни кучерявився димок, провіщаючи вечерю.

Отож, хоча моє відкриття й було разюче і про багато свідчило, я не мав часу ретельно його дослідити. А побачив я чорні вуглини великого вогнища, яке палили потерпілі з брига. Судячи з усього, воно горіло кілька днів, і полум'я сягало досить високо. Поглянувши на недогорілу балку, що лежала в попелі, я зрозумів, що це багаття підтримувала не одна людина. І мені уявилось, як кілька нещасних після корабельної катастрофи дісталися до цього острівця, загубленого в океанських просторах, і палили своє сигнальне вогнище.

За мить до мене долинув оклик зі шлюпки, і я, полохаючи птахів, пішов через чагарники, гадаючи, що в моєму житті більше ніколи не зрине цей острів.