Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 27 страниц)

– Капітан у себе, обідає, – повагом сказав він, безперестанку жуючи.

– Шхуна розвантажена?

– Ні, сер.

– І не починали?

– Починали. Гадаю, завтра ми візьмемося жвавіше.

– А я гадаю, це комусь так просто не минеться, – сказав Пінкертон і рішуче попрямував до каюти.

Там, за столом, заставленим стравами, спокійнісінько обідав смаглявий гладун. Коли ми ввійшли, він звів очі на Пінкертона, який, не вклонившися, схрестив руки на грудях і мовчки свердлив його поглядом, суворо стиснувши губи. На добродушному обличчі капітана чимдалі виразніше малювався подив, а далі й досада.

– Так, – обізвався нарешті Джім, – саме це ви й називаєте поспішністю?

– А, власне, хто ви? – спитав капітан роздратовано.

– Хто? Я Пінкертон! – обурено вигукнув Джім – так, ніби його прізвище мало бути магічним талісманом.

– Хоч би хто ви були, ви не відзначаєтесь ввічливістю, – так само роздратовано мовив капітан. Але поведінка Пінкертона, певне, таки вплинула на нього, бо він підвівся і поквапом додав: – Треба ж колись і пообідати, містере Пінкертон…

–. Де ваш помічник? – урвав його Джім.

– Десь у місті, – відповів капітан.

– Ах, десь у місті! – в'їдливо повторив Пінкертон. – А тепер я вам скажу, хто ви: ви шахрай, і якби я не боявся забруднити свого черевика, я копнув би вас ногою разом із вашим обідом і викинув на причал.

– Я теж дещо скажу вам! – відрубав капітан, густо почервонівши. – Для такого, як ви, я судно не поведу, хоч благайте мене навколішках! Я звик мати справу з порядними людьми.

– Я можу вам назвати імена декого з порядних людей, з якими вам більше не доведеться мати справу, і перш за все – всю компанію Лонгхерста! – скипів Джім. – Про це вже я подбаю, друже мій. А зараз викидайте звідси своє манаття, і миттю, та не забудьте забрати з собою свою шолудиву команду. Я сьогодні ж знайду собі справжнього капітана і справжніх матросів.

– Я піду, коли сам схочу – тобто завтра вранці! – вигукнув капітан нам услід, коли ми вже зійшли на берег.

– Сьогодні весь світ наче перекинувся догори дном! – вигукнув Пінкертон. – Спочатку Беллерс, потім. отой портьє, а тепер цей шахрай! І де тепер шукати капітана, Лаудене? Адже Лонгхерст ще годину тому пішов додому, і взагалі зараз нікого не знайдеш.

– Я знаю, де шукати, – відповів я. – Сідай швидше.

І коли ми сіли в екіпаж, кивнув візникові:

– До шинку Чорного Тома!

Незабаром ми підкотили до шинку, минули бар і (як я й сподівався) здибали там Джонсона і весь його клуб. Стіл відсунули під стінку, один з торговців грав на губній гармошці, а посеред кімнати Джонсон і ще якийсь моряк, поклавши один одному руки на плечі, танцювали повільно й вайлувато. В кімнаті було холодно і задушливо. Газовий світильник, щомиті загрожуючи обпалити голови танцюристів, розсівав нерівне світло. Губна гармошка грала пронизливо й тужливо, а обличчя всіх присутніх були поважні й урочисті, наче в церкві. З нашого боку було б, звісно, нечемно перервати ці сумні веселощі, тож ми мовчки посідали на стільці, як глядачі, що запізнилися на концерт, і стали терпляче очікувати, поки закінчиться танець. Нарешті торговець, утомившися, покинув грати. Танцюристи враз спинилися, якусь хвилинку вони погойдувались, все ще обіймаючи один одного, а потім розійшлися, позираючи на глядачів, – чекали оплесків.

– Оце танцюристи! – мовив хтось.

Проте така похвала; мабуть, не задовольнила виконавців, і вони почали самі себе вихваляти.

– Що ж, – сказав Джонсон, – може, я й нікудишній моряк, зате танцювати вмію!

– Я легкий на ногу, як пір'їна, – заявив його партнер із зворушливою впевненістю.

Відчувши, звідки вітер віє, я сказав кілька компліментів на адресу Джонсона; а вже задобривши його, вивів у коридор, розповів про наше становище усе, що вважав за потрібне, і попросив його стати нашим капітаном або, коли це його не влаштовує; порекомендувати підходящу людину.

– Я? – вигукнув Джонсон. – Щоб я пішов у капітани?! Та краще я піду до чорта в пекло!

– Але ж ви плавали помічником! – заперечив я.

– Так, плавав, – засміявся Джонсон, – але ніколи більше не вийду в море! Проте я можу вам допомогти: я вмовлю Арті Нейрса. Ви його бачили – першокласний моряк, і хоч з вигляду шахрай.

І Він пояснив, що містер Нейрс, який через півроку мав стати капітаном чудового барку, поки що, не бажаючи бути в центрі уваги, уникає товариства. Він буде радий допомогти нам у скруті.

Я покликав Пінкертона і переказав йому нашу розмову з Джонсоном.

– Нейрс! – вигукнув Джім. – Та я й мріяти не міг про такого капітана, як Нейрс! В усьому Сан-Франціско, Лаудене, не знайти кращого капітана, його дивіденди зростають безупинно – чи він у рейсі, чи на відпочинку.

Джімів захват вирішив питання, і Джонсон пообіцяв наступного дня привести Нейрса ще до шостої години, а Чорний Том, до якого ми звернулися за порадою, пообіцяв підібрати нам чотирьох спритних матросів, ще й поручився, що вони будуть зовсім тверезі – про це ми вже й не мріяли…

Коли ми вийшли від Чорного Тома, на вулицях уже світилися ліхтарі: яскраві ланцюжки вогнів – чи то газових, а чи електричних – розбігалися під чорним склепінням ночі, а там, де хлюпали невидимі хвилі морської затоки, гойдалися сигнальні ліхтарі численних суден. З бухти здіймався в небо туман, а в наших ділових душах панувала холодна ясність. Ми мовчки розплатилися з візником і попрямували до ресторану «Пудель» повечеряти.

По дорозі я помітив розклеювача афіш, який саме ліпив до тимчасової огорожі об'яву. Це мене здивувало, бо час був уже пізній; я притримав Пінкертона, й ми стали чекати, поки об'ява буде приклеєна. Ось що ми прочитали:

«ДВІСТІ ДОЛАРІВ ВИНАГОРОДИ

членам команди

БРИГА «ЛЕТЮЧИЙ ШКВАЛ», ЩО ПОТЕРПІВ КАТАСТРОФУ,

якщо вони звернуться особисто або листом до контори Джеймса Пінкертона, квартал Монтана, до полудня завтрашнього вівторка 12 числа.

ДВІСТІ ДОЛАРІВ ВИНАГОРОДИ».

– Це ти придумав, Пінкертоне?! – вигукнув я.

– Так. І в друкарні не підвели. Молодці – не те що цей шахрай капітан. Та це ще не все, Лаудене. Головне ось що: ми знаємо, що один з матросів хворий, тому я дав розпорядження послати по примірнику цієї об'яви в усі лікарні, в усі аптеки і всім лікарям Сан-Франціско.

Завдяки своїм діловим зв'язкам Пінкертон, звісно, міг домовитися з власником друкарні про чималу скидку, та все одно я злякався можливих витрат.

– Долар туди, долар сюди – яке це має значення? Нам розраховуватись через три місяці, Лаудене.

І ми знову надовго замовкли. Навіть у «Пуделі» ми майже нічого не їли і не розмовляли. Тільки коли Пінкертон допив третій келих шампанського, він кашлянув і винувато глипнув на мене.

– Лаудене, – мовив він, – ти не хотів розмовляти зі мною на одну тему. Я не розпитуватиму тебе, лише скажи мені – ти вирішив змовчати не тому, що… – він затнувся, – не тому, що ти мною невдоволений? – закінчив він тремтячим голосом.

– Пінкертоне! – вигукнув я.

– Не перебивай, спочатку я скажу! Я високо ціную твою делікатність, хоч мені вона не притаманна; я розумію, що ти радше помреш, аніж викажеш своє невдоволення. Я вважав, що здатен домогтися більшого, та коли я впевнився, як важко роздобути гроші в цьому місті, коли я помітив, що навіть Дуглас Б. Лонгхерст – один із перших каліфорнійських поселенців, який п'ять годин поспіль відбивався на своєму полі, при березі бухти, від кількох бандитів, спасував перед ризикованою операцією – тоді я, повір, впав у відчай. І я, припускаю, наробив помилок, і тисячі людей домоглися б на моєму місці більшого… Але присягаюся – я зробив усе, що міг.

– Джіме, друзяко! – сказав я. – Чого б це я сумнівався в тобі?! Хіба ж я не знаю, що ти творив дива?! Весь день я захоплювався твоєю снагою й запалом. Що ж до цього…

– Лаудене, не треба, ні слова більше! Я не хочу… – схвильовано мовив Пінкертон.

– Правду кажучи, – перепинив я його, – мені не хочеться пояснювати тобі суть справи, бо мені соромно.

– Тобі соромно, Лаудене? І не думай про це, і не кажи такого навіть жартома! – обурено вигукнув Пінкертон.

– А хіба тобі не доводиться чинити так, що потім стає соромно? – спитав я.

– Ні, – спантеличено відповів він. – І з якої речі? Подеколи я жалкую, коли виходить зовсім не так, як гадав. Але не розумію, з якого дива я соромився б?

Кілька хвилин я мовчав, захоплений простодушністю свого друга, а потім зітхнув.

– Знаєш, Джіме, що мені найприкріше? Що я не дружко на твоєму весіллі…

– На моїм весіллі? – повторив він, і собі зітхнувши. – Яке там весілля! Я сьогодні ж скажу Меймі всю правду. Саме це й мучило мене весь день. Мені здається тепер, що я не мав права, ставши женихом, братися за таку ризиковану операцію.

– Джіме, але ж тут моя провина, ти так їй і скажи.

– Ну що ти кажеш?! Я захопився не менше, і мені треба було діяти спритніше. Так, це моя провина. І мені дуже прикро.

Коли засмучений Джім побрів на розмову з Меймі, я повернувся до контори, запалив газ і всівся в крісло. Я думав про наслідки цього нелегкого дня – про всі добуті нами дані щодо катастрофи корабля, про зникнення команди, про велику суму витрачених грошей, а також про небезпечну й нелегку операцію, що чекала мене ближчим часом.

Коли згадуєш про такі події, майже завжди приписуєш собі заднім числом знання деяких фактів, відомих тобі нині. І все ж можу сказати, не погрішивши проти істини: того вечора мене мучив страх перед невідомістю, а водночас – гарячкова цікавість. Вичерпавши свою фантазію на всілякі пояснення, які я всі до одного відхилив, – вони-бо не відповідали фактам, – я знайшов стимул для мужності та цілющий бальзам для сумління в самій таємниці, що тепер оповивала мене. Проте я не хочу сказати, що в противному разі я відступив би. Контрабанда – один з найпідліших злочинів, бо в такий спосіб ми грабуємо все наше суспільство pro ratа [77]77
  Пропорційно (лат.).


[Закрыть], але передовсім – найбідніші його верстви. А контрабанда опієм – це ще й найчорніший злочин, бо несе з собою не просто смерть, а масове самогубство. Все це було мені відомо, і сумління моє повставало проти моїх власних інтересів; якби справа не стосувалася Джіма, я щиро побажав би собі невдачі. Але доля Джіма, всі його статки, його весілля залежали від того, чи спроможусь я здійснити заплановану операцію. Я поставив інтереси друга понад інтереси остров'ян Південних морів. Я згоден, що це вузька, власницька точка зору, але вона – моя; до того ж, іншої ради в мене не було. І я не стільки соромлюся своєї участі в цій авантюрі, скільки пишаюся тим, що в ті дні (врешті, задля добробуту друга) я не згортаючи рук працював від світання до смеркання, до всього доклав сил, сміливо зустрічав будь-яку небезпеку і єдиний раз у житті виявив справжню мужність. Проте я був радий знайти своїй енергії інше застосування і тому тішився таємницею, що певною мірою пом'якшувала мої душевні терзання. Не будь її, я не відчував би завзяття, хоча, либонь, і не відмовився б від подорожі на Мідуей. А того вечора, крім непереборного бажання побачити море, острів, корабель, що потерпів катастрофу, мене надихала надія, що там я знайду відповіді на сотні питань і зрозумію, чому на аукціоні капітан Трент нервово обмахував носовичком розпашіле обличчя, і чому містер Діксон після мого телефонного дзвінка так хутко покинув свою кімнату на Мішін-стріт.

РОЗДІЛ XI,
У ЯКОМУ МИ З ДЖІМОМ РОЗЛУЧАЄМОСЬ

Я відчував себе нещасливим, коли засинав, а коли прокинувся, мене знову охопило відчуття непевного лиха – так, що аж у голові паморочилось. Кілька хвилин я лежав у тупому заціпенінні. Мене повернув до тями настирливий стукіт у двері. Я враз пригадав аукціон, розбите судно, Годдедааля, Нейрса, Джонсона і Чорного Тома, пригадав усі вчорашні турботи, уявив усі численні справи, які мав улаштувати сьогодні. Це подіяло на мене, як звук сурми перед битвою… Миттю скочив я з постелі, пройшов через контору, де Пінкертон спав глибоким сном на своєму розкладному дивані, і так, як був, у халаті, відчинив двері.

На порозі стояв усміхнений Джонсон, а за ним, насунувши капелюха на самісінькі очі й затиснувши у зубах сигару, – капітан Нейрс. Він сухо кивнув мені, згадавши, либонь, наше перше знайомство. За його спиною на сходах юрмились матроси – нова команда «Нори Крейн».

Залишивши їх полірувати стіни спинами та ліктями, я запросив офіцерів до контори і почав трясти Джіма за плечі, аж поки він прокинувся. Сівши на постелі, він утупився безтямним поглядом у нового капітана.

– Джіме, – сказав я, – це капітан Нейрс. Капітане, дозвольте відрекомендувати вам містера Пінкертона.

Нейрс знову мовчки й холодно кивнув, і мені здалося, що він розглядає нас дуже пильно.

– А, це капітан Нейрс! – вигукнув Джім. – Доброго ранку, капітане Нейрс! Дуже приємно з вами познайомитись, сер. Мені давно відома ваша чудова репутація.

Останні слова Джіма, – якщо взяти до уваги недавні обставини, – пролунали іронічно. В усякому разі, Нейрс лише промимрив щось у відповідь.

– Капітане, – вів Джім далі, – ви знаєте, щoб нам треба? Ви доведете «Нору Крейн» до острова Мідуей, розберете бриг, зайдете в Гонолулу і повернетесь у Сан-Фран-ціско. Гадаю, все ясно?

– Так, – відповів Нейрс тим самим неприязним тоном. – Через причини, які, гадаю, вам відомі, такий рейс мене влаштовує, але спочатку треба нам дещо уточнити. Це ми зараз і зробимо, містере Пінкертон. Та чи буду капітаном я, чи хтось інший, вам не можна марнувати час. Хай містер Джонсон з вашою запискою збирає команду й готує судно до виходу. Ці бестії, – додав він із виразом нестерпної огиди, – здається, тверезі. Тож примусьте їх працювати, щоб вони не напилися…

Так і вирішили. Коли Джонсон з матросами пішов, Нейрс полегшено зітхнув.

– Ну, тепер нам ніхто не завадить поговорити, – мовив він. – В чім суть вашої справи? Ви наробили багато галасу, ваша об'ява схвилювала весь приморський район, а це мене не влаштовує, бо саме зараз мені треба лишатися в тіні. Однак, перш ніж прийняти судно, я маю твердо знати, куди й навіщо його вести.

Тоді Пінкертон розповів йому всю історію; почав він по-діловому, докладно, та поступово захопився й став говорити гаряче, схвильовано. Нейрс мовчки курив, так і не знявши капелюха, і лише похмуро кивав на кожен новий поворот у наших пригодах. Проте в його блякло-блакитних очах уже блищали вогники, виказуючи зацікавленість.

– Отож ви самі розумієте, – скінчив свою оповідь Пінкертон, – що Трент, найімовірніше, вирушив у Гонолулу, а там він зможе всього лиш за п'ятдесят тисяч доларів зафрахтувати підходящу шхуну й дістатися Мідуею. Ось чому мені й потрібен справжній капітан! – мовив Джім, знову захоплюючись. – Цей бриг мій, я заплатив за нього готівкою, і якщо доведеться боронити його зі зброєю в руках, то треба битися на совість. Я скажу вам відверто: якщо ви не повернетесь через дев'яносто днів, мене чекає одне з найтрагічніших банкрутств, про які будь-коли чули в нашому штаті. Для містера Додда й для мене мова йде про життя або смерть. Дуже можливо, що на острові дійде до стрілянини. Тож коли я почув учора ваше прізвище, а надто сьогодні, коли зустрівся з вами, я сказав собі: «Нейрс! Саме він і потрібен мені!»

– Наскільки я розумію, – зауважив Нейрс розглядаючи попіл своєї сигари, – чим раніше я виведу шхуну в відкрите море, тим краще для вас.

– Ну, я ж казав, що ви саме той капітан, про якого я мріяв! – вигукнув Джім, аж підскочивши на ліжку. – Ви зовсім не схожі на тих шахраїв!..

– Хвилиночку, – зупинив його Нейрс. – Це ще не все. Я чув, що на судні буде суперкарго [78]78
  Суперкарго (англ.) – довірена особа компанії, що зафрахтувала судно. Займається прийманням і здачею вантажів.


[Закрыть].

– Так, це містер Додд, мій компаньйон, – відповів Джім.

– Не бачу потреби, – сухо зауважив капітан. – Мені ще не випадало плавати на судні, де було б два капітани.

– Не розчаровуйте мене, – заперечив Пінкертон, – ви кажете, не подумавши. Я ж не пропоную вам узяти в руки керівництво справами фірми, еге ж? Не пропоную. А це ж не просто рейс, це ділова операція, і нею займається мій компаньйон. Ви будете вести судно, наглядати за розвантаженням брига, контролювати команду – турбот вам вистачить. Але запам'ятайте відразу: все має бути зроблено так, щоб містер Додд був задоволений, тому що платить за все містер Додд.

– Я звик, що мною задоволені, – відповів містер Нейрс, густо червоніючи.

– Не маю сумніву! – вигукнув Пінкертон. – Я вас розумію: ви любите показати колючки, але ви чесний і відвертий чоловік.

– І все ж нам треба уточнити становище, – мовив Нейрс, уже спокійніше. – Кажу про моє становище. Я не збираюсь іти в рейс штурманом. Досить того, що я взагалі згодився мати справу з цією нікчемною шхуною.

– Ну ось що, – зауважив Джім, весело підморгуючи, – Ви тільки не перечте мені стосовно баласту, і ми зробимо з неї баркентину [79]79
  Баркентина, на відміну від шхуни, яка має лише косі вітрила, несе на передній щоглі прямі паруси.


[Закрыть].

Нейрс ледь помітно всміхнувся. Нетактовність Пінкертона знову допомогла йому.

– І ще одне, – провадив капітан, вважаючи, мабуть, попереднє питання вирішеним. – Як з її власниками?

– О, тут можете покластись на мене. Адже я з компанії Лонгхерста, як вам відомо, – відповів Джім з нотками ображеного гонору. – Той, хто влаштовує мене, влаштує і їх.

– А хто вони? – запитав Нейрс.

– Мак-Інтайр і Спіттел, – відповів Джім.

– Ну, коли так, то дайте мені вашу візитну картку, – відповів капітан, – і не варто нічого писати. Мак-Інтайр і Спіттел у моїх руках.

Хвальба на хвальбу: це було звичкою і Нейрса, і Пінкертона, двох найгоноровитіших людей, яких я будь-коли знав. Відновивши таким чином свою гідність у власних очах, капітан підвівся і, двічі сухо вклонившись, покинув контору.

– Джіме, – сказав я, ледве за Нейрсом зачинилися двері, – цей чоловік мені не подобається.

– Доведеться змиритись, Лаудене, – відповів Джім. – Він – типовий американський моряк: хоробрий, як лев, напрочуд винахідливий, дуже шанований судновласниками. Це людина високої репутації.

– Репутації жорстокої тварини, – докинув я.

– Кажи, що хочеш, – заперечив Пінкертон, – але нам поталанило, що ми натрапили саме на нього. Я хоч завтра звірив би йому життя Меймі.

– До речі, як у тебе з Меймі? Джім застиг з одягом в руках.

– О, маленька Меймі – найдушевніше і наймужніше створіння! – вигукнув він. – Лаудене, я намірився був розбудити тебе вчора, і ти, либонь, не образишся на мене за те, що я не зробив цього. Коли я прийшов, ти спав, а обличчя в тебе було таке стомлене, що я вирішив не турбувати тебе. Новини, подумалось мені, можуть і зачекати до ранку, тим паче, що навіть ти, Лаудене, не переживеш їх так, як я.

– Що ж це за новини? – нетерпляче спитав я.

– Було це так. Я пояснив Меймі наше становище і сказав, що не маю права женитися. «Ти мене розлюбив?» – спитала вона. О Лаудене, ти тільки подумай! Ну, я ще раз усе їй пояснив, не приховуючи, що нам загрожує банкрутство, що тобі треба обов'язково їхати, що я хочу, аби ти неодмінно був моїм весільним дружком, і таке інше… «Якщо ти мене ще любиш, то, гадаю, у нас єдиний вихід, – відповіла вона. – Одружімося завтра, і містер Лауден встигне стати твоїм дружком, перш ніж відбуде в плавання». Отак вона й сказала, просто й ясно, наче котрась із героїнь Діккенса! Навіть банкрутство її не злякало. «Тим більше я буду потрібна тобі», – сказала вона. О Лаудене, як би я хотів бути гідним її! Я думав про це вночі, коли стояв біля твого ліжка, я молився за нас трьох – за тебе, за Меймі і за себе; не знаю, як ти ставишся до молитов; а я хоч і зробився черствим ділком, відчув: на мене зійшла благодать. І я вирішив, що це відповідь. Нікому ще так не таланило, як мені! Ти, я і Меймі – це наче мотузка з трьох пасмочок, Лаудене. Годі й уявити, що хтось із нас може померти… І ти їй дуже сподобався: вона вважає, що у тебе вишукані манери й аристократична зовнішність, і вона теж бажає, аби ти був моїм дружком на весіллі. Вона називає тебе «містер Лауден» – це ж звучить так дружньо! Вчора вона не спала до третьої години – ладила своє весільне вбрання. Як любо було дивитися за нею, Лаудене! Стежити, як вправно снує голка в її руці, і думати: «Весь цей поспіх, Джіме, лише тому, що вона хоче вийти за тебе заміж!» Я не вірив власним очам – це була справжня казка!

Отак безпосередньо і щиро виливав Джім радість свого переповненого почуттями серця, а я намагався вловити в тій безладній балаканині подальші плани, що вже завихрилися в його голові. Виявилося, що вони збираються повінчатися саме сьогодні, що весільна вечеря буде в ресторані Френка, що потім вони піднімуться на борт «Нори Крейн», аби побажати успіху нашій команді, і що потім ми з Джімом попрощаємось: він почне нове, сімейне життя, а я попливу на атол Мідуей. І якщо я й відчував неприязнь до міс Меймі, то тієї хвилини я все забув: адже вона явила справжню мужність і доброту, чарівність і відданість. І хоч небо вкрили свинцеві хмари й Сан-Франціско був як ніколи похмурий, брудний та жалюгідний – так, наче миттю постарів, – весь час, поки я гарячково закінчував свої справи в порту й залюднених конторах, серед нестерпного галасу й непривабливих краєвидів, у моїй душі звучала ніжна музика – я згадував про щастя свого друга.

А день був заповнений турботами до краю! Нашвидку проковтнувши сніданок, Джім помчав до муніципалітету і в ресторан Френка – готувати весілля, а я поквапився в контору Джона Сміта домовлятися про припаси, а звідти – на «Нору Крейн». В оточенні могутніх кораблів, що вищилися над нею, вона видалася мені ще меншою, ніж учора. На ній панувало несусвітне безладдя, а на причалі громадилися барила, бляшанки, інструменти, канатні бухти, маленькі бочечки з порохом; здавалось, жоден людський геній не спроможеться розмістити все це в трюмі шхуни. Джонсона я знайшов на шкафуті [80]80
  Шкафут – середня частина палуби корабля.


[Закрыть]. Він був у червоній сорочці й грубих бавовняних штанях, в очах палало завзяття. Перемовившись із ним кількома словами, я пройшов вузьким проходом на корму і спустився в каюту, де капітан пив вино з портовим чиновником.

Я неприязно озирнув крихітну комірчину, що на багато днів мала стати моїм домом. З правого борту, за перегородкою, була каюта капітана; зліва одна над другою були закріплені дві неохайні койки, що впиралися в обідрану шафу. Стіни – жовті й вогкі, підлога – чорна й слизька від жиру. Всюди безладно валялися старі газети, солома, поламані ящики, а за прикраси правили підставка для склянок, термометр з рекламою віскі, подарований «на знак поваги» якимсь торговцем, і пригвинчена до стелі лампа. Важко було й уявити, що не сплине й тижня, як ця каюта видасться мені світлою, радісною, зовсім не задушливою, навіть просторою.

Мене познайомили з портовим чиновником та його молодим приятелем, котрого, як мені здалося, він привів з собою лише для того, щоб накуритися сигар. Ми випили, побажавши один одному здоров'я, по склянці каліфорнійського портвейну, занадто солодкого й густого, щоб бути підходящим уранішнім напоєм, а потім чиновник розклав на столі свої папери, і ми викликали команду.

Матроси гуртом спустилися в каюту й стовпилися біля дверей, ушнипившись хто в стелю, а хто в підлогу. На обличчях відбивалося крайнє замішання, а ще складалося враження, ніби всі вони ледве стримували кашель. Винятком був китаєць-кок у білосніжному фартусі – справжній гідальго [81]81
  Гідальго – дворянин або рицар у середньовічній Іспанії, здебільшого зубожілий. Тут ужито в переносному значенні.


[Закрыть]морів.

Гадаю, вам ніколи не доводилося бути учасником фарсу на зразок того, що стався потім. Морські закони Сполучених Штатів завдяки не гідному наслідування безперервному «вдосконаленню» складені в дусі батьківської суворості і грунтуються на впевненості, що кожен матрос – недоумок, а його наймачі – негідники і шахраї. Кожному матросові по черзі чиновник читав довгий і багатослівний документ-застереження, справжній «Білль [82]82
  Білль (англ.) – у Великобританії, США та інших англосаксонських країнах – проект закону, що вноситься в законодавчий орган. За деякими актами ця назва збереглася й після прийняття їх парламентом; наприклад, «Білль про права» (1689), який обмежував права англійського короля.


[Закрыть]про права кубрика». Прослухавши його п'ять разів поспіль, я, здавалося б, мав повністю осягнути зміст; однак чиновник (цілком пристойний чоловік) щодень тільки те й робив, що вичитував цей документ по кілька разів, тож ми не дивувалися, що він пробігав папір tempo prestissimo [83]83
  «Дуже швидко» (італійський музичний термін).


[Закрыть], однією монотонною руладою; навіть я, людина освічена, з натренованою здатністю зосереджувати увагу, майже нічого не второпав, а матроси – й поготів. Забороняється лаятись, віддаючи накази; не можна носити ножі; місце призначення – острів Мідуей чи будь-який інший порт, куди вирішить зайти капітан до закінчення шести календарних місяців; платня видаватиметься після повернення в Сан-Франціско – оце, либонь, і все, про що мовилось у документі. Закінчивши читання, чиновник говорив уже нормальним голосом: «Ви наймаєтесь матросом на таке-то судно за стільки-то доларів в американській валюті. Поставте ось тут своє прізвище, якщо у вас є прізвище і ви вмієте писати». Після того, як матрос, сопучи, виводив підпис, чиновник починав записувати в офіційний бланк риси його зовнішності, зріст тощо. Створюючи ці літературні портрети, він, мабуть, керувався лише натхненням, бо я не помітив, аби він хоч раз кинув погляд на своїх натурників.

Щоправда, йому допомагали зауваження капітана на зразок: «Волосся блакитне, очі руді… Ніс п'ять футів сім дюймів, ріст перебитий…» – жарти, що народилися, очевидно, ще разом з американським морським флотом… Вінцем гумору став запис китайця-кока під прізвищем «Пий Чай»; при цьому чиновник лише задоволено похихотів у відповідь на його протести.

– Окрім цього, капітане, – сказав чиновник, згортаючи свої папери, коли матроси вийшли, – закон вимагає, щоб ви мали на борту суднову лавку та аптечку.

– Ну, це мені відомо, – відповів Нейрс.

Коли чиновник пішов, я повернувся до теми, добре знаючи, що у нас нема ні того, ні того.

– Ну що ви, – ліниво відгукнувся Нейрс, – а отой ящик, на причалі? В нім шістдесят фунтів тютюну та двадцять фунтів консервів. А крім того, я ніколи не виходжу в море без ліків.

Ліків дійсно було багато. Капітан мав добрячий запас усілякого зілля, яке, за матроським звичаєм, він і сам вживав, не маючи найменшого уявлення про його призначення – чи то була якась червона або біла рідина Кеннеді, чи сиропи якоїсь матінки Сіджел або самого Гуда. У нього було багато запліснявілих напівпорожніх слоїків без етикеток; час від часу він нюхав їх і вголос розмірковував: «Здається, пахне як ліки від шлунка. А втім, хтозна… Треба спробувати». А ось у лавці, крім папуш міцного тютюну, не було анічогісінько. Отак наші суворі закони утверджуються і так вони обминаються.

Цей характерний епізод, що зайняв так багато місця в моїй оповіді, насправді промайнув майже непомітно – той день був заповнений турботами та хвилюваннями. ДЦоб від світання до смерку впоратися зі спорядженням шхуни та підготовкою весілля, від нас вимагалися дійсно героїчні зусилля. Увесь день ми з Джімом ганяли містом, сміялись і лютували, ледве й не плакали, поспіхом радились один з одним, а потім мчали (з готовим сарказмом на вустах) до першої-ліпшої кравчині, летіли на шхуну чи в контору Джона Сміта, і на кожнім другім розі наші власні велетенські об'яви нагадували про наше розпачливе становище. Поміж цими турботами я вихопив часину, аби заскочити в півдюжини ювелірних крамниць, і вибраний мною подарунок був прийнятий дуже люб'язно. Здається, це був останній (хоча не найлегший) мій клопіт. Потім видобули з домашнього затишку старого священика, занехаяного та добросердого, і привели в нашу контору, наче дресированого пуделя; там у присмерках, що вже нависали, під холодним блиском двохсот пляшок «Тринадцяти зірочок», поряд зі сліпучою пишнотою сільськогосподарської машини, Меймі і Джім поєдналися навік. Хоча умови були непідходящі, сама подія видалась дуже милою, вишуканою й зворушливою. Друкарки, сяючи усмішками, тримали прегарні букети, Меймі цнотливо опускала вії, а Джім… як мені описати мого сердешного, тепер зовсім невпізнанного Джіма? Він почав із того, що відвів священика в куток. Не знаю, що він йому торочив, але маю підстави гадати, що він проголошував себе негідним такого щастя. На очах у нього бриніли сльози, а священик, теж зворушений до глибини душі, втішав його й підбадьорював. Я чув, як він сказав: «Запевняю вас, містере Пінкертон, небагато є людей, які б мали право сказати про себе так…» Звідси я зробив висновок, що мій друг, картаючися звинуваченнями, Дозволив собі принаймні одну похвальбу. Втішений розрадою священика, Пінкертон підійшов до мене, і, хоча у нього вистачило сил тільки назвати мене на ім'я та стиснути мою руку, його хвилювання, мов електричний заряд, передалось і його дружкові… Нарешті розпочалася вінчальна церемонія, і всі присутні ще більше розхвилювалися. Джім був збентежений украй, і навіть священик не міг є виказати своєї симпатії і тоном, і поведінкою. Закінчив він свою службу теплими батьківськими побажаннями, привітавши Меймі (він назвав її «моя люба») з чудовим чоловіком; він зауважив, що йому рідко доводилось поєднувати подружніми узами цікавішу пару. Саме в цю хвилину, на довершення загальних радощів, до контори було доставлене поздоровлення від Дугласа Б. Лонгхерста і чотири дюжини шампанського. Одну з пляшок відкоркували відразу ж, священик виголосив тост за здоров'я молодої, дружки поманірились і відпили, а потім і я з келихом у руці сказав веселий тост. Але бідолашному Джімові так і не пощастило пригубити шампанського: вибравши нагоду, я шепнув йому:

– Не пий! Ти такий схвильований, що відразу сп'янієш як чіп.

І Джім, потиснувши мені руку, прошепотів:

– Я вдячний тобі, Лаудене! Ти знову врятував мене! Після того ми весело повечеряли в ресторані Френка, а звідти, прихопивши півдюжини пляшок шампанського (більше я не міг взяти), поїхали на «Нору Крейн».

– Ах, який гарний кораблик! – вигукнула Меймі, коли побачила нашу шхуну, а потім повернулася до дружка. – І який ви мужній, містере Додд! – захоплено мовила вона. – На такій крихітній шкаралупці поплисти в океан!

Я зрозумів, що значно виріс в її очах.

На «гарному кораблику» панував шарварок, а його нова команда вже зовсім вибилася з сил. Кок складав у комірці консервні банки, а четверо матросів стояли вервечкою і, обливаючись потом, перекидали їх з рук у руки. Джонсон куняв за столом, а капітан, лежачи в койці в своїй каюті, похмуро жував та пахкав сигарним димом.

– Послухайте, – сказав він, підводячись, – вам би краще тут не тупцятися. Нам завтра відчалювати – отже, не можна гаяти часу. До того ж, на судні, що готується до відплиття, стороннім не місце. Ви будете заважати матросам.

Я хотів був різко заперечити капітанові, але Джім, що добре знав таких людей – йому не раз доводилось мати з ними справу, – поквапився пролити масло на збурені хвилі.

– Капітане, – озвався він, – я розумію, що ми тут зайві і що часу обмаль, але ми хочемо всього лиш запропонувати вам келих шампанського з нагоди мого весілля та відплиття Лаудена… містера Додда.

– Ну, як хочете, – відповів Нейрс. – Півгодини, звісно, нічого не вирішують. Гей, шабаш! – гукнув він матросам. – Можете перекурити, але потім надолужите! Джонсоне, приготуйте стільця для леді!