Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ XVIII
ПЕРЕХРЕСНИЙ ДОПИТ ТА УХИЛЬНІ ВІДПОВІДІ

Вище я досить неприязно відгукнувся про Сан-Франціско, однак мої слова не варто розуміти буквально: навряд щоб ізраїльтяни висловлювали похвалу землі фараона! І місто добре помстилося мені, коли я повернувся. Ніколи ще воно не було таке прекрасне: сяяло сонце, повітря було чисте й свіже, на обличчях перехожих світилися усмішки, в петлицях яріли квіти. І поки я йшов до контори, де тепер працював Джім, моє похмуре обличчя здавалося, либонь, тьмяною плямою на тлі загальних веселощів.

Контора, яку я шукав, містилась у вузькому провулку й займала старий ветхий будиночок. На ньому виднівся напис: «Друкарня Франкліна Г. Доджа», а нижче (недавно, бо фарби були свіжі) – попередження: «Тут працюють лише білі».

Я ввійшов. За столом у брудному закуточку сидів Джім. В його зовнішності й одязі сталися разючі зміни: на ньому був витертий костюм, обличчя – хворобливо-бліде. Він, який раніше цілоденно гарцював у своїй конторі, мов добрий кінь на пасовищі, тепер сидів, байдуже втупившись у стовпчики цифр, і ліниво гриз ручку, часом тяжко зітхаючи. Мабуть, він цілком поринув у невеселі роздуми; він не помічав мене, і я мовчки розглядав його. Несподівано мною оволоділо запізніле каяття. Як я й провіщав у розмові з Нейрсом, я безжально картав себе. Я повернувся додому, зберігши свою честь, а мій хворий друг позбавлений такого необхідного йому відпочинку, догляду, харчування. І, як Фальстаф, я запитав себе, щоб таке честь у нашому житті, і, як Фальстаф, відповів собі, що честь – це пусте повітря!

__ Джіме! – гукнув я нарешті.

– Лаудене! – вигукнув він, захлинаючись, весь затремтів і скочив на рівні ноги.

За мить я вже був біля його столу, і ми тисли один одному руки.

– Друже мій нещасний! – мовив я.

– Слава богу, нарешті ти повернувся! – схлипуючи, бурмотів він і бив мене в плече.

– Я не привіз тобі втішних новин, Джіме…

– Ти приїхав, і кращої новини мені не треба, – відповів він. – Як мені не вистачало тебе, Лаудене!

– Я не зміг зробити того, про що ти писав мені, – сказав я, стишивши голос. – Усі гроші пішли кредиторам. Я не міг…

– Кинь! – зупинив мене Джім. – Я був божевільний, коли писав. Якби ми зважились на таке, я не зміг би дивитись Меймі в вічі. О Лаудене, що це за жінка! Ти вважаєш, що знаєш життя, – о ні, ти нічогісінько не знаєш! Меймі – сама великодушність, воістину – одкровення боже!

– Я радий за тебе, – сказав я. – Іншого я й не чекав від тебе, Джіме.

– Отже, «Летючий шквал» підвів нас? – зітхнув Джім. – Я не все зрозумів з твого листа, але це втямив.

– Підвів – не те слово. Кредитори зроду не повірять, що ми склеїли дурня, – звернув я на інше. – Як із банкрутством?

– Тобі поталанило, що тебе тут не було, – відповів він, похитуючи головою. – Тобі дуже поталанило, що ти не бачив газет. В «Оксіденталі» написали, що з моєю головою оцінювати хіба що каміння, а в іншій – що я жаба, яка замірилась змагатися з самим Лонгхерстом і луснула з натуги. Дуже жорстоко для чоловіка, в якого саме був медовий місяць. Я вже не казатиму, щоб вони писали про мою зовнішність, про мій одяг або про те, як я пітнію. Але мене підтримувала надія на «Летючий шквал»… Як це сталося, Лаудене? Я й досі не розумію.

«Ще б пак ти зрозумів!..» – подумав я, а вголос сказав:

– Джіме, нам обом не поталанило. Я виручив суму, що ледве покрила поточні витрати, а ти не зміг протриматись, скільки треба. Як усе це трапилось?

– Ну, про це ми ще поговоримо, – сказав Джім, раптом сполошившись. – Мені час братися за рахунки, а тобі, мабуть, краще піти прямо до Меймі. Вона зараз у Спіді й чекає тебе нетерпляче – адже вона має тебе за мого рідного брата, Лаудене.

Я був радий будь-якій нагоді, щоб відтягти подалі наше порозуміння і хоча б ненадовго уникнути розмови про «Летючий шквал». Тому я негайно вирушив на вулицю Чагарникову. Місіс Спіді, що чекала повернення чоловіка, радо привітала мене.

– Який же ви сьогодні гарний, містере Додд, друже наш любий! – мило усміхалася вона. – І як тільки оті тропічні красуні відпустили вас із своїх островів? Чує моє серце, що Спіді там не втримався! – додала вона грайливо. – Він таки упадав коло острів'янок, чи не так?

Я запевнив її, що Спіді навіть не дивився в їхній бік.

– Ну, ви ніколи не викажете товариша! – так само мило всміхаючись, мовила місіс Спіді й провела мене в бідно вмебльовану кімнату, де за друкарською машинкою сиділа Меймі.

Мене зворушило її щире вітання. Вона була невимовно прекрасна, коли простягла мені обидві руки, підсунула стілець і вийняла з серванту бляшанку мого улюбленого тютюну та пачку першорядного цигаркового паперу, який я вживаю завжди.

– Бачите, містере Лаудене, – вигукнула Меймі, – ви не заскочили нас зненацька! Усе це куплене ще в день вашого відплиття.

Було видно, що вона з самого початку задумала влаштувати мені приємну зустріч, однак ту щирість, що так тепліла в її словах, я завдячував, як з'ясувалося згодом, капітанові Нейрсу. Він – чого я довіку йому не забуду! – незважаючи на брак часу, все ж знайшов хвилину, аби навідати Меймі й найпохвальнішими словами оповістити про мої завзяті пошуки на «Летючому шквалі». Однак вона ні словом не прохопилася про його відвідини, аж поки я сам, на її вимогу, не розказав про наше плавання.

– А капітан Нейрс розповідав куди мальовничіше! – вигукнула Меймі, коли я змовк. – Від вас же я видобула єдиний новий факт: ваша скромність варта вашої мужності.

Я палко намагався переконати її, що вона помиляється.

– І не старайтесь, – заперечила Меймі, – я розумію, щоб таке геройство. Коли я дізналась, як ви працювали вдень і вночі, наче простий матрос, натираючи криваві мозолі й ламаючи нігті, і як ви підбадьорювали капітана: «Вище голову!» (здається, він сказав саме так) – під час бурі, коли той і сам налякався, і як ви тримались, коли вам загрожував жахливий бунт (тут Нейрс зважив за потрібне вмочити свій пензель у землетруси та затемнення сонця), і як ви робили все це, хоча б частково, задля Джіма й мене… Коли я довідалась про все це, то відчула, що годі знайти нам слова для подяки й захоплення.

– Меймі! – вигукнув я. – Не кажіть про подяку! Це слово зайве між друзями. Ми з Джімом ділились достатком, а тепер ділитимемось бідністю. Ми зробили все, на що спромоглися, більше нема про що говорити. Тепер мені слід підшукати роботу, а вам з Джімом – добре відпочити десь у лісі; Джімові це конче потрібно.

– Джім не може брати у вас гроші, містере Лауден, – заперечила Меймі.

– Як це не може? – обурився я. – Він повинен узяти! Чи я сам свого часу не брав у нього?

Незабаром з'явився сам Джім і, ще не знявши капелюха, завів мову на прокляту тему.

– Лаудене, – сказав він, – ось ми і всі разом. З денними турботами покінчено, попереду в нас весь вечір, тож починай свою оповідь.

– Спочатку поговорімо про справи, – мовив я, намагаючись – уже вкотре! – придумати хоч яке-небудь пристойне виправдання нашій невдачі. – Я хочу знати всі подробиці банкрутства.

– Ну, це вже справа давня, – махнув рукою Джім. – Ми заплатили по сім центів за долар, і це ще наше щастя. Судовий виконавець… – Тут його обличчя звело судомою, і він звернув на інше: – Все це уже позаду, й мені хотілося б знати подробиці історії з бригом. Я не все розумію, і мені здається, тут щось є…

– В самому судні, однак, не було нічого, – сказав я, силувано усміхнувшися.

– Саме це я й хотів би з'ясувати до кінця! – підхопив Джім.

– Але чому ти не хочеш розповісти про банкрутство? Ти ніби намагаєшся уникнути цієї теми, – зауважив я і відразу зрозумів, що бовкнув зайве, бо Джім уколов мене тим самим:

– А ти наче намагаєшся уникнути розмови про бриг. Шляхи до відступу були відрізані, і винен був я сам.

Друже мій, якщо ти так наполягаєш – будь ласка, – відповів я і почав весело й жваво оповідати історію нашого плавання. Я говорив піднесено й змальовував острів та бриг, я передавав мову Андерсона й китайця, я весь час нагнітав тривогу… І я уникнув фатального слова. Я так вдало підтримував напругу розповіді, що вона так і не розрядилась. І коли я замовк – сказати «закінчив» я не наважуюсь, бо ніякого кінця не було, – Джім та Меймі втупились у мене з подивом.

– А далі? – спитав Джім.

– Це все, – відповів я.

– Але як ти все це пояснюєш?

– Ніяк.

Меймі похитала головою.

– Сто чортів, таж за нього давали шалені гроші! – вигукнув Джім. – Тут щось не так, Лаудене. Це ж явна нісенітниця! Я бачу, що ви з Нейрсом зробили все можливе – отже, вас пошили в дурні! Я певен, що опій і тепер на судні, і будь певен, я до нього ще доберусь!

– Але на ньому нічого нема, повір мені. Крім старого дерева та заліза, – мовив я.

– Ось побачиш! – стояв на своєму Джім. – Тепер уже я вирушу сам і візьму з собою Меймі. Лонгхерст не відмовить мені в сумі, достатній для того, щоб зафрахтувати шхуну. А ти чекатимеш мене тут, поки я обнишпорю судно.

– Ти не зможеш обнишпорити його! – вигукнув я. – Ми його спалили.

– Спалили? – вражено перепитала Меймі, схопившись із стільця, на якому вона сиділа склавши руки і спокійно прислухаючись до нашої розмови.

Запала тривожна мовчанка.

– Пробач, Лаудене, – обізвався нарешті Джім, – але на біса ви його спалили?

– Нейрс вирішив, що так буде краще.

– Це, мабуть, найдивніше з усього, що ми тут почули, – зауважила Меймі.

– Справді, Лаудене, це якось несподівано, – докинув Джім, – і навіть кінець кінцем безглуздо. Навіщо тобі… навіщо було Нейрсові палити судно?

– Не знаю. А яке це має значення? Адже ми зняли з нього все, що можна було зняти.

– Отут ти й помиляєшся! – вигукнув Джім. – Я не сумніваюсь: ви недогледіли головного.

– А чому ви так упевнені, що на ньому нічого не лишилося? – спитала Меймі.

__ Ну як мені це пояснити! – я був у розпачі. – Ми оглянули кожну щілину і впевнилися, що ніде нема ніякої схованки. Це все, що я можу сказати.

__ Я дедалі більше переконуюсь… – мовила Меймі багатозначно.

Джім поквапився втрутитись:

– Єдиного я не розумію, Лаудене: невже ти не збагнув, що вся ця історія з бригом дуже дивна? Чому вона не вразила тебе так, як мене?

– Е, що тепер говорити! – вигукнула Меймі, підвівшись. – Містер Додд не збирається відкривати нам, ні що він думає, ні що він знає…

– Меймі! – обурено перепинив її Джім.

– Нащо тобі жаліти його, Джеймсе? Адже йому тебе не жаль! – не вгавала Меймі. – Як бачиш, він цього й не заперечує. І він не вперше виявляє таку стриманість! Чи ти забув, що він знав адресу Діксона, але сказав про це, коли той уже здимів?

Джім благально глянув на мене – ми вже всі троє стояли.

– Лаудене, ти бачиш, Меймі щось здалося, і для цього є певні підстави. Тут і справді є дивні моменти – навіть я, чоловік бувалий, нічого не розумію. Прошу тебе, Лаудене, поясни нам усе.

– Так мені й треба, – сказав я. – Я мав бути відвертим з тобою. Я мав би відразу сказати тобі, що пообіцяв не все розголошувати, і попросити тебе довіритись мені. Усе це я роблю тепер. Так, із бригом пов'язані ще деякі обставини, але нас вони не стосуються, і я мушу мовчати – я дав слово честі. Повір мені і пробач.

– Можливо, я безголова, містере Додд, – мовила Меймі з лиховісною люб'язністю, – але мені здавалось, що ви пішли в це плавання як представник мого чоловіка і на гроші мого чоловіка. Тепер ви твердите, що дали слово честі. Але мені здавалося, що найперше ви були зв'язані словом з Джеймсом!.. Ви запевняєте, що це нас не стосується. Але ми збанкрутували, мій чоловік хворий, і нас не можуть не стосуватись обставини, що забрали у нас наші гроші й змусили нашого представника повернутись до нас з порожніми руками. Ви просите, аби ми вам повірили, і, либонь, не розумієте, що ми задумуємось над тим, чи не занадто довірялись вам у минулому.

– Я не вас просив повірити мені, а Джіма, – відповів я, – він мене знає.

– Ви гадаєте, що можете крутити Джеймсом, як самі схочете? Ви розраховуєте на його прихильність, чи не так? А зі мною, ви вважаєте, можна не рахуватись? – наступала Меймі. – День нашого одруження був для вас нещасливим днем – я ж не сліпа… Команда зникає. Бриг продається за шалені гроші. Ви знаєте адресу цієї людини і замовчуєте її. Ви не знаходите того, по що вас послано, і все ж спалюєте судно. А тепер, коли ми зажадали пояснень, виявляється: ви дали слово честі, що будете мовчати! Але я такого слова не давала, і я не буду мовчки дивитись, як мого хворого й збанкрутілого чоловіка продає його дуже вихований друг. Вам доведеться вислухати всю правду до кінця. Містере Додд, вас підкупили, і ви продалися!

– Меймі, – благально мовив Джім, – не треба про це! Ти ж б'єш по мені – а це мені боляче! Ти не знаєш, ти не розумієшся на таких речах. Та якби не Лауден, я сьогодні не міг би дивитися тобі в вічі. Він урятував мою честь. – Я вже не раз чула такі балачки, – відповіла Меймі. – Ти простодушний дурник, за це я тебе й люблю. Але я мислю тверезо, мене не піддуриш, я бачу все лицемірство цього крутія. Сьогодні він прийшов сюди й заявив, що шукатиме роботу… Він, бачте, ділитиметься з нами своїми тяжко заробленими грошима, поки ти поправиш своє здоров'я. Яка облудність! Мене за печінки бере! Зароблені ним гроші! Частка зароблених ним грошей! Аякже! Це була б подачка тобі, Джіме, й уся твоя частка з «Летючого шквалу», а ти ж чорно робив на нього, коли він старцював на вулицях Парижа. Ми обійдемось без вашої милостині! Слава богу, я сама можу працювати для свого чоловіка. Ось бачиш, що значить робити послугу джентльменові: він дозволив тобі підібрати його, коли жив у злигоднях, він сидів собі згорнувши руки й дозволяючи тобі чистити йому черевики – і посміювався з тебе! – Вона повернулась до мене. – Так, ви завжди глузували з мого Джеймса, ви завжди в глибині душі вважали його гіршим за себе, і ви це знаєте! – Вона знов обернулася до Джіма: – А тепер, коли він забагатів… Так, ви забагатіли! Спробуйте заперечувати! Спробуйте поглянути мені в очі й сказати, що ви не забагатіли… що ви не присвоїли наші гроші, гроші мого чоловіка!

Не знаю, до чого б вона договорилася в нападі нестямного гніву, що виплеснув усі сумніви з найпотаємніших глибин її душі, – та я далі не слухав. Усвідомлення власної провини, нестерпна туга, зрадницьке співчуття до Меймі, невимовний жаль до нещасного Джіма – все це переповнювало мов серце, і я, потай кивнувши йому, ніби питав дозволу, вислизнув з поля нерівної битви.

Однак не встиг ще я завернути за ріг, як почув позаду тупіт, а потім голос Джіма. Він підбіг до мене й віддав листа, сказавши, що цей лист уже давно очікував мого повернення.

Я механічно взяв листа.

– Усе це нестерпно тяжко, – мовив я з болем.

– Не бери до серця те, що тобі наговорила Меймі, – благально мовив Джім, – така вже в неї вдача. А я, звісно, розумію, що ти не вчинив нічого непорядного. Я знаю твою щирість і чесність, але ти розповідав якось плутано, Лаудене, й можна було подумати… тобто… я маю на гадці…

– Не треба, не треба, бідолашний мій Джіме! В тебе чудова, закохана, вірна дружина, й вона блискуче захищала тебе. А моя розповідь справді звучала вельми підозріло, я й сам це розумію, і нічого не можу сказати у виправдання.

– Це все мине, все забудеться, – заспокоював мене Джім.

– О ні, – зітхнувши, заперечив я, – не треба мене виправдувати, і не згадуй при Меймі про мене. Хіба лише для того, щоб вилаяти… І зараз же повертайся до неї. Прощавай, кращий мій друже! Прощавай, і хай тобі щастить. Більше ми ніколи не побачимось.

– О Лаудене, і як ми дожили до такої розмови! – вигукнув Джім.

Я не знав, як жити далі. Спочатку прийшла думка відібрати собі життя, а потім мені захотілося напитись, і я поплентав вулицею, нічого не усвідомлюючи, одурманений тугою та горем. В кишені у мене були гроші – належали вони мені чи моїм кредиторам, я не задумувався. Погляд упав на вивіску ресторану «Пудель»; я зайшов туди й сів за столик. До мене підійшов кельнер і, мабуть, я щось замовив, бо коли врешті опам'ятався, то вже їв суп. Поряд з тарілкою на білій скатертині лежав лист з англійською маркою та едінбурзьким штемпелем. Тарілка супу й склянка вина збудили на дні моєї засліпленої безвихіддям свідомості слабкий проблиск цікавості, і, очікуючи дальшу страву (й розгублено гадаючи, щоб я міг замовити), я розкрив конверта й почав читати листа, – і це змінило всі мої недавні наміри…

«Шановний пане! На мене покладено сумний обов'язок сповістити вас про смерть вашого високоповажного діда, містера Александера Лаудена, що сталася сімнадцятого числа цього місяця. В неділю тринадцятого числа він, як завжди, зранку пішов до церкви і, повертаючись додому, спинився на розі Прінсез-стріт поговорити зі своїм старим другом, хоча саме віяв сильний східний вітер. Того ж вечора його схопив гострий бронхіт. Лікар одразу передбачив фатальний кінець хвороби, та й ваш дідусь розумів, що стан його безнадійний. Він кілька разів казав мені, що «йому кінець». «Та вже й пора!» – додав він якось з характерною для нього суворістю. Близька смерть анітрохи не змінила його вдачі; він лише (гадаю, вам приємно буде це знати) – він, здавалося, думав і говорив про вас іще з більшою ніжністю, ніж завжди, називав вас «синок моєї Дженні», додаючи дуже ласкаві епітети. «Тільки він і подобався мені з усієї цієї братії», – так він казав, і вам буде приємно дізнатися, що він особливо хвалив синівську поштивість, яку ви завжди йому виказували. Додаткове розпорядження, в якому він залишає вам свого Муолзсворта й інші спеціальні праці, було написане за день до його смерті, – отже, він думав про вас перед самісіньким кінцем. Мушу сказати: хоч під час хвороби він виявив нелегку вдачу, ваш дядько й ваша кузина міс Юфімія ходили біля нього з найбільшою відданістю та сердечністю. Я кладу до конверта копію його заповіту, і ви зрозумієте, що свою маєтність він поділив порівну між містером Адамом і вами і що я маю вручити вам суму, рівну приблизно сімнадцяти тисячам фунтів. Я щиро вітаю вас у зв'язку з такою значною надбавкою до ваших статків і чекаю розпоряджень щодо неї. Ваші вказівки я виконаю негайно. Гадаючи, що вам забажається приїхати в Англію, і не знаючи стану наших справ, висилаю також акредитив на шістсот фунтів. Будьте такі ласкаві підписати додану квитанцію й вислати її мені, щойно трапиться нагода.

Щиро ваш

В. Резерфорд Грегг».

«Щиро вдячний тобі, мій дідусю-добродію, – подумав я. – Вдячний і вам, дядечку Адам, і вам, моя кузино Юфімія, і вам, містере Грегг!» Я уявив нудне, безбарвне життя діда, що тепер прийшло до кінця («та вже й пора!»); я побачив суботні вулиці Едінбурга, то безлюдні, то повні мовчазних людей, пронизані холодним східним вітром; я почув урочисте калатання дзвонів, протяглий спів псалмів; мені уявився похмурий, порожній дім, де гучно відлунюють повільні кроки діда, – «Еккі» повернувся туди, вже позначений печаттю смерті… А потім я уявив його дужим, грубуватим сільським парубком, що не дає проходу дівчатам або незграбно витанцьовує з ними десь на зеленому лузі, задоволений своєю долею, – і я спитав себе, чи справді бідний «Еккі» досяг успіху в житті і чи був він у своєму едінбурзькому домі щасливішим, ніж у сільській хатині, де вперше побачив світ і провів дитячі літа? В цій думці було щось утішне для такого невдахи, як я.

Так, я називав себе невдахою, а інша частина моєї душі раділа, аж співала: я знову мав гроші. В моїй уяві сипалися й дзвінко розкочувались, опромінюючи все моє життя, безліч монет – спершу це було чотири тисячі двісті п'ятдесят американських двадцятидоларовиків із зображенням орла, потім – сімнадцять тисяч золотих соверенів, а тоді – двадцять одна тисяча двісті п'ятдесят наполеондорів… Майбутнє уявлялось безхмарним: знову Париж – омріяний рай, тобто повернений рай, можливість зберегти таємницю Картью, допомогти Джімові, а кредитори…

– Кредитори! – вихопилось у мене вголос, і я заціпенів: усі мої гроші, до останнього фартинга, належали їм. Мій дід помер занадто рано, щоб урятувати мене…

Мабуть, я таки людина рішуча. В ту критичну хвилину я відчув, що ладен на все, крім єдиного: я ладен був зробити що завгодно, податися куди завгодно, аби лиш не розлучатися зі своїми грішми. В найгіршому випадку я міг утекти – втекти в якусь із благословенних країн, які ще не приєдналися до міжнародної конвенції про видачу злочинців.

 
Не видадуть ніколи нас
В прекрасному Кальяо!
 

Слова флібустьєрської пісеньки лунали в моїх вухах, і я вже уявляв, як сиджу, чіпко тримаючи своє золото, в якомусь сумнівному шинку портового міста Чілі або Перу в товаристві людей, що склали та співали цю пісеньку. Постійні невдачі, розрив з моїм давнім другом і мильна булька багатства, що раптом засяяла мені й так само несподівано луснула, – все це озлобило мене й посіяло в душі розпач. У такому настрої я навіть задоволено уявляв, як хилитиму гидотний джин разом з гидотними пияками-приятелями при світлі соснового смолоскипа, як блукатиму чужими краями, зашивши в поясі потаємний скарб, як битимусь за нього з ножем у руці, качаючись в смертельній сутичці по глиняній долівці, як без кінця рятуватимусь од переслідувань, пересідаючи з судна на судно, переїжджаючи з острова на острів…

Це був найгірший варіант. Але, поміркувавши, я знайшов іншу раду, трохи прийнятнішу. Опинившись у безпечному Кальяо, я зможу дуже люб'язно звернутися до своїх кредиторів через посередництво якогось спритного агента, що вблагає їх погодитися на легкі для мене умови. І тоді я знову згадав, що, як не дивно, незважаючи на всі мої розпити, Джім так нічого й не розповів мені про наше банкрутство. Він так квапився довідатись про «Летючий шквал», що моєї цікавості, не менш законної, так і не вдовольнив. Хоч сама думка про новий візит до Джіма була мені неприємна, я все-таки мав іще раз піти до нього, щоб з'ясувати своє становище.

Я пішов, не доївши обіду, але оплативши повністю рахунок і залишивши кельнерові золоту монету. Мене охопила легковажна нерозсудливість: мені було байдуже, чиї гроші я витрачаю, і я відчував потребу розкидатися ними бездумно, – присвоєння чужих коштів і розтринькування їх уявлялось мені неодмінними умовами моєї майбутньої долі. Насвистуючи, я піднявся Чагарниковою вулицею, набираючись зухвальства для нової зустрічі з Меймі, з усім світом, а там, диви, і з суворим суддею на лаві підсудних. Перед дверима я зупинився й запалив сигару, аби набути більшої впевненості, і, попихкуючи димом, розв'язно ступив до кімнати, з якої щойно мене ганебно вигнали.

Мій друг з дружиною саме закінчували свою бідну трапезу: вчорашню баранину, кекс, що лишився від сніданку, і якусь погану каву.

– Перепрошую, місіс Пінкертон, – обізвався я, – мені дуже неприємно нав'язувати свою присутність тим, хто бажав би обійтися без неї, але у мене є справа, яку треба з'ясувати негайно.

– Я не заважатиму вам, – сказала Меймі і велично випливла до сусідньої кімнати.

Джім провів її поглядом і сумно похитав головою. На вигляд він був постарілий і хворий.

– Ну, що тобі? – спитав він.

– Ти, мабуть, пам'ятаєш, що не відповів на жодне з моїх запитань, – мовив я.

– Яких запитань? – затинаючись, пробурмотів Джім.

– Моїх запитань! Тих, що я ставив тобі, як і ти мені.

Коли мої відповіді на твої запитання не задовольнили Меймі, то на мої, насмілюсь нагадати, ти не відповів взагалі.

– Це ти про банкрутство? – спитав Джім. Я кивнув головою.

Він засовався на стільці, вочевидь зніяковівши.

– Правду кажучи, мені дуже соромно, – сказав він зітхнувши. – Я намагався уникнути цієї розмови. Я був нещирий з тобою, Лаудене. Я з самого початку дурив тебе і тепер червонію. А ти, повернувшись додому, відразу поставив мені запитання, якого я найдужче боявся. «Чому ми так скоро збанкрутували?» Твоє гостре ділове чуття не зрадило тебе. Саме це питання й мучить мене, воно ледве не вбило мене сьогодні, коли Меймі так суворо тобі вичитала: адже моє сумління безперестану твердило мені: «Це ти винен!»

– То що ж сталося, Джіме? – допитувався я.

– Та нічого нового, Лаудене, – похмуро відповів Джім. – І я не знаю, де мені взяти сили, щоб глянути тобі просто в очі й розповісти про все після того, як я тебе так підло підвів… Я грав на біржі, – додав він пошепки.

– І ти боявся розповісти мені про це? – вигукнув я. – Ну ти подумай, старий фантазере, яке це мало значення для нас?! Невже ти не розумієш, що ми однаково були приречені? Та, врешті, мене цікавить зовсім інше: я хочу точно знати все про своє нинішнє становище – тільки й того. На це є вагомі причини. Є в мене борги чи нема? Які в мене документи, яким числом вони позначені? Ти й не уявляєш, щoб від цього залежить!

– Ось він, час моєї ганьби, – пробурмотів Джім, наче вві сні. – Як я йому про це скажу?

– Не розумію тебе! – вигукнув я, і серце моє стислося від жаху.

– Боюсь, що я віддав тебе в жертву, Лаудене, – тихо мовив Джім, жалісливо поглянувши на мене.

– В жертву? Яким чином? Що ти кажеш?

– Я розумію, як це вражає твою гідність, але що я мав робити? Становище було безнадійне. Судовий виконавець… – як завжди, ці слова застрягли Джімові в горлі, і він повів далі вже про інше: – Розійшлися всілякі плітки, репортери вже вчепилися в мене, почалися неприємності через мексіканські акції, і мене охопила така паніка, що я зовсім стерявся. А тебе не було, і я не встояв перед спокусою.

Отак він усе ходив околясом, натякаючи на щось жахливе, і мене полонив невимовний страх: що він учинив? Я розумію, що йому було нелегко: знав з його листів, що він не витримав випробування. Але яким саме чином він пожертвував мною, відсутнім?

– Джіме, – я ледве стримувався, – поясни ж нарешті, що трапилось. Моє терпіння кінчається.

– Ну… я знаю, що це була вільність і з мого боку… Я офіційно заявив, що ти не компаньйон мені, а лише зубожілий художник, і що ти не маєш ніякого стосунку до рахункових книг. Я заявив, що ти ніколи не міг добрати, де чий внесок. Я мусив заявити так, бо деякі записи в книгах…

– Не муч мене! – вигукнув я. – Скажи відверто, в чому ти мене звинуватив!

– У чому я тебе звинуватив? – перепитав Джім. – Та в тому, про що я тобі розповідаю. Адже ти не був офіційно оформлений моїм компаньйоном, і я заявив, що ти всього лиш мій клерк, а компаньйоном я тебе називав, аби лиш потішити твоє самолюбство. І тому я записав тебе кредитором – за твою платню та за гроші, позичені мені тобою… Ну й…

Я ледве встояв на ногах.

– Кредитором?! – закричав я. – Кредитором?! Отже, я не банкрут?

– Ні, – сказав Джім. – Я розумію, це була велика вільність…

– К бісу вільність! Ось на, читай! – перепинив я його, викладаючи перед ним на столі листа від містера Грегга. – А потім клич сюди свою дружину. І викинь геть цю погань, – я вхопив холодну баранину й жбурнув її в камін, – та ходімо вечеряти з шампанським. Правда, я вже їв, але такого вечора ладен повечеряти ще десять разів. Та читай же листа, осел ти вухатий! Не думай – я не збожеволів. Виходьте, Меймі! – вигукнув я, відчиняючи двері в спальню. – Давайте миритись, та розцілуйте міцненько вашого чоловіка. А після вечері подамося кудись танцювати, і я кружлятиму з вами у вальсі до ранку.

– Нічого не розумію! – вигукнув Джім.

– А ти зрозумій таке: сьогодні ми будемо вечеряти з шампанським, а завтра їдемо в Папську долину або в Монтерей, – провадив я. – Меймі, швидше перевдягайтесь, а ти, Джіме, сідай і пиши своєму Франклінові Доджу прощального листа. Меймі, люба моя, ви мали слушність, – я справді весь цей час був багатий, лише не знав Цього й сам.