Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ XIX
ПОДОРОЖІ З КРУТІЄМ БЕЛЛЕРСОМ

На цьому скінчилась наша захоплива, але фатальна пригода з «Летючим шквалом». Ми поринали з головою в хвилі подій і знов виринали, ми розорились і знов розбагатіли, ми посварились і помирились, і тепер нам лишалося тільки проспівати славу творцеві і перегорнути нову сторінку книги життя. Не беруся твердити, що Меймі повністю повернула мені своє довір'я, та я цього й не заслуговував – адже справді замовчував куди більше ніж справжній друг чи компаньйон. Але трималась вона бездоганно, і протягом усього тижня, проведеного зі мною подружжям, ні вона, ані Джім не турбували мене розпитами. Ми поїхали в Калістогу: ходили чутки, що там починається жвавий розпродаж земельних ділянок, і Джім, який бажав збадьоритись, заявив мені, що йому буде приємно спостерігати ділову гарячку, – так Наполеон на острові Святої Єлени розважався, читаючи воєнні праці. Його честолюбні прагнення розвіялися, з фінансовими справами покінчено, і тепер він мріє лише про садибу десь у гірській долині, про кукурудзяне поле, двох-трьох корів та спокійне очікування старості в затінку зелених лісів.

– Ось постривай, ми виберемось на природу, – сказав він, – і ти впевнишся, що я став сірим, як віконна замазка.

І два дні він справді цілком віддавався спочинку. Третього дня я спостеріг, що Джім розмовляє з видавцем місцевої газети, а потім він зізнався, що обмірковує, чи не купити йому і газету, і друкарню.

– Треба ж людині й на без діл лі щось робити, – виправдовувався він. – А якщо до цієї справи взятись як належить, вона дасть долари!

Четвертого дня він кудись запропав аж до обіду, п'ятого ми поїхали на цілоденну прогулянку по місцях його майбутньої ділової діяльності, а шостого ми були зайняті оформленням купівлі. До Джіма вже повернулась уся його самовпевненість та енергія, в очах знову палав вогонь діяльності, а голос знову став гучним і владним. Сьомого дня ми офіційно оформили свої взаємини як компаньйони – інакше Джім не погоджувався брати у мене ані долара, – і ось, знову зв'язавши себе, точніше, свій гаманець з діловою кар'єрою Джіма, я повернувся самотою до Сан-Франціско, де й оселився в готелі «Палас».

Того ж вечора я запросив Нейрса пообідати зі мною. Його засмагле обличчя, його своєрідна розмова відразу оживили в моїй пам'яті дні – такі недавні й водночас майже незапам'ятні. Мені здавалося, що крізь музику оркестру й передзвін виделок та ножів я чую пісню спіненого прибою та крики чайок на острові Мідуей. На руках наших ще не загоїлись садна, а ми сиділи в розкішній затемненій залі, їли устриць і пили заморожене шампанське.

– Згадайте меню обідів на «Норі», капітане, – сказав я, – і порівняйте, будь ласка, з теперішнім.

Він повільно обвів очима залу.

– Це наче вві сні… Навіть часом здається, що зараз відчиниться люк, Джонсон, просунувши в нього свою бичачу голову, заволає: «Вісім склянок!»-і все вмить щезне.

– Слава богу, сталось навпаки – щезло минуле, – сказав я, – все поховано, забуто. Амінь!

– Я б не казав так, містере Додд, – зауважив Нейрс. – Як по правді, я не поділяю вашої упевненості. «Летючий шквал» ще смажиться на сковороді, а кухаря, якщо не помиляюсь, звати Беллерс. Він брався був щось вивудити з мене ще того дня, коли ми прибули. Стара посудина, нещасний чоловік в адвокатському вбранні – я його відразу розпізнав за вашою оповіддю. Я дозволив йому розпитувати мене, аж поки зрозумів, куди він хилить. Він знає багато, чого ми не знаємо, – більшість того, що відоме нам, – а про решту здогадується. Незабаром комусь це так просто не минеться.

Я здивувався, що раніше мені це не спало на думку. Беллерс знав багато, він бачився з Діксоном, йому було відомо про зникнення команди, і він мусив щось запідозрити. А вже коли така людина, як він, щось запідозрить, вона неодмінно спробує здобути вигоду зі своїх підозр. І я не помилився. Наступного ранку, коли я ще тільки одягався, Беллерс прийшов до мене. З цікавості я вирішив поговорити з ним, і він, після доволі плутаного вступу, прямо запропонував мені включити його в мою спілку на паях. =

– А в чому саме? – спитав я.

– Якщо ви великодушно вибачите мені трохи вульгарні звороти, я дозволю собі спитати вас: ви що, їздили на Мідуей, аби поправити своє здоров'я?

– Можливо… – відповів я.

– Будьте певні, містере Додд, я ніколи не дозволив би собі з'явитись до вас, якби не мав на те вагомих підстав, – провадив адвокат. – Нав'язливість чужа моїй натурі, але у нас з вами, сер, одна мета, і якщо ми об'єднаємо наші зусилля, то я віддам у ваше розпорядження своє знання законів і свій чималий досвід у таких делікатних переговорах. Якщо ви не погодитесь, то знайдете в мені серйозного… – він затнувся, – і, на превеликий жаль, досить небезпечного суперника.

– Ви що, вивчили вашу промову напам'ять? – люб'язно спитав я.

– Раджу вам подумати! – в його тоні раптом зазвучала погроза, що відразу ж, проте, змінилася звичною влесливістю. – Запевняю вас, сер, я прийшов як друг. І мені здається, ви недооцінюєте моїх відомостей. З вашого дозволу, я доведу вам, що мені відомо, яких збитків ви зазнали; мені відомо, що ви отримали з Лондона чек на солідну суму.

– І який же висновок ви з цього зробили?

– Я знаю, від кого надійшов цей чек! – вигукнув Беллерс і вмить скулився, ніби жалкуючи, що дозволив собі бовкнути зайве.

– Ну то й що?

– Ви забуваєте, що я був довіреним агентом містера Діксона, – пояснив Беллерс. – Ви знали його адресу, містере Додд. У всьому Сан-Франціско він мав справу лише з нами двома. Я гадаю, мої висновки вам ясні: ви бачите, що я з вами чесний і відвертий. Інакше я не уявляю собі стосунків з джентльменом, якому пропоную ділову угоду. Ви розумієте: я знаю багато, і навряд щоб такий розумний чоловік, як ви, не погодився, що буде куди краще, коли я узнаю все. У вас нема надії позбутися мене – надто тісно пов'язаний я з усім, що сталося. Вибачте мою відвертість, але я можу добре нашкодити вам. Як саме – це вже полишаю здогадатися вам. Навіть без особливих зусиль, містере Додд, без особливих зусиль я можу відчутно зіпсувати вам життя. Візьмімо, приміром, банкрутство містера Пінкертона… Нам з вами, сер, відомо, – і вам краще, ніж мені, – яку суму ви витратили. А чи в усі тонкощі був утаємничений містер Пінкертон? Адресу знали тільки ви, і ви її замовчували. Уявімо, що я зв'яжуся з містером Пінкертоном…

– Послухайте, – перепинив я Беллерса, – зв'язуйтеся з містером Пінкертоном, аж поки (якщо ви дозволите трохи вульгарний вислів) посинієте з натуги. Єдина особа, з якою прошу більше не зв'язуватись, – це я сам. Прощайте.

Беллерс не зміг приховати своєї люті, розчарування і подиву. Не маю сумніву, що в коридорі з ним стався черговий напад танцю святого Вітта.

Ця розмова справила на мене гнітюче враження: тяжко було знову чути від цього підлого шантажиста те, що я вже чув від дружини Джіма. І все ж найдужче я боявся не за себе. В поведінці боягузливого Беллерса відчувалося нахабство відчаю: здавалось, мене хотіло заколоти ріжками ягня. Така поведінка дрібного негідника вказувала на тверду рішучість, настійливу необхідність і сильні засоби. Я згадав таємничого Картью, і мені стало тяжко від думки, що цей тхір іде його слідами.

Я навів довідки, і виявилося, що Беллерса позбавили адвокатського звання за якісь нечесні, протизаконні дії. Ці відомості лише посилили мою стурбованість: з одного боку – шахрай, позбавлений грошей та можливості заробити собі на життя своїм звичним ремеслом, публічно зганьблений і, безперечно, переповнений почуттям злості на весь світ, а з другого – багата людина, вплутана в якесь таємне діло, налякана і тому змушена ховатись. Людина, що ладна була заплатити п'ятдесят тисяч доларів за розбите судно «Летючий шквал». Непомітно я перейнявся співчуттям до гнаної жертви і цілий день не міг угамуватися, все міркуючи, що саме відомо Беллерсові, про що він здогадується і як збирається нападати.

Деякі з тих питань, що мучили мене, лишаються загадкою й понині. Відповіді на інші я згодом знайшов. Звідки він вивудив ім'я Картью, як і раніше, невідомо. Можливо, від котрогось із матросів «Бурі» – врешті, від того ж базіки, якого я зустрів на сигнальній станції. А ось адресу Картью він узнав, коли я був зовсім поряд. Трапилося це так. Якось увечері, коли мені треба було згаяти час перед діловою зустріччю, я прогулювався в саду готелю, де саме грав оркестр. Від електричних ліхтарів було ясно, мов удень, і я впізнав Беллерса, що саме розмовляв віддалік з якимось джентльменом, чиє обличчя видалось мені знайомим. Я не мав сумніву, що бачився з ним, і то нещодавно, однак не міг пригадати обставин нашого знайомства. Тоді я звернувся до швейцара, і той усе пояснив мені. Він сказав, що цей добродій служив на англійському військовому кораблі і в Гонолулу, де стояв корабель, отримав відпустку через хворобу. Справді, лише цивільне вбрання та хвороблива зовнішність перешкодили мені відразу впізнати лейтенанта Себрайта, що прислав колись мені запрошення на борт «Бурі».

Зустріч Себрайта й Беллерса, як небажана зустріч планет, могла віщувати лише біду, і я вирішив підійти ближче. Проте Беллерс, явно досягши мети, шмигнув у натовп, лишивши лейтенанта самого.

– Ви знаєте, з ким ви зараз розмовляли, містере Себ-райт? – спитав я.

– Ні, – відповів той. – Я вперше бачив цього чоловіка. А що?

– Це досить темний тип – юрист, позбавлений адвокатського звання за протизаконні дії. Шкода, що я не попередив вас завчасу. Гадаю, ви нічого не казали йому про Картью?

Лейтенант зашарівся по самісінькі вуха.

– Як жаль! – сказав він. – Цей чоловік був дуже чемний, а мені хотілося якнайскоріше спекатись його. Він попросив лише адресу.

– І ви сказали? – вигукнув я.

– Мені справді дуже шкода, – повторив Себрайт, – але я дав йому адресу.

– Бог вам суддя! – тільки й мовив я і пішов геть.

Тепер справа дійшла до критичного моменту: Беллерс роздобув потрібну йому адресу, і я не сумнівався, що ближчим часом Картью мав побачити його. Я настільки був цього певен, що не стримався й наступного ранку пішов додому до колишнього юриста. Стара жінка мила сходи, вивіски не було.

– Адвокат Беллерс? – перепитала жінка. – Сьогодні вранці поїхав до Нью-Йорка. Зверніться до адвоката Діна, він живе в сусідньому кварталі.

Я не став турбувати адвоката Діна і повільно поплентав додому, міркуючи про все, що трапилось. Образ старої жінки, що відмиває сходи, вразив мою уяву; здавалося, вся вода і все мило міста не змогли б очистити їх – надто довго тут була контора, де рахунки оплачувались власною гідністю, кубло, де діялися найбрудніші, найпідліші шахрайства. А тепер справедливий суддя в образі дбайливої господині змів павутиння, і розжирілий павук подався на пошуки нових жертв десь-інде. Як уже я зауважив, останнім часом я непомітно для себе перейнявся симпатією до Картью, і тепер, коли ворог натрапив на його слід, це почуття ще більше зміцніло, і я почав думати, як йому допомогти. Розігрувався новий акт трагедії «Летючого шквалу». Від самого початку історія всього судна була загадкова й незвичайна, вона обіцяла якусь винятково несподівану розв'язку, і я, що заплатив таку високу ціну за можливість ознайомитися з її першою частиною, мав усі підстави витратитися ще трохи, аби довідатись, чим вона може закінчиться. Я марнував час, іще відпочиваючи після нелегкого рейсу, сипав грішми і заразом ліниво мріяв про нову подорож. І справді: чом би мені не податися вслід за Беллерсом, щоб тримати його в полі зору? Не пощастить мені розшукати його, – що ж, не біда, я буду на півдорозі до Парижа. А якщо я спроможусь напасти на його слід, то вже напевне встромлю палицю в його колесо; в будь-якому разі, мене чекало багато нових відкрить.

Отак розміркувавши, я підкорився своєму настрою і вирішив їхати й таким чином знову став учасником історії Картью і «Летючого шквалу». Того ж вечора я написав прощального листа Джімові і ще одного – докторові Еркварту, благаючи його попередити Картью. Наступного ранку пором доправив мене до вокзалу, а через десять днів я вже прогулювався по палубі судна «Місто Денвер». На цей час я встиг опам'ятатися, заспокоїтись, і вважав, що їду в Париж або Фонтенбло, аби знов узятись за опанування мистецтва, і викинув з голови Картью та Беллерса; коли ж я й згадував про них, то тільки посміювався із власної гарячковості. Першому я нічим не міг зарадити, навіть якби захотів, а другого все одно не зміг би розшукати, навіть якби знав, що мені вдасться стримати його.

І все ж, усупереч усім цим міркуванням, виявилося, що я знову стаю учасником цієї історії. Першого ж дня я обідав за одним столом з чоловіком, якого знав у Сан-Франціско. Виявилося, що він приїхав до Нью-Йорка за два дні до мене, але «Місто Денвер» – перший пароплав, що відбув звідти в Європу з часу його приїзду. Якщо він приїхав за два дні до мене, отже, він на один день випередив Беллерса, і, ледве повечерявши, я вже сидів у каюті помічника капітана.

– Беллерс? – перепитав капітан. – Серед пасажирів першого класу такого нема. Можливо, він у другому класі? Списки пасажирів ще не готові. А втім… ви сказали «Гаррі Д. Беллерс»? Так-так, пригадую, він є на борту.

Наступного ранку я побачив Беллерса на носовій палубі: він сидів на лавці з книжкою в руці, обкутавши коліна стареньким пледом з хутра пуми. Глянути збоку – збіднілий, але цілком поважаний літній добродій. Я й далі нишком стежив за ним. Він читав; вряди-годи він уставав і милувався морем; часом перекидався словом з сусідами.

А коли спіткнулась і впала чиясь дитина, він підвів її та втішив.

Огида до Беллерса переповнювала мене: книжка, яку він, на мою думку, не читав, море, до якого, я ладен був поклястися, було йому байдуже, дитина, яку, я не мав сумніву, він волів би викинути за борт, – усе це видавалось мені аксесуарами театральної вистави. Я був певен, що Беллерс уже винюхує таємниці своїх сусідів. Я усвідомлював, що відчуваю до нього не лише відразу, а й презирство. Беллерс ні разу не поглянув у мій бік, і лише ввечері я зрозумів, що він таки помітив мене…

Я стояв, покурюючи, біля дверей машинного відділення (повітря було вже холоднувате).

Аж тут поряд зі мною хтось сказав:

– Вибачте… Містер Додд, якщо не помиляюсь?

– Це ви, Беллерс?

– Одне питаннячко, сер… Ваша присутність на цьому судні не пов'язана з нашою розмовою? – спитав він. – Ви не маєте наміру, містере Додд, переглянути ваше рішення?

– Ні, – відповів я і, помітивши, що він начебто розгублений, підкреслено ввічливо додав: – На добраніч.

Він зітхнув і відійшов.

Наступного дня Беллерс знову сидів на палубі, закутавшись у плед з хутра пуми, читав свою книжку або так само невідривно дивився в море. Поряд не було дітей, але я помітив, що він час від часу навідується до якоїсь хворої жінки. Ніщо так не розвиває підозри, як постійне стеження: досить людині, за якою ми назираємо, висякатись – і ми вже ладні звинуватити її в чорних замірах. Я скористався першою нагодою, аби пройти на ніс і розгледіти цю хвору жінку. Вона була бідна, літня й дуже негарна. Я відчув докори сумління, і мені забаглося загладити провину, якої я допустився щодо Беллерса. Помітивши, що він знову стоїть біля поруччя і милується морем, я підійшов ближче і мовив:

– Ви, либонь, дуже любите море…

– О, це моя пристрасть, містере Додд, – відповів він. – «Той водоспад мене тривожить, наче пристрасть!»… Море ніколи не набридне мені, сер. Я вперше перетинаю океан, але мені здається, що нічого прекраснішого в світі нема. – І враз мій позбавлений прав адвокат знову поринув у поезію: – «Грими, могутня хвиле, мчи й грими!»

Хоч я й пам'ятав цей уривок зі шкільної читанки, проте народився надто пізно (або надто рано), щоб полюбити Байрона; але лункі вірші, продекламовані так щиро, вразили мене.

– То ви дуже любите поезію? – спитав я.

– Я не можу жити без цієї книжки, – відповів Беллерс. – Свого часу я мав невелику, але добре підібрану бібліотеку. На жаль, я втратив її, проте мені пощастило зберегти кілька томиків віршів, дуже гарних для декламації, й вони були моїми постійними супутниками в подорожах.

– Це один з них? – спитав я, показуючи на книжку, яку тримав Беллерс.

– Ні, сер, – відповів він, показуючи мені переклад «Страждань молодого Вертера». – Цей роман трапився мені нещодавно. Я отримав від нього справжню насолоду, хоч він і аморальний.

– Чому аморальний? – вигукнув я, обурившись, як завжди, з такого змішування мистецтва й моралі.

– Сер, ви не будете цього заперечувати, якщо він вам знайомий, – відповів Беллерс. – В ньому описується незаконна пристрасть, хоч зображена вона й досить зворушливо. Таку книжку не запропонуєш доброчесній леді, і про це можна тільки пожалкувати. Не знаю, як ви сприймаєте цей твір, але, на мою думку, – я кажу про – опис почуттів, – автор перевершує багатьох письменників, навіть таких славнозвісних, як Скотт, Діккенс, Теккерей або Готорн; вони зображали кохання не так піднесено й правдиво.

– Ваша думка збігається з загальноприйнятою, – сказав я.

– Та невже, сер? – вигукнув Беллерс з найщирішим подивом. – То це відома книга. А хто цей Гете?.. Тут, на титулі, ініціалів нема… Він що, відомий письменник? У нього є й інші твори?

Така була моя перша розмова з Беллерсом, потім були й інші. І в кожній виявлялися все ті самі привабливі та непривабливі риси. Його любов до літератури була глибока й щира, так само, як і вразливість, хоч вона й здавалась надмірною, навіть смішною. Я дивувався з власного наївного подиву. Я знав, що Гомер любив подрімати, що Цезар зібрав книжку анекдотів, що Шеллі робив паперові кораблики, а Водсворт носив зелені окуляри, – то як же я міг вважати, що натура Беллерса однобока, що він тільки й здатен влізати в довір'я та шпигувати? Я відчував огиду до його ремесла – тож і гадав, що маю зневажати його самого. І раптом я збагнув – він мені подобається!

Цей бідолага був дуже нервовий, дуже вразливий, боязкий, у нього була по-своєму поетична натура, він був не без здібностей, але геть позбавлений сміливості. Його зухвалість народжувалася з відчаю, на ниці вчинки його штовхало злиденне життя. Він належав до тих людей, що ладні зважитись на вбивство, аби лиш не зізнатися в крадіжці поштової марки. Я був певен, що майбутня розмова з Картью мучить його, як кошмар; мені здавалось, що коли він думає про цю зустріч, обличчя його блідне в явній млості. І все ж він не відмовлявся від свого заміру – злидні наступали йому на п'яти, голод (його давній переслідувач) тримав його за горло. Часом я сам не знав, зневажаю я його чи захоплююсь його відчайдушною готовністю вчинити зло. Образ, що виник у мене після його візиту, виявився слушним. Мене справді буцнуло ріжками ягня. Життєве явище, яке я зараз вивчав, можна було б назвати Бунтом Вівці.

Треба сказати, що Беллерс і сам перейшов через ті злигодні, які приводили до нього клієнтів; його життя було схоже на животіння його жертв. Він народився в штаті Нью-Йорк; його батько був фермером, тоді розорився і виїхав на Захід. Адвокат і лихвар, що розорив цих бідаків, відчув урешті докори сумління: вигнавши на вулицю батька, він захотів узяти на виховання одного з п'яти синів, і йому залишили Гаррі, хлопця дуже хворобливого.

Гаррі допомагав господареві в конторі, з часом нахапався деяких знань, читав запоєм, відвідував збори Християнської спілки молоді і в юності міг би стати прообразом героя якогось моралізаторського роману. Але, на біду, він закохався в дочку своєї господині. Я бачив її фотокартку – вона була висока, гарна, жвава, добре вдягнена, вульгарна, неврівноважена, груба й нерозумна і, як виявилося згодом, розбещена. Коли їй нічим було розважитись, вона загравала з хворобливим хлопцем, що завжди був під рукою.

В нудному житті нещасного юнака вона була зорею, з якої починався його день, а вночі він бачив її в снах.

Він весь віддавався роботі, бажаючи стати гідним коханої, і навіть перевершив свого благодійника в крутійській практиці. Він став старшим клерком і того ж вечора, підохочений тривалими вільностями й переповнений почуттям юнацької всеможності, запропонував коханій руку й серце. Та його лише висміяли.

Не спливло й року, як його благодійник, відчуваючи наближення смерті, взяв хлопця в компаньйони, і він знову запропонував своїй красуні руку й серце і цього разу дістав згоду.

Через два роки його дружина втекла від нього з джигуном-комівояжером, лишивши чоловікові свої численні борги. Либонь, саме ті борги, а не чари комівояжера спонукали її покинути чоловіка. Крім того, обов'язки дружини обтяжували її, Беллерс добряче обрид їй, розрив був неминучий, і комівояжер навернувся саме вчасно, як зручний кабріолет.

Беллерс не витримав такого удару. Його компаньйон на той час уже помер, і він мусив вести справи самостійно, але можливостей для цього не було. Борги дружини поглинули весь його капітал, він збанкрутував і відтоді перебирався з міста в місто, беручись за чимраз сумнівніші справи. До речі мовити, його навчителем був лихвар-адвокат з провінційного містечка, і він звик вважати вдалою будь-яку темну операцію, не розкриту органами правосуддя. Не дивно, що тепер доля бідаря гнала його світом, що вир великих міст засмоктував його остаточно.

– Ви щось знаєте про дальшу долю вашої дружини? – спитав я.

Беллерс помітно збентежився.

– Боюсь, ви будете лихої думки про мене, – відказав він.

– Ви знову зійшлися?

– Ні, сер. Я все ж трохи поважаю себе. Та й вона цього не бажала б. Вона не любить мене, вона, здається, відчуває до мене глибоку неприязнь, хоч я завжди намагався бути добрим чоловіком.

– Однак ви підтримуєте з нею взаємини?

– Судіть самі, містере Додд. У нашому світі жити нелегко, я це знаю з власного досвіду – дуже тяжко жити. Наскільки ж важче доводиться жінкам! Та ще жінці з такою долею – нехай навіть вона сама винна в своїй долі.

– Значить, ви надсилаєте їй гроші? – здогадався я.

– Не можу заперечити. Саме так, – кивнув він головою. – Це камінь на моїй шиї. Але я гадаю, вона вдячна мені. Ось, судіть самі.

Беллерс добув листа, написаного недбало й малограмотно, але на дуже гарному, рожевому папері з монограмою. Лист видався мені досить нерозумним і, якщо не рахувати кількох явно підлесливих фраз, безсердечним та корисливим. Дружина писала, що вона довго хворіла (чому я не повірив), заявляла, що всі надіслані гроші довелось заплатити лікареві (замість «лікареві» я подумки поставив слова «кравчині» та «виноторговцеві»), і благала допомоги (яку я щиро побажав їй не отримати).

– Либонь, вона вдячна мені? – спитав Беллерс, коли я повернув йому листа.

– Здається, так, – відповів я. – А ви зобов'язані допомагати їй?

– Ні, сер, що ви! Я розлучився з нею. У таких питаннях я дуже педантичний, я розлучився з нею негайно ж.

– І який спосіб життя веде вона тепер?

– Не буду вводити вас в оману, містере Додд, – я цього не знаю і не бажаю знати. Так, гадаю, достойніше. Мене досить суворо засуджували, – закінчив він, зітхнувши.

Отже, в мене зав'язалося недоречне приятельство з людиною, чиїм планам я замірявся був перешкодити. Жаль до нещасного, його шанобливе схиляння переді мною, те щире задоволення, яке давало йому моє товариство, – все це спутало мені руки й ноги. Чесність велить мені зізнатись, що певну роль зіграв і мій власний, не завжди доречний інтерес до всіх таємниць життя й людського характеру. Врешті ми щодня цілі години бували разом, і носова палуба стала для мене такою ж звичною, як і палуба першого класу. Проте я ні на мить не забував, що Беллерс – підлий шахрай і саме збирається закрутити брудну аферу. І на початку я запевняв себе, що наше знайомство – це спритний засіб, який допоможе Картью. Я запевняв себе, що не такий уже я дурень, аби навіть тепер довіритися своїм почуттям. Ці обставини дозволили мені певною мірою виявити дві найголовніші свої якості – безпорадність і підсвідому схильність до зволікання; внаслідок цього я вдався до таких безглуздих учинків, що я й тепер червонію, згадуючи їх.

До Ліверпуля ми припливли вдень, коли рясний дощ заливав вулиці міста. Я не мав якихось певних планів, але не хотів випустити з-під нагляду свого негідника – і я поїхав у той самий готель, що й він, пообідав із ним, пішов з ним гуляти мокрими вулицями, а потім разом із ним сидів у дешевому театрі, втішаючись старезною п'єсою «Колишній каторжанин». Беллерс був у театрі чи не вперше в житті, бо вважав його гріховною розвагою, і його наївні та пишномовні зауваження, недоречне цитування й простеньке схиляння перед характером головного героя дали мені справжню насолоду. Оповідаючи про все це так детально, я, либонь, перебільшую ці приємності, аби хоч трохи виправдатись. А в виправданнях я маки потребу, бо за цілий день я так і не поговорив із Беллерсом про Картью, хоч не забув домовитись про те, що на-І ступного дня ми поїдемо в Честер. У Честері ми оглянули собор, пройшлися старовинними міськими мурами, поговорили про Шекспіра та скляний посуд – і домовились на завтра податися ще кудись. Я забув (і радий цьому), скільки часу тривала наша поїздка. В усякому разі, ми побували в Стратфорді, Ковентрі, Уоріку, Глостері, Брістолі, Баті, Уельсі. Скрізь ми вели розмови про історичні події, пов'язані з цими місцями, я робив замальовки в альбомі, а мій Крутій декламував вірші та записував цікаві епітафії. Хто міг засумніватися, що ми звичайні американці, які подорожують з метою самоосвіти? Хто здогадався б, що один із нас – шантажист, який нетерпеливо підбирається до своєї жертви, а другий – безпомічний детектив-аматор, що очікує розвитку подій? Мабуть, зайве вказувати, що я все ще не знаходив способу захистити Картью і далі марно очікував такої нагоди. Проте так нічого й не трапилося, коли не врахувати двох незначних подій, які нічого не змінили в моїй оцінці Беллерса. Перша сталася в Глостері, куди ми приїхали в неділю. Я запропонував Беллерсові піти до собору послухати службу, але, на мій подив, виявилося, що він належить до якоїсь секти, і, лишивши мене, він подався безлюдною вуличкою шукати молільню своєї братії. Коли ми зустрілися за обідом, я почав піддражнювати Беллерса, і він розлютився.

– Ви можете не приховувати своєї думки, містере Додд, – сказав він різко. – Якщо не помиляюся, ви оцінюєте мою поведінку не дуже прихильно: ви маєте мене за лицеміра.

Цей несподіваний випад трохи спантеличив мене.

– Вам відомо, щоб я думаю про ваше ремесло, – відповів я розгублено.

– Пробачте, що я так допитуюся, – провадив він. – Якщо ви вважаєте, що я живу негідно, то, по-вашому, я не повинен турбуватися спасінням своєї душі? Раз ви вважаєте, що я хибую в одному, то ви, певно, хотіли, щоб я хибував у всьому… А ви ж знаєте, сер, що церква – прихисток для грішника.

– То ви просили божого благословення для вашого нинішнього діла? – глузливо спитав я.

Він хворобливо засмикався, його обличчя скривилося, очі спалахнули гнівом.

– Я скажу вам, за кого молився! – вигукнув він. – Я молився за нещасливого чоловіка та за нещасну жінку, якій він намагається допомогти!

Зізнаюсь – відповісти на це я не спромігся.

Друга з цих подій сталася в Брістолі, де я раптом загубив Беллерса на кілька годин. Коли він нарешті з'явився, спина в нього була біла від вапна, і він ледве повертав язиком. Мені стало жаль його. На долю цього слабосилого чоловіка випало чимало випробувань – сімейні чвари, нервова хвороба, непоказна зовнішність, безгрошів'я і розтлінна влада алкоголю.

Не заперечую: наша тривала сумісна подорож пояснювалась взаємною боягузливістю. Супротивник боявся загубити супротивника. Кожен боявся сказати зайве або не знав, що сказати. Коли не рахувати всіх запальних натяків у Глостері, ми ніколи не торкалися питання, яке цікавило нас більш за все. В розмовах ми жодного разу не згадали Картью, Столбріджле-Картью, Столбрідж-Мінстер (ця станція, як ми довідались – кожен окремо, – була найближче до маєтку Картью) і навіть назву графства Дорсетшір. Та все ж ми поступово, манівцями, мов на судні, що ловить перемінні вітри, наближались широкими просторами Англії до місця нашого призначення і врешті не зчулись, як вийшли з останнього вагона місцевого поїзда на безлюдну платформу Столбрідж-Мінстера.

Це було старовинне, тісно забудоване містечко, де вкриті черепицею будиночки, схожі на іграшкові, та обгороджені мурами садочки здавалися ще меншими в тіні величезного собору. Навіть з головної вулиці, що поділяла містечко навпіл, можна було бачити поля й гаї, що розляглися довкола, а крізь кожний в'їзд містечко заливали потоки зелених трав. Бджоли та птаство здавались головними жителями: в кожному садочку стояли ряди вуликів, на карнизах кожного будинку тісно ліпились ластів'яні гнізда, а над шпилем собору ширяли зграї птахів. Містечко було засноване ще римлянами, і я, стоячи біля низенького віконця готелю, анітрохи не здивувався б, якби раптом уздрів на вулиці центуріона, що крокує на чолі колони стомлених легіонерів. Одне слово, це було містечко з тих, які Англія зберігає ніби умисне для того, щоб їх могли оглядати, милуючись, гультяї з Америки; вони приходять сюди завдяки якомусь дивному, майже собачому інстинкту і, висловивши захоплення, так само радісно покидають його.

Але в мене був зовсім інший настрій. Я змарнував кілька тижнів і нічого не домігся; час вирішального бою насувався невблаганно, а я ще не мав ні плану, ані спільників; я з головою поринув у роль непрошеного захисника та вивідача-аматора і тепер сіяв гроші на вітер та пожинав ганьбу. І весь час я переконував себе, що мені треба, кінець кінцем, поговорити з Беллерсом, що мені вже давно варто порушити цю ганебну мовчанку і що принаймні зараз неможливо з цим зволікати. Мені варто було поговорити з ним, коли він перший запропонував поїхати до Солбрідж-Мінстера, мені варто було поговорити з ним у поїзді, мені, врешті, варто було поговорити з ним отут, на сходах готелю, як тільки візник поїхав…

І враз я повернувся до Беллерса. Він зблід, а в мене слова завмерли на устах, і я раптом запропонував сходити оглянути собор.

Поки ми ходили по собору, почався дощ, схожий на тропічну зливу. Небесне склепіння вергало громами та спалахувало блискавками, а усіх ринв безупинно хлюпотали потоки; ми брели до готелю по воді і промокли до рубця. Потім ми довго сушили одяг, прислухаючись до одноманітного шуму дощу. Протягом двох годин ми говорили на найрізноманітніші теми, аби лиш не мовчати; протягом двох годин я наполегливо вмовляв себе виконати свій обов'язок – і відкладав… Щоб якось підбадьорити себе, я замовив за обідом шипучого вина. Воно виявилося паскудним, і я тільки пригубив його, але Белдерс, який міг пити все підряд, із задоволенням вихилив усю пляшку. Безперечно, вино вплинуло на нього; безперечно, він помітив моє тривале збентеження; безперечно, він усвідомлював, що наближається криза і що того вечора, коли я не стану його спільником, я відверто оголошу його своїм супротивником. Та хай там як, а він утік від мене. Це сталося так: коли ми пообідали, я твердо вирішив, що далі зволікати не можна, що нема вже жодного виправдання моїй нерішучості, – і я піднявся до себе в номер по тютюн, гадаючи, що він заспокоїть мене, а коли повернувся, Беллерса вже не було. Офіціант сказав, що той вийшов з готелю.