Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ XXIII
ПОСАГ «БАГАТОЇ НАРЕЧЕНОЇ»

Вранці двадцять шостого листопада з Сіднейського-порту вийшла шхуна «Багата наречена». Її власник Норріс Картью був на борту в незвичайній для себе ролі помічника капітана. Ім'я капітана офіційно було Вільям Керкап. Коком був юнак-гаваєць Джозеф Амалу. Крім того, на борту було двоє матросів – Томас Гедден і Річард Гемстед; цього останнього взяли в плавання почасти завдяки лагідній вдачі, а почасти тому, що він мав певні навички в теслярстві. «Багата наречена» тримала курс на острови Південних морів, як було записано в судновому журналі, першим пунктом заходу був острів Бутарітарі архіпелагу Гілберта. Однак у порту вважали, що власник шхуни вийшов у мандрівку, аби розважитись. Який-небудь приятель покійного Граната Сандерсона упізнав би в цій стрункій шхуні перейменовану «Мрію», а агент Ллойда, якби його запросили для огляду судна, помітив би на борту чимало неполадок.

Три роки без руху сильно позначились на «Мрії», і тому її продали не набагато дорожче, ніж якби вона призначалась на злам, але у нових власників, шукачів пригод, бракувало грошей навіть на першочерговий ремонт. Щоправда, такелаж частково замінили новим, а частково полагодили. З усіх запасів, знайдених на борту, набралася достатня кількість зшитих та полатаних вітрил. Старі щогли ще трималися, хоча, мабуть, і самі дивувались з того дива.

– У мене бракує сміливості, щоб випробувати їх, – признався капітан Вікс, оцінюючи поглядом висоту щогл та поляскуючи їхні округлі основи.

«Гнилий, як наш фок» стало повсякденною приказкою команди. Наступні події виявили, що шхуна була міцніша, ніж здавалася на перший погляд, але тоді цього ніхто ще не знав певно, так само, як ніхто, за винятком капітана, не уявляв певною мірою всіх небезпек цього плавання. Але капітан усвідомлював усю непевність становища і не мовчав. І хоча він був людиною надзвичайного самовладання й хоробрості, хоча він не звик відступати перед небезпекою і навіть сам ішов їй назустріч, він поставив вимогу взяти на борт великого вельбота.

– Вибирайте: або нові щогли й такелаж, або вельбот, – сказав він. – Звісно, ви можете взяти й щурячу клітку, – докинув жартома, – але я згоден лише на вельбот.

Його компаньйони змушені були погодитись – і їхній капіталець миттю зменшився ще на тридцять шість фунтів.

Усі четверо півтора місяця працювали не згортаючи рук. Про капітана не було, звісно, ні слуху, ні вісті, але їм допомагав якийсь чолов'яга з густою рудою бородою, яку, спустившись у трюм, він часом знімав і тоді голосом та обличчям разюче нагадував капітана Вікса. Що ж до капітана Керкапа, то він заявився на шхуні в найостанніший момент; це був дужий морський вовк із сивою бородою арабського шейха. Поки шхуна виходила з гавані, будь-хто з сіднейців міг милуватись цією білосніжною бородою, що мальовничо маяла на вітрі. Та тільки-но «Багата наречена» проминула маяк, капітан спустився до себе в каюту й через п'ять хвилин уже вийшов на палубу чисто поголеним. До всіх отих хитромудрих заходів довелося вдатися, щоб у море змогло вийти непридатне для плавання судно з капітаном, якого розшукувало правосуддя. Та можливо, навіть ці хитрощі не допомогли б, якби не репутація Геддена: на це плавання подивились поблажливо, як іще на одну ексцентричну витівку Томмі. А крім того, ще недавно шхуна була яхтою, і до неї ще ставились, мов до яхти, якій і годиться вдаватись до ризикованих забав.

Дивний вигляд мала ця шхуна: на високих щоглах красувалися залатані вітрила, обшита червоним деревом каюта обладнана під склад: уздовж стін були прибиті полиці з неструганих дощок. І все щоденне життя на цій дивній шхуні було не менш дивним. Лише Амалу розмістився в кубрику, а всі інші займали окремі каюти, спали на атласних диванах і в колишньому салоні для куріння, встеленому паркетом, збирались за убогою трапезою, яку складала погана солонина та не краща картопля. Гемстед бурчав. Томмі часом не витримував і збагачував меню бляшанкою видобутих навмання консервів або пляшкою власного хересу. Але Гемстед бурчав за звичкою, а Томмі бунтував лише хвилину; за всім цим відчувалась спільна згода й готовність миритися з такими труднощами. Адже якщо не брати до уваги цибулі та картоплі, «Багата наречена» вийшла в плавання, власне, без припасів. В трюмі лежали взяті в кредит товари вартістю дві тисячі фунтів – уся надія її команди. І коли вони їли що-небудь, крім картоплі та цибулі, то перетворювались на мишей у власній коморі. Власне, вони поїдали свої майбутні прибутки.

Хоча на шхуні не дотримувались заведеної судової субординації, на відсутність дисципліни не можна було нарікати. Капітан Вікс, єдиний моряк на борту, був для всіх незаперечним авторитетом, а крім того, він виявився таким добродушним і веселим чоловіком, що його слухалися навіть із симпатії. Картью виконував свої обов'язки якнайстаранніше – він уподобав і свою роботу, і капітана. Амалу, не ремствуючи, брався за найтяжчу роботу; навіть Гемстед та Гедден працювали охоче. Томмі наглядав за порядком на складі, порався в трюмі та колишній кают-кампанії, і тепер уже ніхто не впізнав би в ньому сіднейського денді. Впоравшись, він зачерпував відро морської води, обливався і влаштовувався на палубі з паками сіднейських газет «Геральд» та «Вигідні справи» або з томом «Історії цивілізації» Бокля – науковою працею, вибраною для цього плавання. Помітивши, що він розгортає Бокля, його товариші обмінювались веселими усмішками, тому що Бокль незмінно схиляв свого шанувальника до сну, а коли Томмі прокидався, його завжди охоплювало бажання випити хересу. Ця залежність була настільки постійною, що «склянка Бокля» або «пляшка цивілізації» стали ходячими жартами на борту «Багатої нареченої».

Гемстедові доручили лагодити все, що треба, і роботи в нього вистачало. На судні все прогнило: світлові люки протікали, палуба теж, ручки люків залишалися в руках, панелі жолобились, помпа не всмоктувала воду, а дірява ванна ледь не затопила все судно. Вікс твердив, що від цвяхів давно нічого не лишилось і шхуна тримається на самій лиш іржі. «Не сміши мене так, Томмі, – казав він, – а то, гляди, від мого реготу ахтерштевень відламається!» І коли Гемстед вештався по шхуні зі своїми інструментами, все щось лагодячи, Вікс посміювався: «Якби ти згортав вітрила, чи драїв палубу, чи взагалі робив хоч що-небудь путяще, я б тебе зрозумів. Але я ніяк не до-тямлю: на біса лагодити зовні, коли всередині сама трухлявина?» І саме оті постійні добродушні жарти заспокоювали новоявлених моряків, і вони спокійно виконували свої обов'язки за обставин, що переполошили б самого адмірала Нельсона.

З початку плавання дні стояли погожі, віяв рівний постійний вітер. Шхуна летіла, мов буревісник. «Наша «Багата наречена» вже зовсім бабуся, а хвороб у неї стільки, що й не перерахувати, – казав капітан, прокладаючи курс на карті, – проте вона здатна показати п'яти будь-якій шхуні в цьому районі Тихого океану».

Його команда драїла палубу, змінювалася біля штурвалу, обідала в кімнаті для куріння, виконувала всі свої обов'язки; на ніч згортали верхнє летюче вітрило, і вечорами, особливо коли Томмі видобував «пляшку цивілізації», теревенили та співали. Амалу наспівував мелодійних гавайських пісень, а Гемстед, вправно приграючи на банджо, душевно, з глибоким почуттям співав тремтлявим тенорком. Дуже гарно заводив він австралійської пісні «Мій Томмі» – її простенькі слова слухачі вітали захопленими вигуками.

 
Де ти був, відповідай?
 

– питав співак, і сам же весело розказував:

 
– Де з гори тече ручай,
Де цвіте зелений гай,
Улещав я там дівча,
Що прийшло без мами.
 

І з незмінним захватом усе товариство завершувало пісню одностайним вигуком: «Та невже?!», тим самим пускаючи шпильку самому співакові. Але вся весела компанія вгамовувалась, коли він заспівував «Краю рідний, краю» чи «Де він ходить-бродить, мій хлопчина?» – пісеньки, в які Гемстед вкладав невимовний сум…

Виявилось, що Гемстед зовсім самотній; він виріс круглим сиротою, у нього ніколи не було сім'ї, а з родичів – лише лихосердий дядько, пекар в Ньюкаслі, в Новому Південному Уельсі. І в його співі нестерпно боляче бриніла мрія про сімейний затишок – мрія, для нього нездійсненна. Можливо, за все своє бездомне життя саме тут, на «Багатій нареченій», в цьому добродушному, веселому й сердечному товаристві на нього вперше повіяло омріяним сімейним теплом…

Я знаю, чим закінчилося те плавання, і, мабуть, тому, коли я пригадую його, мене охоплюють глибокі жалощі й відчуття таємничості. Ця шхуна, збудована для задоволення примх розбагатілого негідника, шхуна, яка тепер, ще не позбавлена залишків пишного оздоблення, але вже виконуючи зовсім інше призначення, летіла просторами океану крізь пломенисту красу світань та смеркань; її команда, так дивно дібрана, команда, що так безжурно жартувала й сміялась; отой Бокль у руках Геддена, єдина книжка на борту, яку, проте, нікому було читати, а тим паче, розуміти; і єдині ознаки мистецьких зацікавлень – олівець та пензель Картью, що з ними він не розлучався… І все це мчало вперед, назустріч страшній трагедії, не усвідомлюючи цього…

Спливло двадцять вісім днів, і ось напередодні різдвяних свят вони досягли острова Бутарітарі і всю ніч крейсували біля входу в лагуну, визначаючи своє положення по рибальських вогниках на рифах та контурах пальм на тлі захмареного неба. Коли розвиднілось, вони підняли сигнал, вимагаючи лоцмана, але ще вночі, мабуть, рибалки помітили вогні шхуни і повідомили на берег, бо до них уже наближався човен. Він пролинув по лагуні, хилячись під поривами вітру так, що, здавалося, вітрило ось-ось упаде на хвилю, а потім хвацько розвернувся й зупинився під самим бортом, і на шхуну піднявся чоловік у піжамі, змучений на вигляд.

– Доброго ранку, капітане! – привітався він, ступивши на палубу. – Ви мені здалися спочатку крейсером з Фіджі – такі у вас високі щогли та блискучі палуби! Вітаю вас і вашу команду з різдвом і бажаю вам щасливого Нового року! – На цім слові він похитнувся і міцно вчепився за ванти.

– Який же з вас лоцман! – вигукнув Вікс, змірявши його неприязним поглядом. – Ви ніколи не проводили судна через цей прохід – не повірю нізащо!

– А ось і проводив! – заперечив лоцман. – Я капітан Доббс, і коли я берусь за стерно, хазяїн може спускатися в свою каюту і голитись.

– Але ж послухайте, чоловіче, ви ж п'яний як чіп! -

– П'яний?! – перепитав Доббс. – Багато ж ви бачили п'яних, коли називаєте мене п'яним… Я щойно почав. Якби вже вечір, я б мовчав. Вечорами я й справді буваю під мухою, але поки що тверезішого, ніж я, не знайдете на всіх островах.

– Нічого не вийде, сер, – стояв на своєму капітан. – Ні за яку ціну не довірю я вам свою шхуну.

– Про мене, – погодився Доббс, – метляйтесь собі отут. А то спробуйте провести її через прохід самотужки, як капітан «Леслі». Він багато вигадав: пошкодував мені двадцять доларів і втопив товару на двадцять тисяч разом з новісінькою шхуною, розпоров їй усе днище, і вона за чотири хвилини затонула й лежить тепер з усім вантажем на глибині двадцяти сажнів.

– З яким вантажем? – поцікавився Вікс. – І що це за «Леслі»?

– Шхуна Коуена і Компанії, з Фріско, – пояснив лоцман. – А як її тут чекали! У нас там гамбурзький барк завантажується – ген, бачте, його щогли… І ще двоє суден з Німеччини на підході – одне, кажуть, через два місяці, а друге – через три, й містер Топеліус, агент Коуена і Компанії, через усе це зовсім зліг, жовтяниця його вхопила. Та що й казать, не хотів би я стати на його місце: товарів нема, копри чортма, а йому треба закупити її двісті тисяч тонн. Якщо у вас є копра, капітане, ви маєте шанс. Топеліус закупить за готівку, за ціну не постоїть, бо все одно це йому вигідно. От що трапляється, коли відмовляються від лоцмана.

– Зачекайте хвилинку, капітане Доббс, мені треба перекинутися словом з моїм помічником, – сказав капітан, подобрішавши обличчям і зблиснувши очима. – Сподіваюсь, ви не образитесь?

– Та скільки вам забажається! Але ж ви не забудете пригостити мене, еге ж? Просто так, для бадьорості. Інакше ваша шхуна заживе слави геть негостинної, а нащо воно вам…

– Ну, це вже після того, як кинемо якір, – відповів Вікс і, відвівши Картью вбік, прошепотів: – Слухайте, нам поталанило.

– Що ми виграємо? – спитав Картью.

– Не скажу точно, але справа пахне доброю сумою! Ми можемо проплавати двадцять років, поки нам іще раз випаде така нагода. Ану ж як сюди сьогодні ввечері прийде ще одне судно? Все можливо! Але цей Доббс – чи можна йому довірити шхуну? Він п'яний-п'янісінький, а ми ж навіть не застраховані, як на гріх!

– Ну, а якщо ви підніметесь на щоглу разом з ним, і нехай він показує фарватер? – запропонував Картью. – Якщо він буде йти по карті й не шубовсне в море, варто ризикнути.

– Так, без ризику тут не обійтися, – відповів капітан. – Ставайте за стерно і будьте насторожі. Якщо будуть дві різні команди, слухайтесь моєї. Кока пошліть на фок, а ще двох – до грота, і хай не ловлять гав.

На тім слові капітан підкликав лоцмана, вони вдвох видобулись на рею, і незабаром у лагуні прозвучала довгождана команда опустити вітрила.

Так різдвяного ранку, близько дев'ятої години, шхуна кинула якір в лагуні атолу Бутарітарі.

Перший рейс «Багатої нареченої» виявився надзвичайно вдалим. Вона приставила товарів на дві тисячі фунтів саме туди, де вони були найпотрібніші, і капітан Вікс (чи точніше, капітан Керкап) довів, що він уміє здобути вигоду з ситуації. Майже два дні він напосідав на Топеліуса, торгуючись з ним на його веранді, майже два дні його компаньйони непомітно стежили за бойовищем з сусіднього шинку, і ще не засяяли вечірні вогні другого дня, як ворог здався. Вікс увірвався в «Сан-Сусі» (так іменували шинок), обличчя його посіріло; набряклі кров'ю очі геть запухли, але в них палали вогники.

– Ходімо звідси, хлопці, – мовив він, і коли вони опинились серед пальм, якимсь чужим голосом додав звичний вислів з давньої гри в крібедж: – У мене на руках всі двадцять чотири очки.

– Тобто як? – спитав Томмі.

– Я продав наш товар, – відповів Вікс. – Власне, частину товару, бо залишив нам усю солонину, а також половину борошна й сухарів. Отож тепер маємо припасів ще на чотири місяці.

– Ого! – вирвалось у Гемстеда.

– За скільки ж ви його продали? – ледве спромігся вимовити Картью, мимоволі переймаючись схвильованістю капітана.

– Не питайте мене! – вигукнув Вікс, розстібаючи комір сорочки. – Дайте мені розказати все по порядку, бо я не витримаю… Я ж не лише продав товар, хлопці, я ще й зафрахтував шхуну до Фріско і назад. І на своїх власних умовах! Спочатку я йому збрехав, що мені потрібна копра, – адже я знав, що це буде для нього удар. І як тільки він починав сперечатись, я знову розводився про копру, і він здавався!.. Мені, бачте, потрібна копра, і край! Тож ми отримали максимум можливого дзвінкою монетою, коли не рахувати двох невеликих чеків на Фріско… А тепер про суму. Так ось, нам це плавання, включаючи дві тисячі кредиту, обійшлося в дві тисячі сімсот з лишком, – і все це ми вже повернули. За тридцять днів плавання ми встигли оплатити шхуну і товар! Ви чули коли-небудь про таке? Але це ще не все! – капітан вимовляв слова, ніби забивав цвяхи: – Ми можемо поділити між собою тисячу триста фунтів чистого прибутку. Я нагрів його на чотири тисячі! – вигукнув він по-хлоп'ячому дзвінко.

Кілька секунд компаньйони, наче остовпівши, дивились на капітана зачудовано й недовірливо. Томмі перший утямив, що сталося.

– Послухайте, – сказав він сухим діловим тоном, – повертаймося до шинку. Я маю напитись.

– Вибачте мені, хлопці, – серйозно сказав капітан, – але мені зараз не можна. Якщо я вип'ю хоч кухоль пива, боюсь, мене грець поб'є! Усе це змагання з Топеліусом, цей неймовірний успіх… я ледве тримаюсь на ногах.

– Ну, тоді гукнемо тричі «ура!» на честь нашого капітана! – запропонував Томмі.,

– Не треба, хлопці, – попросив той, – згадайте нашого суперника й згляньтесь над ним. Коли вже я у такому стані, то що вже зараз робиться з Топеліусом! Як він почує, що ми тут горланимо, його неодмінно грець поб'є.

Однак Топеліус сприйняв свою поразку досить спокійно, а ось матроси з затонулої шхуни «Леслі», залишившись без судна, були не в найкращому настрої. Вони злісно позирали на команду «Багатої нареченої» й лаялися. Якось з веранди шинку вони обсвистали капітана Вікса, вся команда «Багатої нареченої» збіглася до свого капітана, і справа ледь не дійшла до «битви на Бутарітарі». Та хоч бійки не сталося, обидва табори були насторожі.

Однак ніщо не могло притамувати радості удачливих компаньйонів. П'ять днів шхуна стояла в лагуні, поки тубільці, найняті Топеліусом, розвантажували її та підвозили баласт. Крім Томмі й капітана, всі були вільні, і час спливав, як у приємному сні. Вечорами мандрівники обговорювали свій успіх, а вдень гуляли вузьким острівцем, милуючись краєвидами, як міські жителі, що вирвалися на природу. Та ось першого січня «Багата наречена» підняла якір і взяла курс на Сан-Франціско. Гарна погода обіцяла щасливе повернення додому. Шхуна без затримки пройшла екваторіальну штильову смугу. Повіяв ходовий вітер, і швидкість судна, завантаженого кораловим баластом, перевершила всі сподівання; а команда була тим більше вдоволена, що тягар і без того незначних обов'язків ще більше зменшився, завдячуючи новому членові екіпажу – боцманові з «Леслі». Він посварився зі своїм капітаном, устиг розтринькати зароблені гроші в шинках Бутарітарі і, хоч усі його товариші вирішили не проситись на «Багату наречену», таки запропонував свої послуги капітанові шхуни до першого-ліпшого порту.

Це був уродженець Північної Ірландії, чоловік емоційний, грубуватий; з гучним голосом, не позбавлений почуття гумору; крім того, надійний, досвідчений моряк. Однак настрій боцмана відрізнявся від настрою його нових товаришів: вони вигідно завершили торгову операцію, а він утратив місце. Крім того, йому дуже не сподобався раціон, а стан шхуни сповнював його справжнісіньким жахом.

Якось заїло двері однієї з кают, і Мак (так усі його називали), натиснувши плечем, виламав їх разом із завісами.

– Ах ти, боже мій! – вигукнув він. – Шхуна ж геть гнила!

– Воістину так, синку, – відгукнувся капітан Вікс.

Наступного дня Вікс помітив, що новий матрос стоїть, задивившись угору.

– Не раджу дивитися на ці щогли, – озвався капітан, – а то в голові запаморочиться і недовго й за борт перекинутись.

Мак повернувся до капітана і кинув на нього розгублений погляд.

– Таж фок-щогла, либонь, прогнила наскрізь… Їй-богу, вдар кулаком – і він так туди і вскочить.

– А якщо стукнути лобом, то, гляди, і вся голова пролізе, – мовив Вікс. – Та нащо стромляти свого носа туди, куди не варто?..

– Так-так, я виявився справжнім ослом, поласившись на таку наречену… – задумливо мовив Мак.

– Ну що ж, я й не хвалився, що вона міцна, – відповів капітан. – Я лише сказав, що вона може показати п'яти будь-якій шхуні. А крім того, я зовсім не певен, що те місце таке вже гниле. Ану швиргони лаг, це тебе втішить.

– Такого капітана, як ви, пошукати треба… – зауважив Мак.

І звідтоді він більше не починав розмов про стан шхуни, за винятком тих випадків, коли Томмі видобував зі свого погреба ще одну пляшку.

– За ваш плавучий утиль! – проголошував Мак, здіймаючи свого кухля з хересом.

– Невже у тебе нема іншого тосту? – спитав його якось Томмі.

У відповідь Мак почав розповідати довгу історію про торговельні справи свого дядька, називаючи неймовірну кількість дійових осіб, і раз у раз пересипаючи свою оповідь лайками та прокльонами.

Він часто натякав на те, що в гніві шаленіє. «Я чоловік гарячий», – казав він не без гордощів. Але його запальність проявилась лише раз. Якось на шкафуті він накинувся на Гемстеда, притис його до вітрильного гіка [97]97
  Гік (гол.) – брус рангоуту шхуни, який розтягує нижній край вітрила; одним кінцем кріпиться до нижньої частини щогли.


[Закрыть], збив з ніг ударом кулака, потім поставив на ноги і раз ударив, перше ніж команда встигла отямитися.

– Покинь його! – заревів Вікс, скочивши на рівні ноги. – Бійок я не дозволю!

Мак покірно і ввічливо повернувся до капітана.

– Я лише хотів повчити його чемності, – пояснив він. – Гемстед узвав мене ірландцем.

– Невже? – мовив Вікс. – Ну, тоді інша річ. А ти, дурню, думай, щoб кажеш! Ти ще не доріс, щоб так узивати людину.

– Я його не образив, – огризнувся Гемстед, витираючи кров та сльози. – Я лише сказав, що він ірландець.

– Годі про це! – відрубав Вікс.

– Але ж ви справді ірландець? – спитав Картью у Мака трохи згодом.

– Ну то й що? – відповів той. – Все одно я не дозволю якомусь сіднейцеві узивати мене так. Ніколи! – додав він, раптом знову шаленіючи. – Не дозволю жодному британцеві! Та візьмімо хоч би вас – ви ж справжнісінький дженджик-чистоплюй. А що, хіба ні? А спробував би я вас так назвати! Та ви б миттю поквиталися зі мною!

Двадцять восьмого січня, коли шхуна перебувала на 27°20? північної широти і 177° західної довготи, вітер несподівано змінився на західний – не сильний, але поривистий, і з дощем. Каштан, зрадівши можливості йти прямо за вітром, звелів поставити всі вітрила. Біля стерна стояв Томмі, до зміни лишалось півгодини (було пів на восьму ранку), тож капітан вирішив поки що не підмінювати його.

Пориви вітру були дужі, але надто короткочасні, щоб їх можна було назвати шквальними. Судну не загрожувала небезпека: навіть за сумнівні щогли нічого було непокоїтись. Вся команда, вдягнувши клейончаті плащі, на палубі очікувала сніданку. Над камбузом здіймався димок, скрізь пахло кавою, у всіх був гарний настрій, бо шхуна мчала просто на схід зі швидкістю дев'ять вузлів. І раптом гнилий фок репнув уздовж та впоперек. Наче гнівний архангел своїм тяжким плечем накреслив на ньому зображення хреста… Усі миттю взялися за ванти, аби закріпити шматки вітрила, що бились на вітрі. Цей несподіваний шум і тривога так подіяли на Томмі Геддена, що він розгубився. Він потім не раз розповідав, як це сталося, але про його оповіді досить сказати, що всі вони були схожі одна на одну і жодна не відповідала дійсності. А сталося так, що гротгік перелетів з одного борту на другий, обірвав ванти, перебив грот-щоглу приблизно на три фути над палубою і скинув її за борт. Майже хвилину підгнила фок-щогла мужньо стримувала удари вітру, а потім теж полетіла за борт, і коли матроси очистили палубу від уламків, виявилось, що від усього рангоуту й такелажу, завдяки яким вони так легко мчали океаном, лишилися два уламки, що стирчали обламаними пеньками.

Лишитися без щогли в цих просторах, де рідко ходять судна, – це майже все одно, що загинути. Краще вже кораблю відразу перекинутись догори кілем і піти під воду – врешті, менше мук для команди. А люди, прикуті до безпомічного корпуса, можуть місяцями намарне вдивлятися в пустельний небокрай і рахувати іфоки невидимої смерті, що невблаганно насувається. Єдина надія – шлюпки, але яка оманлива надія! «Багата наречена» лишилася без щогли та вітрил, наче звичайнісінька колода, за тисячу миль од найближчої суші – Гаванських островів. І на людей, які зважилися б дістатись туди в шлюпці, чигали всілякі знегоди, а то й смерть чи божевілля.

Спохмурніле товариство сіло снідати. Лише капітан весело підбадьорював команду.

– Ну ось що, хлопці, – сказав він, ковтнувши гарячої кави. – На «Багату наречену» нам уже надії нема, це ясно, як білий день. Одне добре: ми встигли витиснути з неї все, що змогли, і витисли чимало. Якщо ми спробуємо знову взятись за торгівлю, то зможемо підшукати судно міцніше. І ще одне: у нас є прекрасний, міцний просторий вельбот, і ви знаєте, кому ви маєте за це дякувати. Нам треба врятувати шість душ і добру суму грошей. Треба вирішити, куди нам тримати курс.

– До Гаваїв не менше двох тисяч миль, я гадаю, – зауважив Мак.

– Мабуть, менше… – заперечив капітан. – Хоч теж немало: тисяча з гаком.

– Я знав чоловіка, що проплив тисячу двісті миль у шлюпці і був ситий тією подорожжю по самісіньку зав'язку, – згадав Мак. – Він дістався Маркізьких островів і відтоді ні разу не ступив на жодну плавучу посудину – казав, що скорше приставить до скроні револьвера й натисне на гачок.

– Всяк буває, – погодився Вікс. – А я чув, як одна шлюпка допливла до Гаваїв приблизно з того ж місця, де зараз ми. Коли моряки побачили сушу, то наче збожеволіли. Там саме був скелястий берег і неймовірний прибій. Канаки кричали їм з рибальських човнів, що там нізащо не причалити, а вони – хоч би що! – кермують собі на берег, в саме пекло. Ну, і всі втонули, крім одного… Ні, тільки не Гаваї! – похмуро закінчив капітан.

Цей тон був так не схожий на його звичну веселість, що Картью сказав:

– Ну-ну, капітане, ви вже щось придумали…

– Авжеж! Розумієте, тут повсюди розсипано безліч маленьких коралових острівців, наче віспини на карті. Ну, я проглянув усе, щoб про них повідомляють лоції, і ось що я вивудив: ми зараз за сорок миль од острова Мідуей, або як його ще називають – Брукс. А там, виявляється, розміщена вугільна станція Тихоокеанської поштової компанії.

– А я знаю, що нічого такого там нема, – заперечив Мак. – Адже я служив на цій поштовій лінії.

– Гаразд, – мовив Вікс, – ось тобі довідник. Читай, що каже Гойт. Уголос читай, нехай усі чують.

Хибні відомості (це вже відомо читачеві) звучали переконливо. Будь-яке недовір'я розвіялось, і серця всіх сповнилися надією. Всі вже уявляли подумки, як їхній вельбот наближається до мальовничого острівця з причалом, вугільними складами, садками та білим будиночком доглядача, над яким майорить смугастий американський прапор. Там вони перебудуть спокійно кілька тижнів, нічого не роблячи, а потім відпливуть на батьківщину на борту китайського поштового пароплава, так романтично уникнувши загибелі і водночас зберігши всі свої гроші, на які замовлятимуть на судні тільки шампанське. Сніданок, що почався так похмуро, закінчився загальним піднесенням, і всі негайно взялися лаштувати вельбота.

Оскільки весь рангоут полетів за борт, спустити вельбота на воду було нелегко. Спершу в нього поклали необхідні припаси, а також гроші в металевій скриньці, яку надійно прилаштували до заднього сидіння на той випадок, якщо вельбот перекинеться. Потім спиляли частину фальшборту до самої палуби, прив'язали вельбот до пеньків, що лишилися від щогл, і щасливо спустили його на воду. Щоб проплисти сорок миль до надійного прихистку, не треба було багато води та припасів, але того і другого вони прихопили з лишком. Амалу і Мак, обидва бувалі моряки, захопили свої скрині, в яких було все надбане ними майно; крім того, у вельбот поклали ще дві скрині з речами, ковдрами та плащами для решти команди. Гедден під загальні оплески спустив туди й останній ящик хересу, капітан узяв судновий журнал, прилади і хронометр, а Гемстед не забув прихопити банджо та клуночок із мушлями, назбираними на острові Бутарітарі.

Було близько третьої пополудні, коли вони відчалили, й оскільки все ще віяв західний вітер, взялися за весла.

– Ну, ми добре тебе випотрошили, – сказав капітан, озираючи на прощання корпус «Багатої нареченої», що швидко щез у морському серпанку.

Незабаром почалася справжня злива, і команді довелось вечеряти і спати під ревучими потоками води. Проте на світанні злива вщухла, хоч небо було вкрите хмарами. Всі відчули, який малий, який крихітний їхній вельбот посеред океанської пустелі, всі озирали небо й хвилі з гострим почуттям самотності, навіть страху. Повіяв рівний, сильний пасат, і вони поставили вітрило. Вельбот пішов веселіше й о четвертій годині вже наближався до рифів острова Мідуей. Капітан став на банку і, тримаючись за щоглу, уважно вивчав острів у бінокль.

– Ну й де ж ваша станція? – вигукнув Мак.

– Щось я її не бачу, – відгукнувся капітан.

– І не побачите! – відрубав Мак голосом, в якому тріумф змішався із відчаєм.

Незабаром ні в кого не лишилося сумніву: в лагуні не було ні буїв, ні маяків, ні осель – нічого, що має бути на вугільній станції. Потерпілі висіли на берег, де, крім уламків розбитих суден, не було жодного сліду людини, і лише неугавний гуркіт прибою порушував тишу. Не було навіть морського птаства, що ширяло пізніше над «Норою Крейн», – тієї пори року воно облітувало океанські просторищі лише незліченне пір'я та шкаралупа з яєць свідчили про те, що воно тут гніздиться… Так ось задля чого вони всю ніч працювали, як воли, всю ніч, не розгинаючись, гребли тяжкими веслами, з кожною годиною віддаляючись від шляху, що міг би врятувати їх! Шхуна, нехай і позбавлена щогл, була все-таки творінням людських рук; нехай і невелика, вона була все-таки частиною рідного дому, а острівець, на який вони проміняли її, виявився дикою пустелею, де їх чекали виснаження й повільна голодна смерть. Сонце сліпучо сяяло вгорі, і весь день до смерку вони пролежали на піску, не розмовляючи, забувши навіть про їжу, – люди, ошукані брехливою книжкою, відірвані від суспільства, з непотрібним тепер заробітком. Після того, як шквал зніс щогли, всі були такі великодушні, що винуватцю, Гедденові, не випало вислухати жодного докору. Витримати новий удар виявилось тяжче, і капітан відчув на собі злісні й сердиті погляди.

Однак саме він збудив їх до діяльності. Вони неохоче підкорились його команді, витягли вельбота на пісок, куди не сягав приплив, і пішли вслід за капітаном на найвище місце жалюгідного острівця, звідки відкривався широкий краєвид на весь небокрай; небо на сході вже майже споночіло, а на заході багровіло відблисками сонячних променів на скупченні хмар. Тут вони з весел та вітрил зладили собі намета. Амалу, не очікуючи наказу, за звичкою розклав вогонь і зготував вечерю. Насувалася ніч, і перше ніж усі взялися за їжу, над головами нещасних засяяли зорі й серп молодого місяця. Довкола них розлягалося холодне море, відблиски вогнища освітлювали їхні обличчя. Томмі відкоркував пляшку хересу, та минуло ще чимало часу, поки зав'язалася розмова.

– Отже, ми все-таки будемо добуватися до Гаваїв? – несподівано спитав Мак.

– З мене досить, – зауважив Томмі. – Лишімося тут!

– Я що можу сказати… – провадив Мак. – Коли я служив на китайській поштовій лінії, ми якось заходили на цей острів. Він лежить на шляху до Гонолулу.

– Чорт забирай! – вигукнув Картью. – Так тоді питання вирішене – ми лишаємось на острові й розводимо вогнище! Уламків тут скільки завгодно.

– Так, уламків тут навалом! – похмуро відгукнувся ірландець. – Та ще дошки на труну…

– Але ж вогнище має бути добряче! Хто тут його помітить? – засумнівався Гемстед.

– Чому ж не помітять? – заперечив Картью. – Озирніться-но.

Усі звели очі й оглянули безмежні водні простори та зорі, що сяяли над ними в нічному присмерку, – і заніміли. Вони були самотні в несусвітніх просторах, і їм здалося, що їх видно з Китаю з одного боку і з Каліфорнії – з другого…