Текст книги "Корабельна катастрофа"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ XIV
КАЮТА «ЛЕТЮЧОГО ШКВАЛУ»

Наступного дня, коли сонце ще не розігнало вранішнього туману, коли лагуна, острівці та лінія рифів ще тонули в свіжому світанковому серпанку, ми знову піднялись на палубу «Летючого шквалу» – Нейрс, я, Джонсон і двоє матросів; в руках у нас сяяли новенькі сокири, які мали зруйнувати важкий корпус брига. Здається, всі ми були збуджені: так глибоко вкорінився в людині інстинкт руйнування, такий привабливий для неї азарт ловитви. Адже ми мали всмак натішитись подвійною радістю – ламати іграшку і «шукати хусточку», знов переживаючи давно забуті захоплення власного дитинства. Іграшкою, яку ми мали розтрощити на тріски, був морський корабель, а скарб, який ми мали розшукати, був для мене величезним багатством.

На той час, коли підійшла шлюпка зі сніданком, палуба була змита, головний люк відчинений і талі приведені до ладу. Я вже настільки перейнявся недовір'ям до брига, що тепер, зазирнувши в люк, з невимовною полегкістю виявив: майже весь трюм був заповнений китайськими рогозяними лантухами – без сумніву, то був рис.

Хутко поснідавши, Джонсон з матросами заходився біля вантажу, а ми з Нейрсом, спочатку вибивши світловий люк та спорядивши до роботи вентилятора, почали обшукувати каюти.

Думаю, не варто докладно й по порядку описувати все, що зробили ми за цей перший день, так само як і за всі наступні. Інша річ, якби цю роботу виконував загін військових моряків на чолі з офіцерами, в супроводі досвідченого секретаря, що знає стенографію. А двоє звичайнісіньких людей, на кшталт нас з Нейрсом, що не звикли орудувати тяжкою сокирою, але весь час палають нетерпінням, пам'ятають потім лише кошмарне напруження, задуху, квапливість і розгубленість.

Піт градом котився з наших облич, щури розбігалися з-під ніг, оглушливо гуркотіли наші сокири – оце і все, що збереглося в моїй пам'яті. Я обмежусь лише оповіддю про суть наших відкрить, скорше в порядку їхньої важливості, а не в хронологічному; а втім, у цьому вони практично збіглися, і ми завершили пошуки в кают-компанії раніше, ніж могли з певністю визначити стан вантажу.

Ми почали з того, що викинули нагору й склали в купу біля штурвалу всю жалюгідну одіж та інші речі, які валялися долі, а також посуд, усіляку провізію та м'ясні консерви – все, що можна було винести з кают-компанії. Потім ми взялися за капітанську каюту. Ми поперетягали на ковдрах і поскладали на палубі книжки, інструменти, прилади та одяг, після чого Нейрс, ставши навкарачки, почав нишпорити під койкою. Чимало ящиків з манільськими сигарами винагородили його пошуки. Я тут же розкрив кілька з них, розпоров упаковку… Але марно – опію там не було. Решту я не розкривав.

– Ага, мабуть, я таки піймав пташку! – вигукнув Нейрс.

Я кинув все і підскочив до нього: він саме витягав з-під койки важку залізну скриню, прикуту до переділки ланцюгом, замкненим на висячий замок. Але, витягши її, Нейрс поглянув на скриню не захоплено, як я (мені аж дух забило), а з розгубленим, навіть простакуватим подивом…

– Клянусь богом, це воно! – вигукнув я, ладен потиснути руку своєму товаришеві. Проте Нейрс наче й не помітив моєї радості.

– Спочатку гляньмо, що в ній, – сухо мовив він.

Перекинувши скриню набік, він кількома ударами обуха зламав замок, а потім знову поставив скриню на днище і відкинув віко. Я впав на коліна поряд із нею. Не знаю, що я сподівався побачити: тієї миті мене задовольнила б хіба що торбинка брильянтів вартістю в мільйон. Щоки мої палали, серце мало не вискакувало з грудей.

Але в скрині лежала пачка старанно перев'язаних паперів та звичайна чекова книжка. Я вхопив папери, аби швидше дізнатися, що під ними. Але Нейрс опустив на мою руку важку й сильну долоню.

– Ось що, хазяїне, – рішуче сказав він, – ми будемо шукати як слід, а не перетворювати все на розбій.

І він квапливо порозв'язував папери й почав передивлятися їх з такою серйозною міною, ніби навмисне зволікав час. Здавалося, він зовсім забув про мене та про мою нетерплячку, бо, переглянувши папери, ще кілька хвилин сидів у задумі та щось насвистував; лиш потому він знову поскладав та зв'язав папери – ретельно, не поспішаючи, – і нарешті сягнув рукою в скриню.

Я побачив ящичок з-під сигар, перев'язаний обривком волосіні, і чотири туго напакованих полотняних торбинки. Нейрс добув ножа, перетяв волосінь і відкрив ящичок. Він до половини був заповнений золотими соверенами [91]91
  Соверен – англійська золота монета в один фунт стерлінгів.


[Закрыть].

– А в торбинках? – прошепотів я.

Капітан по черзі порозпорював їх, і по заіржавілому днищу скрині застукотіли срібні монети найрізноманітнішої вартості. Не мовивши й слова, Нейрс вигідно всівся й почав їх лічити.

– Що це? – спитав я.

– Суднова каса, – відповів він.

– Суднова каса? – перетипав я. – Гроші, якими Трент оплачував усі свої рейсові й торгові витрати? А це чекова книжка, видана йому судновласниками? І все це він залишив тут?

– Як бачите, – сердито відповів Нейрс, записуючи свої підрахунки, і я, присоромлений, замовк, чекаючи, поки він закінчить.

Всього, я пригадую, золота було на триста сімдесят вісім фунтів стерлінгів, а срібла – близько дев'ятнадцяти фунтів.

Ми поклали гроші назад у скриню.

– І що ж ви про все це думаєте? – спитав я.

– Містере Додд, – відповів Нейрс, – вам це теж здається дивним, але ви й не уявляєте, наскільки воно справді дивне. Ви питаєте про гроші, а ось мене куди дужче бентежать папери. Чи відомо вам, що капітан судна має в своєму розпорядженні всю суднову касу, виплачує матросам заробіток, отримує плату за фрахт і гроші з пасажирів, а крім того, має свій рахунок у багатьох портах? Усе це він робить як довірений агент судновласників і свою чесність засвідчує квитанціями на всі витрати. Повірте мені, капітан судна скоріше забуде свої штани, ніж оці папери, що гарантують його добру репутацію. Я знаю випадки, коли, рятуючи отакі документи, люди тонули – між іншим, і люди паскудні, – але це справа честі будь-якого капітана. А ось капітан Трент, хоч нікуди не поспішав і йому не загрожувало нічого, крім безплатної поїздки на англійському військовому кораблі, покинув папери тут. Я розумію, що факти проти мене, і все ж таки я запевняю: це неможлива річ.

Незабаром нам привезли обід, і ми попоїли на палубі в похмурій мовчанці, поринувши в роздуми, марно шукаючи якоїсь розгадки цих таємниць. Я не помічав ні брига, ні лагуни, ні острівців, ні чайок, що кружляли над нами, ні палючих променів сонця, ані похмурого обличчя капітана, що сидів поруч, а думками витав невідомо де. Мій розум перетворився на шкільну дошку, на якій я нотував і стирав найрізноманітніші гіпотези, порівнюючи їх із зоровими образами, що зберігалися в моїй пам'яті, зіставляючи та вираховуючи. Так я дістався нарешті до пам'ятної сцени в шинку – і раптом у компанії капітана Трента я побачив… гавайця!

– Принаймні за одну річ я певен! – вигукнув я, забувши про їжу й скочивши на рівні ноги. – 3 капітаном Трен-том я бачив гавайця, а в газетах та суднових документах згадувався китаєць. Піду огляну його каюту та розберуся.

– Гаразд! – згодився Нейрс. – А я ще трохи спочину, містере Додд, щось я дуже втомився сьогодні.

Ми вже старанно обшукали та повиносили геть усе з трьох кормових приміщень. Усі речі з кают-компанії, кают старшого помічника й капітана лежали купою біля штурвалу. Але за каюту з двома койками, де, на думку Нейрса, жили другий помічник та кок, ми ще не бралися. Саме туди я й зайшов. Каюта була майже порожня. На переділку було наліплено кілька фотокарток – одна непристойна. Єдина скриня була відчинена і, як усі, вже оглянуті нами, обшукана. Кілька дешевих романів незаперечно свідчили про те, що її власник був європейцем – китайцеві вони були б ні до чого, а найграмотніший гаваєць, призвичаєний до камбуза, задовольнився б одним. Було ясно, що кок жив не на кормі, а десь-інде.

Наші матроси вже повикидали з камбуза гнізда, повиганяли звідти птаство, тож я ввійшов туди вільно. Одні з дверей були тепер завалені лантухами з рисом; у камбузі було напівтемно. Тхнуло пташиним послідом, в повітрі гули хмари мух. Мабуть, камбуз покидали спішно, а можливо, то вже похазяйнували чайки, бо посуд валявся долі. Підлога, як і палуба, коли ми вперше ступили на неї, була вкрита шаром посліду. Під стіною, в закуті, я помітив гарну скриню з камфорного дерева, оббиту міддю, – такі скрині полюбляють китайські моряки, та, власне, й усі інші моряки, що плавають у Тихому океані. Отож зовні скриня була як скриня, а всередину мені вдалося зазирнути не відразу. Як уже я згадав, усі інші скрині були відчинені, й майже всі речі валялися довкола (те саме ми виявили згодом і в матроському кубрику); лише ця скриня з камфорного дерева, як не дивно, була зачинена і навіть замкнена на замок.

З допомогою сокири я легко зірвав слабенькі китайські клямки і, наче офіцер-митник, почав порпатися в речах. Спочатку я намацав ситець та полотно. Потім я здригнувся, торкнувшись холодного шовку, і видобув зісподу кілька шовкових смужок, усіяних таємничими ієрогліфами. Вони розв'язали всі мої сумніви: в них я впізнав завіски, що їх полюбляв вішати на ліжках китайський простолюд. Не бракувало й інших доказів: нічна сорочка незвичного крою, китайська скрипка на три струни, зав'язане в шовковий носовик зілля, а також витончений прилад для куріння опію зі щедрим припасом цього нар-котика. Поза всякими сумнівами, кок був китаєць, а коли так, то хто ж такий Джозеф Амалу? Чи, може, Джозеф украв скриню, а потім прилаштувався на бриг під чужим іменем? Могло, звісно, бути й так, – урешті, в цій химерній історії чого тільки не могло статись! – але таке пояснення лише заплутувало справу. Бо чому ж тоді саме цю скриню не відімкнули, а всі інші розкриті та обшукані? І звідки у Джозефа взялася друга скриня – адже портьє заїжджого двору «Яка радість!» сказав нам, що Джозеф відбув у Гонолулу зі скринею?..

– І що ж розвідали ви? – спитав мене капітан, зручно розлігшись на купі речей, звалених біля штурвалу, Його збуджений тон і рум'яні щоки дали мені зрозуміти, що не тільки мені пощастило зробити відкриття.

– Я знайшов у камбузі скриньку з речами китайця, – відповів я. – І цей китаєць (якщо він взагалі був) не встиг забрати з неї свій опій.

Нейрс, здавалося, сприйняв мою звістку спокійнісінько.

– Отак? – мовив він. – А зараз я вам щось покажу, і ви, хоч-не-хоч, зізнаєтесь, що я вас обскакав.

По тій мові Нейрс, лунко сплеснувши долонями, розстелив на палубі дві газети.

Я похмуро глянув на них, відчуваючи, що не годен оцінити знахідку.

– Та ви ж погляньте, містере Додд! – аж закричав капітан. – Невже ви не бачите? – І він підкреслив брудним нігтем назву газети. – «Сідней морнінг геральд», 26 листопада. Невже ви не розумієте? – він захвилювався ще дужче. – Адже всього за тринадцять днів після того, як у Австралії вийшла ця газета, судно, на якому, ми з вами стоїмо, піднімало свої благословенні якорі в Гонконгу, щоб вийти в чисте море! Яким же чином ця австралійська газета могла потрапити в Гонконг усього за тринадцять днів? Адже Трент до того, як опинився тут, не заходив у жоден порт, не зустрічав жодного корабля. Отже, газета потрапила йому до рук або тут, або в Гонконгу… А що ймовірніше – розважте самі, друже мій!

І Нейрс знову опустився на купу одягу – так, наче був до краю натомлений усіма цими таємницями.

– Де ви їх знайшли? – спитав я. – У цьому чорному саквояжі?

– Ви вгадали, – відповів капітан. – І можете в ньому більше не нишпорити: там нема нічого, крім олівця та якогось тупого ножа.

Проте я зазирнув-таки в саквояж, і це мене винагородило.

– У кожної людини своє ремесло, капітане, – сказав я. – Ви моряк і вказали мені на численні подробиці, зрозумілі лише вам. А я художник, і дозвольте вас повідомити, що ця знахідка така ж дивна, як і всі інші. Цей ніж називається мастихін, ним розтирають фарби та чистять палітру; а це м'який графічний олівець фірми «Вінзор і Ньютон». Мастихін та олівець «Вінзор» – на торговельному судні! Це суперечить усім законам природи.

– Тут можна з глузду з'їхати, – зауважив Нейрс.

– Так, – провадив я, – і цим олівцем користувався художник: погляньте, як він заструганий; в усякому разі, не для того, щоб писати: таким грифелем писати неможливо. Художник? Із самого Сіднею? Як він міг сюди потрапити?

– Ну, це зрозуміло, – уїдливо кинув Нейрс– Вони викликали його каблограмою, щоб він проілюстрував цей дешевий роман, – він показав на судновий журнал.

Хвилинку ми мовчали.

– Капітане, – сказав я врешті, – з цим бригом пов'язана якась темна справа. Ви казали, що більша частина вашого життя минула в морях. Ви, безперечно, були свідком не одного беззаконня, а розмов про них чули ще більше. Як ви вважаєте, що це? Комбінація зі страховкою? Піратство? Що може за цим критися? Навіщо було саме так усе обставляти?

– Містере Додд, – відповів Нейрс, – ви маєте слушність: більшу частину свого життя я провів у морях і справді знаю чимало способів, якими нечесний капітан може обвести кругом пальця судновласників та нагріти руки, ще й уникнути серйозного покарання. Таких способів багато, але куди менше, ніж вам здається, і жодним з них не скористався Трент. Уся компанія Трента тут ні до чого – це факт незаперечний. Уся ця справа – суцільна нісенітниця, її ніяк пояснити – настільки все капітально заплутано. Це якась маячня. І не впадайте в оману, властиву більшості жителів суходолу. До суден публіка не менш уважна, ніж до якоїсь акторки, – про судна пишуть не менше, з ними пов'язано не менше шахт райств та всіляких грошових махінацій. Але судно завжди втрачає багато більше, ніж акторка, бо за ним стоїть капітал, а за акторкою – лише репутація, а то й взагалі нічого. В будь-якому порту повно людей, ладних відразу кинути капітана за грати, якщо його чесність не буде сяяти, начебто долар чи вранішня зоря. За ним стежать агенти Ллойда – стежать в найглухіших закутках усіх трьох океанів; за ним стежать страхові здирники, консули, службовці митниць та портові лікарі. У нього стільки ж шансів що-небудь приховати, як у людини, за якою стежать півтори сотні детективів, або як у нового жителя якогось сільця.

– Ну, а в морі? – спитав я.

– О господи! – зітхнув капітан. – «В морі, в морі»… А що ж у морі? Адже все одно доведеться заходити в порт! Чи хтось може залишитися в морі навіки?.. Ні, ця історія нам не до снаги. Вона така заплутана, що в ній не розібрався б і славнозвісний Джеймс Г. Блейн. Я пропоную знов узятися за сокири й шукати далі, аби витягти на світ божий усе, що таїть у собі цей диявольський бриг. І менше метушні, – додав він, підводячись. – А такі несподіванки в дусі дешевого паноптикуму, я певен, будуть сипатись на нас і далі, щоб нам було веселіше.

Проте до кінця дня нам уже не випало жодного відкриття, і перед заходом сонця ми покинули бриг, не виявивши ані нових таємниць, ані ключів до попередніх. Найцінніше добро – книжки, прилади, суднові документи, шовки та сувеніри – ми загорнули в ковдру й перевезли на шхуну, що було чим зайнятися ввечері. Коли ми попоїли і Джонсон понуро всівся за партію в крібідж між своєю правою та лівою рукою, ми з капітаном розгорнули ковдру на підлозі й почали уважно вивчати та оцінювати наші знахідки.

Найперше ми взялися за книжки. Для «лимонника», як зневажливо висловився Нейрс, їх було багатенько. Зневага до англійського торговельного флоту взагалі притаманна американським капітанам, а оскільки ця зневага не є взаємною, я гадаю, що для неї справді існують деякі підстави. Врешті, моряки доброї старої Англії рідко виявляють пристрасть до книжкової науки. Але командири «Летючого шквалу» були приємним винятком – вони мали справжню бібліотеку художньої та фахової літератури. Тут були п'ять томів довідника Фіндлі по країнах світу (як завжди, розшарпані, густо помережані виправленнями та доповненнями), кілька навігаційних посібників, зведення сигналів та довідник Адміралтейства в жовтогарячій палітурці «Острови східньої частини Тихого океану», том III, найповніше видання, а в ньому чимале позначок, що свідчили про неодноразове перечитування описів різноманітних рифів – Гарман, К'юр, Перл та Хермс, банки Френч-Фрегат, островів Лисянського та Оушен, а також місця, де ми тепер були, – острова Мідуей. Серед белетристики вирізнялися збірка нарисів Томаса Маколея та дешеве видання Шекспіра, решту становили романи – кілька творінь міс Бреддон і – поміж них, звісно, «Аврора Флойд», що проникла геть на всі острови Тихого океану, чимала кількість дешевих детективних видань, «Роб-Рой», «На вершині» Ауербаха німецькою мовою та роман, що вихваляв тверезість; судячи з бібліотечного штампу, його поцупили з якоїсь англійської бібліотеки в Індії.

– Офіцер Адміралтейства досить точно описав наш острів, – зауважив Нейрс, який тим часом переглядав опис Мідуею. – Щоправда, тут він веселіший, але видно, що цей офіцер вивчив острів як слід.

– Капітане! – нетерпляче вигукнув я. – Ви торкнулися ще однієї химерини в цій диявольській плутанині. Ось погляньте! – Я вийняв з кишені зім'яту вирізку з «Дейлі Оксідентал», яку забрав у Джіма: – «… введений в оману довідником Гойта по Тихому океану». Де ж цей довідник?

– Спочатку подивимось, що в ньому написано, – відповів Нейрс. – Я умисне прихопив його в рейс.

І, взявши довідник з полиці над своєю койкою, він розгорнув його на описі острова Мідуей і почав читати вголос. Там стверджувалось, що Тихоокеанська поштова компанія має намір влаштувати на острові Мідуей свою базу (замість Гонолулу) і вже відкрила вугільну станцію.

– Цікаво, звідки укладачі довідників беруть такі відомості? – задумливо проказав Нейрс. – Після цього Трента неможливо в чомусь звинуватити. За все своє життя ні разу не зустрічав безсоромнішої брехні, хіба що під час президентських виборів…

– Це все так, – сказав я. – Проте це ваш примірник Гойта, гарний і повний, а мені хотілось би знати, де примірник Трента.

– А він узяв його з собою, – захихотів Нейрс. – Все інше він покинув – рахунки, гроші, папери… Але ж йому треба було щось прихопити, інакше це могло викликати підозру на «Бурі». «Чудова ідея! – подумалось йому. – Візьму-но Гойта»…

– А чи не здається вам, – провадив я, – що всі на світі

Гойти не могли ввести Трента в оману, бо він мав під рукою оцей офіційний адміралтейський довідник, виданий пізніше – він дає точний опис острова Мідуей!

– Ай правда! – вигукнув Нейрс. – Б'юсь об заклад, що з Гойтом він уперше познайомився лише в Сан-Франціско! Схоже на те, що він привів сюди свій бриг умисне. Але тоді це суперечить тому, що було на аукціоні! В тім-то й лихо з цією явно нечесною справою: хоч скільки теорій придумуй – все одно щось лишається незрозумілим.

Потім нашу увагу цілком поглинули суднові папери, яких назбиралось чимало. Я мав надію, що вони допоможуть мені докладніше довідатись про особу капітана Трента, але й тут мене чекало розчарування. Ми тільки й змогли зробити висновок, що він був людиною старанною – всі рахунки були ретельно пронумеровані й зберігалися за всіма правилами. Крім того, деякі документи свідчили про те, що він був людиною компанійською, але ощадливою. Всі знайдені нами листи були сухими офіційними записками постачальників. Всі, крім одного, – в ньому, підписаному Ганною Трент, було палке прохання надіслати грошей. «Ти знаєш, яка біда впала на мою голову, – писала Ганна, – і як я помилилася в Джорджі. Моя квартирна хазяйка видалась мені дуже милою й товариською жінкою, але тепер я побачила її в справжньому світлі, і якщо після цього останнього мого прохання ти не злагіднієш, я не знаю, що станеться з відданою тобі всім серцем…» – далі стояв підпис. Не було ні дати, ні зворотної адреси. Якийсь голос шепнув мені, що цей лист залишився без відповіді. І ще один лист – у скриньці матроса; я наведу з нього уривок. Він був надісланий з якогось містечка на Клайді. «Любий синку, – писала авторка листа, – сповіщаю тебе, що твій любий батько помер у місяці січні дванадцятого числа. Він попросив, щоб я поклала йому на ліжко твою фотокартку і фотокартку Девіда, а сама сіла поруч. «Хочу, щоб ми всі були разом», – сказав він і потім благословив вас. Милий синашу, і чому тебе й Деві не було тут! Йому було б легше помирати. Він усе згадував дуже тепло, як ви веселились разом по суботах, і він попросив мене заспівати про Кельвінський гай, а сам усе дивився на свою скрипку, нещасний. Відтоді я не можу її бачити, бо йому вже більше на ній не грати. Синочку мій милий, повертайся до мене, зовсім одна тепер я лишилась». Далі йшли звичні релігійні повчання та благословення.

Коли я передав цього листа Нейрсові, він справив на нього враження виняткове – я вперше бачив, щоб лист отак схвилював людину. Спочатку, прочитавши кілька слів, він кинув його, але зразу підібрав і став читати далі, потім знову кинув, знову підібрав – і так тричі.

– Дуже зворушливий лист, правда? – сказав я.

Замість відповіді Нейрс брутально вилаявся, і минуло більше півгодини, перше ніж він спромігся щось пояснити мені.

– Знаєте, чому цей лист так подіяв на мене? Мій старий полюбляв грати на скрипці, але безбожно фальшивив. Єдине, що він грав, було «Мучеництво», і то була справжня мука для мене. Він був кепський батько, а я був нікчемний син. Та мені чомусь захотілося знов почути, як верещить його скрипка… Усі ми свині, – додав капітан, помовчавши.

– Врешті, всі сини такі, – погодився я. – Можу потиснути вашу руку: на моєму сумлінні такий самий гріх.

І, як не дивно, ми справді потисли один одному руки.

Серед паперів ми знайшли також багато фотокарток; здебільшого це були або дуже привабливі дівчата, або старенькі жінки, схожі на господинь мебльованих квартир. Але одна з фотокарток наштовхнула нас на відкриття надзвичайне.

– Ну, красенями їх не назвеш, як ви гадаєте, містере Додд? – зауважив Нейрс, даючи її мені.

– Кого? – спитав я, машинально беручи фотокартку й ледве стримуючи позіх – адже час був пізній, день минув тяжкий, і мені дуже хотілося спати.

– Трента з компанією, – відповів капітан. – Адже це історичний знімок усієї банди.

Я підніс фотокартку до світла без найменшої цікавості – я вже бачив капітана Трента і не хотів бачити його знову. Вони були зняті на палубі брига; всі стояли рівненько, розташувавшись саме так, як і годиться: матроси – на шкафуті, а командири – на юті. Внизу був підпис: «Бриг «Летючий шквал», Рангун», а далі стояла дата. І над кожним було старанно виведено його прізвище.

Раптом я завмер, приголомшений. Сонливість і втому як водою змило – я бачив зовсім незнайомі обличчя! «Дж. Трент, капітан» – стояло над зображенням кремезного зморшкуватого чоловіка з густими бровами та сивою бородою, одягненого в сюртук та білі штани. В петельці у нього була квітка, бороду він випнув наперед, а губи владно стиснув. У ньому було мало що від моряка, він швидше скидався на солдафона або сухого, безапеляційного святенника якоїсь суворої секти, а тим більше не мав він нічого спільного з тим капітаном Трентом, якого я бачив у Сан-Франціско. Матроси теж були мені незнайомі, а кок, поза всяким сумнівом, був китаєць – він стояв на трапі в своєму національному вбранні. Однак ще дужче зацікавила мене постать, позначена прізвищем «Е. Годдедааль, перший помічник». Я ніколи його не бачив, і, ймовірно, він був саме тією людиною – Е. Годдедаалем; могло бути, що саме в ньому і таїлась розгадка цієї дивної історії. Я вивчав його обличчя, мов справжній детектив. Це був здоровань могутньої статури, найпевніше, білявий, як вікінг; його волосся лежало буйною кучмою, а в обидва боки стирчали величезні баки, схожі на ікла якоїсь невідомої тварини. Але щось у його зовнішності не гармонувало з цими грізними баками та зухвалою поставою. Було в ньому щось суворе, навіть мужнє, але водночас і щось м'яке, майже жіноче. Я не здивувався б, якби довідався, що він сентиментальний на вдачу, схильний часом пустити сльозу.

Якусь хвилину я мовчки розмірковував над своїм відкриттям, прикидаючи, як найефективніше та найдраматичніше сповістити про нього капітана. І враз я згадав про свій альбом. Вийнявши його, я знайшов малюнок, що зображав капітана Трента та його матросів, які врятувалися з англійського брига «Летючий шквал» і зайшли до шинку в Сан-Франціско.

– Капітане, – сказав я, – я розповідав вам, як уперше зустрів Трента в одному з шинків у Фріско? Він прийшов туди зі своїми матросами, і один із них був гаваєць, і він тримав у руках клітку з канаркою. А потім я побачив його на аукціоні, збентеженого й переляканого: він прислухався до величезних цифр так само вкрай здивований, як і всі присутні… Ви все це пам'ятаєте, еге ж? Так ось – подивіться на людей, яких я тоді побачив, – і я поклав перед Нейрсом альбом. – Це Трент із Фріско і троє його матросів. Я буду вам дуже вдячний, коли ви вкажете мені їх на цій фотокартці.

Нейрс мовчки поклав фотокартку поряд з малюнком і довго дивився на них.

– Ну, – мовив він нарешті, – мені це навіть подобається: ситуація прояснюється. Ми й самі могли б передбачити щось подібне, якби добре подумали, чому це нам трапилась подвійна кількість скриньок…

– На вашу думку, це щось роз'яснює?

– Це роз'яснило б усе, – відповів Нейрс, – якби не гарячка на аукціоні. Все збігається в цій крутиголовці, коли тільки не зважити на те, як вони намагалися будь-що відкупити свій бриг. І ми знов у глухому куті. Але хоч би що там було, можна не сумніватися: тут справа нечиста.

– І схожа на піратство, – докинув я.

– Схожа свиня на коня! – вигукнув капітан. – Не обманюйтесь, обидві наші голови не здатні зметикувати, що тут криється.